Повний титул Гетьманів України

Повний титул Гетьманів України формувався від початків козацтва з  XV ст. й до Української Держави 1918 року.
Та спроби відновлення Великого князівства Українського за часів Козацьої Держави.

Багато гетьманів України титулувались також і князівським титулом, а з часів Богдана Хмельницького активно почалась впроваджуватись ідея відновлення Великого князівства Руського (Українського).

Починаючи з 1490-х років, з часів заснування козацтва, першими організаторами козацьких загонів та фундаторами Запорізької Січі були Богдан Глинський (Мамай), Дмитро Вишневецький (Байда), Юрій Дашкович, Остафій Ружинський та інші українські князі,
до яких звертались "Ясновельможний пане".

З розбудовою Запорізької Січі на Хортиці та взяттям під контроль козаками навколишніх територій формується Військо Запорізьке - автономна адміністративно-територіальна одиниця у складі Речі Посполитої, а пізніше у складі Оттоманської та россійської імперії. 

Керівники козацької автономії носили титул Старший Війська Запорізького або Гетьман.

Князь Михайло Вишневецький (1529-1584) був перший, хто отримав 1576 року від короля Речі Посполитої Стефана Баторія офіційний титул українського гетьмана, також король дарував  Війську Запорізькому клейноди (символи влади): прапор, булаву, бунчук, печатку з військовим гербом (на якій зображено лицаря з мушкетом на правому плечі, з лівою, спертою на лівий бік, із шаблею при тому ж лівому боці і з рогом для вогнепального пороху і з шапкою на голові). 

З наданням королем Речі Посполитої прапора, булави, герба, печатки та інших клейнодів (атрибутів) державної влади - Військо Запорізьке стає офіційно визнаним органом влади. 

Окрім гетьмана король затвердив обозного, двох суддів, писаря, двох осавулів, військового хорунжого й військового бунчужного, полковників, полкових старшин, сотників і отаманів - тобто козацьку шляхту (старшину), що виконувала функції уряду (державної влади). 

В ХV cт. титул Гетьмана України носили Криштоф Косинський, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко та інші.

Поступово спорадично, а після створення Козацької Держави (Гетьманщини) в результаті повстання Богдана Хмельницького 1640-х років - остаточно
розділяються титули Гетьман України - який носив очільник Козацької Держави (Гетьманщини, Війська Запорізького) та Кошовий Отаман - який носив керівник Запорізької Січі (Війська Запорізького Низового) та прилеглих територій. 

Королі Речі Посполитої надавали привілеї, булаву та клейноди на правління як Гетьманам, так і Кошовим Отаманам. Пізніше це робили також й султани Османської імперії та московські царі.

У 1593-1595 р. відбулась низка переговорів між послами імператора Священної Римської імперії Рудольфа ІІ та Папи Римського Климента VIII з представниками Війська Запорізького (Запорізької Січі) щодо союзу проти Османської імперії та прийняття козаків під протекторат Священної Римської імперії Габсбургів. 
Зокрема велись перемовини з козацькими гетьманами Григорієм Лободою та Северином Наливайком. 

Проте, через протидію Польщі та Московії, а також через відсутність чіткої та послідовної політики з боку Габсбургів, ці переговори не закінчились успіхом.

В ХV-ХVІ cт. до Гетьманів України звертались: 

Ясновельможний Милостивий Пане Гетьмане..

Після повстання Б. Хмельницького та створення Козацької Держави (Гетьманщини) постає питання статусу і титулування її правителів. 

А також питання їх положення й статус у взаємовідносинах з главами інших держав. 

Як свідчать історичні й документальні джерела, вже Богдан Хмельницький поставив питання про прирівняння гетьманської влади та статусу до Велико-Князівської та оголошував Козацьку Державу (Військо Запорізьке) прямим спадкоємцем й державою-нащадком Великого князівства Київського та Великого князівства Руського (Українського). 

Мемуарист того часу Натан Гановер так описував урочистий в’їзд гетьмана Богдана Хмельницького до Києва та зустріч його Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Сильвестром Косівим у грудні 1648 року: 

«Вони благословляли його на князя та провідника над ними та їхніми дітьми. І вони казали йому: «Ти князь Божий і визволитель»...». 

«Князем Русі» титулував Б. Хмельницького й Єрусалимський патріарх Паїсій, називаючи його «Ясновельможний князь» (іllustrіssіmus prіnceps).
Також Б Хмельницький титулувався «Ясновельможний пане гетьмане Війська Запорізького і всієї України».

З початків свого існування козаки та їх провідники усвідомлювали себе спадкоємцями давньої слави Київської Русі. Так у своїй «Протестації» (1621 р.)  Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Іов Борецький називав козаків тими, «що залишки тієї старої Русі бережуть», а  їх генеалогію виводив від часів князів Олега й Володимира, що надавало підстави для визнання рівності прав козацтва й київського православного священства, як спадкоємців давньоруської традиції. 

Право козаків на історію Київської Русі підкреслено й в панегірику Касіяна Саковича «Вірші на жалосне погребіння Петра Сагайдачного» та сказано про давньоруські (з часів Київської Русі) витоки козацтва. 

Прямими нащадками Великого князя Київського Св. Володимира тогочасні джерела та літописи називають князів Острозьких та Вишневецьких,
а Ігнатій Оксенович-Старушич (сподвижник митрополита Київського, Галицького та всієї Русі Петра Могили) пише про Володимирового нащадка в особі князя І. Святополка-Четвертинського (панегірик «Шата ясне освецоного княжати Іліи Святополка Четвертинського»; 1641 р.). 

Гетьмани України Богдан Хмельницький та Іван Виговський мали чіткі плани на відновлення Великого князівства Руського (Українського) та продовження його "історичної спадщини". 

Польські дипломати, що вели перемовини з Б. Хмельницьким стверджували, що він «вже князем Київським і Руським титулується», а сенатор Речі Посполитої Адам Кисіль писав про величання гетьмана «князем Русі і Молдавії» ( в той час Б. Хмельницький намагався взяти під свій контроль й Молдавське князівство та домагався династичного шлюбу свого старшого сина Тиміша з донькою господаря Молдавського князівства Василя Лупула). 

У своєму щоденнику Войцех М’ясковський, посол на переговорах у лютому 1649 р, писав, що з Б. Хмельницький є «єдиновладцем і самодержцем Руським» («boh dał, żem jest jedynąwładcą i samodzierżcą Ruskim»). 

У «Дискурсі про сьогочасну війну Козацьку або Хлопську» від 1648 року,  зазначалося: «...Козаки тим небезпечніші і зухваліші будуть, коли виб’ються з підданства Корони Польської і собі Річ Посполиту нову Козацьку або Князівство Руське утворять». 

Відповідним чином існувало й знання  козацтва про Київ як древню святиню та столицю їх держави. 

В оборонному універсалі Б. Хмельницького (1652 р.) сказано про: 

 «місто наше столичне Київ і церкви Божі, що при вірі нашій православній християнській зостались, беремо під оборону нашу і тот універсал наш для всякої оборони оному даємо..».

Навіть у Березневих статтях Б. Хмельницького з Московією 1654 року йшлося про те, що «царська величність пожалувала (козакам) права, надані з віків від Княжат». 

Ще одним атрибутом суверенної держави є власне карбування грошей.
Гетьмани і князі України Богдан Хмельницький (1648-1657), Іван Виговський (1657-1659) та Петро Дорошенко (1665-1676) ініціювали, організовували та займались питанням карбування власних грошей. 

Так звіт “Записка дяка Григорія Кунакова про здобуті їм під час перебування в Польщі відомості стосовно війни поляків з козаками в 1649 році, про Сейм, про стан умів у Польщі і прочая” свідчить, що “.. в Чигирині організував Богдан Хмельницький минзу (тобто монетний двів) і гроші роблять, а на тих нових грошах на одному боці меч, а на іншому боці, його, Богданове, ім'я”. 

Головному архіві древніх актів (Варшава) зберігається лист подільського воєводи графа Станіслава Потоцького до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 року, де він скаржиться на свавілля Богдана Хмельницького, який "зазіхає на суверенні права короля й карбує власну монету". 

Дослідник Марко Грушевський писав про монети: " то все з козаком на коні з пікою - се вже, мабуть, виробка часу Хмельницького. Є й гетьман з булавою на деяких...." 

Після укладення Віленського перемир’я 1656 р.(між Польщею та Московією) представники канцелярії Козацької Держави чітко  демонстрували належність «київської спадщини» виключно козакам та Козацькій Державі.

1657 р. Гетьман України І .Виговський веде перемовини з королем Швеції про права на «всю стародавню Україну або Роксоланію аж до Вісли». 

У Гадяцькому трактаті 1658 року між Козацької Державою та Польщею проголошувалось створення «Великого князівства Руського».

А гетьман Іван Виговський титулувався «Великим князем Руським» або  «князем України і прилеглих теренів».
Також І. Виговський титулувався «Ясновельможний Пане Гетьмане  Війська Запорізького та всієї України обох берегів Дніпра» та «Воєвода і Генерал Київський, Гетьман Війська Запорізького, Великий князь Руський, Староста Чигринський».

А на гербі Івана Виговського було зображено (серед іншого) герб Великого князівства Руського.

В Гадяцькому трактаті 1658 р. буле сказано: «Три воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське, перетворюються на князівство Руське на зразок князівства Литовського, і всі урядники його, як канцлер, маршалок...». 

Дворічне правління Iвана Виговського характеризується "новим" курсом гетьмана, який намагався створити в Україні автономну державу Велике князівство Руське та шляхетський стан на зразок шляхетської Речі Посполитої.
Статті Гадяцької угоди, що проголошували створення Руського (Українського) князівства на правах автономії у складі Речі Посполитої, обумовлювали й випуск монети. 

B окремій статті зазначалось, що Руське (Українське) князівство має право на відкриття монетного двору в Києві або там, де буде зручніше. 

Гетьман і князь Іван Виговський навіть наказав проводити геологічні розвідки в Києві та інших місцевостях для пошуку срібних копалень, для карбування монет, проте втілити в життя цей проект він не встиг.

В Жердівських статтях, які в 1659 році були надіслані гетьманом Юрієм Хмельницьким московському князю О. Трубецькому для затвердження царем Олексієм Михайловичем, в десятій статті сказано про необхідність дотримувати «непорушні» права «старих станів нової України, які колись надавалися не тільки польськими королями, а й Великими князями Руськими: «Права і вольності і надання від Великих Князів Руських і Їх милостей, Королів Польских і Панів благочестивих, усякому стану духовному й світському здавна і тепер дані, аби свою вагу мали і ні від кого, як світські, так і духовні непорушні були». 

З початком періоду Руїни та боротьби Польщі, Московії та Туреччини за українські землі виникають різноманітні  гетьманські титули, в залежності від того, де було проголошено того чи іншого гетьмана: Гетьман Лівобережної України, Гетьман Правобережної України, тощо.

1668 року гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький вів перемовини з турецьким султаном Мегмедом IV та казав про готовність прийняти протекцію Османської імперії за умови визнання його «князем Руським в Києві» з тими ж правами, що їх мав князь Семигородський.

Продовжувачем реалізації політичних ідей Гетьмана всієї України та Великого князя Руського (Українського) Івана Виговського був Гетьман всієї України (або Гетьман обох берегів Дніпра) Петро Дорошенко, який протягом 1665-1676 рр. вів виснажливу боротьбу за об'єднання України та звільнення її від московських військ. 

В червні 1669 р. султан Мегмед IV видав два берати (універсали) про визнання П Дорошенка гетьманом всієї України та надіслав йому булаву, бунчук, санджак, печатку з гербом та грамоту на підтвердження його влади. 

Султан визнавав гетьмана рівним «… Господарям Волощини та Молдавії ..… та посилав до вас бунчук і знамена не на підданство, а лише на знак приязні й на пострах ворогам нашим…». 

Отже це був військово-політичний союз між Військом Запорозьким (Козацькою державою) та Оттоманською імперією.  
Петро Дорошенко також титулувався "Ясновельможний Милостивий Пане Гетьмане Війська Запорізького та всієї України" або "Ясновельможний Милостивий Пане Гетьмане Війська Запорізького, України та обох боків (сторін) Дніпра". 

Гетьману Петру Дорошенко вдалось організувати карбування власних грошей. Він створив монетний двір в Лисянці (Черкащина) та карбував срібні соліди ("шелягі"), півторагрошовики ("чехи") та шестигрошовики ("шостаки"). 

Карбування П. Дорошенка датують 1669-1672, 1669-1673, 1665/1666-1674 pp. 

1676 року, після зречення булави гетьманом П. Дорошенком, султан Мегмед ІV розпочав впроваджувати ідею Руського (Українського) князівства - Гадяцького проекту в Оттоманському варіанті - разом з сином Б. Хмельницького Юрієм.  

Відповідно до угод між Османською імперією і Річчю Посполитою (Журавненська мирна угода 1676 р. і Константинопольські угоди 1677-1678 рр)  Юрія Хмельницького було проголошено правителем підконтрольної Стамбулу території України. 

За благословення вищих православних ієрархів: Константинопольського патріарха Парфенія ІV та Єрусалимського патріарха Досифея ІІ,
Великий візир Фазиле Агмед Кьопрюль-заде надав Ю. Хмельницькому гетьманські та князівські клейноди від імені султана Мегмеда ІV: булаву, бунчук, корогви, а також письмовий привілей на право володіння Правобережною Україною. 

Процедура затвердження Ю. Хмельницького була схожою з процедурою затвердження Господарів Молдавії, Волохії та князів Трансільванського князівства. 

Впродовж всього правління 1677-1681 рр. свої Універсали та документи Юрій Хмельницький підписував титулом:

 «Милостю Божою» «князь Сарматії, Малої Русі і України, вождь Війська Запорозького» або «князь Сарматії і Русі, гетьман Війська Запорозького», «князь Сарматії, Русі й України», «князь Русі України і вождь Війська Запорозького», «Князь Руський»..

Архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Ґізель в той час писав: «Подлінно правда, що Ю. Хмельницкий принял княжество руське і гетманство Запорожское, адже [його] Універсал, сказивают, писан по-руські, а печать у него старинних князей руських».

На печатці князя і гетьмана України Ю. Хмельницького - на відміну від печаток інших гетьманів, де зображувався піший козак - герб Війська Запорозького - було зображено герб Королів Русі та Великих князів Руських "Погоня": постать кінного вершника з булавою в піднесеній руці; над кінською головою, оздобленою пір’ям, була куля (сфера)  з мечем, а біля вершника стояв козак з мушкетом і напис навколо: «Печать князівства Руського» або «Юрій Хмельницький Князь удільний Руський».

 
Печатка Ю. Хмельницького продовжувала традиції печаток Королів Русі та Великих князів Руських, на яких зображувався лицар на коні та однозначно ґрунтувалась на історичному продовжені давньоукраїнської та «русько-князівської» сфрагістичної традиції. 

В той же час, скориставшись протистоянням різних груп козацької старшини та їх боротьбою за булаву й владу в Козацькій державі, Московія проводила політику з посилення міжусобиць та захоплення України. 

У січні 1669 р. до Москви відправилось козацька делегація на чолі з П. Забілою, І. Домонтовичем, М. Гвинтівкою з проханням підтвердити «права і вольності Війська Запорозького». Проте насправді, використовуючи це та інші посольства на свою користь, Москва послаблювала гетьманську владу й окупувала Лівобережжя України. 

13–16 березня 1669 р. у Глухові, за участю московських представників Г. Ромодановського, А. Матвєєва, Г. Богданова, відбулась козацька рада. Гетьманом Лівобережної України офіційно обрали Д. Многогрішного. На підтвердження обрання гетьманом він отримав царську грамоту 

«… від нашої царської величності тобі гетьману Війська Запорозького Дем’яну Ігнатовичу на обидві сторони Дніпра».

Від Ромодановського новообраний козацький гетьман отримав привезені з Москви «… його царської пресвітлої величності прапор гетьманський і булаву…».

А вже 12 березня 1672 року, на основі доносів деякої козацької старшини Д. Ігнатовича (Многогрішного) заарештували та заслали до Сибіру. 

І в травні до Москви приїхав колишній чернігівський полковник І. Лисенко з листом від генеральних суддів І. Самойловича й І. Домонтовича, генерального обозного П. Забіли з проханням провести нові вибори гетьмана. Московський уряд був зацікавлений у якнайшвидшому обранні новим гетьманом проросійські налаштованого Івана Самойловича.

17 червня 1672 р. на Козацькій раді в Козачій Діброві, гетьманом Лівобережної України було обрано І. Самойловича. Йому вручили клейноди (булаву, прапор, бунчук, литаври), що раніше належали Д. Многогрішному. 

17 березня 1674 р. на черговій Переяславській раді, гетьман Правобережної України М. Ханенко з частиною козацьких полків визнав владу  московського царя. А "Гетьманом обох сторін Дніпра" обрали Івана Самойловича 

У липні 1687 р. козацька старшина, невдоволена правлінням І. Самойловича, подала царям Івану та Петру чолобитну із 23 пунктів, в яких звинуватила гетьмана у невірності престолу. Скориставшись цим доносом царський уряд, наказав: «… взяти гетьмана Івана Самойловича і сина його Стародубського полковника Якова і привели до нього в полк, і їх великих государів прапор, військові клейноди булаву і бунчук принесли з ним же …І гетьмана від уряду відсторонили, і військові клейноди до обозу ближнього боярина і двірцевого (московського) воєводи передати…»  

25 липня 1687 р.  відбулася Козацька рада, яка за вказівкою князя Голіцина обрала новим гетьманом Івана Мазепу. 

Так Іван Мазепа став гетьманом всієї України або гетьманом обох боків Дніпра, та отримав клейноди (символи гетьманської влади) та титул своїх попередників (що перебували під контролем Московії).

В той самий час, на теренах під впливом Османської імперії, після підписання Бахчисарайської мирної угоди 1681 р., Султан Мегмед IV призначив гетьманом України молдавського господаря (володаря) Георгія ІІІ Дуку. 

Влада Георгія (Юрія) Дука (1680-1684 рр.), що титулувався "Воєвода і Господар Молдавських земель і України" або "Господар і Гетьман Український" поширювалась на більшість Правобережної України, Поділля, Запоріжжя та Причорноморські степи. 

Юрій Дука підтримував традиційні козацькі форми місцевого адміністрування, призначивши наказним гетьманом Івана Драгинича та відродивши в Україні самоврядні козацькі полки. 

На Козацькій раді поблизу Немирова були обрані полковником Корсунського полку І. Губар-Бершадський (Губаренко), Черкаського полку – Вергун, Чигиринського – Уманець, Білоцерківського полку – Стефан Куницький. 

При цьому, у липні 1683 року Стефан Куницький, від імені Козацької ради Правобережної України  попросився під владу короля Речі Посполитої, за що отримав від нього гетьманські клейноди та посаду Гетьмана Війська Запорізького. 

Король Ян ІІІ Собєський 24 серпня 1683 р. призначив С. Куницького гетьманом Війська Запорозького. Також, король наказав виготовити гетьманську булаву, клейноди і печатку з «гербом старожитнім України».

Гетьманами Правобережної України у складі Речі Посполитої після Стефана Куницького були Андрій Могила, Григорій Гришко (Іванович) та Самійло Самусь. 

Гетьман А. Могила у 1688 р. користувався гетьманською печаткою, що перейшла до нього від С. Куницького. Герб Війська Запорозького: козак тримав в одній руці мушкет, в іншій – щит, що за своїми обрисами нагадував герб короля Яна ІІІ Собєського. По колу напис «ПЕЧАТь ВОйСКА ЕГО КОРОЛЕВСКОй МИЛОСТИ ZАЗОРОZКОГО». 

Таким чином підкреслювалась залежність від короля Речі Посполитої. 

Також гетьманські печатки Степана Куницького, Андрія Могили, Григорія Івановича, Самійла Самуся (24.VIII.1683–15.VI.1704) описують наступним чином: "В полі печатки на полі, яку вкриває трава, стоїть козак, що на правому плечі тримає рушницю, а в лівій тримає щит, на якому орел під короною, при лівому боці шабля, при правому боці порохівниця. 

Напис по колу: "ПЕЧАТь ВОйСКА ЕГО КОРОЛЕВСКОй МИЛОСТИ ZАПОРОZКОГО".

 

Господар і Гетьман України Юрій (Георгій) Дука використовував печатку у щиті якої розміщувалась голова бика з 6-ти променевою зіркою між рогами (герб Молдови та Буковини), обабіч – півмісяць і сонце, під головою – птах, що тримає у дзьобі хрест, поряд – 3 квітки й булава, навколо щита рослинний орнамент, над щитом коронований шолом, по колу напис: «+ БоЖоЮ МилісТіЮ Ю ДУКА ВОЄВОДа И ГоПоДап ЗЄМЛі МоЛДовКОї И ЗЄМЛі УКРАИСКОИ». 

Владні символи Ю. Дуки ґрунтувались на автохтонних українських традиціях та символіці українських земель й були представлені в цьому об’єднаному українсько-молдавському державному гербі. 

Ідею створення Великого князівства Руського (Великого князівства Українського) продовжив реалізовувати на початку 1690-х років - після переїзду з Батурина (тодішньої гетьманської резиденції) на Запорізьку Січ - налаштований опозиційно до ранньої політики гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи - Генеральний писар Петро Іваненко (Петрик). 

Військо Запорозьке Низове та козаки з Великої України, що не погоджувались з промосковськими діями раннього гетьманського уряду І. Мазепа, за підтримки Кримського хана Селім-Гірея І обирають на гетьмана. 

26 травня 1692 року він підписав із Кримським ханством військово-політичну угоду «Статті Вічного миру із ясновельможним ханом та усією державою Кримською - віддільного (незалежного) Київського та Чернігівського князівства і всього Війська Запорозького Городового і народу Українського». 

Ця міжнародна угода ясно засвідчила претензії козацької старшини на Велико-Князівську спадщину Київської Руси. 

Ця концепція була прописана не лише в самій назві, але й в тексті угоди. 

Так, в ньому йшлося про те, що територія майбутнього Українського Князівства мала поширюватися не лише на землі Київщини і Чернігівщини, але й на «обидві сторони» Дніпра, тобто на весь обшир Правобережної та Лівобережної України в межах «які Хмельницький звільнив з ордами від ляхів», 
а  «Українському (Малоросійському) князівству і всьому Війську Запорозькому, коли дасть Господь Бог вільну державу, щоб було вільно учинити собі природнє право і порядок, який полюбиться». 

У березні 1702 року Козацька рада у Хвастові оголосила про відновлення (на теренах Правобережної України, що була під Річчю Посполитою) вільної козацької держави Війська Запорозького. 

Самійло Іванович Самусь публічно відмовився від титулування «гетьман Війська Запорозького Його Королівської Милості» та був обраний «гетьманом Українським». Самусь заявив, що припинить боротьбу тільки тоді, коли «по всій Україні, від Дніпра до Дністра і вгору до річки Случа не буде ноги лядської». 

Деякі джерела вказують на те, що на цій Раді  козаки Ханської України Петра Іваненка (Петрика) і його козацька старшина підтримали дії правобережних козаків й передали свої клейноди Самійлові Самусю. 

15 червня 1704 року під Паволоччю гетьман С. Самусь зрікся булави на користь «Ясновельможного Його Милості Пана Івана Мазепи Гетьмана Війська Запорозького». При цьому С. Самуся було призначено Богуславським полковником, а Брацлавським полковником призначили Григорія Іваненка, колишнього полковника Дубосарського, сина колишнього гетьмана . 

Отже Іван Мазепа об'єднав Лівобережну, Правобережну і Ханську Україну та став  «Ясновельможним Його Милості Паном Гетьманом Війська Запорозького обох сторін Дніпра і всієї України» в 1704-1709 рр. 

Відповідно до літописів та літературних творів тих часів, Козацькі Гетьмани були безпосередніми продовжувачами славних традицій князів Київської Русі. 

Так, у третьому виданні «Синопсиса» (1681 р.) описуються перемоги козаків - «православного воїнства», як продовження історії давньої Русі.

А Олександр Бучинський-Яскольд в поемі «Чигирин» (1678 р.)  уславлює Запорозьке лицарство, як продовжувачів традицій часів князя Володимира Великого, які є нащадками «славної держави Руси» («sławnego panstwa Russa»). 

Особливого підкреслювалась єдність Києво-Руської історії з Козацької Державою в період правління гетьмана і князя І. Мазепи. 

На тогочасних малюнках та ілюстраціях, що ними оздоблювали тексти книг, є зображення Святих князів Бориса і Гліба, які тримають герб І. Мазепи, або апостола Андрія Первозванного, котрий ставить на київських пагорбах герб Курч (герб Івана Мазепи), або самого гетьмана в оточенні князя Володимира, Бориса і Гліба та інших князів Великого князівства Київського. 

Феофан Прокопович у своємо творі «Володимир» також проводить паралелі її героя з гетьманом І. Мазепою. 

Гетьман Іван Самойлович у листі до московського царя 1684 р. з приводу підготовки умов «Вічного миру» писав: «Докладываем здесь явственно что к целости прародительской Вашей монаршеской державе Малой Руси и к соблюдению Войска Запорожского належит Киев из старовечности, подлинно из своего начала есть стольний малоросийский город».

Отже, навіть роблячи своїми резиденціями Чигирин, Глухів чи Батурині, гетьмани вважали, що  саме Київ має статус «стольного» міста їх держави, а козацтво прямо вважало себе «охоронцями» території давніх Рюриковичів. 

Після укладання союзу І. Мазепи у 1708-1709 роках з Шведським королем, відновлюється політичний проект запровадження князівської форми правління. 

Гетьман планував стати «Великим князем» і в такий спосіб відірвати Україну від Московського царства: «...Учинить Княжество особое под властию [Мазепы], в котором ему быть Великим Князем...». 

Проте ще 1707 року, імператор Священної Римської імперії Йосиф ІІ надав Івану Мазепі князівський титул або титул «князя Священної Римської імперії». 

Як і Юрій Хмельницький, Іван Мазепа підписував деякі свої листи «Ясновельможний Милостивий Війська Запорозького князь і вождь». 

У жовтні 1708 року Іван Мазепа підписав угоду з Шведським королем Карлом: "Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли буде потреба та коли цього домагатимуться гетьман та його стани. 

Усе завойоване на території Русі (України), але колись належне руському (українському) народові, слід повернути до Князівства Українського; 

І. Мазепа мав бути Князем Українським або гетьманом довічним; після його смерті генеральна рада («стани») мала обрати нового гетьмана-князя; 

король шведський не мав права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського.» 

Крім перемовин зі Шведським королем, на початку XVІІІ ст. існували також плани та переговори І. Мазепи й генеральної козацької старшини щодо відновлення Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитої  щодо існування в межах Речі Посполитої Українського князівства на зразок Великого князівства Литовського. 

Проте зрада деяких козацьких полковників, знищення московською армією Батурина та поразка під Полтавою не дали змоги реалізуватись цим планам. 

Після трагедії під Полтавою гетьман І. Мазепа та шведський король Карл ХІІ відступили до Придністров'я. 

Стамбул, підтримуючи гетьмана, планував спільний поход на Україну, аж до звільнення Києва та встановлення протекторату над всією Україною. 

У серпні 1709 р. султан Агмед ІІІ оголосив свій фірман (наказ), відповідно до якого він брав козаків під свою опіку, надавав їм територію від Кам’янки, Олешок, Переволочі й Очакова над Дніпром і Чорним морем до Буджака.

Пан Гетьман Війська Запорозького прирівнювався в правах до Двобунчужного паші та отримав від султана корогву, багряну мантію, клейноди, шапки, коней, шаблі та гроші. 

5 квітня 1710 року  на Козацькій раді під Бендерами Генерального писаря Війська Запорозького Пилипа Орлика було обрано Гетьманом України. Обрання відбулося в присутності генеральної старшини, правобережного козацтва, запорозців-січовиків, а також султана Османської імперії й короля Швеції. 

На Раді було укладено й першу Коституцію -  «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між Ясновельможним Паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і Ясновельможного Пана Гетьмана урочистою присягою підтверджені». 

Після окупації України московськими військами цар Петро І вимагав від О. Меншикова захопити гетьманські клейноди. 

На що Меншиков відповів  «… в нас є не тільки одна, але й три булави, також бунчук, і між великою кількістю усіляких прапорів – перший серед них, який завжди перед гетьманом носили…» 

В умовах триваючої війни Московії з Україною, Швецією, Туреччиною, гетьманом Лівобережної України, під контролем московський військ, було Івана Скоропадського,  який вирізнявся м’яким характером і не протистояв політиці царя. 

Швидка  смерть І. Скоропадського посилила експансивну політику московського царату щодо Козацької держави. 

У відповідь на чолобитну козацької старшини, 23 червня 1723 р. Петро І видав наказ, що забороняв українській шляхті піднімати тему виборів Гетьмана, оголошував гетьманську посаду вакантною на невизначений термін, а керування Лівобережною Україною передавав Малоросійській колегії - колективному органу під контролем московитів. 

Проте активна діяльність Гетьмана в екзилі П. Орлика, небезпека початку нової війни з Оттоманьскою імперією, конфлікт між Московією та країнами Ганноверської ліги через голштинське питання, невдоволення українського населення політикою Кремля, призвели до того, що 

20 червня 1727 р. було видано розпорядження «Про вибори в Малій Росії гетьмана та старшини за стародавніми звичаями і про відправку в Малу Росію для обрання гетьмана таємного радника Наумова». 

Новим гетьманом було призначено Миргородського полковника (керівника адміністративної одиниці Козацької держави) Данила Апостола. 

1 жовтня 1727 р. в Глухові відбулася "елекційна рада", на якій Данило Апостол отримав від таємного радника Ф. Наумова гетьманські клейноди: булаву, бунчук, прапор, печатку та військовий значок. 

Всіма цими клейнодами, окрім булави,  користувався гетьман 

І. Скоропадський, а після нього Малоросійська колегія.

Свої Універсали гетьман підписував: 

"Його Імператорської Величності Війська Запорізького обох боків Дніпра Ясновельможний Пан Гетьман Данило Апостол".

Після смерті гетьмана Д. Апостола 1734 р. імперська влада прийняла рішення не проводити нових виборів. 

Відповідно до розпорядження від 31 січня 1734 р. Анна Іоанівна для управління Лівобережною Україною створила 

Правління гетьманського уряду (1734-1750 рр.) на чолі з російським князем О. Шаховським. 

Після приходу до влади,  у листопаді 1740 р., імператриці Єлизавети Петрівни змінюється політика щодо Гетьманської держави. 

5 травня 1747 р. був виданий імператорський наказ до Сенату про вибори гетьмана Україні. 

За поданням імператриці заздалегідь була розроблена «Форма церемонії проведення церемонії виборів гетьмана, лютого 22 цього 1750 року» 

Офіційні вибори Кирила Розумовського відбулися у Глухові за участі генеральної старшини та представників козацтва. 

Весь комплект клейнодів Гетьмана України, що належав Д. Апостолу, освятили у Миколаївській церкві.

13 березня 1751 р. в придвірцевій церкві Гетьман присягнув на вірність російському престолу й отримав з рук імператриці «багато прикрашену дорогоцінним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні литаври…» 

Повний титул Гетьмана Кирила Розумовського звучав наступним чином:

«Ясновельможний Високоповелительний Пан Господар Малої Росії Обох сторін (боків) Дніпра і Військ Запорозьких Гетьман Її Імператорської Величності Дійсний Камергер, імператорської Санкт-Петербурзької Академії Наук Президент, Лейб-гвардії Ізмайлівського полку підполковник,
і обох російських орденів Святого Апостола Андрія і Святого Олександра Невського, також польського Білого Орла і голстинського Святої Анни кавалер, Російської імперії граф КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ РОЗУМОВСЬКИЙ.»

Після приходу до влади Катерини ІІ та скасування посади Гетьмана,
ще деякий час в Україні існувала автономна Козацька держава.

За часів Другої Малоросійської колегії (1767–1781 рр.) зберігався полковий устрій України та існувала українська козацька старшина-шляхта. 

Печаткою (гербом) уряду Малоросійської колегії був : 

ренесансовий щит, на якому двоголовий орел під трьома імператорськими коронами, в правій лапі тримає жезл, в лівій – кулю, 

на грудях під князівською короною п’ятидільний щит: 

в першій частині зображений ангел (герб Київського князівства), 

в другій частині – орел (герб Чернігівського князівства), 

в третій – мур (герб Сіверського князівства), 

в четвертій – вежа (герб Переяславського князівства), 

в п’ятій – дуб (герб Стародубського князівства); 

за щитом мантія під імператорською короною. 

Деяку автономію також зберігало Військо Запорозьке Низове (Запорізька Січ). Під час війни з Туреччиною у 1768–1774 рр. була створена Козацька флотилія, що діяла в районі Очаківського лиману, в гирла Дніпра та Дунаю. 

Перемога у війні та підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору стало однією з причин ліквідації Катериною ІІ Запорозької Січі 4 червня 1775 р. 

Останнім Кошовим Отаманом Війська Запорозького Низового був Петро Калнишевський.

Частина козаків, які після зруйнування російськими військами Запорізької Січі пішли за Дунай та утворили там Задунайську Січ також мали своїх Кошових Отаманів.

Пізніше частина Задунайських козаків повернулась до Російської імперії та створили на Кубані - Козацьке Кубанське Військо. 

З 1827 року отаманом усіх козацьких військ імперії вважався спадкоємець престолу - нащадок царя, а безпосереднім керівником над козацьким військом, що мав титул Наказного Отамана, був призначений імператорським наказом чиновник. Таке становище зберігалося у Кубанських козаків аж до 1917 року.

Останнім Кошовим Отаманом Задунайських козаків (1850-1856 рр.) був Михайло Чайковський, що отримав від султана Оттоманської імперії титул Садик-Паша та Кошового Отамана козацький військ.

До Кошових отаманів зазвичай звертались "Милостивий Пане Кошовий Отамане".

В 1918 році, коли була проголошена Українська Держава, а Гетьманом України було обрано Павла Скоропадського,
офіційним титулом голови держави був: 

"Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України."

Отже, процес Українського Державотворення тривав безперервно, починаючи з Антської Держави та Великого Князівства Київського,
через Королівство Русі й Велике князівство Руське,
протягом боротьби за незалежність Козацької Держави (Гетьманщини) та існування Козацької автономії до початку ХІХ ст. 

Ще в середині XVII ст.  українська політична еліта: козацька старшина й шляхта, чудово розуміли й усвідомлювали свій зв'язок не лише з минувщиної Київської Русі, але й з часами антів, ґунів та короля Рутенів Одоакра. 

Великі князі Руські та Гетьмани України постійно наголошували на стольному (столичному) статусі Києва та своє спадкоємство влади від Великих князів Київських. 

Козаки усвідомлювали себе спадкоємцями давнього «народу руського і роксоланського» та охоронцями всіх теренів Великого князівства Київського та Королівства Русі. 

Гетьмани Б. Хмельницький, І. Виговський, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Мазепа та інші не лише апелювали до історичної спадщини «Великих князів», але й намагались реалізувати проект створення Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), як суверенної держави.

Читайте також :

 Початки становлення української шляхти (від IV ст.)

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Початки становлення української шляхти (від IV ст.)

Українська шляхта походила із давньоукраїнського (давньоруського, до часів Київського Русі) прошарку воїнів, що утворювали окрему клясу у давньо-племінних верствах антів, ґунів, полян, деревлян, сіверян, волинян, дулібів та інших давньоукраїнських племен. 

На жаль з того часу збереглось дуже мало історичних джерел про ранню історію України або про життя давньоукраїнських племен. 

Точно відомо, що зародки шляхетського стану були вже від часів антів (Антської Держави), що існувала на теренах України в 5 столітті н.е. 

Приблизно до 14 століття між лицарями (князівської дружиною, богатирями, вітязями, десятниками, сотниками) та шляхтою (вельможами, боярами, нарочитими мужами) в Україні (Великому князівстві Київському, Королівстві Русі, Великому князівстві Руському) було мало різниці, крім незначної юридичної та економічної відмінності.

Шляхтичі мали особистий обов'язок захищати країну, ставши поступово привілейованою соціальною клясою королівства.

Що стосується ранньої організаційно-структурної системи правління українських племен, то з ІІІ-IV до Х ст. існувала усталена давня традиція, коли найважливіші питання життя вирішувало Віче - збір вільних племінників представників. 

Коли небезпека вимагала зміцнення влади, загальні збори на Віче обирали князя (короля, кагана), який керував племенами у військовий час. 

Римський історик Прокопій писав: "Коли розійшлася чутка про того Хилбудія між народом, зібралися майже всі Анти; вони рішили вести справу спільно, обіцюючи собі великі користі з того, що мають в своїх руках воєводу Хилбудія". 

Як зазначав історик М. Грушевський: "На тому вічу Анти обрали Хилбудія на короля та плянували якусь неясну ближче акцію зі Східної Римською імперією й подунайськими Слов'янами, з якими тоді поріжнилися були." 

Племена ділились на роди (рід), що складалися з людей, споріднених кровними узами та походженням від спільного предка, що надало роду спільне, сильне почуття солідарності та єдності

Старійшина (або старший) мав судову та військову владу над родом, хоча ця влада часто обмежувалась радою старійшин. Укріплені міста або гради, будували там, де був центр племені та де здійснювали найважливіші релігійні культові заходи, і де роди збиралися у випадку небезпеки.

Київ з IV ст. н.е. стає головним містом (градом), державним та релігійним  центром союзу антів, полян та інших давньоукраїнських племен.

Давньоукраїнська знать (старійшини, князі, лицарі) були клясовою "владною елітою", проте вона не була закритою кастою. Хоча одним з принципів української знаті було те, що привілеї були спадковими; в той же час увійти у владну еліту, за рахунок власних заслуг та здобутків, міг будь-який представник давньоукраїнського суспільства. 

Українські князі Ігор та Святослав (близько 920 - 970 рр.) використовували лицарів (вояків зі своєї дружини) для об'єднання давньоукраїнських племен та зміцнення єдності Великого князівства Київського (Київської Русі). 

В багатьох українських літописах описується дружина князя, десятники, сотники та інші нарочиті мужі (шляхта). За їх службу князь надав дружинникам частину військової здобичі та землю, що було їм платою за військову службу. 

Усталеної назви у шляхетської верстви до XV століття не було. Їх називали вельможами, боярами, нарочитими мужами, лицарями, тощо. 

Пізніше лицарством стали називатись й козаки, які вважали Запорозьку Січ лицарським орденом. 

У складі Речі Посполитої на українських землях закріплюється юридичний термін "шляхта" для позначення аристократичної кляси суспільства. 

Шляхтичам стають заможні роди або ті, хто отримав ці привілеї від короля. 

З часом шляхетство отримувало все більше і більше привілеїв, прав та пільг. Згодом дійшло до того, що виконувати функції посадових осіб у державній адміністрації могли лише шляхтичі.

Окремо виділявся прошарок князів, магнатів та вельмож, що походили від стародавніх племінних династій та від правлячих князівських родів Київської Русі.  

Ці вельможі, та також вище духівництво (митрополити, єпископи, архімандрити найбільших монастирів) були вище по становищу ніж звичайна шляхта. 

Попередню соціальну структуру, що існувала до об'єднання українських племен в історичну українську націю та спільну державу, якою керувала династія Святославичів (Володимировичів, Ярославичів), що правила з  900-х рр. аж до занепаду Королівства Русі.
 

Тому давні князі, вельможі та магнати, що походили від давньоукраїнських князів вважали себе рівними королям Польщі та Великим князям Литовським. Хоча польські королі намагалися позбавити їх незалежності в їх діях.

Саме ці українськи князі піднімали питання про створення Великого князівства Руського (Українського), що мало б ті ж самі права, що й Велике князівство Литовське,
а також були фундаторами та засновниками Запорізької Січі та підтримували козацтво. 

Починаючи з 1490-х років, з часів заснування козацтва, першими організаторами козацьких загонів та фундаторами Запорізької Січі були князі Богдан Глинський (Мамай), Дмитро Вишневецький (Байда), Юрій Дашкович, Остафій Ружинський та інші українські князі.

За часів Великого князівства Київського (Київської Русі) до занепаду Королівства Русі й виникнення Великого князівства Руського (часи Великого князя Руського Свидриґайла)  вищу шляхту називали "боярами", а вищу знать - "князями" або "вельможами". 

До Х ст. князів ще називали каган, і вони були головними воєначальниками. Під час розвитку держави поступово всі племенні князі та правителі стали підпорядковуватися Великому Князі, а згодом королю Руси-України.

Після Городельський унії 1413 р. українська знать у Великому князівстві Литовському та Руському набула рівного статусу з польською шляхтою, і з часом почала дедалі більше полонізуватися, хоча і зберігала свою національну свідомість, а в більшості випадків усвідомлення своїх українських родинних коренів. 

До 16 століття процес полонізації відбувався протягом тривалого періоду часу. Спочатку були задіяні лише найвищі представники знаті, хоча поступово це розповсюдилось і на більш широкої групи населення. 

Лише після повстання Богдана Хмельницького та створення Козацької Держави (Гетьманщини) цей процес припинився й українська козацька верхівка усвідомила себе окремою спільнотою. Хоча дуже скоро розпочався інший процес - омосковлення української шляхти та її служба московським царям.

Значними наслідками для української шляхти була ліквідація Гетьманщини та руйнування Запорізької Січі в 1775 р.  

Були ліквідовані полки (адміністративні одиниці Козацької Держави) та створені губернії, а українська шляхта мала довести своє походження й стати російськими "дворянами".  Імперська пропаганда заявила, що  "українці - це відділені поляками та католицизмом росіяни", почався процес посиленої русифікації та заборони друкувати книги українською мовою.

Протягом всього свого існування українська шляхта, незважаючи на свою лояльність до багатокультурного та багатомовного Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, 

завжди усвідомлювала, що походить від українських державних утворень:
Великого князівства Київського (Київської Русі), Королівства Русі, Великого князівства Руського (Українського), з удільних українських Галицького, Чернігівського,  Волинського, Подільського, Сіверського та інших князівств, що є  частиною їх спільної історії державотворення. 

Хоча багато знатних русинських (українських) шляхетських сімей одружувалися з литовськими та польськими й таким чином також поступово асимілювувались. 

В Речі Посполитій права православної шляхти були номінально однаковими з правами польської та литовської шляхти, але існував культурний тиск за перехід у католицизм, що значно полегшився після підписання у 1596 р. Берестейської унії та підпорядкування Київської православної митрополії Папі Римському. 

Багато представників української шляхти робити кар’єру не лише в Козацькій Державі, але й на службі королю Речі Посполитої, наприклад: сенатор Адама Кисіль чи шляхтич Юрій Францишек Кульчицький.

Читайте також :

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)