Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України
Після занепаду Великого князівства Київського (Київської Русі) внаслідок монгольської навали, постало Королівство Руси-України, в якому продовжила функціонувати давньоукраїнська держава та продовжила формуватись та розвиватись давньоукраїнська шляхта.
Удільні Перемишльське, Холмське, Волинське (Володимирське) та Молдавське князівства (землі), що перебували у складі Королівства Руси-України стали одними з осередків розвитку давньоукраїнського боярства і шляхти.
У 1340-х роках, після вигасання, після вигасання королівської династії Романовичів в Королівстві Руси-України та в процесі боротьби за спадщину Королівства Русі (землі та корону) між Польщею, Угорщиною та Великим князівством Литовським відбулись зміни в структурі та складі давньоукраїнської шляхти.
Змінювались власники земель, угідь, змінювались назви старших шляхетських родів та формувались нові династії; нові володарі (королі і князі) надавали захоплені землі своїм лицарям, або підтверджували право на володіння старим дідичам.
Перші збережені згадки про Заблоцьких відомі від 1323 року, коли останній король незалежного Королівства Русі Юрій ІІ Болеслав, разом зі своєю матір’ю (Марія Юріївна - донька Короля Русі Юрія І Львовича) підтвердили, на прохання Ходора Головача, попередній привілей свого дядька короля Руси-України Льва ІІ Юрійовича, що був ним наданий на село Заболотці (Перемишлянська земля).
В цьому документі зазначено, що село Заболотці надане у володіння вже в часи правління Короля Руси-України Льва ІІ Юрійовича й отримав його батько Ходора - Юрій.
Головачевичі залишалися власниками частини села ще в XV ст.
Їхнє перебування на Перемишльщині з часів Королівства Русі не викликає сумнівів.
Поряд з ними з 30-х років XV ст. з’являються інші родини, котрі розпоряджалися частиною села Заболотців. Вони доводилися ріднею Головачевичам, однак цього прізвища не використовували.
В ті часи Перемишлянська шляхта формувалась як за рахунок місцевого населення, вихідців з різних верств давньоукраїнського суспільства: бояр, нарочитих (вельможних) мужів, князівських і королівських слуг, лицарів, тощо;
так і з мігрантів, при цьому, в основному, це були як представники західно-слов'янських племен, споріднених з українцями: кашуби з Помор'я, лужани з Сілезії, та інші,
так і давньоукраїнська шляхта, яка мешкала на Закарпатті, Поділлі, Молдові та Причорномор'ї, але після занепаду Королівства Русі (в яке входили всі ці землі), вони мігрували до Галичини й стали тут "новою" шляхтою з давньоукраїнського (русько-волоського та русько-угорського ) населення з Мармарощини, з межиріччя Дністра і Пруту, та з Угорщини.
В меншій мірі були також переселенці з Волині, з Берестейщини ("з під Литви") та інших українських земель.
Привілеї на землю (та шляхетство) надавав й намісник угорського короля Людовика в Королівстві Руси-України (у 1372-1378 рр.), що титулувався «Господарем і Дідичем Руської землі» Володислав Опольчик.
Після цього, з 1378 до 1386 рр. вся Західна Україна (Галичина, Перемишля, Холмщина, Поділля, Придністров'я, Закарпаття) перебувала під безпосереднім
управлінням Угорського монарха:
Спочатку короля Угорщини, а також короля Польщі та Русі, Людовика Анжуйського - який був небожем (племінником) короля Польщі і Русі Казимира ІІІ й троюрідним братом попереднього короля Русі Юрія ІІ Болеслава.
А після смерті Людовика (1382 р.) - під управлінням його доньки королеви Угорщини і Русі Марії І Анжуйської.
Тому за ці 9 років панування були як нові дарування або підтверження земель в кінці 1370-х – першій половині 1380-х років, так і прибуття нових "угорців" - в основному давньоукраїнських родів з-під Угорщини (Закарпаття, Мармарощини, Молдови).
*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)
*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)
Ціла низка шляхетських родів "з волохів" та "з угорців" переїхали в той час на Перемишльчину.
Так, з території Марамарощини та Молдови одними з першим мігрував засновник родової спільноти Риботицьких - Буховських - Берестянських - Губицьких — Степан, відомий з 1359 р., ймовірний нащадок Молдавського воєводи Саса.
В наступні десятиліття й до початку 1430-х років на територію Перемишльської землі з Дністра та Карпат переїхало та осіло ще кілька давньоукраїнських представників, які започаткували окремі шляхетські роди.
При цьому, серед усіх давньоукраїнських земель (під владою Королів Польщі і Русі - Західна Україна; Великих князів Литовських і Руських - Центральна, Південна і Східна Україна), в часи після занепаду Королівства Руси-України,
Перемишльська земля зберегла чи не найбільшу кількістю пам’яток родового герботворення (герби, печатки, родові знаки).
У XIV-XV ст. ці Підкарпатські терени стали місцем прихистку великої кількості родів давньоукраїнської шляхти. Серед них були й потужні Панські (Господарські) роди, що прагнули зберегти своє становище еліти навіть в умовах поступової асиміляцію до складу Польщі.
Значну частину тут також складала т.з. "дрібна" шляхта, що вела боротьбу за офіційне визнання своїх шляхетських привілеїв.
Тут також було досить розвинуто використання старовинних родових гербів, що репрезентували давність та знатність родів їх власників.
У великій кількості родових гербів Перемишльської землі простежуються як ознаки регіональної системи герботворення, з власними сюжетами, так і подібність зі шляхетськими гербами інших українських земель, що абсолютно доводить, що давня українська геральдика являла собою взаємопов'язану та цільну геральдичну систему.
До оригінальних місцевих гербів можна віднести родовий знак Панів Бибельських, яким також користувався цілий ряд дрібніших Перемишльських родів: хрест над пов’язкою з кінцями додолу, що мають вигляд кос або ріжків півмісяця.
В пізніших гербовниках Речі Посполитої цей стали називати Вовчі Коси або Наленч (або інші герби з фігурами півмісяця, чи іншого знака півкола з загнутими кінцями).
Зображення напівкола або кола з загостренями або заокругленями на кінцях є доволі поширеним в давньоукраїнській геральдиці.
З цих гербів, з часом, виникають похідні від них герби зі зображенням підкови замість півкола або півмісяця.
А от зображення хреста в різних родових гербах виникає значно пізніше.
Так, в гербах Іванка Заблоцького (Іванка з Заболоття) та Івашка з Пачлав було присутнє саме лише зображення косоподібного знака (clenodio matris videlicet Vilczekossy Iwanko de Zabloczcze et Iwasko de Paczlaw).
Пізнішим поширеним сюжетом в Перемишльському родовому герботворенні є зображення хреста і півкола, або декілька півкіл (з хрестом чи стрілою) в різних варіаціях.
Були відомі також зображення гербів, яких пізніше віднесли до герба Побог, Топор та інших.
Проте, найбільш поширеним сюжетом давньоукраїнського герботворення в Перемишльській землі було зображення стріли, часто, в поєднанні з півколом або півмісяцем, які пізніше всі записали до герба Драго-Сас. Хоча насправді місцева шляхта (як і взагалі вся загальноукраїнська стародавня шляхта) мала власне свої питомі, різноманітні автентичні герби, які лише частково в чомусь нагадували пізніші, офіційно закріплені в гербовниках Речі Посполитої.
Проте, коли в XV ст. на українські землі повністю поширилось польське право, всі українські шляхетські роди мали "підлаштовуватись" під ті чи інші "офіційні" герби, тому переважна більшість Перемишльської шляхти була записана до герба Драго-Сас.
Хоча історично до цього герба відносились лише рід Панів Риботицькі та їх відгалуження – Берестянські, Бісковицькі, Буховські, Волосицькі та Губицькі, що користувалися своїм давнім родовим гербом, який в письмових джерелах називали Драго-Сас (або просто Сас).
Зображення стріли вістрям вгору над півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого розміщено дві шестипроменеві зірки
бачимо також в щиті на печатці Петра з Берестян від 1510 р.
Цей герб виводять від Господарів (князів) Молдавії Драгоша і його сина Саса.
Відповідно до "Слов'яно-Молдавського Літопису" (1358 р.) з міста Венеції (де мешкали південно-слов'янські племена венедів) прийшли два брати: Роман і Влахат, що були віри православної. Тікали вони від гонінь "Нового Риму" (католиків). Жили вони і їхній рід у Венеції роками, аж поки папа Формос відступився від православ'я у латинство. Відтоді воювали вони аж до правління Володислава, короля Угорського. А король Володислав був сином брата (племінником) Сави, архієпископа Сербського.
У роки королювання Володислава рушили на угрів війною татари, князь Неймет зі своїх кочовищ, з річки Прута і з річки Молдави. Пройшли вони через високі гори і поперек угорської землі Ердель, і прибули до річки Мореш, і стали тут. Почув же угорський король Володислав про наступ татарський і послав невдовзі до Рима, до кесаря і папи, аби прийшли йому на допомогу. Послав і до старих римлян, до Романовичів. Нові римляни та старі римляни (венеди) зібралася, і прийшли до угрів, на поміч королю Володиславу.
Після перемоги над татарами, "нові римляни" хотіли намовити короля проти "старих римлян", але в звернулись до короля Володислава, щоб не схиляв їх до латинського закону і дозволив би їм триматися християнського грецького закону, і дав би їм землю на прожиток.
Король вельми охоче прийняв їх і дав їм землю в Маромаруші, між річками Морешем і Тисою, що зветься місце Крижі, де вони й поселилися.
Серед них був розумний і мужній чоловік на ім'я Драгож (Драгош). Пішов він собі з дружиною (військом) на звірині лови і знайшов під високими горами слід тура. Рушили вони за туром через високі гори, перейшли високі полонини, і прийшли за звіром до долішнього і прекрасного місця.
І напали на тура біля річки, на березі під вербою, убили його і наситилися ловом своїм. І прийшла їм від Бога у серце думка, аби розглянули собі для проживання те місце і поселилися тут.
Вибрали вони собі розумного чоловіка на ім'я Драгош, і назвали його Господарем і Уоєводою.
І відтоді, з волі Божої, почалася Молдавська земля.
Зробив він собі воєводську печатку з турячою головою для всієї землі (нині це герб Молдови і Буковини) й господарював на воєводстві два роки.
Після нього воєводствував його син, воєвода Сас, — чотири роки.
Після Саса — його син Лацько, вісім років.
Потім господарював воєвода Богдан — шість років.
В цей час Молдовські Господарі були васалами Королівства Русі.
Вважається що нащадки Господарів і Воєвод Драгоша і Саса, після занепаду Королівства Руси-України, переселились до Перемишльщини. На їх честь й назвали герб Драго-Сас.
Родинні зв'язки Заблоцькі мали й з родом Берестянських.
Засновником родин Берестянських, Риботицьких, Буховських, Губицьких та Волосецьких - був Степан Риботицький, граф з "угрів", що народився бл. 1340 року.
Небіж воєводи Молдавського Богдана І.
Степан брав участь в поході 1359 року на землі Молдавії, в якому він зі своїм дядьком здобули перемогу над намісником угорської корони.
1366 року король Польщі і Русі Казимир III, дарував Степану (Стефану) землі з селами та монастирями, у верхів'ї р. Вяра, в Перемишльській землі.
Центром цих земель було село Риботичі, від назви якого Степан і взяв прізвище Риботицький. Від Богдана I походить подальший рід Молдавських Господарів.
Другим серед найбільш поширених сюжетів родового герботворення Перемишльської землі було зображення трьох врубів (пізніший герб Корчак). Ним, зокрема, користувався в якості родових гербів цілий ряд місцевих панських родів: Дрогоївські, Порохницькі та їх молодша галузь – Розборські, Дершняки пани з Рокитниці, Сінновські, Барзі, Чурили пани зі Стоян (галузь роду панів Горайських) та інші.
Частина давньоукраїнських родів Перемишльської землі користувалася гербами з зображенням гербових фігур (тварин, рослин, зброї).
Ці сюжети, в той час, становили основу західно-європейського герботворення, але на теренах Великого князівства Київського (Київської Руси), та на
теренах Великого князівства Литовського і Руського (Українського), зустрічались не надто часто.
Так, на гербі родів панів Фредрів та їх відгалужень є зображення єдинорога, що вплинуло на використання в подальшому родом Ходновських герба Бонча.
На печатці Венцеслава з Радоховичів від 1427 р. було зображено голову оленя, а на печатці Михайла з Дроздовичів з того ж року – голову собаки.
Перемиський земський суддя (1435 – 1449) Петро Богданович пан з Гроховичів користувався 1439 р. печаткою з зображенням барана. Молодша галузь роду Гроховських – пани Германовські також мали в гербі зображення барана.
А на печатці Андрія пана з Германовичів 1427 р. знаходилося зображення родового знака у вигляді літери W – подібного до пізнішого герба Абданк.
З панами Гроховськими був споріднений рід Воютицьких панів з Воютичів, що також користувався гербом з зображенням барана.
Судова записка від 1478 р. подає відомості про використання герба, подібного до пізнішого герба "Юноша", Перемишльськими земянами Занком і Прокопом Заблоцькими, з Заболоття (Zaynko et Procop de Zabloczcze post matrem de clenodio et armis Baran proclamacionis Iunoschyczy).
Зображення орлиного крила було в XV ст. гербом роду Городиських; а Кривицькі та пани Чапличі користувалися гербом з трьома ліліями (пізніший герб Кирдея), і т.д.
Серед польських родів, що одержали землеволодіння в Перемиській землі впродовж XV ст., найчастіше уживаним геральдичним сюжетом був герб Трубки. Іншими гербами, які зустрічались серед місцевої шляхти (раніше земян) були: герби Дрогомир – пани Лютославські, Костеша – Каковські (з Мазовії), Новина – Новошицькі, Пилява – самбірський гродський суддя Павло Радецький, Прегина – Братковські (згідно з пізнішими відомостями користувалися також гербом Сліповрон), Прус ІІ – Дембовські, Стрім’я – Третинські,
Сулима – Заблоцькі, Тупа Підкова – Станіслав Страка, та багато інших гербів і родів.
Рід Желіборських по-за гербом Сас користувався родовим знаком, у вигляді кола з відгалуженнями згори та здолу в супроводі двох півкіл, що лежать кінцями одне до одного, який бачимо на печатці представника цього роду від 1552 р.
Пізніше це зображення було зближене з іконографією герба Вовчі Коси (Wilczekosy або Prus II).
Пани Бибельські та Перемишльські земяни Корнеловські користувалися схожими родовими гербами: знак у вигляді пов’язки з кінцями додолу або у вигляді кос під хрестом, з незначними лише відмінностями. Герб Побог використовував Микола з Пели.
Давньоукраїнських герб, в основі якого лежало зображення знака у вигляді хреста над півколом, що лежить кінцями догори використовує рід Ольшанських. Перемишльські земяни Хлопчицькі мали шестипроменеву зірку з півмісяцем, й стрілу вістрям вгору над півколом, що лежить кінцями догори.
Герб з зображенням барана, був також у пана Петра з Корманиць (sigillum Petri de Kormanicz).
До XV ст. давньоукраїнська шляхта Перемишльської землі, в цілому, була досить однорідною та взаємопов'язаною.
Загалом генеалогія давньоукраїнської шляхти Перемишльської землі охоплює більше сотні родів.
Процес уніфікації всього розмаїття родових давньоукраїнських гербів Королівства Руси-України та Великого князівства Руського (Українського) та об’єднання всіх шляхетських родів в кілька гербових спільнот (Корчак, Драго-Сас, Салава, Яструб, Лада та ін.) розпочався, очевидно, під впливом тогочасної юридичної практики, за якої при виводі шляхетства потрібні були свідчення інших шляхтичів спільного герба з особою, що доводила власне шляхетське походження.
Це призводило до підлаштування гербових назв та зовнішнього вигляду гербів за польським зразком. Особливо цей процес посилився після Люблінської унії 1569 року, та створення на теренах Польщі, України, Білорусі і Литви спільної держави - Речі Посполитої з єдиним сводом законів та норм.
Протягом кінця XV - всього XVI ст. давньоукраїнські герби, в яких було зображення зірок та півмісяця ставали в судових записках, а згодом і в гербовниках Речі Посполитої: Сас або Леліва чи Древиця.
Герби з трьома врубами називали – Корчак або Рох ІІІ.
Герби з хрестом та півколом ставали Побогом, Яструбом чи Остоєю,
з хрестом і розгалуженннями – Нечуєю,
з колом і хрестами – Салавою або Осориєю.
Цей процес асиміляції українських гербів значно посилився в 2-й половині XVI ст., коли в Речі Посполитій з’являються перші друковані гербовники, що масово тиражують та закріплюють в шляхетській свідомості ті нечисленні "затверджені" форми давньоукраїнського герботворення, яким пощастило, в силу різних причин, потрапити на їх сторінки.
Для величезної кількості самобутніх давньоукраїнських гербів, залишався шлях лише уніфікації з друкованими зразками та поступового зникнення.
Цим власне було завершено добу давньоукраїнської геральдики часів Великого князівства Київського (Київської Русі), Королівства Руси-України та Великого князівства Руського (Українського) й розпочато нову добу шляхетського герботворення – Річ Посполитську.
До XV ст. давньоукраїнська шляхта Перемишльської землі, в цілому, була досить однорідною та взаємопов'язаною.
Поступово на західні українські етнічні землі (Перемишля, Холмщина, Червона Русь, Лемківщина) прибуває польська католицька шляхта, яка починає витісняти давньоукраїнську шляхту з її земель та володінь.
Це відображається й на демографічній ситуації та чисельності місцевих українських шляхетських родів.
Як засвідчує таблиця, українська шляхта Перемишльського та північної частини Самбірського повітів, стає на кінець XVI ст. малочисленною, нараховуючи заледве з десяток осіб в кожному роді: Заблоцькі, Рогозинські, Замойські, Негребецькі, Ритаровські, Шептицькі, Гостиславські, Тишковські, Маковські, Брилинські.
Це було наслідком витісненням української шляхти з її історичної території, що на північ від Дністра під впливом дій польської влади та польської шляхти.
Не в змозі протистояти зазіханням більш заможних та сильних сусідів, котрі активно розширювали свої маєтності, українська шляхта або занепадала, або змушена була мігрувала на південь Перемишльщини або на сусідні терени Галичини, Поділля, Берестейщини, Волині.
Отже, ще в другій половині XIV ст. на Західних теренах України, які увійшли до складу Королівства Польського, в межах новостворених повітів, утворились шляхетські спільноти, які в силу військово-службової залежності від володаря місцевого замку або повітового старости, стали мати тісніші зв’язки між собою, в середині цих повітів, аніж раніше існуючі контакти з шляхтою сусідніх територій і земель.
Цю категорію лицарства у Перемишльському повіті представляли такі православні роди як Біскупські, Волчишовські, Гостиславські, Даровицькі, Добаневські, Заблоцькі, Замойські, КокоткиСолецькі, Копистинські, Лентовенські, Мельновські, Михайловські, Новоселецькі, Пакошські, Пацлавські, Радиницькі, Ритаровські, Рогозинські, Хлопецькі, Ходновські, Чемешовські, Чижовські.
Як вже зазначалося вище, на початку XIV ст. пан Юрій отримав у володіння с. Заболотці (Заболоття) від Короля Руси-України Лева ІІ приблизно в 1310-х рр.
У 1323 р. його син Ходор Головач отримав підтвердження на цей привілей від короля Русі Юрія ІІ Болеслава Тройденовича.
Перші відомим про представників роду Заблоцьких вказують на те, що вони були лицарями, зем'янами, що мали відповідні обов'язки перед Руської (Українською) Короною на польсько-українському пограниччі. Аж до остаточної окупації цих земель Польщею та введення польського права у 1434 р.
Маєтки Хотя успадковували його син Прокіп і чотири доньки: Федька (дружина Яцька Чижовського), Маруська і Ганна (що вийшли за мешканців Нижанковичів Михна і Федора - вихідців з Львівської землі, родичів Чижовських), та Фемка - дружина львівського пана Мартина Сметанки з Бібрки.
У 1471-1475 рр. три молодші сестри продали оцінені в 30 гривень частини с. Заболоття:
Маруська - Яцьку Чижовському; Ганна і Фемка - кузенам Івашку і Заньку.
Померлий в першій половині 1490-х років Прокіп, ще в липні 1489 р уступив свою частину села доньці Килині і її чоловікові Федору, зобов'язавши їх виділити по 10 гривень посагу його молодшим донькам Маргариті і Анастасії.
На початку XVI ст. Федір Заблоцький вже був власником часток Яцька Чижовського (а отже, своячниць Федьки і Маруськи), а також родича (двоюрідного брата) своєї дружини Кипріяна, і в 1508 р. заплатив з Заболоття 42 гроша (0,875 гривні) податків.
У Юрія Заблоцького було четверо синів: Іванко, Кунаш, Занько та Кипріян.
Як вже зазначалось, Іванко Заблоцький використовував герб з зображенням косоподібного знака ("Вовчі Коси"), а Занько мав герб з зображенням барана ("Юнак" або "Junosza", як і Гроховські).
Читайте додатково: Герби української шляхти
Іванко помер бл. 1475 р. Його єдина донька і спадкоємиця Настасья на початку XVI ст. була власницею частини Заболоття й дружиною Самбірського православного земянина Андрія Ступницького, вони мали п’ятеро дітей, що успадкували земельну власність у Заболотті.
Федько Ступницький Сехнович (1553 - помер між 1586 і 1588) мав наступні родинні зв'язки: мати була з Ортинських, баба по батькові – із Заблоцьких, а баба по матері – із власників Білини Малої.
Бездітний Кунаш і одружений на Ганні Копистенський Занько бути здоровим ще влітку 1505 р. Донька Занька - Федька, раніше 1491 р. вийшла заміж за родича по материнській лінії Левка Копистинського.
Їхнім нащадком Заблоцьких був Яцько Головачевич. У 1437 р. він заставив свою частину с. Заболотців (Заболоття) за 22 гривни (можливо своїм родичам) Хотьку та Георгію, а згодом продав її остаточно 1460 року за 25 гривен – Хотьку й за 45 гривен – синам Георгія (Юрія).
Окрім родового спадку, Яцько розпоряджався землевласністю у с. Угерцях, за яку відбував васальну (лицарську) службу боярам Бибельським та володів частиною с. Ритаровичів.
Селом Ритеровичі (пізніше - Ритаровичі) в 30-40-ті роки XV ст. володіли рідні брати Станко і Дробиш.
Про бездітного Станка нічого не відомо після грудня 1448 р., А з 1460-і роки його половиною Ритеровичей володів кузен Федора і Юрія Заблоцький - Яцко Головачевич.
Таким чином інша гілка Ритаровських походила від Яцька Головачевича з с. Угорці (Угри).
Пан Яцько був васалом найвизначніших бояр Перемишльщини Бибельських. Він володів селом Заболоття (Заболотці), однак після продажу в 1460-1462 рр. своєї частини Заболоття іншим Заблоцьким (Хотьку і Георгію) Яцко покинув береги річки Вяра (річка Вігор).
Поступово, колишні власники с. Заболоття - Заблоцькі зникають зі списків шляхти Перемишльського повіту, частково через вигасання чоловічої лінії, частково через міграцію за межі Перемишльщини.
Окреме відгалуження в роду Копистинських у XVI-XVІІI ст. створили сини Занька Заблоцького – Стецько, Васько, Марець. Таким чином на Перемишльсьщині залишась пани Заблоцькі-Копистинські.
Вважається, що дружиною Занька була Ганна Копистинська, донька Оначка та онука Малука Копистинських. Ймовірно, жоден з трьох синів Малука не мав нащадків чоловічої статі, тому його частка с. Копистна (нині Кописно) опинилася в руках Заблоцьких.
У першій чверті XVI ст. власниками с. Копистна були: представники родини Копистинських, а також Стецько, Васько, Марець Заблоцькі, сини Занка Заблоцького і Ганни Копистинської, онуки Оначка Копистинського.
Хоча існують припущення, що Стецько, Васько і Марець були синами Левка Копистинського і Фемки Заболоцької. В той же час, Судовий запис 1505 р. вказує на те, що брати успадкували свою частку у с. Копистно (Кописно) по материнській лінії. Нащадки Занька певний час залишалися землевласниками одночасно у Копистні за Заболотті.
Втім, вже за життя його синів відбувається розмежування, яке полягало в тому, що старші – Стецько і Васько – основним місцем осідку обирають Копистно, натомість молодший брат Марець продовжував мешкати в Заболотті.
Відповідно, Стецько і Васько, а також їхні спадкоємці, частіше йменуються Копистинськими, а Марець – Заблоцьким.
Отже, в XVI ст. Копистинські на Перемишльській землі були представлені трьома відгалуженнями: Кузьмичів, Заблоцьких і Левковичів. Івашко Заблоцький-Копистинський, що помер бл. 1557 р. мав трьох синів та дочку, й міг належати до нащадків Занька Заблоцького, оскільки він та його сини володіли земельною часткою у Заболотті.
Можливою, дочкою Стецька була Настасія (бл. 1532 р., одружена з Дмитром Татомировичем) - землевласниця у Копистні і Заболотті.
Лесь Васькович молодший син Васька Заблоцького (Копистинського) у 1537 р. учинив разом з братом Костем розподіл маєтку у с. Заболотті. З того часу Перемишльські акти з відносною регулярністю інформують про майнові та судові справи Леся впродовж чверті століття.
Він помер на початку 1563 р. Його дружиною була Федька, дочка Михайла Копистинського, з якою Лесь мав дочку Ганну та двох синів – Івана і Лазаря. Ганна вийшла заміж за Івана Созанського Яменського (1564 р.).
Гілки Лесьовичі і Костьовичі започаткували Васько Заблоцький і Ганна (дочка Оначка Копистинського).
В кінці 1540-х років їх спадкоємці відступили батьківську спадщину перемишльському владиці Лаврентію Терлецькому.
Ще певний час, десь до кінця 1570-х років, частину Заболоття утримували Копистинські-Заблоцькі. Зокрема, у 1578 р. Петро Копистинський відступив усю свою частку в цьому селі зятю Ваську Путятицькому.
На 1589 р. якщо не все поселення, то, принаймні, якась його частина (2 лани з млином і корчмою, тощо) належала Стемпковським.
З 1580- х років представники роду Заблоцьких в селі Заболоття вже не мешкали.
Хоча вони, через найближчі родинні зв'язки (матерів, бабів, синів і дочок, племінників, тіток і дядьків) були пов’язані з десятком шляхетських родів Перемишльського повіту.
Як будівничий укріплень Псково-Печерського монастиря в 1565 р. відомий постриженець монастиря, колишній воєначальник Павло Петрович Заблоцький, страчений Іваном Грозним разом з Корнилієм та Васіаном у 1570 р.
Володимира Семеновича Заблоцького, переїхав до Польщі в 1560-х рр., та досяг значного становища при дворі польського короля Сигізмунда Августа, а пізніше при дворі короля Стефана Баторія.
З кінця XVI ст. Заблоцькі - шляхетський рід з Підкарпаття стає відомим на Волині, в оточені князів Острозьких, що були прямими нащадками Великих князів Київських та Королів Русі.
Крім того, Острозькі в ті часи були наймогутнішими та найвливовішими магнатами українських земель. Їх навіть називали "некоронованими королями Руси".
Детальніше читатайте:
Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)
* Шляхта часів Великого князівства Українського
* Cмуток І.І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV–XVIII ст.). Родоводи. Т. 3. Львів : Простір-М, 2020. 624 с.20.
* Смуток І., Смуток Л. Матеріали до генеалогії шляхти Галичини. Т. 1. Легітимації 1776–1817 рр. Біла Церква : Пшон-ківський О.В., 2016. 600 с.
* Однороженко О. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (ХІV–ХVІІІ ст.) : дис. ... докт. іст. наук. Київ, 2009. 545 с. та інші...
Posts
No comments:
Post a Comment