Sunday 21 November 2010

Україна - погляд з Європи (1939 р.)

Виклад доповiдi, виголошеної у Близько- i Середньо схiдному Товариствi 1 лютого 1939 р., з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста.


ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна – зовсiм невiдома Заходовi країна – опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнан ня є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом на лежить до родини європейських нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.

Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази переважає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Мос ква захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським на родам – крiм тих, що зважились на заморську експансiю, – доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональностями, займає територiю близько дев’яти мiльйонiв квадратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.


Бiльшiсть росiян завжди виявляли – i сьогоднi ще виявляють – дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: “Немає й нiколи не було нiякої української нацiї”, – твердять вони в заслiпленнi. Таке запевнення було офiцiйно прого лошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна – це тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.


Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них – вiд дев’ятого до три­надцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв’язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю – тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-таки видатний iсторик Клю­чевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiд­рiзнялися.

Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й напа дами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням. Цi каво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боя лися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як дер жава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селянство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони „бродниками”), з’єдналися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, ма буть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали геть маном i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням – у своє рiднiй формi – незалежностi українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава”.
Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: „Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є при чиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли про­минає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань”.

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджува лись на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.
Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змi нила свою назву з “Московiї” на „Росiю”. Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український нацiоналiзм продов­жував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полi тичним. Спочатку той нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi по ступки, вiн поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.

До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва, плiдно користувався латинськими дже релами. Фактично Московiя була ученицею України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i змiни своєї назви на „Росiя” вона навмисне намагалася вiд сунути Україну на заднiй план i гальмувала її розвиток. Заборо нено було вживання української мови в школах i в наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiс нити й лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на зерно й си ровину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi. Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були росiяни, а укра­їнськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення мали провадитися з такою послi довнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська енциклопедiя не могла не визнати, що „нацiональне самовиявлення, хоч i важко визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi”.
Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визна ли незалежнiсть України. Але зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi мос ковити, мають пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i зробили соцiалiзм до ступним для всього людства. “Але, – додавав Ленiн, – ми не симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних стосункiв.”

В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в Радянському Союзi. Це помилка. В радянськiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi обставини виправдовують тривогу радян ської влади. Перед початком i пiсля Свiтової вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi, повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) доповiдав i писав статтi у щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже сильний нацiоналiстич ний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радянськiй Українi i був добре знайомий з українськими лiдерами.

На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не за перечують iснування української нацiї. Ленiн писав: „Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть самовизначення я пропоную цiлком точне поняття – право на вiльне вiдокремлення”. Те право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це могло б ста тися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепаратизм, безслiдно зникає.



Saturday 20 November 2010

Амфілохій Почаївський допомагав воякам УПА


Амфілохій Почаївський - святий УПЦ МП, який допомагав підпіллю УПА


"Чого тільки люди не понавигадують! Звідки це в Почаївській Лаврі взятися святому, який лікував українських повстанців?" Однак житіє преподобного Амфілохія руйнує стереотипи і штампи про "московських попів" чи "бандерівців-розкольників".

2002 року Свято-Успенська Почаївська Лавра отримала другого (після Йова Залізо, подвижника XVII-го сторіччя) святого - преподобного Амфілохія.

Входження до лику святих - особлива подія в православному світі. За час незалежності в УПЦ МП таких праведників канонізували не більше десяти. Адже доказами святості є й зцілення людей на могилі святого, і його нетлінні мощі - поховане тіло дістається з землі за рішенням Священного Синоду.

Часто перед канонізацією не вгасають суперечки щодо її необхідності, а самі святі за життя зазнають гонінь та утисків з боку власного ж середовища - кліру, монахів та церковної пастви.

У такий спосіб їхні християнське смирення та Любов проходять випробування. Власне, таким був і життєвий шлях Амфілохія Почаївського.

Через заздрощі йому не давала спокою тодішня братія Почаївської Лаври, виганяючи мешкати то в каплиці на монастирському цвинтарі, то на скиту. Переслідувала радянська влада, намагаючись кинути за грати.

Одного разу за завданням "органів" його намагався вбити навіть рідний племінник, кинувши взимку напризволяще в лісі. Святого врятувала своїм диханням собака.

Утім, до Йосипа - так звали старця перед постригом у схиму - цілою вервечкою тягнулися прості миряни: за порадами та зціленням. На Волині й досі чимало старих людей пам'ятають, як їх особисто лікував Амфілохій.

Він виганяв радянських міліціонерів із Троїцької церкви Лаври (не давши перетворити її на склад), воскресав мертвих, втрпаляв у псхилікарню і неушкоджений виходив з неї... Його розстрілювали, хотіли скинути з монастирського парапету, не пускали в його село автобуси (щоб припинилися прощі)...

Але люди все одно ходили до старця, і серед цих людей були й чільні діячі КПРС - бо Йосип-Амфілохій був справжнім "експертом" того часу з вигнання бісів і зцілення хвороб тілесних.

Марія Григорівна Антонюк була повстанською розвідницею та секретаркою легендарного командира Енея, командувача військової округи «Богун» (УПА-"Північ"), потім пройшла енкаведистські тортури та воркутинські табори.

- Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія "руського", а раніше його звідти заледве не витурили. Йому довелося жити отут, у каплиці на цвинтарі, де й лікував людей, - розповідає пані Марія.

- Я знала святого ще з дитинства. А в той скрутний час - я його називаю героїчний час - отець Йосип, як тоді його звали, нам неабияк допоміг. Якби Йосип жив у самій лаврі, то, може, повстанці й не мали б до нього такого доступу. Ви навіть не уявляєте, яка це була конспірація.

Колишня розвідниця й досі дивується, коли чує різноманітні фантастичні історії про УПА. Адже підпільники з різних бойових частин часто могли не знати не те що один одного, а й розташування криївок.

Кожна партизанська "трійка" мовчки виконувала свої завдання, тільки подумки здогадуючись, що хтось із їхніх друзів чи знайомих також задіяний у боротьбі.

Власне, однієї березневої ночі 1945-го "друкарці" Енея в отаких конспіративних умовах довелося привести старця Йосипа на допомогу пораненим бандерівцям.

- Що робив преподобний, як саме їх лікував, які приносив трави, цього я вже не знаю, - завершує свою розповідь про весну 1945-го секретарка Енея. - Але він їх урятував. Отака була поміч Амфілохія УПА. Згодом через наш зв'язок я довідалася, що хлопці піднялися на ноги та знову пішли воювати.

Амфілохій плакав, постійно повторюючи: "Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає...Вони повернулися, вертаються з каторги".

"Чи не молитвами святого Амфілохія цій жінці вдалося отак вистояти в житті? - подумки запитав я себе, вислухавши цю розповідь. - Але невже в тому "всеруському" православ'ї - як нам звикли його підносити - і справді була людина, чи точніше святий з таким минулим? Це ж цілковито ламає всі світоглядні стереотипи, які втовкмачуються багатьом нашим вірянам через книжки та брошури відповідного змісту".

- Щодо політичних поглядів святого, то можу сказати одне: те, що винесла з розмов із ним. Він глибоко не вникав у ці питання, проте стверджував так: „Є нація українська, і повинна бути держава українська. Але ми безсилі, ми не маємо зброї".

Звісно, про такі речі він міг говорити не зі всіма, єдино з тими людьми з підпілля, які були з ним зв'язані та яким найдужче довіряв. Отець завжди молився за всіх нас та повторював:

"Я весь час молюся. І моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки буду молитися за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх них молюся".

Ми живемо в полоні стереотипів і штампів. Історія дає нагоду нам ці штампи розбивати.

Повністю розвідку про Амфілохія Почаївського можна прочитати тут:

Tuesday 16 November 2010

Іван Мазепа мав бути похований в Єрусалимі

Пам'ять про видатного християнина Івана Мазепи шанують, як православні церкви Близького Сходу, так і Молдавська та Румунська православні церкви. І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного гетьмана України. 

Відомо, що Гетьман України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - в Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку.

Меценатство Мазепа здійснював не тільки в Україні, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків Козацької держави зі заходом і сходом. Прикладом того служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом. Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода. На замовлення гетьмана було зроблено безліч дарів й Церкві Гробу Господнього. Так, було зроблено срібну плиту для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі. Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.
(На мал: Гетьман Іван Мазепа в оточені добрих справ. Гравюра 1705 р.)
Окремо варто розповісти про спонсорування видання гетьманом Євангелія на арабській мові.На початку 18-го століття воно було видане за кошт гетьмана. Вдячним православним кліром Аравії воно було присвячене «козацькому Гетьману та князю України» Івану Мазепі. Додамо, що титул князя України - гетьмана удостоїв сам Петро І, а австрійський цісар надав йому титул Князя Священої Римської Імперії.
Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.
1709 року спадкоємець гетьмана Андрій Войнаровський та українська козацька старшина отримали у Константинополі спеціальний дозвіл для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Святого Гробу в Єрусалимі. Проте, через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана з Молдови, територією всієї Османської імперіі, аж до Палестини, було прийнято рішення поховати Мазепу в Галаці.
Відомо, що церква Святого Георгія у місті Галац із самого початку свого існування була напряму підпорядкована Церкві Святого Гроба в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями.
Саме цей стабільний зв’язок з Церквою Святого Гроба й відіграв вирішальну роль у виборі місця похованння останків І.Мазепи. Полтавський наказний полковник Г. Герцик, який пізніше був заарештований московськими агентами у Варшаві та на допиті 1721 рокузазначив: „Гетьман помер у Бендерах, та після його смерті Пилип Орлик наказав йому супроводити тіло покійника до Галаца, де тамошній митрополит відправив похорон”.
Митрополитом Молдовським та місцевим православним священством систематично споминалося ім’я Івана Мазепи під час літургійних служб у церкві Святого Георгія. Це тривало, аж до середини ХХ століття, коли відбулось встановлення в Румунії комуністичного режиму. Так, ще 1946 року до церкви Святого Георгія завітав сам Митрополит Молдови. В його присутності, настоятель церкви під час своєї проповіді окремо пом’янув Івана Мазепу як «глибоковіруючого християнина, який з великими почестями був похований посередині цього культового приміщення».
28 жовтня 1962 року за активної участі московських агентів КГБ відбулось знищення церкви Святого Георгія у Галаці. Разом з нею було знищено й місце поховання гетьмана Мазепи.
Румунський професор М. Брудіу 1990 року опублікував дослідження, в якому детально описав рідкісний метод, застосований для знищення церкви: декілька ночей поспіль під великим тиском під фундамент церкви інжектовували солену морську воду, що, за два тижні, призвело до появи тріщин та осадки споруди. Але, як зазначає професор М.Брудіу, оскільки башти колишньої генуезької фортеці (на фундаменті якої була збудована церква) не здавалися, вони були прив’язані тросом до потужного корабля, який потягнув їх в бік Дунаю. Цим самим, остаточно знищили церкву Святого Георгія, а з нею - і могилу І. Мазепи.
Ясно, що такі титанічні зусилля по знищенню «простої» церкви навряд чи приймались, якби радянське імперське керівництво не хотіло знищити навіть саму пам'ять про Мазепу.

Wednesday 10 November 2010

Іван Мазепа - Князь Священної Римської Імперії

Гетьман Іван Мазепа був Князем України та Князем Священної Римської Імперії.


4 серпня (за новим стилем) 1687 р. Івана Мазепу було обрано гетьманом, тобто главою Української козацької держави, який був рівночасно і головнокомандуючий її армії. Хоч прерогативи гетьмана були обмежені так званими "Коломацькими статтями", проте він уособлював найвищу цивільну і військову владу в Лівобережній Україні (Гетьманщині), яка після боротьби Богдана Хмельницького та Івана Виговського проти тиску Москви, знаходилася під протекторатом російського царя.

Невипадково французький дипломат Жан де Балюз (16481718 рр.), повертаючись з Москви і завітавши до гетьмана у Батурин, писав у своєму листі:"... З Москви я приїхав в Україну, країну козаків, де я був гостем князя Мазепи, котрий виконує в цій країні найвищу владу".

Відомий англійський журналіст і письменник, автор "Робінзона Крузо" Данієль Дефо (1661 -1731) у своїй книжці про царя Петра І писав:"... Мазепа на має королівського титулу, але він був рівний, а у якихось обставинах й перевищував короля Августа...". Мазепа був уповні свідомий цього й тримався "мало менше польського короля".



На малюнку - Портрет І. Мазепи з Успенського собору Києво-Печерської лаври.


Хоча становище гетьмана в імперській політиці Москви було специфічне, до його голосу і порад прислухався молодий цар Петро, в якого Мазепакористувався великою пошаною та довірою. На доказ своєї прихильності та за участь гетьмана в російсько-турецькій війні (1695-1700 рр.) цар відзначив його найвищою тодішньою відзнакою — орденом св. Андрея Первозванного — і надав (1700 р.) титул князя України.


За розпорядженням цісаря Австрійської імперії і за підписом цісарського канцлера кн. Шенборна 1 вересня 1707 р. Мазепу наділено гідністю Князя св. Римської імперії, про що внесено запис до реєстраційної книги про наділення шляхетськими титулами (том XII).


Ймовірно, княжий титул св. Римської імперії імпонував гетьманові вже тому, що московських титулів на Заході не визнавали.

Водночас Степан Томашівський зробив цікаве спостереження про те, що Мазепа "дивився на цю почесть підозрливо, вбачуючи в цьому інтригу Меншикова", про що гетьману вказала у листі княгиня Анна Дольська, остерігаючи Мазепу, що честолюбивий і підступний фаворит царя "копає під ним яму й, усунувши його, сам хоче стати гетьманом".


Мазепа, прочитавши цього листа, сказав Пилипові Орликові: "Я сам добре знаю, то вони задумують робити зі мною та зі всіми вами: мене хочуть задовольнити гідністю князя св. Римської імперії, всю старшину викорінити, наші міста забрати під свою владу, поставити в них своїх начальників та губернаторів...

Інтриги Меншикова та намір царя Петра І зліквідувати Гетьманщину дотично підтверджує й добре поінформований англійський посол у Відні Филипп Медове (1626-1717 рр.), що писав у звоєму звіті від 26 грудня 1708 р., що "свого часу цар вистарався для Мазепи гідність князя св. Римської імперії як винагороду за його службу у минулому".


Як би там не було, але врешті надана княжа гідність Мазепі зосталася правосильною й надання йому нового титулу Князя було в Європі загальновідомим й загальновизнаним.

Й ніким ніколи не було скасовано.