Родовід панів Білявських - Лицарів Золотої Остроґи

Пани Білявські на інші Лицарі Золотої Остроґи 

Дослідження родоводу панів шляхтичів Білявських (Білевських) вже на своїх початках стикається з важливим питанням.
Рід, що походить з Західних Українських Земель, а точніше з історичних етнічних українських земель, що пізніше стали називатись «Малопольщею», від часів занепаду Королівства Руси-України та окупації цих теренів поляками, записувався в офіційних документах як Bielawski або Bilawski.
В українському ж прочитані існує декілька версій передачі цього прізвища, що робить значно складнішим архівні пошуки, вивчення та відтворення родоводу представників даного аристократичного будинку. 

Дослідник шляхетських гербів Речі Посполитої (Польщі, України, Литви, Білорусі) Т. Ґайл подає відомості, що шляхтичі з прізвищем Bielawski відносились до 9 різних родових гербових спільнот:
Білявські (власного герба), Дрия, Долеґа, Ґоздава, Еліта, Заруба (Заремба), Одровос (Одроваз), Телок (Цьолек) та Яструб (Яструбець).

Шляхтичі Bielewski належали до 3 різних родових гербових спільнот: Любич, Яніна та Яструб (Яструбець).

Шляхтичі Bilewski належали до 2 різних родових гербових спільнот: Заруба (Заремба) та Яструб (Яструбець).

Шляхтичі Bilawski належали до родової гербової спільноти Яструб (Яструбець).

В той же час, вітчизняний науковець, дослідник української родової геральдики О. Однороженко наводить інформацію, що до шляхти Львівської землі, яка користувалися гербом Яструб, належали такі місцеві родини як пани Білевські, Зборовські, Куропатницькі, Матчинські, Хойнацькі та інші.

А до українських шляхетських родів Галицької землі, що належали до гербової спільноти Драго-Сасів вчений відносить роди Білявських, Жураковських, Корчинських, Креховецьких, Угерницьких та інших.

Тут варто додати, що зі свого боку Т. Ґайл не згадує Білявських, як таких що відносяться до спільноти герба Сас.
В його переліку є роди Білинських (Bieliński та Biliński), Білавичів або Білявичів (Bilawicz) та Білевичів (Billewicz).

Більш детально про походження герба Драго-Сас (або Сас) та про історію представників цієї гербової спільноти ми розповідали в статті «Родовід панів Берестянських з Перемишльської землі».

З історії нам відомі також князі Білевські, що походили від Сіверських удільних князів Новосильських і Глухівських.
Князі Білевські вважаються представниками династії Ольговичів та нащадками князя Михайла II Всеволодовича Чернигівського, що також був князем Переяславським, Новгородським та Великим князем Київським.
Більше того, князі Білевські були споріднені з королівськими династіями Романовичів (нащадки Володаря Руси Романа Мстиславича Великого) та Ізяславичів (нащадки Великого князя Київського і короля Руси-України Ізяслава Ярославича).
Видатний історик М. Грушевський пише, що на Північній Сіверщині, близько 1425 року, Великому князю Литовському і Руському (Давньоукраїнському) Вітовту склали васальну присягу князі Новосильські, Одоєвські, Воротинські та Білевські.
А в реєстрі Свитригайлових міст від 1432 року – це землі що були під владою Великого князя Руського (Давньоукраїнського) Свидригайла, значаться й такі міста Північної Чернигівщини як: Трубчевськ, Брянськ, Любутськ, Мещовськ, Серпейськ, Мосальськ, Вязьма, Білев, Новосіль, Козельськ та інші.
Ще в 1480-х роках князі Білевські були союзниками Великого князя Литовського і Руського Казимира Яґелона.
Детальніше читайте: Білевське князівство та Білевські князі

Однак, питання чи мають відношення князі Білевські до шляхетських родів Білевських з теренів Речі Посполитої потребує окремого детального вивчення.

Таким чином бачимо, що відповідно до більшості джерел шляхетні роди Білявських або Білевських відносились до гербової спільноти Яструб (Яструбець).
Окрім цього, зі збережених архівних матеріалів відомо, що найбільшої міці, ваги та визнання в з’єднаній державі королівства Польського й Великого князівства Литовського та Руського (Давньоукраїнського) ця династія здобула наприкінці XV – на початку XVІ століть.

Дослідник А. Бонецький, подаючи відомості про родовід династії Білявських герба Яструбець (Bielawscy h. Jastrzębiec), зазначає, що родина відома з 1380-х, починаючи з Войцеха, Миколи та Станіслава Білявських.
Члени династичного будинку перебували на різноманітних високих урядових посадах, як в регіонах, так й при королівському дворі.
Зокрема Білявські герба Яструбець були: надворним королівським писарем (бл. 1469 р.), королівським урядником (бл. 1568 р.), королівським ротмістром (бл.1577 р.), економом Гродненським (бл.1582 р.), каноніком Луцьким та офіціалом Підляський (бл. 1628 р.), архідияконом Київським (бл. 1770 р.), а також воєводами, підстоліями, підкоморниками, земськими і повітовими писарями, войсковими, хоружими тощо.

Доля родини шляхтичів Білявських була тісно пов’язана з родом панів Зборовських герба Яструбець, з якими вони були ще й споріднені.
Мартин Зборовський (1492-1565) брав активну участь у війні Великого князівства Литовського і Руського проти Московії (1512-1522), зокрема прославився у битвах під Оршею (151 ) та Опочкою (1517) під проводом українського князя Костянтина Острозького. Пізніше М. Зборовський був Великим коронним чашником (1527-1542) та перебував на інших найвищих посадах при дворі королів Сигізмунда I та Сигізмунд II Яґелонів. Також він відомий своїм конфліктом з князем Дмитром Санґушком, бл. 1554 року, через боротьбу за спадщину князів Острозьких та за руку княгині Гальшки Острозької, з якою він хотів одружити одного зі своїх синів.

М. Зборовський був одних з найбагатших та найвпливовіших магнатів з’єднаної польсько-українсько-литовської держави та втручався в багато важливих справ у королівстві. Отже, формував навколо себе спільноту союзників-шляхтичів, до яких входили й пани Білявські. Таким чином бачимо, що протягом всього XVІ століття представники родини шляхтичів Білявських герба Яструбець брали активну участь в політичному та військовому житті з’єднаної держави королівства Польського та Великого князівства Литовського і Руського (Давньоукраїнського).

Про це свідчить і текст грамоти імператора Максиміліана І, що була передана за посередництва Великого писаря Литовського, королівського секретаря короля Сигізмунда І – Лаврентія Медзилеського герба Яструбець.

Імператор Священної Римської імперії, король Німеччини, Угорщини, Далмації, Хорватії, Галичини і Володимерії і пр., архикнязь Австрії, князь Бургундії, Лотарингії, Брабанту і пр. прагнучі поширити й закріпити свою владу в Центральній Європі, 1515 року уклав угоду між Габсбургами та Яґелонами, відповідно до якої онук Максиміліана Фердинанд брав за дружину доньку короля Богемії та Угорщини, спадкоємця короля Польщі Володислава Яґелона – Ганну.

Після чого Габсбурги почали активно претендувати й на трон правителів Речі Посполитої. 

Отже, в грамоті імператора Масиміліана І від 25 лютого 1518 року йшлося, що він через Преподобного і Вельможного Лаврентія Медзилеського (Laurentio Miedzileski) графа палатина (comiti palatino) уділяє свою імператорську милість знатним родам і оскільки Цесарській величності личить більшими почестями прикрашати тих, що сяють чеснотами і видатними вчинками, і які є заслуженими… Тому бажаючи додати ще трохи краси вашій сім’ї та спорідненим з вами родам, що користуються гербом Яструбець, надаю на благородний герб лицарський шолом та мантію… Крім того, імператор підтверджував нобілітацію (шляхетство) цих родів, і своєю владою і правом надавав їм повноваження на будь-яку владу, відтепер і триваючу на вічні майбутні часи, посвящати в лицарі зі свого ж роду представників в Польщі, в Литві (і Русі) та в Мазовії. Таким чином, у Польщі (та на Західній Україні) є два будинки: Мишковські (Miskowsczi) та Білявські (Bielawsci), у Мазовії є Медзилеські з Улатова (Miedzilesczi) та Дзерковські з Шумська (Dzierzkowsczi), а в Литві (і на Великій Україні) є Немировичі та Щити.

Підсумовуючи вищенаведене, бачимо, що своїм привілеєм від 1518 року імператор Максиміліан І надав главам шляхетних родів гербу Яструбець: Білявським, Дзерковським, Мишковським, Медзилеським, Немировичам і Щитам титул спадкових палатинів (графів) з правом передавати його та ранг Лицарів Золотої Остроґи своїм спадкоємцям, або обраним ними достойним представникам роду «на вічні майбутні часи». 

Мартин Зборовський мав п’ятеро дорослих синів, кожен з яких брав активну участь у політичних та військових справах країни. Сини Зборовські, разом зі шляхтичами Білявськими гербу Яструбець, підтримали кандидатуру Генрика Валуа під час виборів 1573 року короля Польщі, Великого князя Литовського і Руського, Мазовецького, Жемайтійського, Київського, Волинського, Підляського, Холмського, Подільського, Чернігівського, Сіверського і пр.
А після повернення Генрика Валуа до Франції, коаліція Зборовських, Білявських та інших їх союзників, 1575 року, підтримала обрання на короля Польщі, на Великого князя Литовського і Руського, Мазовецького, Жемайтійського, Київського, Волинського, Підляського, Холмського, Подільського, Чернігівського, Сіверського і пр. – кандидату князя Семигородського Степана Баторія. 

Хоча спочатку на елекційному сеймі переміг імператор, титулярний король Галичини і Володимерії Максиміліан II Габсбург, якого підтримували й наші досліджувані роди. Примас Якуб Уханський та папський нунцій Вінченцо Лауро навіть офіційно оголосили про обрання його королем Польщі та Великим князем Литовським, Руським, Київським і пр. Проте частина шляхти домоглись проведення перевиборів, на яких переміг С. Баторій.

Пізніше, один з синів М. Зборовського – Самійло Зборовський був козацьким Гетьманом України (1581-1584), здійснив походи на Молдавію та Причорномор’я. Разом з братами Андрієм, Іваном та іншими шляхтичами брав участь у війні з Московією (бл. 1580 р.). 

Через свій великий вплив у державі проти цієї коаліції виступив новий королівський канцлер Ян Замойський. Тож, в останні роки правління С. Баторія влада була сконцентрована у Замойських, Любомирських, Радзивилів, а Зборовські та інша шляхта були усунуті від урядів. 

Елекційний сейм 1587 року також відзначився боротьбою двох кандидатів на престол: імператора, титулярного короля Галичини і Володимерії Максиміліана ІІІ Габсбурга, якого підтримували брати Зборовські та їх союзники й Сигізмунда ІІІ Вази, якого просував Ян Замойський. Більшість шляхти обрали королем та Великим князем Литовським, Руським, Київським і пр. Максиміліана ІІІ Габсбурга.
Після вступу на престол його армія та близько 1500 шляхтичів Речі Посполитої вирушили на Краків. Однак, 24 січня 1588 року загони Яна Замойського у битві під Бичиною перемогли Максиміліана Габсбурга, який разом зі своїми союзниками був захоплений у полон.

Після звільнення, Максиміліан ІІІ повернувся до Австрії, проте не відмовився від претензії на трон Речі Посполитої та продовжував підтримувати активні міжнародні зв’язки зі своїми союзниками. 

Представники роду Білявських зберігали свій вплив та високий статус й надалі. 

Так, двоє його членів династії були делегатами виборчого сейму короля, Великого князя Литовського, Руського, Київського і пр. Августа II. 

Після розділів Речі Посполитої та входження Західної України до складу Австро-Угорщини представники роду Білявських офіційно підтвердили своє шляхетське походження і статус. 

На землях окупованих Російською імперією Білявські були включені до книг дворянства Волинської, Гродненської, Київської, Полтавської, Чернігівської та інших губерній. 

Автор: Zoreslav B.

Список використаних джерел:
Берестович З. П. Родовід панів Берестянських з Перемишльської землі. 
Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. 
Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. Том 4.
Однороженко О. А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV–XVI ст.
Boniecki A. Herbarz polski: Wiadomosći historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. T. 1.
Gajl T. Herbarz. Lista Herbów.
Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584.
Wikipedia та інші ресурси.

Дивіться також:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

*Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Базові українські національні чоловічі архетипи

Культурологічна наука займається вивченням доволі широкого спектру питань, починаючи від побуду, кулінарії, інших проявів культурного життя особистості й спільнот, та завершуючи дослідженнями парадигм, концепцій, ідеологій, світогляду. 

Сучасні медіа, соціальні мережі, інші канали суспільної комунікації не лише відображають, транслюють переконання, наративи, що поширені в соціумі, але й (при якісному професійному виконанні) — беруть участь у формуванні, структуруванні, розповсюдженні громадської думки та у створенні (підтримці, заперечені) сенсів, відношення до тих чи інших явищ, осіб, подій тощо. 

Світогляд народів, націй, що проходить становлення протягом багатьох століть, має однією зі своїх важливих складових архетипи, усталені ментальні форми, зразки для наслідування, що передаються з покоління в покоління за допомогою міфів, легенд, дум, історичних переказів, художніх і мистецьких творів.
Ці ж архетипи, що стають знаковими для відповідних суспільств, усвідомлено чи не усвідомлено присутні й у масовій культурі, в медіа, кіно, книгах, піснях, соціальних мережах.
Крім цього вони мають вплив й на безпосередню поведінку людини, на її вчинки, висновки, рішення, дії, як у професійній діяльності, так і під час відпочинку. 

Формування свідомої державотворчої політики, наповнення існуючих й нових об'єктів, символів, подій - автентичним, правдивим історичним сенсом, видобуття із забуття споконвічних українських архетипів й осмислене включення їх у концепції розвитку державної і регіональної культурної, у тому числі й туристичної, політики, безумовно, буде вагомим чинником у відбудові країни та формуванні українців як успішної, процвітаючої, цивілізованої європейської нації. 

Важливо відзначити, що ці суспільно-творчі та націєзберігаючі сенси й архетипи не треба штучно «відшуковувати» або «вигадувати».
Вони всі містяться в нашому світосприйнятті, свідомому та підсвідомому, у нашій класичній та сучасній культурі. Твори українських митців І. Котляревського чи М. Гоголя, картини І. Репіна чи К. Білокур, музика М. Лисенка чи М. Леонтовича, фільми О. Довженка чи І. Миколайчука наскрізь просякнуті споконвічними українськими архетипами.
Їх необхідно лише розпізнати, зібрати, осмислити та залучати до творення новітньої України, її культури, в тому числі й до формування культури відпочинку і відновлення сталих туристичних дестинацій. Якщо побіжно оглянути основні чоловічі українські архетипи, то можна виокремити з них ті, що мають особливе значення для нашого соціуму.

Умовні назви п'ятьох базових чоловічих архетипів:

Лицар (Характерник),
Патріарх (Кобзар),
Король (Гетьман),
Козак Мамай,
Купець (Чумак).

Спробуємо надати кожному з них стислу характеристику.
Перший архетип — Характерник — називають ще Святослав, Лицар, богатир.
І недарма, адже Великий князь Київський Святослав Хоробрий, якого також величають першим запорожцем і зображують з козацькими вусами та чубом, є наглядним зразком цього архетипу.
Він є уособленням традиційної української шляхетності й лицарської слави. Княжі дружинники часів Київської Руси, лицарі доби Королівства Руського (Давньоукраїнського), козаки Війська Запорізького, що сміливо (а не боягузливо підступно вночі, як окупанти), з попередження «іду на вас» вирушали на Царгород (Стамбул) чи Москву, характерники і химородники, що вміли зупиняти кулі й перетворюватись на вовків — усі вони є ілюстраціями до цього архетипу. 

Другий архетип — Кобзар — це не лише співець долі та хранитель історичної пам’яті народу. Ще має назву патріарх. Це духовний наставник, вчитель, старець- мудрець, моральний авторитет, який має знання віків, зв’язок з ноосферою, до якого звертаються за порадою. Сучасними кобзарями є й Сашко Лірник, на казках якого виростають свідомі громадяни вільної країни, й ним був патріарх Любомир Гузар, якого називали Кобзарем Незалежної України. 

Третій архетип — Гетьман — є найменш проявленим (репресованим, спотвореним імперською кремлівською ідеологією) й водночас найбільш актуальним і потрібним для сучасного поступу-розвитку народу та держави. Більш архаїчна й забута назва є Король. У різноманітних сучасних публічних тренінгах чи «психологічних» постах у блогосфері можна зустріти також назву архетипу «єзуїт». Це пов’язано з тим, що низка українських історичних діячів, як-то гетьмани всієї України Б. Хмельницький або І. Мазепа, що уособлюють цей архетип, були випускниками єзуїтських колегій. До зазначеного архетипу відносяться не лише видатні українські королі, гетьмани, керівники держави, а й також інші політичні чи релігійні діячі, як, наприклад, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси П. Могила. Це славні особистості, які знали 4-5 сучасних і стародавніх мов, з аналітичним, раціональним складом розуму, масштабним державним мисленням. І те, що в сучасній «хейтовій» комунікації в соціальних мережах колишнього президента П. Порошенка «глузливо» також називали гетьман, свідчить, з одного боку, про те, що вороги України й досі ведуть активну інформаційну війну проти конструктивного становлення і розвитку цього архетипу в нашій політичній культурі, а з іншого — про те, що цей архетип є незнищенним та одним з базових у народному підсвідомому. 

Четвертий ключовий чоловічий архетип — Козак Мамай — є добре відомим українцям з численних народних картин і малюнків з його зображенням, а також був геніально продемонстрованим у фільмі «Пропала грамота». Цей архетип можна вивести ще з трипільських часів перших українських землепашців. До нього відноситься й Ілля Муровлянин (Муромець), що 30 років «сидів на печі» (займався хліборобством).
Гармонія з природою, зануреність у себе, певною мірою фаталізм, в архетипі, у дивовижних спосіб поєднується з внутрішньою силою, ясним розумом (навіть після чарки вина/горілки) й готовністю до миттєвої реакції для захисту рідних людей та рідної землі. 

П'ятим базовим чоловічим архетипом є Купець або Чумак. 
Це торговець, підприємець, продавець. Для нього характерні такі риси як комунікабельність, проактивність, пошук нових можливостей і місць, кмітливість і навіть хитрість.
Вони спокійно переносять далекі подорожі, але в той же час цінують власний час і особистий комфорт.

В різноманітних публікаціях присвячених українським архетипам, зокрема авторства К. Хоптинської (K. Khoptynska) можна зустріти інші назви для даних архетипів, в той же час, для більш об'єктивного розуміння, для збереження питомого українського історичного тла і запровадження саме національної символіки й державотворчого сенсовного наповнення пропонується користуватись саме означеними вище назвами, які найбільше підходять для ключових національних українських чоловічих архетипів.  

Ці перераховані та інші наявні в українському духовному просторі національні архетипи дуже важливо усвідомлено, професійно впроваджувати, якісно популяризувати в усіх складових української культури: літературі, мистецтві, кінофільмах, медіа, шоу, інших видах дозвілля, в тому числі й при реалізації концепції розвитку вітчизняного туризму та функціонування туристичних дестинацій.
Такі заходи, безперечно сприятимуть швидшому відновленню, успішному розвитку й утвердженню Україні в достойному переліку сильних цивілізованих європейських держав.

Якщо ж говорити про українську еліту. А точніше - чого не вистачає нашій еліти, то тут також не можна оминути тему архетипів. 

Україні зараз дуже потрібен носій артехипу Король та носій архетипу Патріарх.
В нашій державі є лицарі (волонтери, воїни, активісти, громадські діячі), є історики та науковці, є берегині та господині, але поки не проявить себе Король - організатор, діяч державотворчого масштабу, що здатен побудувати чітку структуру взаємодії та об'єднати разом всі здорові проукраїнські сили, незалежно від поглядів та переконань - конструктивної та позитивної динаміки розвитку країни сподіватись навряд чи можливо. 

Важливо також, щоб в тандемі з Королем діяв архетип Патріарха - духовного провідника, лідера думок, морального авторитета нації.
Який збалансує, підтримає, спрямує та підкоректує (в разі потреби) енергію та організаторські здібності Короля.

Так Переможемо! 

Дякую К. Хоптинській за структуризацію українських архетипів.

Картина "Благословення Феодосієм Святим князя Федора Острозького. Києво-Печерська лавра. 1443 рік." Художник А. Орльонов.

Про архетипи також можна прочитати:
* Базові українські архетипи

* Український національний архетип
* Ще про Український національний архетип
* Важливість усвідомленого впровадження українських національних архетипів під час розробки концепцій розвитку

Слава Україні - вірш Г. Чупринки 1917 року

“Слава Україні” - вірш Григорія Чупринки, який надрукувала 11 (24) травня 1917 р. газета “Нова Рада”.
Відомий композитор Кирило Стеценко (1882-1922) написав до нього музику. 

Так виник видатний славень української революції 1917 року - “Слава Україні”.

Слава Вкраїні,
Любій Отчизні,
Слава до віку однині.

Єдність і згода,
Право й свобода -
Доля найкраща народа.

Гніту владики
Край наш великий
Знати не буде по-віки.

Люд роботящий,
Всюди трудящий
Знатиме роки найкращі.

Працю і зброю
Ми за собою
Маєм, щоб стати до бою.

Єдність і згода,
Право й свобода -
Доля найкраща народа.

Григорій Чупринка.

23 червня 1921 р. радянські агенти Київського губернського ВУЧК заарештували українського поета, борця за самостійність України Григорія Чупринку. 

28 серпня 1921 року окупаційна російсько-радянська влада засудила Г. Чупринку до розстрілу.

Історія різдвяних оповідань

Традиція написання різдвяних оповідань бере свій початок в народних українських казках та вертепах, середньовічних містеріях.

Тексти вертепної драми, які дійшли до нашого часу, належать до другої половини XVIII століття. Найповніший, відомий в Україні, текст — це так званий «галаганівський» список, що був записаний у селі Сокиренцях у 1770 році від київських бурсаків.

В світовій літературі різдвяні оповідання набули поширення й популярності після виходу 1816 року казки Ернста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик і Мишачий король».

Український геній Микола Гоголь написав свою легендарну "Ніч перед Різдвом" в період з 1830 до 1831 року.

Вперше повість Миколи Гоголя було опубліковано в збірці "Вечори на хуторі біля Диканьки" у 1832 році.

До схожого літературного жанру можна віднести й оповідання «Страшне ворожіння» О. Бестужева-Марлінського (1831).

1835 року, у переддень Різдва, вийшла друком невеличка книжка казок Г.Х. Андерсена «Казки для дітей». Це стало для нього доброю традицією — і до кожного наступного Різдва Г.Х. Андерсен видавав нову книжку, і данці сприймали її як чудовий різдвяний подарунок для своїх дітей.

19 грудня 1843 року опубліковано перше видання Збірки «Різдвяні повісті» куди увійшла "Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» про скнару Скруджа англійського письменника Чарльза Дікенса, що остаточно вивело різдвяні оповідання на світовий рівень популярності.

В кінці ХІХ століття до жанру різдвяних оповідань звертались Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші класики української літератури.

Діоніс, Геракл, Арей походили з Причорноморських степів

Гіперборейці - нащадки титанів , на це прямо вказують античні автори: « Гіперборейці були титанічного походження ... »

На згадку про "золоту добу", в яку жили титани та атланти (Атландита - також прадавня батьківщина давньоукраїнських племен) справлялися найвеселіші свята старовини - дионисії . 

Ці веселощі різдвяних карнавалів , святок , ряжених і колядування з подарунками , іграшками , вбрання дерев розцвічених стрічками - все це йде від давнього Діонісія , а ще раніше - від гіперборейських традицій : «золотої доби» титанів і атлантів .

Ця культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е.,
спорудження Трої I (3000-2800 р. до н.е.) , виникнення "мінойської" цивілізації на Криті ( 3000 р. до н.е.) .  Це розквіт Трипільської цивілізації, яка тісно пов'язана з двома попередніми.

Це час утворення Древнешумерскої (Вавілонської) держави , появи арійської (трипільської) кераміки на території сучасного Ірану та виникнення цивілізації долини р. . Інду та Ведичної культури. 

Звертаючись до культури р . Інду , ми повинні відзначити , що датується вона 2800 - 1700 р.р. до н.е. або в цілому по 2300-1750 рр. . до н.е. ,  що відноситьсяс до діяльності саме тої групи переселенців з Причорноморських степів, які через Вавілон створили в долину Інду свою цивілізацію.

Будинки в цих містах будувалися з обпаленої цегли , висотою 3 і більше поверхів . У цитаделях фортів стіни досягали товщини 14 метрів і висоти сучасного 10-12 поверхового будинку . У містах були елеватори , площею 1000 квадратних метрів , міські басейни , громадські та адміністративні будівлі. 

У портах були доки і судноплавні канали в кілька кілометрів завдовжки.

Саме населення з Причорномор'я навчило Крит та Інд виплавляти мідь і бронзу,  дало розвинене тваринництво і землеробство. Розводились буйволи, вівці , свині , коні , були собаки і кішки. Теплий клімат і родючі ґрунти , оброблювані плугом , дозволяли збирати по два-три врожаї на рік. 

Основними культурами були : пшениця , жито, ячмінь , горох .

Античні автори знали, що до Олександра Македонського до Індії вторгалися Геракл (в 1260 рік до н.е.) і Діоніс . Причому , якщо Геракл тільки досяг її , то Діоніс завоював , і сталося це за 1500 років до Олександра Македонського , тобто в 1834-1830 роках до н.е. 

Особливо цікавий , у зв'язку з цим , розповідь Діодора Сицилійського в його « Історичній бібліотеці » :
« Найкращі знаючі з індійців розповідають історію, що у віддалені часи , коли люди жили окремими родинами , прийшов до них із західних областей Діоніс із значним військом . Він опанував всією Індією , бо не зустрів жодного значного міста , який би міг чинити опір. Коли ж настала сильна спека , і воїни Діоніса почали гинути від морової хвороби , то їх ватажок відвів табір з рівнинних місць в гірську область . 

Там подув прохолодний вітер і текли чисті проточні води, що йшли з самих джерел , позбавивши табір від хвороби. Це гірське місце , за допомогою якого Діоніс відвернув від війська хвороба , називається Мерос . 

Після цього Діоніс , який володів мистецтвом збору та зберігання плодів , поділився цим мистецтвом з індійцями , а також передав їм секрет виготовлення вина та багато іншого , корисного для життя. 

До того ж він став засновником відомих міст , перемістивши для цього села в більш зручні місця. Він навчив індійців почитати божество і ввів закони і суди. 

І ось , будучи , зачинателем багатьох прекрасних справ , сам став вважатися богом і отримувати божественні почесті. Розповідають також про нього , ніби він возив з собою у військовому таборі безліч жінок , і що в боях він користувався бубнами та цимбалами - труба ще не була відкрита . 

Після того як Діоніс п'ятдесят і два роки царював в Індії , він помер у глибокій старості. А що прийняли верховну владу його сини постійно передавали її своїм нащадкам. Коли минуло безліч поколінь , верховна влада була скасована і міста перейшли до демократичного управління».

Також в оповідання про Діоніса деякі письменники назвали його Нісом.

Тут потрібно відзначити , що Нісой називалася перша столиця Хетської держави .

Треба відзначити , що ім'я Діоніса зустрічається на табличках критського лінійного письма «В » ще в ХIV в . до н.е. ( більш раннє лист « А " не розшифровано ) .

За більшістю переказів Діоніс (так само як і Геракл) - син Зевса, що походив з теренів Північного Причорномор'я . 

Діоніс відвідав Грецію, Єгипет, Сирію , Фригію і після цього відправився до Індії. У давніх українців згадка про похід  до Індії зберігався тисячоліттями.

Ця традиція заховалась в т.з. Рахманський (Брахманський) Великдень — традиційне свято, яке й досі відзначають в Україні. 

Воно має прадавні корені. Припадає на 25-й день після Великодня. 

На Рахманський (Брахманський) Великдень шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. 

Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. 

В багатьох областях України характерною ознакою Великоднів є таріль з імітацією могили-кургана, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про індоєвропейську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Рігведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» - небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» - Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце»-Сурью, добре знаного й Велесовою Книгою.

Мегасфен був послом Селевка Нікатора при дворі Чандрагупти Мауро ( 304-302 рр. до н.е.) і написав твір « Індіка», так описував маршрут Діоніса: через Малу Азію,  Персію в Індію.

Згадки про арійське завоювання в ХIХ в . до н.е. збереглись в індійських Ведах.
Хоча розселення аріїв серед інших народів призвело до їх поступової асиміляції, й до тепер, данні ДНК-досліджень доводять цей рух з Причорноморських степів, через Вавілон до Індії.  

В Греції Діонісій також навчив місцеве населення вирощувати виноградну лозу.  У нього у війську було багато жінок , які називалися вакханками або амазонками, й були знамениті  своєю мужністю.

Також з легенд відомо про народ пелазгів, що як журавлі помандрували на південь з Дніпровських рівнин. 

Діоніс ще називався Паном. 

А Пан був головним богом в Пантикапеї - Боспорській державі, яка, за твердженням деяких вчених також була давньоукраїнським державним утворенням.

Міста північного узбережжя Чорного моря: Тір, Ольвія, Херсонес, Пантікапей та ін. у V – IV ст. до н.е. були осідком давньоукраїнських племен. 

Саме цим часом датується переважна більшість відомих "скіфських поховань" в Південній та Центральній Україні. 

Давні українці брали активну участь у політичних і військових баталіях, що точилися у грецьких містах-колоніях Чорноморського узбережжя. 

Частина давньоукраїнської аристократії досить довго жила у цих містах і поступово еллінізувалася під впливом блискучої античної культури. 

По Нижньому Дунаю та Дністру Давня Скіфія межувала з фракійцями, які заважали прямій торгівлі з Грецією. 

В середині IV ст. до н.е. давньоукраїнський правитель Атей підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю і навіть карбував власну монету. 

Знайдено напис, де він погрожував мешканцям міста Візантій на березі Босфору: «Король скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води». 

Однак у цей час міцніла й держава Македонія на чолі з правителем Філіпом II. У битві з македонянами 339 р. до н.е. на Нижньому Дунаї давньукраїнські війська були розбиті, загинув і правитель Атей. 

331 р. до н.е. Зопіріон, намісник сина Філіпа II – Олександра Македонського, здійснив похід на чолі 30 тис. воїнів з Нижнього Дунаю на Ольвію, в Причорноморську Україну. 

 Македонянам не вдалося взяти місто, а на зворотному шляху всі вони разом з полководцем були знищені давньоукраїнською армією. 

Головними "скітськими" (давньоукраїнськими) божествами були богиня домашнього вогнища, уособлення неба та його дружина, богиня землі й води. Важливе місце в пантеоні займали бог сонця, богиня родючості та життя, бог-герой Геракл та божество війни Арей. 

Геродот яскраво змалював поклоніння давніх українців мечу, який був символом Арея. 

Читайте також:

Амазонки в Україні. Археологічні розкопки

Українці - це трипільці

Українській державності понад IV тис. років

ДНК нації: українці прийшли сюди 45 тис. років тому

Міфи та легенди - основа існування народу

В України побував і легендарний Геракл

ДНК українців

Опівночі перед Різдвом (переклад вірша К. К. Мура)

Переклад українською вірша Клемент Кларк Мур (Clement Clarke Moore) “Опівночі перед Різдвом” або “Ніч перед Різдвом” або “Візит Святого Миколая” (“A Visit from St. Nicholas”, “The Night Before Christmas” або  “‘Twas the Night Before Christmas”.

У Різдвяну опівніч в оселі повна тиша
Всі солодко сплять, не пискне навіть миша.
Шкарпетки в рядочок висять на печі
Святий Миколай сюди приїде вночі?

Всі дітки поснули у ліжках своїх
І бачать казки вони в снах чарівних.
Матусі їх вклали на подушки спати,
Щоб в цю довгу ніч не довелося вставати.

З галявини чути чийсь стукіт копит
Хто цей мандрівник, чому він не спить?
Якщо зазирнути крізь вікна у ніч
Довідатись можна таку дивну річ:
Під місяцем сяє свіжесенький сніг,
Як вдень я побачив хто йде на поріг.

До нас мчиться вправно в святкових санях,
У великій підводі на восьми оленях,
Поважний старий там керує… Стривай!
Ну звісно! Це ж їде Святий Миколай.

Швидкі – мов шуліки – оле́ні летять,
Різдвяні дзвіночки на шиях дзвенять.

Гукає керманич по імені їх: «вйо Віксен,
вйо Дашер, хутчіш Комет й Блітсен,
Поїхали Дондер, піддай іще Дансер,
Давай нумо К’юпет, підтюпцем Прансер.
Вперед, до хатин, до дахів вирушайте,
Угору, уверх, усіх діток вітайте!»

Як листя сухе на сильних вітрах
Мчать о́лені швидко в ясних небесах.
По стріхам будинків проноситься віз,
Різдвяні дарунки Миколай нам привіз.

Маленькі копита на даху́ цокотять
І ось вже сніжинки у вогні мерехтять.
Святий Миколай спускається в дім,
Щоб радістю ранок наповнився в нім.

Вдягнув він звичайні хутрянії шати,
Від шапки до ніг – буде попіл в них мати.
Закинув на спину даруночків міх,
Відразу й не скажеш, що він чарівник.

Його очі сяють, а щоки як ружа,
Той ніс – наче вишня, і посмішка дужа,
На вилицях ямки, коли чути сміх,
А борода́ й вуса – біліші за сніг.

Коли палить люльку – йде з рота димок,
Кружляє над ним, як святковий вінок.
Кремезна статура і є черевце,
До того ж він має округле лице.

Огрядний дідок так кумедно іде,
Я аж розсміявся, – й цим видав себе.
Тепер все пропало!? Я ще не збагнув,
А він обернувся і мені підморгнув.

Не вимовив й слова, продовжив ходу,
Розклав подарунки усі до ладу.
За тим – подивився, приклав перст до вуст,
Кивнув на прощання та й у димар шусть.

Він скочив на сани, присвиснув гучніше,
Злетіли у мить, лиш тримайся міцніше.
Але я розчув у їх леті стрімкім:
«З Різдвом всіх вітаю, й Добраніч усім!»

Переклад: Павло Берест (с)

Див. також:

Ода до Радості  - переклад вірша "Ode an die Freude" Фрідріх фон Шиллер

Міфи та легенди - основа існування народу

Якими б знаннями не володіли наші пращури, найбільш важливим для існування й розвитку народу, нації є легенди та міфи. Бо саме вони, на генетичному рівні відроджують нашу душу, і повертають кожного до витоків, до життєдайних джерел, які дозволяють існувати й діяти. 
Бо найважливіше для народу, для кожної людини – знати, чиї ми нащадки.

Якщо з покоління в покоління переходять легенди, перекази - ніщо не може подолати цей нарід. Адже наші предки підтримують нас, промовляють до нас сконцентрованим досвідом космічних епох і будять нашу генетичну пам'ять. 

Саме тому, перше, що робить окупант, це знищує духовність, книги, історію, легенди, міфи окупованого народу, називаючи все це "казочками” і нав'язуючи власну історію й світогляд.
Міфи протидіють тотальному нищенню нації, адже демонструють велич історії та духу Предків.

Науковець Олександр Знойко у своїх дослідженнях переконливо довів русинське (давньоукраїсньке) походження перших, найдавніших "грецьких богів".
Прабатьківщиною наших пращурів була Гіперборея, саме звідси походять Діоніс та Геракл, саме звідси мандрівники вирушили розбудовувати Шумарську імперію, Вавілон та саме з України принесли до Індії знані "Веди".

Про існування на нашій землі давньої розвиненої цивілізації свідчать й численні археологічні знахідки, й давні храми, яким понад 40 тис. років, й відома "Кам'яна могила" - комплекс релігійних споруд дошумерської доби.
В деякі міфи та легенди важко зараз важко повірити, але ми, українці, зберегли себе саме завдяки народним переказам та вижили всупереч століттям ворожої окупації та поневоленню.
Але ще й сьогодні триває ця боротьба за власну історію, за власну культуру, за свою землю та державу. Саме тому наші легенди та міфи закликають нас бути гідними сучасності. Міф є ти досвідом виживання в умовах невизначеності. Він дає відповіді на питання: хто ми є і для чого на цій землі?
Не наука, а саме міфологія дає силу на натхнення для розбудови нації, держави, для існування народу.

Основні світоглядні міфи остаточно сформувались в Україні наприкінці І тис. до н. е. – напочатку н. е., у період розселення праукраїнців над Дунаєм, між Віслою і Дніпром, в районіі Карпат, від Північного Причорномор'я до берегів
Балтійського моря та аж до Балкан. Ще й сьогодні, спостерігається спорідненість в міфології та в мові між полабськими та лужицькими слов'янами (в тому числі украми), хорватами та українцями. 

На жаль багато давньоукраїнських вірувань, які є частиною індоєвропейської релігії, було втрачено або забуто. Іван Нечуй-Левицький писав: “український народ – один з менших синів в сім’ї індоєвропейських народів. Ще його міфологія не розвилась гаразд, як дуже раннє християнство в Києві, дуже рання візантійська просвіта захопила й спинила її в самому процесі розвиття, повернула життя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології”.
Фрідріх Шеллінґ стверджував, що “міфологія народу може виникнути лише із самим народом”. Він доводив, що міфологія виникла на основі безкінечної народної творчості, яка відображає “вічну плинність”.
Учений пропагував створення на основі здобутків науки і мистецтва новітньої міфології, що дозволить повернутись людству до витоків й дозволить вийти на новий рівень розвитку. 

За працею: Валерій Войтович. Генеалогія богів давньої України.
http://journal.mandrivets.com/images/file/Vojtovych_2011_3.pdf

Історія походження української мови

Кілька «початкових» століть слов'янської мовної історії залишилися без будь-якої письмової фіксації  з боку самих слов'ян. Тим не менше, наукове вивчення слов'янських мов дає підстави до окреслення імовірного «початкового» історичного стану, з якого далі розвинулися сучасні слов'янські мови.

Слов'янські мови належать до центральної групи "сатем" індо-європейських мов, від яких відокремилася на початку нашої ери. Порівняно спільна мова слов'ян існувала імовірно до VII ст. (або лише до IІІ ст.), коли внаслідок діалектного подрібнення і міґрацій почали формуватися сучасні окремі слов'янські мови.

Проте є всі підстави ствержувати про хибність теорії про початково єдину слов'янську прамову. Її не вдається узгодити з отриманою етимологічною картиною реконструйованої слов'янської лексики. Тобто, монолітності праслов'янської мови не було. Праслов'янська була «живою мовою з усіма атрибутами складності живої мови, а значить, був і діалектний поділ. Праслов'янська мова також не має територіально-обмеженої «прабатьківщини». Тобто, праслов'янська сформувалася  «не на одному місці». Поряд зі слов'янськими завжди були присутні й неслов'янські етнічні елементи.

З дослідженого матеріалу видно, що в колі індоєвропейських племен існувала прадавня суміжність або принаймні близькість мовних територій слов'ян, ілірійців, фракійців і кельтів. Взагалі об'єднавчий етнонім *slověne є лише пізнішим витвором самих слов'ян.

Крім того, "споконвічність балто-слов'янської мовної близькості" підлягає сумніву. Особливо уразлива відома теорія походження слов'янської з балтійської, що наражається на опір мовного матеріалу (неможливо, наприклад, вивести вельми архаїчні слов'янські ряди чергувань голосних з інноваційних балтійських рядів).

Балти – не одвічні мешканці Верхнього Подніпров'я. Так, виявлено й досліджено балто­-фракійські контакти без участі слов'ян. Виявлені й інші докази близкості давніх балтів та фракійців.

Натомість етимологічні дослідження висувають на передній план центрально-європейські зв'язки слов'ян з давніми італіками, причому балти довго залишаються остронь (детальніше див. - Українській державності понад IV тис. років).

Лише по міґрації балтів і слов'ян на нинішні терени стає помітне їхнє зближення і пізніше сусідство. Балто-слов'янські мовні стосунки починаються для праслов'янських мов як уже сформованого мовного типу з процесами, відмінними від балтійських.

В той же час, слов'яно-кельтські контакти, вивчення їхнього сліду і локалізація могли б сприяти опрацюванню компромісного варіанту між такими принципово відмінними концепціями, як польська автохтоністська теорія слов'янської прабатьківщини на Віслі й Одері та варіант дунайської прабатьківщини слов'ян. Наразі малодослідженим є питання кельто-слов'янських стосунків, у розв'язанні якого О. Трубачов вбачав перспективу компромісу між його теоріями етногенезу слов'ян.

Мова несе історію свого походження і формування у власному звуковому, граматичному і словниковому матеріалі. У своїй «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache» (1913) Т.Гартнер і С. Смаль-Стоцький першими висловили сумнів у "науковості" поділу слов'янських мов на три групи. Те, що українська мова постала безпосередньо з праслов'янської, а ідея прасхіднослов'янської мови (єдиною для українців, білорусів та росіян) позбавлена ґрунту, стало для них очевидним після ґрунтовних наукових студій.

Як у ХІХ ст., так і тепер вчені та теорії, не деформовані ідеологічними упередженнями, констатують  неповторну своєрідність української мови серед навколишніх слов’янських. Ця своєрідність у кінцевому рахунку зумовлена географічно і полягає в очевидних сполучних, перехідних рисах української мови між структурами як географічно північних і південних, так і західних і східних слов’янських мов.

За 32 ознаками з 40 українська мова відмінна від російської. Більше того, названі риси української мови не просто відрізняють її фонетику від російської: більшість їх водночас єднають її з рештою слов'янських мов.

З-поміж 82 специфічних рис мови виключно українськими є 34; ексклюзивних українсько-білоруських 4, українсько-російських – жодної;

аналогій, водночас спільних в української з іншими мовами: верхньолужицьких і білоруських по 29, нижньолужицьких 27, полабських 19, словенських 18, російських 11.

Показово, що решта слов'янських мов (половина: 7 з 14) має з українською по 20-21 спільній риси на півдні і по 22-23 спільні риси на заході, що достатньо унаочнює справжні історичні зв'язки української мови та її справжнє місце в колі слов'янських мов.

Де ж тут підстави для існування єдиною «східнослов'янської» групи мов між росіянами та українцями?

Дослідивши історію різних слов'янських мов, вчений-мовознавець Х. Шустер-Шевць так і не знайшов підстав для виділення традиційних історичних «зупинок» після праслов'янської (зокрема, не було ні «празахіднослов'янської», ні «прапівденнослов'янської»). Разом з тим, вчений визнав існування трьох діалектних комплексів. Йдеться про такі діалектні комплекси:

1) ПРОТОСЛОВАЦЬКИЙ (сербо-хорватська і словенська),

2) ПРАЛЕХІТСЬКИЙ (польсько-поморський та протоболгарська),

3) СЕРБОЛУЖИЦЬКИЙ, який приєднується у давнині до центральних і південно-східних частин пізньопраслов'янської мови (попередників української, чеської і верхньолужицькою).

Власне праслов'янська мова проіснувала до ІІІ ст. н.е. Потім надійшов період пізньопраслов'янської мови і початок ранньої епохи існування ранніх слов'янських мов (IV-V ст./ Х-ХІ ст.). Перший свідок існування праукраїнської мови- верхньолужицька мова. (Слід підкреслити, що й давній прапор Верхньої Лужицьких слов'ян був синьо-жовтим).

Пліній (79 р.) і Птолемей (170 р.) згадують сербів біля Меотиди й адиґів-зихів. Виходить, предки українців і серболужичів були сусідами 1800 років тому на Азові і за часи Великого переселення народів пройшли звідти довгий шлях на захід до Сербії й Лужичини, зберігши мовні риси, спільні з мовою давніх сусідів – праукраїнською.

Другий свідок існування праукраїнської мови – полабська мова. Полабська мова, інакше – мова древ'ян на Лабі, належала до лехітської (= північнослов'янської) групи слов'янських мов (разом з кашубською, ободритською та ін.). Розташована на крайньому заході слов'янського світу, вона була вживана до середини XVIII  ст. у Німеччині на лівобережжі Лаби (Ельби) в околицях Люнебурґа, Люхова і Сютена.

Рідкісну нагоду проминали дослідники, обходячи увагою схожу на етнонім українців назву полабського плем'я wkrzanie «украни, укри». Чому вона так подібна до ім'я «Вкраїна»? Першим помітив схожість хоронімів Україна і Ukermark  Й.Еґлі [Egli, 953]. Цю етимологію згадує і О.Стрижак: назва Україна – «того ж кореня, що й топоним Укермарк земля полабських  укрів».

Давність української мови доводить й її спільні елементи з групою кельтсьских мов (ірландська, шотландська-ґельська і менська). Дослідники також відзначають роль носіїв милоградської культури у формуванні деревлян і залишки кельтської топонімії від Полісся до Карпат. Історик М. Брайчевський у своїй книзі про походження Русі пише, що деревлянам передувала людність з кельтськими зв'язками. Причетність кельтів до української мови обстоював й О.Шахматов, аналізуючи деякі слов’яно-кельтські словникові [пари], зазначав він виявляє в словах такі звукові властивості, що могли виникнути лише на кельтському ґрунті і є чужими для слов’янських мов.

Таким чином, жодним з різноманітних способів конкретного наукового аналізу не вдається виявити якусь свою окрему, особливу слов'янськість мов трьох народів “спадкоємців Київської держави” Х-ХІІІ ст. У їхній історії ця держава була лише спільним етапом: "У зв'язку з цим здається невдалою поширена формула: «давньоруська народність – спільний предок трьох народів – російського, українського та білоруського».

Тому вважаємо більш правильним говорити про те, що  Русь становила спільний період (або етап) в історичному розвитку трьох східносло-в'янських народів.

Для науковців цього було б досить, щоб закрити питання про “єдину мову Київської Русі”  і зайнятися змістовнішими речами. Те, що ці розмови точаться далі, вказує на їхню позанаукову мету. Тим часом ілюзія «давньоруської мови» вже масово розсіяна по тисячах книг, статей, десятках етимологічних словників. Від цього вона не перестає бути замаскованою під науку ідеологією.

Українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VІ-XVІ ст. внаслідок інтеґрації нащадків трьох слов'янських племен – полян, деревлян, сіверців  за участю груп степового населення – іраномовного  (В. Петров; О. Стрижак) і тюркомовного (О. Пріцак) –  і був носієм трьох місцевих діалектів історичного продовження пра-слов’янської мови  полянських, деревлянських, сіверянських), що лише згодом дістали назву “українська мова”.

Українці не успадкували мовних особливостей таких слов'янських племен, як радимичі, кривичі, в'ятичі чи новгородські словени: мовним продовженням їхніх діалектів є сучасна білоруська й російська мови. Справжня, «жива» українська мова ніколи не була «давньоруська», ніколи не була «спільноруська», ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови.  Вона поставала і постала з праслов’янської, формуючися від VI до XVI ст.. На підставі об'єктивних фактів стає очевидним, що українська мова є таким само мовним родичем російської, як сербська або чеська.

Джерело: Правда про походження української мови (Український тиждень).

Читайте також:

* ДНК українців

* Українці - це трипільці