Шляхта часів Великого князівства Українського

Існування, права та діяльність шляхти за часів Великого князівства Литовського і Руського (Українського) є безпосереднім продовження діяльності шляхти за часів Великого князівства Київського (Київської Русі) та Королівства Русі (Королівства України).

Хоча шляхетський стан існував в Україні (як мінімум) ще з часів  Держави Антів, саме слово «шляхта» приходить до нас спочатку через чеську, а потім через польську мови - у XIII - XIV століттях, коли терміном «шляхта» почали називати військово-лицарську клясу. 

1385 року, після укладання Кревської унії між Королівством Польщі та Великим князівством Литовським і Руським (Давноукраїнським) та початком публікації перших земських привілеїв цей термін набув поширення не лише на теренах Галичини, Закарпаття, Холмщини, Берестейщини, Перемишля, Червленських міст, які перебували у складі польського королівства, але й на теренах Великої України (Волині, Київщини, Чернігівщини, Сіверщини, Поділля, Подніпров'я) що входили до Великого князівства Литовського і Руського (Українському).  

До цього часу аристократичний прошарок тут називали «князями»,  «боярами» та «вельможами».

Ще в "Повісті Временних Літ", в Київському, Радзивілівському та інших літописах, згадуються бояри, сотники, десятники та інші «нарочиті» (тобто шляхетні, вельможні) мужі при дворах Великих князів Київських Володимира Святославича, Ізяслава Ярославича та інших.. 

Протягом XV - XVI століть ці різні терміни в державно-правових документах використовувались паралельно.
Поступово і у Великому князівстві Руському (Українському) і в Гетьманщині (Козацькій державі) відбувається уніфікація термінології. 

У процесі становлення шляхетського стану в Королівстві Русі та Великому князівстві Руському (Українському) можна виділити кілька етапів. 

 Перший відповідає періоду з середини XIII до кінця XIV століть. В цей час в продовження традиції Великого князівства Київського (Київської Русі) князівські дружинники і видатні лицарі іменувалися «бояри».  З другої половини XIII століття так само іменувалися дружинники та урядовці Великого князя Литовського і Руського, а також дружинники удільних князів і навіть великих землевласників (магнатів). 

Належність цих людей до шляхти (аристократії) визначалась обов'язком служити своєму князю, що, в свою чергу, давало їм право на отримання від нього привілеїв, та можливостей отримання земельної власності. Серед них були як нащадки удільних давньоукраїнських князів, та старшою дружинної знаті, так і урядовці та служиві люди князя, що за службу отримували від нього платню, привілеї та частину військової здобичі. 

Дослідження показують, що переважна більшість бояр та інших нарочитих (шляхетних) осіб, за своїм майновим станом були людьми небагатими. Як правило, вони володіли лише невеликий садибою і одним-двома залежними людьми-челядниками, або зовсім не мали земельної власності. 

Другий етап: кінець XIV - перша половина XVI століть пов'язаний з правовим оформленням військово-лицарського клясу. 

Початок цьому процесу було покладено в 1387 році виданням Великим князем Литовським Ягайлом першого земського привілею в ознаменування укладення Кревської унії з Польщею.  

Ті з бояр, які обрали католицьку віру, а також їх спадкоємці, отримували права володіти, тримати, продавати, дарувати, міняти свої землі з власної доброї волі. Тобто отримували землю в спадкове володіння, що вже не залежало від волі монарха. А селяни, що жили на цих землях повинні були виконувати на користь власника ті повинності, які належало виконувати на користь князя. Привілей гарантував ці права як щодо самих бояр і їх прямих прямих спадкоємців, так і по відношенню до їх дружин-вдів. 

1413 році був виданий Городельський привілей, адресатом якого були «пани, шляхтичі і бояри» (nobiles, barones, boyares) католицького віросповідання. 

Привілей підтверджував їх старі власницькі права і надавав нові: займати земські і придворні посади, брати участь в засіданнях Великокняжої Ради і в діяльності загальних сеймів, розпоряджатися доходами та інше. 

Тобто литовська, українська та білоруська шляхта отримувала ті ж  права, якими на той час вже користувалася польські пани і шляхта.  

З метою зміцнення бойового братерства та рівності шляхти обох держав, відповідно до Городельської угоди, поляки дарували литовським, українським і білоруським боярам свої герби.  

Хоча ці права надавалися спочатку лише боярам-католикам, в результаті війни 1430 - 1434 років  між литовцями і поляками з одного боку та українцями та білорусами під проводом Великого князя Руського Свидриґайла з іншого боку - ці шляхетські привілеї були поширені також і на православних бояр та шляхту. Відповідні рішення були надані в привілеях короля Ягайла 1432 року і Великого князя Сигізмунда Кейстутовича 1434 року. 

Закріплення привілейованого характеру військово-лицарської  кляси у Великому князівстві Литовському і Руському (Давньоукраїнському) відбулося в привілеї короля і великого князя Казимира IV Ягеллона, від 1447 року. 

У цьому документі підтверджуватися права бояр на землі та власність, даровані їм предками Казимира, були гарантовані основні права на володіння, успадкування, продаж, заставу й обмін маєтків. Після смерти боярина його володіння не могли бути конфісковані, а переходили його спадкоємцям. Крім того, доньки та родички бояр могли виходити заміж без відома князя або його намісника. На боярські володіння поширювалося також право суднового імунітету, що робило їх власника єдиним суддею для своїх селян. 

Привілей підтверджував особисту свободу й недоторканність бояр, непідсудність бояр (окрім королівського суду), надавши боярам низку інших привілеїв, в тому числі свободу виїзду за кордон для служби. 

Правове становище шляхетської верстви, створене великокнязівськими привілеями XIV - XVI століть, що отримали остаточне оформлення в Статутах Великого князівства 1529, 1566 і 1588 років, різко відрізнялося від правового положення інших категорій населення.  Шляхта могла володіті землею на правах особістої власності, мала право безмитно торгувати продукцією своїх маєтків, в тому числі вивозити її закордон, була звільнена від сплати Митний зборів на товари, придбані за кордоном, а також від усіх інших податків і повинностей, окрім обов'язків несення ВІЙСЬКОВОЇ служби під час війни і виплати коштів на військові потреби, які збирали лише за рішенням загального Сойму. 

Шляхтич мав право залишати службу у одного магната й переходити до іншого, а також вільно виїжджати за межі країни. Він зберігав свободу незалежно від того, як довго перебував на службі у того чи іншого магната або проживав на орендованій у нього землі. У законодавчих актах проголошувалася недоторканність особи шляхтича, которого не можна було ув'язнити до суду. Тільки шляхта мала право займати державні посади й брати участь в засіданнях Сойму. 

Для захисту спільних інтересів шляхта мала право об'єднуватися в Політичні Союз-конфедерації. 

З кожного з десяти наявних у нього селянських дворів шляхтич мав виставити з собою воїна в «зброї»: на коні і зі списом. 

Починаючи з 1528 року ратник в повному озброєнні мав виставлятися з кожних восьми дворів. Хто мав тільки вісім, зобов'язаний був виїжджати на війну сам. У документах їх називали «кінні бояри, які людей не мають» або «піша шляхта». У кого людей було менше або зовсім не було, повинні були споряджати воїна в складчину до відповідного числа селянських дворів в їх власності. Було встановлено, що той, хто не з'явився до потрібного терміну на збірний пункт піддається штрафу в 100 грошей, хто не виїде через тиждень - втрачає маєток, а за дезертирство загрожувала страта.  Абсолютна більшість військовозобов'язаних шляхтичів належить до групи найдрібніших і дрібних землевласників. 

У 1528 році вони становили близько 80 відсоток всіх шляхтичів. 

Найбільш впливовою групою шляхти була вища знать, до складу якої входили нащадки удільних українських, білоруських і литовських князів та старших дружинників, багаті вотчинники, великі землевласники та магнати, найбільші ієрархи церкви (митрополити, єпископи, архимандрити великих монастирів).  

Приблизно з середини XV століття для їх позначення в державно-правових документах починає використовуватися термін «пани». 

У Статутах ВКЛ та інших офіційних документах виділяються наступні їх категорії: 

«Пани Радні» - вища аристократія, представники якої займали придворні посади та засідали в складі Ради Великого князівства Литовського і Руського (Українського); 

«Пани Хоруговні» - найбільші землевласники, які виступали в похід під своїми прапорами (хоругвами) на чолі власних загонів; 

«Панята» - багаті землевласники, які виступали на війну під окремою хоругвою в складі загону, окремого від повітового ополчення дрібної шляхти. 

Як правило, панами-радою і панами хоруговними були представники одних і тих самих династій.  

У другій половині XVI століття пани все частіше стали називатися «магнатами». «Опис війська ВКЛ» 1528 року налічував 23 магнатських родів, аналогічний документ 1567 року - вже 29 родів, кожен з яких володів більш ніж тисячею селянських димів. На нижчому щаблі знаходилися «бояри-шляхта», які з другої половини XVI століття стали називатись просто «шляхта». 

Їх кістяк складали середні і дрібні власники, які мали один або декілька маєтків з власними землями і обробляли їх залежними селянами. 

Вони, як правило, мали спадкові герби, або наділялися гербами, отримавши привілеї та шляхетство від короля. В XVII - XVIII століттях ця група отримала назву «фільварочна шляхта».

Ще нижче перебувала найбільш чисельна група незаможньої шляхти, яка володіла лише 5 - 10 волоками землі (волок - 21,36 га), та за відсутності залежних селян, обробляли землю власними силами. Малоземельна шляхта користувалася всіма основними привілеями своєї спільноти і мала особливу корпоративну культуру. Бувало, що утворювалися цілі шляхетські поселення, так звані «заплоти» або «околиці», які були відокремлені від сусідніх селянських поселень. Їх населення називали «околична» або «загонова» шляхта. 

В самому низу перебувала безземельна шляхта («голота»), яка жила за рахунок оренди королівських або магнатських земель на умовах сплати оброку («чиншового шляхта»), або за рахунок служби ( «служива шляхта»). 

 Особливістю Великого князівства Литовського та Руського (Українського) була наявність значної за чисельністю проміжної групи, яка займала положення між шляхтою і селянами. 

Такий проміжний статус, наприклад, мали «панцирні бояри», або «панцирні слуги», що набиралися з вільних людей, селян та міщан й селилися в прикордонних з Московією або татарами районах.  

Ці традиції згодом перейшли в козацькі поселення, а з виникнення Запорізької Січі та Козацької держави цей стан остаточно перейшов у козаків - що були проміжним станом між шляхтою та козацькою старшиною - і селянами.  На умовах безоплатного користування наділами і рядом інших привілеїв вони повинні були брати участь в походах, а також нести прикордонну і гарнізонну службу. 

Між походами вони повинні були підкорятися місцевим каштеляну або князю. Інший подібної групою були «путні бояри»,  що виконували «путню службу», тобто поїздки (часто в небезпечні місцевості) за дорученнями адміністрації, й за це отримували аналогічні права вільних людей (дрібної шляхти) та користування земельним наділом.  Часто ці служиві селяни отримували згодом шляхетські привілеї. Однак відомі й протилежні випадки, коли бояри-слуги, які не могли виконувати свої обов'язки, переводилися в категорію залежних селян. 

Отже, якщо подивитись на поділ українського суспільства в ХIV-XV століть, то він виглядав наступним чином: 

Князі - вища кляса шляхти, титулована аристократія, до якої належали нащадки удільних князів. Серед них виділялися: «княжата головні», що не підпорядковувалися місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. А також «княжата-хоруговні» і «княжата-повітовники», що не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі ополчення. 

Пани - заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і гербами, а також певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів – найбільших землевласників. 

Зем'яни - середня військово-лицарська шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за військову (боярську, лицарську) службу; виконували особисту кінну службу з певною кількістю озброєних вершників. 

Бояри - дрібні шляхтичі-, що виконували різноманітні служби і доручення, та «панцерні слуги», які особисто відбували військову службу. Володіли землями за умови виконання своєї служби.

Духівництво - окремий стан українського суспільства, що в деякі періоди становив майже десяту частину населення. Духівництво не підлягало світському суду, у разі потреби його справи розглядалися в спеціальному суді єпископа. Поділялося на вище духовенство (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) й рядових священнослужителів та монахів

Міщани (не шляхетський стан): 

Патриціат - найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців, керівників цехів та майстрів.

Цехові - середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва.

Плебс - міське населення, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців.

Селяни:
Слуги - особисто вільні селяни, які перебували на службі, отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей.

Данники - особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима.

Тяглі - селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Читайте також:

Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики