Tuesday, 17 April 2018

Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

Королівство України-Руси - одна з найбільший і найвпливовіших держав Східної Европи ХІІІ-XІV ст. 
Руське (Давньоукраїнське) королівство було спадкоємцем та безпосереднім наступником Великого князівства Київського (Київської Русі). 

Виникнення Українського Королівства


Давньоукраїнська держава з центром в Києві починає формуватись в ІІІ-ІV ст.
Король антів — союзу племен, що існував з ІІ - до початку VI ст., які мешкали в Північному Причорномор'ї та Середній Наддніпрянщині, й яких більшість істориків вважають прямими попередниками українців — Бож (319-375 рр) згадується в багатьох европейських та східних хроніках того часу, а також в "Слові о полку Ігоревім.
Король антів Бож був вбитий на річці Рось біля села Синява (Рокитнянський район) Київської області під час боротьби з дуже численним військом остготського короля Вінітара.

Князь Баламир (313 - 378) правив союзом племен на теренах Східної Європи. Деякі дослідники вважають, що це утворення було союзом слов'янських племен, який прийшов на зміну антів, й зумів об'єднати племена північного Причорномор'я й лісостепу Дніпра й Дністра в боротьбі з германськими племенами. Розбивши остроготів, Баламир 375 року перейшов річку Дніпро й розгромив військо вестготів. Він взяв остготську столицю — Данарштадт (місто Донара — бога грому і війни), що ймовірно знаходилось на місці сучасного Києва.

Замість зруйнованих укріплень, була заснована нова фортеця Ківи (Київ). Таким чином Баламир покарав готського короля Вінітара за вбивство антського короля Божа.

Син Баламира князь Балтазар розширив свої володіння від Кавказу й Кубані до низів'я Дунаю. Балтазар помер у 390 році і був похований на одному з пагорбів «Kijaw-uruss» (Київ).

Після нього королем білих гунів (північне Причорномор'я, український лісостеп, в тому числі й Київ) став полководець Донат. Правління Доната тривало близько 22 років. Є відомості, що він прийняв християнство.
Вважається що Δονάτον — Donato, це римська форма імені Дано, Данко — ім'я слов'яського походження. За істориком Йорданом, у 412 р. до гунського вождя Донати, ставка якого розмішувалася у степах Північного Причорномор'я, було направлено посольство імператора Східної Римської імперії.

Відомі також літописні князі антів Межемир, Козаріг (560-ті - 580-ті рр.),  Мужок (бл. 592 р.) та інші, які правили союзом праслов'янських племен на Середньому Подніпров'ї та Північному Причорномор'ї.

Давньоукраїнські володарі спочатку носили титули: князь або каган.

Починаючи з князя Кия (бл. 640 р)., а пізніше князі Бравлин (VIII ст.), Аскольд (860 — 882) мали титул Князь Київський.


Правителі українських земель, князі Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий та їх наступники носили титул Великий князь Київський.
В той час українська держава, яка займала територію від Кубані й Керчі, від Дону й Новгороду, до Західного Причорномор'я, Волощини, Галичини, Закарпаття, Холмщини, Волині, Перемишля й Литви називалась Русь, Київська Русь або Велике князівство Київське.

Син Ярослава Мудрого та принцеси Інгігерди (дочки шведського короля Улофа ІІІ) Ізяслав Ярославич, Великий князь Київський в 1054-1068, 1069-1073, 1077-1078 рр. був одружений на польській принцесі Гертруді, дочці короля Польщі Мешка II і принцеси Рихезі Лотаринзької (дочки імператора Священної Римської імперії).

Під час своєї боротьби з іншими князями - претендентами за Київський престол, Ізяслав Ярославич звернувся за допомогою до імператора Священної Римської імперії Генріха IV та Папи Римського Григорія VII.

1073 року Великий князь Київський Ізяслав Ярославич, разом зі своїм сином Ярополком, був прийнятий в Римі Папою Григорієм VII. 

У листі Григорія VII від 17 квітня 1075 року до Ізяслава, Папа іменує його «королем Русі» (regi Ruscorum), а його сина Ярополка Ізяславовича та дружину Ярополка Кунігунду фон Орламюнде Папа Римський Григорій VII урочисто коронував королем Русі-України і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство (булла Папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати королю Ізяславу та його синові Ярополку.

Таким чином першими офіційно проголошеними в 1075 році Папою Римським Королями Русі-України були Великий князь Київський Ізяслав Ярославович та його син Ярополк Ізяславович.

Король Ізяслав, разом з братами (іншими синами Ярослава Мудрого) — Чернігівським князем Святославом Ярославичем і Переяславським Всеволодом Ярославичем — утворив тріумвірат, що спільно правив Руссю-Україною близько 20 років.

Після смерті Ізяслава, його син Король Русі Ярополк не зміг одноосібно зайняти Київський престол, а співправив Українською державою (він був князем Волинським і Турівським) разом зі своїм дядьком Великим князем Київським Всеволодом Ярославичем.

1087 року Ярополка Ізяславича було підступно вбито по дорозі до Звенигорода Галицького. Король Русі Ярополк був проголошений святим православної церкви, а його тіло в Києві зустрічали Великий князь Всеволод Ярославич та митрополит Київський і всієї Русі Іван II з собором духовенства. Похований у церкві Св. Петра, яку він збудував.

1093 року, після смерті Всеволода Ярославича, Великим князем Київський став другий син короля Ізяслава - Святополк Ізяславич, який спільно з сином князя Всеволода й його дружини, доньки Візантійського імператора Костянтина IX, - Володимиром Мономахом намагався протистояти княжим міжусобицями, роздробленості Русі-України та частим набігам половців.

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич. Володимир Мономах стає Великим князем Київським та відновлює централізовану монархію в Україні.
Подібно до Володимира Великого і Ярослава Мудрого, він самовладно правив всією великою українською державою.
Проводив активну зовнішню політику: 1116 року посадив своїх намісників у залежних від Візантії дунайських містах, але потім відновив дружні стосунки з Візантією; успішно протистояв королям Польщі Болеславу III й Угорщини Іштвану II.

Був одружений з принцесою Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда II.
Від них походить род Мономаховичів - українських князів та королів, правителів Русі-України.
Помер 19 травня 1125 р., похований біля свого батька й діда в Софійському соборі. Мстислав Володимирович (також знаний як Мстислав І Великий), Великий князь Київський (1125-1132), старший син Володимира Мономаха та англійської принцеси Ґіти став останнім князем, якому вдалось утримати єдність Київської держави.

Однак другою дружиною Володимира Мономаха була донька половецького хана. Від цього шлюбу народився князь Юрій Долгорукий, який правив на північно-східних землях Великої Київської Русі, де мешкали угро-фінські племена чудь, мордва, мокша, а також половці.

Син Юрія Долгорукого, від шлюбу з ще однією донькою половецького хана, Андрій "Боголюбський", 1169 року пішов війною на Київ.
Захопивши столицю, він не став правити тут, як це робили до нього всі князі,
а зруйнував, спалив й пограбував Київ. Він поводився, як загарбник й окупант, забравши все цінне, в тому числі й Ікону Вишгородської (т.з. "Володимирської") Богоматері, князь Андрій повернувся до себе у Володимир-на-Клязьмі.
Також Андрій "Боголюбський" намагався відділити північно-східну православну церкву від Київської митрополії.



Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». 


Після більш ніж 70-ти років доби боротьби князів Київський Русі, нащадків Мстислава І Володимировича, з князями Суздальсько-Володимирськими, нащадками Юрія Долгорукого та половецьких ханів, правнук Мстислава Великого, Великий князь Київський (1201, 1204 рр.) Роман Великий, з роду Мономаховичів та европейських королів, майже вдалось відновити єдність української держави.

Він був сином Великого князя Київського Мстислава II Ізяславича та його дружини польської принцеси Агнешки (дочки польського короля Болеслава III) та носив титул «самодержця всієї Русі» та «володаря Руської землі».

Його дружиною була принцеса Анна — донька Візантійського імператора Ісаака II та імператриці Ірини Палеолог.
Тому гербом держави Романа, окрім однієї з варіацій Тризубу, був також Візантійський двоголовий орел. Який крім цього ще був гербом Великого князівства Чернігівського та Перемиського князівства.



1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського й Володаря Русі Романа Мстиславича посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі.
Проте Роман відмовився від пропозиції, й замість пропонованого миру пішов війною на Польщу. Загинув в 1205 році під час цього походу.
Став засновником української королівської династії Романовичів.

Після смерті Романа Великого у нього залишилось двоє малолітніх синів Данило (4 роки) та Василько (2 роки).
Розпочалась боротьба за спадщину Романа, яка тривала близько 40 років, і завершилась утворенням Королівства Русі.

Вдова Романа, візантійська принцеса Єфросинія-Анна, уклала угоду з угорським королем Андріашем II про розміщення в стольному Галичі угорського гарнізону заради охорони життя законного спадкоємця престолу малолітнього князя Данила, адже в цей час Галич осадило військо князя Рюріка Ростиславовича разом із половецькою ордою.

Проте, після вторгнення в Україну, угорський король Андраш II у 1205 році почав грати свої гру й прагнув додати до власних титулів, титул "короля Галичини та Волині (Володомерії)".
Андріаш II звернувся до Папи Римського Іннокентія III з проханням дати папське благословіння на управління ним землями Галичини та Волині.

1209 року угорський король Андраш II в союзі з Волинськими князями посадили на Великокняжий престол 9-річного Данила та його мати регентшу Єфросинію-Анну.
Однак галицькі бояри невдовзі підняли бунт та вигнали Романовичей до Угорщини.

Тоді 1214 році Андріаш II, на чолі свого війська захопив Галич і посадив там на трон свого малолітнього сина Коломана.
Осінню 1215 року Коломан був коронований і став титулярним Королем Галичини та Волині (Володомерії).
Від цього часу всі угорські королі додавали до свого титули також "Галичину й Волинь" (лат. Dei gratia Hungariae, Dalmatiae Croatiae, Romae, Serviae, Galliciae, Lodomeriaeque rex).

Після багатьох років протистоянь та боротьби з різними удільними князями України-Руси та угорськими королями, Данило Романович стає Великим князем Київським (1239-1254) та знову об'єднує розділені українські князівства в єдину державу.

1247 року король Угорщини Бела IV видав свою дочку Констанцію за сина Данила - Лева, а українські війська брали активну участь в боротьбі з Богемським князівством за австрійську спадщину, й дійшли аж до Чехії; однак його син Роман Данилович так і не став австрійським герцогом, як планувалось.

Упродовж п'яти років Папські посланці двічі пропонували Данилу королівську корону, проте він відмовлявся.

Нарешті 1253 року Папа Римський Інокентій IV видав свою буллу, а в грудні 1253 року, в місті Дорогочині, з рук Папського легата Данило Романович прийняв королівську корону і скіпетр як Король всієї Русі.


Розквіт Українського Королівства

Королівство Руси-України існувало як одна з потужних держав Східної Європи протягом 150 років, а титул Король Русі або Король землі Руської (Давньоукраїнської), Король Галичини та Волині («Rex Russiae» або «duces totius terrae Russiae, Rex Galicie et Ladimirie») був титулом правителів української держави від 1200-х до 1350-х рр.

Українські королі поширили свою владу на більшість земель нинішньої України, а історик Михайло Грушевський називав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі.

Монголо-татарська навала, яка доруйнувала Київ (після навал Суздальсько-Володимирських князів та половців), змусила українських королів перенести столицю держави подалі від орди. Тому стольними містами в той час були Галич, Володимир (Волинський), а пізніше Львів.

Слід відмінити, що на відміну від українських князів (Київських, Чернігівських та інш), північно-східні князі (що були нащадками половецьких та аланських князів), не воювали з монголо-татарами, а йшли з ними на співпрацю, й отримували від монгольських ханів "ярлик" на правління в Русі.


Після смерті Короля Данила 1264 року, співправителями Руського Королівства стали його молодший брат король Василько та син Шварно Данилович, який 1253 року одружився з дочкою Литовського короля Міндовга.

Король Шварно був прихильником об'єднання Литовської і Української держави для боротьби проти ятвягів, поляків та татар. Він допоміг Великому князеві Литовському Войшелкові в його боротьбі проти опозиції. В роки правління Войшелка (1264-1267) місто Новогрудок був резиденцією Шварна Даниловича як співправителя і спадкоємця Литви.

1267 року Войшелк передав йому повністю владу й Шварно Данилович став Великим князем Литовським.
Проте 1269 року король Шварно Данилович помер.
В 1270 році помер король Василько Романович, який перед смертю пішов у монахи.

Після цього старший син Данила Лев стає Королем Русі та Великим князем Київським.
У 1272 році він переніс столицю держави до Львова, спорудивши Високий замок.
Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.
Приєднав до Королівства Русі частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280) і Люблінську землю (бл. 1292).

1301 року, після смерті короля Лева І Даниловича, його син від угорської принцеси Констанції Юрій I Львович стає королем Русі-України.

З його правлінням закінчується розквіт Руського королівства.
Польща відвоювала у Русі Люблінську землю у 1302 році, а Угорщина — частину Закарпаття. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Волині» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава намагалась відігравати значну роль в міжнародних відносинах.

Зокрема Юрій Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений з принцесою Єфимією, сестрою польського короля Владислава I.
1303 році переконав Константинопольського патріарха заснувати Галицьку митрополію, до складу якої увійшли Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська єпархії.

1308 року, після короля Русі-України Юрія Львовича, співправителями Королівства стали його сини Лев II Юрійович та Андрій Юрійович.

В грамоті 1316 року Андрій і Лев Юрійовичі називають себе королями Руської землі, королями Галичини й Волині. Крім королівських титулів, Лев також титулувався duх Galiciae — ”князь Галичини”, а Андрій — duх Ladimirae — ”князь Волині (Володомерії)” — за назвою міста Володимир (Волинський), тодішньою столицею Волинського князівства.
Збереглася грамота Андрія Юрійовича з печаткою, де він титулував себе королем Галичини та Володимирії.

Королі Андрій і Лев Юрійовичі брали участь у боротьбі краківського і поморського князів проти магдебурзьких маркграфів. Налагодили тісні союзницькі зв'язки зі своїм рідним дядьком польським королем Владиславом I й Тевтонським орденом, намагалися послабити залежність від Золотої Орди. Протистояли все більше зростаючому тиску з боку Великого князівства Литовського.

В цей час Великий князь Литовський Гедимін, об'єднавши більшість білоруських земель в єдину державу, зайняв Берестейську землю і Дорогичин, а згодом Кам'янець та інші українські міста. У васальній залежності від Гедиміна знаходились Мінське, Вітебське, Друцьке і Турово-Пінське, Полоцьке князівства. Вважається засновником Вільнюса.

Гедимін титулував себе "король Литви й Русі" й претендував на землі всього Великого князівства Київського та Королівства Русі-України.
Литовсько-руські літописи XVI століття стверджують, що королі Русі-України Андрій і Лев Юрійовичі загинули у війні з Великим князем Литовським Гедиміном.
Натомість інші джерела вказують, що вони полягли у боротьбі з Золотою Ордою.

Якби там не було, точно відомо, що обидва королі загинули в поході на Подніпров'я 1323 року, після чого Гедимін поставив в Києві свого намісника князя Міндовга.

Номінально в Королівстві Русі правив син короля Лева ІІ - король Русі Володимир Львович, проте державою керувала боярська рада, під головуванням боярина Дмитра Дедька.

Але успіхи Гедиміна у поході проти королівських військ, загроза повномаштабної війни та окупація все нових українських території примусила галицьке боярство запросити на Руський (Український) престол замість слабкого короля Володимира його двоюрідного брата (племінника Лева ІІ Юрійовича та Андрія Юрійовича, сина їх рідної сестри — Марії Юріївни) князя Юрія Болеслава з польського королівського роду П'ястів.

Володимир Львович загинув 1340 року й на ньому перервалась українська королівська династія Романовичів, нащадків володаря Русі-України Романа Великого.

Онук короля Юрія І Львовича (по жіночій лінії), син мазовецького князя Тройдена Юрій II Болеслав був Королем Русі-України в 1325-1340 рр.
Він прагнув зберегти єдність Української держави й вів перемовини як з польським, так і з литовським королями.

1331 року король Юрій ІІ одружився з дочкою Гедиміна, що одночасно була сестрою дружини польського короля Казимира.

Однак його політика не вдовольняла оліґархічно-боярську знать, і 7 квітня 1340 року у місті Володимирі галицькі бояри отруїли короля Юрія ІІ.

Престол Руського (Українського) королівства опинився вакантним.
На нього одночасно претендували Королівства Польське та Угорське й Велике князівство Литовське.
Польський король Казимир III доводив своє право отримати українську корону як представник династії П'ястів, до якої належав отруєний монарх.
Гедимін підтримував свого сина Дмитра-Любарта, який був чоловіком дочки короля Русі-України Андрія Юрійовича Ганни-Буче.
До суперечки додалося Королівство Угорське, яке мало давні претензії на землі Західної України,  а королі Угорські титулували себе "королями Галичини і Волині".

У 1340 році зять короля Андрія Юрійовича Дмитро-Любарт був проголошений Королем Русі, проте в Галичині владу захопили місцевий оліґархічно-боярський клан на чолі з Дмитром Дедьком.
Польський король Казимир III негайно здійснив похід на Львів.

З цього часу почалась багаторічна боротьба за спадщину Королівства Русі.
Любарт володів Володимиром, Крем'янцем та Белзом.

Польський король Казимир визнав залежності Дядька від польської корони й зайняв Галичину. 1344 року зі смертю боярина Дедька Галицьке князівство частково перейшло до рук Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки.

1350 року угорський король Людовик уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним "паном і дідичем Русі". А після його смерті, якщо у нього не залишиться синів, Польща разом з Галичиною, Холмською та Вододимирськими землями і Крем'янцем мала перейти до Людовика І.
У разі наявності спадкоємця володарі Угорщини повинні були сплатити визначену суму відступного за королівство Руси, яке повинно було до них повернутись.

1352 року король Русі Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів всю Волинь. Проте Казимир ІІІ здійснив новий похід на Литву й Русь, який закінчився підписанням нового польсько-литовського договору 24 червня 1355 року.
За ним Польща отримувала Галицьку, Перемишльську і Сяноцьку землі, а Любарт — Володимирську, Луцьку, Белзьку, Холмську і Берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишався у спільному володінні обох монархій.

Дмитро-Любарт хоча й мав титул володаря Королівства Русі, а 1347 року Візантійський імператор Іоанн звертався до нього, титулуючи "королем Дмитром-Любартом", проте він правив в основному на Волині та деяких прилеглих князівствах.

Після смерті Казимира III угорський король Людовик І став й королем польським. У 1372 року він передав владу над Галичиною своєму наміснику — Князю сілезькому Владиславу Опольчику (правив до 1378), який титулував себе "Пан та дідич Руської землі".
У 1376–1378 роках Владислав Опольчик вів вперту боротьбу з королем Любартом за Західну Волинь.
 У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив забрати від Владислава Опольського «землю нашу Руську (Українську) з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння Своє, своїх дітей і святої корони нашої».

Після смерті короля Угорщини й Польщі Людовика польський престол посіла його донька Ядвіга I, а Королівство Угорське перейшло до іншої доньки Марії І. Після нього всі королі Угорщини до ХХ ст. титулувались королями Галичини та Володимерії на відміну від королів Польщі, що титулували себе "пан та володар" Русі (України).

Поки був живий останній загальновизнаний Король Русі Любарт, це стримували Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель. А 1385 року між Великим князем Литовським Владиславом ІІ Ягайлом та польською королевою Ядвігою була укладена Кревська унія, відповідно для якої всі землі держав об'єднувались в Річ Посполиту. Однак серед українських та білоруських князів було багато тих, хто прагнув зберегти незалежність своєї держави. Їх лідером став двоюрідний брат Ягайла князь Вітовт.

Під час війни 1389–1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства й Ягайло визнав Вітовта довічним правителем Великого князівства Литовського. Вітовт 1394 з'єднав удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське.

А з 1395–1396 рр. Вітовт почав титулувати себе Великим князем Литовським, Руським (тобто Українським) і Жемайтійським, а держава називалась Велике князівство Литовське, Руське (Українське) та Жемантійське.
Офіційною мовою в цій державі була руська (давньоукраїнська) — тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов'янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусі.

Вітовт намагався відновити стару славу Русі — активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор'я. Він хотів також здобути й королівську корону. Папа Римський та Імператор Священної Римської імперії дали свої згоди на коронування Вітовта, як "Короля Литви й Русі", проте поляки завадили цьому процесу офіційно завершитись. 


Історична довідка: Родовід Великих князів Київських та Королів Русі (Королів України).





Читайте також:

Перші Королі України-Русі.

Monday, 19 March 2018

Родовід перших Королів України-Руси

Генеалогічне дерево Великих князів Київських та перших Королів України. 






Читайте також:

Перші Королі України-Русі.

Friday, 9 February 2018

Українці на Зимових Олімпійських іграх

Українські спортсмени брали участь в Зимових Олімпійських іграх починаючи з 1924 року, тобто з I Зимових Олімпійських ігр, які проходили у місті Шамоні (Франція). 

Спортсмени українського походження брали участь в спортивних змаганнях починаючи з І Олімпійських ігор 1896 року.
До 1940-х року українські спортсмени брали участь в Олімпіадах у складі команд Російської імперії, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших.

Киянин Микола Ріттер брав участь в І Олімпійських ігор 1896 року у кваліфікаційних змаганнях зі стрільби (де переміг) та боротьбі, але через втому й одночасність основного раунду змагань та низку інших причин від подальшої участі у І Афінській олімпіаді відмовився.

На ІІ Олімпійських іграх в Парижі 1900 року, в складі збірної Російської імперії, брав участь український фехтувальник Петро Заковорот, що посів 7-е місце.
В інших Літніх Олімпіадах також брали участь спортсмени українського походження.

Так на V Літніх Олімпійських іграх в Стокгольмі, Швеція, 1912 року у складі збірної Російської імперії були спортсмени українського походження. Зокрема, призери Олімпійських ігор Микола Мельницький та Григорій Пантелеймонов, шабліст Аполлон Грейфенфельс, учасники кінних змагань Олександр Родзянко та Сергій Загорський, змагань зі стрільби Борис Белинський, Григорій Шестеріков, Олександр Тілло, змагань з греко-римської боротьби – Терентій Корінь та інші.

Деякі змагання із зимових видів спорту проходили під час Літніх Олімпіад. Так з 1908 року, з IV Олімпіади у Лондоні, проводились змагання фігуристів. А 1920 року на VІІ Літніх Олімпійських іграх в Антверпені до фігурного катання додався хокей із шайбою.
Перші офіційні Зимові Олімпійські ігри відбулись 1924 у місті Шамоні (Франція) з 25 січня по 5 лютого.
Ігри проходили як “Тиждень зимового спорту”, в них взяло участь 258 спортсменів із 16 країн, із них – 247 чоловіків та 11 жінок. Було розіграно 16 комплектів нагород у 9 видах спорту.

У них взяв участь львівський спортсмен Степан Вітковський, який пробіг лижний марафон 50 км. На Ігри він приїхав у складі команди Польщі, посів 21 місце.

На цих же Іграх виступав американець українського походження Валентин Білас, що посів шосте місце на дистанції 5 000 метрів з швидкісного бігу на ковзанах.

На ІІ Олімпійських Іграх що проходили в Сент-Моріц (Швейцарія) 11—19 лютого 1928 року виступило 3 спортсмени українського походження: Валентин Білас (США) в бігу на ковзанах посів: 1500 м і 5000 м – 6 місце, 10000 м – 5 місце і 500 м – 17 місце.

Францішек Кава, народився у Львові, представляв Польщу в лижних перегонах на 50 км посів 27 місце. Кава закінчив Львівську політехніку і був інженером систем вентиляції та нагрівання. Улітку він бігав середні легкоатлетичні дистанції , а взимку — на лижах.

Володимир Крігер (народився у Дніпропетровську) представляв Польщу у грі в хокеї – 8 місце.

1932 року на Олімпіаді в Лейк-Плесіді (США) виступило четверо українців з Польщі. Вони представляли Польщу у хокеї на льоду: Адам Ковальський (народився в Івано-Франківську), Володимир Крігер (народився у Дніпропетровську), Роман Сабинський (народився у Львові), Казимир Соколовський (народився у Львові). Їх команда посіла 4 місце.

А також Валентин Білас: 5-е в бігу на ковзанах на дистанції 10000 м. 


Слід окремо розповісти про ковзаняра Валентина Біласа (Бяласа). Цей американець українського походження народився 1903 року Бостоні. Він переміг у міжнародних змаганнях у Детройті в 1926 р., а у 1929 р. встановив світовий рекорд на дистанції у дві милі з часом 5:35:5.
На Олімпіаді 1924 року він посів 6-е місце на дистанції 5000 м та 8-е – на дистанції 10000 м;
на Олімпіаді 1928 р. – 17-е на дистанції 500 м і 6-е – на дистанціях 1500 та 5000 м;
на Олімпіаді 1932 р. – 5-е на дистанції 10000 м.
В Олімпіаді 1936 р. В. Білас не зміг узяти участь через те, що втратив в автокатастрофі ногу. Але спортсмен не втратив сили духу – з протезом він продовжував кататися на льоду, а також успішно виступав у міських тенісних змаганнях, тренував молодих спортсменів. Його ім’я сьогодні носить Val Bialas Ski Center в Утіці (Нью-Йорк). 


IV Зимові Олімпійські ігри відбулися у баварському місті Гарміш-Партенкірхен з 6 по 16 лютого 1936 року.
Участь в зимовій Олімпіаді узяли 646 учасників з 28 країн світу, між якими було розіграні 17 комплектів медалей у 7 видах спорту.

Вихідці з України виступали за Польщу: Адам Ковальський (народився в Івано-Франківську), Казимир Соколовський (народився у Львові), Едмунд Зелінський (народився в Києві), Роман Ступницький та Владислав Лемішко (Львів) у складі хокейної команди посіли 9 місце.

Студент юридичного факультету Чернівецького університету Роман Турушанко був учасником зимової Олімпіади 1936 р., представляючи Румунію в змаганнях з фігурного катання, ставши при цьому першим українцем, що брав участь в Олімпійських змаганнях в цьому виді спорту. Роман Турушанко – вихованець Українського спортивного клубу «Довбуш», який діяв у Чернівцях в 1920-40 рр. 


Крім Романа Турушанка Румунію на цій Олімпіаді захищали ще двоє представників Буковини – Альфред Айзенбайсер-Ферару та Ірина Тімчіч, які зайняли 13-е місце серед пар у змаганнях з фігурного катання. 

До Другої Світової війни українці брали участь у всіх Зимових Олімпійських іграх, що проводились, у складах олімпійських збірних Польщі, США, Румунії та інших країн, проте не здобули нагород. 

Першими Олімпійськими призерами на Літніх Іграх були американець українського походження Юрко Кояк (Коцай) на Іграх 1928 р. в Амстердамі з олімпійським та світовим рекордами переміг на 100-метровій дистанції в плаванні горілиць. 

Срібну нагороду на цій Олімпіаді здобув син українських селян-емігрантів з Галичини Стефан Галайко, виступаючи за американську команду з боксу.

1936 року на Літній Олімпіаді в Берліні в складі команди Чехословаччини золоту медаль завоював спортсмен українського походження Володимир Сироватка, що переміг у змаганнях на каное-двійці на 1000 метрів спільно з Яном Брзаком-Феліксом. 

Під час існування незалежної Карпатської України активно реалізовувалась ідея про самостійну участь українців в Олімпіаді, що призвело до переїзду чи намірі переїхати декого з львівських спортсменів до Хусту (столиці Карпатської України) в 1939 р. 

Спортсмени сподівались взяти участь в Олімпіаді 1940 р. У тодішній українській пресі зустрічаємо заголовки «Чи проспимо і XII Олімпіаду?», «До побачення в Токіо!». 
Утім, військова агресія Угорщина проти Карпатської України та початок ІІ Світової війни не дали змогу реалізуватись цим намірам. 

V Зимові Ігри відбулись Сент-Моріц (Швейцарія), проходили з 30 січня по 8 лютого 1948 року.
Після ІІ Світової війни більшість українських земель було включено до складу СРСР.
У цих змаганнях взяв участь лише колишній львів'янин та гравець львівських команд «Погонь» і «Спартак» Мєчислав Палюс у складі хокейної збірної Польщі. 


Найбільша частина українських спортсменів у ХХ ст. здобули медалі та виступали на Зимових Олімпіадах у складі збірної Радянського Союзу (на Олімпійських іграх з 1952 року до 1988 року) та у складі Об'єднаної команди в 1992 році. 

VII Зимові Олімпійські ігри проходили з 26 січня по 5 лютого 1956 року в місті Кopтінa-д’Aмпeццo (Італія). В іграх брали участь 924 спортсмени, зокрема 146 жінок з 33 країн світу. 
Це були перші Зимові ігри в яких взяв участь СРСР. П’ятдесят три спортсмени Радянського Союзу брали участь в змаганнях з лижного спорту, швидкісного бігу на ковзанах та хокею. 

Першим радянським прапороносцем став український ковзаняр Олег Гончаренко. Він народився у Харкові та був першим радянський чемпіон світу в класичному ковзанярському багатоборстві, чемпіоном Европи. 

На Зимових Олімпійських іграх 1956 в Кортіна-д'Ампеццо Олег Гончаренко завоював дві "перші українські зимові" бронзові медалі на дистанціях 5000 і 10000 метрів. 

О. Гончаренко брав також участь в Зимових Олімпійських іграх 1960 в Скво-Веллі (США), де посів шосте місце на дистанції 5000 метрів. 

VIII Зимові Ігри в Скво-Веллі проходили 18 — 28 лютого 1960 року. 
А у хокейній команди Канади виступав українець Юрій (Джордж) Самойленко, який став одним з найкращих на турнірі, закинувши 7 шайб та завоював срібні нагороди Олімпіади. 

ІХ Зимові Олімпійські Ігри в Інсбрук (Австрія), проходили з 29 січня по 9 лютого 1964 року.
Вперше пройшли змагання із санного спорту, в яких на одиночних санках перемогли німці. 

8-м серед чоловіків був представник Польщі Єжи Войнар, народжений 1930 року у Львові, чемпіон світу. 

В 1960-х роках українських спортсменів на Олімпіадах майже не було представлено. 
Тому на початку 1970-х років в Україні було здійснено низку комплексних заходів для розвитку зимових видів спорту: реконструкція й будівництво спортивних баз, залучення відомих фахівців, створення відділень у спортивних школах центрів підготовки із зимових видів спорту. 

ХІ Зимові Ігри в Саппоро (Японія), проходили 3 — 13 лютого 1972 року. Це були перші Зимові Ігри в Азії. 
На Олімпіадах у Саппоро Іван Бяков (український радянський спортсмен) виграв першу "українську" зимову олімпійську золоту медаль у складі естафетної команди Радянського Союзу в естафеті 4 х 7,5 км. 

Іван Бяков закінчив Київський інститут фізичної культури. Був чемпіоном СРСР у гонці на 20 км у 1973 році. З 1992 до 1998 роки був президентом Федерації біатлону України та членом Національного олімпійського комітету України, до 2009 року був членом президії Федерації біатлону України. 

ХІІ Олімпійські Ігри в Інсбруку (Австрія), проходили 4 — 15 лютого 1976 року. Інсбрук вдруге за 12 років став столицею змагань. 
Ще одне зимове олімпійське “золото” здобув представник України Іван Бяков. Він переміг в естафеті біатлоністів (4х10 км). 

Іншим представником України на Олімпіаді 1976 в Інсбруку була Тетяна Шелехова, яка виступала у змаганнях зі швидкісного бігу на ковзанах. 

На ХІІІ зимових Олімпійських іграх у Лейк-Плесіді (США) у 1980 р. представниками України були п’ять спортсменів (два чоловіки та три жінки) зі швидкісного бігу на ковзанах, що не здобули медалів. 

А Віра Зозуля, українка за походженням, стала Олімпійською чемпіонкою на одномісних санках. 

XIV Зимові Олімпійські ігри проходили з 8 по 23 лютого 1984 року в Сараєво (Югославія). 
Від України до складу збірної команди СРСР потрапили чотири спортсмени (три чоловіки та одна жінка), які виступали у змаганнях із лижних гонок, стрибків з трампліна, лижного двоборства, швидкісного бігу на ковзанах. Львів'янин Валерій Савін брав участь у стрибках з 70 м. трампліна і посів 31-е місце. 
Срібну медаль для України приніс Олександр Батюк (Чернігів) у лижній естафеті 4х10 км. 

XV Зимові Олімпійські ігри проходили з 13 по 28 лютого 1988 року в місті Калгарі (Канада). 
На них виступали три спортсмени з України у змаганнях із фігурного катання на ковзанах, швидкісного бігу на ковзанах та лижних гонок. 

18-річний одеський фігурист Віктор Петренко у дебютному виступі на Олімпіаді завоював бронзову нагороду. 

У Альбервілі (Франція) у 1992 р. пройшли ХѴІ зимові Олімпійські ігри, на яких спортсмени України виступали у складі Об’єднаної команди СНД. 

Вісім українських спортсменів (п’ять чоловіків та три жінки) взяли участь у змаганнях із шести видів спорту. 

Два представники України стали олімпійськими чемпіонами: В. Петренко у змаганнях з одиночного фігурного катання на ковзанах та О. Житник у складі хокейної команди. 

Львів’янка Світлана Гладишева виступала на гірськолижних трасах і була 8-ю у швидкісному спуску та 27-ю — у супергіганті. 

Починаючи з 1994 року українські спортсмени почали виступи в Олімпійські команді Незалежної України. 

XVIІ Ігри в Ліллехаммері (Норвегія) проходили 12 — 27 лютого 1994 року, через два роки після попередніх. Міжнародний Олімпійських Комітет розвести між собою Зимові та Літні Олімпіади. 

В Лілллехаммер поїхали 37 українських спортсменів, що виступали у десяти видах спорту. 

Україна здобула золоту й бронзову медалі. Олімпійською чемпіонкою стала Оксана Баюл. 
Бронзову медаль завоювала Валентина Цербе за змагання біатлоністок на дистанції 7,5 км. 

Декілька спортсменів України увійшли в шістку найкращих. Фігурист В.Петренко (4 місце), Н.Шерстньова, яка у змаганнях з фрістайлу (5 місце), п'яте місце посіла й команда біатлоністок (Є.Петрова, М.Склота, Є.Огурцова, В.Цербе) в естафеті 4х7,5 км.


Читайте також:
Українець на І Олімпійських іграх 1896 року

Friday, 2 February 2018

2 лютого українці святкують Стрітення

Свято Стрітення всі християнські церкви відзначають 2 лютого, тобто на 40 день після Різдва та на 32 день після Водохреща. Але за різними календарями.

Свято Стрітення Господнього – велике, одне за дванадцяти найбільших свят церковного року. 
Католицька церква, а також більшість православних церков світу, в тому числі Вселенський Константинопольський патріархат, Антіохійський, Олександрійський патріархати, Румунська, Грецька, Болгарська, Чесько-Словацька, Фінська та інші православні відзначають це свято за удосконаленим Григоріанським календарем, який співпадає з астрологічним.

Лише 4 православні церкви (Російська, Сербська, Грузинська та Єрусалимський патріархат) користуються неточним староримським Юліанським календарем, в якому за 2 тис. років накопичилась похибка в 14 днів між правильним астрологічним календарем та календарем, який був прийнятий в той час в Римській імперії, коли канонізувались християнські обряди й свята.


Тому РПЦ та інші церкви які діють в пострадянських країнах продовжуються відзначати Стрітення 2 лютого (за старим стилем), але зараз цей день відповідає 15 лютого астрологічного календаря.

Давні українці святкували Свято Стрітення, яке ще називали Громиця (Громниця) або Зимобор, в день перехідної чверті в сонячному календарі, посередині між зимовим сонцестоянням 21 грудня (найкоротшим днем у році) та весняним рівноденням (20 березня). Тобто знову ж таки 2 лютого.

Наші пращури вважали, що на Стрітення зима з літом зустрічаються.
Зима іде туди, де було літо, а літо - де була зима.
Дорогою вони зустрічаються і говорять між собою:
- Боже, поможи тобі, зимо! - каже літо.
- Дай, Боже, здоров'я! - відповідає зима.
- Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!

На Стрітення Зима лютує (звідси й назва місяця "лютий") бо відчуває, що слабне.
Отже, саме на Стрітення припадає середина астрономічної зими.
І це час початку приходу Літа.
До прильоту птахів ще далеко, а саме вони мають принести тепло з Вирію на своїх крилах, але перші подихи теплого вітерцю та лучики Сонця починають гріти землю.

Стародавні слов'яни, так само як і кельти, поділяли рік на дві великі пори: зима і літо.
В той же час давньогерманські племена ділили рік на три частини: зима, весна й літо. Пізніше у всіх народів прижився поділ року на чотири пори.

На Стрітення головним дійством була зустріч двох стихій та освячення вогню і води.
Наші пращури палили смолоскипи, що пізніше трансформувались у свічки, які символізували Сонце, що відроджується, та обходили з ними свої оселі. Християни також перейняли цей звичай запалювати й освячувати в церкві свічки та нести їх додому, як обереги.

Стрітення це свято очищення від усього гріховного й непотрібного. Це був час початку нового землеробського сезону.
В народі з Зимобором пов’язували надії на тепло.
З цього приводу казали:
«Зима йде туди, де було літо, а літо йде туди, де була зима»,
«Прийшла громниця – зимі половиця»,
«В цей день лютий до березня приїхав»,
«Якщо на Громницю півень нап’ється водиці, то на Юрія кінь напасеться травиці»,
«Як на Стрітення капає зі стріх, так капатиме з вуликів»,
«Прийшла Громниця – скидай рукавиці»,
«На Стрітення обертається птиця до гнізда, а хлібороб – до плуга».

Стрітення є одним з великих християнських свят. В цей день, як правило, не працювали.
На честь Стрітення в церквах робили святкові служби, святили воду й свічки.
Побутувало повір’я, що «громниці» (посвячені свічки) допомагають від грому. Їх спеціально тримали в господарствах і, коли надходила гроза, запалювали, щоб «грім хату не підпалив», а також давали в руки тим, хто помирав, коли читали відхідну. Це, на думку віруючих, значно полегшувало передсмертні муки і очищало людину від гріхів.

Також свічки-громниці захищають від пожеж і нечистої сили у будинку. Після повернення зі церкви господар запалював свічку "щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерев не побив".
Хазяїн обходив з запаленою свічкою всю хату й малював хрести на сволоках.
Протягом року зберігали свічки на покуті, або ж вплітали у дідухи.
Такі свічки, за повір'ями, мають виняткову силу і оберігають оселю від бурі, зливи чи смерчу, ниву — від бурелому чи граду, а членів родини — від «злого ока» та хвороб.
В деяких регіонах виготовляли символічний хрест або інший оберіг, який прикріпляли над дверима. Цілий рік він захищав оселю, а перед самим святом його знімали й спалювали. На його місці вішався новий хрест. 


Стрітенська чи громнична свічка оздоровлює тілесно й духовно. У своєму відомому «Требнику» для української Церкви 1646 року Митрополит Київський і всієї Русі-України Св. Петро Могила описав також «Чин благословення та освячення свічок на Стрітення Господнє», який і досі користуються православні.

На Стрітення також освячували воду, яка вважалась дуже цілющою та сильною. Було прийнято набирати свячену воду в нову, ще не вживану посудину, приносили додому і пильно берегли. 
Цій воді приписувалась магічна сила.
Коли козак або чумак збирався у дорогу, йому давали хліб, сіль і кропили стрітенською водою волів, воза і саму людину, примовляючи: "Боже тебе збережи!".

В цей день також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса - врожай, нема роси - немає врожаю.
Стрітенські морози вважаються останніми, і після них селяни вже не наважувалися пускатися в далеку дорогу на санях.
Особливо піклувалися в цей день про домашню птицю, худобу, зерно і плодові дерева. Не потрібно цього дня збиратися в далеку дорогу в цей день - можна загрузнути на першому перехресті.

Як у стародавніх українців, так і в християнській традиції Стрітення є одним з найбільших свят річного циклу з яким повязано дуже багато прикмет, та який є одним з важливих днів для планування й побудови свого життя на весь наступний рік.

Читайте також:

Saturday, 6 January 2018

Всі Церкви святкують Різдво 25 грудня

Різдво Христове всіма християнськими церквами святкується 25 грудня.
Просто РПЦ та декілька інших церков роблять це за "старим стилем".


На початках християнства Різдво Христове святкували в різні дні. Поступово це свято стало припадати на період після найкоротшого дня у році.
Вперше у історичних джерелах, що збереглися, 25 грудня як дата народження Христа вказана Діонісієм Філокалом у "Хронографі" 354 року, який у свою чергу спирається на джерела 336 року, що написані за рік до смерті імператора Констянтина Великого.

Офіційне рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було затверджено на Третьому Вселенському церковному соборі в 431 році (Ефеський Всецерковний Собор).

Проте існуюче та той час літочислення, прийняте за Римського імператора Юлія Цезаря (т.з. "Юліанський календар"), поступово пересуває астрономічний час. Різниця юліанського календаря з астрономічним в один день накопичується за 128 років. Розрахунки показують, що через 8 тисяч років Різдво буде приходитись на весну, а а через 20 тис. - на літо.

1582 року за ініціативи Папи Римського Григорія XIII було розроблено та затверджено новий календар, який більш точно відповідав астрономічному.
На честь його календар й було названо "Григоріанським".

Зараз не лише католики й протестанти, але й більшість православних церков світу (10 з 14) святкують Різдво та інші церковні свята також за новим стилем.

Ще 1923 року за ініціативи Вселенського Константинопольського патріарха відбулись збори православних церков, де було прийнято рішення про виправлення неточностей Юліанського календаря.

Хоча РПЦ в тій зустрічі участі не брало, проте московський патріарх Тихон також видав постанову про перехід на "Новоюліанський" календар (так православні назвали свій "Григоріанський календар").

Проте 8 листопада 1923 року патріарх Тихон розпорядився «повсеместное и обязательное введение нового стиля в церковное употребление временно отложить».

Таким чином, відповідно до церковних канонів, РПЦ також живе за новим календарем. Просто вони його "тимчасово відклали".

Російське православ'я та його сателіти до цього часу не може погодитися з очевидним, намагаючись жити за давньоримськими правилами, які кожні 128 років додають помилку в одну добу до астрономічного календаря.

Однак, незважаючи на ці чисто політичні, а не церковні негаразди,
всі християнські церкви святкують Різдво Христове в один день 25 грудня.
Просто одні церкви користуються більш точним календарем, відповідним астрономічному року, а інші продовжують притримуватись застарілого календаря.

Saturday, 21 October 2017

Українські державні герби в Цюрихському гербовнику XIV ст.

За часів Київської Русі та Руського (Давньоукраїнського) Королівства в ІХ-ХIV ст. політичні, суспільні, культурні та інші процеси в Україні відбувались в цілковитій зв'язці з занальноевропейськими процесами.
Те саме стосується й розвитку української геральдики та герботворення.
З часів ХІІІ ст. збереглось не так вже й багато гербовників.
Хоча і в них є присутні українські державні герби.

В XIV ст. кількість збережених гербовників в Европі суттєво збільшилася. Відомо про понад 70 загальних і локальних збірників гербів; тоді як гербовників XIII ст. є не більше 30.

При цьому слід відмітити істотне збільшення застосування самих гербів. З'являються не лише державні та королівські герби, але й велика кількість лицарських та шляхетських гербів, які потребували унормування та реєстру. Регіонами активної кодифікації гербів стали Північна Франція, Англія, бельгійські, данські, німецькі землі.

Якщо в ХІІІ ст. гербовники видавались як описи щитів, геральдичні поеми, літописи чи хроніки лицарських турнірів;
то в XIV ст. більшість гербовників є мальованими, в яких розміщуються зображення різноманітних гербів, часто навіть без підпису кому вони належать.

Найбільш відомими з XIV ст. є загальноевропейські гербовники: Гельдернський, Цюрихський, Белленвільський збірник.

Цюрихський гербовник або Цюрихська гербова роля («Züricher Wappenrolle») є одним з найстаріших, збережених в оригіналі рукописів, що являє собою пергаментний гербовий сувій з трьох рулонів.

Перший сувій містить 28 гербів зображених на прапорах та 22 герби на щитах, на яких зображені герби майже всіх країн Европи, в тому числі й Давньоукраїнського королівства.
Другий сувій  має зображення з обох боків пергаменту й містить на лицьовому боці 140, а на зворотному 146 герба.
Третій сувій пергаменту містить 142 герба.

Багато з гербів Цюрихської ролі за походженням тяжіють до регіону Боденського озера (розташоване у Альпах, на кордоні Німеччини, Швейцарії та Австрії). На підставі чого робиться висновок про ймовірне місце створення Цюрихського гербовника.
А його назва походить від місця зберігання оригіналу цього рукопису - Цюрихська бібліотека, якій 1750 року подарував книгу її тодішній власник Йоганн Якоб Шейхцер.

Особливості створення й авторство Цюрихської гербової ролі  невідомі. Збереглись також декілька копій рукопису XVI та XVIII ст. Остання виконана в стилі й по змісту є ближче до оригіналу XIV ст., при цьому обидві копії містять зниклу частину з 108 гербами (якої бракує в оригіналі книги).

Руська (Давньоукраїнська) Держава також присутня на сторінках цього гербовника. При цьому даний рукопис наслідує традиції найдавніших відомих писемних джерел західно-европейського походження, які подають відомості про герб Короля Руси, як зображення "повстяного капелюха".

Так німецька латиномовна геральдична поема „Clipearium Teutonicorum”, написана Конрадом фон Муре приблизно 1260–1264р. розпочинається з опису гербів найбільших державних утворень тогочасної Европи.

В тому числі в поемі сказано й про герб Руського (Давньоукраїнського) Королівства:

Pileus in niveo clipeo rubet estque Rutheni 
Regis, gens cuius procul est a littore Reni. 

"Капелюх на щиті володаря Русі
Короля, чий народ живе далеко від Рейну"

Герб Русі-України, зображений в „Цюрихській гербовій ролі”, також являє собою червоний повстяний капелюх розміщений в срібному щиті готичної форми. Над щитом зображений лицарський шолом, на якому аналогічний капелюх.

Наступним в сувої йде герб Руського (Давньоукраїнського) Королівства в червоному щиті готичної форми, на якому зображено три срібних капелюха з чорними китицями, а над щитом шолом, в нашоломнику також є срібний капелюх під павичевим пір'ям.
Ці два давньоукраїнські герби розташовані, відповідно, на передостанньому й останньому місці в первому сувої гербової ролі, в якій знаходяться геральдичні символи найбільших держав Европи того часу.

А те чому герби України-Руси подані саме в такому вигляді має своє пояснення.
Багато дослідників геральдики вказують на те, що "Züricher Wappenrolle" зображує більш-менш адекватно зображення державних гербів в основному лише тих країн, що розташовані неподалік від місця створення рукопису.
Це в основному герби німецькомовних держав – Священої Римської імперії, Каринтії, Австрії, Баварії, Саксонії, Штирії, Бадена, Вюртемберга, Лотарингії та ін., або їхніх безпосередніх сусідів – Франції, Чехії, Сілезії, Данії та ін.

А всі інші европейські герби, в тому числі Королівства Кастилії та Арагона, Португалії, Навари, Норвегії, Єрусалимського королівства подані в доволі перекрученому вигляді, які далекі від оригіналу.

Очевидно, що в ситуації з руськими (давньоукраїнськими) державними гербами маємо також справу з певним перекручуванням реально існуючого геральдичного зображення.

Автори „Clipearium Teutonicorum” та „Züricher Wappenrolle” могли просто не розпізнати справжнього змісту зображення українського герба, який багато чеканився на вітчизняних печатках й монетах того часу.
Це легко побачити на зображеннях варіантів гербів князів й королів Київської Русі та Королівства України-Руси.

Ще однією згадкою про "Русь" в Цюрихському сувої є зображення герба з трьома кінськими копитами на ньому. Походження та історія цього герба невідома.

Цікавим є й той факт, що окрім державних та шляхетських гербів, які традиційно зображені в щитах,
в Цюрихському гербовнику є також зображення символів католицьких епископів, які намальовані у формі прапорів.
І останніми в ряду з 28 найбільших европейських католицьких кафедр й монастирів йдуть зображення гербів Польщі та Королівства Русі.

На той час католицька кафедра в Україні (як і столиця Українського Королівства) знаходились у Львові, тому на прапорі зображено Золотий Лев на чорному тлі, який пізніше зустрічається в багатьох европейських гербовниках, саме як герб Королівства Русі-України.

Таким чином Цюрихська гербова роля («Züricher Wappenrolle») є одним з перших, відомих нині, европейських гербовників, в якому зображено як Тризуб (герб Київської Русі) так й Золотий Лев (герб Давньоукраїнського Королівства, а пізніше герб Галичини).

Початки української геральдичної традиції, власне як і сама доба пізнього середньовіччя, у вітчизняній історії на жаль дуже мало вивчені й приховані від сучасного дослідника непроглядним туманом міфів радянської історіографії та маніпуляціями імперського "русского міра" за яким важко вловити навіть найзагальніші правдиві факти щодо справжньої історії Давньоукраїнського Королівства.



Читайте також:

Перші Королі України-Русі. Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках датується серединою XIII століття. Список Королів України-Руси. Герби української шляхти. Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів. Історичні українські держави (від Куявії до України).