Thursday 30 August 2012

Державу творять національна ідея та міцна родина

Сьогодні в Україні утворився світоглядний та ідеологічний вакуум. Держава вже 20 років не має світоглядної концепції,  ідеї, яка б стала основою державотворчого процесу. 

Навпаки, зустрічаємо діаметрально протилежні погляди на мораль, реформи, ринок, розвиток держави та навіть мову спілкування в цій державі.

Різноманітний спектр думок, який нормально функціонує в демократичних суспільствах, не може, в умовах відсутності загальнонародної, державотворчої і світоглядної концепції, забезпечити єдність народу,  без якої неможлива загальнонаціональна, політична і державна єдність.

Негативний досвід існування в СРСР, де, керуючись ідеологією комунізму, прагнули створити новий світ і новий тип людини − ідейної, національно байдужої,  відданої вождям і готової для них на все, впливає на наше сьогодення.  Продовжуючи культивувати людину черству і байдужу, нинішня влада остаточно відкинула моральний бар’єр.

Тому доктрини,  які нехтують ідеалами добра,  правди,  справедливості,  а також ідеології антидержавні,  деструктивного характеру,  які зазіхають на цілісність та незалежність Української держави,  та її мову та культуру - не мають права на виправдання плюралізмом і повинні бути засуджені з позиції християнського гуманізму та громадянського патріотизму.

Життя кожної суспільної істоти вирішальною мірою залежить від надійних моральних засад.  Але побудована на засадах свободи,  правова держава живиться моральними,  культурними та духовними вартостями, які традиційно і систематично культивуються церквою. Запроваджені державою регулятори  (навіть якщо вони діють),  не можуть компенсувати брак цінностей.

Часто наші політики говорять про державу,  про народ,  а не бачать,  що держава − це не щось абстрактне,  а ті люди,  що живе тут повсякчас,  які або виховані на справжніх людських вартостях, або не вихований на них.

Власне здоровий патріотизм дає здорове національне життя і творить здорові державні органи.  Стати без застережень в обороні Батьківщини і її прав − це здорове і природне явище у житті кожного добропорядного громадянина.

Байдужість до справ свого народу, Батьківщини − це “брак шляхетних національних почуттів, це брак християнської любові”.

Патріотизм − це християнська і загальнолюдська чеснота, важливий щабель у шкалі духовних вартостей, і коли цього щабля немає,  тоді людина часто не може подолати прірви, щоб осягнути найвищий ідеал,  яким є Бог.  У такому випадку людина губиться,  потрапляє у порожнечу і стає далеким від життя утопістом або безідейним нігелістом. Як зазначає В. Краус, коли в суспільстві панують міцні державні структури,  проявів нігілізму майже не спостерігається.  Нігілізм у політичній сфері проявляється лише тоді, коли суспільні інституції втрачають силу.

Більш чи менш чіткі етичні уявлення, що виражаються у формі норм (заповідей), присутні у кожній релігії.  Митрополит Андрій Шептицький в посланні “Як будувати рідну хату” писав: “Що Церква чи церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини,  про це не можна сумніватися.  В народах немає більше виховної сили,  ніж сила церкви.  То вона виховує народи,  вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти,  які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина”.

Проте визначальним проявом цих остнов є життя сім’ї,  культурне і духовне, що передається з покоління в покоління.  Саме в сім’ї відбувається не тільки передача культурних і моральних цінностей,  а й творча взаємодія одного покоління з іншим, вплив особистості на особистість.

Сім’я є основою суспільства.  Адже в ній народжуються громадяни,  і в ній формують ті суспільні чесноти,  які є вирішальними для життя і розвитку цілого суспільства. Досвід сімейної спільноти є першим і фундаментальним внеском на благо суспільства.  Той же Андрій Шептицький у своєму пастирському листі  “Родина як основа всякого ладу”  писав: “...слаба та нещасна така суспільність,  що складається з нещасних родин! Тому даремним було б зусилля забезпечити народові добробут, силу й щастя, а не подбати насамперед про те,  що є першою умовою щастя й сили кожного зокрема.  А тією основою людського життя є саме родина”.

Можемо стверджувати, що суттю сучасної кризи сім’ї є втрата душевної рівноваги, перевага матеріального над духовним.  Політика тоталітарного режиму, яка проникає у всі сфери життєдіяльності суспільства, а отже, і в сім’ю, руйнує її духовні та морально-релігійні засади.

Тоді родина, яка не має моралі,  не може зберегти традиції народу,  його культуру,  не виховає патріотизму і не дасть суспільству свідомого, активного громадянина.

Виховна функція сім’ї має своє джерело у природному зв’язку батьків і дітей. Кожен народ витворює свою виховну систему, а разом з нею і свій національно-християнський виховний ідеал. Свій традиційний виховний ідеал має й український народ.  Цей ідеал носить триєдиний характер і включає в себе:  християнський світогляд, національну самосвідомість та активну громадянську позицію, тобто патріотизм. Міцна, суцільна особистість може сформуватись лише на основі високих ідеалів. Отже, коли ми прагнемо виховати в українській молоді міцну волю та суцільність характеру,  то необхідно прищепити їй прагнення до високої мети, що об’єднала б весь український народ.

Держава повинна шанувати сім’ю,  поважати її права та зважати на потреби, видаючи для цього відповідні закони та орієнтуючи на сім’ю свою соціальну, економічно-фінансову, господарську та культурну політику.

Держава творить сім'ю, а сім'я, виховуючи дітей - творить громадян і саму державу. Тому, допоки самі громадяни не візьмуть відповідальність за побудову власної родини та держави, ніяка влада не зробить це за них.

За матеріалами: О. Волинець "РЕЛІГІЯ В СИСТЕМІ СВІТОГЛЯДНО-МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА".

Thursday 23 August 2012

Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів

Український прапор в інших слов'янських народів.

Витоки українського синьо-жовтого (або жовто-блакитного) прапору сягають ще князівських часів. Разом з тризубом жовто-сині кольори були символами державної влади Великих князів Київських з ІХ-ХІІ ст.

Синьо-жовтий був й на стягах Королівства Русі, почитаючи з короля Руси Данила. Ці ж кольори майоріли, наряду з малиновими, на козацьких хоругвах часів Запорізької Січі, Гетьманщини та Задунайської Січі.

Ну а про те, що синьо-жовтий прапор був державним стягом Української Народної Республіки (1917 – 1920)ЗУНР (1918–1923)Далекосхідної Української Ради (1918–1919)Української Держави (1918)УСРР (19181919),  Карпатської України (1938—1939) та Української Держави (1941), думаю, відомо всім.

Малознаним залишається той факт, що синьо-жовті кольори присутні в прапорах різних слов'янських народів. Щоправда більшість з них так й не стали державотворчими націями, або не зберегли ці кольори в державній символіці.


Ви думаєте, що це прапор України? Ні.  Це офіційний прапор Королівства Далмації, яке було васальним королівством у складі Австро-Угорської імперії з 1815 до 1918 років. Більшість в цьому королівстві складали хорвати. 


А це прапор Верхньолужицьких слов'ян. Вони мешкали в історичній області Лужиця, себто в Дрезденській окрузі Німеччини, а також на заході Польщі та півночі Чехії.

До речі, там же - на північному сході сучасної Німеччини та заході Польщі  в VI-Х ст. жило плем'я укра́ни або у́кри (нім.  Ukranen, Ukrer, пол. Wkrzanie, Wkrzanowie), що мешкало навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark)


Що ж до самої Польщі, то ціла низка польських воєводст й до цьогоді має офіційні синьо-жовті прапори.

Це прапор Опольського воєводства, що знаходиться на півдні країни.  Місто Ополе, розташоване на річці Одрі за 85 кілометрів на південний схід від Вроцлава. У середньовіччі Ополе було столицею самостійного слов'янського князівства.  

Жовто-синій прапор має й провінція Верхня Сілезія, що була провінцією Вільної держави Пруссії з 1919 до 1945.

Ці ж кольори вважаються офіційними для сілезійців, носіїв сілезійської мови - слов'ян, щотепер мешкають у регіоні розмежованому між південно-західною Польщею та північно-східною Чехією.
Офіційний прапор Сілезійського воєводства, розташованого на півдні Польщі, яке об'єднує історичні землі Сілезії та Малопольщі. 
                                        Прапор Підляського воєводства, яке розташовано на частині українських та білоруських історичних земель, знаходиться на північному сході Польші, на кордоні з Білоруссю та Литвою.
Синьо-жовті кольори присутні також в прапорах та гербах Підкарпатського та Свентокшинського воеводств, що розташовані недалеко від українських кордонів.

А це прапор Оломоуцького краї Чеської республіки, що розташований в Моравії й частково в Сілезії. 





Отже, з нашими братами слов'янами українців поєднує не лише схожість мови, але й національні кольори прапорів.

До реці, єдиної слов'янською державою, яка має державний прапор в синьо-жовтих кольорах, окрім України, є Боснія й Герцоговина.
Ну і звісно ці ж кольори є національними для давніх варягів, а зараз - Королівства Швеції.

Дивіться також:  Історичні українські держави (від Куявії до України)


Wednesday 22 August 2012

Мови не продають


Мови не продають - Євген Сверстюк 


Декому здається, що два підписи під антиконституційним законом про мови ставлять крапку. Але підписи Литвина і Януковича для народу важать не більше, ніж важить їхня честь. Згадаймо, що вони ховалися від людського ока і розуміли, що поставити підпис під документом національної ганьби, то поставити на собі крапку.
Однак у нас багатьом здається, що після останньої крапки можна далі продовжувати каламутити воду.
Чоловік, публічно викритий на брехні, має публічно вибачитись і назавжди зійти з політичної сцени. У нас такий стає міністром науки і освіти.
Чоловік, викритий на фальсифікації виборів очолює юридичну академію. Чоловік, засвічений у найтемніших гріхах, виховує монахів…
Мимоволі напрошується думка, що за усім цим стоїть сатана, мета якого — дискредитувати Божий світ. Але ж має протистояти йому хтось, щоб рятувати Божий світ!
Чиїми ж руками вчинено посягання на мову, закріплену Конституцією, як державна?
Тут пахне параноїдальним шовінізмом агентів "русского мира", яких обходить десятою дорогою нормальна людина. Але схоже на те, що нормальних людей меншає, безкультурне міщанство потягнулося до маркових, а байдужі перечікують лиху годину. І той шовінізм на повен голос заговорив від імені партії, яка представляє українську державу перед світом!
У нас нині нема трибуни для порядних людей. які могли б задавати тон толерантності і культури людських взаємин. Чомусь порядні люди не збираються разом, хоча б для того, щоб називати своїм іменем прояви отруйного насильства і деструктивної адміністративної пересічності.
Ми знаємо, що суспільство несе в собі задавнену хворобу століття брехні. Ніхто не приховує, що україноненависництво підтримується "за російські гроші", бо нині нема охочих безплатно підіймати шовіністичну вакханалію просто ні з того, ні з сього.
А от щось не чути про фінансування миротворців, цілителів чи просто людей культури.
В тім то й справа, що наступ на українство в Україні є проблемою моральною. Люди виступають в обороні зневаженої гідності народу. Це ж нечуване явище, щоб українська молодь голодівкою протестувала проти національної зневаги з боку "української держави" і з боку шовіністичного хамства, що стало ідеологією партії регіонів.
Що у них іде від малокультурності, що від "російських грошей", що від імперських рабських комплексів, що від моральної недорозвиненості — над цим мали б попрацювати соціальні психологи.
До тих правд, які треба сказати вголос про ворогування Росії з усіма сусідами і психологічна та інша війна проти народів, що здобули незалежність від неї. Кремлівський вождь нині і не приховує цього. Це дуже дивна війна, коли зважити, що сам він сидить на пороховій бочці. Минули ті часи, коли розчерком пера можна було кидати мільйони на війну, в концлагери і на маніякальні новобудови.
Але кримінальна шпана завжди обожнювала авторитет пахана. Вона живе негативними емоціями і мріє про рабів, що годують "маліну". А якщо її ще підкинути гру в політику, то Колісниченко вже може їх очолити як "правозащитное движение — русскоязычная Украина".
Для психіатра тут цілий заплутаній клубок, і то у кожному слові! Але гроші дають тільки на "движение", навіть коли то "движение" сліпих зі сліпим поводарем.
Оскільки їм Табачник сказав, що незалежність України випадково упала з неба, то вони вирішили, що вона впала їм у руки, доказом чого є те, що вони тепер депутати.
Хто знає кримінальну психологію, той зрозуміє їхнє прагнення обійти закон і "украсти і загнати" щось таке велике, від чого всі ахнуть. Лайка "в Бога і душу" — у них не випадкова. Вони люблять найвищі ставки.
Але існування кримінальної політичної сили є фактом, гра на випробування нервів також фактом, і то надовго. Нині, як ніколи потрібна мобілізація моральних сил українського народу. Всі найвищі цінності під загрозою. І то навіть не тому, що нинішня влада хоче їх знищити. Справа в тому, що і для регіоналів, і для комуністів духовні і моральні цінності не є високими цінностями. "Не розсипай перли перед свинями" — це Євангельське застереження сюди підходить.
Згадаймо, що в кримінальній зоні людина, особливо інтелігентна, нікого не цікавила, якщо на ній не було доброго одягу, який можна було здерти і програти в карти. Згадаймо, що большевики продавали за кордон награбовані картини і церковні скарби просто щоб за ті гроші утримувати свою агентуру для поширення комуністичних ідей із "русского мира".
Вони нищили і нищать вищі цінності в силу свого утробного матеріалізму. Вони просто розмінюють їх на щось корисне і споживне для даного моменту. Ви йому говоріть про святиню, про спадок предків, про національний скарб, про моральні вартості, а він перечікує, коли ви скінчите свою "пусту розмову".
І християнські, і національні вартості для комуніста чи екс-комуніста — то чужа мова. І не диво: вони цінували перемогу сили і хитрого обману, вони тим і жили "від перемоги до перемоги".
Наївно було думати, що Єфремов чи Мартинюк після колапсу їхньої партії в 1991 році зрозуміли, що впали в яму, яку копали іншим. Що замість ненависті у них засвітиться любов, замість ворогування з людьми інших поглядів з'явиться розуміння і толерантність. Церква їм стала потрібною лише як знаряддя агітації, а не як місце молитви і покаяння. Вони все життя змушували інших слухатися і мовчати, то як же вони вестимуть розумний діалог з людиною інших поглядів…
Захищену законом рідну мову продають, і далі думають, щоб ще продати задля передвиборної вигоди.
За їх спиною тихенько шепчуться про роздрібнення і приниження України Путін з Гундяєвим. Вони так азартно розігрують українську карту, що навіть не помічають, як тим часом розсипається карточна будова Російської Федерації, підкріплена газом і нафтою.
Особливість посткомуністичних лідерів у їх "невменяемости". Їм нічого втрачати, бо в них нема навіть імені.
Але нам, українцям, є що втрачати. Ми вперше зібралися в одній державі. Ми, народ працьовитий і щойно звільнений, якось порозуміємось і в господарстві і в культурі. Але, звичайно, кожна нормально держава має очиститись від одверто ворожої агентури. Наступ на українську мову не припинявся після проголошення незалежності. Український ринок був заповнений російськими книжками і газетами. Українських газет так і не допустили в східні регіони.. Кіоски заповнено російськомовною макулатурою. Багато українських газет зникли з продажу, як "нерентабельні".
Але з'явилася в Україні свобода політичної боротьби з політичним шахрайством. Зрештою, можливість опору і самозахисту. Це велика сила, якби була громадська консолідація і певний рівень національної самосвідомості. Вона сама не підіймається — її треба підіймати у всіх середовищах. Українство в Україні має бути активним і гідним свого історичного призначення.
Захист рідної мови — це той випадок, коли кожен громадянин, кожна сім'я може дати позитивний або негативний приклад.
Дехто каже, що у нас слабкі сили. Насправді, у нас слабко задіяні сили, а це породжує пасивність і байдужість — найважчу хворобу суспільства.
"Кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть" — нагадував Франко своїм оспалим сучасникам.
Люди думають, що їм бракує сили. Насправді їм бракує любові і віри.


Thursday 16 August 2012

Країна шахраїв й злочинців при владі та в бізнесі


В країні потенційних злочинців важливо бути лояльним до влади - інакше посадять.

Ми збудували для себе кримінальну державу - і це подобається всім, і влади, і опозиції, і тим, хто за українську мову, і тим, хто за російську. Велика частина наших громадян з презирством ставиться до європейців, поважає закони і готовим заради цього поваги відмовитися від прибутку.

Все наше законодавство збудовано таким чином, щоб неможливо було займатися бізнесом, не стаючи потенційним злочинцем. З повагою ми ставимося не до тих, хто чесний, а до тих, хто забезпечений - при цьому нас не цікавить джерело збагачення. Ми до того ж ще й лицемірні - не любимо дрібних злодюжок, але аплодуємо "олігархам", хоча не існує ніякої різниці між крадіжкою шапки і заводу.

Той, хто намагається жити чесно, ніколи не буде в цій країні мати ні грошей для того, щоб займатися політикою, ні достатньої підтримки - бо його прихильники теж будуть складати чесну і зацьковану меншина українського суспільства.

У такій кримінальній країні найлегше посилати прості сигнали. Не проти кожного ж розтратника порушують кримінальну справу? Не цікавляться же доходами кожної фірми? А от якщо ти придумав "нехороший" білборд або футболку з "неправильним" написом - до тебе прийдуть, не сумнівайся! У країні потенційних злочинців важливо бути лояльним до влади, інакше посадять. Партія Регіонів зрозуміла це першою і блискуче користується важелем впливу на суспільство. Іноді "бульдозер" відступає - як у випадку з журналістами, наприклад. Але це не тому, що бояться нас або навіть суспільства - а просто тому, що час для повного розриву із Заходом ще не настав.

Для того, щоб ситуація докорінно змінилася, необхідно, щоб більшість українців зрозуміло, що жити в країні шахраїв невигідно,
та пов'язало своє власне благополуччя не з багатством, а з чесністю. 
Цей час настане з крахом нинішньої економічної та соціальної системи - країна стрімко до нього наближається і, як не парадоксально, самі ж "регіонали" цьому сприяють. Хоча чому парадоксально - саме логічно! Кожен з нас розглядає державу як дійну корову, просто при владі більше можливостей для його експлуатації.

Просто молока у корови вже немає - заганяли. І тоді, коли в цьому факті переконаються всі - від президента до самого байдужого до долі України громадянина - доведеться будувати країну по-новому.
По-чесному. Підприємець не буде злочинцем, чиновник - хабарником, громадянин - холопом.
І голосувати будуть не за хату, а за совість.



Monday 13 August 2012

Українські медалісти Олімпіади 2012, які виступали не за Україну

Поки ми всі чекаємо, коли настане "покращення" не тільки в чиновників та депутатів, але й в 46,5 мільйонів українців, наші спортсмени приносят Олімпійські медалі іншим країнам, й виступають під чужими прапорами.

Якщо індивідуальні види спорту ще так-сяк животіють за рахунок ентузіазму одиниць, командні види спорта, без належного фінансування і фахового, професійного менеджменту -  вже давно сконав на радість братам-сусідам.

Нагадаємо, що за часів СРСР в командних видах спорту було багато представників України. Так, протягом 1970-1980 роках в жіночій Олімпійській збірній з гандболу з 14 спортсменок 10-12 було з України, до половини збірної СРСРскладали наші волейболісти, баскетболісти.. Про футболістів взагалі все ясно.

Сьогодні - жодна українська збірна в командних змаганнях не змогла пробитись на Олімпіаду. В той же час українці приносять славу іншим країнам.

Так, за чоловічу гандбольну команду Росії виступають запорожці Євген Бутко та Сергій Шельменко.За волейбольну збірні Азербайджану- донеччанка Наталія Маммадова (Сказка) й запоріжанка Лідія Максименко, за збірну Казахстану - представниці Запоріжжя Ольга Дробишевська й Олеся Сафронова. З різних причин не увійшли до заявки російської волейбольної команди харків’янка Катерина Кривець, одеситка Марина Манюк, запоріжанка Анна Макарова та Валерія Гончарова з Запоріжжя. Зрештою, розбазарювання талантів на українській волейбольній ниві – то тема окремої розмови, а бездіяльність керівництва українських спортивних федерацій потребує дуже прискіпливої уваги та серьйозних оргвисновків.
За Азербайджан виступають призерка чемпіонату Європи у важкій атлетиці одеситка Юлія Довгаль, а також дворазова чемпіонка континенту з боротьти Надія Семенцова з Донецька.
Втім, перейдемо безпосередньо до олімпійців 2012. Надаємо, що навіть на офіційному сайті Олімпіади в Лондоні українці в Олімпійській збірній Росії зазначені без України, як місця народження.
Отже - українці, які виступал за інші країни (або здобули медалі) на Олімпіаді 2012:
Марія Стадник (боротьба) - Львів’янка залишила Україну в 2007-му. 
Наталія Гончарова (волейбол) - народилися в Сколе Львівської області. Певний час дівчата ще приїздили грати за Україну в олімпійській кваліфікації-2008, але згодом прийняли російське громадянство. На початку 2010-го Наталія дебютувала за російську збірну, а через три місяці стала у складі цієї команди чемпіонкою світу.
Валентин Дем’яненко (веслування на каное) - 28-річний спортсмен поїхав до Азербайджану в якості чемпіона світу-2005 року на каное-одиночці (200 м). Під азербайджанським прапором Валентин на тій же дистанції став чемпіоном світу і Європи в 2009-му й 2011-му роках. Крім того, на Євро-2011 виграв золото на 500-метрівці. Тепер, виходить, на 200-метрівці Дем'яненко буде суперником українця Юрія Чебана.
Віктор Хряпа (баскетбол) - Киянин виїхав до Росії в 16-річному віці. Він – чемпіон Європи-2007, бронзовий призер Євробаскету-2011 в складі збірної Росії, чемпіон Євроліги-2007/08, шестиразовий чемпіон Росії в складі московського ЦСКА. В сезоні-2009/10 Віктора називали кращим гравцем Євроліги й вводили до складу символічної збірної цього турніру. В останньому чемпіонаті Росії Хряпа з середнім показником 7,0 став кращим за підборами. 
Кароліна Севастьянова (художня гімнастика) -  17-річна уродженка Києва, виїхавши до Москви, встигла стати чемпіонкою Першої юнацької Олімпіади в Сінгапурі й виграла в групових вправах золото чемпіонату Європи. Власне, в групі Кароліна виступить й на Іграх в Лондоні. Малоймовірно, що хтось зможе посунути Росію з першої сходинки.
Сергій Безуглий/Максим Прокопенко (веслування на каное)
Ці спортсмени, ставши азербайджанцями, на каное-двійці на дистанції 1000 метрів незмінно поверталися з медалями всіх трьох чемпіонатів світу міжолімпійского періоду. У 2010-му вони стали чемпіонами Європи. З Україною ці хлопці виступали в якості фіналістів Олімпіади в Пекіні.
Чемпіон Олімпіади 2012  - Тарас Хтей (волейбол) - Уродженець села Забужжя Сокальського району Львівської області виїхав до Росії в 16 років й одразу, одружившись на москвичці, прийняв російське громадянство. В збірній своєї нової "родіни" Тарас в 20-річному році став віце-чемпіоном світу-2002, а через два роки виграв бронзу Олімпіади-2004. В 2005-му Хтей разом зі збірною Росії став стрібним призером чемпіонату Європи, а в 2011-му виграв Кубок світу. 
Чемпіон Олімпіади 2012  - Дмитро Мусерський (волейбол) з рідної Макіївки на Донеччині Дмитро в 14-річному віці, аби осягати спортивні премудрості, перебрався до основного волейбольного центру України – Харкова. Позаймавшись у школі місцевої "Юракадемії", Мусурський, як і десятки інших вихованців харківського волейболу, подався до сусіднього російського Белгорода. Втім, мова зараз не про відлагоджену бізнес-схему від слобожанських тренерів. Вже в 2006-му році Мусерського почали підпускати до основи команди "Бєлогор’є". 
Звісно, є й інші українці, що виступають не за рідну країну. Останнім часом процес зміни українськими спортсменами громадянства набув тотального характеру. І причини тут варто шукати не лише в бездарному фінансуванні атлетів-олімпійців впродовж останнього олімпійського циклу. Однак майже всі ці випадки єднає один спільний знаменник – чи не кожен зі спортсменів прийняв громадянство чужої країни, не втрачаючи свого, українського. І то при умові, що законодавством України подвійне громадянство заборонене. Іншими словами, відтік перспективних атлетів за кордон можна зупинити доволі просто – почавши прискіпливо виконувати існуючі закони. Тоді б 90 відсотків бажаючих прийняти чиєсь підданство сильно задумалися. То ж не жарт – їздити додому, щоразу оформляючи візу й бути в себе в дома гостем. Але наразі таких рішучих кроків ніхто робити не збирається. 
А спортивні чиновники та "відповідальні за спорт" часто ще й непогано наживаються на таких "трансферах".