Шляхтичі Заблоцькі з Волинських земель князів Острозьких

Початки української шляхетської геральдики, яка виникла навіть трохи раніше ніж західно-європейська в цілому, сягають Х–ХІ століть. Найдавніші українські герби побутували як у княжому, так і в боярському середовищі. 

Добре знані княжі герби Великих князів Київських Святополка та Володимира - двозуб та тризуб. Їх варіації карбували на власних монетах та печатках багато українських князів Київської Руси династії Святополковичів та Володимировичів.

Перший відомий шляхетський герб із зображенням крокв уживали в першій половині ХІ ст. боярин Добриня та його син Коснятин Добринич. Герб із трилисником у щиті фігурує на печатках посадника Завида від 1088–1094 рр.

До українських монарших ранньогеральдичних знаків, окрім тризуба, відноситься також зображення рози, що правила за головний династичний знак українського правлячого будинку в Х-ХІІІ ст.

В період ХІ - першої половини ХІІІ ст. роза присутня на 156 печатках 40 українських князів і королів, які займали Київський трон або були законними претендентами на нього.
Зображення рози на своїх печатках уживали нащадки старшого сина Ярослава Володимировича — Ізяслава Ярославича, з династії Ізяславичів:
князь Мстислав Ізяславич, князь і коронований король Руси Ярополк Ізяславич, князь Берестейський Ярослав Ярополкович, князь Мстислав Святополкович, князь Ізяслав Святополкович.

Цікаво, що на печатці короля Руси Ярополка Ізяславича восьмипелюсткову розу, зображено між Святими князям Борисом і Глібом, що були синами принцеси Священної Римської імперії (Візантії) та основиними претендентами на трон свого батька Володимира Великого.
Ще одним імператорським знаком влади, що залишив слід у ранній українських геральдиці, був родовий герб династії Комнінів, який уживав коронований король Ярополк Ізяславич у 1081–1086 рр. 

Після правління Ярослава Мудрого, представники Триумвірату Ярославичів,  що стали родоначальниками окремих гілок правлячої династії, які претендували на Велико-Княжий Київський престол почали використовувати також осібні родові знаки та герби. Першими з-поміж руських князів, які вдалися до спроби створити осібне знамено, були

Великий князь Київський (1054-1078) Ізяслав Ярославич та його нащадки використовували родовий герб на якому в щиті з подвійною кульковою облямівкою. Поступово цей символ перетворився на зображення золотого хреста на червоному полі.  

Отже, поруч із загальнодинастичним знаком тризуба чи фігурою рози, почались вживати родові герби: золотий хрест Ізяславичів, восьмипелюсткова роза Ярополковичів, срібний хрест на червоному полі Ольговичів, золотий лев на блакитному полі старших Мономаховичів (пізніше королівська династія Романовичів) та інші родові знаки. 

Таке одночасне застосування кількох гербів дозволяло не лише ідентифікувати певну особу (за допомогою особистого символу), але й визначити приналежність його до певної родини, гілки княжого чи королівського роду або правлячої династії загалом. 

Цікаво, що пізнішим гербом Брацлавського воєводства був срібний хрест у червоному полі. А також знаємо про герб зі Св. Юрієм Змієборцем, що був покровителем лицарів. 1589 року на хресті було додано синій щиток із срібним півмісяцем.

Найдавнішим письмовим літописним свідченням про вживання гербів представниками українського боярства (шляхетства) є запис від 1170 р., за часів Великого князя Київського Мстислава ІІ Ізяславича, з династії старших Мономаховичів.
Також відомі зображення боярських гербових знаків ХІ-ХІІ ст.  А-подібної форми з верхніми загнутими кінцями; схожі символи відомі у XVI ст.  як родові герби шляхтичів Немиричів та Колодинських. Ще, гербовим знаком у вигляді трикутника з подвійним загнутим розгалуженням на горішньому кінці є герби шляхтичів Івана Турчина-Редчича від 1574 р. та Федора Турчина-Редчича від 1584 р. 

У боярському (шхятеському) середовищі Великого князівства Київського (Київської Руси) панувала тенденція до використання гербів із тими ж основними типами фігур — геральдичними, гербовими (переважно рослини та тварини) та родовими знаками, що й в князівському. Масове вживання українськими боярами гербових знаків  можна констатувати вже у другій половини ХІІ ст. З часом саме ці символи стануть домінувати в герботворенні пізнішої української аристократії.

Також, вже у цей час Велике князівство Київське (Київська Русь) була добре обізнана зі всіма формами та звичаями, пов’язаними з інститутом лицарства – турнірами, різноманітними лицарськими обрядами та герботворенням. Так, в Давньоукраїнських літописах зустрічаємо згадки про лицарські турніри в Києві 1150 р., в Галичі 1230 р., в Ярославі 1245 р. та ін., а також – про надання Великими князями Київськими і Королями Русі лицарської гідності через обряд пасування мечем.

Західноєвропейські джерела згадують про участь лицарів-українців в турнірах, що влаштовували різні європейські володарі. Так, поема ХІІст. «Сад троянд» повідомляє про «Гартніта і Гартунга з Русі» на турнірі у Вормсі. А в епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним з головних героїв ви-ступає Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення золотого льва (характерно, що в гербовнику Грюненберга XV ст. цей герб репрезентував Королівство Русі). Про звичай руських дружинників забарвлювати бойові щити повідомляє «Слово о полку Ігоревім».
Різнобарвні руські щити знаходимо також на мініатюрах Радивилiвського (Кьонiгсберзького) лiтопису (відомий список XV ст. створено за протографом ХIII ст.). Інші зображення геральдичного характеру маємо на археологічних пам’ятках домонгольського періоду. Так, на кістяній пластині ХІІ ст. з Пліснеська зображено українського дружинника на вежі, що спирається на щит з подвійною облямівкою та навскісними смугами – надзвичайно популярне зображення в ранній європейській геральдиці. А на рельєфній іконці зламу ХІІ–XIII ст. з Києва зображено св. Дмитра Солунського в обладунках українського дружинника, що спирається на щит з зображенням рози – одного з найпоширеніших сюжетів ранньої української геральдики, що виконував роль загальнодинастичного знаку українського монаршого будинку.

Крім цього, географія родових знаків охоплює практично всю територію Великого князівста Київського (Київської Руси): Київ, Обухів, Дніпрові пороги, Полтава, Ізяславль, Турів, Берестя, Галич, Звенигород, Червень, Чернігів Курськ, Рязань, Смоленськ, Мстиславль, Полоцьк, Мінськ, Новогородок, Друцьк, Вітебськ, Новгород, Псков, Торжок, Білоозеро та інші терени. 

Виразна подібність боярських знаків часів Київської Руси з пізнішими родовими гербами XIV—XVІ ст. дозволяє стверджувати про безпосередній зв'язок між ними.  Також простежується генеалогічний зв’язок між власниками тих самих знаків у ХІІ ст. та, скажімо, шляхетських родів XV ст., але збереженої письмової інформації явно обмаль. 

Однак, в Київській і Сіверській землях вони справді тривалі, ясні та певні, що дозволяє перекинути місток генеалогічних спільностей між українськими боярами ХІІІ ст., аристократією Галичини й Волині часів Королівства Руси, та боярами, панами і шляхтої Волині і Київщини часів Великого князівства Литовського і Руського. 

А деякі зображення на лицарських гербових печатках XІV—XVI ст. виразно нагадують князівські знамена ХІ—ХІІІ століть.

Таким чином бачимо, що князівська і боярська геральдика часів Київської Руси,  не вийшла з ужитку в середині ХІІІ ст., після занепаду Королівства Руси, а існувала далі в пізньосередньовічній геральдиці тих князівських родів, що походили від українських Великих князів і королів: Острозькі, Заславські, Четвертинські, Соколинські, Вишківські, Несвіцькі, Вишневецькі, Збаразькі, Порицькі, Друцькі, Друцькі-Бабичі, Горські, Одинцевичі; нащадків гілки Чернігівських Ольговичів: Мосальські, Пузини, Оґинські, Полубенські та інших; в шляхетській геральдиці Великого князівства Руського (Українського) та Речі Посполитої. 

Українське лицарство та шляхта була аристократичною клясою у Королівстві Руси, Польському королівстві; Великому князівстві Руському (Українському); Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському, що згодом об'єднались 1569 року в єдину державу Річь Посполиту та дедалі більше насильницькі полонізованих територіях під контролем Варшави (як майже всі українські землі). 

Традиційна шляхта виникла в пізньому середньовіччі. Історично це були власники земельних ділянок, часто у формі фільварків. У Речі Посполитій шляхетство користувалось значними і майже необмеженими політичними привілеями до кінця 18 століття. Їх суверенітет було припинено від 1795 р. з поділами Речі Посполитої.
Потім, до 1918 р. їх правовий статус залежав від політики Російської імперії, Прусського королівства або монархії Габсбургів. 

Київська земля, що впродовж Х — першої половини ХІІІ ст. відігравала ключову ролю в історії Руси-України, від часу монгольської навали та зруйнування стольного града Києва, на якийсь час, втратила своє провідне значення. Політичний центр Української землі у цю добу змістився на захід, а Київське Подніпров’я стало ареною запеклої боротьби між Руським королівством, Золотою Ордою та Великим князівством Литовським. Врешті, у другій половині XIV ст. перевага у цьому тривалому протистоянні остаточно схилилася на бік останнього Литви. 

Близько 1362 р. Київ отримав нову династію, засновником якої став один із синів Великого князя Литовського і Руського Ольґерда Ґедиміновича (1345–1377) — князь Володимир Ольґердович, нащадки якого правили у Великому князівстві Київському з перервами до 1471 р. 

Саме у цей період на теренах Київської землі відбувалася поступова кристалізація структури місцевого нобілітету, формувався його персонально-родинний склад, внутрішня ієрархія, зовнішні ознаки привілейованого статусу, і в тому числі герби. 

Попри втрату переважної більшості джерел з історії Київської землі XIV–XV ст., наявні у розпорядженні дослідників відомості дозволяють стверджувати, що складання родової геральдики Київського аристократії, як титулованої шляхти (панів), так і нетитулованого лицарства (зем’ян, бояр) мало припадати щонайпізніше на XV ст.  

До цього часу збереглись лише поодинокі зразки родового герботворення Київської землі. Але аналіз їхнього змісту доводить, що вже у XV ст. геральдичні традиції на Київських теренах з одного боку розвивалися у ключі, подібному до герботворення інших українських земель (Волині, Галичини, Русо-Влахії, Поділля, Сіверської землі) у ХІІІ-XІV ст., а з іншого — мали своє безпосереднє продовження у родовому герботворенні Київської землі XVI ст., від якого до нашого часу дійшли геральдичні пам’ятки, як шляхетського, так і козацького герботворення, що вже мають справді масовий характер.

Новий імпульс розвитку родової геральдики Київської землі стало правління Великого князя Литовського і Руського Свидраґайла. Так, відомі герби панів радних господарської ради Великого князя Литовського і Руського Свидриґайла Ольґердовича (1430–1452) — Київського воєводи Юрши Івановича та господарського маршалка Окушка Толкачевича, що походять з другої чверті XV ст. 

На печатці першого з них у готичному щиті було вміщено знак у вигляді перехрещеної стріли вістрям угору з піввістрям здолу в супроводі напису: 

+ ПЕЧАТЬ ПАНА ‘ЮРШИ . 

Хоча, звісно особистими гербами на Київщині користувались і до того. А на кінець XV століття герби стають доволі поширеним явищем й їх мають не лише бояри, пани, шляхтичі, але й міщяни, ремесники тощо. 

Ще з часів Київської Руси Волинські землі зберігали дуже тісний контакт з Київщиною. Не припинявся цей зв'язок і за часів Королівства Руси та Великого князівства Литовського і Руського.

Читати докладно: Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України

Шляхтичі Заблоцькі, що походили з Перемишлянських земель. Так, в документі від 1462 р. на Перемишльчині зафіксована угода між Мірчою

Берестянським та Кунашем Заблоцьким.

Після окупації їх малої батьківщини польським королівством, шляхтичі Заблоцькі перебираються на Волинь та Берестейщину. 

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. в оточенні князів Острозьких бачимо кількох Заблоцьких, найвідомішими з-поміж яких є Мацей (Матей) та Ольбрахт.

Перший з них служив князю Янушу Острозькому (1554-1620), а другий -  князю Олександру Острозького (1570-1603) та його нащадкам.
Життя обох Заблоцьких було пов’язане Острогом, його князями і навколишніми землями.

Крім цього, Ольбрахт Заблоцький був одним з найдовірениших осіб та найближчих помічників князя Василя Костянтина Острозького (1526-1608), для якого виконував різні "делікатні завдання". 
Також всіма документами князів Острозьких («права і привілеї княжат Острозьких») та архівом у 1603 р. опікувався Ольбрахт Заблоцький, який розбирав документи і переписував їх у процесі поділу маєтків між Олександром та Янушем у 1603–1604 рр. 

Ольбрахт «син Заблоцького», колись довірений слуга Василя-Костянтина Острозького, який зберігав ключі від скринь з майновими паперами, у 1629 році отримав три села в Звягольській і Суразькій волостях від княгині Ганни Алоїзи (1600-1654) - доньки князя Олександра Острозького, що у 1620 році вийшла заміж за Великого гетьмана Литовського Яна Кароля Ходкевича.

А Самійло Заблоцький (можливо його брат?) тоді ж, однак уже від князя Владислава Домініка Заславського мав село Будераж Дубенської волості.

У переліку острожан-католиків, які 1622 посідали нерухомість в окольному замку, названо «Острозького бурґрабія пана Заблоцького».

3 іншого документа дізнаємося, що бурґрабієм був Мацей Заблоцький, який після смерті свого патрона (Януша Острозького) перейшов на службу до Острозьких ординатів князів Заславських (молодша гілка князів Острозьких, також були нащадками Мономаховичів та Романовичів). 

У Володимирській земський книзі від 1598 р. маємо запис про пана Яна Заблоцького. Також у місті Володимир (Волинський) маємо повідомлення від 1603 р. про православного (скоріше уніата) пана Яна Заблоцького.
А від 25 березня 1606 р. є інформація, що Володимирський возний «ездил єсми з листом увяжчим до именя Зимна, до дому мешканя пана Яна Заблоцкого». 

Від березня 1612 року є відомості, що Волинський підвоєвода Ян Заблоцький разом з урядниками Володимирського маґістрату наказав пекарям, аби випікали і продавали порівну житній і пшеничний хліб. А норми й мірки того хліба мав визначати міський уряд.   

У 1604 році відомий генеральний возний Волинського воєводства Йосип Заблоцький, що маючи двох добрих шляхтичів Федора Шоломицького та Якова Лемешевського, зафіксував на прохання епископа Кирила Терлецького сліди разорення Луцьким старостою Миколою Семашком єпископського двору в Луцьку.

У 1620 році князь Адам Олександр Санґушко отримав, по смерті князя Януша Острозького, у володіння Володимирське староство. 
При Успенській катедрі міста Володимира діяло Братство, членами якого була як уніяти, так і латинники, в тому числі князі Заславські та Санґушки й багато шляхти, та був поширений культ ікони Володимирської Діви Марії. 

Ян Заблоцький пожертував на цю ікону 85 золотих, а Волинський воєвода князь Адам Санґушко надав «до образу Пречистої Діви Марії» велику срібну лампаду.

Крім того, Ян Заблоцький у своєму від 10 жовтня 1625 р. пожертвував домініканцям у Володимирі та бернардинцям у Сокалі певну суму (до 50 золотих), яка залишиться після виплати всіх його боргів.

Від 30 червня 1635 року зберіглась судова розписка старших Володимирського уніатського братства, які засвідчили, що отримали 85 злотих, переданих їм відповідно до заповіту шляхетного пана Яна Заблоцького.

Після 1625 року у Луцькому колегіумі навчались: Ян Богдашевський, Олександр Довґерд-Заблоцький, Войтех Соломинський (Солома), Адам Щуцький та інші сини місцевої шляхти, що служили у князів Острозького Будинку.

1632 року, після смерті короля Речі Посполитої, Великого князя Литовського, Руського, Київського, Волинського, Подільського, Сіверського, Чернігівського та інше Сигизмунда ІІІ, в період міжкоролів’ям (interregnum) польська та українська шляхта скористалась цим для розширення своїх політичних можливостей. Як свідчить „расспросная речь” у Приказному розряді Московської держави утікача з Новгород-Сіверського шляхтича Яна Заблоцького, ініціатива запрошення послів від Чернігово-Сіверщини ще на останній за життя Сигизмунда ІІІ сейм належала королевичу Владиславу, який таким чином намагався збільшити число своїх прихильників. Згідно з інформацією Яна Заблоцького, вже після початку сейму до Новгород-Сіверського прибув від королевича посланець, з листом, в якому шляхті Новгород-Сіверського повіту пропонувалося обрати двох послів на сейм. Сеймова постанова 1635 р. Речі Посполитої, визначила місце проведення шляхетських сеймів – Чернігів, представництво – від кожного повіту по два пана-посли на сейм і по одному депутатові на Коронний трибунал у Любліні.

У заповіті Ганни-Алоїзи Острозької, удови Віленського воєводи Яна-Кароля Ходкевича від 12 вересня 1651 року згадується пані Михаловська (з Заблоцьких), донька Ольбрахта, слуги Анни-Алоїзи Ходкевич, що була дружиною N Михаловського, якій подарували село Юрковичі у Вилуському (Iurkowczyznę y Wyłuski) та деяку суму грошей їй та її незміжнім донькам. 

В генеалогії роду Гозимирських, герба Одноріг (Бонча) зазначається, що Маркіян, крім свого сина Себастьяна, мав два інших Войцеха та Миколу. А третім братом Себастьяна був дідич (спадкоємець) у Левіні Олександр, у нього було двоє синів Ян та Мацей. 
Ян був дідичем (спадкоємцем) Волучого, з Богуславською породив він сина Войцеха, і доньку Христину, та оселився в українських землях.
Проживаючи в Равському воєводстві, з Анною Славковною, він породив двох дочок, Маріану та Ядвігу - дружину Станіслава Заблоцького, по якому в Равському воєводстві, й сьогодні є Вавжинець Заблоцький. 

Також є відомості про Яскловських, герба Радван, з землі Закрочімської, з яких Ян Яскловський був підсудком Закрочимським. 

У Н. Яскловського була дружина Олена Бродовська герба Лада, разом з нею він мав трьох синів, Бартломея, Яна та Себастьяна бездітних, та чотирьох дочок: Олена вийшла заміж за Заблоцького.

Власністю родів Заблоцьких на Волині були також села:
ЗАБОЛОТЦІ, село над р. Стиром, на південний схід від Торчина.
За поборовим реєстром Луцького повіту з 1577 р. село належало до маєтків князя Михайла Чарторийського, Житомирського старости. Після 1583 р.від князів Чарторийських 3аболотці перейшли до Павла Заблоцького. 

Село ВОЛИЦЯ ЗАБЛОЦЬКОГО, Крем'янецький повіту. Згідно з побор. реєстру Крем'янецького повіту 1583 р. село належало до князя Владислава Збаразького. 

Село ДОРОГОСТАЇ МАЛІ, Дубенський повіту, 20 км. від Дубна, Млиновська волость, село над рікою Іквою.
В 1887 р. було там 28 домів і 419 жителів, мурована церква перероблена з костела, при якому в 17 ст. був кармелицький рим-католицький монастир, школа, водяний млин.
В 1888 р. село належало до царського губернатора фон Грессера і до Яна Заблоцького. 

В списках за 1762 р. значиться Стефан Заблоцький, посесор с. Індики Базалійського ключа, товариш Золотої хоругви полку Острозької ординації.

Знаходимо також відомості про: Заблоцький N, товариш татарської хоругви Халембека у війську Острозької ординації;
шляхетський рід Щенсна (зі Щепановських), вдова Ольбрахта Заблоцького, слуги Анни-Алоїзи Ходкевич  та інших.

У Шепетівці знаними землевласниками у селі Брикулі були шляхтичі Софія Єловіцька (690 га) і Степан Фон-Заблоцький (360 га).

Були Зблоцькі, герба Билина з Подільського воєводства:

Адам Заблоцький у 1688 р.

Ян з Познанського воєводства.

Йозеф з Ленчиці.

Петро з землі Цеханувської 1697 р.

Андрій Заблоцький 1778 р. писар міський Ошмянський.

Йозеф, міський регент.

Заблоцькі герба Лада:

N. Заблоцький мав єдину доньку Олену, котра пізніше вийшла заміж за Миколу Яскловського.

Матей (Мацей) - дідич на Лопушного, 1620: Станіслав взяв Олену Біленську (Bieleńską).

N. мав дружину Гроновську, Елеонора Яна Гумовського, Н. Даніеля Хмелецького дружина.

Року 1778. Казимир Заблоцький, підстароста Валеський.

Заблоцькі Савич герба Сулима

Томаш Савич Заблоцький, 1648 р., депутат з питань написання пакта конвента між Річь Посполитою та Яном Казимиром, новообраним королем.

Войцех Савич Заблоцький, королівський придворний, в Ошмянах.

У першу чергу тут перераховані ті, хто у XVІ ст. склав основу шляхти, та про кого збереглись щось якісь згадки в історичних документах. 

Отже бачимо, що Заблоцькі на Волині, Берестейщині та Київщини складали ту верству, яку називали - Їх Можності княжата, панове, каштеляни, урядникі дворові земські, лицарство, шляхта землі Української.

Після постання Козацької держави, частина шляхтичів Заблоцьких переселилась на центральну та півнденну Київщину і Черкащину, та були козацькими старшинами, отамани й полковниками.

У 1629-1630 роках на Переяславщині, Канівщині та Черкащині, через утиски козаків з боку польської шляхти, розгорнулось повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Тараса Трясила). Козацькі загони перемогли військо коронного гетьмана С. Конєцпольського та його союзників князів С. Любомирського, Т. Замойського, Ю. Збаразького та вщент розбили загін князя Володислава-Домініка Заславського-Острозького.
Після цього на Середньому Подніпров'ї успішно діяло козацьке військо чисельністю до 40 тисяч козаків. 

Якийсь (полковник) Заблоцький з Канева був обраний від козацьких повстанців до урядової комісії у 1630 році.
В результаті між поляками та українцями 8 червня 1630 року була підписана Переяславська угода, відповідно до якої реєстрове козацьке військо мало налічувати 8 тис. осіб. 
Гетьманом України став більш поміркований Антон Бут. 
Серед старшин, що разом з гетьманом Війська Запорізького А. Бутом, підписали цю мирну угоду згадуються, зокрема, старшини Іван Сорока з Жовнина та Заблоцький з Канева.

Відомо, що коли частина козаків приймала присягу "на вірність московському царю", то в Ніжині до них прибув посланець пана Заблоцкого з місточка Загаля, який переконував козаків не присягати московії, адже на той час між польськимкоролем і гетьманом всієї України сталось замиреннє. І що вже є нова угода, відповідно до якої реєстрових козаків буде 40 тисяч (Зборівська угода), і планується “всім іти весною на Московське царство”.

Від 1656 р. згадується хоругви драгунів Зиґмунт Заблоцький,  що квартирувався побулизу села Щавне.

В реєстрі показаченої шляхти Білоцерківського полку Війська Запорізького знадується Демко Заблоцький (полкова сотня);

В реєстрі Війська Запорізького від жовтня 1649 року записані 
В Канівському полку Семен Савич полковник, Прокоп Заблоцький, Яцько Заблоцький, Іван Заблоцький, козацька старшина;
В Переяславському полку Хведор Лобода полковник,  Євсій Заблоцький старшина;
Сотня Романенкова - Андрій Романенко сотник, Кирияк (Кирик) Заблоцький, Лесько Заблотченко;
В Миргородському полку Матвій Гладкий полковник
Сотня Лубенська Устим Леценко сотник, Андрій Заблоцький старшина

Заблоцький N (можливо Прокопій) - Канівський наказний полковник у 1650 році.

Брак джерельного бази поки що унеможливлює детальну реконструкцію повної генеології шляхетського роду Заблоцьких. Проте, з наявних матеріалів зрозуміло, що шляхтичі Заблоцькі з Волині та Берестейщини, що перебували в оточені князів Острозьких та їх наступників, поступово переселялись на Житомирщину, Чернігівщину, північно-західну Київщину, а пізніше на південну Київщину та Черкащину. 

Після зруйнування Запорізької Січі 1775 року та ліквідації залишків автономії Козацької держави, а також після трьох розділів Речі Посполитої 1795 року відбувається процес інкорпорації в російське "дворянство" представників козацької старшини та української шляхти на окупованих Російської імперією землях.
Спочатку, щоб не викликати спротив, на землях Правобережної України, згідно указу імператриці Катерини ІІ всі, хто проживає на "новоприєднаних" теренах, зберігали за собою свої права та привілеї. Зокрема, численній місцевій  шляхті обіцяли збереження їхніх прав і в майбутньому зарахування до "дворянського "стану.

З метою визначити кількість наявної шляхти у 1795 році була проведена ревізія або перепис населення. Всі хто був записаний як шляхтичі тимчасово визнавався у правах російського "дворянства", але зобов'язувався подати до затвердження додаткові документальні докази свого походження. 

Частина шляхти зібрала та подала документи на затвердження свого "дворянства", а частина не вважала це за потрібне - навіщо, щось подавати, якщо "ми і так з діда-прадіда уроджені шляхтичі" .

Та шляхта яка подала документи, якщо селянами вони не володіли, була названа дворянами 2-го розряду. Та частина шляхти, яка не подала документи, була названа дворянами 3-го розряду.

Після 1830 року та за наслідками придушення Листопадового повстання, що хотіло відновлення Речі Посполитої, відбулась хвиля декласації шляхти: практично всю шляхту 3-го розряду протягом 1830-х років було виключено з дворянства і переведено однодворців. Тих шляхтичів, що підтримували повстання, незалежно від класу - також було декласовано.

На Правобережній Україні найбільше процес декласації торкнувся Київської губернії: більшу частину місцевих дрібної шляхтичів було переведено в однодворці. Менше процес декласації торкнувся Волинської губернії, а Подільської – майже не торкнувся, там майже всю дрібну шляхту було зараховано до дворян 2-го розряду. Оскільки рішення приймали місцеві дворянські зібрання, то на Поділлі вони мали змогу найбільш проявити свою шляхетську солідарність. З іншого боку, там була найменша підтримка Листопадового повстання.

Оскільки на Правобережній Україні, навіть після багатотисячної декласації дрібної шляхти, зберігався великий відсоток дворян відносно селян, у порівнянні з іншими губерніями імперії: в середньому 7%, тоді як загалом по імперії ця цифра була 1%, то указом імператор було створено Центральну ревізійну комісію (ЦРК) ) для перевірки всіх дворянських прав. 
Отже, наступна хвиля декласації тісно пов'язана з діяльністю Центральних ревізійних комісій (у Києві та Вільно) і датується 1840 – 1844 роками. 
При цьому, пройти перевірку мала вся шляхта незалежно від матеріального стану, тобто й дворяни 1-ї категорій (поміщики, магнати).
В результаті діяльності ЦРК понад 90% шляхти Правобережної України (майже весь 2-й розряд) було декласовано і переведено до стану однодворців або міщан.

Після рішень ЦРК, декласовані дворяни 2-го розряду отримували право оскаржити рішення комісії, надавши до Дворянських депутатських зборів додаткові докази свого походження (як правило, це були документи про те, що їхні предки володіли маєтками). Деяким шляхтичам вдалось це довести, але то були одиниці. 

Ще одна хвиля декласації відбувалася протягом 1863 – 1868 років, після придушення Січневого повстанням 1863 року. Тоді всіх її учасників та виявлених прихильників було позбавленно дворянства.

Крім того, було видано указ про припинення діловодства по "польській шляхті", всі раніше надалі докази були відхилені. Дворяни 2-го розряду були остаточно переведені в нижчі стани: міщан або селян. В другій половині ХІХ століття російське дворянство змогли зберегли, в основному, представники 1-го розряду, тобто поміщики та магнати, а також ті, хто мав беззаперечні документально підтверджені докази свого високого стану за часів Речі Посполитої. З багатьох представників шляхетських родів Заблоцьких це вдалось зробити лише декільком родинам.

Нижче наведем приклади збережених даних про деякі шляхетські родини: * Родовідна книга шляхти Уманського повіту Київської губернії Заблоцькі : Григорій Іванів 48 р.; його рідні брати: Ілля 40 р., у якого сини – Тимофій 18р., Степан 10 р.; Афанасій 32 р., Павло 19 р., Федір 18 р., Ілля–ІІ 12 р.; його двоюрідний брат Гаврило Яковлів 37 р. КДДЗ, 15.02.1804, Уманський повіт, с. Краснопілка.

* Шляхта Уманського повіту, внесена до дворянської родовідної книги Київської губернії Заблоцький Яків Андріїв Герб: Лада; Дата: 25.05.1804; Частина: Перша. * Прізвище шляхетської родини: Заблоцькі Відомості про рішення дворянських депутатських зібрань щодо визнання дворянської гідності шляхетських родин (легітимації): а) по Вознесенському нам.: ...1796, b) по Київській губ.: 25.05.1804. ч. 1. 1796 р. до шостої частини дворянської родовідної книги Вознесенської губернії (протоколи передані до Київської губернії для внесення в губернську книгу) було записано родину: Заблоцьких.

Колишній унтер-офіцер польської служби Яков Іванович Заблоцький, шляхтич с. Краснопілка мав двір з різними будівлями. Він разом з синами Федором, Михайлом, Гаврилом і братом Іваном, з синами Григорієм, Іллею, Павлом, за рішенням Вознесенської комісії по розбору дворянських справ відповідно до ст. 82 Дворянської грамоти підлягав внесенню до шостої частини родовідної книги. Про що і була йому видана на підставі ст. 85 грамота.

Знаємо також про Рафаїла Заблоцького, професора богословія у Верболовському манастирі, що був засланий до Курська, а перед смертю йому дозволено (1842 р.) було вернутися на Волинь до рідних.

Загальноприйнято, що різні родини прізвища Заблоцькі відносились до дев’ять гербів з офіційних гербовників Речі Посполитої: Бялина, Лада, Любич, Лук, Прус, Рамульт, Сковронський, Сулима і герб Заблоцьких. На гербі під назвою «Заблоцькі» зображено у синьому полі щита золотий хрест та срібну підкову. Зустрічаються також згадки, що деякі роди Заблоцьких володіли до ХІХ ст. гербом Іллорія, гербом Яструбець, Кривда, гербом Юноша, Вовчі Коси та Прус ІІ. При цьому, до шляхетського герба Лук належать як носії прізвища Заблоцьких, так і династія Заболоцьких. Відомо й про Заболоцьких із Перемишльщини, що користувалися гербом Сулима.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Посилання: * Однороженко О. Геральдика середньовічної Руси (України): у 3-х т. Т. I: Генеза руської геральдики. X–XIII ст. Харків: Фоліо, 2023. 718 с. * Шляхта Уманщини в імперську добу (кінець XVIII – перша половина XІX ст.) / І.І. Кривошея.: КНТ, 2018.

* Легітимована правобережна шляхта (кінець XVIII – середина ХIХ ст.). / Уклад.: С. Лисенко, Є. Чернецький. – Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2006.

Том ІІ. Список легітимованої шляхти Київської губернії.

* Cмуток І.І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV–XVIII ст.). Родоводи. Т. 3. Львів : Простір-М, 2020. 624 с.20. 

* Однороженко О.А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV–XVI ст. Хар-ків, 2009. 312 с.11.

* Однороженко О. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (ХІV–ХVІІІ ст.) : дис. ... докт. іст. наук. Київ, 2009. 545 с.       та інші...

* НАРИСИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОДОВОДІВ ШЛЯХТИЧІВ ЗАБЛОЦЬКИХ ЗІ СКВИРЩИНИ.