Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі)

Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі).

В ІХ-Х ст. на Русі не існувало затвердженого порядку престолонаслідування.
Хоча традиційно Київський престол мав посідати старший син володаря.
Після загибелі Великого князя Київського Святослава Хороброго Ігоровича (972 р.), його наймолодший син Володимир, матір'ю якого була не законна дружина князя, а наложниця Малуша, повстав проти спадкоємця престолу Великого князя Київського Ярополка.
Міжусобиця закінчилася об'єднанням земель Київської Русі під владою Володимира (978 р.) і загибеллю двох інших синів Святослава Хороброго. 

Ця ситуація повторилася й після смерті Володимира Святославича (1015).
Київський трон мали успадкувати або Святополк - старший з синів Володимира, або законні сини Володимира, що народились після його хрещення та одруження з Візантійською принцесою - Борис і Гліб (що були онуками імператора Східної Римської імперії). 

Однак, ще у 1014 році Ярослав, що був князем Новгородським, відмовився від щорічної плати Києву й найняв два загони варягів на чолі з Еймундом і Рагнаром, у відповідь на що Володимир Великий почав підготовку до каральному походу на Новгород.

Проте невдовзі Володимир помер, а Святополк був проголошений народом і боярами Великим князем Київським.
Борис Володимирович, який повертався з військом з походу на печенігів, відмовився від боротьби проти Святополка та визнав його Київським князем, а невдовзі Борис і Гліб були вбиті варязькими найманцями Ярослава; інший їх брат Святослав Володимирович втік до Чехії, але також був вистежений вбивцями.

Розпочалась нова міжусобиця в Київській Русі (1015-1019) під час якої троє синів Володимира Великого були вбиті і один загинув, один був посаджений в поруб (в'язниця без дверей, що будували навколо ув'язненого) на 23 роки, а двоє:
Ярослав Мудрий та Мстислав Хоробрий поділили Русь по Дніпру.

Величезні землі Чернігівського та Тмутороканського князівства Мстислава Хороброго були приєднані назад до Великого князівства Київського після смерті Мстислава 1036 року (не залишив нащадків, син Мстислава загинув 1033 р. за нез'ясованих обставин).

А Ярослав Мудрий став "самовладцем у всій Руській землі".

Після смерті Ярослава Мудрого (1054) р. живими були його 5 синів:

Ізяслав-Дмитро (1024-1078) - одружений з Гертрудою, польською принцесою та сестрою польського короля Казимира I.

Святослав (1027-1076) - князь Чернігівський, одружений з австрійською принцесою Оді, онукою імператора Священної Римської імперії.

Всеволод (1030-1093) - князь Переяславський, одружений на доньці імператора Східної Римської імперії (Візантії) Костянтина IX Мономаха, від шлюбу з якою народився князь Володимир Мономах.

В'ячеслав (1033-1057) - князь Смоленський.

Ігор (1036-1060) - князь Волинський.

Розподіл влади в Київської Русі, за заповітом Ярослава Мудрого в 1054 році, мав за мету визнання молодшими синами та іншими удільними князями верховенстав трьох старших синів.
Також, на відміну від минулого періоду, визнавалося право одночасного володіння Києвом старшим князем і іншими столами (князівствами) - молодшими князями, при збереженні єдності цілої держави.

Вперше мирним шляхом, за домовленістю, стали окремими князівськими центрами інші найбільші, крім Києва, міста Київської Русі: Чернігів і Переяслав.

При цьому кожен з трьох старших Ярославичів володів і частиною периферії:
Київський князь - південно-західними землями,
Чернігівський - південно-східними,
а Переяславський - північно-східними землями. Причому в третьому випадку контрольовані володіння не мали спільних кордонів з основним (Переяславом).

Тріумвірат старших князів постійно розширював сферу свого впливу.
Зі смертю В'ячеслава Ярославича в Смоленську (1056 р.) туди з Волині був виведений Ігор Ярославович, а на Волинь з Ростова переведений Ростислав Володимирович - син Володимира Ярославича (1020-1052), старшого сина Ярослава Мудрого, що помер до смерті батька, а тому його сина Ростислава позбавили права на успадкування Київського трону - який не став миритися з таким залежним становищем і захопив Тмутаракань у Святослава Ярославича (1065), але був отруєний. 

Після смерті Ігоря Ярославича Смоленські землі були поділені між трьома старшими Ярославичами. Їм також вдалося відновити Київську владу в Полоцькому князівстві (1067-1071), де в попередній період закріпилися та правили нащадки Ізяслава Володимировича (сина Володимира Великого).
Ці землі були приєднані до володінь Київського князя, проте після цього стався розкол в Тріумвіраті в 1073 р..

Хоча до цього, часи правління Ізяслава Ярославича, як Великого князя Київського характеризувалися рівною участю в державному управлінні його, Святослава і Всеволода.
Брати разом володіли ядром Київської Русі на Подніпров'ї, спільно розподіляли інші землі та удільні князівства, разом зробили реформу кодексу законів «Руської правди» (прийнявши так звану «Правду Ярославичів»), а також заснували окремі митрополії в своїх князівствах. 

У 1068 році Великий князь Київський Ізяслав разом з братами зазнав поразки на річці Альті від половців.
У Києві почалось народне повстання, під час якого двоє братів не підтримали князя, й Ізяслав був вимушений втекти до Польщі, до свого двоюрідного брата і племінника своєї дружини - князя Болеслава II.

Ізяслав вирушив на Київ з польськими військами, а кияни закликали до себе Святослава і Всеволода, які хоча й погодились повернути Ізяслава на Київський престол, почали проводити самостійну політику, а Святослав встиг посадити в Новгороді свого старшого сина Гліба.

У 1073 році молодші брати Святослав і Всеволод остаточно вступили в змову проти Великого князя Київського Ізяслава, й Триумвірат Ярославичів перестав існувати.
Святослав захопив Київ і княжив там (та на всій Правобережній Україні) до 1076 р.,
а Всеволод перейшов до Чернігова, віддавши Переяслав Давидові Святославичу.

Ізяслав знову поїхав до Польщі, але цього разу Святослав і Всеволод услали союз з Болеславом. Польський князь не лише вигнав Ізяслава з країни, але й залишив у себе більшу частину його коштовностей.
Ізяслав попрямував до імператора Священної Римської імперії Генріха IV, де попросив у нього допомоги в боротьбі проти братів; проте імператор, сили якого були розпорошені внутрішньою боротьбою в Німеччині, також не підтримав його.

Тоді Ізяслав відправив 1075 року свого сина, Волинського князя Ярополка до Риму, де той був прийнятий Папою Римським Григорієм VII.

Папа коронував у Римі Ярополка Ізяславича на Короля Русі й надав йому лен на Руське Королівство від Святого Престолу (Папський лист від 17 квітня 1075 року),
за яким влада в Києві повинна була належати королю Русі Ізяславові та його синові королю Ярополкові.
Через три дні після написання цієї булли Папа звернувся з посланням до польського князя Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава і закликав допомогти йому 

Під впливом Папи Римського Болеслав був змушений помиритися з Ізяславом, так як це стало однією з умов для отримання ним польської корони.
25 грудня 1076 року король Русі Ізяслав з дружиною та синами взяли участь в коронації Болеслава в Гнєзно.

Слід відмітити, що Святослав вважався нелегітимним правителем (узурпатором) не лише католицькою церквою, але й православною. 

Так, архімандрит Києво-Печерської Лаври Феодосій Печерський активно боровся зі Святославом, викриваючи його у своїм промовах. Спочатку він навіть не дозволяв поминати його в церквах. Пізніше він дозволим поминати Святослава в молитвах, але тільки після Ізяслава. 

 

27 грудня 1076 року Святослав помер, і незважаючи на те що Святослав помер на Київському князюванні, похований він був в Чернігові. 

Київський престол зайняв Всеволод, який незабаром повернув його королю Русі Ізяславу Ярославичу.
Святославичи, що до цього сиділи в Новгороді, Тмутаракані, Володимирі (Волинському) та низці Чернігівських удільних князівств, у 1077-1078 роках втратили всі володіння, крім Тмутараканського князівства.
І лише тільки після запеклої боротьби за рішенням Любецького з'їзду князів (1097) змогли отримати Чернігівську землю (що включає Чернігів, Новгород-Сіверський, Сіверщину, Муром, Рязань і Курськ).

Отже, Всеволод залишився в Чернігівському князівстві, а в боротьбу тепер включилися сини Святослава

3 жовтня 1078 року в околицях Чернігова у битві зі Святославичами при Нежатій Ниві загинув король Русі Ізяслав. 

Всеволод повернувся до Києва, й почав титулувати себе "Великий князь Київський і всієї Руси", при цьому залишивши за собою Чернігівське і Переяславське князівства.

Отже, Всеволод залишився єдиним сином Ярослава Мудрого та став верховним правителем Руси і з'єднав під своєю владою Київ, Чернігів і Переяслав (з усіма залежними землями), але змушений був миритися з тим, що вся Західна Україна, Волинь і Берестейщина залишилася під владою титулярного Короля Руси Ярополка Ізяславича, який після смерті батька став самостійним правителем. 

Ярополк Ізяславич, який мав титул Короля Русі - залишався основним легітимним претендентом на Київський трон.

22 листопада 1086 року він був підступно вбитий під Звенігородом (на Галичині).
Перевезений та урочисто похований у Києві, й невдовзі був проголошений православною церквою Святим.

Слід підкреслити, що з усіх правителів часів Київської Русі лише Борис і Гліб (як законні нащадки Володимира Великого) та Ярополк Ізяславич (як коронований особисто Папою Римським Король Русі) були незпосередньо після їх смерті канонізовані православною церквою. Всі інші канонізовані князі були проголошені такими набагато пізніше після дати своєї смерті. 

Після вбивства Короля Русі Ярополка (1086),  Перемишль і Теребовля опинились під владою ізгоїв - синів Ростислава Володимировича, а Волинь була віддана синові Ігоря Ярославовича Давидові.

У 1088 році Турів отримав молодший брат Ярополка - Святополк Ізяславич, який при цьому поступився Новгородським князівством онуку Всеволода Ярославича - Мстиславу (сину Володимира Мономаха).

Слід відзначити, що за традицією, що на той час вже склалась в Київській Русі офіційним спадкоємцем Великого князя Київського вважався його старший син (або старший онук), який за життя батька правив у Новгороді - колишньому княжому домені.
Так само, наприклад, як князь (герцог) Вельський є спадкоємцем престолу Великобританії.
Тому, по тому, хто в той чи інший час займав Новгородське князівство, можна також прослідкувати, хто саме перебував на троні в Києві. 

Таким чином, з другої половини XI століття у Великому князівстві Київському починає застосовуватися родове право (система Ліствиці): князі займали престоли по черзі - молодший брат після старшого, син старшого брата після молодшого дядька і т.д.,
за винятком нащадків тих, хто в силу тих чи інших обставин, був позбавлений цього права.
Такі князі називались ізгоями. Найчастіше саме виключення таких князів з лінії претендентів на трон призводило до відокремлення їх володінь.

Після смерті Великого князя Всеволода Ярославича (квітень 1093 р.) його син Володимир Мономах, перебував біля батька, проте не намагався зайняти Київський престол.
Святополк Ізяславич, син короля Русі Ізяслава Ярославича, приїхав з Волині (Турова), де княжив, й став Великим князем Київським.

У 1094-1097 роках Святополк Ізяславич і Володимир Всеволодович Мономах, продовжили політику їхніх батьків щодо спільного управління великою державою.
Однак в боротьбу вступив Олег Святославич, син Святослава Ярославича, названий у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем за розпалювання міжусобиці в Київський державі.

Олег Святославич став засновник роду Ольговичів - князів Чернігівських. Він вступив у союз з  імператором Східної Римської імперії (Візантії) Никифором III Воніатом й був одружений з Візантійською принцесою Феофанією Музалон. 

Олег титулував себе «архонтом Матрахи, Зіхії і всієї Хозарії».

Великому князю Київському Святополку Ізяславичу, за пітримки Володимира Мономаха, не вдалося утримати Чернігівське князівство, але вони домоглися, виключення Ольговичів із переліку спадкоємців Київського престолу. 

Отже, у 1096-1097 роках тривала запекла боротьба на сході Київської Русі між Олегом Святославичем і Володимиром Мономахом, за якого билися новгородці на чолі з його старшим сином Мстиславом (який продовжував бути князем Новгородським й за Святополка Ізяславича).
При цьому фактична влада Великого князя Київського Святополка поширювалась на Київ, Правобережну та Західну Україну. 

А сини Володимира Мономанаха - князь Новгородський Мстислав Володимирович і князь Переяславський В'ячеслав Володимирович боролися з Олегом Гориславичем за Муром, Рязань, Суздаль і Ростов.

Зважаючи на те, що жодна зі сторін не могла здобути вирішальну перемогу, а міжусобні війни ослаблювали Київську Русь перед загрозою нової навали кочовиків зі сходу, 

князями було вирішено провести перемовини.

Любецький з'їзд 1097 року було проведено в Любичі на Дніпрі (Чернігівське князівство). 

На з'їзді були присутні шість головних князів.  

Святополк Ізяславич підтвердив свій титул Великого князя Київського та затвердені Київське,  Турівське і Пінське князівства;

Володимиру Мономаху - Переяславське князівство, Суздальсько-Ростовська земля, Смоленськ і Белоозеро;

Олегу і Давидові Святославичам - Чернігівське князівство і Сіверська земля, Рязань, Муром і Тмутаракань;

Давидові Ігоровичу (син Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого) - Володимир (Волинський) з Луцьком;

Василькові Ростиславичу (син Ростислава, онук Володимира Ярославича) - Теребовль, Червенські міста, Перемишль.

Також з'їзд проголосив абсолютно новий принцип успадкування князями земель своїх батьків. Тепер права на спадкування кожного зі сформованих на той момент удільних князівств були обмежені рамками певної династичної гілки Ярославичів. 

Це фактично констатувало появу нового політичного ладу в Київський державі, основою якого було сформоване велике феодальне землеволодіння та закріплене удільне роздрібнення. 

А Святославичи (в подальшому династія Ольговичів), які отримали за рішеннями з'їзду у володіння Велике князівство Чернігівське, були остаточно виключені із списку спадкоємців Київського трону.

Втім міжусобиця в Київській Русі не закінчилась. Великий князь Київський Святополк Ізяславич вважав (небезпідставно), що має династичні права на Волинь і Галичину, тому пішов війною на Ростиславичів. У цьому конфлікті його підтримав угорський король Кальман І Книжник.

Але двоюрідні брати Святополка - Володимир Мономах, Давид Святославич і Олег Святославич у 1098 року зібралися на з'їзд у Городці і під загрозою війни зажадали від Святополка припинити розширювати свої володіння. 
Великий князь Київський Святополк Ізяславич зміг поставити на правління у Володимирі (Волинському)  свого сина Мстислава.

Проте вже в червні 1099 р. Давид Ігорович (син Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого) прийшов з військом половецького хана Боняка під Володимир (Волинський).
В битві за місто був убитий син Святослава Ізяславича - Мстислав. 

За ініціативи Володимира Мономаха у серпні 1100 р. був скликаний новий з'їзд князів Київської Русі, у місті Витичеві (нині Витачів, Обухівського району) . 

На ньому між Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом, Давидом і Олегом Святославичами було укладено мир. 

Князя Давида Ігоровича Витичівський з'їзд позбавив Володимирського (Волинського) князівства. Натомість йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ.

За рішенням з'їзду Святополк Ізяславич отримав Волинь, а князем Володимирським (Волинським) став інший його син Ярослав Святополкович. 

Після цього, син Короля Русі Св. Ярополка Ізяславича - Берестейський князь Ярослав Ярополкович, змушений був відстоювати свої права на династичну спадщину.
1101 року Святополк Ізяславич пішов на нього війною і захопив Ярослава (свого рідного племінника) в полон, після чого помістив в ув'язнення в Києві.
Проте за спадкоємця Короля Русі заступились митрополит і духовенство Київської митрополії й  Святополк незабаром випустив Ярослава, з вимогою, щоб він перебував у Києві.

Через рік Ярослав Ярополкович спробував втекти до Польщі, але його схопили, повернули до Києві і незабаром вбили.  

1102 року Святополк Ізяславич захотів поставити на князювання в Новгороді свого сина Ярослава, що відповідало двовіковий традиції посідання Новгородського князівства спадкоємцем Київського престолу.
Однак Володимир Мономах був проти цього й зумів зберегти у Новгороді свого сина Мстислава.  

Після смерті (квітень1113 р.) Великого князя Київського Святополка Ізяславича у Києві відбулось повстання проти прихильників Святополка, яке закликало на Велике княжіння Володимира Мономаха.

Син Святополка Ізяславича - Ярослав Святополковича, що також був спадкоємцем престолу,
4 роки продовжував правити на Волині, але в 1117 році Володимир Мономах перевів сина Мстислава з Новгорода в Білгород (Київський), що стало претензією на володіння й спадкові права Ярослава на Київський престол.
А місце Мстислава у Новгороді зайняв його старший син Всеволод Мстиславич.

1118 року Володимир Мономах в союзі з Ростиславичами вигнав Ярослава з Володимира-Волинського, а Волинським князем зробив свого сина Романа Володимировича.
Ярослав Святополкович намагався повернути володіння та захистити свої спадкові права за допомогою угорських і польських військ, але 1123 року він загинув під час облоги Володимира (Волинського) від рук найманих вбивць. 

Захопивши владу Володимир Мономах став Великим князем Київським, а також почав титулуватись "архонт (володар) всіє Руси".

У період правління Володимира Мономаха суттєво посилилась централізація Київської держави, а через своїх синів він безпосередньо керував 3/4 території величезної країни. 

Його син Святослав Володимирович став намісником в Переяславі, а його місце в Смоленську зайняв В'ячеслав Володимирович. Турів Мономах отримав у своє безпосереднє управління.
У 1119 році Володимир Мономах силою зброї заволодів Мінським князівством. 

Окрім цього Володимир Мономах укріплював своє правління укладаючи династичні шлюби між своїми доньками та онучками з представниками інших гілок династій Ярославичів: Ольговичів, Ростиславичів, тощо.  

Таким чином йому вдалось сконцентрувати більшу частину земель Київської Русі в своїх руках.

Після смерті Володимира Мономаха (1125 р.) його старшому сину та спадкоємцю
Мстиславу Великому вдалось без боротьби зайняти престол Великого князівства Київського. 
Він зумів зберегти єдність держави, хоча удільні князі з Ольговичів та Ростиславичів й намагались послабити централізацію Київської Русі.

У 1128-1130 рр. Мстислав Великий здійснив низьку походів на Полоцькі князівства, здолав місцевіх князів, а в Полоцьку посадив свого сина Ізяслава Мстиславича. 
Приєднав до своїх особистих володінь 

Успішно воював з литовцями, підкорив чудь, розгромив половців, загнавши їх за Волгу та Яїк.

1132 р. після смерті Великого князя Київського Мстислава Володимировича наступником на Київському троні став його брат Ярополк, що не зумів зупинити розпад держави на окремі удільні князівства.

Спочатку суперництво викликала родова столиця Мономаховичів - Переяславське князівство. За усталеною практикою на Переяславський престол зазвичай сідав старший в роду. 

Після переходу Ярополка на престол в Києві, згідно з родового (ліствичого) Переяслав мав перейти старшому після Ярополка серед нащадків Мономаха - його молодшому брату В'ячеславу. Але, ймовірно, за попередньою домовленістю з Мстиславом Великим, Ярополк після переходу до Києва надав Переяслав сину Мстислава - Всеволоду Мстиславичу.
Молодша гілка Мономаховичів - Юрій Долгорукий та Андрій Володимирович виступили проти цього.

Тут слід відмітити, що на відміну від Мстислава Володимировича (також знаний як Мстислав І Великий) та інших старших синів Володимира Мономаха та його дружини англійської принцеси Ґіти;
у Володимира Мономаха була друга дружина - донька половецького хана. Від цього шлюбу народився князь Юрій Долгорукий, який правив на північно-східних землях Великої Київської Русі, де мешкали угро-фінські племена чудь, мордва, мокша, а також половці.

А сином Юрія Долгорукого, від шлюбу з ще однією донькою половецького хана, був князь Андрій "Боголюбський", що 1169 року пішов війною на Київ.

В рамках всієї Київської Русі почали формуватися дві коаліції князів - під проводом старших Мономаховичів та молодших Мономаховичів.

Старші Мономаховичі намагались залишити Київський трон у володінні найстаршої лінії династії - Мстиславичів, а молодші Мономаховичів під проводом Андрія і Юрія Долгорукого, за підтримки Чернігівських Ольговичів та інших удільних князів, намагались захопити владу в Києві. 

Згодом Всеволодовичі князі Чернігівські та Київські бояри визнавали переважне право на Київський престол тільки за найстаршою гілкою Мстиславичів, що вже було безпосереднім проявом прімогенітури (правило успадкування престолу за правом першородства) у Великому князівстві Київському.

Боротьба що тривала між старшими Мономаховичами (нащадками Володимира Мономаха і англійської принцеси) та молодшими (нащадками половецьких ханів) тривала майже століття й призвела до остаточного поділу Київської Русі на Руське королівство (теріторія України і південної Булорусі) за східні князівства (Суздаль, Переяслав-Заліський, Володимир-на-Клязмі, тощо). 

1149 року, скориставшись черговими міжусобицями, Юрій Долгорукий пішов на Київ разом з половцями, біля Переяслава розбив війська Великого князя Київського Ізяслава Мстиславича (сина та спадкоємця Мстислава Великого) та захопив Київський престол. 

1151 він повернувся до Суздаля.
Але 1155 року знову захопив Київ й залишився там до смерті (1157 р).

У 1159-1167 рр. Великим князем Київським був четвертий син Мстислава Великого - Ростислав Мстиславович. 

Протистояння між старшими і "молодними" Мономаховичами досягло свого апогею за часів сина Юрія Долгорукого від доньки половецького хана Аепи - Андрія "Боголюбського".

1167 року Великим князем Київським було обрано Мстислава ІІ Ізяславича, сина Ізяслава Мстиславича, онука Мстислава І Великого.
Проти цього виступив Андрій "Боголюбський", який розпочав криваву війну.
На боці Андрія стали князі Мурома, Рязані, Смоленська, Полоцька, при цьому всі князі, які брали участь в поході проти Києва, були нащадками або свояками половецьких ханів. 

Захопивши столицю, Андрій не став правити тут, як це робили до нього всі князі,

а зруйнував, спалив й пограбував Київ.
Він поводився, як загарбник й окупант, забравши все цінне, в тому числі й Ікону Вишгородської (т.з. "Володимирської") Богоматері, князь Андрій повернувся до себе у Володимир-на-Клязьмі.
Також Андрій "Боголюбський" намагався відділити північно-східну православну церкву від Київської митрополії. 

На Київський престол він призначив свого молодшого брата Гліба Юрійович.

1170 року суздальські війська були розбиті під Новгородом молодим (тоді) Новгородським князем Романом Мстиславичем (син Мстислава ІІ Ізяславича). 

Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». 
Дійсно, після спалення й пограбування Києва його значення сильно підупалой майже кожен рік тут змінювались Великі князі Київські. 
Столичний трон займали то Мстиславичі, то Ольговичі або Юрійовичі.

На Волині закріпились старші Мономаховичі - нащадки Ізяслава Мстиславича, які продовжували розуміти важливість існування об'єднаного Великого князівства Київського та знали, що  Київський престол є їх державним спадковим володінням.
Чернігівське князівство тримали Ольговичі.
А Ростов і Суздаль перебували у володінні Юрійовичів (нащадків Юрія Довгорукого і половецьких ханів). 

Ще 1140 року, при об'єднанні Перемишльського і Теребовльского князівств в єдине Галицьке князівство всі найбільші удільні столи сконцентрував в своїх руках Володимирко Володарович з династії Ростиславичів (син Перемишльського князя Володаря Ростиславича).
1153 року, після смерті Володимирка Володаровича Галицький престол, незважаючи на те, що відповідно до ліствичого права його мав зайняти Іван Ростиславович Берладник, за що виступав й Великий князь Київський, зайняв син Володимирка - Ярослав Осмомисл.
А після нього - останній з Ростиславичів князь Галицький Володимир Ярославович. 

Таким чином вже з 1150-х років у Галицькому князівстві закріпилась не ліствиче право престолонаслідування, а від батька до сина. 

1170 року, після смерті Великого князя Київського Мстислава II Ізяславовича, Волинські землі були поділені між його синами: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червень, Володимир — Берестя.

Поступово Роман Мстиславич об'єднав всю Волинь, а 1199 року посів також і Галицьке князівство. 

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі та боровся за єдність держави.
Він також був ініціатором офіційної зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату (престолонаслідування старшим сином). 

З 1204 року Роман Мстиславович став Великим князем Київським.
Він також титулувався "Самодержцем всієї Руси" та "Володарем Руської землі". 
Того ж року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати королівську корону та титул Короля Русі.
1205 року Роман Мстиславович вирушів походом на Польщу, але загинув у бою. 

Після смерті Романа Мстиславича залишилося двоє малолітніх синів Данило Романович (4 роки) та Василько (2 роки). 

Галицьке боярство вигнало малих князів з їхньої матір'ю Ганною - донькою Візантійського імператора Ісаака II Ангела та запросило на князювання Сіверських князів з Ольговичів.

Романовичі (старші Мономаховичі - Мстиславичі) не здалися й почали боротьбу за свою спадщину Великого князівства Київського і Галицько-Волинського князівства, яка тривала близько 40 років, і завершилась їхнім утвердженням у відновленому Королівстві Руси.

З 1239 року Данило Романович став Великим князем Київським,
а 1253 року Папа Римський Інокентій IV видав свою буллу, відповідно до якої у грудні 1253 року, в місті Дорогочині, з рук Папського легата Данило Романович прийняв королівську корону і скіпетр та був коронований як Король всієї Руси.

І навіть після монголо-татарської навали, у 1263-1301 рр. син короля Данила Романовача - Лев І Данилович мав титул не лише Король Русі, але й Великий князь Київський.

Королівство Руси стало безпосереднім наступником державності Великого князівства Київського (Київської Руси) та займало терени від Закарпаття , Холма і Перемишля до Києва і Переяслава, від Берестя й Волині до Північного Причорномор'я й Буковини. 

При цьому у Королівстві Руси збереглась система престолонаслідування, що існувала в пізньому Великому князівстві Київському та Галицько-Волинському князівстві, яка включала передачу престолу від батька старшому синові. 

Родовід Великих князів Київських

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Українські королівські та шляхетські титули

Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Спільна декларація Папи Римського та Вселенського Патріарха

Спільна декларація Його Святості Папи Франциска та його Святості Вселенського Патріарха Варфоломія (30 листопада 2014).

Ми, Папа Римський Франциск та Вселенський Патріарх Варфоломій I, висловлюємо нашу глибоку подяку Богу за дар цієї нової зустрічі, що дозволяє нам, в присутності членів Священного Синоду, духовенства та віруючих Вселенського Патріархату (православної церкви), відсвяткувати разом Свято Святого Андрія Первозванного - брата апостола Петра. Наша пам'ять про апостолів, які проголосили благу звістку Євангелія світу через їх проповіді і їхні свідчення про мучеництво, зміцнює в нас прагненні продовжувати йти разом, щоб подолати, в любові і в істині, перешкоди, які (колись) розділити нас.
Ми підписали спільну декларацію й хотіли б знову підтвердити разом наші спільні наміри та проблем.

Ми висловлюємо наше щире і тверде рішення, підкоряючись волі Господа нашого Ісуса Христа, щоб активізувати наші зусилля щодо сприяння повної єдності всіх християн, і насамперед між католиками і православними. Крім того, ми маємо намір підтримувати богословський діалог, який здійснює Змішана міжнародна комісія, розпочатий рівно тридцять п'ять років тому Вселенським Патріаром Димитрієм і Папою Римським Іваном Павлом II тут, на Фанарі, й яка в даний час займається найскладнішими питаннями, які ознаменували історію нашого поділу і які вимагають ретельного і детального вивчення. Для цього, ми даємо гарантію нашої старанної молитви, як пастирі Церкви, просячи наших вірний приєднатися до нас в молитві "щоб були всі одно: щоб увірував світ.." (Івана 17:21).
Ми висловлюємо нашу спільну стурбованість у зв'язку з нинішньою ситуацією в Іраку, Сирії та на всьому Близькому Сході. Ми єдині у прагненні до миру і стабільності, а в бажанні сприяти вирішенню конфліктів шляхом діалогу і примирення.... Ми закликаємо всіх, хто несе відповідальність за долю народів, щоб посилити свою прихильність до страждаючих громад, і дати їм можливість, у тому числі і християнам, залишитися на їх рідній землі. Ми не можемо змиритись, що Близький Схід залишиться без християн, які сповідували ім'я Ісуса там протягом двох тисяч років. Багато хто з наших братів і сестер піддаються переслідуванням і змушені покинути свої будинки. Нам навіть здається, що цінність людського життя була втрачена, що людська особистість вже не має значення і може бути принесена в жертву для інших інтересів. І, на жаль, все це зустрічає байдужість багатьох.....
Жахлива ситуація християн і всіх тих, хто страждає на Близькому Сході потребує не тільки для нашої постійній молитві, а й адекватної відповіді з боку міжнародного співтовариства.

Серйозні проблеми, що стоять перед світом в нинішній ситуації вимагають солідарності всіх людей доброї волі, і тому ми також визнаємо важливість сприяння конструктивному діалогу з ісламом на основі взаємної поваги і дружби. Натхнені спільними цінностями й зміцненням справжніми братніх почуттів, мусульмани і християни покликані працювати разом заради справедливості, миру і поваги гідності і прав кожної людини, особливо в тих регіонах, де вони колись жили впродовж століть в умовах мирного співіснування і тепер трагічно страждають разом від жахів війни. Крім того, як християнські лідери, ми закликаємо всіх релігійних лідерів продовжувати і зміцнювати міжрелігійний діалог та докласти всіх зусиль для впровадження миру та солідарності між людьми і між народами.

Ми також пам'ятаємо про всіх людей, які відчувають страждання війни. Зокрема, ми молимося за мир в Україні, країні стародавньої християнської традиції. Ми закликаємо всі зацікавлені сторони слідувати по шляху діалогу та поваги міжнародного права з метою покласти край конфлікту і дати можливість всім українцям  жити в гармонії.

Наші думки звертаються до всіх віруючих наших церков по всьому світу... що вони можуть бути невтомними свідками любові до Бога. Ми підносимо нашу гарячу молитву, щоб Господь послав дар миру в любові та єдності до всієї людської сім'ї.

"А Сам Господь світу нехай завжди дасть вам мир усяким способом, в усі часи і в усіх відношеннях. Нехай Господь буде з усіма вами" (2 Сол 3:16).

Дано на Фанарі, 30 листопада 2014.

Скорочений переклад Pavlo Berest за текстом: http://www.patriarchate.org/uk/-/joint-declaration-of-his-holiness-pope-francis-and-his-all-holiness-ecumenical-patriarch-bartholomew-november-30-2014

Празька декларація про європейське сумління та комунізм

Празька декларація про європейське сумління та комунізм - Prague Declaration on European Conscience and Communism - 3 червня 2008, Прага, Сенат Чехії. Текст.

- Усвідомлюючи як мету гідне й демократичне майбутнє нашого Европейського дому,
- Знаючи, що суспільства, які нехтують минуле, не мають майбутнього,
- Оскільки Европа не буде єдиною, поки вона не зможе об'єднати свою історію, визнати комунізм і нацизм як спільне минуле й провести чесне та ретельне вивчення всіх тоталітарних злочинів минулого століття,
- Тому що комуністична ідеологія несе безпосередню відповідальність за злочини проти людяності,
- Тому що нечиста совість (сумління), що йде від комуністичного минулого є важким тягарем для майбутнього Европи і для наших дітей,
- Оскільки різноманіття оцінок комуністичного минулого ще може розділити Европу на "Захід" та "Схід",
-  Оскільки європейська інтеграція була прямою відповіддю на війни та насильства, спровоковані тоталітарними системами на континенті,
- Тому що усвідомлення злочинів проти людяності, що були скоєні комуністичними режимами по всьому континенту мають бути усвідомлені всіма європейцями в тій же мірі, як і злочини нацистського режиму,
- Тому що нацизм і комунізм дуже схожі в плані їх страхітливого і жахливого характеру та схожі їх злочини проти людяності,
- Оскільки злочини комунізму ще потребують оцінки та осуду з юридичної, моральної, політичної, а також історичної точок зору,
- Оскільки ці злочини були виправдані в "ім'я теорії класової боротьби" та принципів диктатури "пролетаріату", використовуючи терор як метод, щоб зберегти диктатуру,
- Оскільки комуністична ідеологія була використана як інструмент в руках імперії, що будувалась в Європі і в Азії, щоб досягти своїх експансіоністських цілей,
- Оскільки багато хто з злочинців, які вчинили злочини в ім'я комунізму досі не притягнуті до відповідальності, а їх жертви ще не отримали компенсації,
- Оскільки об'єктивна вичерпна інформація про комуністичне тоталітарне минуле, що призведе до глибшого розуміння та усвідомлення є необхідною умовою для майбутньої інтеграції всіх европейських народів,
- Оскільки остаточне примирення всіх европейських народів неможливо без спільних зусиль в пошуках, щоб встановити істину й відновити історичну пам'ять,
- Оскільки комуністичне минуле Европи має бути вивчене ретельно і в академіях, і серед широкої громадськості, і майбутні покоління повинні мати вільний доступ до інформації про комунізм,
- Тому що в різних частинах земної кулі ще кілька тоталітарних комуністичних режимів збереглось та вони контролюють близько однієї п'ятої населення Землі, і як і раніше утримують владу скоюючи злочини,
- Тому що у багатьох країнах, навіть при тому, що комуністичні партії не при владі, вони не дистанціювалися публічно від минулих злочинів комуністичних режимів, та не засудили їх,
- Оскільки Прага є одним з міст, яке жило при режимах правління як нацизму, так і комунізму,
- Вважаючи, що мільйони жертв комунізму і їх сімей мають право на справедливість, співчуття, розуміння і визнання за свої страждання так само, як жертви нацизму вже були морально і політично визнали,

Ми, учасники Празької конференції «европейської совісті та комунізму»,

- Беручи до уваги резолюцію Европейського парламенту до шістдесятої річниці закінчення Другої світової війни в Европі на 8 травня 1945 року - від 12 Травня 2005,
- Беручи до уваги Резолюції 1481 Парламентської асамблеї Ради Европи від 26 січня 2006
- Беручи до уваги резолюції ЕНП XVI-конгрес від 5 лютого 2004, що закликає до створення незалежного експертного органу зі збору та оцінці інформації про порушення прав людини в рамках тоталітарного комунізму і закликаючи до створення меморіальних музеїв жертв комунізму,
- Беручи до уваги резолюції про комуністичні злочини, прийняті низкою національних парламентів,
- Беручи до уваги досвід по встановленню істини і примиренню в Південній Африці,
- Беручи до уваги досвід інститутів пам'яті і пам'ятників у Польщі, Німеччині, Словаччині, Чехії, США і музеї окупації в Литві, Латвії та Естонії,
- Беручи до уваги той факт, що 2009 рік є 20-річчям падіння комунізму в Східній та Центральній Європі, а також бійні на площі Тяньаньмень в Пекіні,

Закликаємо:

1. Досягти загальноєвропейського розуміння, що і нацистська і комуністична тоталітарні режими, кожен відповідно до їх страшних дій, були руйнівними в своїй політиці, систематично застосовували крайні форми терору, придушення всіх громадянських та людських прав і свобод, починали агресивні війни і, як невід'ємна частина їх ідеології, винищували і депортували цілі народи й групи населення; і що як такі вони повинні розглядатися як основні лиха, які були 20-го століття,
2. Визнати те, що багато злочинів, вчинені в ім'я комунізму, повинні бути оцінені як злочини проти людства, щоб стати попередженням для майбутніх поколінь, так само, нацистські злочини були оцінені Нюрнберзьким трибуналом,
3. Сформувати загальні підходи щодо злочинів тоталітарних режимів, зокрема комуністичних режимів, та підвищити загальноєвропейську обізнаність про комуністичні злочини, з тим, щоб чітко визначити спільну позицію щодо злочинів комуністичних режимів,
4. Прийняти законодавство, що дозволить судам виносити вироки винним в комуністичних злочинах і для виплати компенсацій жертвам комунізму,
5. Забезпечити принцип рівного поводження та недискримінації жертв усіх тоталітарних режимів,
6. Здійснити европейський та міжнародний тиск для ефективного засудження всіх комуністичних злочинів і для ефективної боротьби з існуючими комуністичними злочинами,
7. Визнанти комунізм як невід'ємну і страхітливу частину загальної історії Европи,
8. Прийняти загальноєвропейську відповідальність за злочини, вчинені комунізмом,
9. Встановити 23-го серпня, в день підписання Гітлером і Сталіним пакту, відомого як пакт Молотова-Ріббентропа, як день поминання жертв як нацистського і комуністичного тоталітарних режимів, так само, Європа пам'ятає жертв Голокосту 27 січня,
10. Національними парламентами визнати комуністичні злочини, як злочини проти людства, що призведе до змін відповідного законодавства, і до парламентського моніторингу такого законодавства,
11. Провести ефективне громадське обговорення щодо комерційного та політичного зловживання комуністичними символами,
12. Продовжити слухання Европейської комісії щодо жертв тоталітарних режимів, з метою прийняття документів Комісії,
13. Створити в европейських державах, які були під владою тоталітарних комуністичних режимів, комітетів, що складаються з незалежних експертів із завданням збору та оцінки інформації про порушення прав людини тоталітарними комуністичним режимами на національному рівні з метою тісного співробітництва з Радою Європи;
14. Забезпечити чітку міжнародно-правову базу у відношенні вільного і необмеженого доступу до архівів, що містять інформацію про злочини комунізму,
15. Заснувати Інститут європейської пам'яті та совісті, що став би Европейським дослідницьким інститутом досліджень тоталітаризму, що буде реалізовувати наукові й освітні проекти та забезпечувати підтримку мереж національних науково-дослідних інститутів, що спеціалізуються на темі тоталітарного минулого,  та став би загальноєвропейським музеєм  жертвам усіх тоталітарних режимів, з метою пам'яті про жертв цих режимів та підвищення обізнаності про злочини, вчинені ними,
16. Організувати міжнародні конференції про злочини, скоєні тоталітарними комуністичними режимами за участю представників урядів, парламентаріїв, вчених, експертів та неурядових організацій, з результатами, які набудуть в значній мірі розголосу в усьому світі,
17. Підготовка европейських підручників з історії, щоб діти могли вчитися і бути попереджені про комунізм і його злочини так само, як їх вчили оцінювати злочини нацистів,
18. Організувати загальноєвропейської широкі й ретельні дебати з історії комуністичного минулого,
19. Спільно вшанувати в наступному році 20-і роковини падіння Берлінської стіни иа різанини на площі Тяньаньмень,

Ми, учасники Празької конференції «европейської совісті та комунізму», звертаємось до всіх народів Европи, всіх европейських політичних інститутів, в тому числі національних урядів, парламентів, Европейського парламенту, Европейської комісії, Ради Европи та інших відповідних міжнародних організацій, і закликаємо їх прийняти ідеї та пункти цієї Празької декларації й реалізувати їх в практичних кроків і в своїй політиці.

Підписи: близько 30 европейських громадський та політичних діячів, в тому числі Вацлав Гавел, Йоахім Гаук, Йоран Ліндблад, Вітаутас Ландсбергіс та інші.

Неофіційний переклад здійснив Pavlo Berest за текстом  http://www.webcitation.org/64otCtAyz

Мальтійський Орден та українські козаки

Суверенний Мальтійський Орден святкує дев’ять століть свого заснування. 15 лютого 1113 року папа Пасхаліс ІІ своєю буллою "Piae postulatio voluntatis" прийняв госпітальєрів св.Йоана під опіку Святого Престолу. Цим було затверджено духовну та інституціональну автентичність нового релігійного згромадження.

Це є один із найдавніших духовно-лицарських християнських орденів у світі. Протягом дев’яти століть своєї історії члени Ордену дотримуються свого гасла «Зберігати віру, допомагати бідним».

Єрусалимський, Родоський і Мальтійський суверенний військовий Орден госпітальєрів св. Йоана (італ. Sovrano Militare Ordine Ospedaliero di San Giovanni di Gerusalemme di Rodi e di Malta), також відомий як Суверенний військовий Мальтійський Орден (SMOM), є найстарішим римсько-католицьким духовно-лицарським орденом і вважається суверенним суб’єктом міжнародного права. Мета діяльності Ордену, відповідно до його чинної Конституції, – допомагати літнім людям, інвалідам, біженцям, дітям, бездомним, людям із невиліковними захворюваннями та хворим на проказу. Допомога надається на п’яти континентах світу, незалежно від раси чи релігії потребуючих.

Орден веде свою історію з сивої давнини. Перший спогад про чернече братство госпітальєрів походить із IV ст., коли перші хвилі паломників полинули до святих місць. Братство заснувало в Єрусалимі госпіталь, який існував і після захоплення Палестини мусульманами. Ченці давали притулок паломникам та лікували хворих. 1113 року папа римський Пасхалій ІІ затвердив статут госпітальєрів і надав їм право самим обирати собі голову – Великого Магістра.

В період розвитку Гетьманщини, розвиваються досить тісні зв'язки між Мальтійським орденом та Запорізькою Січчю. Хоча офіційно Мальтійський Орден на українських землях з'явився 1609 року, контакти мали місце й раніше. Князь Дмитро Вишневецький, який організовував Запорізьку Січ, розбудовував її за зразком Мальтійського Ордену. Одним з підтверджень цьому є зображення на козацьких корогвах та іншій атрибутиці, а також на козацьких (надгробних) хрестах мальтійських хрестів.

З 1609 року, на території сучасної України, Мальтійський Орден мав Волинське пріорство, створене на землях князя Януша Острозького, який заповів Орденові свій маєток. Польський Сейм офіційно дозволив створення Волинського Пріорства.

Дослідники кажуть, що багато козаків належали до цього лицарського ордену. "Мальтійцями" (членами ордену) також було багато представиків української шляхти, деякі з них навіть заповідали свої маєтків на території України ордену, наприклад, у Корсунь-Шевченківському, Коростишеві та на Поділлі. 1609 року князь Януш Острозький заповів свій маєток на Волині у спадок Мальтійському ордену, заснувавши майорат (ordinatio) "Острозької ординації".

Відомий французький історик та мандрівник П’єр Шевальє прямо порівнював Запорізьку Січ з Орденом Святого Іоана Єрусалимського (Мальтійським Орденом).

Сліди козаків-запорожців простежуються й на Мальті та на першобатьківщині Орденського лицарства – в Єрусалимі, де у храмі Гробу Господнього й досі зберігається подарована гетьманом Мазепою чаша з чистого золота. Українських козаків добре знали й на самій Мальті. Був на острові гостем у Мальтійського Ордену й Дмитро Вишневецький, вивчаючи лад та устрій Ордену. Запорожці їздили на Мальту вивчати мальтійське військове мистецтво, а мальтійці приїздили на Запоріжжя вивчати козацьке. У столиці Мальти Валетті стоїть пам’ятник запорожцю.

В соборі Івана Богослова на Мальті є скульптурна композиція, яка датується приблизно 1680 роком. В горішній частині композиції — бюст Великого маґістра Мальтійського ордену Ніколо Коттонера, а підтримують його дві мармурові фігури — запорозького козака та африканського невільника. Світлину цієї композиції опублікував в журналі «Україна» Сергій Правденко. Там само він висловив також деякі припущення, як зображення козака могло опинитися на далекому середземноморському острові.

Після розгрому Запорозької Січі та окупації Правобережжя російськими військами, на початку 80-х рр. XVIII ст. за наказом цариці Катерини ІІ на користь Мальтійського ордену було вирішено комплекс спірних питань щодо власності лицарів у Речі Посполитій та на теренах України, адже орден існував тут більш ніж 200 років. Водночас було засновано Велике Польське пріорство у складі шести командорств. Засноване 14 грудня 1774 р, його існування було послідовно затверджено Польським Сеймом 18 жовтня 1776, папою Пієм VI, 26 вересня 1777 та Великим Магістром фра Еммануелем де Роганом 17 листопада 1777 р.


Джерела: за матеріалами Credo та Вікіпедії

Румунія не визнає молдавської мови в Україні

Румунія виступила проти нового "мовного" закону від ПР. Але зі своїх міркувань..

Румунія не визнає існування молдавської мови і вимагає від України не надавати їй статус регіональної. Про це заявив міністр закордонних справ Румунії Андрій Марга.

"Румунія не згідна з існуванням молдавської мови, відмінного від румунського", - заявив він в ході прес-конференції, коментуючи рішення Верховної Ради України, яка визнала існування молдавської та румунської мов.

"Мова йде про прийнятий в першому читанні законопроект, а питання відмінності між молдавським і румунською мовою в даному проекті актуальний. Необхідно прояснити кілька речей. Перше, немає ніяких відмінностей між молдавською і румунською мовою, що є логічним з румунською точки зору, просто треба сказати, що є румунська мова на якій говорять в різних провінціях, на різних діалектах, але це вже інші проблеми ", - додав він.

Глава румунської дипломатії підкреслив, що Бухарест підтримує відому в академічних колах Молдови точкою зору, що "молдавська це та ж  сама мова - румунська".

"Ми реагуємо зараз, при першому читанні, поки законопроект ще не прийнятий, але наша позиція полягає в тому, що існує румунська мова, на якому говоримо ми і громадяни Республіки Молдова", - додав румунський міністр.

Джерело: http://www.moldnews.md/rus/news/48636

Сьогодні – День Матері!

Сьогодні – День Матері. 

День Матері – це привід привітати не тільки мам, що відбулись як мами, це ще й свято вагітних – привітайте й мам в очікуванні, майбутніх мам. В Україні, до слова, до святкування Дня Матері свого часу долучилась і держава! 

День Матері відзначають другої неділі травня, який вважається місяцем Пречистої Діви Марії. До Матері Божої звертаються християни, просячи заступництва та допомоги. В травні, коли Природа-Мати виряджає свою Доню-Землю в пишному уборі весняних квітів у дорогу життя, праці та радості, люди висловлюють подяку материнській самопожертві й відзначають День Матері.

"Богородиця" посідає чільне місце в релігійній свідомості українців. Це пов'язане з ментальністю та суспільним ладом. Ще здавна князі благали її про заступництво, віддавали честь і хвалу Марії за перемогу в битвах. Богородиця стала опікункою лицарів українського духу — козацтва.

Де́нь матері — міжнародне свято. Вперше встановлене офіційно Конгресом США 8 травня 1914. Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. В Україні офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня.

З XVII по XIX століття у Великобританії відзначалася так зване «Материнська неділя» (англ. Mothering Sunday) – четверта неділя Великого посту, присвячена вшануванню матерів по всій країні.

У США День матері вперше привселюдно був підтриманий відомою американською пацифісткою Джулією Уорд Хоув у 1872 році. «День матері», за версією Джулії Уорд, - день єдності матерів у боротьбі за мир у всьому світі. Концепція Джулії Уорд не знайшла широкої підтримки ні в США, ні в інших країнах.

У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам'ять про свою матір.

День Матері в Україні.

Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була редактор тижневика "Жіноча доля" Олена Кисилевська. Також, 1929 року "Союз українок" зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації "Просвіта", "Рідна школа", "Пласт", "Сокіл" та ін. організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині[2]. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко.
У 1939 свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулось в Україну.

За часів незалежної України свято встановлено "...на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, міжнародної організації "Жіноча громада", Спілки жінок України, громадської організації "Союз українок"..." згідно з Указом Президента України "Про День матері" від 10 травня 1999 року N489/99].


Хай вас Господь оберігає.

Зі святом!

3 травня - Всесвітній день свободи преси

Заява Кетрін Ештон, Високого представника ЄС у справах зовнішніх відносин та безпекової політики, з нагоди Всесвітнього дня свободи преси (3 травня). 


 «Свобода вираження, що закріплена у Загальній декларації прав людини, залишає за кожним право дотримуватися думок без сторонніх втручань, а також шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї за допомогою будь-яких медіа, незважаючи на державні кордони.  

"З нагоди Всесвітнього дня свободи преси Європейський Союз ще раз нагадує про ці принципи та віддає шану тим, хто бореться за повагу до свободи вираження і вільну, плюралістичну пресу та інші медіа.

" Цензура, а також утиск редакторів, письменників, журналістів чи блоґерів – неприйнятні; так само, як і застосування до них насильства та арешти за ініціативою держави. 

ЄС захоплюється мужністю журналістів, які – часто у надзвичайно небезпечних умовах – продовжують надавати незалежну інформацію.

ЄС закликає усі держави гарантувати безпеку журналістів та дозволити їм виконувати життєво важливу роль – повідомляти та коментувати події незалежно, не боячись насильства та звинувачень.

Свобода вираження також поширюється на Інтернет та інші медіа; ЄС твердо виступає проти будь-яких невиправданих, непропорційних обмежень доступу до цих медіа, або їх використання».

Джерело: http://eeas.europa.eu/delegations/ukraine/index_en.htm

Патріарх УГКЦ зустрівся з Папою Римським

Папа Римський Бенедикт XVI 16 березня в Апостольському палаці прийняв на приватній аудієнції Главу УГКЦ Святослава (Шевчука). 

У п’ятницю, 16 березня, в Апостольському палаці Ватикану Святіший Отець Венедикт XVI прийняв на аудієнції Главу Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава (Шевчука). Під час зустрічі Блаженніший Святослав представив Святішому Отцеві динаміку розвитку УГКЦ за останній рік.

У своєму слові Предстоятель УГКЦ підсумував свої пастирські візити до українських єпархій та екзархатів у Північній та Південній Америці, Західній Європі та Україні. У своїй презентації він наголосив на глобальному характері УГКЦ як Церкви, що сьогодні проповідує Боже Слово в різних культурних контекстах, проінформував Його Святість про прийняту Стратегію розвитку УГКЦ на період до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом».

Особливе зацікавлення у Венедикта XVI викликав подарований йому Блаженнішим Святославом новий Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», який, за словами Святішого Отця, є надзвичайно важливим надбанням УГКЦ і необхідним інструментом для реалізації вищезгаданої стратегії.

Папа Римський цікавився також суспільно-політичною ситуацією в Україні, станом суддівства та свободи слова, розвитком екуменічного діалогу та міжцерковних стосунків в Україні. Багато уваги було присвячено розвитку душпастирства серед українських емігрантів у країнах Західної Європи та греко-католиків Росії.

На завершення зустрічі Святіший Отець висловив своє задоволення динамікою розвитку Української Греко-Католицької Церкви, підтримав спільні зусилля УГКЦ та РКЦ в Україні в їхньому змаганні щодо захисту життя ненароджених дітей і гідності сім’ї та засвідчив про свою повагу і молитву про український народ та його державу.