Пани шляхтичі Берестянські з Берестян

Пани (князі, графи) Берестянські з Перемишльської землі були українськими шляхтичами  князівського роду. 

Першими носіями прізвища вважають братів Мірчу та Андрія, синів князя Радька Риботицького, онуків Васька, панів та дідичів (власників) села Берестяни. 
Близько 1442 року, за часів правління короля Польщі, Угорщини і Руси Володислава Варенчика вони оселились у своєму новому маєтку. Брати були правнуками князя Степана, що належав до герба Сас, сповідували православ'я Після того, як брати Мірча та Андрій оселилися в Берестянах, вони стали називатися панами і дідичами Берестянськими.

Історик І. Крип’якевич доводить, що села Берестяни, Пиняни, Червняни були названі так тому, що в їх заснували, за часів короля Данила Романовича у першій половині XIII століття, переселенці з цим міст та країв.  

Село Берестяни було придбано Риботицькими у Яшка Миженецького, за 300 гривень. Брати Мірча та Андрій, які оселилися в Берестянах, стали називатися Берестянськими. У Берестянах була православна дерев'яна церква, перша письмова згадка про яку відноситься до 1507 року. 

Роди, які переселились на Перемишльщину, та щодо яких можемо з впевненістю говорити про їх Волоське походження (русо-волоське походження, тобто давньоукраїнські та інші слов'янські племена що мешкали між долиною Дунаю, Карпатами та Дністром за часів Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси) – це князі, пізніше графи Риботицькі та їх відгалуження – пани Берестянські, Бісковицькі, Буховські, Волосицькі та Губицькі, що користувалися своїм родовим гербом Драго-Сас.

Родоначальники династії Риботицьких та їх молодших гілок – родин Берестянських, Бісковицьких, Буховських, Волосицьких та Губицьких мали маєтки в поселеннях Риботичі, Берестяни, Бісковичі, Букова (Буховичі), Волоська Воля, Губичі, що розташовані між Перемишлям і Самбором.
Також до їх власності належали Сирокосці, Угольники, Тухольковичі, Підмостя, Дмошичі, Ваньковичі.
Загалом, у 1450-х роках, династія князів (графів) Риботицьких була однією з великих землевласників у Перемишльській землі, так що маєтки більш дрібних панів-земян були розкидані серед їхніх володінь: Гостиславичі, Ходновичі, Тишковичі, Заблоцькі та інші.
До централізації та уніфікації в польській державі, ці поселення користувались Волоським правом – самоврядуванням, спеціальним судочинством та оподаткуванням, що поширилося в XIV-XV столітті на західноукраїнських землях, і першими власниками цього права були саме Драго-Саси.
Голова такої самоуправної громади носив спадковий титул кнезь або кенез (угорська форма титулу князь). 

Відомо, що князь (граф) Степан Волох  народився близько 1340 року. Також записувався в польських документах як Степан Угр. Він був сином Молдавського князя (господаря) Саса, онуком Молдавського князя (господаря) Драґо І. 

Згідно «Слов'яно-Молдавського Літопису», із міста Венеції, де мешкали південнослов'янські племена венедів, на Дунай прийшли два брати – Роман і Влахат (Волох), що були віри православної. Тікали вони від гонінь «Нового Риму» (романо-германців). Жили вони та їхній рід у Венеції віками, аж поки папа Формос відступився від православ'я у латинство. Відтоді воювали вони аж до правління Володислава, короля Угорського.

У роки королювання Володислава рушили на угрів війною татари – князь Неймет зі своїх кочовищ, із річки Прута і з річки Молдави. Пройшли вони через високі гори і поперек угорської землі Ердель і прибули до річки Мореш і стали тут. Почув же угорський король Володислав про наступ татарський і послав прохання до венедів про допомогу. Слов’яни-венеди зібралася і прийшли на поміч королю Володиславу. За це король дав їм землю в Маромароші, між річками Морешем і Тисою. Вибрали венеди собі розумного чоловіка на ім'я Драґо і поставили його господарем і воєводою краю. І відтоді почалася Молдавська земля. Після Драгоша правив його син, князь і воєвода Сас. Після Саса – його син Лацько, вісім років. Потім господарював воєвода Богдан – шість років.

Історичні факти кажуть, що землі населені давніми українцями: Північне Причорномор'я, Придністров'я, Буковина, Поділля, Закарпаття в ХІІІ-XIV століття входили до складу Королівства Руси.
На початку 1430-1440 років, із занепадом правлячої династії Романовичів та Королівства Руси, угорські правителі стали претендувати на ці землі Закарпаття, Буковини і Придністров'я.

Драґо (Драгош) І походив з давнього влахо-руського князівського роду, був сином Господаря Богдана, що правив на Мармарощині (землях Семигородщини, Закарпаття, Буковини). 

У квітні 1350 року, ділячи спадщину Королівства Руси, польський король Казимир III уклав угоду зі своїм небожем угорським королем Людовиком І, про те, що, у разі, якщо у Казиміра не буде синів, то після його смерті польські, а також захоплені Польщею - українські Галицькі, Холмські та Белзькі землі перейдуть під владу Угорщини. В свою чергу Угорський король Людовик І «відступав свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Руси й додав до свого титулу «господар і спадковий володар Русі» або «пан і дідич Русі».

1351 року князь Драґо І, на прохання угорського короля Людвіка Ι Анжу, виступив у поход проти Золотої Орди. У результаті його кампанії монголо-татари відступили на схід від Дністра. Він важається засновником Молдавського князівства. 

Після Драґо (Драгоша) І Молдовським князівством та Мармарощиною (з Закарпаттям і Буковиною) керував його син князь і господар Сас у 1354-1358 роках, потім його онук Драгоша І та син Саса - князь Балк у 1359 році. 

У князя Саса було четверо синів:
Балк, господар (князь) Молдавії
Драґо, князь (воєвода) Мармарощини
Драгомир
Степан.

Під час правління князя Балка його володіння - Молдовські землі, Придністров'я, Буковина, Закарпаття, що були населені давніми українцями, - перебували у васальній залежності від Угорського короля.
В той же час, їх родич (вирогідно брат Саса та дядько Балка і його братів) воєвода на Мармарощині Богдан з Кухня (Закарпаття) підняв повстання проти Угорщини.
Князь Балк та його брати, підтримувані угорським королем Людовиком Анжу, вели боротьбу проти воєводи Богдана I, але їх дядько отримав перемогу й проголосив незалежність Молдавського князівства від Угорщини.
Після того як Богдан І виграв, 1359 року сини князя Саса отримали в Марамуреші (сучасні Закарпаття, Буковина та Румунія) уділ в долині річок Іза та Вішей.
Їхній рідний брат Степан ще рік знаходився у Молдавському князівстві, а потім повернувся за Карпати до родини.

Балк і Драґо стали князями (воєводами) Мармарощини, де заснували православний монастир в Пері.

Володар Богдан I став родоначальником династії господарів Молдавії - Мушати, та перебував у спорідненості з будинками господаря Волощини - Басараба I; короля Болгарії - Івана Асені II, що титулував себе цісарем болгар, волохів і ромеїв (римлян). 

Крім того, князь Степан Волох, що переселився з Карпат до Перемишльської землі, був споріднений не лише з цими правителями, але й графським родом Драґфі, родоначальником якого був рідний брат князя Саса - князь Драґо, що залишився в Угорському королівстві. 

1366 року король Польщі Казимир III дарував князю Степану землі (близько 100 кв. км) з селами та монастирями, у верхів'ї річки Вігор (Вяра) у Перемишльській землі. Центром цих земель було місто Риботичі, від назви якого Степан і взяв прізвище Риботицький.
1368 року король Казимир III надав йому титул граф Угр. Грамота про присвоєння титулу та надання спадкового права на володіння землями зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Республіки Польща. 

У гербовнику А.Бонецького говориться, що Берестянські гербу Сас походили з села Берестян Перемишльської землі. Їх представники прийшли в Берестяни з міста Риботичі. Пан і дідич Радько Риботицький залишив 1424 р. (за іншими даними помер бл. 1438 року) шістьох синів та двух доньок: Настьку — одружену за Сеньком з Хошева, та другу, невідому на ім'я, за Іваном з Чижов'я. Сини: Ясько (Ясик) та Ігнатко померли не жонатими до 1440 року; а Микола, Андрій, Федько та Мирча делили Угольники (Хувинки) у 1442 року. Федько одружився 1447 року на Магдалені, доньці Миклоша с Гдашец, так же писался с Угольников. Мірча одружився 1462 року Катерині, доньці Івана Коритко. Микола і Андрій успадкували Берестяни і взяли прізвище за назвою поселення.

У 1440-1460 роках представники роду Берестянських закріпились в басейні річки Стривігор (Стрв'яж).

Поділивши спадок після пана Радька, його сини на початку 1440 р. володіли частинами Риботичів, Угольників, Сирокосців і Підмостя. Після низки угод у 1440-1447 роках с кузеном Васьком Риботицьким у них залишилась третина Угольників, все Підмостя та Берестяни на річці Болозевка (з притоками Болотна та Хлівисько).

Федько помер після 1440-х років, Андрій - у 1450-ті, Мірча - у 1460-ті, а Микола на початку 1480-х років. Діти були лише у Андрія и Мірчи. Донька Мірчі вишла заміж за сусіда Івана Ритаровського у 1490 р. 

У Андрія Берестянського у шлюбі з Кшихной — дочерью соседа Мацея Ковыницкого(1446 г.), було п'ятеро синів: Іван , Лукаш (пом. 1475), Федько (пом. 1478), Микола і Мате й. 
Іван помер 1495 або1496 року. Його донька Варвара одружилась з Львівським шляхтичем Станіславом Смерековським, та влітку 1505 року уступила свою частину Берестян вуйку (дядьку) Миколі.
Про Матея нічого не відомо місля квітня 1504 року. Він був одружений на доньці Івана Ланкорського - Ядвізі.
Николай женился В 1444 г. на Маргарет и получил приданое за женой, а Андрей так же в 1446 г. получил приданое за своей женой Kшихней, дочкой Махея из Баранчиц. 
 Миколай после смерти тестя пытался получить въезд в часть Лучиц, однако ничего не добился.
Після смерті братів він стає єдиним власником і дідичем Берестян, з яких сплатив податок у 1508 році в 1 гривну 28 грошей.

В той же час, за часів правління короля Польщі, Великого князя Литовського і Руського Каземира IV Яґелона, відбувалась централізація держави, скасування українських удільних князівств, ополячення української шляхти.
Так, у 1440-х роках розпочинається процес окатоличення (ополячення) й династії Риботицьких-Берестянських- Буховських-Губицьких.
Хоча брати Станко та Радко до кінця життя залишалися православними, з чотирьох синів Станка Юрій у 1440-х роках стає католицьким священиком, майбутній Перемишльський земський суддя Васько переходить в католицизм, а  Олександр одружується з католичкою Катериною Гербурт (1446). Крім того, пани Берестянські починають записувати своє прізвище як  Бжестянські, і цей процес, що триває у 1450 - 1460-х роках стосується майже всіх представників родини. 

У Радька Берестянського було п’ятеро внуків від сина Андрія та ще онук і три внучки від інших синів. Таким чином, разом у цьому поколінні нараховувалося 26 осіб. А наступне покоління  Берестянських мало лише 4 особи. 

1508 року пан Микола був єдиновласним володарем Берестян (Бжесцян). 

Збереглось зображення герба пана Петра Берестянського від 1510 року – стріла вістрям вгору над півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого розміщено дві зірки.
Герб Драго-Сас на українські землі та в гербову традицію всієї Речі Посполитої принесли саме нащадки князя Степана, сина молдавсько-волосько-українського князя Саса.
В той час, як місцева українська Перемишлянська шляхта мала свої гербові традиції. Наприклад у 1450- роках пан-земянин Іван Заблоцький користувався гербом із зображенням косоподібного знака (герб Vilczekossy).

Та й загалом, серед всіх давньоукраїнських етнічних земель доби Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси – Перемишльська земля була представлена чи не найбільшою кількістю збережених прикладів родового шляхетського герботворення. А після монголо-татарської навали саме Перемишльщина була місцем проживання великої кількості родів корінної української шляхти.

В XVI столітті Берестянські були відомі в Перемишлі, Овручі, Львові, де займають урядові посади, а також тримають маєток Берестянах. Среди них були: Канцлер, Коморник, Стольник, Підстолій, Мечник, поручник панцирної хоругви, обер-лейтенант Cudzozimskim Woyski, «Doktor Казначейского приказу»; Провінціал — настоятель монастирської провінції (окремої території церковного ордену), Каноник — священник з вченною ступінню, та інші. Був Берестянский й Камердинером короля Речі Посполитої Станіслава Августа.

Про рід Берестянських йдеться в гербовниках К.Несецького, А. Бонецького, А. Знамеровського, Т. Ґайла, також вони були занесені в списки шляхетських родів в Царстві Польському у 1836-1867 р . 

Крім цього, представники роду підтвердили своє шляхетство (а деякі і графство) в Королівстві Галичини та Володимерії Австро-Угорської імперії. 

Нащадки графа Степана Саса - родини Берестянських і Буховських продовжували користуватись гербом Драго-Сас. 

Так в «Paczet Szlachty Galicyskiej i Bukowinskiej w Lwowie. 1857. I.» Michala Dzlkowskiego записані Brzescianski s Rybotycs h. Sas.

Читати також:

Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України

Автор: Zoreslav B.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Список використаних джерел: :

1. Войтович Л. В. Казимирівська легенда: подолання стереотипів. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. XIX-XX. Дрогобич : Коло, 2017. С. 95–117.
2. Мохов Н. А. Молдовия эпохи феодализма. Кишинев: Картя Молдовеняскэ, 1964. С. 115.
3. Однороженко О. А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV - XVI ст. Харків, 2009. 312 с.
4. Однороженко О. А. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (ХІV–ХVІІІ ст.): дис. на здоб. наук. ст. доктора іст. наук. Київ, 2009. 545 с.
5. Слов'яно-молдавський літопис (1359-1504). Повне зібрання руських літописів. Воскресенская летопись. Т. 7. Санкт-Петербург, 1856. C. 256–258.
6. Смуток І. І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV – XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження: дис. на здоб. наук. ст. доктора іст. наук. Київ, 2018. 590 с.
7. Смуток І. І. Руська шляхта у Перемишльському повіті (XV – XVII ст.): географія землеволодіння. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Дрогобич: Коло, 2012. Вип. XVI. С. 88-102.
8. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Київ: Наукова думка, 1984.  176 с.