Давня Україна і Перська імперія

Прадавня Україна, виявляється, була частиною потужної імперії, яка разом із її адміністративним устроєм, законодавством, релігією та етичними пошуками вважається родоначальницею цивілізації в сучасній західній ойкумені.

На рельєфах фасадів поховань царів Ахаменідів давні перси постійно вказували нашу Скіфію - Північне Причорномор'я  як свою 24-у сатрапію: Saka paradriya "Саки заморяни". В Україні є бюагато схожих прізвищ та географічних назв у доказових топонімічних оточеннях. В Керчі знайдено багато перських циліндричних печаток, а отже у скіфському Пантикапеї дійсно могла бути канцелярія сатрапа (намісника) перського царя.

З пізніших давньомакедонських та давньогрецьких джерел видно, що грецькі колоністи на наших берегах дійсно відвойовували свій вплив у перської армії та адміністративного апарату. Геродот та давні греки називали скіфами власне західних, чорноморських саків. Самі себе ці племена звали Σκóλοτοι "сколоти". А духовний вплив давньоперської релігії відслідковується науковцями в Білобожниці, Білій Церкві та Зарваниці аж до часів середньовіччя.

Поширивши свій вплив на давньоукраїнські терени, у Скіфії перський цар Дарій створив, як на свій час, ефективну політичну систему. На чолі кожної сатрапії (намісництва) він поставив сатрапа (губернатора) з числа персів царського походження, надавши йому майже необмежену владу над місцевим населенням. Водночас цар підпорядкував військові залоги міст окремим, незалежним від сатрапа воєначальникам, чим забезпечив "баланс влади".

По сатрапії постійно їздив інформатор ("очі й вуха царя"), який розповідав цареві про все, почуте в країні.

Важливим атрибутом осіб при владі були кам'яні циліндричні печатки для засвідчення глиняних документів, що знаходять під час археологічних розкопок на теренах Українського Причорномор'я. Так, лише в Ермітажі знаходяться 15 таких печаток з Керчі, Севастополя й Тамані.  Ці печатки є доказом юридичної присутності Ахаменідів у 24-й сатрапії.

Справді, Керч звалася тоді по-скіфськи Panti-kapa 'шлях риби', і місто було великим торговим центром, куди з'їжджались купці з усієї Давньої України. Пізніше місто було столицею Боспорського царства, і скіфську назву засвоїли греки: Παντικάπης, Παντικάπαιον.

Ті відомі 15 печаток належали кільком поколінням ахаменідських перських сановників: що керували цією територією з міста на березі моря з перським ім'ям Ахшайна ("Темне море").

На могилі Дарія І (похований 486 р. до н.е.) названо частини імперії Ахаменідів, у тому числі 24-та сатрапія "Сака, яка за морем". За О.Стрижаком, на користь того, що це Скіфія, свідчить також розміщення її назви у списку сатрапій між Yauna 'Греція' i Skudra 'Фракією'.

В розквіті своєї могутності цар Дарій міг сказати, що його володіння сягають чотирьох сторін світу: від найпівнічніших саків до найпівденніших ефіопів і від найсхіднішої Індії до найзахіднішої Лідії.

На фасаді поховання Дарія І  також зображені "носії трону".  Це два ряди по 14 фігур і двоє "охоронців" – перед троном і після нього. У верхньому ряду носіїв (1-14) зображені: перс, мідієць, еламець, парфянин, арієць, бактрієць, соґдієць; хорезмієць, дранґіанець, арахозієць, саґартієць, ґандарієць, індієць, сак хомороб. 

У нижньому ряду (15-28): сак гострошапка, вавилонець, ассирієць, араб, єгиптянин, вірмен, кападокієць; лідієць, йонієць (грек), "сак, який за морем", фракієць, "йонієць капелюшний", лівієць, ефіоп. Фігури позаду і попереду трону: макієць, карієць. Після 2500 років лише п'ять назв народів ще вживані. Решта стали історизмами.

Зіставлення рельєфів шістьох царських поховань Ахаменідів підтвердило, що кожна з фігур носіїв трону має щоразу те саме місце. Кожній властиві узагальнені портретні риси, типовий для певного народу одяг та зброя. Зокрема, для всіх трьох фігур саків властиві короткі мечі-акинаки, гостроверхі башлики й однотипні довгополі куртки для їзди верхи (з заокругленими полами). Такі сак хомороб (№14), сак гострошапка (№ 15) і скіф ("сак, який за морем", № 24).

Фігура скіфа ("сака, який за морем"), крім згаданого поховання Дарія І (-486), незмінно зображена на своєму 24-му місці у рельєфах царів Ксеркса І (-465), Артаксеркса І (-424), Дарія ІІ (-404), Артаксеркса ІІ (-358) 10, Артаксеркса ІІІ (-338).Ці фігури справді є доказами безперервного перебування скіфів та теренів сучасного Півдня України у складі Персії в 486–338 рр. до н.е.

Крім  того відомо про мідійські (тобто перські) війни, частиною яких і є похід Дарія на Північне Причорномор'я. Завдяки Геродоту ми знаємо, що Дарій не прийшов на нові для себе терени: "було скіфам не виганяти кіммерійців за Ахшайну, було не воювати там з мідянами".Інше давній історик Ктесій Кнідський з його «Ассирійської та перської історії» пише: "Дарій наказав кападокійському сатрапові Аріарамну перейти до Європи проти скіфів і взяти в полон чоловіків і жінок. Аріарамн, переправившись на 30 п'ятдесяти судах, узяв скіфів у полон, причому захопив і брата скіфського царя Марсагета".

Привертає увагу також описане Геродотом "дерев'яне місто Гелон", яке перси спалили. Харківський археолог Б. Шрамко ототожнював Гелон з Більським городищем і вивчав його багато років. Це одне з найбільших у Европі городищ ранньої залізної доби поблизу с. Більськ на Полтавщині над Ворсклою. Загальна довжина його валів перевищує 30 км, площа сягає 44 кв. км, і воно на чверть заходить до сучасної Сумської області.

"Европейський похід" Дарія був важливою подією його царювання. Почавши від скіфів, Дарій завоював Скіфію, Фракію і багато північноегейських міст, а Македонія підкорилася добровільно. Азійські й острівні греки перейшли під перського царя до 510 р. до н.е. У них володарювали тирани, підзвітні Дарію".
Топонімічні контексти також свідчать про причетність до 24-ї перської сатрапії наддніпрянців та населення сучасних районів Півдня, Сходу та Центру України. Ще І. Срезневський пояснював причину масового збереження місцевих літописних назв: "вони могли утриматися лише постійним знанням позначених ними місцевостей, відомих постійно близьким до них мешканцям". 

Південні Українські землі перебували у складі Перської імперії аж до схилку династії Ахаменідів та розквіту Македонської держави. Роки смерті царів Артаксеркса ІІ і ІІІ (358 і 338 р. до н.е.) прикали на час активізації політики розвирення теренів Македонії на схід та  військових дій Пилипа ІІ щодо Скіфії (угода 358 р., переможний похід 339 р. до н.е.). Саме в цей час українські терени переходять з під протекторату Персії до тісних контактів з Давньою Македонією, а пізніше з Давньої Грецією. 

Вважається, що давні саки (скіфи), що меншакали на Північному Причорномор'ї мали статус автономії і лише надавали військо для потреб імперії. А пізніше вони вступили в союз та торгові відносини з греками. Промовистий факт: похід­ на­ скіфів ­Зопіріона, Олександрового намісника Понту (331 р. до н.е.) відбувся в один рік з битвою під Ґавґамелами, де Олександр переміг останнього з Ахаменідів Дарія ІІІ. 

Це додаткові ознаки перебування Скіфії в політичному просторі Персії Ахаменідів. 

Плани загарбання 24-ї сатрапії Персії логічно б випливали з військової кампанії Олександра проти персів. Що більше, похід Зопіріона інакше й непояснимий: він не міг бути свавільним вчинком, не погодженим з Олександром, адже – проведений під час великої перської війни – він відвертав збіднілі людські й військові ресурси Македонії від виконання основної стратегічної задачі. Навпаки, він пояснимий як спроба відкрити "другий фронт". Поразка Зопіріона від скіфів і загибель його 30-тисячного війська розпочинають новий період суверенності Скіфії.

Крім того, виявлені не тільки мовні, топонімічні й культурні факти належності Давньої України до складу Перської імперії, але й підтверджуються даними генетики. 7% населення сучасної України належить до месопо­тамської­ групи­ J, що підтверджує перську присутність в предках українців.  Те саме підтверджує й поширення у Наддніпрянщині зоро­астризму. Так течія пізнього зороастризму (IV–VII ст.) була присутня на наших теренах й залишила свій історичний слід. Паралелі Авести зі Святим письмом християн – окрема тема для вивчення, як і пережитки вогнянських зороастрійських традицій (свічки, митра, писанки, крашанки та ін.). 

Отже, ранньосередньовічне життя у Наддніпрянщині чимраз переконливіше постає, як співіснуванні етнічних частин того дивовижного "конґломерату різних племен за участю слов'ян", вивченню якого присвятив життя видатний вчений О. Пріцак.  Цей конґломерат пізніше опинився у полі тяжіння між двох інших велетнів – Риму й Сасанідської Персії – і після 376 р. складався з гунів, ґотів, ґепідів, сарматів, аланів, греків, романізованих даків, аварів і прадавніх українців. 

Прикметною є й стабільність геоісторичного простору України – спадкоємиці Скіфії: як і за часів Геродота "перетнувши всю Європу, Істр (Дунай) дотепер вливається в море "на краю Скіфії", а "якщо перейти річку Танаїд (теперішній Сіверський Донець), там уже не Скіфія" [Геродот, 4. 49, 21]. 

Вся історія – мука людей заради прогресу людства. Не становить винятку й історія Персії. Тим більше, що перси створили найбільшу з античних імперій, більшу навіть від Риму. Але порівняно зі своїми сусідами України – перси менше були варварами, були більш освічені, розвивали мистецтво, культуру, літературу.   Крім того, їхня імперія відрізнялася від інших пошуком моральної опори державотворення й суспільного життя в офіційній гуманній релігії, реформованій з традиційних вірувань пророком Заратустрою (бл. 660–583 до н.е.). Зороастризм скасував криваві жертви і проголосив свідомий вибір між добром і злом, чим спонукав кожну людину активно формувати власну долю. Ці його ідеї з очевидністю і до сьогодні актуальні.

У своєму духовному заповіті 486 р. до н.е. цар Дарій писав: «З ласки Ахурамазди (Світлого Бога) я за вдачею друг праву, я недруг неправедного. Не бажаю я, щоб слабкому чинив зло сильний. Не бажаю, щоб і сильному чинив зло слабкий. Те, що праведне – ось моє бажання. Я не друг прихильнику неправди. Я не запальний. Те, що роблю я у гніві, тримаю я міцно під контролем силою свого мислення. Я надійно контролюю свої поривання. Того, хто співпрацює, того я поціновую відповідно до його співпраці. Того, хто робить зло, того я караю відповідно до вчиненого зла. Я не бажаю, щоб людина чинила зло. Але я не бажаю, щоб, вчинивши зло, вона уникла кари. Те, що людина каже проти людини, мене не переконує, якщо не відповідає настановам добра».
Очевидно, що описане питання входження Прадавньої України до Персії Ахаменідів потребує подального вивчення, але безперечним є те, що ця тема повинна бути повернута з забуття увійти гідною сторінкою в підручники історії України.

Таким чином, з найдавніших часів Україна перебувала в центрі історичного й культурного розвитку: Трипільська кульрура, Перська держава, Давня Греція, Римська імперія, Візантійська імперія, Київська Русь, Велике Князівство Литовське, Руське й Жемантійське. 

А коли республіканська за устроєм козацька Україна з виборним гетьманом увійшла до самодержавної монголо-татарської Московії, це, за мірками світової історії, було соціальним реґресом. 

Джерело: Журнал "Український тиждень" - 24-а Перська сатрапія в історії України.
http://i.tyzhden.ua/content/photoalbum/2013/november/20/tyschenko.pdf

Спільна декларація Папи Римського та Вселенського Патріарха

Спільна декларація Його Святості Папи Франциска та його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія (30 листопада 2014).

Ми, Папа Римський Франциск та Вселенський Патріарх Варфоломій I, висловлюємо нашу глибоку подяку Богу за дар цієї нової зустрічі, що дозволяє нам, в присутності членів Священного Синоду, духовенства та віруючих Вселенського Патріархату (православної церкви), відсвяткувати разом Свято Святого Андрія Первозванного - брата апостола Петра. Наша пам'ять про апостолів, які проголосили благу звістку Євангелія світу через їх проповіді і їхні свідчення про мучеництво, зміцнює в нас прагненні продовжувати йти разом, щоб подолати, в любові і в істині, перешкоди, які (колись) розділити нас.
Ми підписали спільну декларацію й хотіли б знову підтвердити разом наші спільні наміри та проблем.

Ми висловлюємо наше щире і тверде рішення, підкоряючись волі Господа нашого Ісуса Христа, щоб активізувати наші зусилля щодо сприяння повної єдності всіх християн, і насамперед між католиками і православними. Крім того, ми маємо намір підтримувати богословський діалог, який здійснює Змішана міжнародна комісія, розпочатий рівно тридцять п'ять років тому Вселенським Патріаром Димитрієм і Папою Римським Іваном Павлом II тут, на Фанарі, й яка в даний час займається найскладнішими питаннями, які ознаменували історію нашого поділу і які вимагають ретельного і детального вивчення. Для цього, ми даємо гарантію нашої старанної молитви, як пастирі Церкви, просячи наших вірний приєднатися до нас в молитві "щоб були всі одно: щоб увірував світ.." (Івана 17:21).
Ми висловлюємо нашу спільну стурбованість у зв'язку з нинішньою ситуацією в Іраку, Сирії та на всьому Близькому Сході. Ми єдині у прагненні до миру і стабільності, а в бажанні сприяти вирішенню конфліктів шляхом діалогу і примирення.... Ми закликаємо всіх, хто несе відповідальність за долю народів, щоб посилити свою прихильність до страждаючих громад, і дати їм можливість, у тому числі і християнам, залишитися на їх рідній землі. Ми не можемо змиритись, що Близький Схід залишиться без християн, які сповідували ім'я Ісуса там протягом двох тисяч років. Багато хто з наших братів і сестер піддаються переслідуванням і змушені покинути свої будинки. Нам навіть здається, що цінність людського життя була втрачена, що людська особистість вже не має значення і може бути принесена в жертву для інших інтересів. І, на жаль, все це зустрічає байдужість багатьох.....
Жахлива ситуація християн і всіх тих, хто страждає на Близькому Сході потребує не тільки для нашої постійній молитві, а й адекватної відповіді з боку міжнародного співтовариства.

Серйозні проблеми, що стоять перед світом в нинішній ситуації вимагають солідарності всіх людей доброї волі, і тому ми також визнаємо важливість сприяння конструктивному діалогу з ісламом на основі взаємної поваги і дружби. Натхнені спільними цінностями й зміцненням справжніми братніх почуттів, мусульмани і християни покликані працювати разом заради справедливості, миру і поваги гідності і прав кожної людини, особливо в тих регіонах, де вони колись жили впродовж століть в умовах мирного співіснування і тепер трагічно страждають разом від жахів війни. Крім того, як християнські лідери, ми закликаємо всіх релігійних лідерів продовжувати і зміцнювати міжрелігійний діалог та докласти всіх зусиль для впровадження миру та солідарності між людьми і між народами.

Ми також пам'ятаємо про всіх людей, які відчувають страждання війни. Зокрема, ми молимося за мир в Україні, країні стародавньої християнської традиції. Ми закликаємо всі зацікавлені сторони слідувати по шляху діалогу та поваги міжнародного права з метою покласти край конфлікту і дати можливість всім українцям  жити в гармонії.

Наші думки звертаються до всіх віруючих наших церков по всьому світу... що вони можуть бути невтомними свідками любові до Бога. Ми підносимо нашу гарячу молитву, щоб Господь послав дар миру в любові та єдності до всієї людської сім'ї.

"А Сам Господь світу нехай завжди дасть вам мир усяким способом, в усі часи і в усіх відношеннях. Нехай Господь буде з усіма вами" (2 Сол 3:16).

Дано на Фанарі, 30 листопада 2014.

Скорочений переклад Pavlo Berest за текстом: http://www.patriarchate.org/uk/-/joint-declaration-of-his-holiness-pope-francis-and-his-all-holiness-ecumenical-patriarch-bartholomew-november-30-2014

Міфи та легенди - основа існування народу

Якими б знаннями не володіли наші пращури, найбільш важливим для існування й розвитку народу, нації є легенди та міфи. Бо саме вони, на генетичному рівні відроджують нашу душу, і повертають кожного до витоків, до життєдайних джерел, які дозволяють існувати й діяти. 
Бо найважливіше для народу, для кожної людини – знати, чиї ми нащадки.

Якщо з покоління в покоління переходять легенди, перекази - ніщо не може подолати цей нарід. Адже наші предки підтримують нас, промовляють до нас сконцентрованим досвідом космічних епох і будять нашу генетичну пам'ять. 

Саме тому, перше, що робить окупант, це знищує духовність, книги, історію, легенди, міфи окупованого народу, називаючи все це "казочками” і нав'язуючи власну історію й світогляд.
Міфи протидіють тотальному нищенню нації, адже демонструють велич історії та духу Предків.

Науковець Олександр Знойко у своїх дослідженнях переконливо довів русинське (давньоукраїсньке) походження перших, найдавніших "грецьких богів".
Прабатьківщиною наших пращурів була Гіперборея, саме звідси походять Діоніс та Геракл, саме звідси мандрівники вирушили розбудовувати Шумарську імперію, Вавілон та саме з України принесли до Індії знані "Веди".

Про існування на нашій землі давньої розвиненої цивілізації свідчать й численні археологічні знахідки, й давні храми, яким понад 40 тис. років, й відома "Кам'яна могила" - комплекс релігійних споруд дошумерської доби.
В деякі міфи та легенди важко зараз важко повірити, але ми, українці, зберегли себе саме завдяки народним переказам та вижили всупереч століттям ворожої окупації та поневоленню.
Але ще й сьогодні триває ця боротьба за власну історію, за власну культуру, за свою землю та державу. Саме тому наші легенди та міфи закликають нас бути гідними сучасності. Міф є ти досвідом виживання в умовах невизначеності. Він дає відповіді на питання: хто ми є і для чого на цій землі?
Не наука, а саме міфологія дає силу на натхнення для розбудови нації, держави, для існування народу.

Основні світоглядні міфи остаточно сформувались в Україні наприкінці І тис. до н. е. – напочатку н. е., у період розселення праукраїнців над Дунаєм, між Віслою і Дніпром, в районіі Карпат, від Північного Причорномор'я до берегів
Балтійського моря та аж до Балкан. Ще й сьогодні, спостерігається спорідненість в міфології та в мові між полабськими та лужицькими слов'янами (в тому числі украми), хорватами та українцями. 

На жаль багато давньоукраїнських вірувань, які є частиною індоєвропейської релігії, було втрачено або забуто. Іван Нечуй-Левицький писав: “український народ – один з менших синів в сім’ї індоєвропейських народів. Ще його міфологія не розвилась гаразд, як дуже раннє християнство в Києві, дуже рання візантійська просвіта захопила й спинила її в самому процесі розвиття, повернула життя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології”.
Фрідріх Шеллінґ стверджував, що “міфологія народу може виникнути лише із самим народом”. Він доводив, що міфологія виникла на основі безкінечної народної творчості, яка відображає “вічну плинність”.
Учений пропагував створення на основі здобутків науки і мистецтва новітньої міфології, що дозволить повернутись людству до витоків й дозволить вийти на новий рівень розвитку. 

За працею: Валерій Войтович. Генеалогія богів давньої України.
http://journal.mandrivets.com/images/file/Vojtovych_2011_3.pdf

Празька декларація про європейське сумління та комунізм

Празька декларація про європейське сумління та комунізм - Prague Declaration on European Conscience and Communism - 3 червня 2008, Прага, Сенат Чехії. Текст.

- Усвідомлюючи як мету гідне й демократичне майбутнє нашого Европейського дому,
- Знаючи, що суспільства, які нехтують минуле, не мають майбутнього,
- Оскільки Европа не буде єдиною, поки вона не зможе об'єднати свою історію, визнати комунізм і нацизм як спільне минуле й провести чесне та ретельне вивчення всіх тоталітарних злочинів минулого століття,
- Тому що комуністична ідеологія несе безпосередню відповідальність за злочини проти людяності,
- Тому що нечиста совість (сумління), що йде від комуністичного минулого є важким тягарем для майбутнього Европи і для наших дітей,
- Оскільки різноманіття оцінок комуністичного минулого ще може розділити Европу на "Захід" та "Схід",
-  Оскільки європейська інтеграція була прямою відповіддю на війни та насильства, спровоковані тоталітарними системами на континенті,
- Тому що усвідомлення злочинів проти людяності, що були скоєні комуністичними режимами по всьому континенту мають бути усвідомлені всіма європейцями в тій же мірі, як і злочини нацистського режиму,
- Тому що нацизм і комунізм дуже схожі в плані їх страхітливого і жахливого характеру та схожі їх злочини проти людяності,
- Оскільки злочини комунізму ще потребують оцінки та осуду з юридичної, моральної, політичної, а також історичної точок зору,
- Оскільки ці злочини були виправдані в "ім'я теорії класової боротьби" та принципів диктатури "пролетаріату", використовуючи терор як метод, щоб зберегти диктатуру,
- Оскільки комуністична ідеологія була використана як інструмент в руках імперії, що будувалась в Європі і в Азії, щоб досягти своїх експансіоністських цілей,
- Оскільки багато хто з злочинців, які вчинили злочини в ім'я комунізму досі не притягнуті до відповідальності, а їх жертви ще не отримали компенсації,
- Оскільки об'єктивна вичерпна інформація про комуністичне тоталітарне минуле, що призведе до глибшого розуміння та усвідомлення є необхідною умовою для майбутньої інтеграції всіх европейських народів,
- Оскільки остаточне примирення всіх европейських народів неможливо без спільних зусиль в пошуках, щоб встановити істину й відновити історичну пам'ять,
- Оскільки комуністичне минуле Европи має бути вивчене ретельно і в академіях, і серед широкої громадськості, і майбутні покоління повинні мати вільний доступ до інформації про комунізм,
- Тому що в різних частинах земної кулі ще кілька тоталітарних комуністичних режимів збереглось та вони контролюють близько однієї п'ятої населення Землі, і як і раніше утримують владу скоюючи злочини,
- Тому що у багатьох країнах, навіть при тому, що комуністичні партії не при владі, вони не дистанціювалися публічно від минулих злочинів комуністичних режимів, та не засудили їх,
- Оскільки Прага є одним з міст, яке жило при режимах правління як нацизму, так і комунізму,
- Вважаючи, що мільйони жертв комунізму і їх сімей мають право на справедливість, співчуття, розуміння і визнання за свої страждання так само, як жертви нацизму вже були морально і політично визнали,

Ми, учасники Празької конференції «европейської совісті та комунізму»,

- Беручи до уваги резолюцію Европейського парламенту до шістдесятої річниці закінчення Другої світової війни в Европі на 8 травня 1945 року - від 12 Травня 2005,
- Беручи до уваги Резолюції 1481 Парламентської асамблеї Ради Европи від 26 січня 2006
- Беручи до уваги резолюції ЕНП XVI-конгрес від 5 лютого 2004, що закликає до створення незалежного експертного органу зі збору та оцінці інформації про порушення прав людини в рамках тоталітарного комунізму і закликаючи до створення меморіальних музеїв жертв комунізму,
- Беручи до уваги резолюції про комуністичні злочини, прийняті низкою національних парламентів,
- Беручи до уваги досвід по встановленню істини і примиренню в Південній Африці,
- Беручи до уваги досвід інститутів пам'яті і пам'ятників у Польщі, Німеччині, Словаччині, Чехії, США і музеї окупації в Литві, Латвії та Естонії,
- Беручи до уваги той факт, що 2009 рік є 20-річчям падіння комунізму в Східній та Центральній Європі, а також бійні на площі Тяньаньмень в Пекіні,

Закликаємо:

1. Досягти загальноєвропейського розуміння, що і нацистська і комуністична тоталітарні режими, кожен відповідно до їх страшних дій, були руйнівними в своїй політиці, систематично застосовували крайні форми терору, придушення всіх громадянських та людських прав і свобод, починали агресивні війни і, як невід'ємна частина їх ідеології, винищували і депортували цілі народи й групи населення; і що як такі вони повинні розглядатися як основні лиха, які були 20-го століття,
2. Визнати те, що багато злочинів, вчинені в ім'я комунізму, повинні бути оцінені як злочини проти людства, щоб стати попередженням для майбутніх поколінь, так само, нацистські злочини були оцінені Нюрнберзьким трибуналом,
3. Сформувати загальні підходи щодо злочинів тоталітарних режимів, зокрема комуністичних режимів, та підвищити загальноєвропейську обізнаність про комуністичні злочини, з тим, щоб чітко визначити спільну позицію щодо злочинів комуністичних режимів,
4. Прийняти законодавство, що дозволить судам виносити вироки винним в комуністичних злочинах і для виплати компенсацій жертвам комунізму,
5. Забезпечити принцип рівного поводження та недискримінації жертв усіх тоталітарних режимів,
6. Здійснити европейський та міжнародний тиск для ефективного засудження всіх комуністичних злочинів і для ефективної боротьби з існуючими комуністичними злочинами,
7. Визнанти комунізм як невід'ємну і страхітливу частину загальної історії Европи,
8. Прийняти загальноєвропейську відповідальність за злочини, вчинені комунізмом,
9. Встановити 23-го серпня, в день підписання Гітлером і Сталіним пакту, відомого як пакт Молотова-Ріббентропа, як день поминання жертв як нацистського і комуністичного тоталітарних режимів, так само, Європа пам'ятає жертв Голокосту 27 січня,
10. Національними парламентами визнати комуністичні злочини, як злочини проти людства, що призведе до змін відповідного законодавства, і до парламентського моніторингу такого законодавства,
11. Провести ефективне громадське обговорення щодо комерційного та політичного зловживання комуністичними символами,
12. Продовжити слухання Европейської комісії щодо жертв тоталітарних режимів, з метою прийняття документів Комісії,
13. Створити в европейських державах, які були під владою тоталітарних комуністичних режимів, комітетів, що складаються з незалежних експертів із завданням збору та оцінки інформації про порушення прав людини тоталітарними комуністичним режимами на національному рівні з метою тісного співробітництва з Радою Європи;
14. Забезпечити чітку міжнародно-правову базу у відношенні вільного і необмеженого доступу до архівів, що містять інформацію про злочини комунізму,
15. Заснувати Інститут європейської пам'яті та совісті, що став би Европейським дослідницьким інститутом досліджень тоталітаризму, що буде реалізовувати наукові й освітні проекти та забезпечувати підтримку мереж національних науково-дослідних інститутів, що спеціалізуються на темі тоталітарного минулого,  та став би загальноєвропейським музеєм  жертвам усіх тоталітарних режимів, з метою пам'яті про жертв цих режимів та підвищення обізнаності про злочини, вчинені ними,
16. Організувати міжнародні конференції про злочини, скоєні тоталітарними комуністичними режимами за участю представників урядів, парламентаріїв, вчених, експертів та неурядових організацій, з результатами, які набудуть в значній мірі розголосу в усьому світі,
17. Підготовка европейських підручників з історії, щоб діти могли вчитися і бути попереджені про комунізм і його злочини так само, як їх вчили оцінювати злочини нацистів,
18. Організувати загальноєвропейської широкі й ретельні дебати з історії комуністичного минулого,
19. Спільно вшанувати в наступному році 20-і роковини падіння Берлінської стіни иа різанини на площі Тяньаньмень,

Ми, учасники Празької конференції «европейської совісті та комунізму», звертаємось до всіх народів Европи, всіх европейських політичних інститутів, в тому числі національних урядів, парламентів, Европейського парламенту, Европейської комісії, Ради Европи та інших відповідних міжнародних організацій, і закликаємо їх прийняти ідеї та пункти цієї Празької декларації й реалізувати їх в практичних кроків і в своїй політиці.

Підписи: близько 30 европейських громадський та політичних діячів, в тому числі Вацлав Гавел, Йоахім Гаук, Йоран Ліндблад, Вітаутас Ландсбергіс та інші.

Неофіційний переклад здійснив Pavlo Berest за текстом  http://www.webcitation.org/64otCtAyz

Архетипи та егрегори української політики

В активній українській політиці правлять бал егрегоріальні партії й поки що відсутні архетипічні. Хоча світле майбуття саме за останніми.

Для початку трохи теорії: архетипи - це образи, ідеї, переживання, властиві людині. Як стверджують психологи з архетипів люди отримають неосознанные импульсы, чувство Земли, своего народа, этноса, патриотизмом и связь с глубинными чаяниями народа, с которым себя человек отождествляет". При правильному застосуванні архетипи можуть бути майже невичерпними джерелами психологічної енергії.

Егрегори - це зв'язки, що виникають в колективах: народах, державах, партіях, релігійних організаціях і т.п. Вони можуть надавати тимчасові сконцентровані вольові та емоційні заряди.

Наша сьогоднішня політика демонструє цілковите домінування тимчасових егрегоріальних партій, спрямованих своєю діяльністю на окремих "лідерів" над архетипічними (ідейними, ідеологічними) партіями, які ставлять перед собою глобальні цілі хоча б на рівні окремої групи людей (середнього класу, лібералів, демократі, націоналістів), не кажучи вже про інтереси держави або суспільства в цілому.

Всі партії, які перемагали на попередніх виборах, або які будуть брати участь в теперішніх, побудовані на простому принципі експлуатації рейтингу конкретного "лідера" та його найближчого оточення. Побудова партійних структур зводиться до розстановки в регіонах "діячів" особисто відданих або наближених до "лідера". Активісти партій мотивуються рівнем подяки в конвертах, а ідеологія, якщо й присутня в партійних програмах, то її ніхто й не думає впроваджувати в життя після перемоги. Більше того, стало нормою, що виборці взагалі мало читають передвиборчі програми партій, бо "все одно всі брешуть", а орієнтуються тільки на те, чи подобається їм сам черговий лідер та "рятівник нації".

Щоб зрозуміти ситуацію з партійним будівництвом в регіонах достатньо прочитати матеріал журналістського розслідування про діяльність однієї обласної партійної організації одної знаної партії. Хоча наголошу, що схожа ситуація у всіх нині популярних та знаних партіях.

"Содержалась приемная, где проводился личный прием граждан, размещалась реклама, организовывались телевизионные эфиры в день приезда Анатолия Гриценко в Одессу, да пожалуй и все, возможно велась еще деятельность, которая была еще менее заметна. Гражданской активности ни партия, ни общественная организация «Гражданская позиция» в Одессе не проявляла. Заявлений по различным острым местным вопросам не делала, хотя Леонид Макул владеет для этого определенным ресурсом: интернет-газетой «Odessa Daily» и пресс-центром «Паритет». Было бы желание, как говорится. «Бойцы» «Гражданской позиции» в различных городских акциях не участвовали, может это тоже определенная тактика борьбы «пускай они себя сами уничтожат, и тогда мы победим». В принципе не сложно представить себе партийную структуру «Гражданской позиции», есть лидер партии, который осуществляет общее руководство, есть несколько человек по регионам, которые представляют партию, есть предприниматели, которые спонсируют партию, ну, и возможно, небольшой отряд простых членов партии. Вся деятельность этой партии заключалась в заявлениях, депутатских запросах лидера, поездкам по регионам и выступлениях на региональных телеканалах, записи которых потом размещались на сайте партии."

Про лідерський (егрегоріальний - залежний від зв'язків з безпосереднім керівником партії), а не ідеологічний (архетипічний - залежний від людей, яких об'єднує спільна ідея та мета) характер наших партій говорить і порівняння їх діяльності з европейськими або американськими колегами. Коли в цивілізованих країнах однопартійці обирають хедлайнера на чергові вибори, то їх дискусії можуть бути також достатньо гострими. Йде відкрита критика як особистостей, так і їх позицій. Проте, коли партія вирішує, кого обрати лідером, інші претенденти відразу стають в строй й активно (а що саме головне - щиро) працюють на загальну перемогу партії, програми, ідеї.

Якщо ж у нас відбувається конфлікт в середині партій (звісно не ідеологічний, а особистісний), то діяч, що не отримав підтримку більшості швиденько організовує під себе нову партію або йде до конкурента, щоб добряче насолити нещодавнім соратникам.

Особистісна, а не ідеологічна побудова партій добре видна й в віртуальній мережі. Подивіться на назви сайтів більшості провідних партій країни: "партія Удар" - klichko.org, "Радикальна партія" - liashko.ua, "Громадянська позиція" - grytsenko.com.ua. Назви сайтів за партійними брендами якщо й присутні, то все одно є дублюючим, а не основним сайтом. Тобто, можна зробити висновок, що коли цей лідер відійде від активної політики, то посиплеться та зійде на нуль й вся партійна структура, як це вже бувало не раз в нашому політикумі. В той же час, в тих же країнах Центральної та Східної Европи більшість парламентських партій мають 15-20 років активної діяльності в одному ідеологічному полі.

Апофеозом всього цього особистістного апогею є ситуація, коли вже є "лідери" політичних проектів: Яценюк-Турчинов, Порошенко, Тігіпко і т.п., а вже під них судорожно й нашвидкуруч сколачивають, як можуть, партійні структури та придумують красиві назви.

І навіть ті партії, які прийнято вважати "ідеологічними", які повинні проводити в українську політику архетипи, як то ВО "Свобода" (націонал-патріотичний) та КПУ (захист прав робітничого класу) - насправді є черговими бізнес-проектами, що лиш використовують ідеологію для обслуговування інтересів "лідерів", керівників або спонсорів цих структур.

Справедливість цього твердження можна відслідковувати порозмовлявши як з ідейними комуністами, так і з ідейними націоналістами, яких вигнали з партій не за порушення програми чи статуту, а за критику діяльності керівництва, що явно не відповідає офіційним цілям й завданням цих партій.

Проте, не все так погано. Вірніше: все буде дуже добре в нашому політичному житті. Майдан не пройшов і не пройде надарма. Запит в українського суспільства на справжні ідеологічні, ідейні партійні структури не тільки існує, але й буде реалізовуватись в найближчий час.

Першими ластівками на цьому шляху стають ті нові партії, по типу "Спільна дія", "ДемАльянсу" або "Сили людей", які будують свою діяльність на чітко задекларованій ідеології, яка впроваджується в життя конкретними діями кожного члена партії. Так, й тут можливі помилки та відкати назад. Можливі здачі лідерами, або окремими партійцями архетипів (ідеологічних інтересів) на благо сьогоденних егрегорів (вигідних зв'язків, цікавих посад, матеріальних благ). Проте, доволі промовисто й невпинно наближається той час, коли нові архетипи будуть руйнувати старі егрегори докорінно й безповоротно.

Так само як на Майдані в лютому 2014 - якби люди слухались закликів "лідерів" зі сцени, а не наполегливо, жертовно й цілеспрямовано робили свою справу кожен на своєму місці, ми й досі мали президента Януковича, так само й в українському суспільстві - не завдяки, а на противагу всім діям нинішніх (морально застарілих й тих, що живуть лише власними інтересами) політиків та "діячів" - тільки самоорганізація, тільки праця кожного на своєму місці, власними силами, але зі спільними метою, цінностями та бажанням побудувати розвинуте, цивілізоване суспільство у СВОЄМУ місті, області, державі призведе до того, що у нас на наступних виборах будуть достойні партії та політичні діячі, за яких не треба буде голосувати зажмуруючи власну совість та закриваючи очі на їх минулі та майбутні діяння. 

Читайте також:

* Український національний архетип

* Справжня сутність Москви 

* ДНК українців.

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.

* Історія походження української мови.

Символіка українського віночка

Символіка українського віночка.

Наші пращури добре знали, що кожна квітка у вінку має своє символічне й конкретне значення.

Український віночок

Наші пращури добре знали, що кожна квітка у вінку має своє символічне й конкретне значення.

Ружа, мальва і півонія — це віра, надія і любов,

безсмертник — здоров’я,

барвінок — життя і безсмертя людської душі,

цвіт вишні та яблуні — материнська відданість і любов,

любисток і волошка означають відданість. Ними освіжають хату, миють волосся. В них купають маленьких діточок.

Ромашка у вінку означає дівочу чистоту. Її вплітають у вінок поруч із цвітом калини, яблуні, вишні.

Хмель — означає розум.

Найпочесніше місце у вінку належить деревію. Вважають, що це квітка нескореності.

А всього в українському віночкові двадцять квіток. Кожна з них — лікар і оберіг від лихого ока.

До віночка в’яжуть кольорові стрічки.

Першою посередині — світло-коричневу. Це наша земля-ненька. Обабіч неї — дві жовті. Це ясне сонечко.

За ними йдуть з різних боків світло-зелена і темно-зелена — жива природа, краса і юність. За ними в’яжуть синю і голубу — небо і вода: вони дають нам силу і здоров’я.

Тоді з одного боку — помаранчеву: це хліб. З другого — фіолетову стрічку. Вона означає людський розум.

А потім — малинова стрічка — щедрість і рожева — багатство, достаток. По краях вінка в’яжуться білі стрічки. Вони означають чистоту душі.

З книжки «Твоя читаночка» (Під загальною редакцією П.Мовчана.)

Український національний архетип

Спорідненість національного архетипу та універсалій світової культури є передумовою вивільнення духовного життя нації з ситуації одноразовості, тлінності у простір вічності, у сферу затвердження історичних звершень народу та його гідності. 

Українські національні архетипи проявляють себе як символи у міфах, казках, фольклорі, обрядах, традиціях, і є узагальненням досвіду наших предків. Українська культура та національні архетипи пройшли тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. На розвиток впливали природні умови географічного положення, території, міграційні процеси,історія, сусіди, впливи інших культур.

Спільною ознакою українців є домінування емоцій та почуттів над мисленням і волею, що часто робило їх уразливими до агресивних та підступних дій більш вольових й колективно-організованих сусідів.

Утворення етносів, народів, націй тісно пов'язано з їх архетипами. Архетип визначає суть, форму та спосіб зв'язку успадкованих, несвідомих прообразів і структур психіки, які передаються від покоління до покоління. Архетипи виступають основою для таких утворень: поведінки, особистісного розвитку та розуміння світу. Тобто, архетипи утворюють психічні та поведінкові програми, впливають на особливості поведінки, мислення і бачення світу. Духовне життя особистості тісно пов'язане з архетипами, оскільки в процесі творчої активності людей за допомогою архетипів утворюється відповідна послідовність образів.

Колективне несвідоме представляє собою позаособистісну несвідому суть, що є передумовою для появи особистого і колективного досвіду людства, культур та індивідів. Колективне несвідоме переживається в універсальних психічних формах, що виявляються у колективній та індивідуальній поведінці, тобто архетипах.

В українському колективному несвідомому основним є архетип "доброї", "ласкавої", "родючої Землі" (за А. Кульчицьким). Основою етнічної домінанти українського національного характеру є архетип Богині-Матері, який на думку вчених, позбавив українців агресивності в світогляді.

Для свідомості українців є характерним висування на передній план не формалізму розуму, а моралі, "серця", як метафори інтимних глибин душі.

Цей архетип "філософії серця" розкривається як:

принцип індивідуальності та джерело людяності (П. Юркевич),

мікросвіт, вираження внутрішньої людини, що втілює Бога (Г. Сковорода),

шлях до ідеалу та гармонії з природою (Т. Шевченко),

орган надії, передчуття, провидіння (П. Куліш),

ключ до "господарства душі", її мандрів у вічність, сферу добра і краси (М.  Гоголь).

Антропоцентризм, що властивий українському народному світогляду, підсилюється з ідейного боку архетипом софійності світу, що розглядався як Книга, Текст Бога. Ця концепція спостерігається в Україні з часів початку Київської Русі, й продовжується в творах середньовічних полемістів, творах Київських митрополитів та священиків, філософів та науковців.

Всю історію України-Руси йшла боротьба людини з агресивним кочовим степом, що простирався від Монголії до гір Кавказу. Українці стали прикладом рідкісної в історії людства перемоги осідлої цивілізації над тиском дикого степу, що відбилось на національній самосвідомості. Сильне материнське начало, індивідуалізм, дух лицарства, вільної самодостатньої особистості, потреба вижити в умовах прикордонної цивілізації, що протистоїть варварству степових набігів, відбилась й на історії розвитку княжих дружин, козацькій вольниці, мандрівних дяків, чумаків, індивідуальній ініціативі містян, яка оформилась в розвиток Магдебурського права та цехових традицій.

Слідування архетипам свого етносу є провідною передумовою його успішного розвитку. Г. Лебон зазначав: "Не лише живі, а й мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки. Життя будь-якого народу і всі прояви його цивілізації складають просте відображення його душі. Ні випадок, ні зовнішні обставини, ні особливо політичні інститути не відіграють головної ролі в історії народу.

Набуття міцно утвердженої колективної душі є апогеєм величі народу. Розпад цієї душі завжди означає час занепаду. Втручання іноземних елементів складає один з найбільших, найнадійніших засобів досягнення цього розпаду. Народам потрібні століття для того, щоб набути певного психічного складу, і вони інколи його втрачають за дуже короткий час. Дорога, яка веде народи на найвищу сходинку їх цивілізації, завжди дуже довга, а занепад, що супроводжує їх падіння, найчастіше буває дуже швидким".

Дослідженню основ українського національного архетипу багато уваги приділяв видатний науковець В. Липинський, який наголошував на згубності народної емоційності для політичного державотворення і всього українського життя. Надмірна чутливість, при ослабленій волі та планованості дій, призводить до легкої запальності й швидкому охолодженні, посилюється дражливістю до яскравих дрібниць та байдужістю до дійсно важливих речей. Наші національні особливості можуть стати творчою силою, коли ми будемо більше уваги приділяти організаційною складовою та сталим вихованням в народі розуму і волі. Українська емоційність, "нота серця" зможе дати гарні результати лише в поєднанні з розумом, логікою, пам'яттю й волею.

Задовго до В. Липинського на всі ці особливості звернув увагу М. Гоголь, що в своїх творах розкриває цілу низку суперечностей в народному характері, в якім "дивовижно зіштовхнулись дві протилежності, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність та азійська безтурботність, простодушність та хитрість, сильне дієве начало та превеликі лінощі й млість, потяг до розвитку й досконалості й бажання вдаватись таким, що зневажа досконалість". Бунтарський дух, індивідуальна воля не були підкріплені реалізаційною волею, що дозволяло більш організованим й прагматичним сусідам підкорювати історичні українські держави.

Великий осмислювач української ментальності Г. Сковорода  найбільшим злом вважав порушення спільності, відчуття, зв'язку людини з власним буттям. Для нього основою були гармонічне поєднання та співдія людини в часі, місці, мірі та особливостях (природних талантах). Порушуючи зв'язок цих чотирьох принципів в своєму житті не тільки окрема людина, але й цілі народи, стають маріонетками в чужих руках.

У психічному стану народів важливу роль відіграє колективне несвідоме. К. Юнг у роботі "Про архетипи колективного несвідомого" писав, що провідними чинниками розвитку культури і поведінки є символічні форми, які повільно еволюціонують. Символи сприяють утворенню етносів, націй та створюють психічні й організаційні засади всього суспільного життя. Колективне несвідоме з'являється за допомогою колективних переживань етнічної групи як певних неусвіломлених реакцій, що виявляються в характерних для цієї групи універсальних прообразах, які є підсвідомими базисами та основами поведінки й мислення кожного індивіда.

Для правильного розуміння й успішного використання національних архетипів, їх, перш за все, потрібно знати. Психоаналітик та громадський активіст Олексій Арестович подає наступні три основні архетипи, що характерні для української нації:

"Святослав" (Лицар, Характерник) - уособлення традиційної шляхетності та козацької сили українського народу. Це такий собі запорожець, або воїн княжої дружики, що має чуб, козацькі вуса, з прижмуром дивиться на Константинополь, Рим та Москву, сміливими й непередбачуваними нічними вилазками звільняє полонених братчиків з неволі, спить на шаблі, намотав уздечку на руку й повідомляє ворогам "Іду на ви".

"Єзуїт" (Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Могила) - випускник єзуїтської колегії, знавець 5-6 сучасних та стародавніх мов, з гострим раціональним розумом, державним мисленням, пристрасний в молитві, видатний комунікатор, холодний в своїх розрахунках та планах. 

"Єзуїт є людиною, яка свідома своєї грішності, але, незважаючи на це, відчуває покликання бути товаришем Ісуса. А це означає вступити у найважливіший бій нашого часу – бій за віру та справедливість, яка походить з віри."

"Козак Мамай" - спокійний, ставний, занурений в себе, фаталіст, сидить під дубом з бандурою, поряд келих, шабля й кінь, привітний, усміхнений, у якого тільки по маленьким зморшках біля очей видно - як далеко він насправді прораховує й наскільки швидка, миттєва, адекватна в нього може бути реакція. 

(Якщо для розуміння "загадкової руссской душі" радять читати Достоєвського, то для розуміння й візуалізаці українського національного архетипу краще за все дивися геніальний кінофільм "Пропала грамота" за твором М. Гоголя.)

Сьогодні Україна перебуває в такому історичному етапі свого розвитку, в якому відродження та гармонійне взаємопроникнення, співпраця всіх трьох українських національних архетипів починає поступово проступати й закріплятися в народній свідомості, думках, діях та вчинках. 

Поки це тільки перші паростки, але вони дуже швидко й активно опановують народними масами. Час їх торжества швидко наближається й тоді українська нація стане дійсно сильною, розвиненою, успішною, европейською нацією з відлагодженим державним устроєм для вільний й творчих людей.


(За матеріалами "Малої Енциклопедії Етнодержавознавства", публікацій в інтернеті та Фейсбуці).

Читайте також:

* Справжня сутність Москви 
* ДНК українців.

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.

* Історія походження української мови.

Належність Криму до Української держави.

Від перших століть нашої ери праукраїнські слов'янські племена мешкали на теренах Криму, поряд з греками, римлянами, готами, гунами, кімерійцями та інш. Офіційно терени Криму увійшли до Давньої України-Руси за часів Київського князя Володимира Великого. 

До 1783 року Крим ніколи не належав ні Московії, ні Російській імперії. 

Історія Криму нерозривно пов'язана з українською історією. Праукраїнське населення з'явилося в Криму ще в перші століття нашої ери. На півострові є чимало пам'яток давньослов'янської культури, що відносяться до III - X століть.

Коли в 860-х роках проповідники Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані „руськими (староукраїнськими) буквами”, і християн, розмовляючих "по-руськи" (давньоукраїнською мовою). 

Крим потрапляє до сфери впливу князів Київської України-Руси на початку IX століття. Вже в X столітті їх влада поширювалася на значну частину півострова. Точно встановити межі українських земель в Криму в той період досить складно, але достеменно відомо, що східна частина півострова в X-XII століттях входила до складу Тмутараканського князівства Давньоруської (Української) держави.

Під час роздроблення Русі-України Тмутараканське князівство (Крим) входив до складу Чернігівського князівства й підпорядковувався Великому князю Чернігівському. Так само до Чернігівського князівська й до України-Руси належала й землі на Сході сучасної України й на до Дону - т.з. Біла Вежа. В ті часи присутність українського населення й вплив української держави на Крим були такі значні, що Чорне море, в середні й більш ранні століття називалось Руським (тобто Давньоукраїнським).

Українські впливи на північному Причорномор'ї (сучасні Одеська, Херсонська обл. та Крим) були сильними й за часів Королівства Русі та доби Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.  

Проте, після поразки дружин давньоукраїнських (руських) князів у битві при Калці 1223 року монголо-татарам вдалось увійти на Кримський півострів, де вони розорили міста й завдали великої шкоди землеробству . Після утворення Золотої Орди Крим був перетворений в один з її улусів. На початку XV століття в результаті розпаду Золотої Орди було засновано самостійне Кримське ханство.

Проте вже в кінці того ж століття воно потрапило у васальну залежність від Туреччини, яка також зайняла північне Причорномор'я та Приазов'я .Протягом XVI-XVIII століть турки широко використовували Кримське ханство в боротьбі проти українських козаків. Щорічно татари захоплювали в полон десятки тисяч чоловіків, жінок і дітей. Крим перетворився на великий міжнародний невільничий ринок. Українському народу протягом кількох століть довелося вести важку боротьбу з Кримським ханством, помітну участь в якій брала Запорізька Січ.

Південні кордони Гетьманщини з Кримом й Туреччиною довгий час залишалася не оформленими ніякими договірними актами. Між Україною й Османською імперією лежало "Дике поле".

За часів визвольних змагань Богдана Хмельницького Кримський хан допоміг козакам перемогти Річ Посполиту.
В російсько-українській війні 1658-1659 рр. кримські татари, разом з козаками гетьмана Івана Виговського здобули визначну перемогу над російським військом під Конотопом.
Гетьман Петро Дорошенко в союзі з Османською імперією зумів об'єднати розділену між Польщею та Московією державу, й став гетьманом Лівобережної і Правобережної України.
Допомагали турки й кримські татари й гетьманам Івану Мазепі та Пилипу Орлику в їх боротьбі з Петром І.

Після захоплення Гетьманщини, Російська імперія почала агресію проти Півдня України й Криму. У ході війни з Туреччиною 1735-1739 рр. . російські війська двічі займали Крим . Під час наступної російсько-турецької війни 1768-1774 рр. . кримські татари знову активно підтримали Оттоманську Порту, і сімидесятитисячних татарське військо дійшло до Єлисаветграда (Січеслав). 1771 року російська армія знову зайняла Крим .
1 листопада 1772 р. з Кримським ханством було підписано договір "Про вічний союз і дружбу", відповідно до якого Росія гарантувала незалежність Криму, залишаючи за собою Керч, Єнікале і Кінбурн. 10 липня 1774 в Кючук- Кайнарджи між Росією і Туреччиною був підписаний договір, згідно з яким Крим та суміжні з ним землі оголошувалися "вільними і абсолютно незалежними від будь-якої сторонньої влади". Катерина II маніфестом від 8 квітня 1783 проголосила рішення "взяти під державу нашу півострів Кримський, острів Таман і всю Кубанську сторону" .

В 1917-1921 роках Крим та Чорноморський флот входив до УНР, Української Держави, Директорії

1954 року Кримська область увійшла до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. А з 1991 року Крим є частиної України, що підтверджене рішеннями ЄС, ОБСЄ, ООН.

Читайте також:

*  Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали

*  Як імперія Південну Україну колонізувала

*  Україна - це Русь 

*  Кому належав Крим (перелік)

Кому належав Крим

Кому, коли й скільки належав Крим.
Державні утворення на півдні України, в тому числі й в Криму.

Скіфська держава - 400 років:
VII—III ст. до н. е. В VII ст. до н. е. скити витіснили з Північного Причорномор'я племена кіммерійців, утворивши тут пізніше свою державу з центром на Нижньому Дніпрі. У III ст. до н. е. розпорошені і витиснуті сарматськими племенами з степів (частково в Крим і до гирла Дніпра, де поступово злилися з місцевим давньоукраїнським населенням).

Давня Еллада - 800 років:
Древньогрецькі поліси Північного Причорномор'я VII ст. до н. е.—V ст. н. е.

Боспорське царство — 480 до н. е. — кінець II століття до н. е.
Понтійське царство III—I століття до н. е.

Римська імперія - 400 років:
I століття до н. е. — III століття н. е. — Землі в пониззі Дунаю, Ольвія, Херсонес з околицями були прикордонними територіями Імперії, чиї володіння знаходились на південь і на захід.
Відома римська фортеця Харакс на південь від Ялти.

Візантійська імперія - 450 років:
VI—X століття. Константинополь контролював південну частину Криму з центром у Херсонесі, що був васалом імперії.

Київська Русь-Україна - 100 років:
X—XІ століття. Держава від дельти Дунаю і Тмутаракані.

Золота Орда - 250 років:
1240 — 1445/1502 рр. — Причорноморські та Приазовські степи до Дністра. 

Венеція - 200 років:
XIII—XIV століття.
Венеціанські торговці викупили у золотоординських ханів право заснувати факторії на чорноморському узбережжі. Вони закріпилися в Білгороді-Дністровську і на Південному березі Криму — у Судаку.
Генуя - 300 років:
XIII—XV століття. Володіла колоніями в Криму (Чембало, Гурзуф, Солдайя, Воспоро, Каффа) і в гирлі Дністра (Бєлгород). У 1475 році генуезькі фортеці були захоплені турками.

Велике Князівство Литовське, Руське та Жемантійське - 50 років.
За часів Великого князя Вітовта.

Кримське ханство - 300 років
1441—1783 рр., — спочатку на території Криму, Одеської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Донецької областей, в подальшому — Крим та землі, де кочували ногайські васальні племена.
Османська імперія — 1475 — 1774/1812
. Турки контролювали Причорноморські степи від гирла Дунаю до гирла Дніпра, Південний берег Криму і район Керчі (центр — Кафа).

Російська імперія - 150 років.
1783—1917 рр.

Українська Держава - 1918-1919 рр.

РСФСР - 30 років.
Кримська АРСР у складі РРФСР в 1921—1945 рр.
В 1945 перетворена в область.

Українська Радянська Соціалістична Республіка - 40 років.
В 1954 р. Кримська область увійшла до складу УРСР.

Крим належить Україні. Кордони держави є непорушні й недоторкані.

Джерело: Вікіпедія

Читайте також:

*  Російсько-українські війни: перелік. 
* Справжня сутність Москви

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.

* Історія походження української мови

Справжня сутність РПЦ

Справжня сутність Російської православної церкви.

Довгий час я закривав очі на зміни в Російській Православній Церкві. Сьогодні, після заяв Московського Патріархату 26 грудня 2013 у зв'язку з подіями в Україні та на тему першості в Церкві, я не можу мовчати. ​​Я не можу сьогодні розглядати Московську Патріархію як легітимну структуру, що представляє Російську Церкву.

Як виявили опубліковані архіви КДБ, велика частина тих єпископів, які в даний час працюють в Московському Патріархаті, починаючи з патріархів Алексія й Кирила, були агентами радянських спецслужб. Практично ніхто не вимовив mea culpa.

Я був також вражений, що Московський Патріархат не засудив рішуче сталінську владу за її акт геноциду проти українського народу в 1932-1933 роках, відомий як Голодомор, який призвів до загибелі майже 5 мільйонів чоловік. Те , що він не зробив цього в 1933 році , я все ще міг зрозуміти. Але те, що після 1991 року він продовжує знижувати значення великого страждання, заподіяної всьому народові в ту епоху, я до сих пір зрозуміти не можу.

Зрештою, Московський Патріархат, як він сам визнає, існує тільки починаючи з шістнадцятого століття.

Ось вже певний час я викривав неправомірні претензії Московського Патріархату на юрисдикційну владу над Українською Православною Церквою. Адже досить звернутися до підручника історії, щоб упевнитися, що якщо й існує «Церква-мати» для Української Православної Церкви, то нею може бути тільки Константинопольська Церква, до якої звернувся князь Володимир у 988 році.

Відомо, як Українська Православна Церква на початку 1990-х постраждала від невизнання її автономії. З цього невизнання в Україні в 1991-1992 роках народилися три православні церкви. А міркування Патріарха Кирила про цивілізаційну єдність «Русского міра» були і є небезпечним міфом, тому що вони узаконюють неоімперську політику Кремля.

Маючи спільні цивілізаційні корені - Київську Русь, починаючи з сімнадцятого століття три народи український, білоруський та російський перебували в єдиній державі (Російській імперії), проте ми не можемо уявити, щоб у Франції Папа твердив про єдність французької, іспанської та італійської націй виходячи з єдності католицької віри.

Cьогодні не тільки Патріарх Кирило знову звернувся до цього сумнівного єдності «братських народів Святої Русі»,  але й робить все, щоб розділили Українську Православну Церкву з політичних причин. Це правда, що Московська патріархія зробила все протягом двадцяти років, щоб ізолювати Київський Патріархат (Церква на чолі з патріархом Філаретом, яка була проголошена автокефальною в 1992 році, і не має визнання на православному світі), чия основна претензія, яка ніколи не була прийнята Москвою, полягає в перекладі богослужбових текстів зі старослов'янської мови на сучасну українську та визнання її автокефалії. В той же час, Московський патріархат, який навіть російська преса не соромиться критикувати за смак до розкоші і багатства, згадує «цінності» і «правду Божу» , щоб протистояти руху, який спирається саме на почуття гідності і справедливості.

Інша заява Московського Патріархату від 26 грудня на тему першості в Церкві також  на мій погляд, нічим не може бути виправдана. Російський патріархат з абсолютно радянським менталітетом свідчить про свою глибоку самодержавну природу й про своє зловживання богослов'ям з метою панування над іншими.

Це видно гранично ясно сьогодні з протестах на Майданах в Україні проти корумпованого режиму, а в більш широкому сенсі проти держави  глибинна архітектура якої не змінилася з часів Сталіна. І для мене це жахливо писати, що не тільки на вулицях Києва все ще присутні бюсти Леніна. Радянська ідеологія має глибоке коріння навіть у церковному менталітеті сановників Російської православної церкви - Московського Патріархату. Те, що ці сановники виступають одночасно проти прагнення до духовної демократії українського народу та проти спраги народу Божого отримати доступ до єдності Церкви, є глибоко значущим для мене. Московський Патріархат страждає від відсутності покаяння, від того, що не очистився після довгих років співпраці з радянською владою.

Повністю стаття Антуан Аржаковський "Я не могу молчать" тут: http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/54826/

Читайте також:

* Справжня сутність Москви

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.
*  Руська православна церква - це церква Українська.