Принц Філіп був нащадком Великих князів Київських та Королів Руси-України

Принц Пилип, герцог Единбурзький був спадковий принцом Греції та Данії.
В той же час, принц Пилип був прямим нащадком Великих князів Київських,
Королів Русі-України та Великих князів Руських (Великих князів Українських).

Принц Пилип, Герцог Единбурзький (англ. Prince Philip, Duke of Edinburgh) народився 

10 червня 1921, на Корфу, Греція, помер 9 квітня 2021, у Віндзорі, Англія) — чоловік і троюрідний брат королеви Великої Британії Єлизавети II.

Він був сином сином принца Грецького і Датського Андрія та онуком короля Греції Георга І.

В той же час, він є далеким нащадком українських королів і князів.

Так, відповідно до цього генеалогічного дерева, принц Пилип є нащадком
Великого князя Київського Святослава Хороброго,
Великого князя Київського Володимира Великого,
Великого князя Київського Ярослава Мудрого,
Великого князя Київського Мстислава Великого,
Великого князя Київського Володимира Мономаха.

Також, відповідно до його родоводу, герцог Единбурзький Пилип (Філіп) є нащадком
Короля Русі Ізяслава Ярославича (сина Ярослава Мудрого)
Короля Русі Ярополка Ізяславича (онука Ярослава Мудрого)
Самодержця і Господаря Русі, Великого князя Київського Романа Великого
Короля Русі Данила Романовича
Короля Русі Лева І
Короля Русі Юрія І   та інших.

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  
*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Крім того, принц Пилип (принц Філіп) є нащадком
Анни Ярославни, королеви Франції та багатьох її нащадків Королів Франції

ще герцог Единбурзький Пилип (Філіп) є спадкоємцем
Князів Київських Івана та Андрія Гольщанського,
а також Софії Андріївни Гольшанської, дружини 

короля Польщі, Великого князя Литовського, 

Господаря і Спадкоємця Русі Владислава ІІ Ягайла.

Детальніше подивитись родовід принца Пилипа (Філіпа), герцога Единбурзького
можна на відповідних схемах:

Читайте також :

 Початки становлення української шляхти (від IV ст.)

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Повний титул Гетьманів України

* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Плани Наполеона щодо України

1812 року на теренах визволеної від російської імперії України, Наполеон Бонапарт планував створити дві держави:
Одна держава мала б скла­датися  „з Полтавського та Чернигівського князів­ства - по течії Дніпра від Десни до Орла".
Козаки, ві­домі під назвою Запорозьких, разом із кримськими татарами мали увійти у другу державу, що складалась би з Дніпровської частини Січеславщини, цілої Таврії та всієї долини Дон­ця до Дону, який разом з Азовським та Чорним морем буде кордоном цієї держави на півдні”. 

"Коли ж діждемось Наполеона 

З новим і праведним законом? 

А діждемось таки колись!" 

15 серпня 1769 (250 років тому) народився видатний діяч всепланетарного масштабу Наполеон Бонапарт.

За своїм впливом на історію Европи і всього світу, за значенням його діянь та його епохи Наполеона порівнюють з Александром Македонським, Атилою і Карлом Великим.

За декілька років йому вдалося покорити майже всю Европу, де він утворював нові національні, демократичні держави.

У Східній Европі він відновив Королівство (герцогство) Польське та Велике князівство Литовське, звільнивши їх від окупації Російської імперії. Йшла підготовка до масштабної війни з Московією. Одним із головних напрямів удару планувався - КИЇВСЬКИЙ. 

Стратегічною метою Франції було звести Російську імперію до кордонів Московського царства XVI століття.
Для цього на першому етапі війни слід було звільнити землі на захід від Дніпра та відбудувати Польщу (як хотіли польські діячі - аж до Чорного моря, за рахунок українського Правобережжя). 


Про Наполеонівські плани для України. 

В своїй книзі "НАПОЛЕОН І УКРАЇНА. Невідомі документи із тогочасними ілюстраціями" історик Ілько Борщак пише:
"Французька дипльоматія студіюючи українське питання, занялася навіть Дунайською Січчю. 
б грудня 1804. р. французький аґент у Бухарешті сповіщає уряд, що він ввійшов в зносини з трьома тисячами козаків „рештою запорожців, що після розгрому їх царицею Катериною, виеміґрували на Дунай, де дістають від Волоського володаря 8 піястрів на місяць та утворюють свою знамениту кінноту. Я гадаю, що цих людей не треба тратити з нашого обрію”. 

У Парижі дійсно не тратили з ока цих людей, бо вже як вибухла війна, у вересні 1805. p.. французький посол у Царгороді, генерал Себастіяні, відвідав Галац, Браїлів, Констанцу, приняв депутацію запорожців, якій урочисто / обіцяв „по розгромі Росії, відвічного ворога свободолюбних народів” повернути „стародавні вольності в захист яких від нині стоятиме великий наш Наполеон ”. 

Пізніше, 25 жовтня 1811 року інший французький дипломат писав до Парижа: „Селяни на Волині всі охоплені антимосковським настроєм, палять магазини й урядові будинки в Острозі, Володимирі, Бердичеві. Я сподіваюсь за кілька день мати цікавіші інформації від одного аґента, що виїхав у глиб України”.

Цілий рік 1811 і за першу половину 1812. р. Біньон, на підставі своїх конфідентів, надсилає урядові Франції досить докладні відомості про становище в Межибожі, Острозі. Житомирі, Чуднові, Луцьку, Черкасах, Камянці, Ковелі, Бердичеві, Херсоні, Катеринославі (Січеславі).
Скрізь у цих відомостях мова про дисльокацію російських військ і про незадоволення місцевого населення".

1 липня 1812 у Вільно Наполеон підписав декрет про відновлення Великого князівства Литовського в межах Мінської, Віленської, Гродненської губерній і Білостоцького округу. Планувалось створити автономні «Литовську» і «Білоруську» адміністративні одиниці. 

Того ж 1812 року було підготовлено Меморіял про українську справу.
Цим меморіялом пропонувалось Наполеонові утворити низку „незалежних держав, яких інвеститура належатиме виключно Великому Імператорові”. 

Одна держава, відповідно до Меморіялу, мала б скла­датися  „з Полтавського та Чернигівського князів­ства - по течії Дніпра від Десни до Орла".

Також планувалось, що козаки, ві­домі під назвою Запорозьких, разом із кримськими татарами ввійдуть у другу державу, "якої гарна назва Таврида нині опаскуджена".
Тому пропонувалась нова назва для цього державного утворення „Наполеоніда”, що замінить стару назву „Таврида”. 

"Наполеоніда складатиметься з Дніпровської частини Січеславщини, цілої Таврії та всієї долини Дон­ця до Дону, який разом з Озівським та Чорним Мо­рем буде кордоном цієї держави на півдні”.

Оця нова держава „зложена з народів завжди на коні, маючи на чолі єдиного вождя й конституцію, відповідну звичаям цих народів з можливою перспективою політичної незалежності витворить із себе цивілізовану націю, що буде міцним бар'єром проти амбітних проектів Московщини на Чорнім Морі. Таким чином можна буде звільнити ці народи від держави (Росії), яка їх пригнічує та принижує. Народи ці мають високі почуття взагалі чужі російському народові. Вони дуже нетерпеливо переносять російське ярмо".

Велика кількість української козацької шляхти підтримували Наполеона в його планах звільнення України.
У 1812 році, під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію, Іван Котляревський та інші українські діячі, навіть почали формувати добровольчі козацькі полки, які, в разі приходу французьких військ в Україну, могли стати основою армії новоутвореної держави. 

На жаль всім цим планам, після відступу Наполеону під Москвою, не вдалось збутись. 

Проте діяння й слава Наполеона Бонапарта й досі впливають на міжнародну політику й задають вектори розвитку для всього Европейського континенту.


Читайте також:
* Справжня сутність Москви
* Як Московія в України Русь позичила
* ПанЕвропа та український вимір

Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Боротьба за спадщину Королівства України-Руси тривала всю другу половину XIV століття. Велике князівство Литовське, Польща та Угорщина воювали не лише за українські землі, але й за титул Короля Руси (України). 

Руське королівство (Українське королівство) було прямим спадкоємцем Великого князівства Київського (Київської Русі) й займало територію майже всієї сучасної України.

Детальніше про становлення та розвиток Українського королівства можна прочитати в попередній статті: тут. 

Королівство Руси-України було однією з наймогутніших держав Центральної та Східної Европи того часу. В багатьох загально-европейських хроніках та гербовниках є згадки про Українське Королівство та є зображення й опис герба як Королівства, так й окремих його земель й міст.  

В геральдичній поемі 1260 року „Clipearium Teutonicorum” описується Тризуб, як герб Короля Русі ("Rutheni Regis").

В европейських гербовниках "Zurich Roll" (1340 р.) "Grand Armorial équestre de la Toison d'or" (Великий Гербовник лицарів Золотого Руна, 1429 р.), "Bergshammar Armorial" (1441 р.) та інших є як опис Тризуба, так і зображення іншого герба Королівства Русі (жовтий лев на синьому або чорному фоні), герб Поділля (сонце на синьому фоні), герби українсько-литовських князів "Погоня", а також подано багато гербів української шляхти, якими користувались як князівські роди, так пізніше й козацька старшина.

Більше того, в іспаномовному географічному трактаті 1300–1306 рр. “Книга знань про всі королівства” згадано Королівство України-Руси  "…в якому є 5 великих міст. Перше називається Львів, друге – Київ, третє – Володимир (Володимир-Волинський, столиця Волинського князівства),  Пінськ, інше – Сіверськ”. В цій науковій книзі також вказано що велика країна Русь (Roxia), знаходиться на захід від Танаїса (Дону), межує з країною Романією (Східна Римська імперія, тобто Візантія) на півдні та і з королівством Швабія (Suava/Suana) на Заході.

1308 року, після короля Русі-України й Великого князя Київського Юрія Львовича, співправителями Українського Королівства стали його сини Лев II Юрійович та Андрій Юрійович. 

Ще в 1310-х роках за правління дуумвірату Королів Русі братів Андрія і Лева Юрійовичів почався тиск з боку Великого князівства Литовського на українські землі.
Великий князь Литовський Гедимін, об'єднавши більшість білоруських земель в єдину державу, почав претендувати й на українські землі.

Литовські князі цілеспрямовано почали "збирання руських (українських) земель". Гедимін  титулував себе „Королем Литовським і Руським (Давньоукраїнським)” (Letphinorum Ruthenorumque rex)  й претендував на землі Королівства Русі-України.
А його син і наступник князь Ольґерд заявляв, що "всі руські (українські) землі мають до нього належати".

Поступово Гедимін зайняв Берестейську землю, у васальну залежність від Литви перейшли Турово-Пінське та інші північні українські удільні князівства. Протягом 1319—1320 рр. приєднав Берестейщину, Підляшшя і Дорогочин.
Литовсько-руські літописи XVI століття стверджують, що співправителі Українського королівства Андрій та Лев ІІ загинули 1323 року саме у війні з Великим князем Литовським. Після чого Гедимін підкорив собі Велике князівство Київське й поставив у Києві свого намісника князя Міндовга.

В цей час номінально в Королівстві Русі правив син короля Лева ІІ - король Русі-України Володимир Львович, проте фактично державою керувала боярська рада, під головуванням Галицького боярина Дмитра Дедька.

Після смерті останнього Короля України-Руси з династії Ярославовичів-Мономаховичів-Романовичів Володимира Львовича починається відкрита боротьба сусідніх держав за українські землі та Українську корону.

Володимир Львович загинув 1340 року. Після цього, онук короля Руси-України Юрія І Львовича (по жіночій лінії), син мазовецького князя Тройдена Юрій II Болеслав став Королем Русі-України в 1325-1340 рр.
Він намагався зберегти єдність Української держави й вів перемовини як з польським, так і з литовським королями.
Польща, Угорщина та Литва мусили погодитися з правлінням Юрія ІІ Болеслава Тройденовича, бо його активно підтримував хан Золотої Орди Узбек.

1331 року король Юрій ІІ Болеслав одружився з дочкою князя Гедиміна, що одночасно була сестрою дружини польського короля Казимира.
Згодом Юрій ІІ, не маючи синів, признає своїм наступником "у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі" князя Любарта Гедиміновича, який був одружений з донькою короля Русі Лева ІІ Юрійовича, Євфимією. Натомість Галичина, після смерті Юрія ІІ мала б відійти до польського короля Казимира ІІІ з династії Пястів.

Проте ця політика не вдовольняла оліґархічно-боярську знать, що правила у Галичині,  і 7 квітня 1340 року у місті Володимирі (Володимир-Волинський, тогочасна столиця Волинського князівства) галицькі бояри отруїли короля Юрія ІІ.

Престол Руського (Українського) королівства опинився вакантним. На нього одночасно почали претендувати володарі Королівства Польського, Угорського та Великого князівства Литовського.

Польський король Казимир III доводив своє право отримати українську корону як представник династії П'ястів, до якої належав попередній Король Русі.

Гедимін підтримував свого сина Дмитра-Любарта, який був чоловіком королівни Ганни, доньки короля Русі-України Андрія Юрійовича.

До суперечки за Українську корону долучилось й Королівство Угорське, яке мало давні претензії на землі Західної України, а королі Угорські титулували себе "королями Галичини і Волині".
Ще в 30-тих роках XI ст., скориставшись міжусобицями, які розпочалися у Київській Русі після смерті Ярослава Мудрого, угорський король Іштван І захопив південну частину Закарпаття, а його син отримав титул «князя русинів»
До XII ст. Угорщина захопила всі землі Закарпаття, проте у 1280—1320 рр., під час найбільшого розвитку Королівства Русі-України, східна частина Закарпаття повернулась під владу Українських Королів.

1339 року польський король Казимир уклав у Вишеграді з угорським королем Карлом Робертом з Анжуйської династії угоду про те, що якщо у Казимира не буде синів, польська корона перейде до угорського королевича Людовика, сина Карла Роберта й сестри Казимира Ельжбети. За це Угорщина мала допомогти Казимирові в майбутньому приєднанні до Польщі земель Королівства Русі-України, після смерті Юрія ІІ Болеслава.

У 1340 році зять короля Русі-України Андрія Юрійовича та син Гедиміна Дмитро-Любарт був обраний та проголошений Королем Русі. В державі не виникло ніякої опозиції новому королю, що був близьким родичем королів Русі та представляв (по жіночій лінії) давню українську королівську династію.
В той же час бояри залишались й далі фактичними правителями Галичини. Владу тут остаточно захопив місцевий оліґархічно-боярський клан на чолі з Дмитром Дедьком, відомим ще з часів Юрія-Болеслава, що тепер титулував себе „правителем Руської землї” (provisor seu capitaneus terre Russie) і був під чисто номінальною владою короля Дмитра-Любарта.

Скориставшись ослабленням централізованої влади в Україні, польський король Казимир III організував наступ на Львів. В той же час угорський король Людовік остаточно закріпився на Закарпатті й також відправив війська на Галичину.

Багато істориків стверджують, що в отруєні короля Юрія ІІ є й польський слід. Адже Казимир відразу після його смерті вторгся з великим військом у межі Української держави.
Захопивши Львів Казимир забрав велику здобич – скарбницю українських королів, в якій були також  кілька велики золотих церемоніальних хрестів, дві дорогоцінні королівські корони, королівська багряниця (мантія) та кований золотом трон. Це означає, що саме Львів, а не волинський Володимир був тоді столицею всього Руського королівства.

В 1340 р. Казимір III здійснив два маштабні походи на Львів, також до Галичини прибули угорські військові загони. Проте, окрім грабунку, обидва походи були невдалими й Королівству Русі-України ще деякий час вдавалось зберігати свою незалежність.

З цього часу почалась багаторічна боротьба за спадщину Королівства Русі. Любарт володів Володимиром, Луцьком, Крем'янцем та Белзом. На його боці виступали також Подільське та Київське князівства.
Король Русі-України Дмитро-Любарт залучив, як головного союзника, свого батька Великого князя Литовського й татар. А польський король Казимир, скориставшись конфліктом Любарта з боярами, увійшов у порозуміння з Д. Дедьком та заключив союз з Угорщиною щодо спільної політики проти Руси-України.

Польський король Казимир домовився з боярською радою на чолі з Дмитром Дедьком, що визнав себе по черзі васалом то українського короля, то польської або угорської корони.

1344 року більшість Галицького князівства повернулось під владу короля України Любарта, за винятком Перемишльської і Сяноцької земель, які захопили поляки. 

Видатний український історик Михайло Грушевський пише, що Українським королівством "по Юрію-Болеславу володів Любарт, аж до 1349 р., коли Казимир, напавши з сильним військом, забрав усю землю з усіма городами й замками, зіставивши Любарту тільки місто Луцьк з його округом". 

1349 р. Казимір III проголосив себе «щитом християнства» і, заручившись підтримкою Папи Римського та нейтралітетом татар, здійснив "хрестовий похід" на Русь-Україну проти "язичників-литовців і схизматиків-православних (українців)". Тоді він захопив міста Львів, Белз, Берест, Володимир та інші.Король Любарт зміг зберігти свою владу лише на Волині, а за Галичину тривала постійна польсько-українська війна, в якій періодично брали участь Золота Орда, Литва і Угорщина. 

У квітні 1350 р. Казимір III уклав угоду зі своїм небожем угорським королем Людовіком І, про те, що, у разі, якщо у Казиміра не буде синів, то після його смерті польські, галицькі, холмські та белзькі землі перейдуть під владу Угорщини.
В свою чергу Угорський король Людовик І «відступав свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Русі й додав до свого титулу „господар і спадковий володар Русі” або "пан і дідич Русі".
А в разі наявності спадкоємця в короля Польщі, володарі Угорщини повинні були сплатити визначену суму (100 тис. флоринів) відступного за королівство Руси, яке повинно було повернутись від Польщі до Угорщини. 
Тим часом, під час своїх походів на Волинь та Берестє, Казимир узяв у полон короля Любарта.

Король угорський Людовик так само увійшов в Берестейсько-Дорогичинську землю. Цей похід закінчився мирною угодою між Литвою та Угорщиною й Польщею, відповідно до якої Любарта звільнили й він залишав за собою Волинські землі, проте обіцяв бути союзником проти пруських рицарів і татар. Окрім того в Литві мала бути заведена католицька єпархія.

Король Любарт-Дмитро Гедимінович, продовжував боротись за Королівство України-Руси, здійснив кілька походів на Галичину і здобував Львів у 1351 та 1353 роках. 

24 червня 1355 року була підписана нова мирна угода, відповідно до якої Польща отримувала Галицьку, Перемишльську і Сяноцьку землі, а король Русі Любарт — Володимирську (Волинську), Луцьку, Белзьку, Холмську і Берестейську землі. Волинське місто Крем'янець залишався у спільному володінні обох монархій.

Таким чином Дмитро-Любарт хоча й мав титул володаря Королівства Русі або Великого князя Руського, а 1347 року Візантійський імператор Іоанн звертався до нього, титулуючи "королем Дмитром-Любартом", проте провів все своє життя у боротьбі з Польщею та Угорщиною і правив в основному на Волині та деяких прилеглих князівствах.
У 1353—1366 рр. тривала війна Короля Русі-України Любарта з поляками за галицько-волинські землі.
1366 року була підписана ще одна Мирна угода: під владу польського короля, крім Галичини, відійшла Західна Волинь із Холмом, Белзом і Володимиром.

Лише 1370 р. король Любарт відвоював у поляків Володимир.

В цей же час, Великий князь Литовський (правив у 1345—1377 рр.) Ольгерд Гедиминович, рідний брат Великого князя Русі Любарта, близько 1355—1356 рр. відвоював у татар та приєднав до Великого князівства Чернігово-Сіверську землю.

1362 р. в битві біля річки Сині Води спільне українсько-литовське військо розбило татар і звільнило від них Київщину, Поділля і Переяславщину.
Ольгерд був також союзником Любарта в боротьбі з поляками, а за його правління у Великому князівстві Литовському руська (давньоукраїнська) мова набула статусу державної.
Він, як і його батько Гедимін, проводив політику "збирання руських земель".
Хоча Ольгерд не титулував себе "королем Русі", бо цей титул належав його брату Любарту, проте неодноразово заявляв що "вся Русь мусить належати до Литви".

1370 року помер польський король Казимир ІІІ, не залишивши спадкоємця, на цьому припинилося правління на польському королівському престолі династії П’ястів. Польське та Руське королівства перейшли під владу угорського короля Людовіка І Великого зі статусом персональної унії.
Людовик І одночасно став королем Угорщини, королем Польщі та королем Русі.
Офіційно Руське (Українське) королівство продовжувало вважатись окремим королівством, на рівні з Польщею та Хорватією, залежним від Угорщини, що були з'єднані персональною унією.

Угорщина тоді стала справжньою імперією, найбільшою державою в центрі Європи. Намагаючись привернути на свій бік польську шляхту Людовик І проголосив 1374 року в місті Кошиці Статут, яким підтвердив всі попередні привілеї польської шляхти й обмежив їх повинності перед королем. З цього почалась ера підвищення значення польської шляхти й обмеження авторитетності польських королів.

У 1372 року король Угорщини, бажаючи звільнити Русь від польських впливів, передав владу над Королівством Русі своєму наміснику — Князю сілезькому Володиславу Опольчику (правив до 1378), який титулував себе "Господар, пан та дідич Руської землі" та карбував власну монету. Папа Римський звертався до нього в листі як до “князя Опольського і володаря Русі” (duci Opuliensi et principi Rusciae).

Володислав був князем в Сілезії, васалом імператора Священної Римської імперії Карла ІV, походив з королівського роду П'ястів та мав далекі династичні зв'язки з королями України-Руси.
Проводив самостійну політику, а Королівство Русі при Володиславі існувало як окреме державне утворення й карбувало власні монети з гербом Королівства Русі левом.

У 1376–1378 роках тривала запекла боротьба між Владиславом Опольчиком та королем Любартом за владу в Українському королівстві. 1377 р. Любарту вдалось відвоювати Берестейські, Володимирські і Луцькі землі.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив забрати від Владислава Опольського «землю нашу Руську (Українську) з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння Своє, своїх дітей і святої корони нашої».
В січні 1379 року угорський король призначив Владислава палатином (намісником) королівства Польщі у Краків.
У Львові перебував генеральний руський (український) староста. Безпосередню владу на місцях також мали призначені угорським королем старости; у великих містах стояла угорська залога.

Таким чином король Людовик І узяв під пряме керування Руське королівство, а Польським поставив управляти свого намісника. Відвоював у Любарта Холмську та Белзьку землі.
Помер 11 вересня 1382 року й не мав синів. Після цього династична унія між Угорщиною і Польщею розпалась.

Угорською королевою стала його середня донька Марія, яка у 1382–1385 рр. ще утримувала владу над Галичиною (Руським королівством).
А польська шляхта захотіла власного, окремого монарха й запросила на престол молодшу доньку Людовіка І, Ядвіґу (1374–1399), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року.

Поки був живий останній загальновизнаний Король Русі Любарт, це стримувало Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель.

Дмитро-Любарт Гедимінович, який мав всі підстави вважатися легітимним володарем Королівства Русі-України і який був прямим спадкоємцем Руських (Українських) королів з роду Мономаховичів-Романовичів весь час свого правління вів більш або менш успішну боротьбу з поляками й угорцям за єдність української держави.

1382 року, після смерті Людвіка I, король Дмитро-Любарт вже не пішов війною, а викупив в угорських старост міста Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль, Сестрятин та інші.

У ті часи невизначеності та боротьби за престол, як в Угорщині, так і в Польщі, був дуже слушний час, щоб відновити кордони Українського Королівства, проте й сам Король Русі Дмитро-Любарт помер 1383 року.

Його син Федір Любартович, зробив декілька спроб претендувати на Український престол, проте вони виявились невдалими й він задовольнився титулом Великого князя Волинського (1383–1390), а пізніше князя Сіверського й Жидачівського, де правив від імені короля Ягайла Ольгердовича до своєї смерті 1431 року.

Тим часом і в самій Литві почались неспокій та боротьба за владу. За життя Великого князя Литовського Ольгерда його влада трималась на тіснім союзі між трьома братами Гедиминовичами — Ольгерда, Кейстута й Дмитра-Любарта.
Коли Ольгерд, умираючи, 1377 р. передав великокнязівський престол у Вільні Ягайлові, молодшому сину від другого шлюбу, це викликало сильне незадоволення серед його старших синів від першої дружини.
Старші сини підняли (невдале) повстання й пізніше перейшли до Московії, а Кейстут (дядько Ягайла) та Любарт Кейстутович (двоюрідний брат Ягайла) взяли на себе роль опікунів молодого князя в державній політиці.
Але ця роль Кейстука не вдовольняла самого Ягайла й він входить в таємний союз з німецькими лицарями против свого дядька.

Розпочинається громадянська війна у Великому князівстві Литовському (1381—1384) між литовськими князями Кейстутом, його сином Вітовтом, які правили у західній частині Литви та Білорусі, з Великим князем Литовським Ягайлом, що стала першим, з цілої низки, збройним конфліктом за владу між двоюрідними братами Ягайлом та Вітовтом.

В листопаді 1381 року, дізнавшись про таємний (і ворожий йому) договір Ягайла з хрестоносцями, підписаний у Давидишках 31 травня 1380, Кейстук захопив Вільно й проголосив себе Великим князем Литовським.
А 12 червня 1382 року Ягайло здійснив контрпереворот і 3 серпня 1382 року під приводом перемовин заманив Кейстута і його сина Вітовта до свого табору, де вони були ув'язнені. Невдовзі Кейстут був задушений, а Вітовтові вдалося втекти.

Після смерті Кейстута антиягайлову коаліцію очолив Вітовт. Тевтонські лицарі, які спочатку підтримували Ягайла, тепер стали на сторону Вітовта. Українські князі також не підтримали Ягайла в його боротьбі за владу. Князі Псковський і Полоцький Андрій Ольгердович, Великий князь Чернігівський Дмитро-Корибут Ольгердович та інші стали на сторону Вітовта. Через що Ягайло був змушений шукати союзу в Польщі.

В цей час польські магнати й шляхта, поспішаючи дистанціюватись від Угорського королівства, й Священної Римської імперії (спадкоємець австрійського герцога Леопольда III Габсбурга намагався укласти династичний шлюб з донькою Людовика) вирішили одружити юну 10-літню королеву Ядвіґу з сином Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича. Православний Яків (Ягайло) Ольгердович для цього перейшов на католицизм.

На заміну персональній унії Польщі й Угорщини прийшла Кревська унія, укладена між Польщею та Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. у місті Крево.
Вона передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя, який ставав польським королем, одночасно залишаючись Великим князем Литовським.

Існують перекази, що королева Ядвіґа хотіла вийти заміж за австрійського принца, а не за "дикого литвина-схизматика". Ще у чотирирічному віці Ядвіґа була заручена з Вільгельмом Габсбурґом – сином і спадкоємцем австрійського герцога Леопольда III. Коли б їй виповнилося 12 років, молодята мали побратися.
Принц Вільгельм приїхав до Кракова, щоб забрати наречену, але придворні не випустили її, і вона намагалася сокирою розбити двері. Проте нащадок галицьких бояр, Великий коронний маршалок Дмитро з Гораю силою утримав її. Знаменитий художник Ян Матейко зобразив цю сцену на своїй відомій картині.

1385 року між Великим князем Литовським Ягайлом та польською королевою Ядвігою була укладена Кревська унія, відповідно для якої всі землі обох держав об'єднувались в єдину Річ Посполиту.

15 лютого 1386 року він був охрещений за латинським обрядом й отримав хресне ім’я Владислав. 18 лютого 1386 року, архієпископ Гнєзнєнський поєднав шлюбом у Вавельському замку Ядвіґу та Владислава Ягайла, який 4 березня був коронований і став польським королем Владиславом ІІ Яґєллоном.

Король і королева були до смерті Ядвіґи (1399 р.) співправителями Польщі. При цьому першим монархом вважалася Ядвіґа, а Владислав був лише її чоловіком.
Однак серед українських та білоруських князів було багато тих, хто прагнув зберегти незалежність своєї держави. Їх лідером став двоюрідний брат Ягайла князь Вітовт.

Боротьба за трон тривала й в Угорщині. Проти королеви Марії, виступила хорватська шляхта, як запросила її двоюрідного дядька Карла Анжуйського, що домігся, щоб Марія зреклася трону, а сам коронувався королем Угорщини 31 грудня 1385 року як Карл II.
Проте варто було хорватам виїхати, як Королева Єлізавета (мати Марії)  запросила короля Карла в свій замок, де його смертельно поранили й він помер 24 лютого 1386 р.

За підтримки свого нареченого чеського королевича Сигізмунда Люксембурга, Марія змогла відновитись на престолі, а 1387 року Сигізмунд сам був проголошений королем Угорщини і Хорватії. Протягом наступного десятиліття відбувались постійні війні між різними ворогуючими таборами за владу в цих королівствах.

Скориставшись перехідною ситуацією в Польщі та Угорщині, Володислав Опольський спробував у 1385–1387 роках відродити самостійність Руського королівства.
На початку 1385 року він повернувся до Львова, ставши Володарем Руси (dominus Russiae) й отримавши від угорської королеви ті самі права, на яких він правив до 1379 р.

Королівство Русі продовжувало вважатись васалом Угорщини, а Володислав „володів” тоді Галичиною на підставі "пожиттєвого надання", про що сказано в грамоті самого Володислава від 1387 р.

Це був останній вияв державності давнього Королівства Русі. В березні 1387 року польська королева Ядвіґа, розібравшись з усіма внутрішньополітичними питаннями, особисто вирушила на чолі війська приєднувати Руське королівство до Польщі.
Вирушивши в похід, вона звернулась до всієї руської (української) шляхти й князів з пропозицією присягнути їй на вірність, титулучи себе "Володарем Русі" ("heres Russie"). Угорці в той час не змогли вислати будь-яку допомогу, а самостійно Володислав не мав багато сил, щоб боронитись від цієї військової агресії.

Володислав 17 квітня 1387 р., видав грамоту в якій: "всі землі й замки, а також і Руську землю, котрою володів”, передавав королю Чеському і Німецькому В'ячеславу (Венцелю), брату короля Сигизмунда, як "опікуну угорських королів, з тим щоб він вернув їм ці землі, як вони того собі зажадають."

Ядвіґа дуже швидко зайняла Перемишльську і Львівську землі, але Галицьке князівство вчинило збройний спротив. 

Самоусунувшись від боротьби за Королівство Русі, Володислав виїхав до Чехії, й єдиним хто продовжував протистояти польській окупації був Галицький воєвода Бенедикт.
Його спротив був настільки успішним, що Ядвіґа була змушена звернутись до Великого князівства Литовського по допомогу. Ягайло, на прохання дружини, вислав кількох князів на чолі з Вітовтом: Юрія Наримунтовича, Федора Любартовича, Юрія Слуцького та інших. 

Але об'єднане литовсько-українське військо, також не змогло (або не схотіло) перемогти Галицького воєводу, й увійшло в переговори з Бенедиктом.

11 серпня 1387 литовськими князями (а не польською королевою) була видана грамота до Бенедикта, де вони обіцяються від імені Ягайла, що він буде мати Бенедикта "в ласці, й обіцяють боронити його від всяких закидів".

Таким чином Західна Україна була поділена між Польщею та Литвою, а Угорщина обмежилась лише дипломатичними протестами.

Восени 1388 року, за посередництва Папи Римського, до якого звернувся угорський король Сигизмунд, було укладено тимчасове перемир'я, зі збереженням фактичного статусу-кво.

Весною 1392 р. король угорський пропонував утворити спільну комісію, з угорських і польських панів, для вирішення питання приналежності Королівства Русі, але поляки ці пропозиції відкинули.

Після смерть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) Сигизмунд тимчасово перестав піднімати територіальні питання, адже відповідно до Кошицької угоди 1383 р., в разі бездітної смерти якоїсь доньки Людовика — Марії чи Ядвіґи, друга мала отримати по ній відповідне королівство; й Ядвіґа заявила претензії на угорську корону, а в Угорщині знайшлися у неї прихильники.

Окрім Львівщини й Перемишля, в той час від Угорщини до Польщі перейшли також Подільське князівство й Волощина (Влахо-Руське князівство), що до цього були частиною Королівства Русі-України. 
З претензій Ядвіґи на угорську корону нічого не вийшло, але Сигизмунд був змушений 1398 року підписати угоду, відповідно до якої, вирішення територіальних питань відкладалось, до створення спільної комісії, яку так ніколи й не було скликано.

Паралельно у Великому князівстві Литовському розгорілась нова громадянська війна 1389–1392 рр.
1386 року Ягайла коронували на короля Польщі, після чого він поставив Великим князем Литовським свого брата Скиргайла Ольгедовича. Явна пропольська політика Ягайла та Скиргайла зустріла потужний опір з боку української та білоруської шляхти.

Опозицію очолив двоюрідний брат Ягайла — князь Вітовт, який уособлював прагнення українсько-білоруських князів до збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського.

Як писав Михайло Грушевський: «в дійсності боротьбу вели українці під проводом своїх нових князів з литовської династії. Польсько-литовська боротьба за руські землі властиво була українсько-польською боротьбою, боротьбою українських князівств, що під проводом литовських князів хотіли оборонитися від польського завоювання.»

Після чотирьох років збройного конфлікту, 4 серпня 1392 року було підписано Острівську угоду, за якою Вітовта визнано довічним правителем Великого князівства Литовського.
1394 року він з'єднав українські удільні князівства: Волинське, Київське, Новгород-Сіверське і Подільське.

А з 1395–1396 рр. почав титулувати себе Великим князем Литовським, Руським (тобто Українським) і Жемайтійським, а його велика держава називалась Велике князівство Литовське, Руське (Українське) та Жемантійське.
Офіційною мовою в цій державі була руська (давньоукраїнська) — тобто книжна мова Руського (Українського) королівства.

Під час князювання Вітовта значно розширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень в Брацлаві, Черкасах, Хаджибеї (нині Одеса) та ін. містах, ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397—1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. 

Вітовт намагався відновити давню славу Київської Русі та Руського (Українського) королівства.  
Пізніше Папа Римський та Імператор Священної Римської імперії дали свої згоди на коронування Вітовта, як "Короля Литви й Русі", проте поляки завадили цьому процесу офіційно завершитись.

Отже, як вже було сказано, після смерті короля Русі-України Юрія ІІ Болеслава, Великі князі Литовські боролись з королями Польщі й Угорщини не лише за українські землі, але й титул «Короля Русі».

Наступник Юрія ІІ король Русі Дмитро-Любарт Гедиминович, хоча й намагався зберегти єдність Українського королівства, але не зміг протистояти Угорщині та Польщі, які проводили активну політику, щодо загарбання українських земель.

Українські князі й шляхта цілком лояльно сприймали діяльність Великих князів Литовський, щодо приєднання українських земель, які стали титулувати себе "Королі Литви й Русі", а пізніше Великі князі Руські (Українські), адже у Великому князівстві Литовському в той час православна віра й руська (давньоукраїнська) мова були державними.
В 1362—1385 рр. відбувалось поступове «оукраїнення» литовських князів. Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації земель-князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі.

Все ХIV ст. також відбувалась боротьба між правителями Угорщини, Польщі та Литви, щодо того, хто має право та титул Короля (Володаря, Правителя) Русі-України.Королі Угорщини, починаючи з тих часів, і аж до ХХ ст. титулувались "королями Галичини та Володимерії (Волині)";
на відміну від королів Польщі, що титулували себе "пан і дідич" або "володар і спадкоємець" Русі (України).

1387 р. польські війська увійшли в Галичину, витіснили звідти угорців й приєднали її до Польщі. Закарпаття залишилось за Угорщиною.

А більшість українських земель: Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Подніпров'я, Південь України увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського. А правитель цієї держави мав також титул Великий князь Руський (Український).

Пізніше, після остаточного об'єднання Литви та Польщі у єдину Річ Посполиту, король Польщі мав також титули: Великий князь Руський (Український), Великий князь Київський, Великий князь Волинській, Подільський, Чернігівській, Сіверській та інш. 



Правителі України 1340—1572:
В часи Київської Русі-України;
Руського (Українського) Королівства;
Великого князівства Литовського, Руського (Українського) і Жемантійського;
Речі Посполитої
правителі України носили титули:
Великий Князь Київський,
Король Русі (Король України),
Великий князь Руський (Великий Князь Український).

* Лев I Данилович - Король Русі, Великий князь Київський  (1269–1301).

* Юрій I Львович - король Русі (1301—1308).

* Андрій II Юрійович - король Русі (1308—1323), соправитель королівства Русі, князь Волинський та Володимирський.
* Лев II Юрійович - король Русі (1308—1323), соправитель королівства Русі, князь Галицький.* Володимир Львович - король Русі (1323—1325), князь Галицький та Волинський.
* Юрій ІІ Болеслав (П'яст) - король Русі (1325—1340), князь Галицький, князь Володимирський.
* Гедимін — Великий князь Литовський (1316-1341), першим став титулувати себе «Королем Литви і Русі». Називав себе «собірателем земель руських».

* Дмитро-Любарт Гедимінович — Король Русі (1340-1352); Великий князь Руський, Король Володимерії (Волині), Великий князь Володимирський або Великий князь Волинський (1340-1384)
** Федір Любартович — Великий князь Волинський (1383–1390), князь Сіверський (1393–1405), Великий князь Волинський (1431).

* Ольгерд Гедимінович — Великий князь Литовський (1345-1377), «збирач руських земель», продовжив політику батька, прилучив до Великого князівства Литовського більшість українських земель.

** Володимир Ольгердович — Великий князь Київський (1362-1394).
** Скиргайло Ольгердович — Великий князь Литовський (1386-1392), Великий князь Київський (1395-1397).

** Юрій Коріятович — Великий князь Подільський (1363-1374), Правитель Молдовського князівства (1374, 1399-1400).

* Вітовт — Великий князь Литовський (1392-1430), Великий князь Руський або Великий князь Український (1398-1430).

* Владислав ІІ Ягайло Ольгердович — Великий князь Литовський (1377-1381), Король Польщі (1386-1434), Володар і спадкоємець Русі (1399-1434).
  
* Владислав III Ягайлович — Король Польщі, Угорщини, Далмації, Хорватії, Володар і спадкоємець Русі (1434-1444).

* Свидригайло Ольгердович — Великий князь Подільський (1399-1401), Великий князь Литовський (1430—1432), Великий князь Руський (1432-1440), Великий князь Волинський (1434-1452).

* Олелько Володимирович — Великий князь Київський (1443-1454).
* Семен Олелькович — Великий князь Київський (1454-1470).

* Казимир IV Ягайлович — Великий князь Литовський, Великий князь Руський (1440-1492); Король Польщі, Володар і спадкоємець Русі (1447-1492). Проводив політику остаточної ліквідації залишків автономії українських земель. 1452 року скасував Волинське, в 1470 Київське князівство і перетворив їх на провінції Великого князівства Литовського.

* Ян I Казимирович — Король Польщі, Володар і спадкоємець Русі (1492-1501).
* Олександр І Казимирович — Великий князь Литовський, Великий князь Руський (1492-1506); Король Польщі, Володар і спадкоємець Русі (1501-1506).

* Сигізмунд I Казимирович — Великий князь Литовський, Великий князь Руський (Український); Король Польщі, Володар і спадкоємець Русі (1506-1548).

* Сигізмунд II Август — Король польський, Великий князь Литовський, а також земель Краківської, Руської (Української), Київської, Волинської, Підляської, Холмської, Поморської, Жемайтійської, Лівонської та інших Володар і спадкоємець (1548-1572).

1569 року відбулась Люблінська унія, на основі якої Польща і Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське стали об'єднаною державою — Річчю Посполитою, а більшість українських князівства (Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина) відійшли від ВКЛ до Польщі.

Історична довідка: Родовід Королів Русі (Королів України), Великих князів Литовських, Великих князів Руських (Великих князів Українських), Королів Польщі та Угорщини.

• 
  

Читайте також:
* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

* Перші Королі України-Русі.

* Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст. * Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст.

  * Список Королів України-Руси.

* Герби української шляхти.* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках датується серединою XIII століття.
* Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.
* Історичні українські держави (від Куявії до України).

Ода до Радості

"Ode an die Freude" Фрідріх фон Шиллер

Переклад українською: Павло Берест

Радість, ясна іскро Божа,

Ти ведеш в Елізіум!

На Небесну зірку схожа,
Освяти Наш Соціум.

Твоя Магія чарівна
Об’єднає всіх Людей,
Всі Шляхетні, Вільні, Рівні
Під крилом Твоїх Ідей.

Хор
Обійміться, Мільйони!

Огорніть Добром весь Світ!

Браття, в Небі нам творить
Люблячий Отець закони!

Кого Доля наділила
Другом вірним; хто сам Друг,
Кого Жінка полюбила,
Всяк хай йде до Нас у круг.

Так, той, хто живе з Душею:
Тому рада вся Земля!
В кого ж серденько з іржею:
Ґурт не твій, йди звідсіля!
 

Хор
Небагатий чи в короні

Всяк Симпатію шануй!
До Зірок з нею прямуй,
Де Непізнаний на троні.

Радість живить всі Створіння:
Від Природи цей Нектар;
І Добро, і зло людині:
ЇЇ справедливий Дар.

Поцілунки, вина сладість,

Друг, що з нами до кінця;

І хробак пізнає Радість,

Й Херувим біля Отця.

Хор

Ви вклонилися, Мільйони?

Чи відчули Бога, Світ?

Що над зорями Творить

Досконалі нам закони.

Переклад українською мовою славня Европейської Унії (гімну Євросоюзу) "Ода Радості" на музику Людвіґа Ван Бетховена.