УГКЦ на Правобережжі в XVIII ст.

Ліквідація УГКЦ на Правобережній Україні в кінці XVIII ст.

Після неканонічного приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1685 року, ті православні єпархії та братства, які знаходились на території Речі Посполитої поступово приєдналися до Київської унійної митрополії (предстоятель УГКЦ тоді мав титул - Митрополит Київський та всієї Русі).

Одночасно, на території, що її зайняли московські війська розпочались утиски уніатів. Ще у 1656 р. московські посли на переговорах з поляками зазначали: «Унія повинна бути скрізь і в найкоротшім часі винищена без ніякого покликування на дипломи і привілеї, що їх давали уніатам королі». І, не чекаючи відповіді, царський уряд без будь-яких соборів ліквідував унію на Лівобережжі, щойно ця частина України увійшла до складу Росії.

Активно знищував унійну церкву й Петро I, який, після поразки Мазепи остаточно підпорядкував Гетьманщину, й через свого ставленика в Польщі, встрявав у внутрішні справи сусідньої країни і під приводом оборони православних намагався нищити уніатів.

Його наступницею в розбудові імперії й нищенні України стала Катерина II. Російська імперія, включивши до свого складу всю Правобережну і значну частину Західної України, відразу впритул зіткнулася з "проблемою" Української Греко-католицької церкви. Чимало православних українців приєдналося до Греко-католицької церкви після 1686 року. Велика частина тих православних (правобережних), які були у складі Речі Посполитої, не захотіли підпорядковуватися Московській церкві, після того як Київська митрополія була відлучена від Константинополя. Тому православні ієрархії на руських (українських) теренах Польщі визнали унію.

Тобто підпорядкувалися Римському папі, зберігши східний церковний обряд.

Цей процес почався наприкінці ХVII ст., а за короткий час в унії з Римом вже були Перемиська, Львівська, Луцька єпархії, а також Львівське братство. Як пише Наталя Яковенко, «враховуючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи цього разу дуже дипломатично, майже без ексцесів, зуміли навернути до унії величезні, традиційно православні українські терени. Сформованій тоді Київській унійній митрополії було підпорядковано вісім єпархій України та Білорусі. Резиденція унійного митрополита була спочатку у Вільно, а з середини ХVIII ст. — у Радомишлі на Житомирщині. На ті часи це була велика церква — 9,5 тис. парафій, 4,5 млн. мирян».

Катерина II майже негайно після включення українських земель Речі Посполитої до Російської імперії розпочалися енергійні (читай — силові) заходи уряду, спрямовані на "навернення" населення цих земель до православ’я. Ще до смерті імператриці (померла 1796 року) було видано кілька указів, які сприяли передачі унійних храмів православним, а також примушували деякі категорії населення повертатися в православ’я. Були визначені мінімальні розміри унійних парафій — «не менше, ніж 100 хат і родин», нижче яких парафія заборонялася й примусово приєднувалася до православної громади. Вже через два роки в Україні та Білорусі майже 2300 громад перейшли — за повідомленнями царських указів — до православ’я. Ще більш рішучою мірою було скасування (1795 р.) всіх унійних єпархій за винятком Полоцької. Позбавлені кафедр унійні єпископи отримали наказ виїхати за кордон або оселитися десь подалi від своїх єпархій. Їхнє майно було конфісковано і роздано губернаторам, якi активно сприяли «оправославлеванию». Як бачимо, російські царі не дарма вважали себе помазаниками Божими.

Немало священиків вимушені були залишити свої парафії. Ще під час Коліївщини (за сприяння царського уряду) сотні уніатів вбито повстанцями або заарештовано російськими військами. Спорожнілі уніатські парафії майже відразу обсаджувалися православними священиками від імені переяславського православного єпископа. Таким чином було відібрано близько 1 200 парафій і в унії залишилось тільки 600. Які згодом також були ліквідовані.

Згідно історичного дослідження о. Дмитра Блажейовського, станом на 1772 рік до Київської уніатської (так тоді вона називалася – ред.) єпархії входило два воєводства: Київське та Брацлавське, в яких разом було 33 деканати та 1847 громад.

Історична довідка:

Деканати Київськоїх єпархії у 1772 році

Воєводство Київське:

• Бараше (32 парохії)
• Бердичів (55 парохій)
• Богуслав (50 парохій)
• Брагін (Чорнобиль) (31 парохія)
• Димір (40 парохій)
• Чигирин (40 парохій)
• Животів (100 парохій)
• Житомир (55 парохій)
• Канів (55 парохій)
• Корсунь (55 парохій)
• Любар (50 парохій)
• Мошни (40 парохій)
• Овруч (42 парохії)
• Паволоч (75 парохій)
• Погребище (60 парохій)
• Радомисль (53 парохії)
• Сміла (50 парохій)
• Тетіїв (65 парохій)
• Фастів (42 парохії)
• Чуднів (55 парохій)

Разом: 20 деканатів, 1045 парохій

Воєводство Брацлавське:

• Браїлів (55 парохій)
• Брацлав (70 парохій)
• Винниця (60 парохій)
• Гранів (52 парохії)
• Животів (100 парохій)
• Кальник (70 парохій)
• Комаргород (60 парохій)
• Красне (40 парохій)
• Немирів (56 парохій)
• Рашків (44 парохії)
• Умань (70 парохій)
• Чечельник (70 парохій)
• Ямпіль (55 парохій)

Разом: 13 деканатів, 802 парохії