Wednesday 29 April 2009

29 квітня 1918 року Чорноморський флот підняв українські прапори

Сьогодні в Україні відзначається річниця підняття українських прапорів на бойових кораблях Чорноморського флоту та переходу його під юрисдикцію Української Народної Республіки.


Як все починалось
14 січня 1918 року Центральна Рада на наполегливу вимогу секретаріату Морських справ УНР прийняла «Тимчасовий Закон про український державний флот». Однак, проголосивши законом, що «Російський Чорноморський флот… проголошується флотом Української Народної Республіки…» та що «Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов'язання російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту й портів» Центральна Рада одночасно скасувала обов'язкову службу, запровадивши добровільний принцип народної міліції.

В цей саме час в Севастополі зукраїнізовані екіпажі почали підіймати на кораблях українські прапори. Зокрема - на найсучасніших і найпотужніших лінкорах "Воля" та "Свободная Россия", старих лінкорах "Борец за свободу" і ще шести інших, крейсерах "Імператор Траян", "Алмаз", "Олег" та трьох допоміжних, 16 есмінцях, 15 підводних човнах тощо.
Але, навіть за умов фактичної війни з Радянською Росією у морському міністерстві переймалися не стільки розбудовою боєздатного флоту, скільки його національною символікою. Дискусії щодо прапора для Українського флоту довгий час точилися в Генеральному секретаріаті морських справ. Пропонували різні варіанти, остаточне рішення приймав Міністр морських справ-історик Дмитро Антонович. Стаття 2 «Тимчасового Закону про флот» визначала що: «Прапором Українського військового флоту є полотнище в двох, жовтому і блакитному кольорах. В кряжі блакитного кольору — історичний золотий тризубець часів Українсько-Руської держави X в.». Варто наголосити, що саме з ініціативи Дмитра Антоновича княжий тризуб як державний символ України вперше використали саме військові моряки. А вже з Військово-Морського прапора він незабаром перейшов у статус Державного Герба УНР.

Тим часом більшовики почали окуповувати Крим, а Чорноморський Флот вони розглядали виключно як власність Радянської Росії. Майже рік, що був у української влади для побудови військового флоту було бездарно згаяно. Помилки в політиці державотворення на цьому не закінчились. Підписавши 9 лютого 1918 року мирний договір у Бресті з центральними державами, Центральна Рада добровільно відмовилася від Криму, як території УНР, та взагалі не ставила питання флоту. Сам же закон про флот у Севастополі, чомусь, було оголошений лише 13 березня 1918 року. Тому епохальний «Тимчасовий Закон про флот» залишився лише на папері.

Ці та багато інших дій привели до розколу та розвалу екіпажів кораблів флоту. Зневірившись в українській владі, величезна кількість матросів і унтер-офіцерів самостійно стали вирушати по домівках. В той же час, ситуацію з флотом і Кримом активно і вдало використали більшовики. Не отримуючи організованого опору, Військово-революційний комітет більшовиків поступово захопив порти та встановили свою владу в Криму й Севастополі. Таким чином, після проголошення незалежності УНР 25 січня 1918 року Крим став пристанищем для антиукраїнських сил в Україні.

Зміна уряду УНР, що відбулась у Києві, призвела лише до нагромадження нових помилок. В новому уряді В. Голубовича Міністерство морських справ взагалі скасували. Та незважаючи на офіційне нехтування цими важливими питаннями, українські військові діячі полковник О. Жуківський та генерал Олександр Греков намагались взяти під контроль Чорноморське узбережжя, тим самим зробили вагомий внесок по відродженню національного флоту.
Наказом по військовому відомству 27 березня 1918 року було створено район охорони Південно-Західної частини Чорного моря зі штабом в Одесі та сформовано Дунайську й Транспортну флотилії. Начальником району і Головним командиром портів Чорного і Азовського морів призначається віце-адмірал Андрій Покровський. Штаб в Одесі контролював Миколаїв і Херсон, та намагався змінити ситуацію в Севастополі, незважаючи на проголошену політику соціалістів в уряді УНР — «самовизначення Криму».
Однак, навіть в цій дуже несприятливій ситуації на багатьох бойових і допоміжних кораблях Чорноморського флоту продовжували підніматися українські. Український військовий комітет діяв активно, мужньо і послідовно.

10 квітня 1918 року у Севастополі відбулося антибільшовицьке повстання робітників портів і заводів, підтримане моряками флоту. А 20 квітня на виборах до Севастопольської міської Ради більшовики з тріском провалилися.

Підняття прапора
Коли наприкінці квітня до півострова наблизилися загони Запорізької дивізії армії УНР під командою полковника Петра Болбочана та німецько-австрійські союзники, вплив більшовиків у Криму був мінімальним. 18 квітня Запорозький корпус полковника Петра Болбочана прорвав оборону більшовиків на Перекопі і увійшов до Кримського півострова. Передові частини корпусу Болбочана через тиждень дійшли до Балаклави, де провели переговори з представниками Центрофлоту. Проте, керівництво Радянської Росії зажадало від нового командувача Черноморського Флоту контр-адмірала Михайла Сабліна вивести всі кораблі до Новоросійська. Одночасно представники українських організацій, зокрема екіпажі кораблів «Воля» та «Цариця Катерина Велика» вимагали від командування не покидати Криму.

В цей час до Севастополя прибув комісар Центральної Ради Данило Сотник з інструкціями для командування флотом: флот підпорядковується УНР, німці флот не чіпають і до Севастополя не входять. 22 квітня 1918 року Михайло Саблін наказом по флоту оголосив, що «всі судна, портове майно, які знаходяться у портах Криму, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори». Наступного дня до Севастополя надійшла вимога Раднаркому РРФСР організувати активний спротив німецьким військам, кораблі відправити до Новоросійська, а решту, що не можуть вийти в море, разом з портовим майном знищити.

Центрофлот розпочав безперервні засідання і збори. За таких обставин хаосу, командувач флоту контр-адмірал Михайло Саблін та голова Центрофлоту Кнорус подали у відставку.
24 квітня у Севастополі відбулося нове антибільшовицьке повстання портових робітників, друге протягом місяця. 25 квітня запорожці спільно з татарами установили в Сімферополі українську владу. Там же розмістився штаб німецько-австрійських військ, які почали просуватися до Севастополя.

Ввечері 28 квітня до Сімферополя, для переговорів з командувачем німецьких військ в Криму генералом фон Кошем, прибула делегація Центрофлоту та Севастопольської Ради на чолі з контр-адміралом В. Клочковським. До складу делегації також входили начальник севастопольської фортеці Михайло Остроградський-Апостол та капітан 1 рангу Микола Чернілівський-Сокол. Проте, німецький генерал відмовився вести переговори з Центрофлотом як з «безвідповідальною організацією». Після переговорів, погодившись прийняти письмові пропозиції командування флотом, фон Кош заявив, що буде вести перемовини лише особисто з командувачем.

29 квітня 1918 року, коли до міста наближались передові частини Запорізької дивізії, за наказом командувача ЧФ майже всі кораблі та установи флоту підняли український прапор. Рівно о 15.00 на штабному кораблі, лінкорі «Георгій Побєдоносець» подали сигнал: «Вступив в командування Українським Чорноморським флотом», а через годину пролунав наказ: «Флоту підняти Український прапор!». Таким чином, всі головні сили Чорноморського флоту в Севастопольській фортеці, гирлі Дунаю, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Очакові, Євпаторії, Феодосії та Керчі, піднявши жовто-блакитні прапори Української держави, проголосили владу Української Народної Республіки в усьому причорноморському регіоні. Такою була воля більшості особового складу флоту, працівників портів та мешканців причорноморських міст.

Проте ввечері голова Воєнно-революційного комітету, колишній латиський стрілець Гавен з кількома матросами і захопили штаб флоту та віддав розпорядження, що «желающие уходить должны покинуть бухту до 12 часов ночи. После 12 выход будет закрыт и минирован». До 2-ї години ночі в море вийшло 30 кораблів і суден флоту. В бухті під українськими прапорами залишилося 40 кораблів, 5 плавбаз, транспортна флотилія і 2 авіабригади. У Севастополі залишилися крейсери «Кагул», «Пам'ять Меркурія» («Гетьман Іван Мазепа»), «Прут», міноносці, кораблі окремого призначення та інш. Не маючи об'єктивної інформації, що відбувається, останнім, хоч і з деякими ваганнями, в море під вогнем німецьких батарей вийшов українізований дредноут «Воля».
А відбулася просто провокація та втеча «революційної» частини флоту. В свою чергу, німці розцінили вихід частини кораблів з Севастополя, як брутальне порушення командувачем флоту умов Брестського миру.


Tuesday 21 April 2009

65-річчя найбільшого бою УПА проти НКВС

Найбільший бій в історії УПА проти червоних опукантів розпочався наприкінці квітня 1944 року, на третій день Великодня, на кордоні нинішніх Рівненської та Тернопільської областей, поблизу села Гурби.


Тоді майже 5-тисячне угруповання УПА, до якого входили підрозділи південної військової округи «Богун» УПА-Північ та з’єднання «Холодний Яр» УПА-Південь, виявилися оточеними 35-тисячним контингентом військ НКВС, на озброєнні яких були танки, авіація, артилерія та бронепоїзд.

Незважаючи на те, що майже половина повстанців були щойно мобілізованими селянами і неозброєними, майже половина з них вирвалася з оточення і продовжила рейд на Полісся. Решта повстанців загинули під час кількаденних боїв.

Wednesday 15 April 2009

Великодні Привітання

Великоднє послання Папи Римського Бенедикта XVI.

Папа Римський Бенедикт ХVІ привітав православних християн зі світлим святом Великодня.

Понтифік виступив із привітанням в неділю перед прочанами у своїй заміській резиденції Кастельгандольфо. "Направляю сердечне вітання і гарячі вітання братам і сестрам Східних Церков, які, діючи за юліанським календарем, відзначають сьогодні святу Пасху", - сказав він.

"Нехай воскреслий Господь оновить у всіх світло віри і дарує всім радість і мир ", - побажав понтифік.



Великоднє послання Патріарха ВАРФОЛОМЕЯ Архиєпископа Константинополя, Нового Риму і Вселенського Патріарха Церковній повноті.

(Повний текст)

Від Вселенської Патріархії, Матері Церкви, яка переживає в усій повноті Страсті, Біль, Хрест і Смерть, але і Воскресіння Бога Чоловіка, посилаємо всім дітям нашої Церкви сердечне пасхальне вітання і благословення і обнімаємо вас з Любов’ю Воскреслого з мертвих і вічно Живого і Животворящого Ісуса Христа.

Йому належить слава, влада, честь і поклоніння разом з Отцем і Святи Духом навіки.

Амінь!

Свята Пасха 2009

+Патріарх Константинопольський Усердний молільник за всіх до Воскреслого Хреста



Великодній привіт Блаженнішого ЛЮБОМИРА, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви

(Повний текст)

У ці великі святкові дні ми бачимо воплоченого Сина Божого Ісуса Христа, який вповні віддав себе Небесному Отцеві. Такими, дорогі в Христі, повинен світ бачити і нас, позначених безмежним довір'ям до Господа Бога. Він має побачити нас учасниками Христової перемоги. Це надзвичайно важливо. Бо ми є християнами і наше завдання - продовжувати спасенне діло Ісуса Христа. Ми, як Христова Церква, покликані євангелізувати, тобто нести всьому світові Добру Новину про Христову перемогу над гріхом і смертю, якою Він звільнив нас від найбільших лих, не тільки говорити про те, що сталося, а й бути цього видимим знаком, живими свідками.

Дорогі у Христі, Христос воскрес! + ЛЮБОМИР



Великоднє послання Постійної Конференції українських православних єпископів поза межами України.

(Повний текст)

У ці святкові Пасхальні дні сердечно вітаємо Вас, наших православних братів і сестер у Діаспорі - що розсіяні по всьому світі. Поздоровляємо і наших вірних в Україні. Нехай Воскреслий Господь єднає усіх нас своєю любов'ю, наповнює наші душі духовною радістю, вселяє в наші серця мир і злагоду.

Воістину Христос Воскрес!

+ Константин Митрополит Української Православної Церкви в США і в діаспорі;

+ Іван Митрополит Української Православної Церкви в Канаді;

+ Іоан Архиєпископ Української Православної Церкви в діаспорі;

.........


Monday 13 April 2009

Віктор Суворов - про Україну та КГБ

У. Т.: Багато хто вважає, що Захід сьогодні так само лояльний до Росії Путіна і Мєдвєдєва, як 60 років тому був лояльний до Сталіна. Як ви це оцінюєте?

Віктор Суворов: – Правильно. В мене є своє спостереження. Коли я втік із СРСР і зі мною розмовляли всякі експерти, я був приголомшений їхнім обсягом знань про нас, про Радянський Союз. А потім я зметикував: вони знають усе – вони не розуміють нічого. Все знають, але нічого не розуміють....

У. Т.: Як ви думаєте, що собою являють російські спецслужби? Кого вони обслуговують?

– Хлопці працюють на себе: бізнес, мафія, вбивства. Ось мого друга Сашу Літвінєнка вбили тут, у Лондоні. А насправді це вбивство гідно не оцінене. Це не просто політичне вбивство – це перший в історії акт міжнародного тероризму з використанням радіоактивних речовин. Ось що це таке. Ці хлопці працюють трохи на Росію, хоча вся їхня діяльність злочинна. Там із мафією все перев’язано, під теплим крилом.

У. Т.: Дивіться, що відбувається, якщо порівнювати ситуацію в Росії та Україні: в Росії КДБ як корпорація і далі є реальною владою, а в Україні цього не сталося.

– Є цьому пояснення. Річ у тім, що вся влада КДБ була зосереджена в Москві – вся: Казахстан, Україна, Білорусь усе одно замикалися на Москву. Коли цей нервовий центр від­окремився, то самостійної сили у неросійських таємних служб не ви­явилося: не було інформаційної потужності на місцях. Найкраща агентура всередині країни була відома перш за все Москві й у будь-якому випадку залишилася під контролем Москви. На чому тримався комунізм? На страхові. А страх стояв на стукачах. А всі стукачі, зрештою, були під контролем Москви. І коли все це звалилося, агентура – коріння цієї влади – опинилася під контролем Луб’янки. І вся та центрова агентура, яка була в Києві, Одесі, Севастополі – вона вся залишилася під контролем Москви.

У. Т.: Дотепер?

– Цього я не можу сказати. Може, якісь вимерли вже. Але коли все почало руйнуватися, то московський КДБ значно впливав на всі республіки, можливо, за винятком Прибалтики, де одразу ж змінили всі спецслужби. Там відбудовували нову державність. Від низу до верху. А Україна – їй не пощастило в тому, що це хоч і була вільна держава, але її було пронизано агентурою Москви. Хоча вирости в щось більше КДБ в Україні не зміг....

– Більшість у Верховній Раді вважає, що той, хто зрадив Радянський Союз, зрадив Москву, тому в Україні робити нічого. Самі вони, мабуть, ідучи за логікою, вірності Радянському Союзу дотримуються й Москві підкоряються. Ну й нехай підкоряються.

Джерело: "Український Тиждень"


Friday 10 April 2009

MediaBarCamp 2009

Есть одна хорошая новость, можно даже сказать, что очень хорошая - MediaBarCamp 2009 будет! Он состоится 5-7 июня 2009 года в Литве.

Официальная информация о МедиаБарКэмпе будет доступна на сайте http://mediabarcamp.com/2009/ и в Google группе рассылке новостей.

Для того, чтобы попасть в число участников - необходимо зарегистрироваться. Для участников будет организована визовая поддержка. Подробнее узнать об организаторах и условия участия можно в наиболее частых вопросах о МедиаБарКэмпе. Данный сайт останется как итог МедиаБарКэмпа 2008.

Джерело: MediaBarCamp 2009

Thursday 2 April 2009

Василь Липківський: «Не бійтесь!»

Василь Липківський: «Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву, щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити з-під московської церковної влади».
5 травня 1920 року у Софійському соборі Всеукраїнська Православна Церковна Рада проголосила автокефалію Української Церкви, а для затвердження цього акта вирішила скликати на свято Покрови Всеукраїнський Собор.

З початком Української революції отець Василь став одним із лідерів руху за відродження Ук­раїнської церкви. Першою підвали­ною, на якій вона мала постати, була, на його думку, церковна незалежність, або автокефалія. Прихильники автокефалії виходили з канонів християнства, зокрема із 17-го правила ІV Вселенського Халкедонського собору (451 р.): «Якщо правосильною владою заснована держава, то адміністративний розподіл церковний мусить збігатися з розподілом державним». Тоді взір­цем для наслідування для україн­ського православ’я стала Грузинська церква, яка 1917 року відновила свій автокефальний статус.

Другою засадою Української церкви отець Василь вважав богослужіння українською мовою. Він сам перекладав богословські та літургійні тексти, а 22 травня 1919 р. відслужив у Миколаївському соборі на Печерську першу літургію українською мовою у супроводі хору під керуванням Миколи Ле­онтовича (пізніше більшовики підірвали цей собор, збудований ще Іваном Мазепою, і нині на його місці стоїть Палац дітей та юнацтва). За проведення служби Божої українською мовою ієрархи Російської церкви двічі забороняли отцю Липківському священнослужіння і один раз заочно віддали його під церковний суд.
Очевидці відзначали образну мову пристрасних проповідей отця Василя: у них він порівнював плин життя Церкви з течією Дніпра, а дух служіння — з банею храму і закликав вірних до єднання з чистим повітрям неба. А коли 30 серпня 1919 року Галицька та Наддніп­рянська армії в ході спільної операції визволили Київ від більшовиків, отець Василь звернувся до народу зі словами: «Коли ти не станеш об’єднано в обороні своєї Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі, як колись Ізраїль на ріках Вавилонських».
Нарешті, третьою засадою діяльності УАПЦ Василь Липків­ський вважав принцип соборноправності, тобто участь мирян в управлінні церквою, як це впродовж століть робили учасники церковних соборів і братчики православних братств: князі, шляхта, міщани та козаки.

Саме на трьох зазначених засадах І Всеукраїнський собор, що зіб­рався у Софійському соборі в Києві на Свято Покрови 1921 року, про­голосив створення Української Ав­токефальної Православної Церкви. Собор наголосив на непідлеглості Церкви керівництву інших церков і визнав примусовий перехід Ки­ївської церкви під зверхність Московського патріархату 1686 року аморальним та антиканонічним актом. Сакральною мовою Церкви була визнана українська. І вже сам склад Собору наче втілював принцип соборноправності: приблизно сьома частина його делегатів були священнослужителями, решта — миряни, і серед них академіки Агатангел Кримський та Сергій Єфремов, професори Володимир Че­хівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко та Петро Стеб­ницький, композитор Кирило Стеценко, письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.
Собор обрав Василя Липків­ського митрополитом Київським і всієї України. Оскільки ж екзарх Московського патріарха в Києві, митрополит Михаїл (Єрмаков) відмовився висвятити єпископів Ук­раїнської церкви, вони були рукоположені соборною висвятою за практикою стародавньої Александ­рійської церкви.

Тодішні ієрархи Російської церкви називали автокефалію УАПЦ «від початку до кінця націоналістичною вигадкою». Вслід за ними чекісти теж звинуватили Церк­ву та її митрополита у діяльності в інтересах міжнародної контр­революції й імперіалізму, петлюрівщині і націоналізмі:
«Цілком таємно. ОҐПУ звернуло увагу окрвідділів на дедалі зростаючий вплив серед українського населення так званої Україн­ської Автокефальної Церкви, очоленої київським митрополитом Василієм Липківським. Давно вже відомо, що Липківський і його сподвижники є тайними пропагандистами українського сепаратизму і не так прагнуть визволити від залежності Московського патріархату деякі церковні парафії на Україні, як під цією завісою проповідують різні ворожі рад. владі ідеї українського націоналізму».
Влада перешкоджала митрополитові відвідувати парафії Церкви по обидва береги Дніпра (а їх було 1200) і навіть приписувала головам сільрад всіляко гальмувати його пересування — зокрема під виглядом перевірки документів. Восени 1925 року більшовики взагалі заборонили Липківському виїздити з Києва. Згодом чекісти двічі заарештовували митрополита, і після другого арешту за обвинуваченням в антирадянській діяльності він три місяці провів у в’язниці ҐПУ в Харкові. А коли після звільнення Липківський повернувся до Києва, кияни влаштували йому, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч, — ходили чутки, що для тієї зустрічі були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста. Після другого ув’язнення митрополит звернувся до уряду радянської України з протестом проти переслідувань та з вимогою зняти з нього обмеження у правах і дозволити вільне пересування по території республіки для здійснення архіпастирського служіння.
Сам Василь Липківський називав чотири причини гонінь на Церкву: «Влада скоро спостерегла, що Українська Автокефальна Православна Церква виростає в міцну і для влади небезпечну гору, вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від московського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі думку і про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а рад. Влада проти всякої національної свідомості, особливо української».

1927 року на Свято Покрови у соборі Святої Софії в Києві зібрався ІІ Всеукраїнський церковний собор, на який Липківський прибув прямо з камери Харківської в’язниці. Собор проходив під контролем чекістів, що висунули делегатам ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або Собор буде розігнаний, а Василь Липківський — засланий до Наримського краю. Коли ж один делегат насмілився протестувати, його заарештували прямо в храмі. У відповідь митрополит Липківський звернувся до делегатів Собору зі словами: «Чого злякались? Чого перестрашились? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бій­тесь, хто служить Богові й любить свого брата! Не бійтесь, хто щиро хоче спасти свою душу! Не бійтесь і відганяйте сумнів! Коли наша справа правдива й угодна Бо­гові, ніхто нас не переможе!» Врешті-решт, Собор ухвалив рішен­ня: «Зважаючи на поважний вік, зняти з отця Василя Липків­ського тягар митрополичого служіння».
До жовтня 1929 року отець Ва­силь мешкав на подвір’ї Софійсь­кого собору. Коли ж влада закрила храм, Липківський був змушений переселитися до своєї сестри на Солом’янку — поруч зі Свято-Покровською церквою. Від голод­ної смерті його врятували грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав йому священик Української церкви в Канаді Петро Маєвський. Попри все, отець Ва­силь писав «Історію Української Православної Церкви», а також проповіді та спогади, і дуже жалкував, що втратив свою багатющу бібліотеку.
У січні 1930 р. влада примусила УАПЦ оголосити про саморозпуск, десятки її священиків і тисячі вірних загинули у в’язницях і концтаборах, а наступник Липківсь­кого, митрополит Микола Борець­кий, збожеволів від тортур. 1934 року комуністи закрили Покровсь­ку церкву, а самого Липківського виселили за місто — в хатку в Олек­сандрів­ській слободі (нині це південно-західна околиця Солом’янки).

У вересні 1937 року Василь Липківський отримав від Петра Ма­євського запрошення очолити Ук­раїнську церкву в Канаді і дав на це свою згоду. А вже 22 жовтня його заарештували. Старша дочка та двоє синів Липківського теж були заарештовані й відправлені до Сибіру. Чекісти звинуватили 73-літ­нього отця Василя в тому, що він «був одним із керівників націоналістичної фашистської організації українських церковників, яка ставила собі за мету відрив України від СРСР і створення самостійної держави». 27 листопада, за вироком «особливої трійки» при Київському управлінні НКВД, Василь Липківський був розстріляний.

Рукописи Липківського зберегла його сестра, а основний твір отця Василя — «Історію Української Православної Церкви» — професор Микола Андрусяк 1942 року переправив до Львова, до митрополита Андрея Шептицького. Після війни праці Липківського зусиллями української діаспори було видано на Заході. А в жовтні 1983 року у місті Баунд Бруку в штаті Нью-Джерсі коштом української громади митрополитові Липківсь­кому встановлено пам’ятник роботи скульптора Петра Капшученка. У Києві ж пам’ятника Василеві Липківському досі немає, натомість вулиця на Солом’янці, поруч із якою стоїть Свято-Покровська церква, і сьогодні носить ім’я начальника Петроградського ЧК Мойсея Урицького.