Опівночі перед Різдвом (переклад вірша К. К. Мура)

Переклад українською вірша Клемент Кларк Мур (Clement Clarke Moore) “Опівночі перед Різдвом” або “Ніч перед Різдвом” або “Візит Святого Миколая” (“A Visit from St. Nicholas”, “The Night Before Christmas” або  “‘Twas the Night Before Christmas”.

У Різдвяну опівніч в оселі повна тиша
Всі солодко сплять, не пискне навіть миша.
Шкарпетки в рядочок висять на печі
Святий Миколай сюди приїде вночі?

Всі дітки поснули у ліжках своїх
І бачать казки вони в снах чарівних.
Матусі їх вклали на подушки спати,
Щоб в цю довгу ніч не довелося вставати.

З галявини чути чийсь стукіт копит
Хто цей мандрівник, чому він не спить?
Якщо зазирнути крізь вікна у ніч
Довідатись можна таку дивну річ:
Під місяцем сяє свіжесенький сніг,
Як вдень я побачив хто йде на поріг.

До нас мчиться вправно в святкових санях,
У великій підводі на восьми оленях,
Поважний старий там керує… Стривай!
Ну звісно! Це ж їде Святий Миколай.

Швидкі – мов шуліки – оле́ні летять,
Різдвяні дзвіночки на шиях дзвенять.

Гукає керманич по імені їх: «вйо Віксен,
вйо Дашер, хутчіш Комет й Блітсен,
Поїхали Дондер, піддай іще Дансер,
Давай нумо К’юпет, підтюпцем Прансер.
Вперед, до хатин, до дахів вирушайте,
Угору, уверх, усіх діток вітайте!»

Як листя сухе на сильних вітрах
Мчать о́лені швидко в ясних небесах.
По стріхам будинків проноситься віз,
Різдвяні дарунки Миколай нам привіз.

Маленькі копита на даху́ цокотять
І ось вже сніжинки у вогні мерехтять.
Святий Миколай спускається в дім,
Щоб радістю ранок наповнився в нім.

Вдягнув він звичайні хутрянії шати,
Від шапки до ніг – буде попіл в них мати.
Закинув на спину даруночків міх,
Відразу й не скажеш, що він чарівник.

Його очі сяють, а щоки як ружа,
Той ніс – наче вишня, і посмішка дужа,
На вилицях ямки, коли чути сміх,
А борода́ й вуса – біліші за сніг.

Коли палить люльку – йде з рота димок,
Кружляє над ним, як святковий вінок.
Кремезна статура і є черевце,
До того ж він має округле лице.

Огрядний дідок так кумедно іде,
Я аж розсміявся, – й цим видав себе.
Тепер все пропало!? Я ще не збагнув,
А він обернувся і мені підморгнув.

Не вимовив й слова, продовжив ходу,
Розклав подарунки усі до ладу.
За тим – подивився, приклав перст до вуст,
Кивнув на прощання та й у димар шусть.

Він скочив на сани, присвиснув гучніше,
Злетіли у мить, лиш тримайся міцніше.
Але я розчув у їх леті стрімкім:
«З Різдвом всіх вітаю, й Добраніч усім!»

Переклад: Павло Берест (с)

Див. також:

Ода до Радості  - переклад вірша "Ode an die Freude" Фрідріх фон Шиллер

2 лютого українці святкують Стрітення

Свято Стрітення всі християнські церкви відзначають 2 лютого, тобто на 40 день після Різдва та на 32 день після Водохреща. Але за різними календарями.

Свято Стрітення Господнього – велике, одне за дванадцяти найбільших свят церковного року. 
Католицька церква, а також більшість православних церков світу, в тому числі Вселенський Константинопольський патріархат, Антіохійський, Олександрійський патріархати, Румунська, Грецька, Болгарська, Чесько-Словацька, Фінська та інші православні відзначають це свято за удосконаленим Григоріанським календарем, який співпадає з астрологічним.

Лише 4 православні церкви (Російська, Сербська, Грузинська та Єрусалимський патріархат) користуються неточним староримським Юліанським календарем, в якому за 2 тис. років накопичилась похибка в 14 днів між правильним астрологічним календарем та календарем, який був прийнятий в той час в Римській імперії, коли канонізувались християнські обряди й свята.

Тому РПЦ та інші церкви які діють в пострадянських країнах продовжуються відзначати Стрітення 2 лютого (за старим стилем), але зараз цей день відповідає 15 лютого астрологічного календаря.

Давні українці святкували Свято Стрітення, яке ще називали Громиця (Громниця) або Зимобор, в день перехідної чверті в сонячному календарі, посередині між зимовим сонцестоянням 21 грудня (найкоротшим днем у році) та весняним рівноденням (20 березня). Тобто знову ж таки 2 лютого.

Наші пращури вважали, що на Стрітення зима з літом зустрічаються.
Зима іде туди, де було літо, а літо - де була зима.
Дорогою вони зустрічаються і говорять між собою:
- Боже, поможи тобі, зимо! - каже літо.
- Дай, Боже, здоров'я! - відповідає зима.
- Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!

На Стрітення Зима лютує (звідси й назва місяця "лютий") бо відчуває, що слабне.
Отже, саме на Стрітення припадає середина астрономічної зими.
І це час початку приходу Літа.
До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести тепло з Вирію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю та лучики Сонця починають гріти землю.

Стародавні слов'яни, так само як і кельти, поділяли рік на дві великі пори: зима і літо.
В той же час давньогерманські племена ділили рік на три частини: зима, весна й літо. Пізніше у всіх народів прижився поділ року на чотири пори.

На Стрітення головним дійством була зустріч двох стихій та освячення вогню і води.
Наші пращури палили смолоскипи, що пізніше трансформувались у свічки, які символізували Сонце, що відроджується, та обходили з ними свої оселі. Християни також перейняли цей звичай запалювати й освячувати в церкві свічки та нести їх додому, як обереги.

Стрітення це свято очищення від усього гріховного й непотрібного. Це був час початку нового землеробського сезону.
В народі з Зимобором пов’язували надії на тепло.
З цього приводу казали:
«Зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима»,
«Прийшла громниця – зимі половиця»,
«В цей день лютий до березня приїхав»,
«Якщо на Громницю півень нап’ється водиці, то на Юрія кінь напасеться травиці»,
«Як на Стрітення капає зі стріх, так капатиме з вуликів»,
«Прийшла Громниця – скидай рукавиці»,
«На Стрітення обертається птиця до гнізда, а хлібороб – до плуга».

Стрітення є одним з великих християнських свят. В цей день, як правило, не працювали.
На честь Стрітення в церквах робили святкові служби, святили воду й свічки.
Побутувало повір’я, що «громниці» (посвячені свічки) допомагають від грому. Їх спеціально тримали в господарствах і, коли надходила гроза, запалювали, щоб «грім хату не підпалив», а також давали в руки тим, хто помирав, коли читали відхідну. Це, на думку віруючих, значно полегшувало передсмертні муки і очищало людину від гріхів.

Також свічки-громниці захищають від пожеж і нечистої сили у будинку. Після повернення зі церкви господар запалював свічку "щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерев не побив".
Хазяїн обходив з запаленою свічкою всю хату й малював хрести на сволоках.
Протягом року зберігали свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи.
Такі свічки, за повір'ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву — від бурелому чи граду, а членів родини — від «злого ока» та хвороб.
В деяких регіонах виготовляли символічний хрест або інший оберіг, який прикріпляли над дверима. Цілий рік він захищав оселю, а перед самим святом його знімали й спалювали. На його місці вішався новий хрест. 

Стрітенська чи громнична свічка оздоровлює тілесно й духовно. У своєму відомому «Требнику» для української Церкви 1646 року Митрополит Київський і всієї Русі-України Св. Петро Могила описав також «Чин благословення та освячення свічок на Стрітення Господнє», який і досі користуються православні.

На Стрітення також освячували воду, яка вважалась дуже цілющою та сильною. Було прийнято набирати свячену воду в нову, ще не вживану посудину, приносили додому і пильно берегли. 
Цій воді приписувалась магічна сила.
Коли козак або чумак збирався у дорогу, йому давали хліб, сіль і кропили стрітенською водою волів, воза і саму людину, примовляючи: "Боже тебе збережи!".

В цей день також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса - врожай, нема роси - немає врожаю.
Стрітенські морози вважаються останніми, і після них селяни вже не наважувалися пускатися в далеку дорогу на санях.
Особливо піклувалися в цей день про домашню птицю, худобу, зерно і плодові дерева. Не потрібно цього дня збиратися в далеку дорогу в цей день - можна загрузнути на першому перехресті.

Як у стародавніх українців, так і в християнській традиції Стрітення є одним з найбільших свят річного циклу з яким повязано дуже багато прикмет, та який є одним з важливих днів для планування й побудови свого життя на весь наступний рік.

Читайте також:

• Всі християнські Церкви святкують Різдво 25 грудня

Справжня сутність РПЦ

Справжня сутність Російської православної церкви.

Довгий час я закривав очі на зміни в Російській Православній Церкві. Сьогодні, після заяв Московського Патріархату 26 грудня 2013 у зв'язку з подіями в Україні та на тему першості в Церкві, я не можу мовчати. ​​Я не можу сьогодні розглядати Московську Патріархію як легітимну структуру, що представляє Російську Церкву.

Як виявили опубліковані архіви КДБ, велика частина тих єпископів, які в даний час працюють в Московському Патріархаті, починаючи з патріархів Алексія й Кирила, були агентами радянських спецслужб. Практично ніхто не вимовив mea culpa.

Я був також вражений, що Московський Патріархат не засудив рішуче сталінську владу за її акт геноциду проти українського народу в 1932-1933 роках, відомий як Голодомор, який призвів до загибелі майже 5 мільйонів чоловік. Те , що він не зробив цього в 1933 році , я все ще міг зрозуміти. Але те, що після 1991 року він продовжує знижувати значення великого страждання, заподіяної всьому народові в ту епоху, я до сих пір зрозуміти не можу.

Зрештою, Московський Патріархат, як він сам визнає, існує тільки починаючи з шістнадцятого століття.

Ось вже певний час я викривав неправомірні претензії Московського Патріархату на юрисдикційну владу над Українською Православною Церквою. Адже досить звернутися до підручника історії, щоб упевнитися, що якщо й існує «Церква-мати» для Української Православної Церкви, то нею може бути тільки Константинопольська Церква, до якої звернувся князь Володимир у 988 році.

Відомо, як Українська Православна Церква на початку 1990-х постраждала від невизнання її автономії. З цього невизнання в Україні в 1991-1992 роках народилися три православні церкви. А міркування Патріарха Кирила про цивілізаційну єдність «Русского міра» були і є небезпечним міфом, тому що вони узаконюють неоімперську політику Кремля.

Маючи спільні цивілізаційні корені - Київську Русь, починаючи з сімнадцятого століття три народи український, білоруський та російський перебували в єдиній державі (Російській імперії), проте ми не можемо уявити, щоб у Франції Папа твердив про єдність французької, іспанської та італійської націй виходячи з єдності католицької віри.

Cьогодні не тільки Патріарх Кирило знову звернувся до цього сумнівного єдності «братських народів Святої Русі»,  але й робить все, щоб розділили Українську Православну Церкву з політичних причин. Це правда, що Московська патріархія зробила все протягом двадцяти років, щоб ізолювати Київський Патріархат (Церква на чолі з патріархом Філаретом, яка була проголошена автокефальною в 1992 році, і не має визнання на православному світі), чия основна претензія, яка ніколи не була прийнята Москвою, полягає в перекладі богослужбових текстів зі старослов'янської мови на сучасну українську та визнання її автокефалії. В той же час, Московський патріархат, який навіть російська преса не соромиться критикувати за смак до розкоші і багатства, згадує «цінності» і «правду Божу» , щоб протистояти руху, який спирається саме на почуття гідності і справедливості.

Інша заява Московського Патріархату від 26 грудня на тему першості в Церкві також  на мій погляд, нічим не може бути виправдана. Російський патріархат з абсолютно радянським менталітетом свідчить про свою глибоку самодержавну природу й про своє зловживання богослов'ям з метою панування над іншими.

Це видно гранично ясно сьогодні з протестах на Майданах в Україні проти корумпованого режиму, а в більш широкому сенсі проти держави  глибинна архітектура якої не змінилася з часів Сталіна. І для мене це жахливо писати, що не тільки на вулицях Києва все ще присутні бюсти Леніна. Радянська ідеологія має глибоке коріння навіть у церковному менталітеті сановників Російської православної церкви - Московського Патріархату. Те, що ці сановники виступають одночасно проти прагнення до духовної демократії українського народу та проти спраги народу Божого отримати доступ до єдності Церкви, є глибоко значущим для мене. Московський Патріархат страждає від відсутності покаяння, від того, що не очистився після довгих років співпраці з радянською владою.

Повністю стаття Антуан Аржаковський "Я не могу молчать" тут: http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/54826/

Читайте також:

* Справжня сутність Москви

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.
*  Руська православна церква - це церква Українська. 

День Хрещення України-Руси історично святкується в серпні

Основні тези, що були озвучені на прес-конференції Патріарха УГКЦ Святослава (Шевчука), яка відбулась 4 червня 2013 року в Патріаршому Соборі, м. Київ.

1. Традиція святкувати дві події разом: пам’ять рівноапостольного князя Володимира і чергову річницю Хрещення Руси–України в один день є традицією Російської православної церкви. 

Об’єднання цих двох подій відбулось в Російській імперії лише на 900-річчя святкування Хрещення Русі (1888 року) та мало на меті підкреслити "державний" характер релігії Московського Православ’я та претензії Москви на спадщину Київської Русі. 

2. В Україні-Русі історично є древня Київська церковна традиція (що сягає часів Володимирового хрещення), згідно з якою Хрещення Русі з року в рік відзначається 14 серпня – у день Макавейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст. Це день так званого "серпневого водосвяття". Саме цей день є традиційним, історичним, церковним Днем Хрещення України-Руси. 

3. Українська греко-католицька церква є прямою спадкоємницею православної Київської митрополії та (Української православної) церкви Володимирового Хрещення. І ми в нашій церкві намагаємось зберегти давню Київську традицію, в тому числі й щодо часу святкування Хрещення України-Руси. 

4. Церква древнього Константинополя (Вселенський Константинопольський патріархат) є "церквою-матір'ю" для УГКЦ та "церквою-матір'ю" для всіх інших православних церков України. 

5. Російська православна церква (Московський патріархат) є церквою-дочкою Київської церкви. Тому основні святкування Хрещення Русі, логічно, що повинні відбуватись в Києві, а не в Москві. 

Нерозуміння викликає те, що державні святкування в Україні проводяться за вказівками та планами святкування, які започатковуються в Москві. Отже, втілюється сценарій, який був розроблений ще в радянські часи, 25 років тому. Однак не слід забувати, що Московська Церква є дочірньою щодо Київської Церкви. Тому логічно було б усі центральні святкування проводити тут, де 1025 років тому відбулося Хрещення. 

6. УГКЦ "ексклюзивно" не підтримає жодну політичну партію або фракцію в ВР. Керівництво церкви не веде ніяких "таємних" перемовин з жодним політиком або партією. УГКЦ молить за всіх без виключення (людей доброї волі) й спілкується з всіма українськими політичними силами. 
УГКЦ не ініціює прийняття жодного закону через якісь кулуарні домовленості. Всі законодавчі ініціативи церкви виходять лише в рамках її роботи у Всеукраїнській раді церков. 

7. Територія навколо Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві (берегова лінія, що виходить до Дніпра) виділена місцевою владою та приватизована незрозумілими юридичними особами. На жаль, ця ситуація не вирішується, навіть після офіційного звернення до можновладців. 

8. Крім того,  владика Йосиф (Мілян), голова наглядової ради будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового розповів, що планується перенесення мощів Патріярха УГКЦ Йосифа (Сліпого) у приміщення Собору, де буде знаходиться крипта. Як відомо, у своєму «Заповіті» Блаженніший Йосиф побажав: якщо Україна буде вільною, його тіло належить помістити в підземеллях Софії Київської. А так як УГКЦ збудувала Патріарший Собор на Лівому березі Дніпра, то мощі Патріярха поки спочиватимуть у ньому.  


П.С. ці тези не завжди є прямими цитатами, але точно передають основний зміст тих висловлювань, що прозвучали на прес-конференції. 

Мальтійський Орден та українські козаки

Суверенний Мальтійський Орден святкує дев’ять століть свого заснування. 15 лютого 1113 року папа Пасхаліс ІІ своєю буллою "Piae postulatio voluntatis" прийняв госпітальєрів св.Йоана під опіку Святого Престолу. Цим було затверджено духовну та інституціональну автентичність нового релігійного згромадження.

Це є один із найдавніших духовно-лицарських християнських орденів у світі. Протягом дев’яти століть своєї історії члени Ордену дотримуються свого гасла «Зберігати віру, допомагати бідним».

Єрусалимський, Родоський і Мальтійський суверенний військовий Орден госпітальєрів св. Йоана (італ. Sovrano Militare Ordine Ospedaliero di San Giovanni di Gerusalemme di Rodi e di Malta), також відомий як Суверенний військовий Мальтійський Орден (SMOM), є найстарішим римсько-католицьким духовно-лицарським орденом і вважається суверенним суб’єктом міжнародного права. Мета діяльності Ордену, відповідно до його чинної Конституції, – допомагати літнім людям, інвалідам, біженцям, дітям, бездомним, людям із невиліковними захворюваннями та хворим на проказу. Допомога надається на п’яти континентах світу, незалежно від раси чи релігії потребуючих.

Орден веде свою історію з сивої давнини. Перший спогад про чернече братство госпітальєрів походить із IV ст., коли перші хвилі паломників полинули до святих місць. Братство заснувало в Єрусалимі госпіталь, який існував і після захоплення Палестини мусульманами. Ченці давали притулок паломникам та лікували хворих. 1113 року папа римський Пасхалій ІІ затвердив статут госпітальєрів і надав їм право самим обирати собі голову – Великого Магістра.

В період розвитку Гетьманщини, розвиваються досить тісні зв'язки між Мальтійським орденом та Запорізькою Січчю. Хоча офіційно Мальтійський Орден на українських землях з'явився 1609 року, контакти мали місце й раніше. Князь Дмитро Вишневецький, який організовував Запорізьку Січ, розбудовував її за зразком Мальтійського Ордену. Одним з підтверджень цьому є зображення на козацьких корогвах та іншій атрибутиці, а також на козацьких (надгробних) хрестах мальтійських хрестів.

З 1609 року, на території сучасної України, Мальтійський Орден мав Волинське пріорство, створене на землях князя Януша Острозького, який заповів Орденові свій маєток. Польський Сейм офіційно дозволив створення Волинського Пріорства.

Дослідники кажуть, що багато козаків належали до цього лицарського ордену. "Мальтійцями" (членами ордену) також було багато представиків української шляхти, деякі з них навіть заповідали свої маєтків на території України ордену, наприклад, у Корсунь-Шевченківському, Коростишеві та на Поділлі. 1609 року князь Януш Острозький заповів свій маєток на Волині у спадок Мальтійському ордену, заснувавши майорат (ordinatio) "Острозької ординації".

Відомий французький історик та мандрівник П’єр Шевальє прямо порівнював Запорізьку Січ з Орденом Святого Іоана Єрусалимського (Мальтійським Орденом).

Сліди козаків-запорожців простежуються й на Мальті та на першобатьківщині Орденського лицарства – в Єрусалимі, де у храмі Гробу Господнього й досі зберігається подарована гетьманом Мазепою чаша з чистого золота. Українських козаків добре знали й на самій Мальті. Був на острові гостем у Мальтійського Ордену й Дмитро Вишневецький, вивчаючи лад та устрій Ордену. Запорожці їздили на Мальту вивчати мальтійське військове мистецтво, а мальтійці приїздили на Запоріжжя вивчати козацьке. У столиці Мальти Валетті стоїть пам’ятник запорожцю.

В соборі Івана Богослова на Мальті є скульптурна композиція, яка датується приблизно 1680 роком. В горішній частині композиції — бюст Великого маґістра Мальтійського ордену Ніколо Коттонера, а підтримують його дві мармурові фігури — запорозького козака та африканського невільника. Світлину цієї композиції опублікував в журналі «Україна» Сергій Правденко. Там само він висловив також деякі припущення, як зображення козака могло опинитися на далекому середземноморському острові.

Після розгрому Запорозької Січі та окупації Правобережжя російськими військами, на початку 80-х рр. XVIII ст. за наказом цариці Катерини ІІ на користь Мальтійського ордену було вирішено комплекс спірних питань щодо власності лицарів у Речі Посполитій та на теренах України, адже орден існував тут більш ніж 200 років. Водночас було засновано Велике Польське пріорство у складі шести командорств. Засноване 14 грудня 1774 р, його існування було послідовно затверджено Польським Сеймом 18 жовтня 1776, папою Пієм VI, 26 вересня 1777 та Великим Магістром фра Еммануелем де Роганом 17 листопада 1777 р.


Джерела: за матеріалами Credo та Вікіпедії

Щедрівки - дохристиянський вимір

Українські щедрівки, гаївки та інші народні пісні, які прив’язані до якихось календарних свят мають глибоке дохристиянське коріння. Більше того - зміст, поетичні фігури, вирази в них практично є ідентичними для всіх південних та західних слов’ян.

В наукових роботах під спільною назвою «Tragovima savetih pjesam naše predkršćanske starine» (Слідами священних пісень нашої перед християнської давнини) – «Božanski boj» (Божеська битва) 2008 р., «Zeleni lug» (Зелений луг) 2010 р., «Gazdarica na vratima» (Газдиня в дверях) 2011 р. академік Радослав Катічіч дає той ключ, який, розкриває зміст щедрівок та інших пісень. Використовуючи цей ключ, наприклад, можемо зрозуміти відомий український народний обряд на Великодний Понеділок, коли так завзято хлопці поливають водою всіх перехожих. 

З свого боку хорватський етнолог д-р Вітомір Белай, опираючись на дослідження академіка Катічіча та деякі дані, почерпнуті з археології, наблизився до наукової реконструкції дохристиянських вірувань слов’янських народів. 

Давні українці святкували новий рік десь на весні, коли природа оживала від зимового сну. Тому-то й наші новорічні віншування та щедрівки так часто звертаються до тематики "прилетіла ластівочка", сіяння злакових, плідності тварин, птиці та людей.

І це завершення зими знайшло своє відображення в словах щедрівки "у снігу, що котиться", – сніг котиться, відходить.

Наші щедрівки мають багато елементів давніх українських міфів. 

Закінчується зима, бо Марена з ключами сходить з гори. Вона зустрічає свого брата, який повернувся після довгої відсутності з далекого краю: Мара/Марена, дочка Мокоші (Radoslav Katičić, 2010:217-220) та Перуна (Radoslav Katičić, 2010:341), ключниця перунового двору, що стоїть на горі (Radoslav Katičić, 2010:285) зустрічає свого рідного брата Ярила, який до того часу був пастирем у підземному Велесовому світі (Radoslav Katičić, 2010: 340).

Маючи Велеса за прибраного батька (Radoslav Katičić, 2010: 340). Ярило приходить здалека (Radoslav Katičić, 2010: 105-122) після довгої відсутності (Radoslav Katičić, 2010: 105-112). А Марена є та, яка ключами своєї матері Мокоші відкриває підземний світ Вирій (Radoslav Katičić, 2011: 127-129), випускаючи з нього весну (Radoslav Katičić, 2011: 129). 

Марена та Ярило закохуються одне в одного й одружуються (Radoslav Katičić, 2010: 146-148). Цей брак призводить до того, що природа стає знову плідною (див. Radoslav Katičić, 2010:309).

Слов’янська пісенна спадщина говорить про Марену, яка ходить по городі в очікувані Ярила (Radoslav Katičić, 2010: 133), яка передає частину батькової зброї (Radoslav Katičić, 2010: 213) - в одній версії яблуко (кулясту блискавку) (Radoslav Katičić, 2010: 135), в іншій сокиру або молот (Radoslav Katičić, 2008:248).

Інша щедрівка «В райськім городі росла лілія» цілковито відповідає контексту сакралізованого поганського дійства:

В райськім городі росла лілія,

Хто ж її садив панна Марія,

Як садила підливала лілія си розцвитала

Гей же ж лілія.

В одній з версій город є райський – це, здається, найближча до старого тексту версія. 

Слов’яни уявляли світ розділеним на три частини: 

горішній Рай – золоте гілля вершини світового дерева або сухий верх світової гори – місце, що належить громовержцю Перуну (Radoslav Katičić, 2008: 114), його синам та дружині Мокоші (частково, бо Мокоша є й газдиня земного Краю (Radoslav Katičić, 2011: 164), 

земний світ людей, де головною господинею є Мокош (Radoslav Katičić, 2011:164), 

і підземний світ вічної весни (Radoslav Katičić, 2011: 165), куди ховаються птахи на зиму (Radoslav Katičić, 2011: 165), куди на далекий захід відходять душі померлих (Radoslav Katičić, 2011: 252) – світ, яким керує Велес (Radoslav Katičić, 2008: 252).

Тобто город належить до царства Перуна і Марена, законна його дочка, походжає тим райським городом. Чергою до неї приходить батько, мати, брат, але нікому, аж тільки своєму миленькому вона дає лілію. Марена передає Ярилу свій спадок – частину батьківської зброї (Radoslav Katičić, 2010: 213).

Лілія є старовинним символом бойової сокири і як така увійшла до європейської геральдики. На те, що лілія в цьому дійстві представляє сокиру, вказують і пісні з усього слов’янського світу, в яких дівчина, що походжає по городі, відмовляється надати якусь квітку чи плід будь-кому крім миленького. У всіх цих випадках подарунок дівчини є зброєю.

Тож і ця щедрівка передає зміст поганського міфу, щоправда у трошки прихованій формі.

І на кінець щедрівка, що часто звучить в українських просторах. «Ой сивая зозуленька» – Академік Катічіч вважає власне цю щедрівку одною з направду архаїчних, що дійшла до нас у практично незміненому вигляді (див.Radoslav Katičić, 2008: 101) 

Три тереми – це тереми Перунового палацового комплексу (Radoslav Katičić, 2008: 114). Зозуля вісник Велесового світу не має можливості їх обійти, облетіти. Занадто велика сварка між Перуном і Велесом, занадто возвишений Перунів світ, щоб туди потрапила Велесова вісниця.

Сонце, ототожнене з Мокошю, місяць з Перуном, а зірки – молодші сварожичі – дев’ять синів і дочка Марена.

Багато є тих, що молять молитви, співають церковні пісні, гімни, тропарі без розуміння їхнього значення. Проте слід пам'ятати, що багато народних пісень заховали в себе прадавні історичні вірування нашого народу. 

Джерело: "КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ" - о.Орест-Дмитро Вільчинський "ЩЕДРИЙ ВЕЧІР ПІД СТАРОДРЕВНІ ПОГАНСЬКІ ГІМНИ?" 

Читайте також: 

• * Carol Of The Bells - "Щедрик" Миколи Леонтовича
• * З Різдвом Христовим !

З історії Київської митрополії XVIII ст.

Після неканонічного приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1685 року, ті православні єпархії та братства, які знаходились на території Речі Посполитої поступово приєдналися до Київської митрополії, що підпорядковувалась Папі Римському (предстоятель УГКЦ тоді мав титул - Митрополит Київський та всієї Русі).

Одночасно, на території, що її зайняли московські війська розпочались утиски уніатів. Ще у 1656 р. московські посли на переговорах з поляками зазначали: «Унія повинна бути скрізь і в найкоротшім часі винищена без ніякого покликування на дипломи і привілеї, що їх давали уніатам королі». І, не чекаючи відповіді, царський уряд без будь-яких соборів ліквідував унію на Лівобережжі, щойно ця частина України увійшла до складу Росії.

Рішучим противником унії був Петро I, який, використовуючи розхитане державне життя в Польщі, встрявав у внутрішні справи сусідньої країни і під приводом оборони православних намагався нищити уніатів. Його наступницею в цій боротьбі була Катерина II. До неї вже під час коронування в 1762 р. звернувся преосвященний Георгій Кониський, що у 1755-1795 рр. керував Білоруською православною єпархією, єдиною в Польщі, з проханням захистити одновірців. Це було приводом для початку російської експансії на Правобережну Україну.

Разом з російськими військами на Правобережжя йшла й православна церква прагнучи повернути свої землі, маєтки та монастирі. Так, переяславський єпископ Гервасій в серпні 1765р. здійснив православну місію до Брацлавщини. Народ потрапив під його вплив і жадав перейтиу православ'я. А в 1767 р. той самий преосвященний Гервасій видав нове послання, в якому підносив російську імператрицю Катерину II як захисницю православ'я й закликав український народ сміливо заявляти про сводавню віру. Внаслідок цього з кінця листопада 1767 р. по січень 1768 р. в самій тільки Брацлавщині було зібрано близько ста нових заяв про приєднання до православ'я.

Друга половина XVIII ст. була багата на визначні події в житті унійної церкви Правобережжя. На жаль, вони не були радісними. Під час антипольських повстань, гайдамаччини та Коліївщини загинуло багато уніатів. Знаною в історії є різня в Умані, коли було знищено дві василіянські школи й вирізано 400 їхніх учнів.

Повсталі гайдамаки, щоб виправдати свої дії, посилались на так звану «Золоту грамоту» Катерини II, яка нібито дала наказ нищити ляхів, уніатів і жидів. Але замість того, щоб боронити український народ від утисків поляків, вони спрямували свої сили проти греко-католиків. За допомогою Переяславського полку на Правобережжі у православ'я навернено 306 парафій.

Після поразки Коліївщини для УГКЦ настали важкі часи. Немало священиків вимушені були залишити свої парафії, сотні вбито повстанцями або заарештовано російськими військами. Спорожнілі уніатські парафії майже відразу обсаджувалися православними священиками від імені переяславського православного єпископа. Таким чином було відібрано близько 1 200 парафій і в унії залишилось тільки 600.

Б. Хіхлач "З ІСТОРІЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПОДІЛЛІ (XVII–XIX ст.)

"Скіфський мір" як варіація "русского міра"

Нещодавно будійський монах Дзюнсей Терасава, виступаючи в Бішкеку, перед студентами Американського Університету Центральної Азії, розповів багато цікавого, в тому числі й того, що стосується минулого (а може й сьогодення) України та українців. 

Спочатку наведу деякі цитати (повний текст тут):
"Сьогодні Центральна Азія розділена на сучасні національні держави, які називаються: Киргизька Республіка, Республіка Казахстан, Республіка Таджикистан, Республіка Узбекистан, Республіка Туркменістан. Всі вони є побічним продуктом Радянського Союзу. 

Вони не дають своїм громадянам істинного самосвідомості, відповідального на запитання: хто такі люди, що живуть в Центральній Азії? Я хочу запитати вас, що живуть тут: чому ви не бачите всієї історичної картини?

Перед громадянами всіх країн Центральної Азії гостро стоять такі питання: хто ми, в чому сенс існування наших країн, яке наше майбутнє і в чому наша відповідальність перед людством? Але ключ до відповіді на всі ці питання є відповідь на питання: хто ми? Таджики, киргизи, узбеки, казахи, туркмени? Що взагалі значить "ми"?

Задовго до появи Радянського Союзу, в Центральній Азії було здійснено велике досягнення в створенні моделі правління, що поширювало єдину колективну самосвідомість на всю Євразію, так широко, наскільки це тільки можливо. Всі народи, що існували на цих величезних просторах, були об'єднані в єдине "ми". Був такий час в історії.

Найбільшою імперією у світі, за розмірами території, був Радянський Союз. Але й до нього навколо Центральної Азії виникали і розпадалися багато імперії. Найбільшою з них була монгольська імперія Чінгісхана, що доходила до Москви і Києва; поменше була імперія Тамерлана, що зародилася в Узбекистані; імперія Олександра Великого існувала набагато раніше, і займала величезну територію від Греції до Індії, включаючи Близький Схід, Персію, Ірак і Центральну Азію. В створенні всіх цих імперій завжди вирішальну роль відігравала Центральна Азія.

Але перш ніж з'явилися всі ці імперії, існувала інша модель правління, заснована на спільності єдиної колективної свідомості, яка називалась "саки". Це був народ, який створив союз абсолютно незалежних родів, племен і країн Євразії. Цей союз включав:Східну Європу, Україну, південь середньої смуги Росії, Північний Кавказ, всю Центральну Азію, Сибір, Алтай, Східний Туркестан, Північний Китай, Корею. Люди, що жили тоді на всій цій території, поділяли єдину колективну самосвідомість. Їх називали: скіфами, скитами, саками, шакьямі, се. Характерним для всіх цих назв є присутність звуку "с" і "к".

Вражаюче, як без урядів, і збройних завоювань колективна самосвідомість, оформлена єдиною духовною культурою, поширилася на всій цій величезній території. Самосвідомість народжується культурою. Не громадянством і національністю, не мовою та релігією, а духовною культурою визначається те, яка у нас самосвідомість. Основоположна творча сила - це культура. Як тільки культура стає всеосяжною, самосвідомість теж стає всеосяжною.

Курган - це центральний символ космології духовної культури древніх кочівників - скіфів, що поширилася по всій Євразії (багато їх і в Україні). Скіфи сформували колективну самосвідомість, що дозволила всім хто жив на цій території усвідомлювати себе як одну спільність.

В давнину люди, що жили тут, не ділилися на киргизів, узбеків, казахів, таджиків, туркменів. За часів скіфів так само не було прірви між Європою та Азією, не було расових відмінностей, поділу на європеоїдів і монголоїдів. У всіх було спільна самосвідомість єдиної великої мудрості і космології.

... Грецька філософія своїм корінням сягає в духовну мудрість скіфів. Олександр Македонський хотів уподібнитися великим скіфським героям і створити, таке ж як і у скіфів, вселенське царство, засноване на загальному братерстві і духовній мудрості. Такі були мотиви, що спонукали Олександра Великого здійснити довгу подорож до Індії. І більшість його солдатів були не греки і македонці, а скіфи з Причорномор'я(українські степи) і Кавказу.

.. Завдяки зустрічі македонського і індійського царів, три століття по тому в Азії виникло Кушанська Царство. Чи знаєте ви про Кушанском Царстві? Східний Туркестан, Алтай, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан були його первісними центрами. Потім Кушанська Царство розширилося і об'єднало всю Центральну Азію, Афганістан, Пакистан, Північну і Центральну Індію. Це був золотий вік цивілізації Центральної Азії, основою якого стали героїчні ідеали древніх кочівників, перетворені вченням Будди в махаянский рух бодхисаттв. Цей героїзм був поширений на величезній території, що  включала Україну, південь Росії, Центральну Азію, Сибір, Синцзянь уйгурів, північ Китаю. Кушанська Царство поширювало свій вплив на всю цю територію і було конфедерацією цивілізації ненасильства.

.. Важливо відзначити, що саме в часи розквіту Кушанского Царства, Ісус Христос прийшов до Індії по шляху Олександра Македонського і, вивчивши тут духовну мудрість, приніс її послання до Єрусалиму, і це стало початком християнства. Те ж і з Ісламом ....

Заради майбутнього Центральної Азії і всього світу вам необхідно згадати прекрасні приклади історичних досягнень ваших предків, яких звали саками або скіфами і знову відродити колективну самосвідомість, засновану на такому широкому баченні."

П.С. Нічого не нагадує?  Там "скіфський мір", тут "русскій мір"; там велика духовна єдність народів, і тут те саме...

А  ще "скіфський мір" - це колиска всіх релігій, ну і звісно Україна є частиною цього великого світу, в якому має щиро й радо розчинитись...

От тільки цікаво - той Терасава, він на Китай працює, який в останній час розщедрився на кредити для України (та Білорусі), й зрозуміло з часом спитає й за гроші, й буде диктувати свої умови.  

Чи це одна з варіацій того ж "русского міра", й не "миттьйом так катаньєм", Москва хоче таки створити на пострадянському просторі нову імперію, а як вона буде називатись - це вже й не так і суттєво.

Читайте також:

* Як імперія Південну Україну колонізувала

* Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали

* Україна - це Русь

Апостол Павло хрестив Русь-Україну

Вже давно обґрунтовано й доведено, що Русь-Україну хрестив не Великий князь Київський Володимир, не Ольга, й навіть не Аскольд або Кирило та Мефодій. 
Перших християн на теренах України слід шукати серед учнів апостола Павла.

Можна з впевненістю стверджувати, що християнство в Україну прийшло ще за апостольських часів. Найбільш поширені перекази твердять, що апостол Андрій Первозванний перебував на теренах Криму. Багато джерел свідчать про те, що апостол Андрій проповідував на північному узбережжі Руського (Чорного) моря для народів Скіфії , й навіть доходив до Київських пагорбів. Ця літописна традиція прийшла до нас під впливом та на противагу Візантії. Таким чином, Українська Православна Церква також вважалась апостольською й ставилась в один ряд з іншими великими церквами. 

Проте, хоча апостолом Русі-України й проголошується Андрій Первозванний, більш давня, але менш вивчена традиція стверджує, що християнство в нашу країну прийшло від апостола Павла. 

Беззаперечним є те, що цей учень Христа став одним із найбільших проповідників свого часу. Він був названий апостолом язичників. І якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо: більшість з книг написані саме апостолом Павлом — це його послання до різних церков. Він проповідував на величезних землях Римської імперії від Єрусалима до Балкан, Болгарії, Італії, Греції, Македонії. Відомо також, що частина сучасних українських земель також входила до складу Римської імперії.

Про проповідування християнства у Скіфії (так називалась південна Україна за тих часів) Павло пише навіть у своєму «Посланні до Коринфян», зазначивши, що в Церкві «немає ані елліна та юдея ... варвара, скіфа, раба, вільного, але все та у всьому – Христос» (Кор. 3, 11). Просто так апостол не став би згадувати про скіфів поруч із народами, яким він проповідував, що першими прийняли християнство. 

Відповідно, вже в другій половині I століття були відомі скіфи-християни. Джерела говорять про те, що вже на I та II Вселенських Соборах були присутні Єпископи Скіфської кафедри. Таким чином, якщо сам апостол Павло дійшов до земель Македонії, Греції та Болгарії, то звідти християнство поширювалось його учнями на українські землі.

А вже в ІІ столітті, коли Римський імператор зіслав до Криму Папу Римського Климента, він знайшов у Херсонесі багаточисельну християнську громаду. Християнство розвивалось й в Боспорській державі. На Нікейському соборі (325 р.) був присутній єпископ Теофіл з Боспору. 360 року на Константинопольському соборі брав участь готський єпископ Ульфіля, який переклав Св. Письмо готською мовою. В той час Готська держава займала терени північного причорномор’я. Відомі також т.з. Скифські ченці, а також виходець зі Скіфії (Нижнього Дунаю) Іван Касіян, щор мав титул "Учитель західного чернецтва".

Тому вже в IV — VІІ століттях християнство починає активно ширитись на давньоруській (українській) території. Гуни, які були в союзі з антами, мали таких християнських князів, як Донат, Грод, Мугел. З історичних джерел відомо про охрещення Київського князя Бравлина. Коли в 860-х роках проповідники Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані „руськими буквами”, і християн, розмовляючих "по-руськи" (давньоукраїнською мовою).

З часом і церква, й історична наука зміцнюється, прилучаєт нові, раніше невідомі факти та докази. Тому, можливо, колись й буде загальнознаним те, що наші пращури знали відпочатку: християнство в Русь-Україну прийшло не тільки від апостола Андрія, але й від апостола Павла та його учнів.

Правослані та греко-католики святкують Трійцю

Свято П’ятидесятниці, Зіслання Святого Духа, християни відзначають на 50-й день після Великодня. 

Цього року для православних і та греко-католиків це свято припадає на 3 червня. Наступного дня — 4 червня  — свято Святого Духа, Трійці. .

Саме П’ятидесятницю вважають днем, коли народилася та почала діяти Христова Церква.

Як свято Пасхи, так і П’ятидесятниці, пише у праці «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, відомі і в Старому Завіті. Та християни вклали у ці свята зовсім інший зміст. Для євреїв свято П’ятидесятниці було 50-тим днем після празника Пасхи, а також 50-тий день від початку жнив. Первісно П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. З часом до П’ятидесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай на 50-ий день після виходу з Єгипту.


Головний мотив святкування П’ятидесятниці для новозавітньої Церкви — це подія зіслання Святого Духа у вигляді вогненних язиків на апостолів на 50-ий день після Воскресіння Господнього. Тому це свято ще називається Зісланням Святого Духа.


На свято Зіслання Святого Духа сповняється обіцянка Христа, що після Його відходу на небо Отець надішле учням і Церкві іншого Утішителя, Святого Духа, який дасть повне навчання всього, що Христос об'явив (Йо. 14: 26; 16: 13).


Подія Зіслання Святого Духа детально описана у Книзі Діянь апостолів. Там сказано, що після зіслання апостоли почали проповідувати різними мовами, таким чином вони одержали змогу донести Слово Боже усім народам: «А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (гл.2: 1-4).


У понеділок після П’ятидесятниці відзначають свято Святого Духа. Це пов’язано з традицією Східної Церкви наступного дня після великого свята віддавати честь тим особам, що виконували головну роль у цьому святі. У день П’ятдесятниці святкують саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а в понеділок віддають особливу честь Святому Духові, як третій Божій Особі.

З давніх часів в Церкві зберігається звичай на свято П'ятидесятниці прикрашати храми і житло зеленим гілками, травами і квітами. Дерева та квіти природи, яка завжди оновлюється,  вказують на таємниче оновлення душі силою Святого Духа, служать нагадуванням і закликом до духовного оновлення.

Джерело: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/culture/religious_holidays/48310/

В УПЦ МП кадрові ротації та зміна в керівництві

Митрополит Володимир повернув собі повноваження забрані промосковською частиною УПЦ (МП).

8 травня під головуванням митрополита Володимира (Сабодана) відбулось засідання Синоду УПЦ (МП) на якому було прийнято ряд ключових рішень.

Напочатку засідання члени Синоду «піднести подячні молитви Богу за те, що Він підняв з одра хвороби предстоятеля УПЦ», повідомляє офіційний сайт УПЦ (МП). Після цього, у зв’язку з тим, що митрополит приступив до виконання своїх обов’язків, Синод призупинив дію своїх постанов, якими тимчасово головуючим в засіданнях Синоду було призначено митрополита Одеського Агафангела та рішення щодо управління Київською єпархією, Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою, якими керував митрополит Чорнобильський Павло (Лебідь). Також була припинена перевірка фінансово-господарської діяльності Київської Митрополії Української Православної Церкви та Київської єпархії за 2011 рік, призначення якої пов’язували з намаганням дискредитувати помічника Володимира – архієпископа Олександра (Драбинка).

Також було змінено склад постійних членів Синоду та проведенно кадрові ротації. Зокрема, керуючого справами УПЦ (МП) архієпископа Білоцерківського Митрофана було призначенно головою відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. При цьому, за Митрофан залишився постійним членом Священного Синоду, хоча раніше голова цього відділу не був постійним членом Синоду. А архієпископа Бориспільського Антонія було призначено на посаду керуючого справами УПЦ, звільнивши його з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, до того ж він став постійним членом Священного Синоду за посадою (керуючого справами).

Таким чином, можна сказати, було відновленно статус-кво, що його порушила промосковська частина УПЦ (МП), коли, під час хвороби Володимира, позбавила його секретаря Олександра (Драбинка) статусу постійного члену Синоду. Провівши подібну двоходівку митрополит Володимир, залишив постійним членом Синоду близького до себе Митрофана, й ввід туди ще й Антонія.

Крім того, слід відмітити, що архієпископ Митрофан отримує гарний трамплін для подальшого розвитку своєї кар’єри. Адже, нагадаємо, митрополит Кирилл також до того, як став патріархом Московським, був головою відділу зовнішніх зв’язків РПЦ. Хоче, цілком можливо, що Митрофана було посунуто через те, що він під час "путчу" промосковських митрополитів зайняв доволі таки пристовуванську позицію, й активно не протистояв захопленню влади Агафангелом.

В той же час, відбулось посилення впливу Антонія в церкві, адже, окрім основних обов’язків, покладених на керуючого справами УПЦ та обумовлених Статутом про управління церкви, до його компетенції було віднесено: нагляд за діяльністю церковних установ, утворених Священним Синодом; уповноважено представляти Предстоятеля Української Православної Церкви в державних, громадських та церковних заходах, відповідати за міжхристиянські та міжрелігійні відносини УПЦ. Можна сказати, що поки глава УПЦ (МП) Володимир буде одужувати, саме Антоній буде його представником на всіх офіційних заходах та стане таким собі в.о. обов’язків глави УПЦ (МП). Хоча до 2003 року Антоній перебував у Москві, проте згодом він був завідувачем канцелярії Київської Митрополії УПЦ, а з 2007 року призначений ректором Київської духовної академії та семінарії. 

Ще одним цікавим рішенням Синоду стало призначення постійним членом Синоду митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря. Цього проросійського владику було введено до постійних членів, напевно, на противагу призначенному Антонію.

Однак, самим резонансним рішенням цього Синоду можна вважати догану, яку було винесено відомому москофілу та будівнику «Русского мира» архієпископа Тульчинського і Брацлавського Іонафана. Як сказано в рішенні Синоду «Іонафан розміщував на власному веб-сайті інформацію, що містить неправдиву інформацію, носить відвертий наклепницький характер та вносить смуту».
Було вирішено «поставити на вид Преосвященному Іонафану, архієпископу Тульчинському і Брацлавському вищезгадані порушення церковної дисципліни та звернути увагу преосвященних Української Православної Церкви на необхідність уважно та ретельно вивчати інформацію, що міститься на єпархіальних веб-сторінках».

Отже, можна зробити висновок, що після одужання митрополит Володимир повернув собі управління цілою УПЦ (МП) й почав поступово укріплюватись на тих позиціях, що їх було втраченно під час січневого Синоду під керівництвом промосковьского митрополита Одеського Агафангела.

Христос Воскрес! Воскресне й Україна!

У православній, греко-католицькій та інших східних церквах Великодньою іконою є "Зшестя в ад". Часто її підписують як "Воскресіння Христове". Але зображено на ній події не Великодня, а попереднього дня - Великої Суботи. Як усі померлі Ветхого завіту, Христос спускається в пекло.

Пройшовши людським шляхом в обитель смерті, Господь діє там своєю Божественною природою. Він знищує браму Пекла, відкриваючи з нього вихід. Первородний гріх Адама більше не прирікає людство.

Великодня молитва "Смертю смерть подолав" означає саме те, про що в ній говориться. "Історична Правда" вітає усіх християн з Найголовнішим святом і пропонує детальніше роздивитися, що ж зображено на Великодніх іконах.

Христос Воскрес!

ГЛАВИ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ ВІТАЮТЬ УКРАЇНЦІВ ІЗ ВЕЛИКОДНЕМ .

У Великодньому посланні Вселенський Патріарх Варфоломій закликає до благодійності, до проповідування Христа та до наслідування Воскреслого Христа у всіх Його справах. 

«Брати мої і чада мої, возлюблені у Господі, будемо наслідувати Воскреслого Христа у всіх Його справах. Давайте будемо допомагати тим, хто позбавлений засобів до існування і не здатний захистити себе. Розповімо всім тим, хто не знає про Христове Воскресіння, що відтепер смерть скасована, і вони можуть брати участь в Його Воскресінні, віруючи в Христа і слідуючи за Його стопами. Наше воскресіння в силі лише тоді, коли ми несемо його і нашим невіруючим братам заради їх воскресіння. Тільки тоді переможне «Христос Воскрес!" буде спасенно впливати на все людство. Хай буде так".

У Великодньому посланні Постійної конференцій українських православних єпископів поза межами України (Константинопольський Патріархат) говориться: "Всечесному  Духовенству, у Христі Дияконству, Преподобному Монашеству і Побожним Мирянам Української Православної Церкви Поза Межами України  і на Рідних Землях. З цією новою радістю ми вітаємо всіх Вас розсіяних по цілому світі й в Україні. Нехай Воскреслий Христос завжди буде з вами. Нехай же ж Він буде постійним джерелом нашого єднання і нехай Він провадить нами в нашому спільному майбутті тут на землі й на шляху до вічного життя на небесах". Послання підписала група митрополитів і архиєпископів УПЦ у США, Канаді, Південній Америці і діаспорі.

«У цьогорічному святкуванні Пасхи Господньої ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, покликані ще і ще раз відкрити для себе воскреслого Христа як непорушного каменя єдності нашого народу. 

Воскреслий Христос у своєму тілі подолав протистояння, незгоди і суперечності, які загрожують людині, окремим народам і всьому людству. Він і нашому українському народові прагне принести мир і поєднання. Однак ми мусимо відкрити свої руки, щоб прийняти цей дар із рук воскреслого Спасителя. Відкрити руки означає: позбутися власних амбіцій, самолюбства, користолюбства; поставити добро народу понад власні інтереси чи інтереси політичних партій; бути готовим вийти назустріч ближньому там, де йдеться про загальне благо.

Осяяна світлом Христового воскресіння, віруюча людина не може дивитися на іншу людину через призму ненависті чи помсти, вона готова пробачити навіть ворогові і примиритися з ним. Хто не здатний до прощення, той не зрозумів того великого послання, яке приносить нам Спаситель із гробу – послання єдності та миру», - зазначив у Великодньому привітанні Патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук).

Нехай оновить воскреслий Господь Ісус Христос наші духовні й тілесні сили на добрі діла для блага нашої Української держави та українського народу.

Нехай Христос Спаситель приведе Українське Православ’я до єдиної Помісної Української Православної Церкви. Йому слава і поклоніння на віки віків», - наголосив Патріарх УПЦ КП Філарет.

Святкуючи Світле Христове Воскресіння, ми маємо пам’ятати, що те торжество духу, яке ми отримали, проходячи Великий піст, не повинно закінчитися з приходом Пасхи, але навпаки — ще посилитися і зрости. «Будьмо уважні, — закликає нас преподобний Феодор Студит, — щоб нам провести це свято світло і боголіпно, бо це Пасха — перший і найбільший дар Божого Домобудівництва. За допомогою благоговіння приборкаємо своє тіло так, щоб, хоч і зміниться їжа, не змінився наш духовний стан. У цьому полягає для нас сенс таїнства: померти для світу (тобто гріха) і жити тільки для Бога», - йдеться у Великодньому посланні Митрополита УПЦ (МП) Володимира.

На фото: Великодні листівки часів боротьби ОУН-УПА за незалежність України