Friday, 9 February 2018

Українці на Зимових Олімпійських іграх

Українські спортсмени брали участь в Зимових Олімпійських іграх починаючи з 1924 року, тобто з I Зимових Олімпійських ігр, які проходили у місті Шамоні (Франція). 

Спортсмени українського походження брали участь в спортивних змаганнях починаючи з І Олімпійських ігор 1896 року.
До 1940-х року українські спортсмени брали участь в Олімпіадах у складі команд Російської імперії, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших.

Киянин Микола Ріттер брав участь в І Олімпійських ігор 1896 року у кваліфікаційних змаганнях зі стрільби (де переміг) та боротьбі, але через втому й одночасність основного раунду змагань та низку інших причин від подальшої участі у І Афінській олімпіаді відмовився.

На ІІ Олімпійських іграх в Парижі 1900 року, в складі збірної Російської імперії, брав участь український фехтувальник Петро Заковорот, що посів 7-е місце.
В інших Літніх Олімпіадах також брали участь спортсмени українського походження.

Так на V Літніх Олімпійських іграх в Стокгольмі, Швеція, 1912 року у складі збірної Російської імперії були спортсмени українського походження. Зокрема, призери Олімпійських ігор Микола Мельницький та Григорій Пантелеймонов, шабліст Аполлон Грейфенфельс, учасники кінних змагань Олександр Родзянко та Сергій Загорський, змагань зі стрільби Борис Белинський, Григорій Шестеріков, Олександр Тілло, змагань з греко-римської боротьби – Терентій Корінь та інші.

Деякі змагання із зимових видів спорту проходили під час Літніх Олімпіад. Так з 1908 року, з IV Олімпіади у Лондоні, проводились змагання фігуристів. А 1920 року на VІІ Літніх Олімпійських іграх в Антверпені до фігурного катання додався хокей із шайбою.
Перші офіційні Зимові Олімпійські ігри відбулись 1924 у місті Шамоні (Франція) з 25 січня по 5 лютого.
Ігри проходили як “Тиждень зимового спорту”, в них взяло участь 258 спортсменів із 16 країн, із них – 247 чоловіків та 11 жінок. Було розіграно 16 комплектів нагород у 9 видах спорту.

У них взяв участь львівський спортсмен Степан Вітковський, який пробіг лижний марафон 50 км. На Ігри він приїхав у складі команди Польщі, посів 21 місце.

На цих же Іграх виступав американець українського походження Валентин Білас, що посів шосте місце на дистанції 5 000 метрів з швидкісного бігу на ковзанах.

На ІІ Олімпійських Іграх що проходили в Сент-Моріц (Швейцарія) 11—19 лютого 1928 року виступило 3 спортсмени українського походження: Валентин Білас (США) в бігу на ковзанах посів: 1500 м і 5000 м – 6 місце, 10000 м – 5 місце і 500 м – 17 місце.

Францішек Кава, народився у Львові, представляв Польщу в лижних перегонах на 50 км посів 27 місце. Кава закінчив Львівську політехніку і був інженером систем вентиляції та нагрівання. Улітку він бігав середні легкоатлетичні дистанції , а взимку — на лижах.

Володимир Крігер (народився у Дніпропетровську) представляв Польщу у грі в хокеї – 8 місце.

1932 року на Олімпіаді в Лейк-Плесіді (США) виступило четверо українців з Польщі. Вони представляли Польщу у хокеї на льоду: Адам Ковальський (народився в Івано-Франківську), Володимир Крігер (народився у Дніпропетровську), Роман Сабинський (народився у Львові), Казимир Соколовський (народився у Львові). Їх команда посіла 4 місце.

А також Валентин Білас: 5-е в бігу на ковзанах на дистанції 10000 м. 


Слід окремо розповісти про ковзаняра Валентина Біласа (Бяласа). Цей американець українського походження народився 1903 року Бостоні. Він переміг у міжнародних змаганнях у Детройті в 1926 р., а у 1929 р. встановив світовий рекорд на дистанції у дві милі з часом 5:35:5.
На Олімпіаді 1924 року він посів 6-е місце на дистанції 5000 м та 8-е – на дистанції 10000 м;
на Олімпіаді 1928 р. – 17-е на дистанції 500 м і 6-е – на дистанціях 1500 та 5000 м;
на Олімпіаді 1932 р. – 5-е на дистанції 10000 м.
В Олімпіаді 1936 р. В. Білас не зміг узяти участь через те, що втратив в автокатастрофі ногу. Але спортсмен не втратив сили духу – з протезом він продовжував кататися на льоду, а також успішно виступав у міських тенісних змаганнях, тренував молодих спортсменів. Його ім’я сьогодні носить Val Bialas Ski Center в Утіці (Нью-Йорк). 


IV Зимові Олімпійські ігри відбулися у баварському місті Гарміш-Партенкірхен з 6 по 16 лютого 1936 року.
Участь в зимовій Олімпіаді узяли 646 учасників з 28 країн світу, між якими було розіграні 17 комплектів медалей у 7 видах спорту.

Вихідці з України виступали за Польщу: Адам Ковальський (народився в Івано-Франківську), Казимир Соколовський (народився у Львові), Едмунд Зелінський (народився в Києві), Роман Ступницький та Владислав Лемішко (Львів) у складі хокейної команди посіли 9 місце.

Студент юридичного факультету Чернівецького університету Роман Турушанко був учасником зимової Олімпіади 1936 р., представляючи Румунію в змаганнях з фігурного катання, ставши при цьому першим українцем, що брав участь в Олімпійських змаганнях в цьому виді спорту. Роман Турушанко – вихованець Українського спортивного клубу «Довбуш», який діяв у Чернівцях в 1920-40 рр. 


Крім Романа Турушанка Румунію на цій Олімпіаді захищали ще двоє представників Буковини – Альфред Айзенбайсер-Ферару та Ірина Тімчіч, які зайняли 13-е місце серед пар у змаганнях з фігурного катання. 

До Другої Світової війни українці брали участь у всіх Зимових Олімпійських іграх, що проводились, у складах олімпійських збірних Польщі, США, Румунії та інших країн, проте не здобули нагород. 

Першими Олімпійськими призерами на Літніх Іграх були американець українського походження Юрко Кояк (Коцай) на Іграх 1928 р. в Амстердамі з олімпійським та світовим рекордами переміг на 100-метровій дистанції в плаванні горілиць. 

Срібну нагороду на цій Олімпіаді здобув син українських селян-емігрантів з Галичини Стефан Галайко, виступаючи за американську команду з боксу.

1936 року на Літній Олімпіаді в Берліні в складі команди Чехословаччини золоту медаль завоював спортсмен українського походження Володимир Сироватка, що переміг у змаганнях на каное-двійці на 1000 метрів спільно з Яном Брзаком-Феліксом. 

Під час існування незалежної Карпатської України активно реалізовувалась ідея про самостійну участь українців в Олімпіаді, що призвело до переїзду чи намірі переїхати декого з львівських спортсменів до Хусту (столиці Карпатської України) в 1939 р. 

Спортсмени сподівались взяти участь в Олімпіаді 1940 р. У тодішній українській пресі зустрічаємо заголовки «Чи проспимо і XII Олімпіаду?», «До побачення в Токіо!». 
Утім, військова агресія Угорщина проти Карпатської України та початок ІІ Світової війни не дали змогу реалізуватись цим намірам. 

V Зимові Ігри відбулись Сент-Моріц (Швейцарія), проходили з 30 січня по 8 лютого 1948 року.
Після ІІ Світової війни більшість українських земель було включено до складу СРСР.
У цих змаганнях взяв участь лише колишній львів'янин та гравець львівських команд «Погонь» і «Спартак» Мєчислав Палюс у складі хокейної збірної Польщі. 


Найбільша частина українських спортсменів у ХХ ст. здобули медалі та виступали на Зимових Олімпіадах у складі збірної Радянського Союзу (на Олімпійських іграх з 1952 року до 1988 року) та у складі Об'єднаної команди в 1992 році. 

VII Зимові Олімпійські ігри проходили з 26 січня по 5 лютого 1956 року в місті Кopтінa-д’Aмпeццo (Італія). В іграх брали участь 924 спортсмени, зокрема 146 жінок з 33 країн світу. 
Це були перші Зимові ігри в яких взяв участь СРСР. П’ятдесят три спортсмени Радянського Союзу брали участь в змаганнях з лижного спорту, швидкісного бігу на ковзанах та хокею. 

Першим радянським прапороносцем став український ковзаняр Олег Гончаренко. Він народився у Харкові та був першим радянський чемпіон світу в класичному ковзанярському багатоборстві, чемпіоном Европи. 

На Зимових Олімпійських іграх 1956 в Кортіна-д'Ампеццо Олег Гончаренко завоював дві "перші українські зимові" бронзові медалі на дистанціях 5000 і 10000 метрів. 

О. Гончаренко брав також участь в Зимових Олімпійських іграх 1960 в Скво-Веллі (США), де посів шосте місце на дистанції 5000 метрів. 

VIII Зимові Ігри в Скво-Веллі проходили 18 — 28 лютого 1960 року. 
А у хокейній команди Канади виступав українець Юрій (Джордж) Самойленко, який став одним з найкращих на турнірі, закинувши 7 шайб та завоював срібні нагороди Олімпіади. 

ІХ Зимові Олімпійські Ігри в Інсбрук (Австрія), проходили з 29 січня по 9 лютого 1964 року.
Вперше пройшли змагання із санного спорту, в яких на одиночних санках перемогли німці. 

8-м серед чоловіків був представник Польщі Єжи Войнар, народжений 1930 року у Львові, чемпіон світу. 

В 1960-х роках українських спортсменів на Олімпіадах майже не було представлено. 
Тому на початку 1970-х років в Україні було здійснено низку комплексних заходів для розвитку зимових видів спорту: реконструкція й будівництво спортивних баз, залучення відомих фахівців, створення відділень у спортивних школах центрів підготовки із зимових видів спорту. 

ХІ Зимові Ігри в Саппоро (Японія), проходили 3 — 13 лютого 1972 року. Це були перші Зимові Ігри в Азії. 
На Олімпіадах у Саппоро Іван Бяков (український радянський спортсмен) виграв першу "українську" зимову олімпійську золоту медаль у складі естафетної команди Радянського Союзу в естафеті 4 х 7,5 км. 

Іван Бяков закінчив Київський інститут фізичної культури. Був чемпіоном СРСР у гонці на 20 км у 1973 році. З 1992 до 1998 роки був президентом Федерації біатлону України та членом Національного олімпійського комітету України, до 2009 року був членом президії Федерації біатлону України. 

ХІІ Олімпійські Ігри в Інсбруку (Австрія), проходили 4 — 15 лютого 1976 року. Інсбрук вдруге за 12 років став столицею змагань. 
Ще одне зимове олімпійське “золото” здобув представник України Іван Бяков. Він переміг в естафеті біатлоністів (4х10 км). 

Іншим представником України на Олімпіаді 1976 в Інсбруку була Тетяна Шелехова, яка виступала у змаганнях зі швидкісного бігу на ковзанах. 

На ХІІІ зимових Олімпійських іграх у Лейк-Плесіді (США) у 1980 р. представниками України були п’ять спортсменів (два чоловіки та три жінки) зі швидкісного бігу на ковзанах, що не здобули медалів. 

А Віра Зозуля, українка за походженням, стала Олімпійською чемпіонкою на одномісних санках. 

XIV Зимові Олімпійські ігри проходили з 8 по 23 лютого 1984 року в Сараєво (Югославія). 
Від України до складу збірної команди СРСР потрапили чотири спортсмени (три чоловіки та одна жінка), які виступали у змаганнях із лижних гонок, стрибків з трампліна, лижного двоборства, швидкісного бігу на ковзанах. Львів'янин Валерій Савін брав участь у стрибках з 70 м. трампліна і посів 31-е місце. 
Срібну медаль для України приніс Олександр Батюк (Чернігів) у лижній естафеті 4х10 км. 

XV Зимові Олімпійські ігри проходили з 13 по 28 лютого 1988 року в місті Калгарі (Канада). 
На них виступали три спортсмени з України у змаганнях із фігурного катання на ковзанах, швидкісного бігу на ковзанах та лижних гонок. 

18-річний одеський фігурист Віктор Петренко у дебютному виступі на Олімпіаді завоював бронзову нагороду. 

У Альбервілі (Франція) у 1992 р. пройшли ХѴІ зимові Олімпійські ігри, на яких спортсмени України виступали у складі Об’єднаної команди СНД. 

Вісім українських спортсменів (п’ять чоловіків та три жінки) взяли участь у змаганнях із шести видів спорту. 

Два представники України стали олімпійськими чемпіонами: В. Петренко у змаганнях з одиночного фігурного катання на ковзанах та О. Житник у складі хокейної команди. 

Львів’янка Світлана Гладишева виступала на гірськолижних трасах і була 8-ю у швидкісному спуску та 27-ю — у супергіганті. 

Починаючи з 1994 року українські спортсмени почали виступи в Олімпійські команді Незалежної України. 

XVIІ Ігри в Ліллехаммері (Норвегія) проходили 12 — 27 лютого 1994 року, через два роки після попередніх. Міжнародний Олімпійських Комітет розвести між собою Зимові та Літні Олімпіади. 

В Лілллехаммер поїхали 37 українських спортсменів, що виступали у десяти видах спорту. 

Україна здобула золоту й бронзову медалі. Олімпійською чемпіонкою стала Оксана Баюл. 
Бронзову медаль завоювала Валентина Цербе за змагання біатлоністок на дистанції 7,5 км. 

Декілька спортсменів України увійшли в шістку найкращих. Фігурист В.Петренко (4 місце), Н.Шерстньова, яка у змаганнях з фрістайлу (5 місце), п'яте місце посіла й команда біатлоністок (Є.Петрова, М.Склота, Є.Огурцова, В.Цербе) в естафеті 4х7,5 км.


Читайте також:
Українець на І Олімпійських іграх 1896 року

Friday, 2 February 2018

2 лютого українці святкують Стрітення

Свято Стрітення всі християнські церкви відзначають 2 лютого, тобто на 40 день після Різдва та на 32 день після Водохреща. Але за різними календарями.

Свято Стрітення Господнього – велике, одне за дванадцяти найбільших свят церковного року. 
Католицька церква, а також більшість православних церков світу, в тому числі Вселенський Константинопольський патріархат, Антіохійський, Олександрійський патріархати, Румунська, Грецька, Болгарська, Чесько-Словацька, Фінська та інші православні відзначають це свято за удосконаленим Григоріанським календарем, який співпадає з астрологічним.

Лише 4 православні церкви (Російська, Сербська, Грузинська та Єрусалимський патріархат) користуються неточним староримським Юліанським календарем, в якому за 2 тис. років накопичилась похибка в 14 днів між правильним астрологічним календарем та календарем, який був прийнятий в той час в Римській імперії, коли канонізувались християнські обряди й свята.


Тому РПЦ та інші церкви які діють в пострадянських країнах продовжуються відзначати Стрітення 2 лютого (за старим стилем), але зараз цей день відповідає 15 лютого астрологічного календаря.

Давні українці святкували Свято Стрітення, яке ще називали Громиця (Громниця) або Зимобор, в день перехідної чверті в сонячному календарі, посередині між зимовим сонцестоянням 21 грудня (найкоротшим днем у році) та весняним рівноденням (20 березня). Тобто знову ж таки 2 лютого.

Наші пращури вважали, що на Стрітення зима з літом зустрічаються.
Зима іде туди, де було літо, а літо - де була зима.
Дорогою вони зустрічаються і говорять між собою:
- Боже, поможи тобі, зимо! - каже літо.
- Дай, Боже, здоров'я! - відповідає зима.
- Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!

На Стрітення Зима лютує (звідси й назва місяця "лютий") бо відчуває, що слабне.
Отже, саме на Стрітення припадає середина астрономічної зими.
І це час початку приходу Літа.
До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести тепло з Вирію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю та лучики Сонця починають гріти землю.

Стародавні слов'яни, так само як і кельти, поділяли рік на дві великі пори: зима і літо.
В той же час давньогерманські племена ділили рік на три частини: зима, весна й літо. Пізніше у всіх народів прижився поділ року на чотири пори.

На Стрітення головним дійством була зустріч двох стихій та освячення вогню і води.
Наші пращури палили смолоскипи, що пізніше трансформувались у свічки, які символізували Сонце, що відроджується, та обходили з ними свої оселі. Християни також перейняли цей звичай запалювати й освячувати в церкві свічки та нести їх додому, як обереги.

Стрітення це свято очищення від усього гріховного й непотрібного. Це був час початку нового землеробського сезону.
В народі з Зимобором пов’язували надії на тепло.
З цього приводу казали:
«Зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима»,
«Прийшла громниця – зимі половиця»,
«В цей день лютий до березня приїхав»,
«Якщо на Громницю півень нап’ється водиці, то на Юрія кінь напасеться травиці»,
«Як на Стрітення капає зі стріх, так капатиме з вуликів»,
«Прийшла Громниця – скидай рукавиці»,
«На Стрітення обертається птиця до гнізда, а хлібороб – до плуга».

Стрітення є одним з великих християнських свят. В цей день, як правило, не працювали.
На честь Стрітення в церквах робили святкові служби, святили воду й свічки.
Побутувало повір’я, що «громниці» (посвячені свічки) допомагають від грому. Їх спеціально тримали в господарствах і, коли надходила гроза, запалювали, щоб «грім хату не підпалив», а також давали в руки тим, хто помирав, коли читали відхідну. Це, на думку віруючих, значно полегшувало передсмертні муки і очищало людину від гріхів.

Також свічки-громниці захищають від пожеж і нечистої сили у будинку. Після повернення зі церкви господар запалював свічку "щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерев не побив".
Хазяїн обходив з запаленою свічкою всю хату й малював хрести на сволоках.
Протягом року зберігали свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи.
Такі свічки, за повір'ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву — від бурелому чи граду, а членів родини — від «злого ока» та хвороб.
В деяких регіонах виготовляли символічний хрест або інший оберіг, який прикріпляли над дверима. Цілий рік він захищав оселю, а перед самим святом його знімали й спалювали. На його місці вішався новий хрест. 


Стрітенська чи громнична свічка оздоровлює тілесно й духовно. У своєму відомому «Требнику» для української Церкви 1646 року Митрополит Київський і всієї Русі-України Св. Петро Могила описав також «Чин благословення та освячення свічок на Стрітення Господнє», який і досі користуються православні.

На Стрітення також освячували воду, яка вважалась дуже цілющою та сильною. Було прийнято набирати свячену воду в нову, ще не вживану посудину, приносили додому і пильно берегли. 
Цій воді приписувалась магічна сила.
Коли козак або чумак збирався у дорогу, йому давали хліб, сіль і кропили стрітенською водою волів, воза і саму людину, примовляючи: "Боже тебе збережи!".

В цей день також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса - врожай, нема роси - немає врожаю.
Стрітенські морози вважаються останніми, і після них селяни вже не наважувалися пускатися в далеку дорогу на санях.
Особливо піклувалися в цей день про домашню птицю, худобу, зерно і плодові дерева. Не потрібно цього дня збиратися в далеку дорогу в цей день - можна загрузнути на першому перехресті.

Як у стародавніх українців, так і в християнській традиції Стрітення є одним з найбільших свят річного циклу з яким повязано дуже багато прикмет, та який є одним з важливих днів для планування й побудови свого життя на весь наступний рік.

Читайте також:

Saturday, 6 January 2018

Всі Церкви святкують Різдво 25 грудня

Різдво Христове всіма християнськими церквами святкується 25 грудня.
Просто РПЦ та декілька інших церков роблять це за "старим стилем".


На початках християнства Різдво Христове святкували в різні дні. Поступово це свято стало припадати на період після найкоротшого дня у році.
Вперше у історичних джерелах, що збереглися, 25 грудня як дата народження Христа вказана Діонісієм Філокалом у "Хронографі" 354 року, який у свою чергу спирається на джерела 336 року, що написані за рік до смерті імператора Констянтина Великого.

Офіційне рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було затверджено на Третьому Вселенському церковному соборі в 431 році (Ефеський Всецерковний Собор).

Проте існуюче та той час літочислення, прийняте за Римського імператора Юлія Цезаря (т.з. "Юліанський календар"), поступово пересуває астрономічний час. Різниця юліанського календаря з астрономічним в один день накопичується за 128 років. Розрахунки показують, що через 8 тисяч років Різдво буде приходитись на весну, а а через 20 тис. - на літо.

1582 року за ініціативи Папи Римського Григорія XIII було розроблено та затверджено новий календар, який більш точно відповідав астрономічному.
На честь його календар й було названо "Григоріанським".

Зараз не лише католики й протестанти, але й більшість православних церков світу (10 з 14) святкують Різдво та інші церковні свята також за новим стилем.

Ще 1923 року за ініціативи Вселенського Константинопольського патріарха відбулись збори православних церков, де було прийнято рішення про виправлення неточностей Юліанського календаря.

Хоча РПЦ в тій зустрічі участі не брало, проте московський патріарх Тихон також видав постанову про перехід на "Новоюліанський" календар (так православні назвали свій "Григоріанський календар").

Проте 8 листопада 1923 року патріарх Тихон розпорядився «повсеместное и обязательное введение нового стиля в церковное употребление временно отложить».

Таким чином, відповідно до церковних канонів, РПЦ також живе за новим календарем. Просто вони його "тимчасово відклали".

Російське православ'я та його сателіти до цього часу не може погодитися з очевидним, намагаючись жити за давньоримськими правилами, які кожні 128 років додають помилку в одну добу до астрономічного календаря.

Однак, незважаючи на ці чисто політичні, а не церковні негаразди,
всі християнські церкви святкують Різдво Христове в один день 25 грудня.
Просто одні церкви користуються більш точним календарем, відповідним астрономічному року, а інші продовжують притримуватись застарілого календаря.

Saturday, 21 October 2017

Українські державні герби в Цюрихському гербовнику XIV ст.

За часів Київської Русі та Руського (Давньоукраїнського) Королівства в ІХ-ХIV ст. політичні, суспільні, культурні та інші процеси в Україні відбувались в цілковитій зв'язці з занальноевропейськими процесами.
Те саме стосується й розвитку української геральдики та герботворення.
З часів ХІІІ ст. збереглось не так вже й багато гербовників.
Хоча і в них є присутні українські державні герби.

В XIV ст. кількість збережених гербовників в Европі суттєво збільшилася. Відомо про понад 70 загальних і локальних збірників гербів; тоді як гербовників XIII ст. є не більше 30.

При цьому слід відмітити істотне збільшення застосування самих гербів. З'являються не лише державні та королівські герби, але й велика кількість лицарських та шляхетських гербів, які потребували унормування та реєстру. Регіонами активної кодифікації гербів стали Північна Франція, Англія, бельгійські, данські, німецькі землі.

Якщо в ХІІІ ст. гербовники видавались як описи щитів, геральдичні поеми, літописи чи хроніки лицарських турнірів;
то в XIV ст. більшість гербовників є мальованими, в яких розміщуються зображення різноманітних гербів, часто навіть без підпису кому вони належать.

Найбільш відомими з XIV ст. є загальноевропейські гербовники: Гельдернський, Цюрихський, Белленвільський збірник.

Цюрихський гербовник або Цюрихська гербова роля («Züricher Wappenrolle») є одним з найстаріших, збережених в оригіналі рукописів, що являє собою пергаментний гербовий сувій з трьох рулонів.

Перший сувій містить 28 гербів зображених на прапорах та 22 герби на щитах, на яких зображені герби майже всіх країн Европи, в тому числі й Давньоукраїнського королівства.
Другий сувій  має зображення з обох боків пергаменту й містить на лицьовому боці 140, а на зворотному 146 герба.
Третій сувій пергаменту містить 142 герба.

Багато з гербів Цюрихської ролі за походженням тяжіють до регіону Боденського озера (розташоване у Альпах, на кордоні Німеччини, Швейцарії та Австрії). На підставі чого робиться висновок про ймовірне місце створення Цюрихського гербовника.
А його назва походить від місця зберігання оригіналу цього рукопису - Цюрихська бібліотека, якій 1750 року подарував книгу її тодішній власник Йоганн Якоб Шейхцер.

Особливості створення й авторство Цюрихської гербової ролі  невідомі. Збереглись також декілька копій рукопису XVI та XVIII ст. Остання виконана в стилі й по змісту є ближче до оригіналу XIV ст., при цьому обидві копії містять зниклу частину з 108 гербами (якої бракує в оригіналі книги).

Руська (Давньоукраїнська) Держава також присутня на сторінках цього гербовника. При цьому даний рукопис наслідує традиції найдавніших відомих писемних джерел західно-европейського походження, які подають відомості про герб Короля Руси, як зображення "повстяного капелюха".

Так німецька латиномовна геральдична поема „Clipearium Teutonicorum”, написана Конрадом фон Муре приблизно 1260–1264р. розпочинається з опису гербів найбільших державних утворень тогочасної Европи.

В тому числі в поемі сказано й про герб Руського (Давньоукраїнського) Королівства:

Pileus in niveo clipeo rubet estque Rutheni 
Regis, gens cuius procul est a littore Reni. 

"Капелюх на щиті володаря Русі
Короля, чий народ живе далеко від Рейну"

Герб Русі-України, зображений в „Цюрихській гербовій ролі”, також являє собою червоний повстяний капелюх розміщений в срібному щиті готичної форми. Над щитом зображений лицарський шолом, на якому аналогічний капелюх.

Наступним в сувої йде герб Руського (Давньоукраїнського) Королівства в червоному щиті готичної форми, на якому зображено три срібних капелюха з чорними китицями, а над щитом шолом, в нашоломнику також є срібний капелюх під павичевим пір'ям.
Ці два давньоукраїнські герби розташовані, відповідно, на передостанньому й останньому місці в первому сувої гербової ролі, в якій знаходяться геральдичні символи найбільших держав Европи того часу.

А те чому герби України-Руси подані саме в такому вигляді має своє пояснення.
Багато дослідників геральдики вказують на те, що "Züricher Wappenrolle" зображує більш-менш адекватно зображення державних гербів в основному лише тих країн, що розташовані неподалік від місця створення рукопису.
Це в основному герби німецькомовних держав – Священої Римської імперії, Каринтії, Австрії, Баварії, Саксонії, Штирії, Бадена, Вюртемберга, Лотарингії та ін., або їхніх безпосередніх сусідів – Франції, Чехії, Сілезії, Данії та ін.

А всі інші европейські герби, в тому числі Королівства Кастилії та Арагона, Португалії, Навари, Норвегії, Єрусалимського королівства подані в доволі перекрученому вигляді, які далекі від оригіналу.

Очевидно, що в ситуації з руськими (давньоукраїнськими) державними гербами маємо також справу з певним перекручуванням реально існуючого геральдичного зображення.

Автори „Clipearium Teutonicorum” та „Züricher Wappenrolle” могли просто не розпізнати справжнього змісту зображення українського герба, який багато чеканився на вітчизняних печатках й монетах того часу.
Це легко побачити на зображеннях варіантів гербів князів й королів Київської Русі та Королівства України-Руси.

Ще однією згадкою про "Русь" в Цюрихському сувої є зображення герба з трьома кінськими копитами на ньому. Походження та історія цього герба невідома.

Цікавим є й той факт, що окрім державних та шляхетських гербів, які традиційно зображені в щитах,
в Цюрихському гербовнику є також зображення символів католицьких епископів, які намальовані у формі прапорів.
І останніми в ряду з 28 найбільших европейських католицьких кафедр й монастирів йдуть зображення гербів Польщі та Королівства Русі.

На той час католицька кафедра в Україні (як і столиця Українського Королівства) знаходились у Львові, тому на прапорі зображено Золотий Лев на чорному тлі, який пізніше зустрічається в багатьох европейських гербовниках, саме як герб Королівства Русі-України.

Таким чином Цюрихська гербова роля («Züricher Wappenrolle») є одним з перших, відомих нині, европейських гербовників, в якому зображено як Тризуб (герб Київської Русі) так й Золотий Лев (герб Давньоукраїнського Королівства, а пізніше герб Галичини).

Початки української геральдичної традиції, власне як і сама доба пізнього середньовіччя, у вітчизняній історії на жаль дуже мало вивчені й приховані від сучасного дослідника непроглядним туманом міфів радянської історіографії та маніпуляціями імперського "русского міра" за яким важко вловити навіть найзагальніші правдиві факти щодо справжньої історії Давньоукраїнського Королівства.



Читайте також:

Перші Королі України-Русі. Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках датується серединою XIII століття. Список Королів України-Руси. Герби української шляхти. Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів. Історичні українські держави (від Куявії до України).

Thursday, 28 September 2017

Українські національні архетипи в картинах Іллі Репіна

Картини Іллі Репіна, на рівні з віршами Тараса Шевченка, є одними з найвизначніших шедеврів української культури ХІХ ст..
Ті архетипи, які він відображує у своїх полотнах, та глибина образу й масштабний психоаналіз суспільних взаємовідносин, які зумів передати Ілля Репін своїми творами, ставить його в один ряд з такими геніями українського народу, як Григорій Сковорода або Володимир Вернадський. 


Видатний український художник Ілля Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 року в слобідці Осинівка, поблизу м. Чугуєва на Харківщині, в родині нащадків козацької старшини. Він був тим представником зросійщеного козацького роду, які зберегли свій зв'язок з батьківщиною та завжди пам'ятали про своє українське походження. 

До 20 років І. Репін мешкав в Україні, працював іконописцем, займався в Малювальній школі під керівництвом І. М. Крамського. Пізніше переїхав до столиці Російської імперії, навчався в Петербурзькій Академії мистецтв. Підтримував тісні зв'язки з українською діаспорою, був близьким другом видатного українського історика Дмитра Яворницького. 


Найкращі картини Іллі Репіна на українську тематику чудово передають дух української нації, нашу ментальність та дуже образно змальовують українські національні архетипи. Подивіться на його картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Чорноморська вольниця», «Гопак».

На них надзвичайно точно подані українські характери, в них є глибокий аналіз того, якою є і якою буде з Україна. 
На них передана, нехай незріла, початкова але справжня демократія - форма колективного публічного управління. Не хтось один, не цар, деспот чи месія, а всі разом, кожен на своєму місці робить те, що вміє і знає для досягнення загальної мети, спільної цілі. Це є чудове аналітичне бачення митцем майбуття українського народу. 

Ілля Репін геніальний портретист, це український Рембрандт. Якщо придивитися до змальованих ним облич, то відкривається цілий світ, він передає не лише настрій чи характер, він передає ту енергію, ті фундаментальні основи, які стоять за тим чи іншим образом. 

Як й інший видатний син українського народу Микола Гоголь, Ілля Репін дуже точно передав не лише національних характер українців, але й зробив порівняння та детально описав відмінності менталітету українців та росіян. З одного боку він зображує нескорений дух, свободу, «зухвалість» українців; з іншого покору та безнадію рабства на картинах з російською історичною тематикою. 

Так на полотні "Іван Грозний вбиває свого сина" відображена безнадійна та самознищуюча перспектива самодержавства. Це психоаналітична проекція осмислення державності Російської Імперії. Деспот, який вбиває своє майбутнє. Вираз обличчя, очі сповнені люті й жаху, дуже точно підкреслюють необачність і недалекоглядність тирана. А царський син, який покірно й без спротиву сприймає будь-який вчинок свого володаря, доповнює всю безнадію. 


Другий найвідоміший шедевр Рєпіна «Бурлаки на Волзі». Подивіться композицію та розташування осіб, тут важлива кожна деталь. Вдивіться в обличчя бурлаків. Вони дуже різні, але ні в одному нема майбутнього. Особливо вражає юнак, якого зображено в центрі композиції. Він ще думає, що вирветься з цього ярма, він дивить в перспективу. Але він не вирветься, хоча на його обличчі ще є спротив, проте всім зрозуміло, що це безнадійно, і він це розуміє також. 

Безвихідь. Загальне й всеохоплююче рабство як наслідок самодержавства. Цей твір дуже наочного демонструє складову російського самодержавства – рабство, глибоко вкорінене у свідомості російського народу. 

А з іншого боку є «українські» картини Репіна. Козаки, що пишуть листа турецькому султану це суспільна геополітика, це народна, незріла й «дика», але форма демократії. Це народовладдя, колективне мислення - основа управління країною. 

1880 року, в розпал роботи над картиною «Запорожці, що пишуть листа турецькому султану», Рєпін писав: «Недарма про них Гоголь так писав, все це правда! Завзятий народ! ... Ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства, як вони! Всю свою історію Запоріжжя залишалося вільним, нікому не підкорилося ... »

Слід також додати, що на картині «Запорожці…..», Ілля Репін (який дуже досконально вивчав історію України, і консультантом якого був історик козаччини Д. Яворницький) зобразив два національні, державні прапори українців: жовто-синій та червоно-чорний.

Не деспотія, не диктатура, а як в успішній державі - колективна відповідальність, спільна праця, об’єднані зусилля кожного на своєму місці чудово візуалізовані на картині «Чорноморська вольниця». Тут Ілля Репін не деталізує обличчя, тут передані образи, типи людей, які спільно успішно долаються життєві перешкоди. Україна успішно реалізується, бо вона здатна до публічного управління. 

Колективна відповідальність, вміння обрати достойного лідера, допомога та вплив на прийняття рішення кожного, а з іншого боку чітка дисципліна та злагоджені дії – ось що зображено на «Чорноморській вольниці». 

Форму державного, публічного, демократичного управління Ілля Рєпін, як геніальний психоаналітик пензля, надзвичайно якісно передав на своїх картинах. І нам треба дуже уважно вивчати його спадщину, яка дозволить викристалізувати сьогодні нашу національну самосвідомість, наші провідні й сильні якості.


Джерелом національної самосвідомості та духу України є й остання (незавершена) картина "Гопак". На жаль оригінал картини викупив «приватний російський колекціонер» і зараз невідомо де саме вона знаходиться. На полотні намальований український бойової танець. Це квінтесенція радісного пориву, творчої реалізації, сили духу, волі, краси людської! 

 Головним персонажем твору є козак, що танцює, шаленіє в своїй свободі, у супроводі музики-бандуриста. «Дух, що рве до бою». Щастя, майбутнє незавершене, воно твориться тут і зараз, кожним з тих хто є на полотні. 

Картина «Гопак» дуже цікава також з мистецької точки зору. Рєпін був реалістом, але наприкінці свого життя почав наближатися до імпресіонізму. Це експресивне, глибоко духовне й фундаментальне джерело української самоідентифікації. 

Всі ці картини необхідно споглядати, вивчати, зрозуміти й черпати з них силу й натхнення. 

Дивіться на ці три картини, і ви все зрозумієте! Управління державою - це високе мистецтво. І все залежить від того, яку мету поставити: бути деспотом і власником людських доль або зробити так, щоб люди були вільними й щасливими. 

Україна буде успішною та зреалізованою тому, що вона здатна до публічного управління. Люди мають захотіти вивчити й зрозуміти все це. 

Українська доля це воля, демократія, сила духу, майбутнє. Бо ми пам’ятаємо, у нас закладено в генах, що люди, які живуть на своїй, власній території, й ми не терпимо деспотії. 

Ми вільні, ми творчі, ми наполегливі, ми заповзяті, ми сильні й щасливі!

(За мотивами лекцій О. Березюка)


Thursday, 31 August 2017

Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст.

Описи та зображення українських державних гербів й гербів українських князів і шляхти з'являються вже в перших европейських гербовниках XIII століття.

Перші европейські гербовники починають виходити в середині XIII ст. Спочатку це були геральдичні поеми, хроніки лицарських турнірів чи простий реєстр гербів різних країн або династій. В середньовічній термінології розрізняли переліки й кодекси гербів (Аrmorial, Wappenbuch, Stemmario) та гербові свитки (Roll of arms, Rôle d’armes, Wappenrolle). Пізніше гербовниками починають називати структуровані книги з малюнками й описом гербів.

Давньоукраїнська геральдика розвивалася в контексті й відповідно до загальноевропейських тенденцій герботворення, але при цьому не втрачала своїх самобутніх рис. 

Сама геральдика, як наука, виникла в середині ХІІ ст. в північній Франції та Фландрії. Й дуже швидко стала загальноевропейським явищем, поширившись від Британських островів до Іспанії й держав Близького Сходу, від Скандинавії до Піренеїв, Балкан, Чорного моря, Кавказу й Візантійської імперії. 

Головними чинниками блискавичного поширення геральдики та активного розповсюдження гербів були: виникнення важкого озброєння, важких залізних шоломів та закутої в крицю кінноти, що додало труднощів в ідентифікації особи вояків. Та проголошення Папами Римськими Хрестових походів на Єрусалим, завдяки яким з'явилась велика кількість лицарів з різних країн, які утворювали об'єднані загони, що потребували уніфікованої системи позначок для ідентифікації союзників й супротивників в бою. 

Найбільш зручнішим місцем для розміщення розпізнавальних знаків на обладунках лицарів були щити. Саме різноманітні малюнки, давні тотемні знаки, руни, букви або ініціали стали найдавнішими лицарськими гербами.

Українська геральдика бере свої витоки ще з орнаментів Трипільської культури, давньоукраїнських рун й інших магічних та ведичних символів. Давні герби українських земель, князів, родові герби української шляхти дуже тісно переплітаються з символікою Трипілля, тотемами та знаками, які знаходять археологи на стародавньому посуді, амулетах-оберігах, зброї та інших предметах побуду, починаючи з доісторичних часів. 
Трипільська символіка має сакральний характер і увібрала в себе пам'ять про велику цивілізацію праукраїнців. Багато родин української шляхти мали в своїх гербах елементи стародавніх священних знаків Сонця, Місяця, зірок, ведмедя, тура, дерев, квітів, підкови, стріл і т.п. 

Заслуговує уваги і той факт, що у більшості гербів українських князівств, української шляхти переважають блакитні, жовті, сині, золотаві кольори, себто наші національні, державні. Найдавніші українські герби (саме як зображення державних гербів) зберігла кераміка VIII ст., на якій зображені князівські печатки. 
Князівські та боярські знаки X ст. описані в "Руській Правді", "Повісті временних літ" та інших літописах того часу. Князівські монети також чудовий історичний інструмент для вивчення тогочасних державних гербів Руси-України.

Найстаріший герб державний княжої України Тризуб. Він в різних варіаціях зображений на печатках й монетах Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого та інших Великих князів Київських, починаючи з X ст., і аж до утворення Давньоукраїнського (Руського) Королівства. Також давньоукраїнські державні герби й національні кольори зустрічаються на князівських знаках і хоругвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. Середньовічна Русь-Україна в ХІІ ст., до монгольської навали, була тісно пов'язана з усіма історичними, політичними, культурними процесами, які творилися на теренах цілої Европи. Знали українці й використовували всі форми та звичаї, що були пов’язані з інститутом лицарства – ордени, турніри, лицарські обряди та герботворення. Так, у наших стародавніх літописах читаємо згадки про лицарські турніри в Києві, Галичі, Ярославі та інших містах, а також про надання лицарської гідності через обряд покладання меча. 7 квітня 1075 року Папа Римський Григорій VII, за згоди імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, видав буллу, якою надавав титули "Короля Русі" сину Ярослава Мудрого Ізяславу та онуку Ярослава - Ярополку Ізяславичу. При цьому Ярополка, який на той час перебував з делегацією у Рими, Папа Григорій особисто коронував на Короля Руського (Давньукраїнського). Гербами у перших королів Русі-України також були варіації Тризуба. В цей час західноевропейські джерела згадують про участь лицарів-українців у турнірах, які влаштовували різні європейські во­лодарі. Поема ХІІ ст. «Сад троянд» повідомляє про «Гартніта і Гартунга з Русі» на турнірі у Вормсі. Про звичай руських (давньоукраїнських) дружинників прикрашати бойові щити геральдичними кольорами або гербами повідомляє «Слово о полку Ігоревім», Іпатівський літопис, Радзивіллівський літопис та багато інших історичних писемних джерел. Зображення геральдичного характеру знайдені й на великій кількості археологічних пам’яток домонгольського періоду (монетах, посуді, скринях, шоломах, мечах). А на кам’яній іконці першої половини XIII ст. з Кам’ян­ця-Подiльського зображено святого Дмитра в обладунках давньоукраїнського дружинника, котрий спирається на щит із зображенням Сонця (герб Подільської землі). В европейській епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним із головних героїв виступає Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення Золотого Лева. Таке ж зображення з підписом Герб Королівства Русі-України зустрічаємо в більшості европейських гербовників починаючи з ХІІІ ст. Золотий лев на чорному або синьому полі витісняє різноманітні варіації зображення Тризуба, як герба Королівства Русі, починаючи з правління Короля Данила. Королівський титул, наданий 1253 року Великому князю Київському та Галицькому Папою Римським Інокентієм ІV, вплинув на ще більше зміцнення авторитету України-Руси, що призводить до частого з'явлення в европейських гербовниках того часу державних символів Руського (Давньоукраїнського) королівства, а також гербів більшості українських земель (князівств) та українських шляхетських гербів. Слід додати, що окрім різних варіацій Тризуба та Золотого Лева, як герби українських земель, в західноевропейських гербовниках присутні також Озброєні вершники (різні варіанти герба "Погоня") та озброєні лицарі-піхотинці. Ці знаки можна також побачити на багатьох печатках та монетах Київських князів та Давньоукраїнських королів, звідки вони й перейшли на сторінки перших европейських гербовників ХІІІ ст.
Ще одним гербом, який вказується в давньоевропейських гербовниках як герб "Королівства Русі" є також зображення хреста або трьох хрестів (герб Волинсько-Володимирського князівства) та Двоголового орла (герб Перемишльського та Чернігівського князівства). Цей герб пов'язаний з батьком короля ­Данила Романом Мстиславичем, що був одружений із візантійською принцесою й використовував герб Східної Римської імперії. А також з князем Мстиславом Хоробрим (сином Володимира Великого та братом Ярослава Мудрого), що правив величезними теренами від Чернігова до Азова, від Кубані до Каспійського моря, і також використовував герб Східної Римської імперії, який пізніше став гербом Чернігівського князівства. Отже хронологія присутності в европейських гербовниках українських державних гербів є тотожною до їх застосування володарями нашої держави. В найдавніших західноевропейських гербовниках: Конрада фон Муре "Clipearium Teutonicorum" та Цюрихському гербовому "Zürich armorial" знаходимо опис варіацій Тризуба, як герба Короля Русі.
В «Codex Bergshammar», гербовнику Золотого Руна «Armorial de la Toison d'Or», гербовнику Конрада Ґрюненберґа зустрічаються вже Золотий лев, двоголовий орел, а також Вершник на коні та Піший лицар, як герби Королівства Русі або окремих його земель Зображення червоного хреста (герба Волині) подає «Книга знань» кастильського ченця-фран­цис­канця першої половини XIV ст. також як герб Руського (Давньоукраїнського) королівства. Таким чином українська геральдика доби середньовіччя багатством форм, кількістю варіантів, масштабами поширення не поступалася аналогічним геральдичним традиціям інших країн Европи. Водночас, завдяки власній багатовіковій традиції, що уходить в долітописні часи, українське герботворення розвинулося в самобутню систему, яка стала однією з найбільш оригінальних складових геральдичного мистецтва всього континенту. Про українські державні та шляхетські герби знали й писали більшість тогочасних европейських гербовників.  І лише втрата власної державності та пізніші утиски зі сторони Польщі й Московської імперії призвели до того, що українці частково втратили власну історичну (в тому числі й геральдичну) память.
Настав час її відновлювати.




Thursday, 24 August 2017

Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст.

Синьо-жовті кольори національного прапору України та герб Тризуб використовувались українцями ще задовго до виникнення Київської Русі.

Перші документальні згадки про геральдику тогочасної Української держави: Руського (Давньоукраїнського) Королівства з'являються в перших европейських гербовниках ХІІІ-ХІV ст. 
Так в геральдичній поемі 1260 року „Clipearium Teutonicorum” описується Тризуб, як герб Короля Русі ("Rutheni Regis").
В европейських гербовниках "
Zurich Roll" (1340 р.) "Grand Armorial équestre de la Toison d'or" (Великий Гербовник лицарів Золотого Руна, 1429 р.), "Bergshammar Armorial" (1441 р.) та інших гербовниках того часу є як опис Тризуба, так і зображення іншого герба Королівства Русі (Герб Галицько-Волинської держави жовтий лев на синьому фоні), герб Поділля (сонце на синьому фоні), герби українсько-литовських князів "Погоня", а також подано багато гербів української шляхти, якими користувались як князівські роди, так пізніше й козацька старшина.

Слід відзначити, що герб "Погоня" в різних його варіантах використовувало більшість українських, білоруських, литовських князів 
ХІV-ХV ст. Відрізнявся він тільки дрібними деталями та зображенням на щиті лицаря, куди кожен князь поміщав свій особистий герб.

Цікаво, що сучасні історики приписують Великому князю Литовському, Руському та Жемантійському Вітовту (тогочасна Українсько-білорусько-литовська держава) герб "Погоня" на щиті якого зображені т.з. "
Ґедимінові стовпи" - варіація Тризуба але білого кольору на червоному фоні. 
Проте в оригіналі гербовника Конрада Ґрюненберґа (Konrad Grünenberg) 1480 року герб Великого князя Вітовта зображений з жовтим тризубом на синьому фоні.

А в 
Гербовнику Георга Ортенбурга 1602 року на щиті герба Вітовта зображений сучасний український прапор (зверху синій, знизу жовтий колір). Крім того поруч з гербом Вітовта в цьому ж гербовнику зображений жовтий Галицький лев.

Слід додати, що до Великого князівства Литовського, Руського (Давньоукраїнського) та Жемантійського за часів князя Вітовта входило більшість українських земель.





Читайте також:
Перші Королі України-Русі
Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках датується серединою XIII століття.