Єдина помісна церква – запорука державності

У другому посланні апостола Павла до коринтян йдеться, зокрема, про те, що слово Боже несеться віруючим зрозумілою їм мовою. Московський патріархат цього в Україні не дотримується. Так, у церквах, монастирях, книжних лавках цього патріархату на території України Ви не знайдете жодної церковної книги, календаря, молитовника українською мовою. Тому віруючі українці, які належать до Московського патріархату, не можуть (у них просто немає вибору!) молитовно звертатися до Бога рідною їм українською мовою. До того ж церковно - слов’янська мова - канонічна мова Московського патріархату - максимально наближена до живої сучасної розмовної російської мови, яка, у свій час, сформувалася на базі церковно - слов’янської. Тому пересічний росіянин у «своїй» церкві не почуває якогось мовного дискомфорту. Зовсім інша ситуація з україномовними громадянами України, для яких російська мова не є рідною. Адже жива розмовна українська мова значно відрізняється від церковно - слов’янської.

Московський патріархат використовувати українську мову під час богослужінь не дозволяє (за винятком, хіба що, проповідей священиків), лишаючись упродовж вже трьох століть (з часів проголошення анафеми гетьману Мазепі) знаряддям денаціоналізації, асиміляції та ідеологічного «забамбулювання» українського народу. Якщо це було «прийнятним» (хіба хочеш – мусиш!) тоді, коли Україна була інкорпорована до складу білої та червоної московських імперій, то у незалежній Україні такий стан речей є абсолютно неприйнятним!

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб її віруючі громадяни мали можливість молитовно звертатися до Бога рідною мовою та щоб позбавити їх інспірованого Кремлем антидержавного ідеологічного впливу, здійснюваного значною частиною кліру УПЦ МП.

Якщо , наприклад, хтось захоче придбати у книжковій лавці на території Києво-Печерської Лаври чи якогось іншого монастиря УПЦ МП церковний календар українською мовою, то, не виключено, що його буде піддано обструкції. На нього дивитимуться як на живе втілення Люципера!? У всякому разі щось подібне сталося не так вже й давно з автором цих рядків. І це у незалежній країні, де українська є єдиною державною мовою.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб її україномовні громадяни не почувалися «породженням пекла» лише за те, що хочуть придбати собі (якщо є віруючими) чи родичам (якщо є атеїстами) церковну літературу рідною мовою.

Якщо ж брати до уваги економічні аспекти підпорядкування національної церкви закордонному центру впливу, то, безперечно, краще все ж друкувати церковну літературу, виготовляти свічки та інші церковні аксесуари у себе вдома, а не за кордоном. Адже йдеться, якщо не про податки (як відомо, релігійні організації звільнені від сплати державних податків), то принаймні, про додаткові робочі місця, використання вітчизняного обладнання тощо.

Єдина помісна церква потрібна Україні для того, щоб церковна виробнича інфраструктура працювала на національну, а не на чужу економіку.

Висновки

Єдина помісна церква була вкрай потрібна Україні іще «вчора», коли, попри все, Україна отримала вистраждану століттями незалежність.

Відсутність в Україні єдиної помісної церкви піддає українську державність значним додатковим викликам.

Без єдиної помісної церкви становлення і зміцнення української держави та й, власне кажучи, сама державність будуть перебувати під постійною загрозою з боку колишньої метрополії.

Покрова — свято релігійне, національне, родинне

Покрова Пресвятої Богородиці — свято релігійне, національне, родинне

Одним із найшанованіших в Україні Богородичних свят Церковного року є Покрова Пресвятої Богородиці. Це свято відзначається 14 жовтня (1 жовтня за старим стилем).

У народі свято Покрови Пресвятої Богородиці ще називають Третя Пречиста. Цього дня в Україні також згадують події з національної історії.

Адже Божу Матір (її називали у тому числі й Покровою) вважали своєю покровителькою запорізькі козаки. У Запорізькій Січі була церква Святої Покрови. У ній щороку всім козацтвом відзначали свято Покрови, у цей день козаки також обирали нового отамана. За народним переказом, після зруйнування Січі 1775 року козаки, які пішли за Дунай, взяли з собою й ікону Покрови Пресвятої Богородиці. Звідси виник і особливий, притаманний тільки Україні, вид ікони Покрова Пресвятої Богородиці – козацька Покрова. На ній Діва Марія зображена такою, що простирає свій покров, свій омофор над козаками, над гетьманами, над духовенством, які моляться і з надією звертають до неї свої погляди.

Козацьку традицію вшанування Покрови продовжили воїни УПА, обравши 14 жовтня днем зброї і заснування Української армії.

Покровителькою вважали Покрову також кобзарі та лірники. Після завершення навчання у вчителя вони складали своєрідний екзамен на цеховій (судній, панотчій) раді, що мав назву «одклінщина», або «визвілка». Після успішного іспиту учень складав присягу: клявся святою Покровою, пресвятою матір'ю Марією та іменем своїх батьків дотримуватися всіх цехових звичаїв.

Головні українські святині посвячені на честь Богородиці: перший кам`яний храм Богородиці Десятинної, Собор Святої Софії, який, хоч і названий на честь премудрості Божої, але престольне свято цього храму святкувалося саме в День Різдва Богородиці. Це і Києво-Печерська і Почаївська Лаври, освячені на честь Успіння Богородиці.


З нагоди свята Президент України Віктор Ющенко привітав ветеранів УПА.

"

Вітаю вас із 67-річчям Української повстанської армії!

Створена в день Пресвятої Покрови, ця армія народного спротиву стала справедливою відповіддю України на репресії сталінського та нацистського режимів, втіленням прагнення нашого народу до свободи й незалежності.

Не маючи держави, перебуваючи під окупацією, українці здійснили неможливе – вони сформували повноцінне боєздатне військо, яке контролювало обширні території й довгі роки протистояло ворогові. Це була не просто армія, це була основа майбутньої державності, про що свідчить заснування в 1944 році Української Головної Визвольної Ради як верховного органу українського народу в його революційно-визвольній боротьбі.

Подвиг воїнів УПА не має аналогів в історії. Тисячі й тисячі українських юнаків і дівчат зі зброєю в руках стали до бою відразу з двома людиноненависницькими імперіями – німецько-фашистською і радянсько-комуністичною.

Їхня справа здавалася безнадійною, але вони протиставили імперській потузі силу духу й перемогли. Імперії впали й на їхніх руїнах постала незалежна, соборна, демократична Україна.

Сьогодні ми відроджуємо історичну правду й справедливість, очищаємося від десятилітніх нашарувань фальсифікацій нашого минулого. Сьогодні ми складаємо належну шану бійцям Української повстанської армії як доблесним захисникам Батьківщини й справжнім національним героям. На їхньому прикладі ми виховуємо нові покоління українських патріотів.

Бажаю вам, дорогі ветерани, міцного здоров'я, щастя, невичерпної енергії на многії літа.

Слава Україні!

Героям слава!

Арх. Ігор (Ісіченко) про ситуацію в УПЦ

Архиєпископ Ігор (Ісіченко) про ситуацію в УПЦ

Архиєпископ Харківський і Полтавський Iгоp (Ісіченко) прокоментував останні події в українському православ’ї після листа Собору УАПЦ до Константинопольського Патріарха, в якому єпископи цієї Церкви на чолі з Митрополитом Мефодієм (Кудряковим) попросили благословення на входження УАПЦ до складу Вселенського Патріархату на правах автономії.

«Харківсько-Полтавська єпархія з задоволенням констатує, що в частині УАПЦ, яка відійшла 2002 р. від ухвал Помісного собору 2000 р., відбувається повернення до соборових позицій», – заявив архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор.

«Важко зрозуміти, однак, – продовжив він, – чому триває пошук складних і мало реальних шляхів до відновлення канонічного статусу УАПЦ, коли вже 1995 р. наша Церква зробила свій вибір і увійшла під юрисдикцію Константинопольського Патріарха. Українській частині УАПЦ на чолі з Митрополитом Мефодієм варто визначитися: чи справді вона вважає себе частиною і спадкоємницею УАПЦ, відновленої 1942 р. й збереженої в діаспорі, чи ж новоствореною релігійною організацією, що виникла в листопаді 1995 р. з відходом від УПЦ КП частини владик, невдоволених обранням на патріарший престол Філарета (Денисенка). Від цього визначення й залежатиме перебіг дальших пошуків виходу з кризи».

На запитання, чи Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ веде переговори чи консультації з Константинопольським Патріархатом, архієпископ Ігор наголосив, що Харківсько-Полтавська єпархія чітко визначає власний статус як частини УАПЦ, очолюваної Митрополитом УАПЦ в дiаспорi та УПЦ в США, архиєреєм Констинтинопольського Патріархату Константином (Баганом). Жодних самостійних консультацій зі Вселенським Патріархом поза Главою УАПЦ Харківсько-Полтавська єпархія не проводить і не проводитиме".


Довідка: У своєму передсмертному Заповiтi Патрiарх Димитрiй (Ярема) закликав вірних УАПЦ визнати над собою юрисдикцiю Митрополита УАПЦ в дiаспорi та УПЦ в США Константина (Багана) та продовжити працю над творенням єдиної Помiсної Української Православної Церкви в канонiчнiй єдностi зi Вселенським Патрiархом.

На Соборі УАПЦ 14-15 вересня 2000 Предстоятелем УАПЦ був обраний Митрополит Мефодій (Кудряков) з титулом Митрополит Київський і всієї України, який поступово відійшов від співпраці з УАПЦ в діаспорі.

Частина прихильників єдності УАПЦ в Україні та УАПЦ в діаспорі на чолі з архиєпископом Ігорем (Ісіченком) згуртувались довкола Патріархії УАПЦ й намагались вплинути на ситуацію в середині Церкви. Проте, на початку 2005 року прихильники Митрополита Мефодія захопили приміщення Патріархії. Відбувся остаточний розкол між цими двома частинами УАПЦ.

2005 року УАПЦ (мит. Мефодія) та УПЦ КП проводили активні переговори про об’єднання, проте в останній момент вони зірвались через конфлікт сторін.

Після цього УАПЦ (на чолі з Митрополитом Мефодієм) заявила, що розпочинає переговори з УПЦ (МП) «про євхаристійне єднання», які тривали до останнього часу. Принаймні, минулого року в УПЦ (МП) офіційно підтвердили готовність продовжувати діалог з УАПЦ про відновлення єдності Українського Православ’я.

Як потім стало відомо РІСУ, у липні 2008 року, перебуваючи у Києві, тоді ще Голова ВЗЦВ МП митрополит Кирил (Гундяєв) мав неофіційну зустріч з Предстоятелем УАПЦ Митрополитом Мефодієм (Кудряковим), якому запропонував увійти до складу Московського Патріархату на правах широкої автономії, однак Митрополит Мефодій відхилив таку пропозицію.

Герої - не вмирають, Святі - моляться за нас.

Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ завершує збір документів у справі проголошення блаженним отця Андрія Бандери, батька провідника ОУН Степана Бандери. Серед документів, зібраних для беатифікаційного процесу, сотні свідчень очевидців про життя о. Андрія, його діяльність і смерть.

За різних режимів у Галичині священик проповідував слово Боже і зберігав український дух, культуру. До дня свого арешту отець Андрій не покинув своїх парафіян. У вирі соціальних трагедій душпастир сам виховав сімох дітей.

Отець Андрій Бандера народився 1882 року. Мешкав у Стрию. Після гімназії навчався на богословському факультеті Львівського університету. Здобувши освіту, одружився з Мирославою Глодзінською, яка походила зі старовинної галицької родини священиків. 1906-го Андрій Бандера був рукоположений у сан священика Митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким.

Тривалий час служив уселі Угринів, що на Івано-Франківщині. А 1913 року став парохом сільського храму. Парафіяни відгукувалися про нього як про доброго пастиря, який нікого не скривдив, захищав бідних і не брав грошей за треби. Отець Андрій багато працював із вірянами, залучав селян до читання, надаючи книги із власної бібліотеки.

Коли 1919-го було проголошено ЗУНР, отця Андрія призначили послом Української Національної Ради ЗУНР у Станіславові (нині Івано-Франківськ). Він був духовним опікуном Української Галицької Армії.

1922 року пережив страшне горе – його 34-річна дружина померла від туберкульозу горла, залишивши вісьмох дітей. Невдовзі відійшла у вічність наймолодша донька, яка була ще немовлям.

Отець Андрій залишився сам із сімома дітьми. Життя не шкодувало його синів і доньок. Усі вони або загинули, або зазнали страждань за життя.

У кожному селі, де служив парохом, отець створював “Просвіту”, читальні, споживчі кооперативи, товариства “Сільського господаря”. Двічі польська поліція заарештовувала священика. 1928 року разом із сином Степаном його ув’язнили за те, що відправив панахиду на могилах січових стрільців, але невдовзі цю справу закрили за браком доказів. Удруге отця Андрія заарештували 1930-го за підготовку зустрічі Митрополита Андрея Шептицького з парафіянами.

Односельці згадують про свого пароха як про правдивого душпастиря, який у будь-яку пору дня і року пішки долав десятки кілометрів лишень, щоб допомогти потребуючій душі.

Після так званого “золотого вересня” 1939 року, коли в Галичину прийшла радянська влада, почалося нищення УГКЦ. Отець Андрій як батько провідника ОУН Степана Бандери та вся його родина були під пильним оком більшовицьких агентів. Кілька разів українські підпільники організовували для священика та його дітей нелегальний переїзд за кордон, у Мюнхен, де тоді перебував провідник ОУН. Однак отець Андрій так і не погодився на переїзд, бо не хотів залишити своїх парафіян без пастирської опіки.

“Що буде моїй громаді, то буде зі мною, – говорив отець. – Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український залишати громаду…Розлучити мене з ними можуть тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно – смерть!” – ці слова отця Бандери стали для нього пророчими.

22 травня 1941 року, за місяць до початку Другої світової війни, священик та його доньок Марту й Оксану заарештували. Причиною арешту стала діяльність Степана Бандери. На п’ятий день арешту отця Андрія етапували в Київ, у третє управління НКВС УРСР.
Слідство вів уповноважений третього відділу, молодший лейтенант держбезпеки Войцехівський. Допити були безконечними. З протоколів дізнаємося, що отець Андрій говорив про себе: “Офіційним членом ОУН я не є з релігійних мотивів. Погоджуюсь із принципом: “Кожна влада від Бога…” Я є симпатиком українських націоналістів. Сам ніякої участі в ОУН не брав, хоч мені відомо про практичну діяльність ОУН у західних областях України і за кордоном”.

Допити вели напередодні та в перші дні Другої світової війни. “Енкаведисти” поспішали. Німці вже були в Галичині. 10 липня 1941 року отця Андрія Бандеру розстріляли. Лише 1992-го родина дізналася про долю свого батька. Цього самого року його реабілітувала прокуратура, тобто визнала невинуватим в інкримінованих йому більшовиками злочинах. Донині не відомо, де поховано останки отця.
У Центральному історичному архіві у Львові зберігаються численні матеріали про життя і діяльність отця Андрія Бандери, завдяки старанням Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Джерело: РІСУ.

Польща проаналізувала дії Москви

Бюро національної безпеки Польщі (BBN) оприлюднило власний аналіз щодо трактування Москвою історичних фактів для реалізації політичних цілей.

На офіційній сторінці державної інституції розміщено аналітичний документ під назвою "Історична пропаганда Росії у 2004-2009 роках".
У звіті відзначається, що витоки нової російської історичної політики слід шукати у періоді глибокої політичної та економічної кризи часів президента Бориса Єльцина. На думку польських експертів, "головною метою ініційованої його наступником (Володимиром Путіним) історичної пропаганди є формування державної свідомості громадян РФ навколо ідеї імперії, а також творення вигідного Кремлю політичного клімату у відносинах з країнами, які в минулому належали до комуністичного табору".

У дослідженні стверджується, що "російська історична пропаганда проводиться із широким застосуванням техніки дезінформації" при активному використанні російських та обраних західних ЗМІ, зокрема й мережі Інтернет. При цьому активну участь у ній беруть представники державної адміністрації РФ, підкреслюється в документі.

Польські дослідники виокремлюють у цьому аналізі два етапи російської історичної кампанії: 2004-2005 роки та 2009 рік. П'ять років тому метою росіян було "відкидання будь-яких спроб піддати сумніву визвольний характер дій Червоної Армії у 1944-1945 роках", - йдеться в документі. Польські експерти також відзначають, що Помаранчева революція в Україні спровокувала розвиток окремої лінії цієї кампанії "у вигляді теми східнослов'янського братерства". В її реалізації, як підкреслюється, взяли активну участь спецслужби РФ, а також російські державні діячі на чолі з В.Путіним.

Відзначається, що інституційним запровадженням "нових історичних поглядів" Москви стало встановлення Дня національної єдності (в РФ його святкують 4 листопада на честь визволення Москви від поляків військами Мініна-Пожарського у 1612 році ), внесення змін у підручники про історію, а також створення президентської комісії з протидії фальшування історії на шкоду Росії.

У документі зазначається, що у 2009 році російська влада почала застосовувати репресії по відношенню до незалежних істориків, зокрема діячів товариства "Меморіал". Наголошується, що відзняті нещодавно російські фільми та серіали "1612", "Тарас Бульба", "Смерш", "Щастя розвідника" спираються на "маніпуляцію фактами та фікцію", а така телепродукція "має найбільший вплив на свідомість росіян".

В аналізі BBN РП наголошується, що сьогодні об'єктом атаки нової історичної кампанії РФ є Польща, що стало реакцією Москви на позицію Варшави щодо подій в Грузії у серпні 2008 року та прогрес країни в реалізації стратегії диверсифікації постачання енергоносіїв. Показовими також стали агресивні випади Росії в бік Польщі напередодні відзначення роковин початку Другої світової війни, підсумовується в аналізі польської державної інституції.

USSR + Nazi Germany = World War II

Сім десятиліть тому СРСР вступив у війну як головний "поплічник гітлеризму".


Показовий так званий "пакт Молотова-Ріббентропа" – факт не приватно-індивідуального, а державного колабораціонізму СРСР з фашистською Німеччиною. Протягом десятиліть на уроках історії в СРСР війна починалася 22 червня 1941. Хоча реально СРСР вступив у війну як союзник фашистської Німеччини 17 вересня 1939.

Москва допомагала Німеччині у відновленні та навчанні німецьких збройних сил, постачала сировину для виробництва озброєнь. В СРСР навчалися тисячі німецьких військових.

І Німеччина, і СРСР були зацікавлені в початку великої війни в Європі.Радянське керівництво вважало, що суперечності між Німеччиною та державами, які перемогли її в Першій світовій війні, дадуть змогу СРСР загарбати максимальну кількість територій.

Мета фашистської Німеччини полягала в завоюванні "життєвого простору" для німців.

19 серпня 1939 Сталін скликав Політбюро ЦК ВКП(б), де заявив, що в мирний час "успішний комуністичний рух у Європі неможливий". 23 серпня 1939 німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол до нього, відомий як "Пакт Молотова–Ріббентропа".

Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі в разі "територіальних і політичних змін", тобто в умовах спланованої обома державами війни. Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави (Латвію й Естонію), а східні території Польщі, тобто Західна Україна і Західна Білорусь мали відійти до Радянського Союзу.

Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. По суті, цей пакт між двома тоталітарними режимами зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій з боку СРСР і Німеччини проти низки країн.

1 вересня 1939 Німеччина напала на Польщу, наступного дня після того, як одночасно Верховна Рада СРСР і Рейхстаг Німеччини ратифікували Договір про ненапад між Німеччиною і СРСР.

17 вересня 1939, порушивши радянсько-польський договір про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Польщі. Відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа німецька армія залишила територію Західної України. Того ж дня у Брест-Литовському (нині Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських і німецько-фашистських військ.

Сталін прагнув використати союз із Німеччиною, щоб повернути під контроль Кремля всі землі, які колись входили до складу Російської імперії. 26 листопада 1939 радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР.

Практика СРСР у національному питанні була такою ж геноцидною, як і фашистської Німеччини. Хоча, вона й виявилася суттєво хитрішою, оскільки прикривалася риторикою "інтернаціоналізму" і "дружби народів".

Німецькі документи свідчать, що німецький уряд розглядав українських повстанців як своїх ворогів – силу, що перешкоджала встановленню міцної німецької влади на значних територіях України.

Тисячі українських повстанців, в тому числі й рідних братів Степана Бандери Василя та Олексу, Олену Телігу, Олега Ольжича було вбито у фашистських концтаборах, Бабиному Яру тощо. Саме через це в матеріалах Нюрнберзького процесу УПА ніяк не згадана поряд з колаборантськими формуваннями, що діяли в Європі.

Водночас, без участі 7 мільйонів українців у Другій Світовій війні перемога СРСР навряд чи могла б відбутися. В історії радянсько-німецької війни були періоди, коли долю перемоги вирішували кількадесят тисяч бійців.

Загалом унаслідок Другої світової війни загинуло понад 7 мільйонів мешканців України. Близько половини українських втрат у війні становило цивільне населення. Україна, яка не мала жодного відношення до початку війни, зазнала втрат більше, ніж за час війни окремо втратили Росія і Німеччина. Відповідальність за ці колосальні втрати українського народу несли не лише Німеччина, але й СРСР.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити територію України від німецької окупації, що коштувало мільйонів людських життів. Нам невідомо, чи відбулася б світова війна, чи ні, і коли, якби не було радянсько-фашистського союзу. Фактом є лише те, що відбувся цей союз, і через тиждень почалася війна.

Українські повстанці відчайдушно протистояли одній з наймогутніших країн світу утричі довше, ніж тривала Друга Світова війна, практично без будь-якої зовнішньої підтримки.

Це відбувалося в той час, коли боролася лише частина українців, а інші народи СРСР і Європи, починаючи від східних німців і закінчуючи чехами й угорцями, аж до початку лібералізації в СРСР у середині 1950-тих роківне наважувалися на найменший опір.

Завдяки діям УПА український народ виявив силу духу та волю до свободи. Ця "поза системність" українських повстанців, відчайдушність їхнього опору імперії на пікові її могутності, в той час як на це майже ніхто більше не наважувався, значною мірою зумовлює нинішні інформаційні атаки на УПА.

Українським повстанцям в надзвичайно складних умовах протистояння з багатократно сильнішим ворогом вдалося сформувати боєздатну структуру, яка протрималася десятиліття. Причому її дух пережив ту імперію, проти якої боровся.

Ані СРСР, ані фашистській Німеччині не потрібна була незалежна Україна. Їм були потрібні українські землі, "звільнені" від українського народу.

Зі Святом !

Де зараз ви, кати мого народу?

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

24.XII.1962

В.Симоненко. Збірка "У твоєму імені живу".

23 серпня – День пам’яті жертв усіх тоталітарних режимів

23 серпня – Загальноєвропейський День пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів.

Европейський парламент в своїй Резолюції від 2 квітня 2009 року "Європейська свідомість та тоталітаризм" запропонував оголосити 23 серпня Загальноєвропейським Днем пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів, пам’яті, яка має вшановуватися гідно та неупереджено.

Парламентська Асамблея ОБСЄ 3 липня цього року ухвалила Резолюцію "Заохочення прав людини та громадянських свобод в регіоні ОБСЄ у 21 сторіччі", де висловилася більш однозначно, назвавши 23 серпня Загальноєвропейським днем пам’яті жертв сталінізму та нацизму в ім’я збереження пам’яті жертв масових депортацій та страт.

Чому європейські інституції обрали саме цей день?

23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа, який визначав сфери впливу Німеччини та СРСР в Європі і планував переділ Центральної та Східної Європи.

З усіх жахів ХХ сторіччя найбільшими були злочини тоталітарних режимів, які боролися з усім світом і знищували власні народи. Жертвами їх стали мільйони.

Для західного світу таким страхіттям були дві імперії: радянська, яка лякала людство сімдесят років, і – нацистська Німеччини, яка проіснувала трохи більше десяти років, але примусила здригнутися увесь світ.

Нацизм і комунізм – брати-близнюки – не існували один без іншого. Недарма Сталін допомагав Третьому Рейху відновлювати армію, яку Німеччина, за Версальським договором після Першої світової війни, не мала права ані навчати, ані озброювати.

На допомогу Німеччині прийшли радянські військові спеціалісти, на радянських полігонах вчилися майбутні офіцери і військові вермахту. При цьому радянська пропаганда увесь час до дня підписання пакту Молотова-Ріббентропа щосили паплюжила нацизм.

Таке витончене лицемірство взагалі було властиве "імперії зла". І Гітлер, і Сталін співпрацювали, звичайно, маючи надію використати один одного проти спільних ворогів – Європи і Сполучених Штатів Америки.

Сталін прагнув руками Гітлера зробити Європу своєю легкою здобиччю. Гітлер мріяв про те ж саме. Але обидва сподівалися подолати Європу після перемоги над своїм тимчасовим партнером, а, насправді, – найзапеклішим ворогом.

Друга світова війна почалася задовго до 22 червня 1941 року, дати, що закарбована у свідомості радянських громадян. Другу світову викохали і випестували більшовики із своєю супермрією – створити світову комуністичну державу, і нацисти із своїми щирими намірами повного панування арійської раси у новому світі.

23 серпня 1939 року, день підписання пакту Молотова-Ріббентропа, проголошений днем жалоби за жертвами тоталітарних режимів. Цей день на Заході вважається справжнім днем початку Другої світової війни.

Джерело : УП

Так кому був потрібен "Кучмаґейт" ?

Убивство Георгія Ґонґадзе стало причиною наймашстабнішої політичної кризи допомаранчевого періоду. Є припущення:

«кучмагейт» інспірований ззовні іноземними спецслужбами

або ж став результатом внутрішньої боротьби за владу.
Обидві версії слід розглядати комплексно як невіддільні одна від одної.

Після ліквідації журналіста, яку приписали оточенню президента,

Леонід Кучма, котрий до того тримав курс на євроінтеграцію,

опинився в ізоляції з боку Заходу (на відміну від голови уряду Ющенка), натомість йому широко розкрила обійми путінська Росія. Російський бізнес за рік отримав зелене світло для приватизації українських об’єктів. Сумнівно, що це було вигідно Кучмі: з одного боку, він змушений був поступатися інтересами власного клану, з іншого – наростали протестні настрої в країні.

19 січня 2001 року, за місяць після початку акції «Україна без Кучми», спровокованої вбивством Гонгадзе, відправлено у відставку віце-прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. У неї на той час окреслився конфлікт у сфері енергетики з групою Медведчука – Суркіса та бізнесменами з Донбасу. Вона майже два місяці провела за ґратами СІЗО. Згодом було усунуто прозахідного прем’єра Віктора Ющенка. Блок Юлії Тимошенко, утворений на уламках «України без Кучми», та партія майбутнього президента «Наша Україна» після парламентських виборів 2002 року стають впливовими силами.

Водночас уряд очолює Віктор Янукович – вихідці з Донбасу з регіональних гравців перетворюються на загальноукраїнських.

Також посилює позиції Соціал-демократична партія (об’єднана), її лідер Віктор Медведчук очолює Адміністрацію президента, ставши «сірим кардиналом» країни.

Повтістю читать статтю тут.

Два народи - два шляхи

Слов’янські племена (поляни, древляни, сіверяни, дуліби, тиверці та ін.), на базі яких в історичному розвитку утворився український народ, і фінські племена (мурома, мера, весь, мещера, мокша, перм, нарова та ін.), які згодом стали основою великоросів, не мали в історії нічого спільного, господарськи не стикалися до ХVI століття.

Крім того, Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія – улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана.

Той факт, що для “створення” історії Росії Петром І була використана історія Русі та її назва, відомий майже всім, хто трохи знає історію або хоча б цікавиться нею. Про те, як фальсифікувалася історія Росії за Катерини ІІ, також дещо можна прочитати. Але такої великої, грунтовної, систематизованої, підсиленою багатьма науковими відкриттями і дослідженнями праці ще, напевно, не було.

Про книгу "Країна Моксель, або чому московитів почали називати кацапами" читати тут.

Книга: Владимир Белинский. СТРАНА МОКСЕЛЬ. Роман-исследование.