Як Московія нищила пам'ять про Гетьмана і Князя України І. Мазепу

Гетьмана і Князя всієї України Івана Мазепу, Константинопольським та Єрусалимським патріархами, було дозволено поховати в Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

Пам'ять про видатного християнина, Гетьмана і Великого князя всієї України Івана Мазепу шанують, як православні церкви Близького Сходу, так й Молдавська та Румунська православні церкви.


І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного державного діяча України.


Відомо, що Гетьман і Великий князь всієї України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - в Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку.

Меценатство І. Мазепа здійснював не тільки в в своїй державі, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків незалежної Козацької держави (офіційна назва Військо Запорізьке або Гетьманщина) зі заходом та сходом.

Прикладом цього служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом.

(Гетьман Іван Мазепа в оточені добрих справ. Гравюра 1705 р.)

Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода.

На замовлення Гетьмана було зроблено безліч дарів Церкві Гробу Господнього. Так, було виготовлено срібну плиту для церкви в Єрусалимі.

Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.

Окремо варто розповісти про спонсорування видання гетьманом Мазепою Євангелія на арабській мові.

На початку 18-го століття воно було видане за кошт гетьмана. Вдячним православним кліром Аравії воно було присвячене «козацькому Гетьману та князю України» Івану Мазепі.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл від Патріарха на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

1709 року спадкоємець гетьмана Андрій Войнаровський та українська козацька старшина отримали у Константинополі спеціальний дозвіл для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Святого Гробу в Єрусалимі.

Проте через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана з Молдови, через всю Османську імперію до Палес ини, було прийнято рішення поховати Мазепу в Галаці.

Відомо, що церква Святого Георгія у місті Галац із самого початку свого існування була напряму підпорядкована Церкві Святого Гроба в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями.

 

Саме цей стабільний зв’язок з Церквою Святого Гроба й відіграв вирішальну роль у виборі місця похованння останків І.Мазепи.

Полтавський наказний полковник Г. Герцик, який пізніше був заарештований московськими таємними агентами у Варшаві та вивезений до Московії на допиті 1721 року зазначив: „Гетьман помер у Бендерах, та після його смерті Пилип Орлик наказав йому супроводити тіло покійника до Галаца, де тамошній митрополит відправив похорон”.

(Ікона з зображенням Гетьмана і Князя всієї України Івана Мазепи.)

Митрополитом Молдовським та місцевим православним священством систематично поминалося ім’я Івана Мазепи під час літургійних служб у церкві Святого Георгія.

Це тривало, аж до середини ХХ століття, коли відбулось встановлення в Румунії комуністичного режиму.

Так, ще 1946 року до церкви Святого Георгія завітав сам Митрополит Молдови. В його присутності, настоятель церкви під час своєї проповіді окремо пом’янув Івана Мазепу як «глибоковіруючого християнина, який з великими почестями був похований посередині цього культового приміщення».

28 жовтня 1962 року за активної участі московських агентів КГБ відбулось знищення церкви Святого Георгія у Галаці. Разом з нею було знищено й місце поховання гетьмана Мазепи.

Румунський професор М. Брудіу 1990 року опублікував дослідження, в якому детально описав рідкісний метод, застосований для знищення церкви: декілька ночей поспіль під великим тиском під фундамент церкви інжектовували солону морську воду, що, за два тижні, призвело до появи тріщин та осадки споруди. Але, як зазначає професор М.Брудіу, оскільки башти колишньої генуезької фортеці (на фундаменті якої була збудована церква) не здавалися, вони були прив’язані тросом до потужного корабля, який потягнув їх в бік Дунаю.

Цим самим, остаточно знищили церкву Святого Георгія, а з нею - і могилу І. Мазепи.

Ясно, що такі титанічні зусилля по знищенню «простої» церкви навряд чи приймались, якби радянське імперське керівництво не хотіло знищити навіть саму пам'ять про Мазепу.

Читайте також:
* Як Московія Кримський мир 1856 р. порушувала
* Російсько-українські війни: перелік.
* Належність Криму до Української держави.
* Кому належав Крим: Історична довідка. 
* Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали.

* Як Московія в України Русь позичила

У статті використано Дослідження «Радіо Румунії» - «Перепоховання тіла І.Мазепи у м. Галац та збереження в Румунії історичної пам’яті про українського гетьмана».

2 лютого українці святкують Стрітення

Свято Стрітення всі християнські церкви відзначають 2 лютого, тобто на 40 день після Різдва та на 32 день після Водохреща. Але за різними календарями.

Свято Стрітення Господнього – велике, одне за дванадцяти найбільших свят церковного року. 
Католицька церква, а також більшість православних церков світу, в тому числі Вселенський Константинопольський патріархат, Антіохійський, Олександрійський патріархати, Румунська, Грецька, Болгарська, Чесько-Словацька, Фінська та інші православні відзначають це свято за удосконаленим Григоріанським календарем, який співпадає з астрологічним.

Лише 4 православні церкви (Російська, Сербська, Грузинська та Єрусалимський патріархат) користуються неточним староримським Юліанським календарем, в якому за 2 тис. років накопичилась похибка в 14 днів між правильним астрологічним календарем та календарем, який був прийнятий в той час в Римській імперії, коли канонізувались християнські обряди й свята.

Тому РПЦ та інші церкви які діють в пострадянських країнах продовжуються відзначати Стрітення 2 лютого (за старим стилем), але зараз цей день відповідає 15 лютого астрологічного календаря.

Давні українці святкували Свято Стрітення, яке ще називали Громиця (Громниця) або Зимобор, в день перехідної чверті в сонячному календарі, посередині між зимовим сонцестоянням 21 грудня (найкоротшим днем у році) та весняним рівноденням (20 березня). Тобто знову ж таки 2 лютого.

Наші пращури вважали, що на Стрітення зима з літом зустрічаються.
Зима іде туди, де було літо, а літо - де була зима.
Дорогою вони зустрічаються і говорять між собою:
- Боже, поможи тобі, зимо! - каже літо.
- Дай, Боже, здоров'я! - відповідає зима.
- Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!

На Стрітення Зима лютує (звідси й назва місяця "лютий") бо відчуває, що слабне.
Отже, саме на Стрітення припадає середина астрономічної зими.
І це час початку приходу Літа.
До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести тепло з Вирію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю та лучики Сонця починають гріти землю.

Стародавні слов'яни, так само як і кельти, поділяли рік на дві великі пори: зима і літо.
В той же час давньогерманські племена ділили рік на три частини: зима, весна й літо. Пізніше у всіх народів прижився поділ року на чотири пори.

На Стрітення головним дійством була зустріч двох стихій та освячення вогню і води.
Наші пращури палили смолоскипи, що пізніше трансформувались у свічки, які символізували Сонце, що відроджується, та обходили з ними свої оселі. Християни також перейняли цей звичай запалювати й освячувати в церкві свічки та нести їх додому, як обереги.

Стрітення це свято очищення від усього гріховного й непотрібного. Це був час початку нового землеробського сезону.
В народі з Зимобором пов’язували надії на тепло.
З цього приводу казали:
«Зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима»,
«Прийшла громниця – зимі половиця»,
«В цей день лютий до березня приїхав»,
«Якщо на Громницю півень нап’ється водиці, то на Юрія кінь напасеться травиці»,
«Як на Стрітення капає зі стріх, так капатиме з вуликів»,
«Прийшла Громниця – скидай рукавиці»,
«На Стрітення обертається птиця до гнізда, а хлібороб – до плуга».

Стрітення є одним з великих християнських свят. В цей день, як правило, не працювали.
На честь Стрітення в церквах робили святкові служби, святили воду й свічки.
Побутувало повір’я, що «громниці» (посвячені свічки) допомагають від грому. Їх спеціально тримали в господарствах і, коли надходила гроза, запалювали, щоб «грім хату не підпалив», а також давали в руки тим, хто помирав, коли читали відхідну. Це, на думку віруючих, значно полегшувало передсмертні муки і очищало людину від гріхів.

Також свічки-громниці захищають від пожеж і нечистої сили у будинку. Після повернення зі церкви господар запалював свічку "щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерев не побив".
Хазяїн обходив з запаленою свічкою всю хату й малював хрести на сволоках.
Протягом року зберігали свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи.
Такі свічки, за повір'ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву — від бурелому чи граду, а членів родини — від «злого ока» та хвороб.
В деяких регіонах виготовляли символічний хрест або інший оберіг, який прикріпляли над дверима. Цілий рік він захищав оселю, а перед самим святом його знімали й спалювали. На його місці вішався новий хрест. 

Стрітенська чи громнична свічка оздоровлює тілесно й духовно. У своєму відомому «Требнику» для української Церкви 1646 року Митрополит Київський і всієї Русі-України Св. Петро Могила описав також «Чин благословення та освячення свічок на Стрітення Господнє», який і досі користуються православні.

На Стрітення також освячували воду, яка вважалась дуже цілющою та сильною. Було прийнято набирати свячену воду в нову, ще не вживану посудину, приносили додому і пильно берегли. 
Цій воді приписувалась магічна сила.
Коли козак або чумак збирався у дорогу, йому давали хліб, сіль і кропили стрітенською водою волів, воза і саму людину, примовляючи: "Боже тебе збережи!".

В цей день також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса - врожай, нема роси - немає врожаю.
Стрітенські морози вважаються останніми, і після них селяни вже не наважувалися пускатися в далеку дорогу на санях.
Особливо піклувалися в цей день про домашню птицю, худобу, зерно і плодові дерева. Не потрібно цього дня збиратися в далеку дорогу в цей день - можна загрузнути на першому перехресті.

Як у стародавніх українців, так і в християнській традиції Стрітення є одним з найбільших свят річного циклу з яким повязано дуже багато прикмет, та який є одним з важливих днів для планування й побудови свого життя на весь наступний рік.

Читайте також:

• Всі християнські Церкви святкують Різдво 25 грудня

Всі Церкви святкують Різдво 25 грудня

Різдво Христове всіма християнськими церквами святкується 25 грудня.
Просто РПЦ та декілька інших церков роблять це за "старим стилем".

На початках християнства Різдво Христове святкували в різні дні. Поступово це свято стало припадати на період після найкоротшого дня у році.
Вперше у історичних джерелах, що збереглися, 25 грудня як дата народження Христа вказана Діонісієм Філокалом у "Хронографі" 354 року, який у свою чергу спирається на джерела 336 року, що написані за рік до смерті імператора Констянтина Великого.

Офіційне рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було затверджено на Третьому Вселенському церковному соборі в 431 році (Ефеський Всецерковний Собор).

Проте існуюче та той час літочислення, прийняте за Римського імператора Юлія Цезаря (т.з. "Юліанський календар"), поступово пересуває астрономічний час. Різниця юліанського календаря з астрономічним в один день накопичується за 128 років. Розрахунки показують, що через 8 тисяч років Різдво буде приходитись на весну, а а через 20 тис. - на літо.

1582 року за ініціативи Папи Римського Григорія XIII було розроблено та затверджено новий календар, який більш точно відповідав астрономічному.
На честь його календар й було названо "Григоріанським".

Зараз не лише католики й протестанти, але й більшість православних церков світу (10 з 14) святкують Різдво та інші церковні свята також за новим стилем.

Ще 1923 року за ініціативи Вселенського Константинопольського патріарха відбулись збори православних церков, де було прийнято рішення про виправлення неточностей Юліанського календаря.

Хоча РПЦ в тій зустрічі участі не брало, проте московський патріарх Тихон також видав постанову про перехід на "Новоюліанський" календар (так православні назвали свій "Григоріанський календар").

Проте 8 листопада 1923 року патріарх Тихон розпорядився «повсеместное и обязательное введение нового стиля в церковное употребление временно отложить».

Таким чином, відповідно до церковних канонів, РПЦ також живе за новим календарем. Просто вони його "тимчасово відклали".

Російське православ'я та його сателіти до цього часу не може погодитися з очевидним, намагаючись жити за давньоримськими правилами, які кожні 128 років додають помилку в одну добу до астрономічного календаря.

Однак, незважаючи на ці чисто політичні, а не церковні негаразди,
всі християнські церкви святкують Різдво Христове в один день 25 грудня.
Просто одні церкви користуються більш точним календарем, відповідним астрономічному року, а інші продовжують притримуватись застарілого календаря.

Житомирська унія 1715 року

Житомирська унія 1715 року маловідома, але цікава сторінка української церковної історії.
Саме після цієї унії почалась розбудовуватись сучасно Українська греко-католицька церква.
Після Берестейської унії 1596 року в Україні розпочалось протистояння між православними (яких всіляко підтримувала та підштовхувала до протистояння Москва) та уніатами, що задекларували єдність з Римом.

Після смерті Богдана Хмельницького та розділу України на Правобережну й Лівобережну, московські війська, на зайнятій території, розпочались утиски уніатів. Ще у 1656 р. московські посли на переговорах з поляками зазначали: «Унія повинна бути скрізь і в найкоротшім часі винищена без ніякого огляду на грамоти й привілеї, що їх давали уніатам королі». Царський уряд силою ліквідував унію на Лівобережжі, щойно ця частина України увійшла до складу Московії. Активно знищував унійну церкву й Петро I, який, після поразки Івана Мазепи підпорядкував собі Гетьманщину. Проте залишалась велика частина тих православних (правобережних), які були у складі Речі Посполитої, і не захотіли підпорядковуватися Московській церкві, після того як Київська митрополія була насильно відірвана від Константинополя. Тому православні ієрархії на руських (українських) теренах Польщі визнали унію. Тобто підпорядкувалися Папі Римському, зберігши свій православний церковний обряд. Цей процес почався наприкінці ХVII ст., а за короткий час в унії з Римом вже були Перемишльська, Львівська, Луцька єпархії, а також Львівське братство. Як пише Наталя Яковенко, «враховуючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи цього разу дуже дипломатично, майже без ексцесів, зуміли навернути до унії величезні, традиційно православні українські терени. Сформованій тоді Київській унійній митрополії було підпорядковано вісім єпархій України та Білорусі. Резиденція унійного митрополита була спочатку у Вільно, а з середини ХVIII ст. — у Радомишлі на Житомирщині. На ті часи це була велика церква — 9,5 тис. парафій, 4,5 млн. мирян». Отже, Житомирська унія відбулася невдовзі після Батуринського погрому, програної Полтавської битви 1709 року та смерті гетьмана Івана Мазепи. 

Унійна Церква в мирний спосіб розповсюдилась на все Правобережжя: Канів, Черкаси, Чигирин. На теренах сучасної Одеської, Кіровоградської, Миколаївської, Вінницької, Київської, Черкаської, Житомирської областей більшість православних єпархій визнали верховенство Папи Римського, зберігши свою традицію.

На відміну від Берестейської унії 1596 р., Житомирська унія 1715 р. поширилася практично на всю територію України на правому березі Дніпра, без спротиву та цілком добровільно, як з боку священників, так і з боку вірян.

Столицею тодішньої Української Греко-Католицької церкву стало місто Радомишль.  Греко-католицькі священики і ченці зводили тут храми і монастирі.

Тодішня єпархіальна структура УГКЦ на Правобережній України налічувала десятки деканатів з кількістю парафій, число яких доходило до двох тисяч.

У пом'яниках деяких храмів на території Києво-Печерської лаври ми знаходимо численні записи про те, що на прощу до Лаври масово приходили українці-уніати.

Тодішнім предстоятелем УГКЦ був митрополит Київський та Галицький Лев Кишка. Саме завдяки його зусиллям у Житомирі українське духовенство з Правобережної України проголосило унію з Римом 1715 року й визнали унійного митрополита своїм пастирем. Митрополит Лев Кишка, був не лише творцем Житомирської унії, але й доклав багато зусиль, аби на Правобережжі постала велика і добре організована структура УГКЦ, яка охоплювала терени від берегів Дністра до берегів Дніпра, на півночі сягаючи околиць Києва й Вишгорода.

Проте, використовуючи невдоволення селян гнітом польських панів, російський уряд фактично підтримав матеріально й організаційно повстання народних мас, яке увійшло в історію як Коліївщина.

Обманувши ватажків Коліївщини й схопивши їх, Російська імперія окуповує Правобережну Україну, й наприкінці XVIII століття знищує УГКЦ, насильно приєднавши всі унійні парафії до московського православ'я.

Читайте також:

• * З історії Київської митрополії XVIII ст. 
• * УГКЦ на Правобережжі в XVIII ст.
• * Батурин - слід пам'ятати

• * Іван Мазепа мав бути похований в Єрусалимі
• * Як гетьмани Петро ДОРОШЕНКО та Івіан МАЗЕПА Крехів...

• * Іван Мазепа - Князь Священної Римської Імперії

Джерело: http://news.ugcc.ua/articles/nev%D1%96doma_zhitomirska_un%D1%96ya_1715_roku_yak_ugkts_obiednala_u_xviii_stol%D1%96tt%D1%96_pravoberezhnu_ukrainu_76849.html

Справжня сутність РПЦ

Справжня сутність Російської православної церкви.

Довгий час я закривав очі на зміни в Російській Православній Церкві. Сьогодні, після заяв Московського Патріархату 26 грудня 2013 у зв'язку з подіями в Україні та на тему першості в Церкві, я не можу мовчати. ​​Я не можу сьогодні розглядати Московську Патріархію як легітимну структуру, що представляє Російську Церкву.

Як виявили опубліковані архіви КДБ, велика частина тих єпископів, які в даний час працюють в Московському Патріархаті, починаючи з патріархів Алексія й Кирила, були агентами радянських спецслужб. Практично ніхто не вимовив mea culpa.

Я був також вражений, що Московський Патріархат не засудив рішуче сталінську владу за її акт геноциду проти українського народу в 1932-1933 роках, відомий як Голодомор, який призвів до загибелі майже 5 мільйонів чоловік. Те , що він не зробив цього в 1933 році , я все ще міг зрозуміти. Але те, що після 1991 року він продовжує знижувати значення великого страждання, заподіяної всьому народові в ту епоху, я до сих пір зрозуміти не можу.

Зрештою, Московський Патріархат, як він сам визнає, існує тільки починаючи з шістнадцятого століття.

Ось вже певний час я викривав неправомірні претензії Московського Патріархату на юрисдикційну владу над Українською Православною Церквою. Адже досить звернутися до підручника історії, щоб упевнитися, що якщо й існує «Церква-мати» для Української Православної Церкви, то нею може бути тільки Константинопольська Церква, до якої звернувся князь Володимир у 988 році.

Відомо, як Українська Православна Церква на початку 1990-х постраждала від невизнання її автономії. З цього невизнання в Україні в 1991-1992 роках народилися три православні церкви. А міркування Патріарха Кирила про цивілізаційну єдність «Русского міра» були і є небезпечним міфом, тому що вони узаконюють неоімперську політику Кремля.

Маючи спільні цивілізаційні корені - Київську Русь, починаючи з сімнадцятого століття три народи український, білоруський та російський перебували в єдиній державі (Російській імперії), проте ми не можемо уявити, щоб у Франції Папа твердив про єдність французької, іспанської та італійської націй виходячи з єдності католицької віри.

Cьогодні не тільки Патріарх Кирило знову звернувся до цього сумнівного єдності «братських народів Святої Русі»,  але й робить все, щоб розділили Українську Православну Церкву з політичних причин. Це правда, що Московська патріархія зробила все протягом двадцяти років, щоб ізолювати Київський Патріархат (Церква на чолі з патріархом Філаретом, яка була проголошена автокефальною в 1992 році, і не має визнання на православному світі), чия основна претензія, яка ніколи не була прийнята Москвою, полягає в перекладі богослужбових текстів зі старослов'янської мови на сучасну українську та визнання її автокефалії. В той же час, Московський патріархат, який навіть російська преса не соромиться критикувати за смак до розкоші і багатства, згадує «цінності» і «правду Божу» , щоб протистояти руху, який спирається саме на почуття гідності і справедливості.

Інша заява Московського Патріархату від 26 грудня на тему першості в Церкві також  на мій погляд, нічим не може бути виправдана. Російський патріархат з абсолютно радянським менталітетом свідчить про свою глибоку самодержавну природу й про своє зловживання богослов'ям з метою панування над іншими.

Це видно гранично ясно сьогодні з протестах на Майданах в Україні проти корумпованого режиму, а в більш широкому сенсі проти держави  глибинна архітектура якої не змінилася з часів Сталіна. І для мене це жахливо писати, що не тільки на вулицях Києва все ще присутні бюсти Леніна. Радянська ідеологія має глибоке коріння навіть у церковному менталітеті сановників Російської православної церкви - Московського Патріархату. Те, що ці сановники виступають одночасно проти прагнення до духовної демократії українського народу та проти спраги народу Божого отримати доступ до єдності Церкви, є глибоко значущим для мене. Московський Патріархат страждає від відсутності покаяння, від того, що не очистився після довгих років співпраці з радянською владою.

Повністю стаття Антуан Аржаковський "Я не могу молчать" тут: http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/54826/

Читайте також:

* Справжня сутність Москви

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.
*  Руська православна церква - це церква Українська. 

День Хрещення України-Руси історично святкується в серпні

Основні тези, що були озвучені на прес-конференції Патріарха УГКЦ Святослава (Шевчука), яка відбулась 4 червня 2013 року в Патріаршому Соборі, м. Київ.

1. Традиція святкувати дві події разом: пам’ять рівноапостольного князя Володимира і чергову річницю Хрещення Руси–України в один день є традицією Російської православної церкви. 

Об’єднання цих двох подій відбулось в Російській імперії лише на 900-річчя святкування Хрещення Русі (1888 року) та мало на меті підкреслити "державний" характер релігії Московського Православ’я та претензії Москви на спадщину Київської Русі. 

2. В Україні-Русі історично є древня Київська церковна традиція (що сягає часів Володимирового хрещення), згідно з якою Хрещення Русі з року в рік відзначається 14 серпня – у день Макавейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст. Це день так званого "серпневого водосвяття". Саме цей день є традиційним, історичним, церковним Днем Хрещення України-Руси. 

3. Українська греко-католицька церква є прямою спадкоємницею православної Київської митрополії та (Української православної) церкви Володимирового Хрещення. І ми в нашій церкві намагаємось зберегти давню Київську традицію, в тому числі й щодо часу святкування Хрещення України-Руси. 

4. Церква древнього Константинополя (Вселенський Константинопольський патріархат) є "церквою-матір'ю" для УГКЦ та "церквою-матір'ю" для всіх інших православних церков України. 

5. Російська православна церква (Московський патріархат) є церквою-дочкою Київської церкви. Тому основні святкування Хрещення Русі, логічно, що повинні відбуватись в Києві, а не в Москві. 

Нерозуміння викликає те, що державні святкування в Україні проводяться за вказівками та планами святкування, які започатковуються в Москві. Отже, втілюється сценарій, який був розроблений ще в радянські часи, 25 років тому. Однак не слід забувати, що Московська Церква є дочірньою щодо Київської Церкви. Тому логічно було б усі центральні святкування проводити тут, де 1025 років тому відбулося Хрещення. 

6. УГКЦ "ексклюзивно" не підтримає жодну політичну партію або фракцію в ВР. Керівництво церкви не веде ніяких "таємних" перемовин з жодним політиком або партією. УГКЦ молить за всіх без виключення (людей доброї волі) й спілкується з всіма українськими політичними силами. 
УГКЦ не ініціює прийняття жодного закону через якісь кулуарні домовленості. Всі законодавчі ініціативи церкви виходять лише в рамках її роботи у Всеукраїнській раді церков. 

7. Територія навколо Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві (берегова лінія, що виходить до Дніпра) виділена місцевою владою та приватизована незрозумілими юридичними особами. На жаль, ця ситуація не вирішується, навіть після офіційного звернення до можновладців. 

8. Крім того,  владика Йосиф (Мілян), голова наглядової ради будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового розповів, що планується перенесення мощів Патріярха УГКЦ Йосифа (Сліпого) у приміщення Собору, де буде знаходиться крипта. Як відомо, у своєму «Заповіті» Блаженніший Йосиф побажав: якщо Україна буде вільною, його тіло належить помістити в підземеллях Софії Київської. А так як УГКЦ збудувала Патріарший Собор на Лівому березі Дніпра, то мощі Патріярха поки спочиватимуть у ньому.  


П.С. ці тези не завжди є прямими цитатами, але точно передають основний зміст тих висловлювань, що прозвучали на прес-конференції. 

Щедрівки - дохристиянський вимір

Українські щедрівки, гаївки та інші народні пісні, які прив’язані до якихось календарних свят мають глибоке дохристиянське коріння. Більше того - зміст, поетичні фігури, вирази в них практично є ідентичними для всіх південних та західних слов’ян.

В наукових роботах під спільною назвою «Tragovima savetih pjesam naše predkršćanske starine» (Слідами священних пісень нашої перед християнської давнини) – «Božanski boj» (Божеська битва) 2008 р., «Zeleni lug» (Зелений луг) 2010 р., «Gazdarica na vratima» (Газдиня в дверях) 2011 р. академік Радослав Катічіч дає той ключ, який, розкриває зміст щедрівок та інших пісень. Використовуючи цей ключ, наприклад, можемо зрозуміти відомий український народний обряд на Великодний Понеділок, коли так завзято хлопці поливають водою всіх перехожих. 

З свого боку хорватський етнолог д-р Вітомір Белай, опираючись на дослідження академіка Катічіча та деякі дані, почерпнуті з археології, наблизився до наукової реконструкції дохристиянських вірувань слов’янських народів. 

Давні українці святкували новий рік десь на весні, коли природа оживала від зимового сну. Тому-то й наші новорічні віншування та щедрівки так часто звертаються до тематики "прилетіла ластівочка", сіяння злакових, плідності тварин, птиці та людей.

І це завершення зими знайшло своє відображення в словах щедрівки "у снігу, що котиться", – сніг котиться, відходить.

Наші щедрівки мають багато елементів давніх українських міфів. 

Закінчується зима, бо Марена з ключами сходить з гори. Вона зустрічає свого брата, який повернувся після довгої відсутності з далекого краю: Мара/Марена, дочка Мокоші (Radoslav Katičić, 2010:217-220) та Перуна (Radoslav Katičić, 2010:341), ключниця перунового двору, що стоїть на горі (Radoslav Katičić, 2010:285) зустрічає свого рідного брата Ярила, який до того часу був пастирем у підземному Велесовому світі (Radoslav Katičić, 2010: 340).

Маючи Велеса за прибраного батька (Radoslav Katičić, 2010: 340). Ярило приходить здалека (Radoslav Katičić, 2010: 105-122) після довгої відсутності (Radoslav Katičić, 2010: 105-112). А Марена є та, яка ключами своєї матері Мокоші відкриває підземний світ Вирій (Radoslav Katičić, 2011: 127-129), випускаючи з нього весну (Radoslav Katičić, 2011: 129). 

Марена та Ярило закохуються одне в одного й одружуються (Radoslav Katičić, 2010: 146-148). Цей брак призводить до того, що природа стає знову плідною (див. Radoslav Katičić, 2010:309).

Слов’янська пісенна спадщина говорить про Марену, яка ходить по городі в очікувані Ярила (Radoslav Katičić, 2010: 133), яка передає частину батькової зброї (Radoslav Katičić, 2010: 213) - в одній версії яблуко (кулясту блискавку) (Radoslav Katičić, 2010: 135), в іншій сокиру або молот (Radoslav Katičić, 2008:248).

Інша щедрівка «В райськім городі росла лілія» цілковито відповідає контексту сакралізованого поганського дійства:

В райськім городі росла лілія,

Хто ж її садив панна Марія,

Як садила підливала лілія си розцвитала

Гей же ж лілія.

В одній з версій город є райський – це, здається, найближча до старого тексту версія. 

Слов’яни уявляли світ розділеним на три частини: 

горішній Рай – золоте гілля вершини світового дерева або сухий верх світової гори – місце, що належить громовержцю Перуну (Radoslav Katičić, 2008: 114), його синам та дружині Мокоші (частково, бо Мокоша є й газдиня земного Краю (Radoslav Katičić, 2011: 164), 

земний світ людей, де головною господинею є Мокош (Radoslav Katičić, 2011:164), 

і підземний світ вічної весни (Radoslav Katičić, 2011: 165), куди ховаються птахи на зиму (Radoslav Katičić, 2011: 165), куди на далекий захід відходять душі померлих (Radoslav Katičić, 2011: 252) – світ, яким керує Велес (Radoslav Katičić, 2008: 252).

Тобто город належить до царства Перуна і Марена, законна його дочка, походжає тим райським городом. Чергою до неї приходить батько, мати, брат, але нікому, аж тільки своєму миленькому вона дає лілію. Марена передає Ярилу свій спадок – частину батьківської зброї (Radoslav Katičić, 2010: 213).

Лілія є старовинним символом бойової сокири і як така увійшла до європейської геральдики. На те, що лілія в цьому дійстві представляє сокиру, вказують і пісні з усього слов’янського світу, в яких дівчина, що походжає по городі, відмовляється надати якусь квітку чи плід будь-кому крім миленького. У всіх цих випадках подарунок дівчини є зброєю.

Тож і ця щедрівка передає зміст поганського міфу, щоправда у трошки прихованій формі.

І на кінець щедрівка, що часто звучить в українських просторах. «Ой сивая зозуленька» – Академік Катічіч вважає власне цю щедрівку одною з направду архаїчних, що дійшла до нас у практично незміненому вигляді (див.Radoslav Katičić, 2008: 101) 

Три тереми – це тереми Перунового палацового комплексу (Radoslav Katičić, 2008: 114). Зозуля вісник Велесового світу не має можливості їх обійти, облетіти. Занадто велика сварка між Перуном і Велесом, занадто возвишений Перунів світ, щоб туди потрапила Велесова вісниця.

Сонце, ототожнене з Мокошю, місяць з Перуном, а зірки – молодші сварожичі – дев’ять синів і дочка Марена.

Багато є тих, що молять молитви, співають церковні пісні, гімни, тропарі без розуміння їхнього значення. Проте слід пам'ятати, що багато народних пісень заховали в себе прадавні історичні вірування нашого народу. 

Джерело: "КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ" - о.Орест-Дмитро Вільчинський "ЩЕДРИЙ ВЕЧІР ПІД СТАРОДРЕВНІ ПОГАНСЬКІ ГІМНИ?" 

Читайте також: 

• * Carol Of The Bells - "Щедрик" Миколи Леонтовича
• * З Різдвом Христовим !

З історії Київської митрополії XVIII ст.

Після неканонічного приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1685 року, ті православні єпархії та братства, які знаходились на території Речі Посполитої поступово приєдналися до Київської митрополії, що підпорядковувалась Папі Римському (предстоятель УГКЦ тоді мав титул - Митрополит Київський та всієї Русі).

Одночасно, на території, що її зайняли московські війська розпочались утиски уніатів. Ще у 1656 р. московські посли на переговорах з поляками зазначали: «Унія повинна бути скрізь і в найкоротшім часі винищена без ніякого покликування на дипломи і привілеї, що їх давали уніатам королі». І, не чекаючи відповіді, царський уряд без будь-яких соборів ліквідував унію на Лівобережжі, щойно ця частина України увійшла до складу Росії.

Рішучим противником унії був Петро I, який, використовуючи розхитане державне життя в Польщі, встрявав у внутрішні справи сусідньої країни і під приводом оборони православних намагався нищити уніатів. Його наступницею в цій боротьбі була Катерина II. До неї вже під час коронування в 1762 р. звернувся преосвященний Георгій Кониський, що у 1755-1795 рр. керував Білоруською православною єпархією, єдиною в Польщі, з проханням захистити одновірців. Це було приводом для початку російської експансії на Правобережну Україну.

Разом з російськими військами на Правобережжя йшла й православна церква прагнучи повернути свої землі, маєтки та монастирі. Так, переяславський єпископ Гервасій в серпні 1765р. здійснив православну місію до Брацлавщини. Народ потрапив під його вплив і жадав перейтиу православ'я. А в 1767 р. той самий преосвященний Гервасій видав нове послання, в якому підносив російську імператрицю Катерину II як захисницю православ'я й закликав український народ сміливо заявляти про сводавню віру. Внаслідок цього з кінця листопада 1767 р. по січень 1768 р. в самій тільки Брацлавщині було зібрано близько ста нових заяв про приєднання до православ'я.

Друга половина XVIII ст. була багата на визначні події в житті унійної церкви Правобережжя. На жаль, вони не були радісними. Під час антипольських повстань, гайдамаччини та Коліївщини загинуло багато уніатів. Знаною в історії є різня в Умані, коли було знищено дві василіянські школи й вирізано 400 їхніх учнів.

Повсталі гайдамаки, щоб виправдати свої дії, посилались на так звану «Золоту грамоту» Катерини II, яка нібито дала наказ нищити ляхів, уніатів і жидів. Але замість того, щоб боронити український народ від утисків поляків, вони спрямували свої сили проти греко-католиків. За допомогою Переяславського полку на Правобережжі у православ'я навернено 306 парафій.

Після поразки Коліївщини для УГКЦ настали важкі часи. Немало священиків вимушені були залишити свої парафії, сотні вбито повстанцями або заарештовано російськими військами. Спорожнілі уніатські парафії майже відразу обсаджувалися православними священиками від імені переяславського православного єпископа. Таким чином було відібрано близько 1 200 парафій і в унії залишилось тільки 600.

Б. Хіхлач "З ІСТОРІЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПОДІЛЛІ (XVII–XIX ст.)

Державу творять національна ідея та міцна родина

Сьогодні в Україні утворився світоглядний та ідеологічний вакуум. Держава вже 20 років не має світоглядної концепції,  ідеї, яка б стала основою державотворчого процесу. 

Навпаки, зустрічаємо діаметрально протилежні погляди на мораль, реформи, ринок, розвиток держави та навіть мову спілкування в цій державі.

Різноманітний спектр думок, який нормально функціонує в демократичних суспільствах, не може, в умовах відсутності загальнонародної, державотворчої і світоглядної концепції, забезпечити єдність народу,  без якої неможлива загальнонаціональна, політична і державна єдність.

Негативний досвід існування в СРСР, де, керуючись ідеологією комунізму, прагнули створити новий світ і новий тип людини − ідейної, національно байдужої,  відданої вождям і готової для них на все, впливає на наше сьогодення.  Продовжуючи культивувати людину черству і байдужу, нинішня влада остаточно відкинула моральний бар’єр.

Тому доктрини,  які нехтують ідеалами добра,  правди,  справедливості,  а також ідеології антидержавні,  деструктивного характеру,  які зазіхають на цілісність та незалежність Української держави,  та її мову та культуру - не мають права на виправдання плюралізмом і повинні бути засуджені з позиції християнського гуманізму та громадянського патріотизму.

Життя кожної суспільної істоти вирішальною мірою залежить від надійних моральних засад.  Але побудована на засадах свободи,  правова держава живиться моральними,  культурними та духовними вартостями, які традиційно і систематично культивуються церквою. Запроваджені державою регулятори  (навіть якщо вони діють),  не можуть компенсувати брак цінностей.

Часто наші політики говорять про державу,  про народ,  а не бачать,  що держава − це не щось абстрактне,  а ті люди,  що живе тут повсякчас,  які або виховані на справжніх людських вартостях, або не вихований на них.

Власне здоровий патріотизм дає здорове національне життя і творить здорові державні органи.  Стати без застережень в обороні Батьківщини і її прав − це здорове і природне явище у житті кожного добропорядного громадянина.

Байдужість до справ свого народу, Батьківщини − це “брак шляхетних національних почуттів, це брак християнської любові”.

Патріотизм − це християнська і загальнолюдська чеснота, важливий щабель у шкалі духовних вартостей, і коли цього щабля немає,  тоді людина часто не може подолати прірви, щоб осягнути найвищий ідеал,  яким є Бог.  У такому випадку людина губиться,  потрапляє у порожнечу і стає далеким від життя утопістом або безідейним нігелістом. Як зазначає В. Краус, коли в суспільстві панують міцні державні структури,  проявів нігілізму майже не спостерігається.  Нігілізм у політичній сфері проявляється лише тоді, коли суспільні інституції втрачають силу.

Більш чи менш чіткі етичні уявлення, що виражаються у формі норм (заповідей), присутні у кожній релігії.  Митрополит Андрій Шептицький в посланні “Як будувати рідну хату” писав: “Що Церква чи церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини,  про це не можна сумніватися.  В народах немає більше виховної сили,  ніж сила церкви.  То вона виховує народи,  вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти,  які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина”.

Проте визначальним проявом цих остнов є життя сім’ї,  культурне і духовне, що передається з покоління в покоління.  Саме в сім’ї відбувається не тільки передача культурних і моральних цінностей,  а й творча взаємодія одного покоління з іншим, вплив особистості на особистість.

Сім’я є основою суспільства.  Адже в ній народжуються громадяни,  і в ній формують ті суспільні чесноти,  які є вирішальними для життя і розвитку цілого суспільства. Досвід сімейної спільноти є першим і фундаментальним внеском на благо суспільства.  Той же Андрій Шептицький у своєму пастирському листі  “Родина як основа всякого ладу”  писав: “...слаба та нещасна така суспільність,  що складається з нещасних родин! Тому даремним було б зусилля забезпечити народові добробут, силу й щастя, а не подбати насамперед про те,  що є першою умовою щастя й сили кожного зокрема.  А тією основою людського життя є саме родина”.

Можемо стверджувати, що суттю сучасної кризи сім’ї є втрата душевної рівноваги, перевага матеріального над духовним.  Політика тоталітарного режиму, яка проникає у всі сфери життєдіяльності суспільства, а отже, і в сім’ю, руйнує її духовні та морально-релігійні засади.

Тоді родина, яка не має моралі,  не може зберегти традиції народу,  його культуру,  не виховає патріотизму і не дасть суспільству свідомого, активного громадянина.

Виховна функція сім’ї має своє джерело у природному зв’язку батьків і дітей. Кожен народ витворює свою виховну систему, а разом з нею і свій національно-християнський виховний ідеал. Свій традиційний виховний ідеал має й український народ.  Цей ідеал носить триєдиний характер і включає в себе:  християнський світогляд, національну самосвідомість та активну громадянську позицію, тобто патріотизм. Міцна, суцільна особистість може сформуватись лише на основі високих ідеалів. Отже, коли ми прагнемо виховати в українській молоді міцну волю та суцільність характеру,  то необхідно прищепити їй прагнення до високої мети, що об’єднала б весь український народ.

Держава повинна шанувати сім’ю,  поважати її права та зважати на потреби, видаючи для цього відповідні закони та орієнтуючи на сім’ю свою соціальну, економічно-фінансову, господарську та культурну політику.

Держава творить сім'ю, а сім'я, виховуючи дітей - творить громадян і саму державу. Тому, допоки самі громадяни не візьмуть відповідальність за побудову власної родини та держави, ніяка влада не зробить це за них.

За матеріалами: О. Волинець "РЕЛІГІЯ В СИСТЕМІ СВІТОГЛЯДНО-МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА".

Апостол Павло хрестив Русь-Україну

Вже давно обґрунтовано й доведено, що Русь-Україну хрестив не Великий князь Київський Володимир, не Ольга, й навіть не Аскольд або Кирило та Мефодій. 
Перших християн на теренах України слід шукати серед учнів апостола Павла.

Можна з впевненістю стверджувати, що християнство в Україну прийшло ще за апостольських часів. Найбільш поширені перекази твердять, що апостол Андрій Первозванний перебував на теренах Криму. Багато джерел свідчать про те, що апостол Андрій проповідував на північному узбережжі Руського (Чорного) моря для народів Скіфії , й навіть доходив до Київських пагорбів. Ця літописна традиція прийшла до нас під впливом та на противагу Візантії. Таким чином, Українська Православна Церква також вважалась апостольською й ставилась в один ряд з іншими великими церквами. 

Проте, хоча апостолом Русі-України й проголошується Андрій Первозванний, більш давня, але менш вивчена традиція стверджує, що християнство в нашу країну прийшло від апостола Павла. 

Беззаперечним є те, що цей учень Христа став одним із найбільших проповідників свого часу. Він був названий апостолом язичників. І якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо: більшість з книг написані саме апостолом Павлом — це його послання до різних церков. Він проповідував на величезних землях Римської імперії від Єрусалима до Балкан, Болгарії, Італії, Греції, Македонії. Відомо також, що частина сучасних українських земель також входила до складу Римської імперії.

Про проповідування християнства у Скіфії (так називалась південна Україна за тих часів) Павло пише навіть у своєму «Посланні до Коринфян», зазначивши, що в Церкві «немає ані елліна та юдея ... варвара, скіфа, раба, вільного, але все та у всьому – Христос» (Кор. 3, 11). Просто так апостол не став би згадувати про скіфів поруч із народами, яким він проповідував, що першими прийняли християнство. 

Відповідно, вже в другій половині I століття були відомі скіфи-християни. Джерела говорять про те, що вже на I та II Вселенських Соборах були присутні Єпископи Скіфської кафедри. Таким чином, якщо сам апостол Павло дійшов до земель Македонії, Греції та Болгарії, то звідти християнство поширювалось його учнями на українські землі.

А вже в ІІ столітті, коли Римський імператор зіслав до Криму Папу Римського Климента, він знайшов у Херсонесі багаточисельну християнську громаду. Християнство розвивалось й в Боспорській державі. На Нікейському соборі (325 р.) був присутній єпископ Теофіл з Боспору. 360 року на Константинопольському соборі брав участь готський єпископ Ульфіля, який переклав Св. Письмо готською мовою. В той час Готська держава займала терени північного причорномор’я. Відомі також т.з. Скифські ченці, а також виходець зі Скіфії (Нижнього Дунаю) Іван Касіян, щор мав титул "Учитель західного чернецтва".

Тому вже в IV — VІІ століттях християнство починає активно ширитись на давньоруській (українській) території. Гуни, які були в союзі з антами, мали таких християнських князів, як Донат, Грод, Мугел. З історичних джерел відомо про охрещення Київського князя Бравлина. Коли в 860-х роках проповідники Кирило та Мефодій прийшли до Корсуня (Херсонесу) там вони знайшли Євангеліє і Псалтир, написані „руськими буквами”, і християн, розмовляючих "по-руськи" (давньоукраїнською мовою).

З часом і церква, й історична наука зміцнюється, прилучаєт нові, раніше невідомі факти та докази. Тому, можливо, колись й буде загальнознаним те, що наші пращури знали відпочатку: християнство в Русь-Україну прийшло не тільки від апостола Андрія, але й від апостола Павла та його учнів.

Правослані та греко-католики святкують Трійцю

Свято П’ятидесятниці, Зіслання Святого Духа, християни відзначають на 50-й день після Великодня. 

Цього року для православних і та греко-католиків це свято припадає на 3 червня. Наступного дня — 4 червня  — свято Святого Духа, Трійці. .

Саме П’ятидесятницю вважають днем, коли народилася та почала діяти Христова Церква.

Як свято Пасхи, так і П’ятидесятниці, пише у праці «Пізнай свій обряд» о. Юліан Катрій, відомі і в Старому Завіті. Та християни вклали у ці свята зовсім інший зміст. Для євреїв свято П’ятидесятниці було 50-тим днем після празника Пасхи, а також 50-тий день від початку жнив. Первісно П’ятидесятниця була святом жнив і подяки. З часом до П’ятидесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай на 50-ий день після виходу з Єгипту.


Головний мотив святкування П’ятидесятниці для новозавітньої Церкви — це подія зіслання Святого Духа у вигляді вогненних язиків на апостолів на 50-ий день після Воскресіння Господнього. Тому це свято ще називається Зісланням Святого Духа.


На свято Зіслання Святого Духа сповняється обіцянка Христа, що після Його відходу на небо Отець надішле учням і Церкві іншого Утішителя, Святого Духа, який дасть повне навчання всього, що Христос об'явив (Йо. 14: 26; 16: 13).


Подія Зіслання Святого Духа детально описана у Книзі Діянь апостолів. Там сказано, що після зіслання апостоли почали проповідувати різними мовами, таким чином вони одержали змогу донести Слово Боже усім народам: «А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були вкупі на тім самім місці. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. І з’явились їм поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти» (гл.2: 1-4).


У понеділок після П’ятидесятниці відзначають свято Святого Духа. Це пов’язано з традицією Східної Церкви наступного дня після великого свята віддавати честь тим особам, що виконували головну роль у цьому святі. У день П’ятдесятниці святкують саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а в понеділок віддають особливу честь Святому Духові, як третій Божій Особі.

З давніх часів в Церкві зберігається звичай на свято П'ятидесятниці прикрашати храми і житло зеленим гілками, травами і квітами. Дерева та квіти природи, яка завжди оновлюється,  вказують на таємниче оновлення душі силою Святого Духа, служать нагадуванням і закликом до духовного оновлення.

Джерело: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/culture/religious_holidays/48310/

В УПЦ МП кадрові ротації та зміна в керівництві

Митрополит Володимир повернув собі повноваження забрані промосковською частиною УПЦ (МП).

8 травня під головуванням митрополита Володимира (Сабодана) відбулось засідання Синоду УПЦ (МП) на якому було прийнято ряд ключових рішень.

Напочатку засідання члени Синоду «піднести подячні молитви Богу за те, що Він підняв з одра хвороби предстоятеля УПЦ», повідомляє офіційний сайт УПЦ (МП). Після цього, у зв’язку з тим, що митрополит приступив до виконання своїх обов’язків, Синод призупинив дію своїх постанов, якими тимчасово головуючим в засіданнях Синоду було призначено митрополита Одеського Агафангела та рішення щодо управління Київською єпархією, Свято-Успенською Києво-Печерською Лаврою, якими керував митрополит Чорнобильський Павло (Лебідь). Також була припинена перевірка фінансово-господарської діяльності Київської Митрополії Української Православної Церкви та Київської єпархії за 2011 рік, призначення якої пов’язували з намаганням дискредитувати помічника Володимира – архієпископа Олександра (Драбинка).

Також було змінено склад постійних членів Синоду та проведенно кадрові ротації. Зокрема, керуючого справами УПЦ (МП) архієпископа Білоцерківського Митрофана було призначенно головою відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ. При цьому, за Митрофан залишився постійним членом Священного Синоду, хоча раніше голова цього відділу не був постійним членом Синоду. А архієпископа Бориспільського Антонія було призначено на посаду керуючого справами УПЦ, звільнивши його з посади голови відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, до того ж він став постійним членом Священного Синоду за посадою (керуючого справами).

Таким чином, можна сказати, було відновленно статус-кво, що його порушила промосковська частина УПЦ (МП), коли, під час хвороби Володимира, позбавила його секретаря Олександра (Драбинка) статусу постійного члену Синоду. Провівши подібну двоходівку митрополит Володимир, залишив постійним членом Синоду близького до себе Митрофана, й ввід туди ще й Антонія.

Крім того, слід відмітити, що архієпископ Митрофан отримує гарний трамплін для подальшого розвитку своєї кар’єри. Адже, нагадаємо, митрополит Кирилл також до того, як став патріархом Московським, був головою відділу зовнішніх зв’язків РПЦ. Хоче, цілком можливо, що Митрофана було посунуто через те, що він під час "путчу" промосковських митрополитів зайняв доволі таки пристовуванську позицію, й активно не протистояв захопленню влади Агафангелом.

В той же час, відбулось посилення впливу Антонія в церкві, адже, окрім основних обов’язків, покладених на керуючого справами УПЦ та обумовлених Статутом про управління церкви, до його компетенції було віднесено: нагляд за діяльністю церковних установ, утворених Священним Синодом; уповноважено представляти Предстоятеля Української Православної Церкви в державних, громадських та церковних заходах, відповідати за міжхристиянські та міжрелігійні відносини УПЦ. Можна сказати, що поки глава УПЦ (МП) Володимир буде одужувати, саме Антоній буде його представником на всіх офіційних заходах та стане таким собі в.о. обов’язків глави УПЦ (МП). Хоча до 2003 року Антоній перебував у Москві, проте згодом він був завідувачем канцелярії Київської Митрополії УПЦ, а з 2007 року призначений ректором Київської духовної академії та семінарії. 

Ще одним цікавим рішенням Синоду стало призначення постійним членом Синоду митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря. Цього проросійського владику було введено до постійних членів, напевно, на противагу призначенному Антонію.

Однак, самим резонансним рішенням цього Синоду можна вважати догану, яку було винесено відомому москофілу та будівнику «Русского мира» архієпископа Тульчинського і Брацлавського Іонафана. Як сказано в рішенні Синоду «Іонафан розміщував на власному веб-сайті інформацію, що містить неправдиву інформацію, носить відвертий наклепницький характер та вносить смуту».
Було вирішено «поставити на вид Преосвященному Іонафану, архієпископу Тульчинському і Брацлавському вищезгадані порушення церковної дисципліни та звернути увагу преосвященних Української Православної Церкви на необхідність уважно та ретельно вивчати інформацію, що міститься на єпархіальних веб-сторінках».

Отже, можна зробити висновок, що після одужання митрополит Володимир повернув собі управління цілою УПЦ (МП) й почав поступово укріплюватись на тих позиціях, що їх було втраченно під час січневого Синоду під керівництвом промосковьского митрополита Одеського Агафангела.