Запаліть Свічку Пам'яті

22 листопада - запаліть Свічку Пам'яті

Наближається сумна, але значуща дата — 75-ті роковини Голодомору (винищення голодом) 1932—33 років.

Скільки людей тоді тоталітарна радянська система замучила, не залишивши їм окрайця хліба, — науковці не можуть підрахувати й досі. З погляду демографії, Голодомор — катастрофа, яка призвела до порушення нормального еволюційного перебігу демографічних процесів та разючого погіршення кількісних та якісних характеристик населення України, тобто українській нації підірвали генофонд, що відчувається і донині.

Спричинену Голодомором деформацію структури населення України можна порівняти із демографічними наслідками ІІ Світової війни. Сукупні втрати внаслідок Голодомору оцінюються у 4,5 мільйона осіб, з яких 3,4 мільйона — через підвищену смертність, а ще 1,1 мільйона — через знижену народжуваність. Ці 4,5 мільйона не народили дітей та онуків, що і обумовило кумулятивні демографічні втрати у шість мільйонів осіб. Ці дані засвідчують масштаби демографічної катастрофи в Україні.

Слід відмітити, що Голод не мав «природної основи». Він був спеціально спланованим радянською владою в рамках кампанії з колективізації земель та вилучення зерна з тим, щоб знищити «національні прагнення» українців, з яких «92%» проживали в селах.

Одночасне врегулювання національного та селянського питань є, на його думку, особливістю Голодомору, який тривав з кінця 1932 р. до літа 1933 р.

«Ми звинувачуємо не російський народ або російську державу у цій трагедії, а комуністичний режим», - сказав Президент України. «Вбивство голодом - це політичне рішення».

Однак, з російського боку, Президент РФ Д.Медвєдєв відхилив у відкритому листі запрошення на заходи. За його словами, Голодомор - це «спільна трагедія» радянських народів; говорити, що він мав на меті знищити українців - це «означає суперечити фактам та надавати націоналістичний підтекст».

Це ще раз підкреслює – що РФ є достойною спадкоємницею російської імперії, та тюрми народів – СССР.

Нагадаємо, що 23 жовтня 2008 р. Європейський парламент назва Голодомор «злочином проти людства та українського народу» .

УАН - 90 років

Сьогодні виповнюється 90 років від дня створення Української Академії Наук.

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав Указ «Про заснування Української академії наук у Києві».

Саме цього дня утілилася давня мрія багатьох поколінь українських інтелектуалів. Українська наука нарешті отримала статус академічної — такий бажаний, але недосяжний у багатолітній період бездержавності. До того часу всі намагання українських учених, зокрема Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, попри відповідність його вимогам європейських академій, не мали успіху.

Ініціатива заснування УАН вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., одразу після створення Центральної Ради. Але здійснили її вже за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

• історико-філологічний,

• фізико-математичний,

• соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукр. характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський.

27 листопада 1918 року академіка Володимира Вернадського було обрало президентом УАН, а секретарем — А.Кримського.

Володимир Вернадський — український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук, засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям).

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921—1922), О.І.Левицький (1922), В.І.Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1929), О. О. Богомолець (1930—1946), О. В. Палладін (1946—1962), Б.Є.Патон (з 1962 року).

Отримавши нагоду дорівняти українську науку до науки інших європейських країн, засновники академії утворили її за кращими зразками тогочасної світової науки. Та й інновацій, доти невідомих європейськимим академіям, у новоствореній науковій установі не бракувало. Як згодом зауважить історик Дмитро Дорошенко, академія мала «широку програму»: вперше увійшли до академічної структури технічні установи, надзвичайно широко потрактовано українознавство (при відсутності традиційного для академій окремого відділу для вивчення вітчизняної культури). У розумінні членів–засновників академії, зокрема її першого президента Володимира Вернадського, українознавство — це не лише українська культура, а й демографія, географія, навіть геологія.

Та не всі плани наукових мрійників втілено у життя. Недовго тривав українське відродження початку ХХ століття. З приходом більшовиків воно змінилось терором та стало – Розстріляним Відродженням.

Деякі з ідей перших українських академіків, попри їх актуальність, не реалізовано і до 90–ї річниці від заснування Української, а нині — Національної академії наук.

Її засновники передбачали створення у Києві цілого академічного містечка. Ліквідацією наукових товариств при академії не обмежуються втрати української науки з початком централізації та творенням єдиного радянського наукового простору. Досі дається взнаки відсутність знищеного на початку 1930–х років могутнього наукового та творчого потенціалу нації. Зокрема - Інституту української наукової мови, що готував, зокрема, термінологічні словники з усіх галузей науки.

Проте сам факт, що українським вченим, попри всі жахи тоталітаризму, що нищив паростки української науки, попри всі складнощі пострадянського періоду вдалося вберегти найвищу установу, яка репрезентує у світі національну науку, заслуговує на повагу.

Батурин - слід пам'ятати

Сьогодні — 300–ті роковини від дня загибелі понад п’ятнадцяти тисяч мешканців непокірної гетьманської столиці

Батурин був столицею Гетьманщини за гетьманів: Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Мазепи й Кирила Розумовського. В українській історії він став символом боротьби проти царського ярма на шиї української свободи.

Російська імперія, яку стрімко будував Петро І, крок за кроком знищувала рештки української автономії. Новий адміністративний поділ України із нав’язаною адміністрацією суперечив гетьманському устрою. Московські воєводи й офіцери поводились усе нахабніше та безкарніше. Коли почалася Північна війна, Іван Мазепа покладав великі надії на шведського короля Карла ХІІ: похід того на Москву давав українцям шанс звільнитись від московських пут.

300-річчя загибелі Батурина. Нагадаємо:

10 листопада 1708 року московський цар Петро І віддав наказ знищити гетьманську столицю України – Батурин. Виконував наказ фаворит Петра І, в майбутньому генералісимус Олександр Меншиков. Батурин, добре укріплена фортеця з належним запасом провізії і боєприпасів, міг витримати багатомісячну облогу.

Але в ніч на 12 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс повідомив Меншикову про таємний хід, що вів у фортецю.

13 листопада московське військо, скориставшись підземним ходом, проникло до міста. Незважаючи на запеклий опір, стримати натиск царського війська козакам не вдалося. Розпорядженням Меншикова, всіх мешканців Батурина було жорстоко страчено, а місто спалено. Московське військо вчинило в Батурині дикий пекельний терор.

24 жовтня (за старим стилем) гетьман Іван Мазепа із загоном у 1200 козаків покинув Батурин і вирушив назустріч шведському війську. Наступного дня гетьман перейшов Десну... Відчувши «щось не те», під мури української столиці з’явились Меншиков та Голіцин.
А батуринці тим часом підправляли вали, укріплювали брами, готували зброю. Найбільша в Україні фортеця мала достатньо продовольства й пороху, ще й потужну артилерію (близько 100 гармат), аби витримати тривалу облогу і відбити будьякого ворога. Керівники оборони — сердюцький полковник і водночас наказний гетьман Дмитро Чечель, батуринський сотник Дмитро Нестеренко та генеральний гарматний осавул, прусак Фрідріх Кенігсек — добре знали свою справу і мудро керували шістьма тисячами вояків батуринського гарнізону.
26 жовтня новину про Мазепу і шведів повідомили царю, однак той не повірив. Аж 28го Петро впевнився і знесамовитів. Одразу ж на повні оберти запрацювала підступна пропагандистська машина: до народу полетіли численні укази-­наклепи про «ізмєну» гетьмана, про його корисливі, «антихристиянські» наміри. Водночас у бойову готовність приведено російські гарнізони, якими вже була нашпигована Україна. А вірних царю чи просто розгублених козацьких полковників покликано до Глухова — щоб обрали собі нового гетьмана...
Мазепа зустрівся з Карлом лише 29 жовтня. Було укладено шведсько-український військово­-політичний союз, і керманичі домовились іти на зимівлю в Батурин. Проте не змогли того ж дня форсувати Десну. Аж 31-го щільним гарматним вогнем збили російські батальйони на протилежному березі й переправились на плотах, які виготовили козаки Мазепи. Поки пробирались через підмерзле болото, відбиваючи наскоки московитів, минув іще один день...

Меншиков зібрав під стінами гетьманської столиці понад 20 полків.
Першого листопада (за ст.стилем), дізнавшись про наближення шведів, цар опівночі послав Меншикову останній наказ: або штурмуй, або відходь, бо «ворог близько». «Історія Русів» пише: «Приступи відбивано кілька разів від міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, московити відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу».
А в цей час у самому Батурині наказний прилуцький полковник Іван Ніс та гетьманів тлумач Стефан Зертис стали намовляти батуринців одчинити брами. Проте ті обурились і прикували обох до гармат: нехай штрейкбрехерів судить сам гетьман, адже він ось­ось надійде... Подальші події «Історія Русів» описує так: Іван Ніс «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький... »

Коли близько шостої ранку, ще затемна, у фортеці спали, стали з’являтися з підземного ходу, мов сарана, меншиковські стрільці, сонні батуринці не зразу збагнули, що відбувається. Вояки мужньо оборонялись, та паніка і безлад доконали справу. Кенігсек хотів розставити біля гармат своїх людей — для оборони, проте був поранений...
Коли розвиднілось, у Батуринському замку вже порядкували розлючені московські стрільці. Почалась хижа розправа над переможеними, від якої вжахнулась не лише Україна, а й увесь світ: вішали, колесували, здирали шкіру з живих, четвертували. Меншиков був подиявольськи вигадливий на різні тортури, «що саму уяву жахали», і смакував муками катованих. Підмерзла земля не вбирала крові — червоні калюжі довго парували на морозі. А по Сейму попливли плоти, де на хрестовинах розіп’яли повстанців: аби козацька нація бачила, чим закінчуються бунти. Особливо хотілося московитам сердюцької крові — полювали за гетьманською гвардією довго і вперто. Однак Дмитрові Чечелю з групою оборонців удалося вислизнути з пекельної веремії. Напівживий від ран і втоми, полковник добився до Обмачева, де жив кум. Той справді обігрів родича, поклав на піч, а сам пішов... і здав його стрільцям.

Вирізавши всіх живих (а у фортеці, крім вояків та городян, були тисячі біженців із округи) та пограбувавши Батурин — зокрема численні православні святині і гетьманський палац, п’яна меншиковська орда підпалила його.

По всій Україні, на пострах поспільству, вивішувались відтяті голови мазепинців. У Лебедині день і ніч працювала катівня. Петро жорстоко розправився з родинами полковників і старшин, які пішли з Мазепою, — у них позабирано маєтності, чимало страчено, а багатьох відправлено до Сибіру та в Архангельськ. Не обминули репресії і священиків, зокрема настоятеля Крупицького монастиря Гедеона Одорського за підтримку непокірного гетьмана заслали на Соловки.

А 5 листопада в Глухові, який оточили драгуни, була скликана козацька рада. Спочатку на майдані колесували наказного гетьмана Дмитра Чечеля (Кенігсек уник цієї долі, бо від ран помер у дорозі) та Дмитра Нестеренка. Другим актом драми стало проголошення анафеми Мазепі, а третім — «вибори»: гетьманську булаву, за режисурою царя, вручили полохливому 62-річному Іванові Скоропадському, і той склав присягу на вірність Петрові.

Невдовзі Полтавська битва довершила українську драму і на цілі століття наперед визначила долю козацької України як однієї з провінцій хижої імперії.

P.S. За триста років - політика Російської держави по відношенню до України не змінилася: Розділяй, свари та володарюй. Непокірних - знищуй.

Перший українець в Америці

Цього року відзначається 400-літній ювілей з того часу, коли перший українець ступив на американський континент.

Саме в 1608 році Іван Богдан ступив на узбережжя Північної Вірджинії (місто Джеймстаун), прибувши на англійському корабелі “Марія і Маргарита” з Європи.

Цей факт зафіксовано у книжці спогадів “Правдиві мандри...”, написаній у 1630 році, капітаном Джоном Смітом (відома постать англійської та американської історії).

Сам Іван Богдан був родом з Коломиї.

Там його і зустрів Джон Сміт (1580-1631). Від 16 років почався його пригодницький шлях, що проліг через багато країн Європи. Після участі в різних війнах і битвах Джон Сміт потрапив у турецький полон. Звідти втікав додому, як пишуть книжки, через Україну та Польщу.

Дослідник української еміграції в США професор Осип Кравченюк , покликаючись на спогади самого Д. Сміта, які 1910 року перевидали в Едінбурґу (Шотландія), пише, що автор згадує про свій побут у "Галіко і Колонії" в Польщі, що звісно є "Галичі й Коломиї", звідки він поїхав до Германштадту в Трансільванії. До речі, про Коломию як "Колонію" писали і в деяких інших латиномовних джерелах.

Навесні 1607 року Джон Сміт був уже в Америці, де в гирлі річки Джеймс разом з іншими колонізаторами заклав відоме нині місто Джеймстаун у штаті Вірджинія. У 1608 році лондонська компанія "Вірджінія Кампані оф Лондон" споряджає до американського берега корабель "Марія і Марґарита" здебільшого з цивільними пасажирами. Був серед них і кваліфікований майстер Іван Богдан з Коломиї. У жовтні 1608 року корабель причалив до берега, а відтак піоніри дісталися до Джеймстауна

Іван Богдан був корабельним теслею, добре знався на виробництві скла і дьогтю — дуже цінної тогочасної мануфактури. Можливо тому, перша за океаном скляна гута була заснована саме в Джемстауні.

У червні 1619 року багато європейських заробітчан, в т. ч. й Іван Богдан організували перший в Джеймстауні страйк, вимагаючи від місцевої влади, аби їх зареєстрували як повноправних громадян міста та аби їх трактували нарівні з англійцями. Їхні вимоги задовольнили.

Подальша доля вихідця з українського Покуття невідома.

Українська діаспора у США вважає його першим українцем Америки і випустила на його честь поштову марку в середині сімдесятих років минулого століття.

Чорний день календаря

Людям старшого покоління ця подія відома як Велика Жовтнева соціалістична революція, насправді це був Більшовицький переворот 1917 року.

25 жовтня 1917 року (за новим стилем 7 листопада) у Петрограді військові сили, прихильні до Російської партії більшовиків, захопили всі ключові пункти столиці та резиденцію Тимчасового уряду – Зимовий палац, і взяли владу у свої руки.

На II з’їзді Рад, який у цей час проходив, Ленін оголосив про перехід влади в Росії у руки Рад. Вони одразу проголосили “Декрет про мир”, в якому пообіцяли укласти сепаратний мир з німцями, та “Декрет про землю”, за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь-якого викупу і розділена між селянами. Ставлення більшовиків до національного питання було відображено у “Декларації прав народів Росії”, яка проголосила ліквідацію всіх національних привілеїв і обмежень. Але головним було не національне самовизначення, не створення незалежних демократичних держав, а об’єднання трудящих різних національностей для спільної боротьби проти “експлуататорів” за побудову комуністичного суспільства. Історія вже показала, що всім ці гасла використовувались тільки для захоплення влади та побудови тоталітарної системи.

Враховуючи величезне стратегічне значення України, більшовики прагнули якомога швидше встановити контроль над її територією. Але зробити це було не так просто. Адже навіть у радах великих міст вони не мали переваги або більшості. Більшовицька партія на той час складалася з російської та єврейської інтелігенції і робітників, та не відображала настрої корінного населення. B Україні більшовики мали незначний вплив. Адже, навіть наступного, 1918 року, їх тут налічувалося тільки 4-5 тисяч.

Якщо в Москві та Пітері більшовики швидко здобули всю повноту влади, то в Україні, Kубані й на Дону зазнали поразки.

Українська Центральна Рада не визнала більшовицького перевороту й засудила його. На момент Жовтневого перевороту ситуація в Києві була надзвичайно складною. Тут одночасно існувало три сили: Центральна Рада, Рада робітничих і селянських депутатів та штаб Київського військового округу, що залишився вірним Тимчасовому уряду. Першими на виступ наважилися більшовики, і вже 10 листопада 1917 року робітники київського заводу “Арсенал” підняли повстання проти військового штабу. Центральна Рада спочатку зайняла очікувальну позицію, але у вирішальний момент наказала 8 тисячам своїх бійців прийти на допомогу більшовикам. Це змусило війська Тимчасового уряду евакуюватися з Києва.

А 9 листопада було проголошено Третій Універсал Центральної Ради (прийнято 7 листопада), чим було зроблено важливий крок до незалежності України. Універсал проголосив ліквідацію поміщицького землеволодіння, встановлення 8-годинного робочого дня, державний контроль на підприємствах. Згідно з ним була проголошена Українська Народна Республіка (УНР) у складі дев’яти губерній, де українці становили переважну більшість. Але проголошення УНР не відповідало меті більшовиків, для яких Україна виступала цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів.

Вже 4 грудня у Києві отримали телеграму за підписом Леніна та Троцького, яка називалася “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради”. Цей грубий ультиматум українською стороною було відкинуто, і відповідь не забарилася – 8 грудня 1917 року з Бєлгорода на Україну напали більшовицькі війська, очолювані Антоновим-Овсієнком.

З цього часу розпочався більшовицький терор проти нашого народу.

Історик Олександр Музичко виділяє найголовніші злочини комуністичного режиму проти України:
придушення Української національно-демократичної революції 1918 року;
терор проти українського селянства у 1919-1921 роках (“військовий комунізм”);
знищення української інтелігенції у 1920-1930-х роках;
масовий терор проти науковців, інтелігенції, пересічних громадян у 1930-ті роки;
Голодомори проти українського селянства 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років;
вбивства радянськими спецслужбами провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших), що є проявом міжнародного тероризму;
терор проти населення Східної України у 1944-1945 роках;
терор проти населення Західної України у 1939-1941 та 1944-1950-х роках;
ліквідація Української повстанської армії;
гоніння на українську інтелігенцію протягом 1950-1980-х років;
приречення на загибель багатьох українців в Афганістані;
гоніння на українську церкву протягом майже всіх років існування СРСР.

Слід зазначити, що цей далеко не повний перелік злочинів комунізму в Україні. Головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, яка її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — створила радянську людину, “совка”. Процес її створення в СРСР тривав протягом всього часу його існування. Саме комуністичний режим винен у дискредитації ідеї українського націоналізму.

У 60-80-ті роки радянська влада намагалася знищити духовний цвіт нації. У мордовських таборах морили дисидентів-інтелектуалів: Василя Стуса, Івана Світличного, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола та багато інших.

Вчений Мирослав Попович цей радянський період нашої історії назвав “червоним століттям”. На превеликий жаль, воно для України ще не закінчилося, яскраве підтвердження цьому – сьогоднішня ситуація в країні. Тільки Україна робить перші несміливі і незграбні кроки в Європу, як активно почитає діяти не лише офіційна Москва, але й наші місцеві яничари та безбатьківці.

«Революція» 1917 року змінила світ і наслідки цих змін були і залишаються вагомими, але чи варто назвати Російську революцію, за зразком Французької, Великою? Вона була Великим, але – Горем для всього цивілізованого Людства.

Джерело

Розстріляний сміх

Старший брат Остапа Вишні був не менш талановитим, але назавжди залишився менш відомим

Батько письменників Михайло Губенко народився у Лебедині в родині шевця. Відслуживши довгі роки в царській армії, знайшов роботу поблизу Груні — найнявся до поміщиці фон Рот, у маєток на хуторі Чечва.

У батьків було 17 дітей. Тринадцять вижили. І першим із них був Василь, на рік молодшим — Павло. Вони ще народилися на хуторі Чечва. Потім Михайло купив хату в Груні, й решта братів та сестер з’явилися на світ там.

Згодом хлопців відправили до Зіньківської двокласної школи. Михайло мріяв дати їм добру освіту. А оскільки статки не дозволяли, то скористався наказом київського генерал–губернатора та своєю колишньою службою і відправив спершу Василя, а через рік і Павла на безкоштовне навчання до Київської військово–фельдшерської школи. Закінчивши її та склавши екстерном іспити за восьмий клас гімназії, Василь у вісімнадцять років почав службу у військових госпіталях, побував на фронтах Першої світової.

І вже тоді народився як Чечвянський, бо став писати до військових газет, користуючись різними псевдонімами. Їх за життя назбирав немало: В.Ч., Вас.Ч., Василь Грунський, Василь Чечвянський, Чечвянський–Колюмб.

Журналістика перекваліфіковує медика на професійного письменника. Повернувшись із Ростова–на–Дону в Україну, Василь віддається творчості. Двадцять шостого року стає співробітником гумористично–сатиричного журналу «Червоний перець» і незабаром — його відповідальним секретарем. 1928 року вийшла його перша збірка «Царі природи». Вже наступного року з’являється вісім збірок.

До 34–го, разом із перевиданнями, мав 16 книжечок.

У грудні 1933–го арештували Павло Губенка (Остапа Вишню). Після арешту брата Василь Чечвянський відчуває різку зміну ставлення до себе. Його перестали друкувати, а це було практично єдиним джерелом існування сім’ї. Родина бідує.

Арештували письменника 2 листопада 1936 року. Після проведення «слідства» в Харкові Василя етапували до Києва. Помістили у Лук’янівську тюрму, а 14 липня 1937 року засудили до розстрілу, звинувативши в тероризмах–контрреволюціонізмах та іншій більшовицькій єресі, яку приписували всім без розбору. У протоколі закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР за той день зафіксовано: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх свідчень на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства... Підсудний заявив, що свідчення не відповідають дійсності... В останньому слові нічого сказати не побажав...» На відміну від брата, смертна кара ув’язненням замінена не була.

15 липня Василя Губенка–Чечвянського розстріляли.

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 16 травня 1957 року вирок від 14 липня 1937 року щодо Василя Губенка було скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину.

Джерело: "Україна молода"

Розстріляне Відродження

3 листопада 1937 року стало чорним днем в історії української нації. Саме в цей день радянська репресивна машина знищила сотні Геніїв Українського Народу.

Саме в цей день Українське Відродження стало – розстріляним.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.

Це відродження було логічним продовженням розвитку української нації, діяльності тих українських митців, що навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi світового визнання (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський).

Після революційних подій, введенням рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр. та набуттям Украïною своєï державності (1917-1919) та проголошення курсу на українізацію в УРСР на повний голос мала змогу проявитися вся сила та велич творчості нації.

Вийшовши в масi своïй з нижчих верств населення (службовцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння украïнськоï елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями в той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Основними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Але тоталітарна система не терпить ніякої свободи. В тому числі – і свободи нації.

Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах.

1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельковський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали майстри світового рівня Михайло Бойчук разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром, яких розстріляли 13 липня 1937 в Києві.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб -представників української інтелігенції - цвіту нації.

Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна.

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном.

Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом.

Це трагедія всього людства, яке не пізнало багатьох геніїв Українського Народу.