Початки становлення української шляхти (від IV ст.)

Українська шляхта походила із давньоукраїнського (давньоруського, до часів Київського Русі) прошарку воїнів, що утворювали окрему клясу у давньо-племінних верствах антів, ґунів, полян, деревлян, сіверян, волинян, дулібів та інших давньоукраїнських племен. 

На жаль з того часу збереглось дуже мало історичних джерел про ранню історію України або про життя давньоукраїнських племен. 

Точно відомо, що зародки шляхетського стану були вже від часів антів (Антської Держави), що існувала на теренах України в 5 столітті н.е. 

Приблизно до 14 століття між лицарями (князівської дружиною, богатирями, вітязями, десятниками, сотниками) та шляхтою (вельможами, боярами, нарочитими мужами) в Україні (Великому князівстві Київському, Королівстві Русі, Великому князівстві Руському) було мало різниці, крім незначної юридичної та економічної відмінності.

Шляхтичі мали особистий обов'язок захищати країну, ставши поступово привілейованою соціальною клясою королівства.

Що стосується ранньої організаційно-структурної системи правління українських племен, то з ІІІ-IV до Х ст. існувала усталена давня традиція, коли найважливіші питання життя вирішувало Віче - збір вільних племінників представників. 

Коли небезпека вимагала зміцнення влади, загальні збори на Віче обирали князя (короля, кагана), який керував племенами у військовий час. 

Римський історик Прокопій писав: "Коли розійшлася чутка про того Хилбудія між народом, зібралися майже всі Анти; вони рішили вести справу спільно, обіцюючи собі великі користі з того, що мають в своїх руках воєводу Хилбудія". 

Як зазначав історик М. Грушевський: "На тому вічу Анти обрали Хилбудія на короля та плянували якусь неясну ближче акцію зі Східної Римською імперією й подунайськими Слов'янами, з якими тоді поріжнилися були." 

Племена ділились на роди (рід), що складалися з людей, споріднених кровними узами та походженням від спільного предка, що надало роду спільне, сильне почуття солідарності та єдності

Старійшина (або старший) мав судову та військову владу над родом, хоча ця влада часто обмежувалась радою старійшин. Укріплені міста або гради, будували там, де був центр племені та де здійснювали найважливіші релігійні культові заходи, і де роди збиралися у випадку небезпеки.

Київ з IV ст. н.е. стає головним містом (градом), державним та релігійним  центром союзу антів, полян та інших давньоукраїнських племен.

Давньоукраїнська знать (старійшини, князі, лицарі) були клясовою "владною елітою", проте вона не була закритою кастою. Хоча одним з принципів української знаті було те, що привілеї були спадковими; в той же час увійти у владну еліту, за рахунок власних заслуг та здобутків, міг будь-який представник давньоукраїнського суспільства. 

Українські князі Ігор та Святослав (близько 920 - 970 рр.) використовували лицарів (вояків зі своєї дружини) для об'єднання давньоукраїнських племен та зміцнення єдності Великого князівства Київського (Київської Русі). 

В багатьох українських літописах описується дружина князя, десятники, сотники та інші нарочиті мужі (шляхта). За їх службу князь надав дружинникам частину військової здобичі та землю, що було їм платою за військову службу. 

Усталеної назви у шляхетської верстви до XV століття не було. Їх називали вельможами, боярами, нарочитими мужами, лицарями, тощо. 

Пізніше лицарством стали називатись й козаки, які вважали Запорозьку Січ лицарським орденом. 

У складі Речі Посполитої на українських землях закріплюється юридичний термін "шляхта" для позначення аристократичної кляси суспільства. 

Шляхтичам стають заможні роди або ті, хто отримав ці привілеї від короля. 

З часом шляхетство отримувало все більше і більше привілеїв, прав та пільг. Згодом дійшло до того, що виконувати функції посадових осіб у державній адміністрації могли лише шляхтичі.

Окремо виділявся прошарок князів, магнатів та вельмож, що походили від стародавніх племінних династій та від правлячих князівських родів Київської Русі.  

Ці вельможі, та також вище духівництво (митрополити, єпископи, архімандрити найбільших монастирів) були вище по становищу ніж звичайна шляхта. 

Попередню соціальну структуру, що існувала до об'єднання українських племен в історичну українську націю та спільну державу, якою керувала династія Святославичів (Володимировичів, Ярославичів), що правила з  900-х рр. аж до занепаду Королівства Русі.
 

Тому давні князі, вельможі та магнати, що походили від давньоукраїнських князів вважали себе рівними королям Польщі та Великим князям Литовським. Хоча польські королі намагалися позбавити їх незалежності в їх діях.

Саме ці українськи князі піднімали питання про створення Великого князівства Руського (Українського), що мало б ті ж самі права, що й Велике князівство Литовське,
а також були фундаторами та засновниками Запорізької Січі та підтримували козацтво. 

Починаючи з 1490-х років, з часів заснування козацтва, першими організаторами козацьких загонів та фундаторами Запорізької Січі були князі Богдан Глинський (Мамай), Дмитро Вишневецький (Байда), Юрій Дашкович, Остафій Ружинський та інші українські князі.

За часів Великого князівства Київського (Київської Русі) до занепаду Королівства Русі й виникнення Великого князівства Руського (часи Великого князя Руського Свидриґайла)  вищу шляхту називали "боярами", а вищу знать - "князями" або "вельможами". 

До Х ст. князів ще називали каган, і вони були головними воєначальниками. Під час розвитку держави поступово всі племенні князі та правителі стали підпорядковуватися Великому Князі, а згодом королю Руси-України.

Після Городельський унії 1413 р. українська знать у Великому князівстві Литовському та Руському набула рівного статусу з польською шляхтою, і з часом почала дедалі більше полонізуватися, хоча і зберігала свою національну свідомість, а в більшості випадків усвідомлення своїх українських родинних коренів. 

До 16 століття процес полонізації відбувався протягом тривалого періоду часу. Спочатку були задіяні лише найвищі представники знаті, хоча поступово це розповсюдилось і на більш широкої групи населення. 

Лише після повстання Богдана Хмельницького та створення Козацької Держави (Гетьманщини) цей процес припинився й українська козацька верхівка усвідомила себе окремою спільнотою. Хоча дуже скоро розпочався інший процес - омосковлення української шляхти та її служба московським царям.

Значними наслідками для української шляхти була ліквідація Гетьманщини та руйнування Запорізької Січі в 1775 р.  

Були ліквідовані полки (адміністративні одиниці Козацької Держави) та створені губернії, а українська шляхта мала довести своє походження й стати російськими "дворянами".  Імперська пропаганда заявила, що  "українці - це відділені поляками та католицизмом росіяни", почався процес посиленої русифікації та заборони друкувати книги українською мовою.

Протягом всього свого існування українська шляхта, незважаючи на свою лояльність до багатокультурного та багатомовного Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, 

завжди усвідомлювала, що походить від українських державних утворень:
Великого князівства Київського (Київської Русі), Королівства Русі, Великого князівства Руського (Українського), з удільних українських Галицького, Чернігівського,  Волинського, Подільського, Сіверського та інших князівств, що є  частиною їх спільної історії державотворення. 

Хоча багато знатних русинських (українських) шляхетських сімей одружувалися з литовськими та польськими й таким чином також поступово асимілювувались. 

В Речі Посполитій права православної шляхти були номінально однаковими з правами польської та литовської шляхти, але існував культурний тиск за перехід у католицизм, що значно полегшився після підписання у 1596 р. Берестейської унії та підпорядкування Київської православної митрополії Папі Римському. 

Багато представників української шляхти робити кар’єру не лише в Козацькій Державі, але й на службі королю Речі Посполитої, наприклад: сенатор Адама Кисіль чи шляхтич Юрій Францишек Кульчицький.

Читайте також :

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)