Українці на Зимових Олімпійських іграх

Українські спортсмени брали участь в Зимових Олімпійських іграх починаючи з 1924 року, тобто з I Зимових Олімпійських ігр, які проходили у місті Шамоні (Франція). 

Спортсмени українського походження брали участь в спортивних змаганнях починаючи з І Олімпійських ігор 1896 року.
До 1940-х року українські спортсмени брали участь в Олімпіадах у складі команд Російської імперії, Польщі, Румунії, Чехословаччини та інших.

Киянин Микола Ріттер брав участь в І Олімпійських ігор 1896 року у кваліфікаційних змаганнях зі стрільби (де переміг) та боротьбі, але через втому й одночасність основного раунду змагань та низку інших причин від подальшої участі у І Афінській олімпіаді відмовився.

На ІІ Олімпійських іграх в Парижі 1900 року, в складі збірної Російської імперії, брав участь український фехтувальник Петро Заковорот, що посів 7-е місце.
В інших Літніх Олімпіадах також брали участь спортсмени українського походження.

Так на V Літніх Олімпійських іграх в Стокгольмі, Швеція, 1912 року у складі збірної Російської імперії були спортсмени українського походження. Зокрема, призери Олімпійських ігор Микола Мельницький та Григорій Пантелеймонов, шабліст Аполлон Грейфенфельс, учасники кінних змагань Олександр Родзянко та Сергій Загорський, змагань зі стрільби Борис Белинський, Григорій Шестеріков, Олександр Тілло, змагань з греко-римської боротьби – Терентій Корінь та інші.

Деякі змагання із зимових видів спорту проходили під час Літніх Олімпіад. Так з 1908 року, з IV Олімпіади у Лондоні, проводились змагання фігуристів. А 1920 року на VІІ Літніх Олімпійських іграх в Антверпені до фігурного катання додався хокей із шайбою.
Перші офіційні Зимові Олімпійські ігри відбулись 1924 у місті Шамоні (Франція) з 25 січня по 5 лютого.
Ігри проходили як “Тиждень зимового спорту”, в них взяло участь 258 спортсменів із 16 країн, із них – 247 чоловіків та 11 жінок. Було розіграно 16 комплектів нагород у 9 видах спорту.

У них взяв участь львівський спортсмен Степан Вітковський, який пробіг лижний марафон 50 км. На Ігри він приїхав у складі команди Польщі, посів 21 місце.

На цих же Іграх виступав американець українського походження Валентин Білас, що посів шосте місце на дистанції 5 000 метрів з швидкісного бігу на ковзанах.

На ІІ Олімпійських Іграх що проходили в Сент-Моріц (Швейцарія) 11—19 лютого 1928 року виступило 3 спортсмени українського походження: Валентин Білас (США) в бігу на ковзанах посів: 1500 м і 5000 м – 6 місце, 10000 м – 5 місце і 500 м – 17 місце.

Францішек Кава, народився у Львові, представляв Польщу в лижних перегонах на 50 км посів 27 місце. Кава закінчив Львівську політехніку і був інженером систем вентиляції та нагрівання. Улітку він бігав середні легкоатлетичні дистанції , а взимку — на лижах.

Володимир Крігер (народився у Дніпропетровську) представляв Польщу у грі в хокеї – 8 місце.

1932 року на Олімпіаді в Лейк-Плесіді (США) виступило четверо українців з Польщі. Вони представляли Польщу у хокеї на льоду: Адам Ковальський (народився в Івано-Франківську), Володимир Крігер (народився у Дніпропетровську), Роман Сабинський (народився у Львові), Казимир Соколовський (народився у Львові). Їх команда посіла 4 місце.

А також Валентин Білас: 5-е в бігу на ковзанах на дистанції 10000 м. 

Слід окремо розповісти про ковзаняра Валентина Біласа (Бяласа). Цей американець українського походження народився 1903 року Бостоні. Він переміг у міжнародних змаганнях у Детройті в 1926 р., а у 1929 р. встановив світовий рекорд на дистанції у дві милі з часом 5:35:5.
На Олімпіаді 1924 року він посів 6-е місце на дистанції 5000 м та 8-е – на дистанції 10000 м;
на Олімпіаді 1928 р. – 17-е на дистанції 500 м і 6-е – на дистанціях 1500 та 5000 м;
на Олімпіаді 1932 р. – 5-е на дистанції 10000 м.
В Олімпіаді 1936 р. В. Білас не зміг узяти участь через те, що втратив в автокатастрофі ногу. Але спортсмен не втратив сили духу – з протезом він продовжував кататися на льоду, а також успішно виступав у міських тенісних змаганнях, тренував молодих спортсменів. Його ім’я сьогодні носить Val Bialas Ski Center в Утіці (Нью-Йорк). 

IV Зимові Олімпійські ігри відбулися у баварському місті Гарміш-Партенкірхен з 6 по 16 лютого 1936 року.
Участь в зимовій Олімпіаді узяли 646 учасників з 28 країн світу, між якими було розіграні 17 комплектів медалей у 7 видах спорту.

Вихідці з України виступали за Польщу: Адам Ковальський (народився в Івано-Франківську), Казимир Соколовський (народився у Львові), Едмунд Зелінський (народився в Києві), Роман Ступницький та Владислав Лемішко (Львів) у складі хокейної команди посіли 9 місце.

Студент юридичного факультету Чернівецького університету Роман Турушанко був учасником зимової Олімпіади 1936 р., представляючи Румунію в змаганнях з фігурного катання, ставши при цьому першим українцем, що брав участь в Олімпійських змаганнях в цьому виді спорту. Роман Турушанко – вихованець Українського спортивного клубу «Довбуш», який діяв у Чернівцях в 1920-40 рр. 

Крім Романа Турушанка Румунію на цій Олімпіаді захищали ще двоє представників Буковини – Альфред Айзенбайсер-Ферару та Ірина Тімчіч, які зайняли 13-е місце серед пар у змаганнях з фігурного катання. 

До Другої Світової війни українці брали участь у всіх Зимових Олімпійських іграх, що проводились, у складах олімпійських збірних Польщі, США, Румунії та інших країн, проте не здобули нагород. 

Першими Олімпійськими призерами на Літніх Іграх були американець українського походження Юрко Кояк (Коцай) на Іграх 1928 р. в Амстердамі з олімпійським та світовим рекордами переміг на 100-метровій дистанції в плаванні горілиць. 

Срібну нагороду на цій Олімпіаді здобув син українських селян-емігрантів з Галичини Стефан Галайко, виступаючи за американську команду з боксу.

1936 року на Літній Олімпіаді в Берліні в складі команди Чехословаччини золоту медаль завоював спортсмен українського походження Володимир Сироватка, що переміг у змаганнях на каное-двійці на 1000 метрів спільно з Яном Брзаком-Феліксом. 

Під час існування незалежної Карпатської України активно реалізовувалась ідея про самостійну участь українців в Олімпіаді, що призвело до переїзду чи намірі переїхати декого з львівських спортсменів до Хусту (столиці Карпатської України) в 1939 р. 

Спортсмени сподівались взяти участь в Олімпіаді 1940 р. У тодішній українській пресі зустрічаємо заголовки «Чи проспимо і XII Олімпіаду?», «До побачення в Токіо!». 
Утім, військова агресія Угорщина проти Карпатської України та початок ІІ Світової війни не дали змогу реалізуватись цим намірам. 

V Зимові Ігри відбулись Сент-Моріц (Швейцарія), проходили з 30 січня по 8 лютого 1948 року.
Після ІІ Світової війни більшість українських земель було включено до складу СРСР.
У цих змаганнях взяв участь лише колишній львів'янин та гравець львівських команд «Погонь» і «Спартак» Мєчислав Палюс у складі хокейної збірної Польщі. 

Найбільша частина українських спортсменів у ХХ ст. здобули медалі та виступали на Зимових Олімпіадах у складі збірної Радянського Союзу (на Олімпійських іграх з 1952 року до 1988 року) та у складі Об'єднаної команди в 1992 році. 

VII Зимові Олімпійські ігри проходили з 26 січня по 5 лютого 1956 року в місті Кopтінa-д’Aмпeццo (Італія). В іграх брали участь 924 спортсмени, зокрема 146 жінок з 33 країн світу. 
Це були перші Зимові ігри в яких взяв участь СРСР. П’ятдесят три спортсмени Радянського Союзу брали участь в змаганнях з лижного спорту, швидкісного бігу на ковзанах та хокею. 

Першим радянським прапороносцем став український ковзаняр Олег Гончаренко. Він народився у Харкові та був першим радянський чемпіон світу в класичному ковзанярському багатоборстві, чемпіоном Европи. 

На Зимових Олімпійських іграх 1956 в Кортіна-д'Ампеццо Олег Гончаренко завоював дві "перші українські зимові" бронзові медалі на дистанціях 5000 і 10000 метрів. 

О. Гончаренко брав також участь в Зимових Олімпійських іграх 1960 в Скво-Веллі (США), де посів шосте місце на дистанції 5000 метрів. 

VIII Зимові Ігри в Скво-Веллі проходили 18 — 28 лютого 1960 року. 
А у хокейній команди Канади виступав українець Юрій (Джордж) Самойленко, який став одним з найкращих на турнірі, закинувши 7 шайб та завоював срібні нагороди Олімпіади. 

ІХ Зимові Олімпійські Ігри в Інсбрук (Австрія), проходили з 29 січня по 9 лютого 1964 року.
Вперше пройшли змагання із санного спорту, в яких на одиночних санках перемогли німці. 
8-м серед чоловіків був представник Польщі Єжи Войнар, народжений 1930 року у Львові, чемпіон світу. 

В 1960-х роках українських спортсменів на Олімпіадах майже не було представлено. 
Тому на початку 1970-х років в Україні було здійснено низку комплексних заходів для розвитку зимових видів спорту: реконструкція й будівництво спортивних баз, залучення відомих фахівців, створення відділень у спортивних школах центрів підготовки із зимових видів спорту. 

ХІ Зимові Ігри в Саппоро (Японія), проходили 3 — 13 лютого 1972 року. Це були перші Зимові Ігри в Азії. 
На Олімпіадах у Саппоро Іван Бяков (український радянський спортсмен) виграв першу "українську" зимову олімпійську золоту медаль у складі естафетної команди Радянського Союзу в естафеті 4 х 7,5 км. 

Іван Бяков закінчив Київський інститут фізичної культури. Був чемпіоном СРСР у гонці на 20 км у 1973 році. З 1992 до 1998 роки був президентом Федерації біатлону України та членом Національного олімпійського комітету України, до 2009 року був членом президії Федерації біатлону України. 

ХІІ Олімпійські Ігри в Інсбруку (Австрія), проходили 4 — 15 лютого 1976 року. Інсбрук вдруге за 12 років став столицею змагань. 
Ще одне зимове олімпійське “золото” здобув представник України Іван Бяков. Він переміг в естафеті біатлоністів (4х10 км). 

Іншим представником України на Олімпіаді 1976 в Інсбруку була Тетяна Шелехова, яка виступала у змаганнях зі швидкісного бігу на ковзанах. 

На ХІІІ зимових Олімпійських іграх у Лейк-Плесіді (США) у 1980 р. представниками України були п’ять спортсменів (два чоловіки та три жінки) зі швидкісного бігу на ковзанах, що не здобули медалів. 

А Віра Зозуля, українка за походженням, стала Олімпійською чемпіонкою на одномісних санках. 

XIV Зимові Олімпійські ігри проходили з 8 по 23 лютого 1984 року в Сараєво (Югославія). 
Від України до складу збірної команди СРСР потрапили чотири спортсмени (три чоловіки та одна жінка), які виступали у змаганнях із лижних гонок, стрибків з трампліна, лижного двоборства, швидкісного бігу на ковзанах. Львів'янин Валерій Савін брав участь у стрибках з 70 м. трампліна і посів 31-е місце. 
Срібну медаль для України приніс Олександр Батюк (Чернігів) у лижній естафеті 4х10 км. 

XV Зимові Олімпійські ігри проходили з 13 по 28 лютого 1988 року в місті Калгарі (Канада). 
На них виступали три спортсмени з України у змаганнях із фігурного катання на ковзанах, швидкісного бігу на ковзанах та лижних гонок. 

18-річний одеський фігурист Віктор Петренко у дебютному виступі на Олімпіаді завоював бронзову нагороду. 

У Альбервілі (Франція) у 1992 р. пройшли ХѴІ зимові Олімпійські ігри, на яких спортсмени України виступали у складі Об’єднаної команди СНД. 

Вісім українських спортсменів (п’ять чоловіків та три жінки) взяли участь у змаганнях із шести видів спорту. 

Два представники України стали олімпійськими чемпіонами: В. Петренко у змаганнях з одиночного фігурного катання на ковзанах та О. Житник у складі хокейної команди. 

Львів’янка Світлана Гладишева виступала на гірськолижних трасах і була 8-ю у швидкісному спуску та 27-ю — у супергіганті. 

Починаючи з 1994 року українські спортсмени почали виступи в Олімпійські команді Незалежної України. 

XVIІ Ігри в Ліллехаммері (Норвегія) проходили 12 — 27 лютого 1994 року, через два роки після попередніх. Міжнародний Олімпійських Комітет розвести між собою Зимові та Літні Олімпіади. 

В Лілллехаммер поїхали 37 українських спортсменів, що виступали у десяти видах спорту. 

Україна здобула золоту й бронзову медалі. Олімпійською чемпіонкою стала Оксана Баюл. 
Бронзову медаль завоювала Валентина Цербе за змагання біатлоністок на дистанції 7,5 км. 

Декілька спортсменів України увійшли в шістку найкращих. Фігурист В.Петренко (4 місце), Н.Шерстньова, яка у змаганнях з фрістайлу (5 місце), п'яте місце посіла й команда біатлоністок (Є.Петрова, М.Склота, Є.Огурцова, В.Цербе) в естафеті 4х7,5 км.


Читайте також:
* Українець на І Олімпійських іграх 1896 року

Українські медалісти Олімпіади 2012, які виступали не за Україну

Поки ми всі чекаємо, коли настане "покращення" не тільки в чиновників та депутатів, але й в 46,5 мільйонів українців, наші спортсмени приносят Олімпійські медалі іншим країнам, й виступають під чужими прапорами.

Якщо індивідуальні види спорту ще так-сяк животіють за рахунок ентузіазму одиниць, командні види спорта, без належного фінансування і фахового, професійного менеджменту -  вже давно сконав на радість братам-сусідам.

Нагадаємо, що за часів СРСР в командних видах спорту було багато представників України. Так, протягом 1970-1980 роках в жіночій Олімпійській збірній з гандболу з 14 спортсменок 10-12 було з України, до половини збірної СРСРскладали наші волейболісти, баскетболісти.. Про футболістів взагалі все ясно.

Сьогодні - жодна українська збірна в командних змаганнях не змогла пробитись на Олімпіаду. В той же час українці приносять славу іншим країнам.

Так, за чоловічу гандбольну команду Росії виступають запорожці Євген Бутко та Сергій Шельменко.За волейбольну збірні Азербайджану- донеччанка Наталія Маммадова (Сказка) й запоріжанка Лідія Максименко, за збірну Казахстану - представниці Запоріжжя Ольга Дробишевська й Олеся Сафронова. З різних причин не увійшли до заявки російської волейбольної команди харків’янка Катерина Кривець, одеситка Марина Манюк, запоріжанка Анна Макарова та Валерія Гончарова з Запоріжжя. Зрештою, розбазарювання талантів на українській волейбольній ниві – то тема окремої розмови, а бездіяльність керівництва українських спортивних федерацій потребує дуже прискіпливої уваги та серьйозних оргвисновків.

За Азербайджан виступають призерка чемпіонату Європи у важкій атлетиці одеситка Юлія Довгаль, а також дворазова чемпіонка континенту з боротьти Надія Семенцова з Донецька.

Втім, перейдемо безпосередньо до олімпійців 2012. Надаємо, що навіть на офіційному сайті Олімпіади в Лондоні українці в Олімпійській збірній Росії зазначені без України, як місця народження.

Отже - українці, які виступал за інші країни (або здобули медалі) на Олімпіаді 2012:

Марія Стадник (боротьба) - Львів’янка залишила Україну в 2007-му. 

Наталія Гончарова (волейбол) - народилися в Сколе Львівської області. Певний час дівчата ще приїздили грати за Україну в олімпійській кваліфікації-2008, але згодом прийняли російське громадянство. На початку 2010-го Наталія дебютувала за російську збірну, а через три місяці стала у складі цієї команди чемпіонкою світу.

Валентин Дем’яненко (веслування на каное) - 28-річний спортсмен поїхав до Азербайджану в якості чемпіона світу-2005 року на каное-одиночці (200 м). Під азербайджанським прапором Валентин на тій же дистанції став чемпіоном світу і Європи в 2009-му й 2011-му роках. Крім того, на Євро-2011 виграв золото на 500-метрівці. Тепер, виходить, на 200-метрівці Дем'яненко буде суперником українця Юрія Чебана.

Віктор Хряпа (баскетбол) - Киянин виїхав до Росії в 16-річному віці. Він – чемпіон Європи-2007, бронзовий призер Євробаскету-2011 в складі збірної Росії, чемпіон Євроліги-2007/08, шестиразовий чемпіон Росії в складі московського ЦСКА. В сезоні-2009/10 Віктора називали кращим гравцем Євроліги й вводили до складу символічної збірної цього турніру. В останньому чемпіонаті Росії Хряпа з середнім показником 7,0 став кращим за підборами. 

Кароліна Севастьянова (художня гімнастика) -  17-річна уродженка Києва, виїхавши до Москви, встигла стати чемпіонкою Першої юнацької Олімпіади в Сінгапурі й виграла в групових вправах золото чемпіонату Європи. Власне, в групі Кароліна виступить й на Іграх в Лондоні. Малоймовірно, що хтось зможе посунути Росію з першої сходинки.

Сергій Безуглий/Максим Прокопенко (веслування на каное)

Ці спортсмени, ставши азербайджанцями, на каное-двійці на дистанції 1000 метрів незмінно поверталися з медалями всіх трьох чемпіонатів світу міжолімпійского періоду. У 2010-му вони стали чемпіонами Європи. З Україною ці хлопці виступали в якості фіналістів Олімпіади в Пекіні.

Чемпіон Олімпіади 2012  - Тарас Хтей (волейбол) - Уродженець села Забужжя Сокальського району Львівської області виїхав до Росії в 16 років й одразу, одружившись на москвичці, прийняв російське громадянство. В збірній своєї нової "родіни" Тарас в 20-річному році став віце-чемпіоном світу-2002, а через два роки виграв бронзу Олімпіади-2004. В 2005-му Хтей разом зі збірною Росії став стрібним призером чемпіонату Європи, а в 2011-му виграв Кубок світу. 

Чемпіон Олімпіади 2012  - Дмитро Мусерський (волейбол) з рідної Макіївки на Донеччині Дмитро в 14-річному віці, аби осягати спортивні премудрості, перебрався до основного волейбольного центру України – Харкова. Позаймавшись у школі місцевої "Юракадемії", Мусурський, як і десятки інших вихованців харківського волейболу, подався до сусіднього російського Белгорода. Втім, мова зараз не про відлагоджену бізнес-схему від слобожанських тренерів. Вже в 2006-му році Мусерського почали підпускати до основи команди "Бєлогор’є". 

Звісно, є й інші українці, що виступають не за рідну країну. Останнім часом процес зміни українськими спортсменами громадянства набув тотального характеру. І причини тут варто шукати не лише в бездарному фінансуванні атлетів-олімпійців впродовж останнього олімпійського циклу. Однак майже всі ці випадки єднає один спільний знаменник – чи не кожен зі спортсменів прийняв громадянство чужої країни, не втрачаючи свого, українського. І то при умові, що законодавством України подвійне громадянство заборонене. Іншими словами, відтік перспективних атлетів за кордон можна зупинити доволі просто – почавши прискіпливо виконувати існуючі закони. Тоді б 90 відсотків бажаючих прийняти чиєсь підданство сильно задумалися. То ж не жарт – їздити додому, щоразу оформляючи візу й бути в себе в дома гостем. Але наразі таких рішучих кроків ніхто робити не збирається. 

А спортивні чиновники та "відповідальні за спорт" часто ще й непогано наживаються на таких "трансферах".

За матеріалами: http://sport.obozrevatel.com/olimpic-2012/41807-12-ukrainskih-inozemtsiv-olimpiadi-2012.htm

Читайте також:  Українець на І Олімпійських іграх 1896 року.

Українець на І Олімпійських іграх 1896 року

Перший українець на Перших олімпійських іграх в Афінах 1896 року.

Поки українські чиновники продовжують жити радянсько-кремлівськими міфами про те, що Україна почала свій олімпійський шлях лише разом з іншими спортсменами від СССР 1952 року, історики та дослідники відшукують тих українців, хто в складі команд Російської імперії, Польщі, Чехословаччини та інших країн брали участь в Олімпійських іграх починаючи з 1896 року. 

Микола Ріттер - учасник І Олімпійських ігор

На офіційній сторінці Національного Олімпійського комітету України, в розділі "Виступи українців на Олімпійських іграх" некомпетентно сказано, що "всього за 60-річний період участі в Олімпійських іграх українські спортсмени завоювали  603 медалі (станом на 2010 рік).

Проте, чомусь "українські" чиновники забувають, що до 1952 року українські землі також входили до складу різних держав, а українські спортсмени виступали на різноманітних спортнивних турнірах під прапорами цих країн.

А першим, хто прийняв участь в І Олімпіаді в Афінах 1896 року був київський спортсмен Микола Ріттер, який самостійно поїхав до Греції для участі в олімпійських змаганнях.

Народився Микола Сергійович 27 серпня 1865 року в Полтавській губернії у сім'ї дрібнопомісного дворянина. Батько - відставний поручик Сергій Олександрович фон Ріттер, мати - Софія Іванівна.

У січні 1888 р. 23-річний Микола Сергійович після завершення навчання приїхав до Києва й поступив на службу до Київської казенної палати. У вільний від роботи час займався боротьбою, стрільбою та фехтуванням, які поширювалися серед української молоді. 

У березні 1896 р. Микола Сергійович пішов за власним бажанням у відставку в чині колезького секретаря. Залишивши службу, перед початком І Олімпійських ігор спробував пошукати щастя на Олімпіаді.

У березні 1896 року М. С. Ріттер їде до Греції і подає заявку до секретаріату Олімпіади на участь у змаганнях з греко-романської (римської) боротьби, стрільби з карабіна і фехтування на рапірах. У газеті "Кіевлянинь" у кількох номерах за 1896 р. уміщено публікації про ігри І Олімпіади в Афінах. їх автором був М. С. Ріттер - офіційний кореспондент цієї щоденної газети на Олімпійських іграх. У кореспонденції під назвою "Олімпійські ігри", підготовленій 28 березня 1896 р., автор так розповідає про свою участь в Олімпіаді: "Росіян майже немає, із учасників я один. Про себе можу повідомити, що на спробному випробуванні зі стрільби по рухливій мішені та з боротьби я пройшов першим: усі кулі вдало влучили в мішені, а бажаючих позмагатися у боротьбі вдалося здолати. ...Того самого дня увечері всі вечірні газети дали звіти. Сьогодні вранці, на свій подив, я побачив власне зображення в різних позах в усіх великих газетах".

На жаль, у подальших олімпійських змаганнях М. С. Ріттер з певних причин участі не брав, а перебував на Олімпіаді як офіційний кореспондент газети "Кіевлянинь". Однією з причин відмови від подальшої участі в Олімпійських іграх була втрата ним напередодні фінальних поєдинків медальйона. Як людину віруючу це, можливо, й змусило призупинити участь у змаганнях. "Проте маємо всі підстави вважати, зазначається в книзі "Золоті сторінки олімпійського спорту України" (К.: Олімпійська література, 2000. - С. 20), київського спортсмена-любителя М. С. Ріттера єдиним учасником ігор І Олімпіади від тогочасної Російської імперії". Про подання заявки на його участь в Олімпійських іграх свідчить і лист російського члена Міжнародного Олімпійського комітету (українця за походженням) Олексія Бутовського від 7 квітня 1896 р., в якому він пише: "Росіян - жодного. Щоправда був тут молодий чоловік із солідною статурою (це про Миколу Сергійовича) і навіть записався на боротьбу, та в день боротьби відмовився від участі". До написання цього листа О. Д. Бутовський ще не знав, що М. С. Ріттер брав участь у попередніх відбіркових змаганнях Олімпіади і виграв їх.

Саме під час перебування на Олімпійських іграх М. С. Ріттер близько познайомився з генералом О. Д. Бутовським, з яким домовилися проводити після повернення додому цілеспрямовану агітаційно-пропагандистську роботу щодо популяризації новітнього олімпізму на теренах України та Росії.

Після повернення з Олімпіади М. С. Ріттер доклав чимало зусиль для перенесення благородної ідеї П'єра де Кубертена на вітчизняний ґрунт. Він активно пропагував ідеї олімпізму та олімпійського руху в Києві та інших містах через публікації в періодиці, читання лекцій та виголошення доповідей про побачене ним на І Олімпійських іграх в Афінах. 

У першій половині 1897 р. М. С. Ріттер подав декілька листів до Міністерства народної освіти Росії з пропозиціями створити Російський атлетичний комітет або Російський комітет тілесного виховання та народного оздоровлення. Такі комітети, на думку М. С. Ріттера, треба було б організувати при Міністерстві народної освіти Росії. Проте всі його проекти були відхилені через відсутність у цих міністерствах фінансування, а то й просто через всеросійську інерцію до нового, небажання апаратних працівників займатися невідомою для них справою.

У 1897 р. М. С. Ріттер отримав дозвіл на відрядження до Франції для участі в Міжнародному олімпійському конгресі, який проходив з 23 по 31 червня 1897 р. в Гаврі. Конгрес був присвячений педагогічним, історичним, гігієнічним та іншим проблемам розвитку в світі олімпізму та олімпійської ідеї. Перебування Миколи Сергійовича на конгресі значно збагатило й розширило його погляди на ці питання. Він продовжує активно агітувати українську молодь займатися боротьбою та іншими олімпійськими видами спорту і починає працювати над підготовкою книги про розвиток і методику занять атлетичними видами спорту.

Відомому українському вченому в галузі історії важкої атлетики та боротьби Василю Васильовичу Дразі вдалося розшукати в журналі "Всемирная иллюстрация" публікацію, в якій повідомляється, що з 1897 р. М. С. Ріттер мешкає в Петербурзі. В журналі за 1897 р. було надруковано кілька малюнків з боротьби із короткою анотацією до них і повідомленням: "Найближчим часом вийде у світ цікава книга М. С. фон Ріттера, присвячена атлетичному спорту. З дозволу автора подаємо із неї кілька найбільш характерних малюнків". Проживаючи в Петербурзі, Микола Сергійович вступає до атлетичного товариства графа Г. І. Рібоп'єра, де продовжує займатися боротьбою. Про це засвідчив художник, важкоатлет Микола Іванович Кравченко в статті про атлетичні змагання цього товариства в 1897 р., опублікованій у журналі "Новое врємя".

У результаті пропаганди О. Д. Бутовським, М. С. Ріттером та петербуржцем Алексєєвим ідей сучасного олімпізму 17 жовтня 1897 р. в Петербурзі було зібрано представників 10 спортивних і гімнастичних товариств міста для обговорення участі в іграх II Олімпіади в Парижі команди спортсменів Росії та затвердження комітету для її підготовки. Проте їхні зусилля були марні. На II Олімпійських іграх у Парижі 1900 р. від Росії були присутні тільки спостерігачі, хоча заявки надійшли від трьох осіб.

Джерело: Микола Зубалій, Владислав Зубалій "Фізичне виховання в школі" № 3, 2004 Видавництво "Педагогічна преса"