Базові українські національні чоловічі архетипи

Культурологічна наука займається вивченням доволі широкого спектру питань, починаючи від побуду, кулінарії, інших проявів культурного життя особистості й спільнот, та завершуючи дослідженнями парадигм, концепцій, ідеологій, світогляду. 

Сучасні медіа, соціальні мережі, інші канали суспільної комунікації не лише відображають, транслюють переконання, наративи, що поширені в соціумі, але й (при якісному професійному виконанні) — беруть участь у формуванні, структуруванні, розповсюдженні громадської думки та у створенні (підтримці, заперечені) сенсів, відношення до тих чи інших явищ, осіб, подій тощо. 

Світогляд народів, націй, що проходить становлення протягом багатьох століть, має однією зі своїх важливих складових архетипи, усталені ментальні форми, зразки для наслідування, що передаються з покоління в покоління за допомогою міфів, легенд, дум, історичних переказів, художніх і мистецьких творів.
Ці ж архетипи, що стають знаковими для відповідних суспільств, усвідомлено чи не усвідомлено присутні й у масовій культурі, в медіа, кіно, книгах, піснях, соціальних мережах.
Крім цього вони мають вплив й на безпосередню поведінку людини, на її вчинки, висновки, рішення, дії, як у професійній діяльності, так і під час відпочинку. 

Формування свідомої державотворчої політики, наповнення існуючих й нових об'єктів, символів, подій - автентичним, правдивим історичним сенсом, видобуття із забуття споконвічних українських архетипів й осмислене включення їх у концепції розвитку державної і регіональної культурної, у тому числі й туристичної, політики, безумовно, буде вагомим чинником у відбудові країни та формуванні українців як успішної, процвітаючої, цивілізованої європейської нації. 

Важливо відзначити, що ці суспільно-творчі та націєзберігаючі сенси й архетипи не треба штучно «відшуковувати» або «вигадувати».
Вони всі містяться в нашому світосприйнятті, свідомому та підсвідомому, у нашій класичній та сучасній культурі. Твори українських митців І. Котляревського чи М. Гоголя, картини І. Репіна чи К. Білокур, музика М. Лисенка чи М. Леонтовича, фільми О. Довженка чи І. Миколайчука наскрізь просякнуті споконвічними українськими архетипами.
Їх необхідно лише розпізнати, зібрати, осмислити та залучати до творення новітньої України, її культури, в тому числі й до формування культури відпочинку і відновлення сталих туристичних дестинацій. Якщо побіжно оглянути основні чоловічі українські архетипи, то можна виокремити з них ті, що мають особливе значення для нашого соціуму.

Умовні назви п'ятьох базових чоловічих архетипів:

Лицар (Характерник),
Патріарх (Кобзар),
Король (Гетьман),
Козак Мамай,
Купець (Чумак).

Спробуємо надати кожному з них стислу характеристику.
Перший архетип — Характерник — називають ще Святослав, Лицар, богатир.
І недарма, адже Великий князь Київський Святослав Хоробрий, якого також величають першим запорожцем і зображують з козацькими вусами та чубом, є наглядним зразком цього архетипу.
Він є уособленням традиційної української шляхетності й лицарської слави. Княжі дружинники часів Київської Руси, лицарі доби Королівства Руського (Давньоукраїнського), козаки Війська Запорізького, що сміливо (а не боягузливо підступно вночі, як окупанти), з попередження «іду на вас» вирушали на Царгород (Стамбул) чи Москву, характерники і химородники, що вміли зупиняти кулі й перетворюватись на вовків — усі вони є ілюстраціями до цього архетипу. 

Другий архетип — Кобзар — це не лише співець долі та хранитель історичної пам’яті народу. Ще має назву патріарх. Це духовний наставник, вчитель, старець- мудрець, моральний авторитет, який має знання віків, зв’язок з ноосферою, до якого звертаються за порадою. Сучасними кобзарями є й Сашко Лірник, на казках якого виростають свідомі громадяни вільної країни, й ним був патріарх Любомир Гузар, якого називали Кобзарем Незалежної України. 

Третій архетип — Гетьман — є найменш проявленим (репресованим, спотвореним імперською кремлівською ідеологією) й водночас найбільш актуальним і потрібним для сучасного поступу-розвитку народу та держави. Більш архаїчна й забута назва є Король. У різноманітних сучасних публічних тренінгах чи «психологічних» постах у блогосфері можна зустріти також назву архетипу «єзуїт». Це пов’язано з тим, що низка українських історичних діячів, як-то гетьмани всієї України Б. Хмельницький або І. Мазепа, що уособлюють цей архетип, були випускниками єзуїтських колегій. До зазначеного архетипу відносяться не лише видатні українські королі, гетьмани, керівники держави, а й також інші політичні чи релігійні діячі, як, наприклад, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси П. Могила. Це славні особистості, які знали 4-5 сучасних і стародавніх мов, з аналітичним, раціональним складом розуму, масштабним державним мисленням. І те, що в сучасній «хейтовій» комунікації в соціальних мережах колишнього президента П. Порошенка «глузливо» також називали гетьман, свідчить, з одного боку, про те, що вороги України й досі ведуть активну інформаційну війну проти конструктивного становлення і розвитку цього архетипу в нашій політичній культурі, а з іншого — про те, що цей архетип є незнищенним та одним з базових у народному підсвідомому. 

Четвертий ключовий чоловічий архетип — Козак Мамай — є добре відомим українцям з численних народних картин і малюнків з його зображенням, а також був геніально продемонстрованим у фільмі «Пропала грамота». Цей архетип можна вивести ще з трипільських часів перших українських землепашців. До нього відноситься й Ілля Муровлянин (Муромець), що 30 років «сидів на печі» (займався хліборобством).
Гармонія з природою, зануреність у себе, певною мірою фаталізм, в архетипі, у дивовижних спосіб поєднується з внутрішньою силою, ясним розумом (навіть після чарки вина/горілки) й готовністю до миттєвої реакції для захисту рідних людей та рідної землі. 

П'ятим базовим чоловічим архетипом є Купець або Чумак. 
Це торговець, підприємець, продавець. Для нього характерні такі риси як комунікабельність, проактивність, пошук нових можливостей і місць, кмітливість і навіть хитрість.
Вони спокійно переносять далекі подорожі, але в той же час цінують власний час і особистий комфорт.

В різноманітних публікаціях присвячених українським архетипам, зокрема авторства К. Хоптинської (K. Khoptynska) можна зустріти інші назви для даних архетипів, в той же час, для більш об'єктивного розуміння, для збереження питомого українського історичного тла і запровадження саме національної символіки й державотворчого сенсовного наповнення пропонується користуватись саме означеними вище назвами, які найбільше підходять для ключових національних українських чоловічих архетипів.  

Ці перераховані та інші наявні в українському духовному просторі національні архетипи дуже важливо усвідомлено, професійно впроваджувати, якісно популяризувати в усіх складових української культури: літературі, мистецтві, кінофільмах, медіа, шоу, інших видах дозвілля, в тому числі й при реалізації концепції розвитку вітчизняного туризму та функціонування туристичних дестинацій.
Такі заходи, безперечно сприятимуть швидшому відновленню, успішному розвитку й утвердженню Україні в достойному переліку сильних цивілізованих європейських держав.

Якщо ж говорити про українську еліту. А точніше - чого не вистачає нашій еліти, то тут також не можна оминути тему архетипів. 

Україні зараз дуже потрібен носій артехипу Король та носій архетипу Патріарх.
В нашій державі є лицарі (волонтери, воїни, активісти, громадські діячі), є історики та науковці, є берегині та господині, але поки не проявить себе Король - організатор, діяч державотворчого масштабу, що здатен побудувати чітку структуру взаємодії та об'єднати разом всі здорові проукраїнські сили, незалежно від поглядів та переконань - конструктивної та позитивної динаміки розвитку країни сподіватись навряд чи можливо. 

Важливо також, щоб в тандемі з Королем діяв архетип Патріарха - духовного провідника, лідера думок, морального авторитета нації.
Який збалансує, підтримає, спрямує та підкоректує (в разі потреби) енергію та організаторські здібності Короля.

Так Переможемо! 

Дякую К. Хоптинській за структуризацію українських архетипів.

Картина "Благословення Феодосієм Святим князя Федора Острозького. Києво-Печерська лавра. 1443 рік." Художник А. Орльонов.

Про архетипи також можна прочитати:
* Базові українські архетипи

* Український національний архетип
* Ще про Український національний архетип
* Важливість усвідомленого впровадження українських національних архетипів під час розробки концепцій розвитку

Історія орденів (нагород) України з давніх часів до сьогодення

Нагородна система, в усьому своєму розмаїтті є одним з важливих атрибутів державності. 
Ефективно функціонуюча нагородна система є невід’ємним компонентом сучасної сильної країни, що успішно розвивається. 

Нагородна система у примітивному вигляді почала своє існування вже в найдавніших світових цивілізаціях. Нагородження у різних формах охоплювало весь спектр людської діяльності — військові, цивільні заслуги, навіть перші спортивні досягнення.
Філософ О.Л. Дьомін зазначив: «До атрибутів держави, за якими її оцінюють і складають враження, відносяться парламент, збройні сили, герб, прапор, гімн, а також нагородна система».

Перші відомі приклади про державні нагороди дійшли до нас із Стародавнього Єгипту, де в епоху Середнього Царства аналогом сучасних орденів були «золоті бджоли» - фігурки відповідної форми. Спочатку такими бджолами нагороджували воєначальників, що відзначилися на полі бою, потім стали нагороджувати і цивільних чиновників. 

Значення нагород для суспільства відображено навіть у найдавніших легендах. Наприклад, згідно з легендою давніх греків вважалося, що Геракл за перемогу в Олімпійських іграх отримав вінок з диких олив.

Достатньо розгорнуту нагородну систему було створено в часи стародавнього Риму, що відповідно пояснюється у першу чергу його державністю з усіма її атрибутами (одним з яких є державні нагороди), які у подальшому стали невід’ємною частиною людської цивілізації.
Якщо раніше нагороди у всіх давніх державах були переважно, за незначними винятками (зокрема, і вищезгадані олімпійські нагороди), у вигляді матеріальних цінностей (в абсолютно різних формах), то в Римі вперше за людську історію розвитку нагороди мали таку форму, яка дійшла й до нашого часу. Саме тоді головною стала не матеріальна, а в першу чергу моральна форма заохочення, що означало прояв головного принципу всіх нагородних систем різних історичних періодів і регіонів світу.
У стародавньому Римі вже у часи Республіки поряд зі звичними формами матеріального заохочення для війська (грошові виплати, трофеї, цінні подарунки та нагородна зброя) було введено особливу форму нагородження за військові заслуги — так звану dona militaria.
Вона стала першою в історії цивілізації державною нагородою у сучасному її розумінні — коли пріоритет віддається саме моральній формі заохочення.
При цьому важливо наголосити, що саме з Давнього Риму бере початок самодостатня розвинута нагородна система. Dona militaria поділялась на такі види: coronae (нагородні вінки), vexilla (нагородні прапори), hasta pura (нагородні списи), torques та armillae (нагородні намиста), phalerae (нагородні медалі).
Про чітку продуманість та розвиненість ієрархічної побудови нагородної системи Давнього Риму свідчить і встановлений на основі археологічних досліджень факт, що phalerae (фактичний аналог медалей у сучасних нагородних системах) були різними за ступенями — золоті, срібні, бронзові, з різними зображеннями на них. Можна констатувати, що саме з часів стародавнього Риму бере початок поділ на види і ступені нагород, які спрощено (за винятком окремих специфічних видів нагород, зокрема і в радянській нагородній традиції).
Їх можна поділити на ордени, медалі, нагородну зброю (як холодну, так і вогнепальну). Особливо слід виділити таку нагороду, як vexilla. Вперше знову-таки саме у Давньому Римі було введено не індивідуальне, а колективне нагородження, що було значним і принципово важливим кроком у розвитку нагородної системи.
Римська система стала основою для подальшого розвитку нагородних систем Європи, які особливо активно розвивалися у часи Відродження. Однак і в часи Середньовіччя, коли досягнення античності майже не бралися до уваги в більшості сфер життя, нагородні протосистеми існували, зокрема й у Київській Русі. 

Особливо слід наголосити, що в усі епохи — від стародавнього Риму до сучасності нагородні системи різних країн були надзвичайно важливою складовою державності, інструментом її творення і державного управління в широкому розумінні цього визначення.
Майже всі держави світу нині мають власні розвинені системи нагород, а їх відсутність сприймається як виняток з загального правила. Світова спільнота розцінює нагороди як своєрідні “візитні карткиˮ історії і сучасності кожної окремої держави.

За часів Київської Русі був звичай нагороджувати нашийною гривнею (кільце, виготовлене з дорогоцінних металів та прикрашене певними орнаментами), який згодом трансформувався в практику відзначення знаками орденів на нашийних стрічках. Також існували винагорода коштами, землею, надання права на участь у розподілі трофеїв тощо. Викарбувані монети (злотники та срібники) стали прообразом медалей, адже вони виконували роль не тільки грошових знаків, а й цінних нагород. 

Орден, що вручається монархом — це не просто відзнака, це членство в почесному лицарському братстві, серед особливо шляхетних обраних, що оточують монарха. А його засновником був король, князь чи імператор – суверен Ордену. 

Першими відомими монаршими орденами є
Орден Святого Георгія, заснований королем Угорщини, Галичини і Володимерії Карлом I 1325;
Орден Вузла, заснований королем Неаполя Луї I 1352;
Орден Корабля, заснований Карлом III, королем Неаполя, Угорщини, титулярним Королем Галичини та Володимерії, 1 грудня 1381.

1348 року в Англії було утворено Орден Підв'язки, який підпорядковувався монарху. Цей орден був покликаний насамперед відстоювати інтереси власного короля і служити йому.

Відомий також Орден Дракона або Товариство Дракона — монарший лицарський орден для обраної знаті й коронованих осіб, заснований 1408 року Сигізмундом I, королем Угорщини, титулярним Королем Галичини та Володимирії, королем Богемії, який пізніше став Імператором Священної Римської імперії (1433-1437).
Орден було створено для об'єднання лицарства, союзу з сусідніми королями та боротьби «з ворогами християнства» та «єретиками», зокрема для боротьби з Османською імперією.
Орден процвітав в Європі протягом першої половини 15-го століття. Спочатку до Ордену входило 22 лицарі: Степан Лазаревич деспот Сербії, Герман Циллі бан Славонії, Гарай Міклош бан Хорватії, Сцибор з Сцибожице воєвода Трансильванії, Печі Пал бан Далмації та інші. Також до Ордену були прийняті Вук Лазаревич (король Сербії), Влад II та Влад III (володарі Валахії), Альфонсо V (король Арагону, Сицилії та Неаполю), Фердинанд I (король Неаполю), Ернст Залізний (герцог Австрії), Генріх V (король Англії) та інші.

Також членами Ордену Дракона були король Польщі та Русі Володислав II Яґелончик та король Литви, Великий князь Руський Вітовт.  

10 січня 1430 герцог Бургундії Філіп III в день свого весілля заснував орден Золотого руна. Девіз цього ордену "Pretium Laborum Non Vile" - "Нагорода не поступається заслуги". Він існує й донині, в Австрійські та Іспанській гілці Габсбурґів.  

1469 року у  Франції заснували орден Святого Михайла. А 1578 року король Генріх III заснував новий орден – орден Святого Духа, який став вищим орденом Франції. 

В Середньовіччі слово «орден» означало не стільки відзнаку чи нагороду, скільки спільноту людей, об'єднаних спільною метою. Найбільше цю традицію розвинули військово-чернечі та лицарські ордени доби Хрестових походів. Пізніше її підхопили монарші ордени окремих європейських королівств. 

За часів Великого князівства Руського, 25 лютого 1518 року імператор Максиміліан I надав главам шляхетних родів Білявським, Дзерковським, Мишковським, Мендзилевським, Немировичам і Щитам титул спадкових палатинів (лат. comes palatinus) з правом надавати нове лицарство (особисте шляхетство) разом із орденом Лицаря Золотої Остроґи. 

За часів постання Козацької держави, козацькими нагородами вважають зброю та клейноди — символи державної і військової влади. 

Також були спроби Гетьманами всієї України Б. Хмельницьким, І. Виговським, П. Дорошенком виготовити спеціальні монети-медалі. 
Гетьман всієї України К. Розумовський розробляв проекти герба, прапора та нагород Козацької держави - Гетьманщини. 

Перший орден Речі Посполитої, заснований королем та Великим князем Литовським, Руським, Київським, Волинським, Подільським, Сіверським, Чернігівським і прочеє Владиславом IV Вазою та затверджений Папою Римським 1634 року – Орден Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії – не був затверджений сеймом, через страх шляхти перед посиленням влади короля.

1 листопада 1705 року королем Августом II було затверджено орден Речі Посполитої Білого Орла. Одним з перших його отримав Гетьман всієї України Іван Мазепа. 

Навіть своєю назвою новий орден вказував на те, що він не пов'язаний ні з релігією, ні з загальними традиціями, а є суто національний. Іншими першими кавалерами ордена були чотири польських та литовських магната, які підтримали короля на виборах в сеймі: князі Любомирський, Огинський, Радзивіл та Великий гетьман Литовський Л. Потій.

Майбутній цар Петро І, побувавши в Європі, дізнався, що дня англійців та європейців нагородження Орденом може бути більш престижним, ніж грошова нагорода. 

Орден Андрія Первозванного, було створено на основі перекладу статутів Пруського Ордену Чорного орла та Данського Ордену Слона.
Одним з перших Орден А. Первозваного отримав Гетьман всієї України Іван Мазепа.

Гетьман всієї України Кирило Розумовський був кавалером орденів Святого Апостола Андрія і Святого Олександра Невського, також польського Білого Орла та голстинського ордену Святої Анни.

Отже, якщо в Середньовіччі були розповсюджені чернечі, лицарські, папські, монарші ордени, то з XVIII століття орден остаточно став знаком уваги правителя, дорогоцінною відзнакою, яку престижно носити на блискучому золотому придворному костюмі або військовому мундирі.

З початком Першої світової війни до складу збройних сил армії Австро-Угорщини, поруч із регулярним кадровим військом, увійшла низка добровольчих військових підрозділів, сформованих за національною ознакою. Прагнучи стати праобразом майбутнього національного війська та вирізнитися від інших родів австро-угорської армії, у національних підрозділах почалась активна робота зі створення власної національної мілітарної символіки, прапорництва та однострою. 

Власні проекти нагород за хоробрість, пам’ятні відзнаки розробляли й Українські Січові Стрільці, як акт відродження українського війська.

За основу нагород Українських Січових Стрільців періоду Першої світової війни, взяли герб Королівства Руси знак “ золотий лев” та поширений в козацьку добу герб архангела Михаїла, як символ "Великої України". 

Першою відомою відзнакою військової формації «Українські Січові Стрільці» за спогадами Михайла Голубця була відзнака таємного товариства «Український Січовий Союз». Ось як її описав М. Голубець: «Ця відзнака зображує зображує череп з написом «Смерть або Воля». Відзнака видавалася довірчо (конфіденційно) тільки заприсяженим членам».

За статутом товариства Українські Січові Стрільці, поданим на затвердження до Галицького Намісництва у 1913 р., дійсні члени мали право носити відзнаку на шапці, якого мала бути «відзнака жовтого льва» (золотого левика).

У січні 1916 р. комісія з однострою УСС розглядала питання про затвердження відзнак. У щоденнику І. Боберського, який перебував у цей час у Легіоні УСС як представник Боєвої Управи, зазначено: “тепер можна оба герби долучити, герб, який, підросійська Україна уважає за свою репрезентацію се є “св.Михайло” і герб авст. України се є “лев”. Я признав, що розв’язка добра, та що при тій нагоді можна позволити на деякі зміни в обох гербах, бо твориться єдиний герб соборної України”.
Ідею соборності українських земель, розділених між двома імперіями, виражав знак, який поєднував зображення Лева та архістратига Михайла  як символів Західної України та Наддніпрянщини.

Так виникла відзнака, яка вийшла того ж року під назвою “УСС. За волю. 1914. України”.

13 березня 1915 за проектом Олени Кульцичької була випущена пам’ятна відзнака Українських Січових Стрільків з написом “Не ридать, а добувать 1914-1915”.

30 травня 1916 р. Цісарська і Королівська Вища Команда Армії (АОК) видала розпорядження К.№.554611, на основі якого полк УСС отримав назву Український Легіон. З цього приводу була випущена відзнака, яка з’являється в описі “Скарбу Січових Стрільців” під назвою ”урядова”.
В описі Я.Пастернака до назви ”урядова” додається уточнення, а саме назва: “Ukr.Legion”.

Також серед вояків УСС була поширена «Відзнака Соборної України».  

У 1918 Центральною Управою Українських Січових Стрільців у Відні був встановлений “Хрест хоробрості” для всіх вояків – членів легіону. Причому метал для виготовлення відзнаки постачався урядом П.Скоропадського з Києва. 

Цей орден почав розроблятись ще у 1916 р. І. Боберський у своєму щоденнику від 5.02.1916р. згадує: «Відвідую архітектора Лушпінського, який вже виготовив два проекти на Хрест Хоробрости. Один більше в стилю гуцульським». Пізніше це став відомий орден - Хрест легіону УСС або "Гуцульський Хрест". 

Після більшовицького перевороту у Петрограді, Центральна Рада ІІІ Універсалом (20 листопада 1917 р.) проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). Однак ще 15 листопада 1917 р. Симон Петлюра став головою Військовому Секретарству (вищої військової влади України).
З-поміж інших самостійних кроків українського уряду у військовій сфері слід відзначити наказ по Військовому Секретарству УНР від 26 листопада (9 грудня) 1917 р. ч. 32.: “Приказываю всім офицерам, солдатам и матросам украинцам носить на головном убор под кокардой продольную синежелтую украинскую ленту длиною три дюйма. Всім начальникам украинских частей озаботиться немедленным исполненіем настоящаго приказа”. 

Проте, керівництво УНР періоду Центральної Ради, незважаючи на постійні гучні заяви щодо державотворення, не зробило жодного кроку у напрямі створення власної нагородної системи. Перші спроби створення вітчизняної нагородної системи були здійснені лише в період Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Підготовлений у цей час проект створення за європейськими зразками нагородної системи не був реалізований зовсім не з вини його розробників та керівництва гетьманської держави. 

20 вересня 1818 було підготовлено наказ про заснування двох орденів:
1) Слави і Відродження України.
2) Архистратига Михаїла.

Крім цього, в праці «Організація регулярної армії Української Держави 1918 року» Б. Монкевич наступним чином описує вироблений комісією Головного штабу остаточний варіант нагородної системи, яка складалась із двох типів державних нагород – хрестів і власне орденів:
Хрест і Зірка Слави і Відродження України

Орден св. Архистратига Михайла – за військову хоробрість

Хрест св. Князя Володимира Великого – за державну цивільну службу

Орден св. Ольги – за заслуги жінок на громадському полі

Орден Князя Ярослава Мудрого – за заслуги на громадському полі
Залізний хрест – за визвольну боротьбу.

Підняте Директорією за негласної, але дуже активної підтримки більшовиків збройне повстання проти законної влади Гетьмана поклало край існуванню Української Держави, а разом з тим і розробленню проектів нагородної системи, до реалізації яких залишилося тоді зовсім небагато часу. Але закон від 24 січня так і залишився на папері – визначені у ньому відзнаки не були вироблені, їх статути не розроблені, а жодного нагородження так й не відбулось. 

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Центральний Військовий Комітет або Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК). У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського. 18 жовтня 1918 р. у Львові розпочалась Конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва, студентства й було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила створення Української держави — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було обрано президента Української Національної Ради - Євгена Петрушевича. 5 листопада 1918 р., з нагоди встановлення влади ЗУНР у Львові (1 листопада 1918), УНРадої було прийнято рішення щодо нагородження вояків:
 "Щоб увіковічнити Ваш історичний подвиг, Ми, Українська Національна Рада, установляємо для кождого з Вас найвищу військову відзнаку: "За обняття (здобуття) Львова у власть Української Держави. Родини поляглих у боротьбі дістануть повне забезпечення зі скарбу Української Держави. Слава Вам! Вперед аж до повного укріплення Української Держави!" 

В Директорії УНР, як і раніше в Українській Державі, розробка нагород (бойових хреста та медалі, що було кроком до повернення традиційної нагородної системи) була доручена військовим.
З квітня 1919 року ця робота виконувалася в інтендантському відділі Генерального штабу та 1-му відділі Персональної управи (займалася кадровими питаннями командного складу). 

Спочатку розробниками було запропоновано Головному отаману С. Петлюрі заснувати як військові відзнаки – орден Святого Архистратига Михаїла двох ступенів, згодом назва була змінена на Визволення України. Однак С. Петлюрою назва не була прийнята, що змусило розробників знову повернутися до визначеної в законі від 24 січня назви – Республіки. При цьому розробники підкреслювали в своїх проектах, що ця відзнака буде мати статус виключно бойової нагороди.

Проект статуту “бойової відзнаки Республіки” двох ступенів було остаточно складено у липні 1919 року, а докладний опис нагороди – в серпні того ж року. Статут бойової відзнаки був виписаний докладно, і слід констатувати, що він повністю відповідав європейській нагородній практиці, практично нічим не відрізнявся від статусів аналогічних бойових нагород європейських держав того часу. Разом з тим не можна не помітити значну подібність статуту нагороди до Георгіївського статуту Російської імперії. У статуті особливо підкреслювалось, що бойова відзнака Республіки “буде перед світом на всі часи доказом особистих бойових відмін та хоробрості за волю і національність Української Народної Республіки”. При цьому всі нагороджені цією відзнакою автоматично отримували звання "лицаря відзнаки Республіки".

Днем утворення відзнаки пропонувалося проголосити 22 січня на честь “сполучення Західної і Наддніпрянської України в єдину Велику Соборну Україну”. Зазначалося, що цей день повинен святкуватися щорічно у “всіх військових частях і інституціях”.
Як і в попередніх нагородних проектах Директорії, збереглося положення про те, що нагородою однаково “ушановуються старшини та козаки”.
У проекті статуту принципово визначалося, хто саме може бути нагороджений цією відзнакою: “Ні попередні заслуги, ні одержані в боях рани не приймаються на увагу при вшануванні відзнакою Республіки, ушановується цією відзнакою виключно той, хто не тільки обов’язки свої виконував у всім по урочистій обіцянці, честі і долгу, але крім того виявив себе на користь і славу України особливою відміною”.

Явно за зразком Георгіївської думи пропонувалося з “7 лицарів відзнаки Республіки” утворити Раду “для розгляду представлень по нагородженню відзнакою Республіки”.
24 серпня 1919 року Головним управлінням Генерального штабу був запропонований проект опису нагороди, що мала вигляд прямого хреста із оксидованого заліза, у центрі якого з обох боків круг, покритий блакитною поливою.

Було ухвалено закон про заснування 2-х орденів УНР:
Республіки та
Слави України
обидві – 2-х ступенів, однак відзнаки не були виготовлені. Також йшла підготовка до заснування медалі «Відвага». 

Орден Республіки чотирьох ступенів, що повинна була стати бойовою відзнакою нижчого рівня.
В пояснювальній записці від 14 липня 1919 року за підписом начальника Головного управління Генерального штабу про згадану медаль було сказано наступне: “Медаль кожного ступеня відріжняється між собою як по металу, з котрого вона зроблена, так і по свойому зразку. Вибрані зразки медалей містять в собі ідею поступового переходу від 8-мигранного многоугольника (4-а ступінь) до хреста з широкими кінцями (1-а ступінь), маючи на увазі, що слідуюча, більш висока нагорода відзнака “Республіки” є теж хрест, але ще більш рельєфний і більш відріжняючийся від проектируємих зразків медалей”.

За участь у важких боях армії УНР наприкінці 1919 – початку 1920 року Директорія хотіла запровадити спеціальну відзнаку “За зимовий похід і бої”, розробкою якої займалася Пенсійна управа Військового міністерства. Остаточний проект нагороди, яка отримала офіційну назву Залізного Хреста, був затверджений одночасно з орденом Визволення 19 жовтня 1920 року, коли вже Директорія була витіснена червоними військами з української території.

Планувалось встановити ордени
1. Визволення й
2. Відзнака Залізного хреста.

а) орден Визволення 1-го ступеня; б) орден Визволення 2-го ступеня; в) відзнака Залізного хреста. Одночасно зазначалося, що “відзнакою Залізного хреста можуть бути нагороджені по присуду Ради Залізного хреста особи, які брали участь в поході з грудня по 6 травня 1920 р., незалежно від нагороди другими орденами”. 

“Особи, що мають Залізний хрест повинні стежити за тим, щоб жоден лицар цього хреста не заплямував козацької честі. Кожен лицар, що зробив ганебний вчинок, притягується до відповідальності радою по заяві хоч би одного лицаря”. 

Орденом (лицарів) залізного хреста Армії УНР (встановлений 19 жовтня 1920) нагородили генерал-полковника М. Омелянович-Павленко та 3–4 тис. вояків.

На еміграції уряд УНР в екзилі заснував низку орденів, медалей, військ. нагород, пам’ятних знаків тощо для нагородження учасників Визвольних змагань 1917–1921 рр. ,

З ініціативи чл. Директорії УНР Ф. Швеця і А. Макаренка встановлено Медаль у 10-у річницю відбудови Української держави (1927) і ювілей. Хрест Директорії УНР «10-ліття з’єднання українських земель».

Хрест Симона Петлюри запроваджений 22 травня 1932 наказом Гол. команди Армії УНР і затв. Президентом УНР в екзилі М. Лівицьким.

Хрест Українського козацтва заснований Президентом УНР в екзилі А. Лівицьким 20 жовтня 1947.
Президія Укр. нац. ради встановила:
Воєн. Хрест УНР «40-і роковини відродження Українських Збройних Сил» (8 березня 1958),
Хрест УНР «60-і роковини відродження Українських Збройних Сил» (22 травня 1977),
медаль за поранення «За жертву крови в боях за волю України» (17 травня 1980),
Хрест 40-ліття УНА (18 червня 1985).

Серед пропам’ят. військ. і комбатант. нагород – Хрест Легіону УСС (Гуцул.; 1918),
Хрест 3-ї Залізної стрілец. дивізії (1922),
Відзнака УГА (Галиц. Хрест; 1928),
«Бойовий» хрест УСС (Мазепин.; 1940),
Хрест Карпатських Січовиків (1969),
Хрест за заслуги Буковинського куреня (1986),
пам’ятні відзнаки 1-ї Укр. дивізії УНА.

Окрему групу становлять нагороди УПА:
Золотий, Срібний, Бронзий Хрести за бойової заслуги,
Золотий, Срібний, Бронзовий Хрести заслуги (усі – 1944, 2-х ступ.),
медаль «За боротьбу в особливо важких умовах» (1948). 

Після більшовицького перевороту, ордени були скасовані. Замість них, бійців нагороджували іменними шашками, пістолетами, часами.

В Радянській Україні існувала нагорода "червоні революційні шаровари".
У Києві після відходу німців наприкінці 1918 р. на складах залишилася уніформа австрійських гусар. Доведено, що саме ці червоні штани, після захоплення Києва, використовували більшовики для нагородження.

У Радянській Україні з 1921­ по 1933 роки також існував власний орден – Трудового Червоного Прапора. Виготовлено їх було близько 5 000 штук.
1922 року було засновано Почесні звання, (яких 1989 року налічувалось 54), а згодом і нагрудні знаки до них.
1969 року з'явилися нагрудні знаки до Почесної Грамоти та Грамоти Президії Верховної Ради УРСР.

1967­ року ЦК Компартії УРСР та Верховна Рада УРСР планували заснувати справжні республіканські українські нагороди – ордени Державного Прапора Української РСР і Трудової Слави, а також медаль «За трудові заслуги».
Однак з Москви це заборонили робити.

1991 року, після проголошення Незалежності України був розроблений проект, в якому до списку нагород України пропонували включити:
Хрест князя Володимира Великого – за видатні заслуги у розбудові держави;
Орден князя Святослава – за заслуги (як військових, так і цивільних) у військовій справі та захисті конституційного ладу держави;
Орден Золоті Ворота – за визначний внесок у справі розвитку культури, мистецтва, освіти і науки;
Медаль “Зірка мужніх” трьох ступенів за особисту мужність як у мирний, так і у воєнний час;
Медаль “Праця і Добробут” – за довголітню плідну працю на благо України;
Медаль “Незалежність 24.8.1991 р.” – президентська медаль за особисті заслуги перед Україною. 

На жаль, тодішнє керівництво України було далеке від розуміння того, що створення нагородної системи не може залежати від тимчасових політичних інтересів. А навпаки, повинні будуватися на основі фундаментальних цінностей державотворення, що не можуть мати нічого спільного з особистою політичною кон’юнктурою. 

Влітку 1992 р. були розроблені та запропоновані для затвердження

ордени Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепи та гетьмана Петра Сагайдачного, орден “Лицар України” та медаль “За мужність та відвагу”.

Ордени Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепи та гетьмана Петра Сагайдачного розроблялися за єдиною схемою. В основу знаків цих нагород покладено рівносторонній хрест відповідно малинового, білого та чорного кольору, форма якого різниться залежно від ордена. У центрі хреста – вінок з розміщеними на його тлі фігурами гербів Б. Хмельницького, І. Мазепи та П. Сагайдачного на які, в свою чергу, накладено зображення синього щита з Тризубом. 

Орден “Лицар України” та медаль “За мужність та відвагу” були напряму пов’язані з нагородами УНР та УПА. Так, орден “Лицар України” повторює орден (лицарів) Залізного Хреста Армії УНР (другий випуск). Орден Залізного Хреста, випущений у 1958 р., мав покращений зовнішній вигляд, тож саме його і взяли за основу під час розробки ордена “Лицар України” у 1992 р.

Медаль “За мужність та відвагу” створено на основі Хреста Заслуги УПА. Хрест Заслуги було встановлено, наряду з іншими нагородами, наказом Головного Командування УПА від 27 січня 1944 р. ч. 3/44. Його могли одержати як військові, так і цивільні особи за особливу працю для Українських Збройних Сил. 

Орден Богдана Хмельницького – планувалась як найвища військова нагорода для відзначення командирів ЗС України за високі досягнення в керуванні військами в мирний час та в бойовій обстановці (генеральський хрест);
Орден гетьмана Івана Мазепи – вищу військову нагороду для відзначення офіцерів ЗС України за сумлінну службу в ім’я незалежної України в мирний час та в бойовій обстановці (офіцерський хрест);
Орден гетьмана Петра Сагайдачного – вищу військово-морську нагороду для відзначення офіцерів Військово-Морських Сил ЗС України за сумлінну службу в ім’я незалежної України в мирний час та в бойовій обстановці (флотський офіцерський хрест);
Орден “Лицар України” для нагородження військовиків ЗС України за здійснення подвигу при виконанні військового, службового і громадянського обов’язку, а також спеціального завдання командування, за сміливі, уміло проведені дії по ліквідації злочинних груп та наслідків катастроф, при нештатних ситуаціях з бойовою технікою та зброєю.

Нагороди - це справжній інструмент державного управління. Кожна держава має символи у вигляді прапора, герба, гімну, і єдиний символ, який пов'язує конкретного громадянина з державою, - це знак державної нагороди.
Звісно, прикро, що у нас зараз орден не є інститутом. Фактично орден зводиться до знаку ордену. Немає орденських свят, орденських кавалерських дум, орденських храмів, немає благодійної діяльності орденів і відповідно до піклування, як говорили раніше, літніх і каліків кавалерів.
Все це було є багатьох успішних країнах, де орденське життя займає почесне місце в державному і суспільному житті. 

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Посилання: * Історія нагород України https://vto-orden.com.ua/catalog/award/prodovzhennya-stattividznaki-kozackogo-rodu * Карпов В. В. Військові нагороди України https://www.academia.edu/39536482/%D0%92%D0%86%D0%99%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%92%D0%86_%D0%9D%D0%90%D0%93%D0%9E%D0%A0%D0%9E%D0%94%D0%98_%D0%A3%D0%9A%D0%A0%D0%90%D0%87%D0%9D%D0%98 * Пахолко С., Мартин О. Класифікація відзнак Українських Січових Стрільців https://shron1.chtyvo.org.ua/Pakholko_Stepan/Klasyfikatsiia_vidznak_Ukrainskykh_Sichovykh_Striltsiv.pdf? та інші....

Історія різдвяних оповідань

Традиція написання різдвяних оповідань бере свій початок в народних українських казках та вертепах, середньовічних містеріях.

Тексти вертепної драми, які дійшли до нашого часу, належать до другої половини XVIII століття. Найповніший, відомий в Україні, текст — це так званий «галаганівський» список, що був записаний у селі Сокиренцях у 1770 році від київських бурсаків.

В світовій літературі різдвяні оповідання набули поширення й популярності після виходу 1816 року казки Ернста Теодора Амадея Гофмана «Лускунчик і Мишачий король».

Український геній Микола Гоголь написав свою легендарну "Ніч перед Різдвом" в період з 1830 до 1831 року.

Вперше повість Миколи Гоголя було опубліковано в збірці "Вечори на хуторі біля Диканьки" у 1832 році.

До схожого літературного жанру можна віднести й оповідання «Страшне ворожіння» О. Бестужева-Марлінського (1831).

1835 року, у переддень Різдва, вийшла друком невеличка книжка казок Г.Х. Андерсена «Казки для дітей». Це стало для нього доброю традицією — і до кожного наступного Різдва Г.Х. Андерсен видавав нову книжку, і данці сприймали її як чудовий різдвяний подарунок для своїх дітей.

19 грудня 1843 року опубліковано перше видання Збірки «Різдвяні повісті» куди увійшла "Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» про скнару Скруджа англійського письменника Чарльза Дікенса, що остаточно вивело різдвяні оповідання на світовий рівень популярності.

В кінці ХІХ століття до жанру різдвяних оповідань звертались Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші класики української літератури.

Мотиви освітньої міграції в рамках поліпшення інформаційної культури шляхом залучення туристичних дестинацій

 Анотація. Мета доповіді є розглянути важливість залучення до процесів творення і підвищення рівня інформаційної культури в українському соціумі, а також ввести до наукового обігу, як один з мотивів освітньої міграції та важливий аспект всього соціального, політичного, духовного, культурного життя суспільства – належний розвиток та функціонування туристичних дестинацій. Для сучасної людини відвідання історико-культурних пам’яток, туристичних дестинацій, створених на їх основі, є такою ж важливою складовою інформаційної, культурної комунікації, етапами життя і розвитку, як й освіта, наука, розвиток творчих здібностей, самоідентифікація та самореалізація.

Нині перед українським суспільством постала низка нагальних викликів.

Це і військова агресія сусідньої держави, і знищення міст й руйнування

культурних пам’яток, інформаційні атаки, перекручування фактів та підміна

історії окупантом, це і зазіхання на духовну спадщину, культурну пам’ять,

перешкоджання освітньому процесу та виїзд великої кількості осіб, особливо

дітей та молоді, закордон. Хоча й до повномасштабної агресії з боку РФ 2022

року, в силу різноманітних обставин – глобальних і локальних, військових

(окупація Криму та Донбасу з лютого 2014 року Кремлем), суспільно-політичних, економічних, соціальних та інших – спостерігалась активна освітня міграція вітчизняної учнівської та студентської спільноти.

Мотиви і причини освітньої міграції різноманітні. Однак, необхідно

зауважити, що одним з недостатньо досліджених мотивів даного феномену є

стан інформаційної культури в державі. Події останніх років наочно довели, що потреба забезпечення інформаційної безпеки, питання поліпшення

інформаційної культури соціуму є не менш важливими та є невід’ємними

складовими успішного державотворення та процвітання народу, ніж

конкурентоздатна економіка чи міцне військо.

Розвиток інформаційної культури, що є потрібною, вагомою складовою

загальної культури суспільства, відбувається завдяки поширенню відповідної

актуальної інформації, знань, фактів, переконань тощо. Інформаційна культура означується як алгоритм вчинків і дій особи в інформаційному середовищі, які безпосередньо чи опосередковано впливають на всю її життєдіяльність.

Належне дослідження всіх складових інформаційної культури дає підставу

стверджувати, що вона є теоретичною основою формування свідомості

особистості, нації, міжнародних спільнот. Все це, в свою чергу, робить

актуальним приділення більшої уваги етапам розробки й застосування

інформаційних технології, суспільних комунікації, що мають чіткий вплив на

формування та розвиток інформаційного середовища [2, 67].

Таким чином, можемо зазначити, що до основних мотивів, що впливають

на прийняття рішення стосовно освітньої міграції, окрім економічних,

соціальних, політичних, відносяться також й культурні, духовні, інформаційні.

Від того, в якому соціокультурному середовищі перебуває особа, яку

інформацію вона отримує, які культурні чинники на неї впливають, до яких

матеріальної історико-культурної спадщини та духовних цінностей, особливо в

ранньому й молодому віці, людина дотична (або не дотична) залежить, також, й вибір її життєвого шляху. А, відповідно, цими чинниками корелюються й

рішення щодо місця навчання чи мотиви освітньої міграції.

Останні десятиліття туризм був, а в багатьох країнах світу й зараз

залишається, важливою галуззю економіки, складовою політики розвинутих

держав інформаційного просування себе в світі та міжнародного культурного

діалогу. Успішний розвиток туризму неможливий без функціонування та

розвитку туристичних дестинацій. 

А туристичні дестинації формуються на основі історико-культурних чи природніх пам’яток, музеїв, фестивалів тощо, які вдало використовують здобутки місцевої культури, наявність артефактів, звичаїв, особливостей місцевості, креативних ідей, що підтримуються професійним інформаційним супроводом. Отже, бачимо, що дуже важливим є інформаційна культура, що включає, серед іншого, переконання та знання, які належать і передаються з покоління в покоління через процеси формальної та неформальної освіти. У контексті інформаційної культури, як складової формування суспільних мотивів, із залученням в інформаційний соціокультурний простір туристичних дестинацій, вагомим є поширення культурних ідей, які будуть адаптуватися до парадигми розвитку туризму й освіти. Через свій глобальний характер парадигма туризму є такою, яка має універсальні стандарти. Таким чином, епістемологічна обізнаність важлива для прийняття багатьох рішень [3], в тому числі й в ракурсі мотивів освітньої міграції, яку можна коригувати через активізації належної підтримки розвитку туристичних дестинацій, за допомогою розроблення комплексних державних та регіональних програм, використання існуючих навчальних закладів та зусиль місцевої влади й зацікавлених неурядових організацій.

З огляду на це, можемо констатувати, що туристична діяльність, туристичні дестинації здатні інтегрувати наріжні процеси трансформації суспільства й інформаційної культури, нарівні з освітою, наукою та іншими націо- та державотворчими чинниками. Більше того, туристичні подорожі, відвідання туристичних дестинацій сприяють формуванню соціально-культурної ідентичності, покрашенню самосвідомості і формуванню особистості [1, 114]. Отже, розвиток туристичних дестинацій має вплив як на мотиви освітньої міграції в рамках поліпшення інформаційної культури, так й на загальні суспільні настрої. А, як наслідок, змінює й внутрішньополітичну ситуацію та міжнародні відносини.

Висновки. Туристичні дестинації постають як вагомий чинник та

фундаментальний соціокультурний феномен формування і розвитку

суспільства. Вони беруть участь в гуманітарному творенні економічних,

соціальних, політичних, наукових, освітніх, інформаційних процесів. Також

туристичні дестинації дотичні до типів споживання, способу мислення та

мотивації вчинків особистості, моделей і форм інформаційної комунікації,

мотивів освітньої міграції тощо. Все це потребує подальших наукових

студіювань, в тому числі, в рамках поліпшення рівня інформаційної культури

нашого суспільства, шляхом залучення в цей процес концепцій та реалізації

пропозицій щодо розвитку сучасних туристичних дестинацій в Україні.

Список літератури

1. Дичковський С. І. Інтеграція туризму в процеси культури. Питання

культурології. Київ, 2020. № 36. С. 110-119.

2. Чаркіна Т. І. Проблеми дослідження інформаційної культури. Актуальні

проблеми філософії та соціології : Науково-практичний журнал. Національний

університет "Одеська юридична академія", Одеса, 2021. Вип. 33. С. 67-71.

3. Marhomi C. L. Cultural Tourism and Knowledge Management: The

Importance of Epistemological Awareness in Cultural Tourism Destination

Management. Digital Press Social Sciences and Humanities. 2023. 9: 00003. doi:

https://doi.org/10.29037/digitalpress.409435

Видання: Освітня міграція: мотиви та пріоритети: матеріали наук. семінару / за заг. ред. д.е.н., проф. С.О. Гуткевич Київ: НУХТ, 2023. Ч. 1. 76 с. 
Серія "Інформаційна культура в сучасному світі".Випуск 25. 

РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНИХ ДЕСТИНАЦІЙ ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КОМПОНЕНТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Фахове дослідження, реставрація та збереження історико-культурних пам’яток, цілеспрямований розвиток туристичної галузі, розробка на державному рівні культурологічних програм, на основі яких буде проводитись розвиток туристичних дестинацій мають важливе значення не тільки для соціально-економічного прогресу в країні, але також сприяють збереженню та відновленню історико-культурних об’єктів, й є одним з ключових факторів для розбудови цивілізованої, розвиненої, успішної держави.

Розвиток туристичної галузі, зокрема культурного туризму, пов’язаного з історико-культурними пам’ятками, а також розвиток туристичних дестинацій та відповідної транспортної й сервісної інфраструктури є не лише вагомим чинником економічного розвитку того чи іншого регіону або країни, але й також є значною складовою культурного розвитку подорожуючих; а, відповідно є впливовим засобом для популяризації історії та культури країни чи місцевості, де знаходиться та або інша туристична дестинація. Саме тому питанню належного розвитку туристичних дестинацій має бути приділена значна увага державних та місцевих органів влади.

Державна політика в галузі збереження історико-культурних пам’яток та розвитку туристичних дестинацій повинна ґрунтуватись на фундаментальному вивчені історичного минулого та відповідного знання значення культурних надбань попередніх поколінь. Це, в свою чергу, має призводити до розробки і реалізації державних програм щодо популяризації історико-культурних об’єктів, збереження та поширення переказів, легенд, історичних матеріалів про їх становлення і розвиток, історичних особистостей, пов’язаних з цими локаціям, що в сумі робить відповідні туристичні об’єкти значно привабливішими та популярними як серед вітчизняних, так і серед іноземних туристів. 

Матеріали і методи. Збереження в належному стані, реставрація (в разі потреби) культурно-історичної спадщини напряму пов’язані з тою державною політикою, яку проводить влада не лише у сфері охороні пам’яток, але й також пов’язана з політикою, що реалізується у галузі розвитку туризму. Так, у спеціальній доповіді ЮНЕСКО «Інвестування в культурне різноманіття і діалог між культурами» наголошено, що: «.. Важливу роль в справі поєднання прибуткових ініціатив з просуванням міжкультурного діалогу відіграє туризм». Для максимального економічного та культурологічного ефекту від відвідання туристами того чи іншого культурно-історичного об’єкту важливо щоб він був саме повноцінною туристичною дестинацією, яка має цілий набір обпій та функцій важливих для туристів. В тому випадку коли туристична дестинація є тим популярним, відомим, привабливим для мандрівників місцем їх подорожі, що має відповідні готелі, цікаві маршрути, широкий спектр додаткових послуг, вона стає «візитівкою» країни, а також наочно демонструє відношення влади до власної історії, пам’яті та культури. Також державних органам необхідно приділяти більше уваги соціокультурній сутності туризму, яка розкривається через відродження та збереження історико-культурного простору.

С. І. Дичковський відзначає, що туризм як предмет дослідження відрізняється своєю міждисциплінарністю. До нього слід застосовувати такі методи дослідження, як історичний, соціологічний, культурологічний тощо. Отже, методологічною основою дослідження культурологічних аспектів туризму є системний аналіз феномену туризму як складної ієрархічної системи, що саморозвивається в соціокультурному та історичному просторі України. Такі методи дослідження як порівняльно-історичний, ретроспективний, історіографічний, семіотичний, тощо дозволяють визначити значимість туризму в контексті функціонування і розвитку культури та наявності державної політики в цій галузі. Системний аналіз культурологічних аспектів дозволяє розглянути множину внутрішніх і зовнішніх соціокультурних та історичних взаємовідносин таким чином, щоб відрізнити аспекти туризму від інших соціокультурних явищ. Також культурологічний аналіз туризму та пов’язаних із ним туристичних дестинацій обумовить формування теоретичних підходів до вивчення туризму як культуротворчого чинника, що потребує особливої уваги з боку держави та суспільства, як одного з фундаментальних передумов сталого розвитку сфери культури і туризму. 

Результати і обговорення. Історико-культурні пам’ятки та туристичні дестинації мають величезне символічне, історичне, ідеологічне, культурологічне та ментальне значення. Але всі ці складові, їх прояв в суспільстві, їх усвідомлення тими, хто відвідує ці туристичні локації напряму залежить від того, яка інформація про ці пам’ятки поширюється, які програми реалізують гіди й працівники музеїв – а це, в свою чергу, у великій мірі залежить від тої інформаційної і культурної політики яку проводить держава. 

Сенси, а також факти й історії, які отримує турист під час відвідин туристичних дестинацій впливають та формують свідомість самого туриста під час його відвідання туристичного об’єкту. А в подальшому це впливає не лише на мандрівника, а також на коло його спілкування, а у підсумку має значний влив як на місцевість чи регіон в якій розташована історико-культурна пам’ятка, так й на інформаційне поле тієї держави, з якої прибував мандрівник. У більшості розвинених, сильних держав туризм є одним з пріоритетних напрямків, якому приділяють значну увагу, а влада цих країн різноманітними засобами й програмами стимулює розвиток туристичної галузі. А це, безумовно, неможливо без продуманої державної політики в галузі туризму, відповідних інвестицій та створення умов для розвитку саме культурного туризму. Досвід переважної більшості європейських країн демонструє те, як ґрунтовний продуманий підхід урядових структур щодо розвитку туристичних дестинацій дає змогу як змобілізувати суспільство, так й створити відповідний позитивний імідж для внутрішнього і зовнішнього туриста. А це, в свою чергу, дає змогу створити з туристичних дестинацій чудовий засіб отримання доходу, як для країни в цілому, так й для місцевих громад, як в матеріальному, так і в нематеріальному вимірах. 

Висновки. Успішний розвиток туристичних дестинацій, а також туризму й культури в цілому, неможливий без продуманої, стратегічної політики держави в цьому напрямку. А існування такої політики державних органів неможливо без відповідного усвідомлення державними діячами власної історії та їх належного культурного рівня свідомості, неможливо без належного осмислення політичними діячами та чиновниками власної культурно-історичної ідентичності. З іншого боку, збереження історико-культурних пам’яток та розвиток туристичних дестинації має великий вплив на процес такого ж усвідомлення в суспільстві в цілому, позитивно вливає на його культуру та рівень освіченості. Одночасно успішні культурно-туристичні дестинації є тим фактором, що вливають на формування загальнонаціонального культурологічного ментального простору в державі, підвищують престиж знання історії та популяризують національну культуру. 

Увага уряду до цих питань та державні програми розвитку культурного туризму, а також розвиток відповідної інфраструктури навколо туристичних дестинацій безумовно сприятимуть становленню України як сучасної, цивілізованої, успішної, європейської держави. 

Тези доповіді з Конференції Proceedings of IV International Scientific and Practical Conference Kharkiv, Ukraine 1-3 November 2021.

Діоніс, Геракл, Арей походили з Причорноморських степів

Гіперборейці - нащадки титанів , на це прямо вказують античні автори: « Гіперборейці були титанічного походження ... »

На згадку про "золоту добу", в яку жили титани та атланти (Атландита - також прадавня батьківщина давньоукраїнських племен) справлялися найвеселіші свята старовини - дионисії . 

Ці веселощі різдвяних карнавалів , святок , ряжених і колядування з подарунками , іграшками , вбрання дерев розцвічених стрічками - все це йде від давнього Діонісія , а ще раніше - від гіперборейських традицій : «золотої доби» титанів і атлантів .

Ця культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е.,
спорудження Трої I (3000-2800 р. до н.е.) , виникнення "мінойської" цивілізації на Криті ( 3000 р. до н.е.) .  Це розквіт Трипільської цивілізації, яка тісно пов'язана з двома попередніми.

Це час утворення Древнешумерскої (Вавілонської) держави , появи арійської (трипільської) кераміки на території сучасного Ірану та виникнення цивілізації долини р. . Інду та Ведичної культури. 

Звертаючись до культури р . Інду , ми повинні відзначити , що датується вона 2800 - 1700 р.р. до н.е. або в цілому по 2300-1750 рр. . до н.е. ,  що відноситьсяс до діяльності саме тої групи переселенців з Причорноморських степів, які через Вавілон створили в долину Інду свою цивілізацію.

Будинки в цих містах будувалися з обпаленої цегли , висотою 3 і більше поверхів . У цитаделях фортів стіни досягали товщини 14 метрів і висоти сучасного 10-12 поверхового будинку . У містах були елеватори , площею 1000 квадратних метрів , міські басейни , громадські та адміністративні будівлі. 

У портах були доки і судноплавні канали в кілька кілометрів завдовжки.

Саме населення з Причорномор'я навчило Крит та Інд виплавляти мідь і бронзу,  дало розвинене тваринництво і землеробство. Розводились буйволи, вівці , свині , коні , були собаки і кішки. Теплий клімат і родючі ґрунти , оброблювані плугом , дозволяли збирати по два-три врожаї на рік. 

Основними культурами були : пшениця , жито, ячмінь , горох .

Античні автори знали, що до Олександра Македонського до Індії вторгалися Геракл (в 1260 рік до н.е.) і Діоніс . Причому , якщо Геракл тільки досяг її , то Діоніс завоював , і сталося це за 1500 років до Олександра Македонського , тобто в 1834-1830 роках до н.е. 

Особливо цікавий , у зв'язку з цим , розповідь Діодора Сицилійського в його « Історичній бібліотеці » :
« Найкращі знаючі з індійців розповідають історію, що у віддалені часи , коли люди жили окремими родинами , прийшов до них із західних областей Діоніс із значним військом . Він опанував всією Індією , бо не зустрів жодного значного міста , який би міг чинити опір. Коли ж настала сильна спека , і воїни Діоніса почали гинути від морової хвороби , то їх ватажок відвів табір з рівнинних місць в гірську область . 

Там подув прохолодний вітер і текли чисті проточні води, що йшли з самих джерел , позбавивши табір від хвороби. Це гірське місце , за допомогою якого Діоніс відвернув від війська хвороба , називається Мерос . 

Після цього Діоніс , який володів мистецтвом збору та зберігання плодів , поділився цим мистецтвом з індійцями , а також передав їм секрет виготовлення вина та багато іншого , корисного для життя. 

До того ж він став засновником відомих міст , перемістивши для цього села в більш зручні місця. Він навчив індійців почитати божество і ввів закони і суди. 

І ось , будучи , зачинателем багатьох прекрасних справ , сам став вважатися богом і отримувати божественні почесті. Розповідають також про нього , ніби він возив з собою у військовому таборі безліч жінок , і що в боях він користувався бубнами та цимбалами - труба ще не була відкрита . 

Після того як Діоніс п'ятдесят і два роки царював в Індії , він помер у глибокій старості. А що прийняли верховну владу його сини постійно передавали її своїм нащадкам. Коли минуло безліч поколінь , верховна влада була скасована і міста перейшли до демократичного управління».

Також в оповідання про Діоніса деякі письменники назвали його Нісом.

Тут потрібно відзначити , що Нісой називалася перша столиця Хетської держави .

Треба відзначити , що ім'я Діоніса зустрічається на табличках критського лінійного письма «В » ще в ХIV в . до н.е. ( більш раннє лист « А " не розшифровано ) .

За більшістю переказів Діоніс (так само як і Геракл) - син Зевса, що походив з теренів Північного Причорномор'я . 

Діоніс відвідав Грецію, Єгипет, Сирію , Фригію і після цього відправився до Індії. У давніх українців згадка про похід  до Індії зберігався тисячоліттями.

Ця традиція заховалась в т.з. Рахманський (Брахманський) Великдень — традиційне свято, яке й досі відзначають в Україні. 

Воно має прадавні корені. Припадає на 25-й день після Великодня. 

На Рахманський (Брахманський) Великдень шкаралупа від великодніх писанок пускалася на воду річок. 

Рахманський Великдень має в основі легенду про «переселення рахманів» (пращурів, кращих від людей) за Синє море, до яких шкаралупа з Великодніх крашанок має плисти за водою 25 діб. 

В багатьох областях України характерною ознакою Великоднів є таріль з імітацією могили-кургана, яку обкладали червоними крашанками за кількістю померлих у родині. Ті крашанки свідчать про індоєвропейську давнину Великодня, бо тільки тоді, за Рігведою, існував образ яйцеподібного червоного Мартандри, «Мертвого яйця» - небіжчика, який після свого воскресіння ставав «Прозвісником життя» - Вівасватом і втілювався у весняно-денне «Сонце»-Сурью, добре знаного й Велесовою Книгою.

Мегасфен був послом Селевка Нікатора при дворі Чандрагупти Мауро ( 304-302 рр. до н.е.) і написав твір « Індіка», так описував маршрут Діоніса: через Малу Азію,  Персію в Індію.

Згадки про арійське завоювання в ХIХ в . до н.е. збереглись в індійських Ведах.
Хоча розселення аріїв серед інших народів призвело до їх поступової асиміляції, й до тепер, данні ДНК-досліджень доводять цей рух з Причорноморських степів, через Вавілон до Індії.  

В Греції Діонісій також навчив місцеве населення вирощувати виноградну лозу.  У нього у війську було багато жінок , які називалися вакханками або амазонками, й були знамениті  своєю мужністю.

Також з легенд відомо про народ пелазгів, що як журавлі помандрували на південь з Дніпровських рівнин. 

Діоніс ще називався Паном. 

А Пан був головним богом в Пантикапеї - Боспорській державі, яка, за твердженням деяких вчених також була давньоукраїнським державним утворенням.

Міста північного узбережжя Чорного моря: Тір, Ольвія, Херсонес, Пантікапей та ін. у V – IV ст. до н.е. були осідком давньоукраїнських племен. 

Саме цим часом датується переважна більшість відомих "скіфських поховань" в Південній та Центральній Україні. 

Давні українці брали активну участь у політичних і військових баталіях, що точилися у грецьких містах-колоніях Чорноморського узбережжя. 

Частина давньоукраїнської аристократії досить довго жила у цих містах і поступово еллінізувалася під впливом блискучої античної культури. 

По Нижньому Дунаю та Дністру Давня Скіфія межувала з фракійцями, які заважали прямій торгівлі з Грецією. 

В середині IV ст. до н.е. давньоукраїнський правитель Атей підкорив Добруджу та Правобережжя Нижнього Дунаю і навіть карбував власну монету. 

Знайдено напис, де він погрожував мешканцям міста Візантій на березі Босфору: «Король скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води». 

Однак у цей час міцніла й держава Македонія на чолі з правителем Філіпом II. У битві з македонянами 339 р. до н.е. на Нижньому Дунаї давньукраїнські війська були розбиті, загинув і правитель Атей. 

331 р. до н.е. Зопіріон, намісник сина Філіпа II – Олександра Македонського, здійснив похід на чолі 30 тис. воїнів з Нижнього Дунаю на Ольвію, в Причорноморську Україну. 

 Македонянам не вдалося взяти місто, а на зворотному шляху всі вони разом з полководцем були знищені давньоукраїнською армією. 

Головними "скітськими" (давньоукраїнськими) божествами були богиня домашнього вогнища, уособлення неба та його дружина, богиня землі й води. Важливе місце в пантеоні займали бог сонця, богиня родючості та життя, бог-герой Геракл та божество війни Арей. 

Геродот яскраво змалював поклоніння давніх українців мечу, який був символом Арея. 

Читайте також:

Амазонки в Україні. Археологічні розкопки

Українці - це трипільці

Українській державності понад IV тис. років

ДНК нації: українці прийшли сюди 45 тис. років тому

Міфи та легенди - основа існування народу

В України побував і легендарний Геракл

ДНК українців