Базові українські національні чоловічі архетипи

Культурологічна наука займається вивченням доволі широкого спектру питань, починаючи від побуду, кулінарії, інших проявів культурного життя особистості й спільнот, та завершуючи дослідженнями парадигм, концепцій, ідеологій, світогляду. 

Сучасні медіа, соціальні мережі, інші канали суспільної комунікації не лише відображають, транслюють переконання, наративи, що поширені в соціумі, але й (при якісному професійному виконанні) — беруть участь у формуванні, структуруванні, розповсюдженні громадської думки та у створенні (підтримці, заперечені) сенсів, відношення до тих чи інших явищ, осіб, подій тощо. 

Світогляд народів, націй, що проходить становлення протягом багатьох століть, має однією зі своїх важливих складових архетипи, усталені ментальні форми, зразки для наслідування, що передаються з покоління в покоління за допомогою міфів, легенд, дум, історичних переказів, художніх і мистецьких творів.
Ці ж архетипи, що стають знаковими для відповідних суспільств, усвідомлено чи не усвідомлено присутні й у масовій культурі, в медіа, кіно, книгах, піснях, соціальних мережах.
Крім цього вони мають вплив й на безпосередню поведінку людини, на її вчинки, висновки, рішення, дії, як у професійній діяльності, так і під час відпочинку. 

Формування свідомої державотворчої політики, наповнення існуючих й нових об'єктів, символів, подій - автентичним, правдивим історичним сенсом, видобуття із забуття споконвічних українських архетипів й осмислене включення їх у концепції розвитку державної і регіональної культурної, у тому числі й туристичної, політики, безумовно, буде вагомим чинником у відбудові країни та формуванні українців як успішної, процвітаючої, цивілізованої європейської нації. 

Важливо відзначити, що ці суспільно-творчі та націєзберігаючі сенси й архетипи не треба штучно «відшуковувати» або «вигадувати».
Вони всі містяться в нашому світосприйнятті, свідомому та підсвідомому, у нашій класичній та сучасній культурі. Твори українських митців І. Котляревського чи М. Гоголя, картини І. Репіна чи К. Білокур, музика М. Лисенка чи М. Леонтовича, фільми О. Довженка чи І. Миколайчука наскрізь просякнуті споконвічними українськими архетипами.
Їх необхідно лише розпізнати, зібрати, осмислити та залучати до творення новітньої України, її культури, в тому числі й до формування культури відпочинку і відновлення сталих туристичних дестинацій. Якщо побіжно оглянути основні чоловічі українські архетипи, то можна виокремити з них ті, що мають особливе значення для нашого соціуму.

Умовні назви п'ятьох базових чоловічих архетипів:

Лицар (Характерник),
Патріарх (Кобзар),
Король (Гетьман),
Козак Мамай,
Купець (Чумак).

Спробуємо надати кожному з них стислу характеристику.
Перший архетип — Характерник — називають ще Святослав, Лицар, богатир.
І недарма, адже Великий князь Київський Святослав Хоробрий, якого також величають першим запорожцем і зображують з козацькими вусами та чубом, є наглядним зразком цього архетипу.
Він є уособленням традиційної української шляхетності й лицарської слави. Княжі дружинники часів Київської Руси, лицарі доби Королівства Руського (Давньоукраїнського), козаки Війська Запорізького, що сміливо (а не боягузливо підступно вночі, як окупанти), з попередження «іду на вас» вирушали на Царгород (Стамбул) чи Москву, характерники і химородники, що вміли зупиняти кулі й перетворюватись на вовків — усі вони є ілюстраціями до цього архетипу. 

Другий архетип — Кобзар — це не лише співець долі та хранитель історичної пам’яті народу. Ще має назву патріарх. Це духовний наставник, вчитель, старець- мудрець, моральний авторитет, який має знання віків, зв’язок з ноосферою, до якого звертаються за порадою. Сучасними кобзарями є й Сашко Лірник, на казках якого виростають свідомі громадяни вільної країни, й ним був патріарх Любомир Гузар, якого називали Кобзарем Незалежної України. 

Третій архетип — Гетьман — є найменш проявленим (репресованим, спотвореним імперською кремлівською ідеологією) й водночас найбільш актуальним і потрібним для сучасного поступу-розвитку народу та держави. Більш архаїчна й забута назва є Король. У різноманітних сучасних публічних тренінгах чи «психологічних» постах у блогосфері можна зустріти також назву архетипу «єзуїт». Це пов’язано з тим, що низка українських історичних діячів, як-то гетьмани всієї України Б. Хмельницький або І. Мазепа, що уособлюють цей архетип, були випускниками єзуїтських колегій. До зазначеного архетипу відносяться не лише видатні українські королі, гетьмани, керівники держави, а й також інші політичні чи релігійні діячі, як, наприклад, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси П. Могила. Це славні особистості, які знали 4-5 сучасних і стародавніх мов, з аналітичним, раціональним складом розуму, масштабним державним мисленням. І те, що в сучасній «хейтовій» комунікації в соціальних мережах колишнього президента П. Порошенка «глузливо» також називали гетьман, свідчить, з одного боку, про те, що вороги України й досі ведуть активну інформаційну війну проти конструктивного становлення і розвитку цього архетипу в нашій політичній культурі, а з іншого — про те, що цей архетип є незнищенним та одним з базових у народному підсвідомому. 

Четвертий ключовий чоловічий архетип — Козак Мамай — є добре відомим українцям з численних народних картин і малюнків з його зображенням, а також був геніально продемонстрованим у фільмі «Пропала грамота». Цей архетип можна вивести ще з трипільських часів перших українських землепашців. До нього відноситься й Ілля Муровлянин (Муромець), що 30 років «сидів на печі» (займався хліборобством).
Гармонія з природою, зануреність у себе, певною мірою фаталізм, в архетипі, у дивовижних спосіб поєднується з внутрішньою силою, ясним розумом (навіть після чарки вина/горілки) й готовністю до миттєвої реакції для захисту рідних людей та рідної землі. 

П'ятим базовим чоловічим архетипом є Купець або Чумак. 
Це торговець, підприємець, продавець. Для нього характерні такі риси як комунікабельність, проактивність, пошук нових можливостей і місць, кмітливість і навіть хитрість.
Вони спокійно переносять далекі подорожі, але в той же час цінують власний час і особистий комфорт.

В різноманітних публікаціях присвячених українським архетипам, зокрема авторства К. Хоптинської (K. Khoptynska) можна зустріти інші назви для даних архетипів, в той же час, для більш об'єктивного розуміння, для збереження питомого українського історичного тла і запровадження саме національної символіки й державотворчого сенсовного наповнення пропонується користуватись саме означеними вище назвами, які найбільше підходять для ключових національних українських чоловічих архетипів.  

Ці перераховані та інші наявні в українському духовному просторі національні архетипи дуже важливо усвідомлено, професійно впроваджувати, якісно популяризувати в усіх складових української культури: літературі, мистецтві, кінофільмах, медіа, шоу, інших видах дозвілля, в тому числі й при реалізації концепції розвитку вітчизняного туризму та функціонування туристичних дестинацій.
Такі заходи, безперечно сприятимуть швидшому відновленню, успішному розвитку й утвердженню Україні в достойному переліку сильних цивілізованих європейських держав.

Якщо ж говорити про українську еліту. А точніше - чого не вистачає нашій еліти, то тут також не можна оминути тему архетипів. 

Україні зараз дуже потрібен носій артехипу Король та носій архетипу Патріарх.
В нашій державі є лицарі (волонтери, воїни, активісти, громадські діячі), є історики та науковці, є берегині та господині, але поки не проявить себе Король - організатор, діяч державотворчого масштабу, що здатен побудувати чітку структуру взаємодії та об'єднати разом всі здорові проукраїнські сили, незалежно від поглядів та переконань - конструктивної та позитивної динаміки розвитку країни сподіватись навряд чи можливо. 

Важливо також, щоб в тандемі з Королем діяв архетип Патріарха - духовного провідника, лідера думок, морального авторитета нації.
Який збалансує, підтримає, спрямує та підкоректує (в разі потреби) енергію та організаторські здібності Короля.

Так Переможемо! 

Дякую К. Хоптинській за структуризацію українських архетипів.

Картина "Благословення Феодосієм Святим князя Федора Острозького. Києво-Печерська лавра. 1443 рік." Художник А. Орльонов.

Про архетипи також можна прочитати:
* Базові українські архетипи

* Український національний архетип
* Ще про Український національний архетип
* Важливість усвідомленого впровадження українських національних архетипів під час розробки концепцій розвитку

Історія правлячих династій Берестейського князівства

Коротка історія Берестейської землі та українських княжих і королівських династій Берестейського князівства. 

На теренах Берестейщини з давніх-давен мешкали праукраїнські (т.з. праслов'янські) племена. Так, до V століття до н. е. на цих землях була поширена Тшинецько-Комарівська культура, у V-IV століттях до н. е. — Лужицька культура, в III-II століттях до н. е. — Зарубинецька культура, що мають безпосереднє відношення до етногенезу української нації.

Після короткого об'єднання давньоукраїнських та майже всіх центрально та західно-слов'янських племен в одній державі Аттіли (Гатила), що пролягала від Рейну й Альп до Дону і Кавказу, в IV-VI століттях н.е. на землях Берестейщини і Волині закріплюється дулібсько-волинянський племінний союз. Тут проживали племена дулібів, волинян, деревлян - прадавніх українців.

Берестя — одне з найдавніших західноукраїнських міст. Знаходиться на історичних етнічних українських теренах. Згадується в Лаврентіївському літописі як місто деревлян. Під час свого походу на Волинь Великий князь Київський Володимир І Святославич, 983 року "поставив город Берестя" та звів сторожову башту, що пізніше стала символом міста, й була зображена на його гербі.
Археологічні розкопки підтвердили, що на межі X-XI століть вже існував Берестейський дитинець (укріплення) трикутної форми, площею близько 1 га, обнесений ровом, земляним валом і частоколом, та навколишні поселення (посади). На дитинці розкопані вулиці, вимощені деревом, залишки понад 200 житлових та господарських споруд. Знахідки свідчать про розвиток ремесел, торговельних та культурних зв'язків з іншими містами Великого князівства Київського (Київської Руси) та з сусідніми країнами. 

В XI столітті Берестя вже було важливим українським торговим центром та фортецею на порубіжжі з польськими, ядвязькими та литовськими племенами. Місце, де розміщувалося стародавнє Берестя, знаходилося на перетині двох найдавніших торгових шляхів. Один із них йшов Західним Бугом з Галичини та Волині до Польщі, Балтії та Західної Європи; а другий - річками Піною, Прип'яттю, Дніпром пов'язував Берестя з Києвом, Причорномор'ям, Візантією, Близьким Сходом.

Відомо, що Великий князь Володимир І Святославич, встановлюючи православну церковну Турівську епархію, в літо 6513 (1005) року, підпорядкував їй, разом з іншими містами, також й Берестя.
Під час першого поділу Великого князівства Київського на удільні князівства Володимиром І, Берестейська земля відійшла до Турівського (Турово-Пинського) князівства, першим удільним князем (988-1015) якого став Святополк І.

Першим удільним Володимирським князем (988-1013) вважається Всеволод Володимирович, син Володимира Великого. Після його смерті, Волинь (удільне Володимирське князівство) перейшла у володіння Турівського князя Святополка Володимировича (Святополка І Ярополковича), старшого сина князя Володимира, котрий до своєї загибелі 1019 року боровся з молодшим Ярославом Володимировичем за Київський престол. 

Сівши на трон, Великий князь Київський Ярослав І Мудрий здійснював походи через Берестя на поляків у 1017, 1022 та 1031 роках. В «Повісті минулих літ» записано, що 1019 року розгромлений Ярославом князь Святополк через Берестя виїхав до Польщі.
Після походу Великого князя Київського Ярослава І Мудрого 1038 року на ятвягів, ці західні українські землі, разом з Берестям, остаточно увійшли до складу Київської держави.
До 1052 року Турівським князівством керував безпосередньо Великий князь Київський Ярослав І Володимирович.

З 1052 до 1054 року (смерті Ярослава Мудрого) Турівським удільним князем був його старший син Ізяслав Ярославич, а Володимирським удільним князем був його третій син Святослав Ярославич. За іншою версією Ізяслав Ярославич був князем Турівський у 1042-1052 рр., і Новгородським у 1052-1054 рр.

В 1054-1073 роках, під час правління «Тріумвірату Ярославичів», Турівське князівство (разом з Берестям) залишалось вотчиною Великого князя Ізяслава І Ярославича. 
Володимирське удільне князівство 1054 року отримав, за заповітом батька, його п'ятий син Ігор Ярославич. Котрий 1057 року, після смерті в Смоленську князя В'ячеслава Ярославича був переведений Тріумвіратом (трьома старшими Ярославичами) до Смоленська.

Володимирське удільне князівство ненадовго посів найстарший з онуків Ярослава І (старший син старшого сина Ярослава Мудрого - Володимира Ярославича, який помер ще за життя батька 1052 р.), ізгой Ростислав Володимирович, котрий 1064 року втік у Тмутаракань, а Володимирське князівство перейшло у володіння Великого князя Київського Ізяслава І.

1073 року, двоє молодших братів Ярославичів з Триумвірату - Святослав ІІ та Всеволод, вступивши в змову проти свого старшого брата Великого князя Київського Ізяслава І, змусили його втікти до Європи й шукати допомоги в поляків, імператора Священної Римської імперії та Папи Римського. Святослав ІІ став князем Київським, Всеволод перемістився до Чернігова, поступившись Переяславом Давиду Святославичу.
Турівське князівство та Берестя стали підвладні Святославу ІІ Ярославичу.
А Володимирський уділ отримав (у 1074-1077 рр.)  його син Олег Святославич, що пізніше стане засновником династії Чернігівських князів Ольговичів. 

Завдяки зусиллям вигнаного Великого князя Київського Ізяслава І в європейських столицях, 1075 року Папа Римський Григорієм VII коронував на Короля Руси його сина Ярополка Ізяславовича і надав йому льон Святого престолу на Руське Королівство, за яким влада в Києві повинна була належати королю Руси Ізяславу та його синові королю Ярополку. Також Папа Римський звернувся з посланням до польського короля Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава та просив надати допомогу.
1076 року король Руси Ярополк повернувся, разом з батьком до Києва, діставши Вишгородське князівство (в системі удільних князівств Київської держави Вишгородське князівство посідав спадкоємець Київського трону).

До цього, напочатку 1076 року, Київським престолом, а разом з ним і Турівським удільним князівством ненадовго заволодів Всеволод Ярославич.

У 1076-1078 роках Великим князем Київським знову став Ізяслав І Ярославич, що також тримав й Турівське князівсто та Берестя. Після загибелі Ізяслава І Київський престол перейшов до його брата Всеволода, а син Ізяслава, коронований король Руси Ярополк Ізяславич став правити в Турівському та Володимирському князівствах й на Берестейщині.

Таким чином, у 1078-1087 роках об'єднаними Турівсько-Волинськими землями правив титулярний Король Руси Ярополк Ізяславич. За його князювання у Володимирі, при дворі Ярополка перебували брати Ростиславичі (діти князя-ізгоя Ростислава Володимировича): Рюрик, Володар та Василько.
1084 року на Великдень, під час від'їзду Ярополка до свого дядька Всеволода Ярославича до Києва, Ростиславичі втекли до Перемишля, де зібрали військо та зайняли Володимир. Великий князь Київський Всеволод Ярославич спрямував на Володимир каральний похід на чолі зі своїм сином Володимиром Мономахом, який повернув князівство Ярополку Ізяславичу.
Проте, князь Київський виділив з Володимирського (Волинського) князівства уділи для Ростиславичів: старший Рюрик отримав новостворене Перемишльське, середній Володар - Звенигородське, а молодший Василько - Теребовлянське удільне князівство. 

Того ж 1084 року ізгой Давид Ігорович (син Ігора Ярославича) домігся від Великого князя Київського Всеволода виділення йому міста Дорогобужа та удільного Дорогобузького князівства з земель Володимирського, чим права Ярополка Ізяславича знову були порушені.

1085 року король Ярополк висунув свої законні претензії на Київський трон. Князь Всеволод послав проти нього свого сина Володимира Мономаха, що захопив Володимир і Луцьк, а у Володимирському князівстві посадили Давида Ігоровича.

1086 року Ярополк Ізяславич уклав мир із князем Всеволодом і знову посів Волинь і Турів. Проте наприкінці року під Звенигородом він був підступно вбитий. В організації вбивства звинувачували Ростиславичів, хоча цілком можливо, що в цьому були зацікавлені й Київський князь Всеволод та його син Володимир Мономах. 

Після вбивства короля Руси Ярополка, князь Давид Ігорович знову отримав Володимирське князівство та намагався відібрати їхні уділи у князів Володаря та Василька Ростиславичів.

1087 року молодший син Великого князя Київського Ізяслава Ярославича та молодший брат короля Руси Ярополка Ізяславича - Святополк Ізяславич, який до цього був Новгородським князем, став князем Турівським. 

Першим удільним князем Берестейським вважається Ростислав Мстиславич (з династії Ізяславичів), син старшого сина Великого князя Київського Ізяслава Ярославича - Новгородського князя Мстислава Ізяславича, котрого отруїли 1069 року, після придушення ним повстання в Києві проти влади Ізяслава. 
Достеменно не відомо коли саме отримав свій Берестейський уділ Ростислав Мстиславич, але можна припустити, що до 1087 року він точно там був. Помер (або був вбитий) князь Ростислав 1 жовтня 1093 року. 

В квітні 1093 року, після смерті князя Всеволода Ярославича, Великим князем Київським став Святополк ІІ Ізяславич, що залишив за собою Турівське князівство та Берестя, як батьківські землі. 
З 1093 по 1097 року удільним Берестейським князем був старший син Святополка ІІ - Мстислав Святополкович.

Любецький з'їзд князів 1097 року закріпив за їх учасниками окремі удільні князівства, як належні їм постійні вотчини та спадкові володіння їхніх нащадків. Так, Святополку Ізяславичу, як старшому, постановили володіти Київською землею, Турівським і Пінськими князівством й підтвердити титул Великого князя;
Володимиру Мономаху - Переяславське князівство, Суздальсько-Ростовська земля, Смоленськ та Білоозеро;
Олегу та Давиду Святославичам — Чернігів та Сіверська земля, Рязань, Муром та Тмутаракань;
Давиду Ігоровичу - Володимирське князівство з Луцьком;
Василькові та Володарю Ростиславичам - Теребовль, Червень, Перемишль.

Проте, одразу після з'їзду почалась міжусобна війна за Волинь, Перемишля і Теребовля між Ростиславичами - та Давидом Ігоровичем (в союзі зі Святополком Ізяславичем). Не зацікавленні в посилені Великого князя Київського Святополка ІІ Ізяславича його двоюрідні брати: Володимир Мономах, Давид Святославич та Олег Святославич у 1098 році зібралися на з'їзд у Городці та під загрозою війни зажадали від Святополка вигнання Давида Ігоровича. Тоді Святополк відібрав у Давида Ігоровича Володимирський стіл, змусивши його втекти до Польщі, а на Володимирське князівство посадив свого сина Мстислава Святополковича. 

Після цього Великий князь Святополк ІІ Ізяславич пішов війною на Ростиславичів, стверджуючи, що їхні уділи за династичним правом належать йому.
Вигнаний князь Давид Ігорович став на бік Ростиславичів, привів з собою половців, осадив Володимир та вбив 12.06.1099 князя Мстислава Святополковича. Після цього захопив Луцьк. 

В серпні 1100 року відбувся Витичівський з'їзд удільних князів, на якому Святополк Ізяславич, Володимир Мономах, Давид та Олег Святославичі уклали мир та позбавили князя Давида Ігоровича Володимирського (Волинського) князівства. Натомість йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторійськ, а невдовзі Дорогобуж та 4000 гривень срібла. 
За рішенням з'їзду Володимирське князівство було надано сину Святополка ІІ - Ярославу Святополковичу.

Збереглись відомості й про іншого князя Луцького та Берестейського Ярослава Ярополковича. Син короля Руси, Турівського та Володимирського князя Ярополка Ізяславича - Ярослав при житті батька, бл. 1079 року, господарював у Луцьку.
Після Любецького з‘їзду 1097 р., князь Ярослав Ярополкович був вимушений поступитися своїми володіннями на користь Давида Ігоровича. Після цього він став князем Берестя, яке, міг по праву залишити собі як законну батьківську вотчину. Проте 1100 року рідний дядько Ярослава Ярополковича - Великий князь Київський Святополк Ізяславич почав витісняти своїх племінників Ярополковичів з їх княжих столів. 1101 року Святополк захопив Берестя, у якому князював Ярослав, взяв племінника в полон та кинув у в'язницю в Києві, де він помер (або був вбитий) 11 серпня 1103 року.

Молодший син короля Руси Ярополка Ізяславича - Вячеслав Ярополкович 1097 року виступив на боці Святополка Ізяславича у війні проти Давида Ігоровича та Ростиславичів.
1103 року брав участь у поході на половців. Найбільш ймовірно, посів Берейстейське князівство після смерті брата Ярослава Ярополковича. Однак, Київський князь Святополк Ізяславич, що нещадно розправився зі старшим братом В'ячеслава за спробу закріпити за собою уділ у Бересті, зробив те саме й з молодшим братом. Вячеслав Ярополкович помер (або був убитий) 13 грудня 1104 року.

Узагальнюючи попереднє, бачимо, що витоки існування Берестейського князівства як окремої адміністративної одиниці сягають початку XII століття. Рішення Витичівського з'їзду позбавило будь-яких надій на свою законну спадщину нащадків короля Руси, князя Турівського і Володимирського Ярополка Ізяславича. Тому, користуючись підтримкою населення Берестя та отримавши обіцянку допомоги від короля Польщі Володислава І Германа, колишній Луцький князь Ярослав Ярополкович вирішив відновити справедливість. 1101 року Берестейське віче проголосило його князем. Однак, король Володислав І не надав йому обіцяну підтримку, й Ярослава Ярополковича сходили, відвезли до Києва, де він швидко загинув. Так само, як трохи згодом - загинув його молодший брат.

1113 року, після смерті Святополка Ізяславича, Великим князем Київським стає Володимир Всеволодович Мономах. 

Ярослав Святополкович продовжував посідати Володимирське князівство. Проте вже 1117 року Володимир Мономах викликав з Новгорода свого старшого сина Мстислава Великого і посадив його у Білгороді-Київському. Ці дії викликали протистояння Ярослава Святополковича з Мономахом, оскільки, за законом саме Ярослав Святополкович був спадкоємцем Великокняжого Київського престолу, а подібні дії він (не без підстав) сприйняв, як те, що своїм спадкоємцем Володимир Мономах хоче зробити власного сина Мстислава.
1118 року Мономах, об'єднавшись із Ростиславичами, вигнав Ярослава Святополковича з Володимирського князівства і посадив туди свого четвертого сина Романа Володимировича. Але на початку 1119 року Роман помер, і Володимирський стіл зайняв його молодший брат - Андрій Володимирович Добрий.

У 1120-х роках на Берестейщині відбувалися бойові зіткнення між українськими дружинами Володимира Мономаха та ятвягами.
1123 року Ярослав Святополкович, що вступив у союз з Володарем і Васильком Ростиславичами, а також поляками і угорцями взяв в облогу Володимир. Під час якої його було підступно вбито двома польськими вояками. 

Окрім нього, у колишнього Великого князя Київського Святополка Ізяславича та його третьої дружини (з 1104 року) Візантійської принцеси Ірини-Варвари Комнен було два сини, що мали всі права претендувати на Київський трон. Старший із синів від Варвари Комнен Брячислав Святополкович народився 1104 року. Згідно права успадкування бл. 1110 року отримав Турівське князівство. Помер (був вбитий) 28 березня 1123 року.
Ізяслав Святополкович, молодший син Великого князя Київського Святополка Ізяславича та Візантійської принцеси Варвари Комнен народився бл. 1107 року. Мав уділ у Турівській землі, можливо з центром у Клеческу, а після смерті брата Брячислава успадкував Турівське князівство. Ізяслав Святополкович помер (був втибий) 23 грудня 1123 (за іншими даними 1127) року.

Тим часом, 1125 року, після смерті Володимира Мономаха, його старший син Мстислав І або Мстислав Великий зайняв Київський трон.
Після смерті (вбивства) князів Святополковичів - молодший брат Мстислава І Мономаховича - Вячеслав Володимирович перейшов зі Смоленська до Турова, а Смоленське князівство посів син Мстислава - Ростислав, який згодом заснував місцеву династію Смоленський Ростиславичів.

Як вже згадувалось, князь Вячеслав Ярославич, син Ярослава Святополковича, онук Великого князя Київського Святополка Ізяславича, 1127 року був князем Клечеським, що отримав цей уділ 1123 р., коли Ізяслав Святополкович перейшов у Турів.

Отже, після вбивства Святополковичів,  1127 року, молодший син Володимира Мономанах Вячеслав Володимирович займає Турів, а саме князівство розпалося на дві уділи: Турівський і Клечеський де княжив онук Святополка Вячеслав Ярославович.

Великий князь Київський Мстислав І успішно протистояв нападам литовців та половців, але помер 14 квітня 1132 року, передавши Великокняжий престол молодшому братові Ярополку Володимировичу, який правив до 1139 року.
За його наступника Великого князя Київського (1139; 1150; 1151-1154) Вячеслава Володимировича, що також був Туровським князем (1127-1132, 1134-1142, 1143-1146) починається етап активних міжусобиць за Київський престол та період відділення удільних князівств від Великого князівства Київського (Київської Руси). 

У 1135-1142 та 1146-1151 роках князем Володимирським був старший син Мстислава Великого Ізяслав Мстиславич, що протистояв у боротьбі за Київський трон засновнику Москви Юрію Долгорукому (молодшому сину Володимира Мономаха від третього шлюбу та доньки половецького хана) та Чернігівським Ольговичам. 

У 1140-х роках гору ненадовго взяли Чернігівські Ольговичі. Так, Всеволод Ольгович, старший син Олега Святославича був Великим князем Київським(1139-1146). А його син Святослав Всеволодович був Турівським князем (1142, 1154-1155) та Володимирським князем (1142-1146).

Не зумівши вибити Мономаховичів з Переяслава, Всеволод Ольгович задумав позбавити їх впливу на Волинi. Першим таким кроком була передача Чарторийська i Клецька Святославовi Ольговичу. Так на межах Турівської i Волинської земель, зосереджених на той час в руках Мономаховичів, з’явилися  удільні володiння Ольговичів.

За цих обставин син Мстислава І Великого Святополк Мстиславич (з династії Мономаховичів) стає у 1140 року князем Берестейський.

1141 року помер князь Всеволодко, а Городенське князівство успадкував його брат Борис. При цьому, Городенськi князi залишалися васалами Володимирських князів. Щоб відділити їх землi від Володимирського князівства, Київський князь Всеволод Ольгович виділив в окремий уділ Дорогичинське князівство.

29 січня 1142 року у Переяславi помер Андрiй Володимирович Добрий, князь Волинський (1119-1135), князь Переяславський (1135-1142). Тоді Всеволод Ольгович силою змушує Турівського князя Вячеслава Володимировича (Мономаховича) переїхати у Переяслав, пославши до Турова свого старшого сина Святослава Всеволодовича. Ці дії обурили не лише Мономаховичів, але i молодших  братів Всеволода - Iгоря та Святослава Ольговичів.

Через це Великий князь Київський Святослав Ольгович запропонував Iгоревi Ольговичу Берестя, Дорогичин та Чарторийськ.

Врештi князя Iзяслава ІІ Мстиславича змусили погодитись на виділення на Волинi Дорогичинського уділу для Iгора Ольговича, який залишився васалом Великого князя. А Володимирське князівство отримав син Великого князя — Святослав Всеволодович, князь Турівський (1142, 1154-1155), князь Володимирський (1142-1146). Такими діями Всеволод Ольгович не лише зменшував володіння Мономаховичів, але й намагався підготувати перехід до Ольговичів Волинської, Турівської і Переяславської земель. 

Отже, молодший син Олега Святославича - Ігор Ольгович, що до цього був князем Путивльським (1127-1142), у 1142-1146 роках стає князем Берестейським і Дорогичинський, хоча у 1144-1146 роках у його володіння входили також уділи з центрами у Юр'єві, Городці-Остерському та Рогачеві. В серпні 1146 року Ігор Ольгович займає Київський престол, проте був дуже швидко скинутий з трону й загинув 19.08.1147 року в Києві. 

Коли ж представник Мономаховичів, старший брат Святополка Мстиславича - Ізяслав II Мстиславич стає Великим князем Київським (1146-1149), Святополк Мстиславич отримує Володимирське князівство (1149). Однак вже через рік поступився уділом брату Ізяславу, вигнаному з Києва Юрієм Довгоруким, сам ставши князем Луцьким (1150-1151). Проте після переможного повернення Ізяслава ІІ до Києва (1151-1154), знову посідає Волинський уділ (1151-1154).
До речі, Ізяслав ІІ Мстиславич став родоначальник Волинсько-Галицької старшої гілки династії Мономаховичів, дідом Володаря Руси Романа Великого та прадідом короля Руси Данила Романовича. А різні Волинські уділи довго утримували представники цієї гілки Волинських Мономаховичів — нащадків Ізяслава ІІ Мстиславича.

Ще один син Мстислава Великого Володимир Мстиславич був князем Остерським (1147 р.), Луцьким (1149 р.), Дорогобузьким (1152-1154, 1170-1171 рр.), Володимирським (Волинським) (1154-1158 рр.), Слуцьким (1161 р.) та Великим князем Київський (1167, 1171 рр.). 

В той же час, коли князь Ізяслав ІІ Мстиславич опанував Волинню, Володимиром і Турівським князівством, в наступні роки змушений був протистояти зазіханням на Київ молодшого сина Володимира Мономаха від доньки половецького хана Юрія Долгорукого. Також Ізяслав ІІ намагався, користуючись підтримкою киян, зробити Київське князівство своїм родовим володінням.

Протягом цих подій, син князя Андрія Володимировича Доброго, онук Володимира Мономаха - Володимир Андрійович стає князем Дорогобузьким (1150-1152, 1156-1170), Пересопницьким (1150-1152) та Берестейським (1152-1156). 

Наслідком великих внутрішньополітичних змін, що відбувались у Великому князівстві Київському стало, в тому числі й те, що в першій половині ХІІ століття Берестейщина остаточно виходіть з-під впливу Турівських удільних князів й стає безпосереднім леном Київського престолу, на який Великі князі Київські призначають князювати другорядних князів. 

Поступово, коли з 1154 року Володимирське (Волинське) князівство стає все більш самостійним, Берестейщина продовжує вважатись волостю Великих Київських князів.
В той же час, Волинські князі, що мали прямі спадкові права на Київський Великокняжий престол, змушені були вступити в боротьбу за владу з суздальським князем Андрієм Юрійовичем "Боголюбським", сином Юрія Долгорукого та доньки половецького хана Аепи, яка завершилась варварським зруйнування та пограбуванням Києва 1169 року військом Андрія "Боголюбського" та подальшим вигнанням його об'єднаними зусиллями українських удільних князів.  

Очолив цю боротьбу Мстислав II Ізяславич, син Великого князя Київського Ізяслава ІІ Мстиславича. Князь Луцький (1154-1157), Пересопницький (1155-1156), князь Володимирський (Волинський) (1157-1167), який об'єднав зусилля Волинських, Луцьких, Галицьких, Турівських, Городенських та інших удільних князів, успішно протистояв північно-східним загарбникам та був Великим князем Київським у 1167-1169 та 1170 роках. Існують припущення, що Мстислав ІІ Ізяславич був, деякий час, також й князем Берестейським. Двоє його синів були, згодом, також князями Берестейськими. 

Перед своєю смертю у 1170 році Великий князь Мстислав ІІ Iзяславич переконав свого брата Ярослава Iзяславича, з метою уникнення можливих усобиць мiж Волинськими Мономаховичами, розділити Володимирське князівство мiж двома гілками династії, але сюзереном всіх земель ставав не Володимирський, а Луцький князь. 

Справу рідного брата у боротьбі за Київський трон продовжив Ярослав ІІ Ізяславич - князь Турівський (1146-1148), Новгородський (1148-1154) та Луцький (1154-1180), що був Великим князем Київським у 1173-1174 роках. 

Саме за часів братів Мстислава ІІ Ізяславича та Ярослава ІІ Ізяславича Луцьке князівство остаточно відділяється від Володимирського й стає окремим уділом.
Згодом, центри князівських уділів синів Мстислава ІІ перебували у Володимирі, Белзі, Червні та Бересті, а Ярослава ІІ — у Луцьку, Пересопниці, Дорогобужі та Шумську.
Варто зазначити, що сином Мстислава ІІ був Роман - Великий князь Київський та Володар Руси, засновник української королівської династії Романовичів, якому вдалось об'єднати майже всі українські землі в єдину державу, та батько Короля Руси Данила Романовича. 

Не сходить з історичної сцени й династія Ізяславичів (Ізяслав І, син Ярослава Мудрого). Так Юрій Ярославич, онук Великого князя Київського Святополка Ізяславича, син Володимирського князя Ярослава Святополковича та його дружини доньки польського короля Володислава I П'яста, мав уділ у Турівській землі, напевно з центром у Пінську (бл.1142-1148, 1154-1157 рр.). 1144 року він одружився на Ганні Всеволодівні, доньці князя Городенського. Став князем Турівським (1148/1149-1150, 1151-1154, 1157-після 1166/до 1168 рр.). А вже з 1157 р. титулувався князем Турівським і Пінським. У важких умовах протистояння з іншими удільними та Великими Київськими князями, Юрій Ярославич зумів утримати Турівську землю для нащадків Святополка Ізяславича.
Його сини були князями Турівськими і Пінськими. При них колишнє велике Турівське князівство сильно роздробилось на маленькі удільні князівства. Хоча умовний старший сюзерен в особі Турівського князя (з їх гілки Ізяславичів) залишався об'єднуючим чинником для їх роду аж до монголо-татарської навали та занепаду Великого князівства Київського (Київської Руси). 

Таким чином, східнi межi Волині з Київською землею пролягали вздовж правобережжя Горинi, причому Корчеський вузол оборони з містами Корчеськ, Сапогинь, Семич, Куниль i Гольско, був закріплений за Волинню у другiй половинi ХII ст. В межах Пересопницької, Луцької та Володимирської волостей природнім північним кордоном були болотянi смуги на правобережжi Прип’ятi, що колись розмежовували Волинськi та Дреговицькi землi. Тут Дубровиця i Степань належали до Туровської землi, а Чорторийськ — до Волинi. Далi кордон проходив десь в районi боліт у середнiй течії рік Стохід i Тур’я. Крайньою північною точкою у цьому районi був Кам’янець. У верхнiй течії Прип’ятi прикордонною фортецею було Ратне.
Берестейська волость межувала з Туровською землею у верхів’ях Лісної та Ясельди. Тут були міста Здитов i Кам’янець на Ліснiй. Понімання з містами Городно, Новогрудок, Турiйськ на Німанi, Волковиськ i Слонім входило до складу Волинi аж до входження цих земель до складу Литовської держави у другiй половинi ХIII століття.

Тим часом, Володимирський князь Роман Мстиславич мусив погодитись на виділення окремих уділів для своїх братів. Спочатку Берестейське князівство отримав Володимир Мстиславич (1170), а потім Святослав Мстиславич (1170–1182), Белзьке князівство — Всеволод Мстиславич (бл. 1180–1195).

1180 року князь Шумський (1168-1180 рр.) Василько Ярополкович, син Ярополка ІІ, онук Володимира Мономаха, був переведений на Дорогичинське князівство. 1181-82 року він претендував на Берестя, проте зустрівши спротив від інших князів, змушений був виїхати до Польщі. Після цього у Дорогичині сидів його син, а пізніше Дорогичинська земля була повернута до Берестейського князівства. 

Про певний період безкнязів'я на Берестейщині на початках 1180-х років свідчить й те, що на Берестейський уділ претендував також й Мінський князь Володимир Володаревич.
Цікаво, що ще його дід Гліб Всеславич, що був одружений з Анастасією Ярополківною, донькою короля Руси, Турівського і Волинського князя Ярополка Ізяславича, здійснював спроби позбутися Київського протекторату та розширити свої землі об'єднавши під своєю владою всіх кривичів та дреговичів.
Тож відомо, що 1182 року Мінський князь Володимир, син Володаря Глібовича, претендував на Берестя у суперництві з Дорогичинським князем Васильком Ярополковичем.  

Отже, після усобицi 1183–1186 років, починається процес об'єднання українських земель. Iнгвар Ярославич, син князя Ярослава ІІ Ізяславича, вважався старшим серед Волинських Мономаховичів, і йому формально підпорядковувся князь Володимирський Роман Мстиславич. Інгвар ліквідував Дорогобузьке князівство, а 1195 року — Шумське князівство, приєднавши їх безпосередньо до Луцького.
1199 року Роман Мстиславич став князем Галицького князівства, а на Волинi за ним залишилися Володимирське, Берестейське та Дорогичинське князівства. Останнi два князівства вiн отримав у підпорядкування по смертi їх князів, якi не залишили нащадків. Удільним залишилось тільки Белзьке князівство, яким володів його брат Всеволод Мстиславич, а після його смерті 1195 року - його старший син Олександр Всеволодович. 

За підтримки Романа Мстиславича, Інгвар Ярославич займає у 1201–1204 роках Великокняжий Київський престол. 
1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував тому корону та титул Короля Руси. Однак, Роман Мстиславич трагічно загинув 1205 року, залишився після себе малолітніх княжичів Данила та Василька. 

Скористатись цим вирішили Новгород-Сіверські Ольговичі, які захопили землі Галицько-Волинського князівства. Вже 1206 року, за допомогою частини галицьких бояр, Ольговичам вдалося зайняти: Святослав Ігорович - Володимирське князівство, Володимир Ігорович - Галицьке князівство, а Роман Ігорович - Звенигородське князівство.
Між Ігоровичами одразу спалахнули суперечки. Роман Ігорович, наймолодший з братів, був онуком Галицького князя Ярослава Осмомисла (на відміну від своїх зведених братів) й вважав себе в праві претендувати на головний престол. Він установив контакт з угорським королем, та восени 1207 р. зайняв Галич. Одночасно, cкориставшись незгодою у таборі Ігоровичів, польський князь Лєшко Білий зайняв Володимир, взявши в полон Святослава Ігоровича. 

Володимирський престол зайняв колишній князь Белзький, старший син Всеволода Мстиславича - Олександр Всеволодович. 
В той же час, князь Лєшко поставив малолітнього Василька Романовича князем Берестейським. 
Також Олександр Всеволодович, за наполяганням Лєшка Білого передав Васильковi Романовичу ще i Белзьке князівство, але вивів з його складу Червенську волость, надавши її своєму молодшому братовi Всеволоду Всеволодовичу. 

Власну окупаційну політику проводили угорці. Король угрів Андрій ІІ титулував себе "королем Галичини і Володимирії" та ненадовго захопив Галич і Волинь.
До 1215 року король Андрiй II зайняв Галичину. Зі свого боку, князь Лєшко Білий отримав Перемишль i силою зайняв Берестя, Угровеск, Верещин, Стовп’я i Комов.
Щоб якось заспокоїти Романовичів князя Олександра Всеволодовича змусили піти з Володимира. Данило Романович став князем Володимирським (1215—1238). А угорці відібрали у польського князя Перемишль.

Скориставшись постійними територіальними конфліктами за українські землі між уграми і поляками, князь Мстислав Удатний, представник Смоленської молодшої гілки Мономаховичів, у серпнi 1219 року став Галицьким князем. І був ним до 1227 року. 

1219 року Ганна Мстиславна, донька Мстислава Удатного вийшла заміж за князя Данила Романовича. Цей шлюб був результатом порозумінням Смоленських Мономаховичів із Волинськими, які вели боротьбу за Галицько-Волинську спадщину Володаря Руси Романа Мстиславича.

Після цього Волинськi вiйська повернули з-під влади поляків Берестя, Угровеськ, Верещин, Стовп’є, Комов i все порубiжжя. Поступово брати повернули під свій контроль всю Волинь та Галичину, а Данило Романович став  Великим князем Київським (1239—1241).  

1227 року волинські війська виступили до Луцька. Князь Ярослав Інґваревич зі сім'єю потрапили у полон. Луцьк та Пересопницю князь Данило передав братові Василькові, за яким залишилося і Берестейське князівство

Загалом Василько Романович був князем Берестейським (1208—1210,1219—1269), Белзьким (1208—1211),  Перемиським (1209—1219), Пересопницьким (1225—1229), Луцьким (1229—1238) і Володимирський (1238—1269) та співправителем Великого князя Київського і Короля Руси Данила Романовича. 

В білорусько-литовських літописах залишились згадки про протистояння сина короля Данила Великого князя Литовського (1267—1269) Шварна Даниловича та його старшого брата Лева Даниловича за прикордонні землі. При цьому згадується князь литовський Куковой, який допомагав Шварнові Даниловичу супроти Луцького князя Мстислава Даниловича під час боротьби за Берестя, Мельник, Городно та Новогрудок. Відомо точно, що після того, як 1269 року помер союзник і дядько Шварна, Волинський князь Василько Романович, то того ж або 1270 року й помер (був убитий) й сорокарічний Великий князь Литовський Шварно Данилович. 

Після цього Володимирське князівство (1269—1288), в тому числі й Берестейський уділ успадкував Володимир Василькович. Про те що і Василько Романович і його син Володимир Василькович залишались Берестейськими князями свідчить заповіт бездітного князя Володимира Васильковича, що передавав Володимирське i Берестейське князівства молодшому з двоюрідних братів (синів Данила Романовича) Мстиславові Даниловичу. 
Це не сподобалось Королю Руси та Великому князю Київському Льву Даниловичу, який хотів передати Волинські землі своєму старшому сину Юрію Львовичу.  Князь Юрій навіть захопив Берестя, Кам'янець і Більськ, але Мстислав Данилович, посилаючись на волю й заповіт князя Володимира Васильковича, погрожує апеляцією до ординських ханів, які виступили гарантами виконання волі Володимира Васильковича, і Юрій покидає Берестейщину.

Король Руси та Великий князь Київський Лев Данилович, продовжував справу свого батька з об'єднання всіх українських земель в одну держави. За його правління кордони Королівства Руси досягли максимального розмаху, до них ввійшло все Правобережжя (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина, Поділля, Молдова й західне Причорномор'я), Київ, Київщина, Турівщина, Переяславщина та частина Чернігівщини.

Король Руси Юрій І Львович намагався утримати єдність давньоукраїнської держави, проте сусіди почали потроху нападати на українські прикордонні терени. Після смерті князя Мстислава Даниловича - Юрій І Львович поєднав під своєю владою Галичину, Волинь, Берестейщину.

Після занепаду династії Даниловичів, та вбивства короля Руси Юрія ІІ Болеслава, розпочинається боротьба за спадщину Королівства Руси між поляками, угорцями та Великим князівством Литовським. 

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392) *Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Ще деякий час самостійність Великого князівства Волинського, до якого входила й Берестейщина, підтримував Великий князь Дмитро Любарт та його син Федір Любартович, але спільними зусиллями поляки, угорці та литва розділили українські землі між собою.

У серпні 1513 року Іван Семенович Сапіга отримав від Великого князя Литовського Сигізмунда I привілей на воєводство Підляське та Берестейське.
10 липня 1520 року Сигізмунд І призначив Януша Костевича новим Підляським воєводою, ще раз оголосивши про створення воєводства та уточнивши його територію, яка мала включати Дорогочин, Більськ, Мельник, Берест, Кам'янець та Кобрин з навколишніми землями.

1566 року було створене окреме Берестейське воєводство Великого князівства Литовського зі столицею в Бересті та з повітами Берестейським і Пінським, що дозволило виділити ці історичні українські землі в окрему адміністративну одиницю. 

Список Берестейських князів

Перелік українських князів та королів, що були суверенами над Берестейщиною, а також список удільних Берестейських князів:

Династія Святославичів
* Володимир І Святославич (983-988) Великий князь Київський
** Святополк І (988-1019) Турівський князь, Великий князь Київський
** Болеслав Хоробрий (1020-1022) князь Польський
* Ярослав І Володимирович (1022-1054) Великий князь Київський
** Ігор Ярославич (1054-1057) князь Володимирський

* Ізяслав І Ярославич (1042-1052) Турівський князь, (1054-1073) Великий князь Київський
* Святослав ІІ Ярославич (1073-1076) Великий князь Київський
* Ізяслав І Ярославич (1077-1078) Великий князь Київський

Династія Ізяславичів
* Ярополк Ізяславич (1078-1086) король Руси, Турівський і Володимирський князь,
Ростислав Мстиславич (до 1087-1093) удільний Берестейський князь, син Мстислава Ізяславича
* Святополк ІІ Ізяславич (1088-1093) Турівський князь, Великий князь Київський (1093-1113)
Мстислав Святополкович (1093-1097) удільний Берестейський князь
Ярослав Ярополкович (1099-1102) удільний Берестейський князь, до цього з 1079 –Луцький князь
Вячеслав Ярополкович (1102-1104) удільний Берестейський князь.
** Гліб Всеславич – Мінський князь (1101-1119) прагнув об'єднати під своєю владою навколишні землі, в тому числі Турівщину й Берестейщину. Був одружений на Анастасії Ярополківні, доньці Короля Руси, князя Турівського і Володимирського Ярополка Ізяславича.

** Брячислав Святополкович (1110-1123) Турівський князь
** Ізяслав Святополкович (1123) Турівський князь
** Юрій Ярославич (1148-1150, 1151-1154, 1157-1168) Турівський і Пінський князь, син Волинського князя Ярослава Святополковича, онук Святополка ІІ Ізяславича.

Династія Мономаховичів
* Володимир II Всеволодович (1113-1125) Великий князь Київський, син Великого князя Київського (1078-1093) Всеволода Ярославича і візантійської принцеси з імператорської династії Мономах
* Мстислав  IВолодимирович (1125-1132) Великий князь Київський
* Ярополк ІІ Володимирович (1132-1139) Великий князь Київський
** В'ячеслав Володимирович (1125-1132, 1132-1142, 1142-1147) Турівський князь, Великий князь Київський (1139, 1150, 1151-1154)
Святополк Мстиславович (1140) удільний Берестейський князь, (1150-1151) Луцький  і (1149, 1151-1154) Володимирський князь , син Мстислава І.

Династія Ольговичів
Ігор Ольгович (1142-1146) Берестейсько-Дорогичинський князь, Великий князь Київський (1146).
** Святослав Всеволодович  (1142, 1154-1155) Турівський князь, (1141-1146) Володимирський (Волинський) князь.

Династія Мономаховичів
* Ізяслав II Мстиславич – Мінський князь (1132), Володимирський (Волинський) князь (1135-1142, 1149-1152), Великий князь Київський (1146 -1149, 1150-1154), син Мстислава І Великого
* Ярослав II Ізяславич (1146-1148) Турівський князь, Луцький князь (1154-1180), Великий князь Київський (1173-1174), син Ізяслава ІІ Мстиславича
Володимир Андрійович (1154-1156) удільний Берестейський князь, син князя Володимирського (1119-1135) Андрія Доброго, онук Володимира Мономаха
** Ярополк ІІ Ізяславич – князь Буський і Шумський (1157-1168), син Ізяслава ІІ Мстиславича.

Близько 1157 року Берестейський уділ остаточно переходить від Турівського князівства, в якому закріпились представники роду Ізяславичів, до Володимирського князівства в якому правила старша Волинська гілка Мономаховичів – Мстиславичі.

* Мстислав II Ізяславич (1156-1170) князь Володимирський (Волинський), деякий час був князем Берестейським. князь, Великий князь Київський (1167-1170), син Ізяслава ІІ, онук Мстислава І; батько Володаря Русі Романа Великого, засновника королівської династії Романовичів.
Володимир Мстиславич (1170) удільний Берестейський князь, син Мстислава ІІ.
Святослав Мстиславич (1170-1173) удільний Берестейський князь, син Мстислава ІІ

Василько Ярополкович (?-1182) удільний Берестейський князь, також князь Шумський (1168-1180) і Дорогичинський (1180-1182), син Ярополка ІІ, онук Володимира Мономаха.
** Всеволод Мстиславич – Белзький князь (1170-1195), Володимирський (Волинський) князь (1187-1188), молодший брат Володаря Руси Романа Мстиславича.

Династія Ізяславичів Полоцьких
* Володимир Володаревич (1177-1182) претендував на Берестя, князь Полоцький, син Володаря Глібовича, онук Анастасії Ярополківни, доньки короля Руси Ярополка Ізяславича
* Святополк Юрійович – князь Турівський (1170-1190), син князя Турівський і Пінський Юрія Ярославича, онук князя Володимирського Ярослава Святополковича, правнук Великого князя Святополка ІІ Ізяславича.

Династія Романовичів
Близько 1188 року починається процес консолідації Волинських, Галицький, Київських та інших українських земель під проводом князя Романа Мстиславича, що фіналізувався 1199 року об'єднанням Галицько-Волинського князівства, та 1201 року, коли Роман Мстиславич став Великим князем Київським.

Роман Мстиславич – Володимирський (Волинський) князь (1170-1205), Галицький князь (1187-1188, 1199-1205), Великий князь Київський (1201, 1204), титулувався Володарем і Самодержцем Руси.
Данило Романович – Галицький князь (1205-1206, ...., 1230-1264), Волинський князь (1205-1208, 1215-1238), Великий князь Київський (1239-1241), король Руси (1253-1264).
Василько Романович (1208-1210, 1219-1228) князь Берестейський, Луцький князь (1229-1238 рр.), Волинський князь (1238-1269), співправитель Королівства Руси.

1210 року Берестя захопили Конрад Мазовецький і Лешек Краківський, але вже 1213 року війська Данила Романовича виганяють поляків з Берестя.

Володимир (Святополкович або Володимирович) – близько 1227-1229 років князі Данило й Василько, йдучи в похід, залишили в Бересті Пінського князя Володимира.

Близько 1265-х років згадується 
* Едивіл (Ердзивіл) литовський князь, що володів Берестейським та іншими сусідніми уділами та
* Куковой литовський князь, що допомагав Шварну Даниловичу – Великому князю Литовського (1267-1269), що вів боротьбу з Мстиславом Даниловичем за Берестя, Мельник, Городно та Новогрудок.

Володимир Василькович (1269-1288) князь Волинський, якому належав й Берестейський уділ.

Мстислав Данилович (1289 -після 1292) князь Берестейський, князь Луцький і Володимирський.
Лев Данилович (1292-1301) Володимирський (Волинський) князь, Король Руси (1269-1301), Великий князь Київський (1271-1301).
Юрій І Львович (1301-1308) Король Руси, Галицький і Володимирський князь
Андрій ІІ Юрійович (1308-1323) співправитель Королівства Руси, князь Галицький і Володимирський.
Лев ІІ Юрійович (1308-1323) співправитель Королівства Руси, князь Луцький.
Володимир Львович (1323-1325) правитель Королівства Руси, син співправителя Королівства Руси Лева ІІ.

Юрій ІІ Болеслав (1325-1340) правитель Королівства Руси, син Марії Юріївни, доньки короля Руси Юрія Львовича.
 ** Януш Мазовецкий (1382-1390) князь Підляський, претендував на Берестя, Дорогочин, Мельник та інші сусідні землі. Рідний племінник короля Руси Юрія ІІ Болеслава, онук Марії Юріївни (доньки короля Руси Юрія Львовича).

Після занепаду української королівської династії (по чоловічій гілці) Романовичів починається окупація етнічних українських земель Королівства Руси сусідніми польськими, угорськими та литовськими військами.

На Берестейщині та Волині закріплюється влада представників
династії Ґедеминовичів

Дмитро Любарт (1340-1383) претендент на трон Королівства Руси, Великий князь Волинський, князь Галицький, чоловік Агрипини-Буші (доньки Лева ІІ Юрійовича), син Великого князя Литовського Ґедимина.
Кейстук Ґедиминович (бл. 1352-1382) князь Берестейський; князь Троцький, Гродненський; Великий князь Литовський (1381-1382)
Федір Любартович (1383-1385) князь Берестейський, Великий князь Волинський (1383-1390).
Вітовт Кейстутович (1385-1389, 1392-1430) князь Берестейський, Великий князь Литовський і Руський (1398-1430)
* Свидригайло Ольгердович – Великий князь Литовський (1430-1435), Великий князь Руський (1430-1445) та Великий князь Волинський (1440-1452).

інші пов’язані династії, що володіли Берестейським князівством
 ** Болеслав IV Мазовецький (1440-1444) – князь Підляський, претендував та Берестейщину, онук Януша Мазовецкого
** Василь Ярославич (1446-1456) отримав землі на Берестейщині поки перебував у Великому князівстві Литовському і Руському; син князя Ярослава Володимировича, онук Серпуховсько-Боровського та Углицького князя Володимира Андрійовича та княгині Олени, доньки Великого князя Литовського Ольгерда Ґедиміновича.

Удільних князів Берестейських більше не було з 1456 року.

Після цього Берестейщина увійшла до складу Великого князівства Литовського і Руського як староство чи воєводство.
На українських землях в складі Речі Посполитої були Бельське, Берестейське, Брацлавське, Волинське, Київське, Підляське, Подільське, Руське (Львівське) і Чернігівське воєводства.

Старости Берестейські у складі Великого князівства Литовського і Руського:
Начко Гинивилович 1434–1446
Олехно Довойнович 1452
Богдан Сакович 1472–1474
Іван (Ян) Насутич 1475
Яків Немирович 1483–1487 
Іван Боянович Немирович 1489
Сенько Олізарович 1488–1496

Ключники Берестейські:
Лев Боговитинович 1487–1496
князь Василь Львович Глинський 1506–1507

Лісничі Берестейські:
Андрій Лозка 1512

Підстарости (намісники) Берестейські:
Карач (Karacz) 1507
Князь Михайло Марцинович Свирський 1526
Іван Яцинич 1545
Остафій Волович 1550–1552. 

Воєводи Троцькі (куди входила Берестейщина): 
Андрій Сакович 1459–1463   
Радзивіл Остикович 1463–1477
Станко Судивоєвич 1477–1478 
Мартин Гаштольд 1481–1483  
Богдан Сакович 1486–1490
Петро Монтигердович Білий 1491–1497 
Іван Юрійович Заберезинський 1498–1505 
Микола Радзивіл 1505–1510   
Григорій Остикович 1510–1513

Воєводи Підляські і Берестейські:
Іван Семенович Сапіга 1513–1517
Януш Костевич 1520–1527
Іван Богданович Сапіга 1529–1541
Микола Пац 1543–1551
Микола Нарбут 1551–1555
Павло Іванович Сапіга 1555–1558
Василь Тишкевич 1558–1569.

Воєводи Берестейські:
Юрій Васильввич Тишкевич 1566-1576
Гаврило Горностай 1576-1587
Микола Павлович Сапіга 1588
Іван Кішка 1589–1592
Христоф Зенович 1592–1614
Євстахій Іван Тишкевич 1615-1631
князь Олександр Людвік Радзивіл 1631-1635.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Посилання:

* Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль 
*  Зміна династій князів Берестейських в контексті дослідження історії становлення Берестейського князівства.

* Удільні князі Берестейські за часів Великого князівства Литовського і Руського (Українського).
та інші

Слава Україні - вірш Г. Чупринки 1917 року

“Слава Україні” - вірш Григорія Чупринки, який надрукувала 11 (24) травня 1917 р. газета “Нова Рада”.
Відомий композитор Кирило Стеценко (1882-1922) написав до нього музику. 

Так виник видатний славень української революції 1917 року - “Слава Україні”.

Слава Вкраїні,
Любій Отчизні,
Слава до віку однині.

Єдність і згода,
Право й свобода -
Доля найкраща народа.

Гніту владики
Край наш великий
Знати не буде по-віки.

Люд роботящий,
Всюди трудящий
Знатиме роки найкращі.

Працю і зброю
Ми за собою
Маєм, щоб стати до бою.

Єдність і згода,
Право й свобода -
Доля найкраща народа.

Григорій Чупринка.

23 червня 1921 р. радянські агенти Київського губернського ВУЧК заарештували українського поета, борця за самостійність України Григорія Чупринку. 

28 серпня 1921 року окупаційна російсько-радянська влада засудила Г. Чупринку до розстрілу.

Велике князівство Українське, як спадкоємець Королівства Русі-України

Українська державність існувала безперервно протягом всього Середньовіччя, починаючи від заснування і становлення Великого князівства Київського (Київської Русі), через утворення і піднесення Королівства Русі (Королівства України)  й до існування Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), а пізніше до розквіту Козацької держави (Гетьманщини або Війська Запорізького).

Після вигасання прямої лінії української королівської династії Романовичів, розпочалась боротьба за спадщину та корону Королівства Руси між сусідами, в яку активно включився король Польщі Казимир ІІІ.

Він ступив в перемовини з Галицьким боярством та їх лідером Дмитром Дедьком.

Хоча Дмитро Дедько у своїй грамоті 1341 року називав претендента на трон Королівства Руси Любарта-Дмитра володарем держави, а татарського хана — зверхником; він підтримував активні зв'язки з Казимиром ІІІ. 

Після того, як минула загроза татарського нападу на Польщу, Казимир ІІІ відновив свої дії щодо загарбання Королівства Руси, тож влітку 1341 р. звернувся до Папи Римського Бенедикта XII за розгрішенням («диспензою») через те, що мав намір не дотримуватись укладеної з Д. Дедьком угоди. Папа задовольнив прохання польського короля, й Казимир ІІІ виступив з військом на Галичину.

Оскільки в латиномовних грамотах останні королі Руси Андрій Юрійович “Andreas Dei gratia dux Ladomiriae et dominus Russiae” (1320 р.) та Юрій ІІ Болеслав “Georgius … ex dono Dei natus dux et dominus Russiae” (1334 р.) титулувався Володарі Руси;

аналогічний титул привласнює собі польський король Казимир III, після того як він окупував Львів та викрав королівські клейноди та корону Короля Руси він назвав себе: “nos Casimirus dei gratia rex Poloniae dominusque terre Russie” (1349 р.). 

Детальніше про Українських Королів можна прочитати тут:
* Перші Королі України-Русі.

В той же час, на престол Королівства Руси претендував Дмитро-Любарт, що був одружений з донькою Короля Руси Андрія Юрійовича. За іншими даними він також був онуком короля Русі Юрія І.
За часи правління останнього Короля Руси-України Дмитра-Любарта (1340-1384), що був рідним братом Великого князя Литовського Ольґерда почалось "оксамитове", але досить активне проникнення та утвердження правління Ґедиминовичів на українських землях.

В 1362—1385 рр. відбувається поступове «оукраїнення» литовських князів.
Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації удільних князівств, рівноправними суб'єктами якої стали й українські землі:

* "Литовські статути", свод законів за яким жила країна, були фактичним удосконаленням "Руської (тобто Давньоукраїнської) Правди" Ярослава Мудрого; 
* державною релігією було православ'я, а церковними правителями були Митрополити Київські і всієї Русі;
* державною мовою у Великому князівстві Литовському була "руська" (давньоукраїнська) мова. 

Зі смертю Великого князя Литовського Ольґерда (1377 р.) та претендента на трон Королівства Русі, Великого князя Руського Дмитра-Любарта (1383 р.) урвались гілка правителів з української королівської династії Романовичів та прямі родинні зв'язки між правителями Литви та України; 

а в 1381-1384 та 1389-1392 рр. у Великому князівстві Литовському відбулись дві "громадянські війни",
які фактично були протистоянням між литовськими князями, яких підтримувала Польща та українсько-білоруськими князями, які виступали за збереження незалежності своїх князівств й утворення окремого Великого князівства Руського. 

Син та спадкоємець престолу правителя Королівства Русі Дмитра-Любарта 
Федір Любартович ще деякий час титулувався Великим князем й намагався зберегти свої володіння й суверенітет української держави.

Рубежем його правління є 1383-1390 рр., якими датуються й випуск власних монет Великим князем Федором Любартовичем. 

На одному боці монети розміщено зображення хреста (герба Волині), на іншій – лев (герб Королівства Русі).  

В протистоянні та боротьбі за владу у Великому князівстві Литовському гору взяв представник про-католицької партії Ягайло Ольґердович (правнук короля Руси Юрія Львовича по материнській лінії), який був проголошений Великим князем Литовським. 

Проте, маючи велику опозицію в середні країні з боку своїх братів двоюрідного Вітовта і рідного Свидриґайла, яких підтримували українські князі, він вирішив спертися на польську шляхту й одружитись з Королевою Польщі Ядвіґою.
За це Ягайло обіцяє „на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські (українські) до корони Польської”, про що 15 серпня 1385 р. була підписана Грамота самим Ягайлом та його з братами: Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвеном, за себе й за "неприсутних князів литовських".   

1386 р. Ягайла було охрещено в католицькому обряді під ім'ям Володислава ІІ, обвінчано з Ядвіґою й короновано на польського короля.
Пізніше Володислав ІІ Ягайло став титулуватись "rex Polonie, princeps supremus Litwanie et heres Russie" (король Польщі, Великий князь Литви, Спадкоємець Русі). 

Тим часом тривало протистояння між Польщею та Угорщиною за спадщину, землі й корону Українського Королівства. 
Після смерті польського короля Казимира ІІІ, під час правління Короля об'єднаної держави Угорщини та Польщі Людовика І Великого (1370-1382) західні землі Королівства Русі-України: Закарпаття, Галичина, Подільське князівство перебували під владою Угорщини.

З 1372 по 1387 рр. Галичиною правив "володар і спадкоємець Королівства Русі" Володислав Опольчик, як васал Угорського королівства.

При цьому Закарпаття управлялось напряму угорським королем;
Поділлям на правах удільного князівства володіли українські князі Коріятовичі (1372-1394);
в Галичині намісником короля був „пан і дідич Руського королівства” Володислав Опольчик (1372-1379 та 1385-1387).

Титул “Господар Руської землі” або “Володар Руської землі”, що його вживав Володислав Опольський на правах васала угорського короля звучав так: “Божою Милістю, князь Володислав Опольськой землі і Руськой землі, Господар і Дідич, вічний землям тим Самодержець”. 

Детальніше про це можна прочитати тут:

* Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

*  Список Королів України-Руси.

Ставши одночасно Великим князем Литовським і королем польським, Владислав Ягайло, титулував себе “король Польський, Литовський і Руський, інших земель господар” (rex Poloniae Lithuaniae, Russiae et aliarum plurimarum terrarum dominus). 

Волинь, Берестейщина, Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Центральна України та Причорномор'я перебували у складі Великого князівства Литовського. 

Після смерті угорського короля Людовика Анжуйського (1382 р.) відбулось розірвання особистої унїї Угорщини й Польщі.
Оскільки Людовік І не мав синів, то дві його малолітні доньки Марія та Ядвіґа стали відповідно королевами Угорщини та Польщі.

При цьому номінальною "королевою Русі" або „правителькою всієї Руси” в 1383-1385 рр.  вважалась угорська королева Марія.
Це тривало, поки на початку 1387 р. своїм військовим походом польська королева Ядвиґа не окупувала більшу частину Галичини й почала титулувати себе "Спадкоємець Русі" ("heres Russie").

Одночасно, Королівство Русі продовжувало де-юре вважатись окремою державою зі своїм правом, законами, кордонами й карбувало власну монету зі своїм гербом (левом).

Подільське князівство поки й далі зберігало автономію та залишилось васалом Угорщини.

Польська шляхта, яка хотіла закріпити за собою Галичину та убезпечитись від можливих претензій на цю частину Королівства Русі-України з боку Великого князівства Литовського, домоглися від Ягайла видачі осібної грамоти, що він "ніколи не відлучить Львівської землі від Польщі, ані дасть їх ніякому князю". 
Схожа грамота була дана щодо Перемишльській землі королевою Ядвіґою. 

Детальніше про історію Українського Королівства можна прочитати тут

Одночасно, королі Угорщини продовжували вважати себе законними володарями Королівства Русі (Королівства Галичини й Волині), проте королева Угорщини Марія та її чоловік король Сиґизмунд не мали сил вступати у військовий конфликт і не пішли далі дипломатичних протестів. 
Адже в ті часи Угорщина переживала низку внутрішніх повстань й боротьбу за владу, та зовнішню турецьку навалу на своїх південно-східних кордонах.  

Тому за посередництва Папи Римського в осени 1388 р. було укладено перемир'я між угорським королем Сиґимундом і польським Ягайлом.

Весною 1392 р. король угорський пропонував створити комісію, з угорських і польських панів, для вирішення "галицької справи" й звернувся до посередництва пруських лицарів, проте ця ініціатива також нічим не завершилась. 

Весь цей час князі Коріятовичі, що правили у Подільському князівстві, зберегли ленну залежність від Угорського королівства. 

1393 року війська Великого князівства Литовського захопили Кам'янець-Подільський. Внаслідок військового походу Вітовта восени 1394 князі Федір і Василь Коріятовичі були змушені покинути Кам'янець й перебратися на Закарпаття. 

Там Федір як васал угорського короля Сиґізмунда отримав у володіння місто Мукачеве і комітат Берег.
У 1393–1414 Федір Коріятович роках був також правителем Бардіїва.
Після цього західне Поділля відійшло до Польщі, а східне до Литви.

Окрім Великого князівства Київського, Великого князівства Волинського та Подільського князівства, певну автономію деякий час зберігало й Сіверське князівство.
Так, відбувалось карбування власної монету за часів князювання Корибут-Дмитра Ольгердовича (1380—1393) у Сіверському та Чернігівському князівствах.

Отже бачимо, що починаючи з середини XIV ст. українські удільні князівства, що перебували під васальною залежністю Золотої Орди і які мали адміністративну цілісність та самоуправління, потрапляють до складу Великого князівства Литовського династії Гедимовичів.
А з приходом до влади у Великоку князівстві Литовському і Руському князя Вітовта (1393–1430) до князя Корибута-Дмитра почали висуватися вимоги. Йому наказувалося визнати за Вітовтом верховну владу, присягнути на вірність та відновити сплату данини. Однак ці умови не були прийняті — поміж князями розгорнувся військовий конфлікт, який закінчився поразкою Новгород-Сіверського князя.
Взимку 1392—1393 рр. князя Корибута було усунено від управління удільним князівством, замість якого Вітовт надав йому кілька замків Подільського князівства — Вінницю, Брацлав, Соколець та Кременець, де він і помер близько 1404 року.  
На тих срібних грошах карбувався герб Корибута - цей символ нагадував, покладену на бік «вісімку» увінчану зверху хрестом. Пізніше такий герб також використовував на своїй печатці син Корибута — Федір Корибутович як родовий символ династії Корибутовичів. 

Основним державним утворенням, яке продовжило неперервну традицію української державності, було Київське князівство. Впродовж 1362—1394 рр. ним правив князь Володимир Ольгердович. Вміло використовуючи протиріччя поміж Ордою та Литвою, він зумів домогтися для свого володіння спеціального статусу серед інших удільних князівств, що входили до складу Великого князівства Литовського і Руського. При цьому він опирався на давні традиції стольного Києва, особливо його значення як духовної столиці всіх українських земель. Князь підтримував дипломатичні зносини зі Золотою Ордою, а також володів правом монетного карбування.

Однією зі столиць монголо-татарського улусу на українських землях було державне утворення на місці нинішнього Кучугурського городища у Запорізькій області. Саме тут у 1365-1380 рр. велося регулярне монетне виробництво. Основними номіналами золотоординської монетної системи були срібні дірхеми та мідні пули. Їх оформлення, згідно з засадами ісламу, містило тамгу — символ держави, імена та титули ханів, а також вихідні дані карбування — його дату та місце емісії. Срібні татарські монети обслуговували потреби грошового обігу не тільки Мамаєвої Орди, а й сусідніх держав, у тому числі українських земель у складі Королівства Руси, та пізніше Великого князівства Литовського та Руського.
Очолюване Мамаєм державне утворення припинило своє існування після поразки його військ у битвах з литовсько-українськими військами.

Маловідомою сторінкою історії українського монетного карбування є випуск власних монет на Поділлі. Саме тут карбувались гроші з зображенням Св. Юрія зі список (копієм) на коні, які пізніше почали карбувати в Московії та називати "копійками". 

Перша письмова згадка про Подільське князівство датується 1352 р., коли відбувалось політичне та військове протистояння між Польщею, Угорщиною, Литвою та Ордою за землі Королівства Руси.
Подільське князівство охоплювало широкі простори між Карпатами та Дніпром. Після гострої боротьби тут утвердилися брати-співправителі Юрій та Олександр Коріятовичі (до 1374 р.), а згодом Олександр та Борис (до початку 80-х років), Костянтин (одноосібно правив до 1388 р.) та останній представник роду — Федір. 

На аверсі монети був зображений Св. Юрій-змієборець у вигляді вершника, який списом пронизує пащу змія, що лежить під конем. Навколо герба — легенда "MONETA* CONSTA(N)TINI" ("Монета Костянтина"). На реверсі — трикутний гербовий щит готичного типу, та напис "князя, дідича і господаря Смотрича". 

У 80-х роках XIV ст. володар Подільського князівства Костянтин Коріятович у своїй столиці — містечку Смотрич — карбував власну монету грошового типу, відому під назвою "подільські півгрошки" що є першою відомою "копійкою".

Карбування монет Королівства Руси, які емітувалися у Львові у великій кількості, припинилося 1408 р. 

А вже після цього починається московське монетне виробництво за князів Василя Дмитровича (1389—1425) та Василя Васильовича (1425—1462). На аверсі перших денг вміщувалось ім'я князя та його титули, а на реверсі — напис татарською мовою.  

Після смерті останнього Короля Русі (Короля України) Дмитра-Любарта (1384 р)., боротьба за українські землі, українську корону та титул Короля Руси-України точився між правителями Польщі, Угорщини та Литви.

Смерть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) поставила її чоловіка Сигизмунда в ще більш складне становище, адже відповідно до Кошицької угоди 1383 р., в разі бездітної смерти котроїсь з дочок короля Людовика — Марії чи Ядвіґи, інша мала дістати по ній відповідне королівство. 

З претензій Ядвіґи на угорську корону, правда, нічого не вийшло й Сигизмунд зміг силою втримати владу, але свої претензії на Галичину знову відтермінував. 
Лише 1411 р. було домовлено створити змішану комісію з польських і угорських панів. 

Результатом якої була постанова, прийнята на з'їзді королів в Любовлі 1412 р.: statu quo у володінні Галичиною, до котрої також було додано Поділля й Волощину.  Всі ці землі було залишено за Польщею поки будуть живі участники переговорів — Сиґизмунд і Ягайло, а по смерти котрогось з них ще на пять років. 

Відповідно до угоди Угорщина визнавала, що Галичина й Поділля залишається під владою польського короля.
Під час же того п'ятиріччя справа спірних земель мала бути вирішена спеціальною комісією. Ця угода була підтверджена ще в 1415 і 1423 рр. 

Після смерті Ягайла, Сиґизмунд не став активно підіймати цього питання, а 1439 р. новий король Угорщини Володислав (син Ягайла) у своїй грамоті зазначив, що Галичина й Поділля залишаються у володінні Польщі, аж доки шляхта обох країн не вирішать цю справу на спільному з'їзді. До якого так ніколи й не дійшло. 

Проте ці угоди та „історичні підстави” на "володіння" Галичиною були фактором, який дозволив Австро-Угорщині, при розділі Речі Посполитої (1772 р.) претендувати на данні території та включити їх до складу своєї імперії.

Одночасно, у Великому князівстві Литовському тривало протистояння між литовсько-польською шляхтою на чолі з Ягайлом та українсько-білоруськими князями на чолі з Вітовтом. 

Після персональної унії Ягайла 1385 р. Велике князівство Литовське й Польща мали стати об'єднаною державою.
Проте князь Вітовт (двоюрідний брат Ягайла) очолив опозиційно налаштованих українських і білоруських князів й шляхту, що боровся за незалежність своїх земель від Польщі.

В результаті низки збройних конфліктів та повстань, відповідно до Острівської угоди 1392 р., польський король Владислав II Ягайло, визнав свого двоюрідного брата Вітовта довічним правителем Литви, але Ягайло де-юре зберігав титул Великого князя Литовського. 

Проте Вітовт продовжував вирішувати свої справи, не зважаючи на Ягайла. У 1393 році він зайняв Східне Поділля .
Він проводив політику централізації влади й ліквідував на території України найбільші удільні князівства: Волинське, Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське та Подільське, створивши замість них звичайні провінції, в яких правили князівські намісники, але Західне Поділля змушений був передати Польщі. 

З 1395 року Вітовт у всіх документа почав титулуватись Великим князем Литовським.

Під час володарювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Слобожанщини та Чорного моря.
Вітовт, виконуючи плани проголошеного ним «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні України систему опорних укріплень, закладає фортеці та морські порти у південних степах: Каравул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на лівому березі Дністровського лиману), Коцюбіїв (Кочубей або Хаджибей — на місці сучасної Одеси), ряд військових поселень на Південному Бузі і нижньому Дніпрі: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород та інші.
Здійснює у 1397-1398 два переможних походи проти Золотої Орди. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 

На Дніпрі, поблизу острова Тавань, було зведено фортецю й місто Вітовтова митниця.

Дійшов до Криму, який став платити йому дань й фактично увійшов до складу Великого князівства Литовського і Руського (Українського).

Вітовт усіляко прагнув позбутися польського впливу й провадив курс на розбудову цілком незалежної держави.
У жовтні 1398 року підписав угоду з Тевтонським Орденом, згідно з якою Велике князівство Литовське повинно було допомогти Ордену у завоюванні Пскова, натомість Орден повинен був допомогти ВКЛ у завоюванні Новгорода та у поході проти Золотої Орди.
Крім того Орден зобов'язувався не підтримувати іншого претендента на Великокнязівський престол Литви - Свидригайла.

Вітовт також заручився підтримкою Ордену на здійснення своїх планів з досягнення повної незалежності від Польщі.

1398 року на з'їзді українських, білоруських і литовських князів, бояр і шляхти Вітовта було проголошено «королем Литви і Руси»

Вітовт усіляко прагнув позбутися польського впливу й провадив курс на розбудову цілком незалежної держави. 

Однак, оскільки королівський титул мав право надавати тільки Папа Римський або Імператор Священної Римської імперії,
то офіційно Вітовт став називатись Великим князем Литовським, Руським (тобто Українським) та Жемайтійським. 

А його величезна держава з 1398 року отримала назву
Велике князівство Литовське, Руське (тобто Українське) і Жемайтійське. 

Хоча до цього часу деякі правителі України й мали титули:
* Роман Мстиславич або Роман Великий (1152-1205) — Великий князь Київський (1201-1205), Самодержець всія Руси або Володар Руської землі (1188-1205).
* Данило Романович (1201-1264) та всі його наступники — Великий князь Київський, Король Русі або Король Руський (тобто Король України).

* Лев І Данилович (12-1301) - Король Русі, Великий князь Київський.
* Дмитро-Любарт Гедимінович (1312-1384) окрім титула Король Русі та Володар королівства Русі в деяких документах також іменувався Великий князь Руський.
* Федір Любартович (1351-1431) деякий час титулувався Великим князем Волинським (Великий князь Руський) та карбував власну монету з гербом Королівства Русі (лев).

вповні Велике князівство Руське (Велике князівство Українське) 
виходить на історичну сцену саме за часів правління князя Вітовта.

При цьому Велике князівство Українське було безпосереднім спадкоємцем, державності, політики й державотворчих процесів як Великого князівства Київського, так і Королівства Русі-України. 

В цей же час Вітовта робить кроки для офіційного отримання королівської корони від Папи Римського.
На жаль, як пише видатний українських історик Михайло Грушевський "страшна неудача 1399 р. спинила розмах Вітовтової політики. В битві над Ворсклою (12 серпня 1399) поліг цвіт українсько-литовського лицарства; самих убитих князів рахують багатьма десятками.
При такім ослабленню сил і загальній депресії, яку ця невдача викликала, продовжувати конфлікт з Польщею було небезпечно. Коронаційні пляни прийшлося відложити".

Тим часом й становище самого короля Польщі Ягайла було досить непевним. 

Влітку 1399 року королева Ядвіга померла, не залишивши спадкоємця, тому персональна унія Ягайла втрачала силу. 

Як пишуть літописці "Ягайло виїхав на Русь і заявляв, що збирається повернутись у Велике князівство Литовське, не маючи більше прав на польську корону". Однак отримавши підтримку й запевнення від польських панів, що вони й далі хочуть бачити його польським королем, Ягайло вступив у переговори з Вітовтом.

На початку 1401 року була укладена угода що Ягайло „розділив з Вітовтом свою управу і надав йому великокняжу власть в землях литовських й інших володіннях до його живота”.
В іншій угоді „прелати, барони, шляхтичі й земляни земель литовських і руських (українських), за себе й за всіх бояр і землян тих земель заявляють, що вони обіцяють завжди помагати королю, короні Польській і її обивателям всякими способами, щиро і без підступу, й ніколи їх не покидати. Супроти надання Вітовту великого князівства ручать вони, що по його смерти його великокняжа власть і всі Витовтові землі, разом з його батьківщиною, вернуться до короля Ягайла й Корони. За себе й за своїх потомків вони обіцяють, що по смерти Вітовта будуть послушними й підвласними королю й Короні та окрім нього й Корони не будуть собі шукати інших володарів". 

Цей компроміс 1401 р. перекреслював всі плани проголошеної недавно самостійності Великого князівства Литовського, Руського (Українського) й Жемайтійського, та був з українсько-білоруського боку великою поступкою, а для польської держави великою перемогою.

Укладена Віленсько-Радомська унія дозволила Ягайлу на деякий час убезпечити себе від активних дій Вітовта й звернути увагу на вирішення внутрішньопольських справ.  
Вже 1402 року він уклав новий шлюб з внучкою короля Польщі Казимира ІІІ, Анною, через який підкріпив свої права на Польський трон.

Пізніше було досягнуто нової домовленості, відповідно до якої Ягайло підтверджував свою перевагу над Вітовтом;
Вітовт зі свого боку заявляв, що він є „вибраний паном і великим князем цих земель від давна”.

Протягом 1406-1408 рр. Вітовт сконцентрувався на північно-східному напрямку розбудови своєї держави. 

Здійснив три походи у Московське князівство, встановивши кордони між Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським та Московією у верхів'ях ріки Ока по річках Угра, Росса та Бриня. 

Московський князь Василь I визнав приналежність до Великого князівства Литовського Смоленської землі та Верховських князівств.

Угрський договір 1408 затвердив панівне положення Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського у всій Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. 

Після смерті московського князя Василя I (1425) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I - Василя II Темного. Мирні відносини між Литвою та Московією зберігалися до 1492.
Зміцнення влади Вітовта у Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) викликало невдоволення польського короля Ягайла. 

1407 року Великим магістром  Тевтонського Ордену став Ульріх фон Юнґінґен, який був прихильником жорстких відносин із сусідніми слов'янськими державами та балтськими племенами, насамперед ішлося про недопущення виходу Польського Королівства до Балтики.
У 1409 р. спалахнуло повстання проти Ордену на території Жемайтії (сучасна Литва), яке таємно підтримував Вітовт.
Магістр Ордену сподівався на погіршення стосунків між Ягайлом й Вітовтом, тому активно готувався до війни з Польщею. 
Підтримка угорського короля Сигізмунда дала Ульріхові змогу розпочати воєнні дії з анексії Добжинської землі, яку 1402 року викупив Ягайло.

Проте у "Великій війні" (1409-1413) та у вирішальній Грюнвальдській битви Вітовт підтримав Ягайла проти Тевтонського Ордену.

Перемога в Грюнвальдській битві об'єднаних польсько-українсько-литовсько-білоруських військ закріпила провідне становище Польщі та Великого князівства Литовського і Руського, як найсильніших держав у всій Центральній та Східній Европі.  

Великий князь Литовський і Руський Вітовт відіграв провідну роль у цій війні, а після перемоги не дозволив Ягайлу повністю розгромити тевтонців.  

Він зняв осаду фортець Ордена, чим змусив польського короля вступити в мирні перемовини з тевтонцями. 

Коли 15 липня 1410 року відбулась фундаментальна для долі всієї Европи Грюнвальдська битва, війська короля Ягайла складалися з 50 хоругв. Підрозділи були виставлені від земель Польського Королівства (16 хоругв), Мазовецького князівства (дві хоругви), приватні підрозділи (27) і хоругва лицарів Святого Юрія, до якої входили лицарі добровольці з Чехії та Моравії.

Слід відзначити, що в польській частині війська було 9 хоругв, які виставили українські землі, що входили до складу Королівства Русі-України: Львівська, Галицька, Перемиська, Холмська, три Подільські, Жидачівська і Теребовельська хоругви.

Також на боці короля виступали вояки, надіслані ленником Польщі Молдавським володарем Олександром I Добрим. Відомо, що Молдова до цього входила до складу Київської Русі, а пізніше до складу Королівства Русі-України.

Крім того Молдовське князівство називалось в ті часи Русовлахія, а до молдовських земель входила сучасна Одещина й Буковина.
Правителі Русовлахії (Молдови) носили титул "Господар", а найвищий державний орган мав назву "Панове Рада". Більшість населення, в ті часи, Молдовського князівства також становило давньоукраїнське населення.

Тому три "молдовські" хоругви були складені з великої кількості саме українських бояр і витязів (лицарів).

Війська Великого князівства Литовського і Руського (Великого князівства Українського) налічували 40 хоругв, з яких десять виставив особисто князь Вітовт.
30 загонів використовували геральдичну фігуру «Погоня» – кінного мечника на різноманітних кольорових полях та з різними зображеннями на його щиті. Це були як загони удільних українських князів, так і окремих земель.

Герб "Погоня" в різних його варіантах використовувало більшість українських, білоруських, литовських князів ХІV-ХV ст. Відрізнявся він тільки дрібними деталями та зображенням на щиті лицаря, куди кожен князь поміщав свій особистий герб.
Інші литовсько-українські хоругви мали геральдичний знак «Стовпи Гедиміна» (варіація зображення Тризуба).
Власну хоругву в литовсько-українському війську очолював молодший брат Вітовта князь Сигізмунд Кейстутович.
Три «смоленські» (1 смоленська і 2 білоруські – оршанська і мстиславська) хоругви виступали під стягом із зображенням архангела Гавриїла.

Окремою хоругвою (власним військом) виступив Чернігівсько-Сіверській князь Сигізмунд Корибутович (майбутній намісник Чеського короля).

Із 40 хоругв "литовських" літописець Длугош називає Київські, Луцькі, Кременецьку, Володимирські (Волинські), Стародубські, Сіверські, Берестейську і Дорогичинську, що безпосередньо є українськими. Також були білоруські й литовські загони.
19 хоругв залишились не названі й невідомі.

Крім того, було сім хоругв легкої кримсько-татарської кавалерії. Загони татар билися під командою Джелала ад-Діна, сина хана Тохтамиша. 

Тевтонський Орден виставив 51 хоругву. Окрім Тевтонських лицарів було багато лицарів з різних країн Европи, які до цього брали участь в походах на Польщу й Литву.
На боці Ордена виступив представник сілезьких П’ястів Конрад VII Білий та загін під прапором Лицарського Ордену Святого Георгія, в якому воювали васали Короля Угорщини (серед них були не лише угорські, а також польські й українські лицарі, що зберегли вірність Угорській короні, після завоювання Польщею Галичини). 

Були також військові підрозділи з Новгорода Великого та Пскова. 

Після перемоги над Тевтонським орденом, який став васалом Польщі, знову з'явилися надії на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельскою унією 1413 р. Ця унія визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. У 1414—1425 рр. Вітовт призначив старостою подільським Юрія Гедигольда. 

(1409—1413) У 1409 з Польщі надходила інформація, що Ягайло заявляв про передачу Вітовту Поділля в замін за поступки останнього у своїй політиці щодо німців.[7] У 1410 Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-руські війська, які завдали поразки німецьким лицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі й в Україні, магдебурзьке право. У 1411 Ягайло передав йому Поділля, де до смерті Вітовта (1430) правили його старости[7] (намісники). У 1413 уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права та привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 
Великий князь литовський Вітовт (1392—1420) Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з Північного Причорномор’я.

Як і перед катастрофою у битві на Ворсклі, в наступні роки після Грюнвальдської битви, Великий князь Литовський і Руський (Український) Вітовт набрав досить сильне й самостійне політичне становище. 

В цьому його знову підтримував угорський король (який 1410 року став ще й Імператором Священної Римської імперії) Сигізмунд Люксембург. 

1410 р. учасник Грюнвальдської битви хан Джелал ад-Дін за допомоги литовсько-українських військ займає Крим, який стає васалом Великого князівства Литовського і Руського. 

Характерною ознакою зростання авторитету Вітовта стало те, що навіть в  грамотах адресованих до Ягайла, він почав титулувати себе Великим князем, чого раніше не робив.

Польща була змушена піти на деякі поступки Вітовту.
1411 року король Польщі Ягайло відкликав з Подніпровських міст своїх намісників й ці землі були передані під повний контроль Великого князя Литовського і Руського.

Також від Польщі до Литовсько-української держави перейшло повністю все Поділля.
З 1411 по 1430 р. Подільське князівство перебуває у "довічному володінні" Великого князя Вітовта.

У березні 1412 року була підписана угорсько-польська угода, до якої приєдналось, як окремий суб'єкт, Велике князівство Литовське і Руське.  
а Молдова й Буковина визнавались васалами Польської корони.

Однак, 2 жовтня 1413 р була підписана Городельська унія, що підтверджувала чинність Кревської унії 1385 року й задекларувала повторне об'єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського в одну державу «на вічні часи».

Відбулась уніфікація систем органів державного управління обох країн, а також унормування Привілеїв шляхетських і зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства. 

Для цього польські шляхетські роди офіційно передавали право литовським, українським і білоруським родам на користування близько 50 шляхетських гербів. 

Литовсько-білорусько-українське боярство зрівнювалося у станово-правовому відношенні з польськими магнатами та шляхтою, підтвердженням чого було право на користування шляхетськими гербами і заміна старого терміна «бояри» новим — «барони і нобілі».

За Литовсько-українською державою визнавалося право на автономію: зберігалась інституція Велико-князівської влади, а за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польського короля) окремий титул.

Відповідно до угоди Ягайло був Королем польським, Верховним принцем (князем) Литовським, Володарем і спадкоємцем Русі (Lytwanie princeps supremus Russiaeque dominus ex heres), 

а Вітовтом титулувався як Великий князь Литовський, а також земель Русі володар і спадкоємець  (magnus dux Lyttwaniae necnon terrarum Russiae dominus et haeres). 

Згідно з угодою, після смерті Вітовта князі й пани Великого князівства мали вибрати собі Великим князем тільки того, кого вкаже їм Ягайло або його наступник, за спільним рішенням ради панів коронних (польских) і литовських (литовських, українських і білоруських). 

З іншого боку й в Польщі по смерти Ягайла не мали права обирати короля без відомості й участи Вітовта і панів Великого князівства Литовського і Руського.
В разі потреби пани обох держав мають порозуміватися між собою, за згодою своїх володарів, на спільних з'їздах.  

Однак, навіть після цієї унії Вітовт продовжує діяти як цілком самостійний і незалежний правитель. 

Він ініціює нові перемовини з королем Угорщини, Імператором Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембургом. Проводить власну міжнародну політику, яка часто йде супроти інтересів Польщі.

У вересні 1413 р. відбувся з'їзд Вітовта й Ягайла, а також князів й панів з Польщі та Великого князівства.
Городельська унія викликала незадоволення православної частини населення держави, і князь Вітовт, відчуваючи небезпеку з боку поляків, вирішив відстоювати незалежність Литовсько-Української держави. 

Оскільки тодішній "Митрополит Київський" грек Фотій постійно перебував у Москві та в Золотій Орді, 

за підтримки Вітовта, в листопаді 1415 року в Новгородку відбувся Собор православних єпископів на якому Митрополитом Церкви Київської і всієї Руси обрали Григорія Цамблака. 

У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав: «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви; церкви не строїли,… але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …». 

Обрання Григорія Цамблака Митрополитом Київським і всієї Русі викликало шалений спротив не лише у промосковьского митрополита Фотія, але й московського царя.

Тим часом, 1416 року, померла друга дружина короля Ягайла Анна. Незважаючи на те, що до цього часу його становище досить зміцнилось, він вирішив одружитись на доньці Отто Пілецького, колишнього Генерального Руського (Львівського) старости, Сандомирського воєводи та Генерального старости Великопольщі. Його єдина дитина Ельжбета отримала від батька у спадок значні маєтки й була найбагатшою жінкою Польщі. 

Ельжбета була страша за Ягайла, на той час вдовою і мала п'ятьох дітей.
У 1417 році відбулось весілля й коронація Ельжбети. 

1418 року Митрополит Київський і всієї Русі Григорій Цамблак був присутній, як делегат від православної церкви Литовсько-Української держави, на Констанцькому соборі — XVI Вселенському соборі церкви, що проводився у місті Констанці (південна Німеччина) під головуванням Папи Римського та за ініціативи Імператора Священної Римської імперії. 

До Констанца прибуло 30 кардиналів, 400 єпископів, багато інших духовних, та представники держав — всього близько 18 тисяч людей. 
Разом з Митрополитом на Собор приїхало багато князів та магнатів з Русі-України (в тому числі й спадкові князі, нащадки Королів Русі), делегати з Волощини, представники від татарського хана, Новгорода.

Ця величезна делегація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто прийняв сам Імператор Сигізмунд.
Григорій Цамблак також зустрічався з Папою Римським Мартином V й виголосив привітальну промову Папі, в якій висловлював надію на можливе примирення Східної та Західної Церков, чого бажають багато православних, а також князі Ягайло і Вітовт. 

1422 р. Витовт прийняв був чеську корону й вислав від себе до Чехії Жиґимонта Корибутовича як королівського намісника. Невдоволення інших претендентів на Чеську корону, що викликала поява Жиґимонта в Богемії, змусили короля Ягайла виріктися від усякої участи в цій гуситській кампанії. Тим часом, Вітовт знову піднімає питання своєї коронації, оскільки це означало б повну самостійність Великого князівства Литовського і Руського та його рівноправність

з Польщею. 

Протягом 1385-1480 років відбувається поступова ліквідація удільних князівств на українських землях і перетворення їх на звичайні провінції Великого князівства.

детальніше читайте:


Закарпаття, що входило до складу Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси, після угорської окупації Галичини, опиняється у складі Угорського королівства.
Відбувся поділ українських земель Закарпаття між сімома комітатами (жупами): Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким і Мармароським.

З часом, і українська еліта Закарпаття та Буковини, і українці Галичини - під угорською і польською окупаційними владами, все більше втрачали свої позиції і в містах, і в регіонах.
Після поразки українських князів і шляхти у війні литовців і поляків проти Великого князя Руського (Українського) Свидригайла, польська влада у 1434 році ліквідувала залишки автономії Руського (Українського) Королівства і перетворила його у звичайне воєводство Руське. Після цього, українська галицька аристократія поступово окатоличується і полонізується, або змушена була перебратись на Волинь, Берестейщину та інші українські землі під Литвою.

Читайте детальніше:

• * Шляхтичі Заблоцькі з Волинських земель князів Острозьких 
• * Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України 

1434 року відбулася остаточна окупація Королівства Русі, та його включення до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище західноукраїнських земель, скасоване давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою.
Було утворено Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польських, джерелах 15-18 століття до Руського і Белзького воєводств використовувалась також назва Червона Русь.

Отже плани Вітовта про об'єднання в межах самостійної держави всієї Русі-України та повне унезалежнення від Польщі не здійснилися. 
Після поразки у битві на Ворсклі зупинилось становлення незалежної Литовсько-Української держави, й Вітовт вимушений був піти на зближення з Польщею.

Хоча, угорські королі продовжували титулувати себе “королями Галичини і Володимерії” з 14 століття, аж до входження Угорщини до Священної Римської імперії.
Після першого поділу Речі Посполитої австрійська монархія недалекоглядно об’єднала зайняті нею українські землі з південною частиною польських воєводств в окремий коронний край – й утворила королівство Галичини (“Галіції”) і Володимерії (“Лодомерії”) із столицею у Львові. Українською мовою цю провінцію до 1918 р. називали Галичиною, а українську її частину – Східною Галичиною. 

Правління Вітовта стало розквітом Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), в якому об'єднались в одну державу майже всі українські землі.

Проте, офіційно титул Великий князь Руський (Великий князь Український) та назва держави Велике князівство Руське (Українське) не було прийняте поляками. 

Ягайло отримував титул „зверхнього князя” (supremus dux), супроти Вітовтового титула „великого князя” (magnus dux).
Тим не менше, в пізніших документах Вітовт неодноразово підкреслював, що він є Великим князем не з ласки Ягайла, а тільки з вибору народа.

При подальших суперечках за владу Ягайло заявляв, що Вітовт ніколи не був самостійним володарем, а тільки його намістником (gubernator).

Великий князь Вітовт помер 1430 року. Шляхта обрала Великим князем Свидригайла Ольгердовича (Ягайлового брата). Однак поляки були проти цього вибору. Унаслідок цього в 1432 році спалахнула війна між Польщею і Литовсько-Українською державою.
Свидригайло став на чолі Великого князівства Руського (Українського).

Тривала також боротьба української шляхти з свої права й на Галичині.
У 1436 році утворилась об'єднання конфедерація шляхти Руського воєводства та інших українських земель Корони з тих «галицьких панів», які були незадоволені зі свого принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі.
У своїх грамотах та зверненнях українська шляхта звертались до короля, що будуть вести боротьбу, якщо він не виконає їх вимог. Проголошення ж королем Владиславом ІІІ зрівняння у правах «галицьких панів» з іншою шляхтою Польщі викликало незадоволення вже вищих польських кіл.

1440 року Великим литовським князем обрали Ягайлового сина — 13-річного Казимира. Хоч новий князь відразу видав «Віленський привілей», який зрівнював права православної і католицької шляхти, відносини між польською та литовсько-українською шляхтою ще тривалий час були досить напруженими.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р.
Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом ватажків Мухи та Борулі.
У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

Після того, як у 1478 р. Кримський хан Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татар на подільські околиці українських земель з метою грабунку та забирання в ясир української людності.
Ситуація стала гіршою після прийняття молдавським господарем Штефаном III васальної залежності від Османської імперії.
Й поліпшилась після 1530-х років, зокрема, завдяки діяльності князя Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича та Дмитра Вишневецького й інших козацьких ватажків з розбудови мережі військових укріплень на Волині, Черкащині та Поділлі.

Цікавим прикладом міграції титулатури володарів у Східній та Центральній Європі є історія поширення титулу "господар": з Галичини до Великого князівства Литовського і Руського, а також до Молдови, а врешті й до Московії, де господар і господарство трансформувалися в государь і государство.

Великими князями московськими титул “господар” був прийнятий за зразком Великих князів Литовських і Руських (Українських), а також як наслідування Господарів Молдовських; оскільки ініціатива щодо цього належала православній ієрархії, то “господар” у значенні “верховний правитель” могло сприйматись як церковнослов’янізм. До речі, форма “осподарь”, яка є на монетах Івана Грозного, а також зафіксована іноземними відвідувачами Москви транскрипція hospodar можуть засвідчувати, що спершу і в Москві слово вимовляли так, як у Великому князівстві Литовському і РУському – з “h”, а не з “g”. До титулатури великих князів московських, починаючи з Івана III, увійшло і словосполучення отчич и дhдич, що до цього було в титула Королів Русі до занепаду Руського королівства.

У 1480-1569 роках відбувається посилення змагань за українські землі в умовах боротьби між Литвою і Московією за право бути центром «збирання руських земель».

У XV столітті окупаційна угорська влада сприяла переселенню у Закарпаття волохів, німців, словаків, угорців.
Відбувається також активне закріпачення місцевого українського населення і позбавлення його будь-яких політичних прав і свобод.
1514 р. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії. На території Буковини була створена турецька військово-адміністративна одиниця Хотинська райя.
1526 р. унаслідок поразки, завданої турецькою армією у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семиградського або Трансільванського князівства, західна — стала володінням австрійських Ґабсбурґів.

Престолонаслідування в Речі Посполитій - як історія послідовності спадкоємства престолу, формувалось на традиціях престолонаслідування в Королівстві Руси, Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) та польських князівствах, відноситься до питання про передачу влади монарха в польсько-литовсько-український державі в різні періоди часу її існування та описує еволюцію принципів, що регулювали цей процес.

Сьогодні правонаступництво на трон держав, які складали історичну Річ Посполиту й які називаються зараз: Польща, Литва, Україна, Білорусь поки що не є предметом публічних або політичних дебатів в цих країнах, але це є важливим історичним питанням.
Питання про правонаступництво й порядок престолонаслідування має важливе значення перед лицем виникнення нових кандидатів та самозванців на престоли країн, які складали історичну Річ Посполиту, в тому числі й щодо легітимних правонаступників Української Корони. 

15 вересня 1772 р. за наказом імператриці Марії Терезії військо Священної Римської імперії, яким керував генерал Андірс Гадік, увійшло до столиці Галицького Королівства — міста Львова.
Тут було оголошено, що місто Львів, за стародавнім правом, стає столицею Королівства Галичини і Володимерії, яке відновлює своє функціонування у складі Священної Римської імперії, оскільки її монархи, римські імператори, є законними спадкоємцями Галицького королівства, яке у 1215 р. створив Папа Римський Іннокентій ІІІ.
Крім Галичини, Священна Римська імперія, яку очолювали австрійські Габсбурґи, приєднала до своїх володінь Холмщину, Південне Підляшшя та деякі сусідні етнічні українські території, які з 1803 р. увійшли до складу Галицького королівства.
У 1775 р. до Галицького королівства була приєднана також Буковина, відвойована Священною Римською імперією в Османської Порти.
У 1815 р. до складу Галицького королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 перебував у складі Російської імперії. У 1846 р. Галицьке королівство поповнилося територією вільного міста Кракова. На жаль, адміністративні посади в Галицькому королівстві обіймала польська шляхта, хоча більшість населення (72%) становили українці. Окрім них, на території Галицького королівства існували чисельні польські, австрійські, єврейські та вірменські громади. 

Таким чином, після відновлення Українського королівства у складі Австрійської імперії, королями Галичини і Володимерії були:
імператори Священної Римської імперії Марія Терезія (1772 — 1780),
Йосип II (1780 — 1790),
Леопольд II (1790 — 1792),
Франц II (1792 — 1835),
а пізніше — австрійські імператори:
Фердинанд I (1835 — 1848),
Франц Йосип I (1848 — 1916),
Карл І (1916 — 1918). 

Упродовж майже півтора століття (з 1772 по 1918 рр.) вирішувалося питання державного статусу Українського королівства у складі Австро-Угорської імперії. 

Проте польські адміністратори-намісники Галичини, зокрема графи Потоцькі та інші, всіляко гальмували перетворення Галичини на реальне королівство зі своїм королем, оскільки це вивищувало Галичину і українців, українську аристократію, культуру, мову і «принижувало» Краківське князівство, яке було в складі Галицького королівства.
Тим паче, що польські намісники полонізували Галичину.

На жаль, проблема з надання Українському королівству свого короля була усвідомлена імператором Австро-Угорщини Францом Йосифом І тільки під час Першої світової війни (1914 — 1916). Претендентом на галицький королівський трон був австрійський принц, ерцгерцог Вільгельм Габсбург, відомий в Україні як архикнязь Василь Вишиваний, котрий досконало вивчив українську мову, українську літературу. Українською він не тільки розмовляв, але й писав як поетичні (вірші), так і прозові твори. З 1914 р. як претендент на Український королівський трон Вільгельм Габсбург активно включився в галицько-українське політичне та культурно-релігійне життя. Треба наголосити, що його кандидатуру на інтронізацію на володаря Українського королівства підтримав і голова Української Греко-Католицької церкви, митрополит, граф Андрей Шептицький. 

Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) — член австрійської імператорської родини за походженням, український патріот за покликанням. у 1916 — 1918 рр. він цілком міг бути монархом оновленого королівства України. 

Очевидно, що така історична спадщина як Українське королівство чи, як його продовжують називати Королівство Русі — це дуже важлива історична спадщина, якою треба гордитись і яку треба ретельно вивчати в усіх закладах освіти і науки, починаючи від школи й аж до університетів, з метою досягнення перспектив винайдення українського спадкового короля і відновлення королівства.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних наукових праць М. Грушевського, Л. Войтовича, О. Однороженка та багатьох інших авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.