Велике князівство Українське, як спадкоємець Королівства Русі-України

Українська державність існувала безперервно протягом всього Середньовіччя, починаючи від заснування і становлення Великого князівства Київського (Київської Русі), через утворення і піднесення Королівства Русі (Королівства України)  й до існування Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), а пізніше до розквіту Козацької держави (Гетьманщини або Війська Запорізького).

Після вигасання прямої лінії української королівської династії Романовичів, розпочалась боротьба за спадщину та корону Королівства Руси між сусідами, в яку активно включився король Польщі Казимир ІІІ.

Він ступив в перемовини з Галицьким боярством та їх лідером Дмитром Дедьком.

Хоча Дмитро Дедько у своїй грамоті 1341 року називав претендента на трон Королівства Руси Любарта-Дмитра володарем держави, а татарського хана — зверхником; він підтримував активні зв'язки з Казимиром ІІІ. 

Після того, як минула загроза татарського нападу на Польщу, Казимир ІІІ відновив свої дії щодо загарбання Королівства Руси, тож влітку 1341 р. звернувся до Папи Римського Бенедикта XII за розгрішенням («диспензою») через те, що мав намір не дотримуватись укладеної з Д. Дедьком угоди. Папа задовольнив прохання польського короля, й Казимир ІІІ виступив з військом на Галичину.

Оскільки в латиномовних грамотах останні королі Руси Андрій Юрійович “Andreas Dei gratia dux Ladomiriae et dominus Russiae” (1320 р.) та Юрій ІІ Болеслав “Georgius … ex dono Dei natus dux et dominus Russiae” (1334 р.) титулувався Володарі Руси;

аналогічний титул привласнює собі польський король Казимир III, після того як він окупував Львів та викрав королівські клейноди та корону Короля Руси він назвав себе: “nos Casimirus dei gratia rex Poloniae dominusque terre Russie” (1349 р.). 

Детальніше про Українських Королів можна прочитати тут:
* Перші Королі України-Русі.

В той же час, на престол Королівства Руси претендував Дмитро-Любарт, що був одружений з донькою Короля Руси Андрія Юрійовича. За іншими даними він також був онуком короля Русі Юрія І.
За часи правління останнього Короля Руси-України Дмитра-Любарта (1340-1384), що був рідним братом Великого князя Литовського Ольґерда почалось "оксамитове", але досить активне проникнення та утвердження правління Ґедиминовичів на українських землях.

В 1362—1385 рр. відбувається поступове «оукраїнення» литовських князів.
Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації удільних князівств, рівноправними суб'єктами якої стали й українські землі:

* "Литовські статути", свод законів за яким жила країна, були фактичним удосконаленням "Руської (тобто Давньоукраїнської) Правди" Ярослава Мудрого; 
* державною релігією було православ'я, а церковними правителями були Митрополити Київські і всієї Русі;
* державною мовою у Великому князівстві Литовському була "руська" (давньоукраїнська) мова. 

Зі смертю Великого князя Литовського Ольґерда (1377 р.) та претендента на трон Королівства Русі, Великого князя Руського Дмитра-Любарта (1383 р.) урвались гілка правителів з української королівської династії Романовичів та прямі родинні зв'язки між правителями Литви та України; 

а в 1381-1384 та 1389-1392 рр. у Великому князівстві Литовському відбулись дві "громадянські війни",
які фактично були протистоянням між литовськими князями, яких підтримувала Польща та українсько-білоруськими князями, які виступали за збереження незалежності своїх князівств й утворення окремого Великого князівства Руського. 

Син та спадкоємець престолу правителя Королівства Русі Дмитра-Любарта 
Федір Любартович ще деякий час титулувався Великим князем й намагався зберегти свої володіння й суверенітет української держави.

Рубежем його правління є 1383-1390 рр., якими датуються й випуск власних монет Великим князем Федором Любартовичем. 

На одному боці монети розміщено зображення хреста (герба Волині), на іншій – лев (герб Королівства Русі).  

В протистоянні та боротьбі за владу у Великому князівстві Литовському гору взяв представник про-католицької партії Ягайло Ольґердович (правнук короля Руси Юрія Львовича по материнській лінії), який був проголошений Великим князем Литовським. 

Проте, маючи велику опозицію в середні країні з боку своїх братів двоюрідного Вітовта і рідного Свидриґайла, яких підтримували українські князі, він вирішив спертися на польську шляхту й одружитись з Королевою Польщі Ядвіґою.
За це Ягайло обіцяє „на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські (українські) до корони Польської”, про що 15 серпня 1385 р. була підписана Грамота самим Ягайлом та його з братами: Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвеном, за себе й за "неприсутних князів литовських".   

1386 р. Ягайла було охрещено в католицькому обряді під ім'ям Володислава ІІ, обвінчано з Ядвіґою й короновано на польського короля.
Пізніше Володислав ІІ Ягайло став титулуватись "rex Polonie, princeps supremus Litwanie et heres Russie" (король Польщі, Великий князь Литви, Спадкоємець Русі). 

Тим часом тривало протистояння між Польщею та Угорщиною за спадщину, землі й корону Українського Королівства. 
Після смерті польського короля Казимира ІІІ, під час правління Короля об'єднаної держави Угорщини та Польщі Людовика І Великого (1370-1382) західні землі Королівства Русі-України: Закарпаття, Галичина, Подільське князівство перебували під владою Угорщини.

З 1372 по 1387 рр. Галичиною правив "володар і спадкоємець Королівства Русі" Володислав Опольчик, як васал Угорського королівства.

При цьому Закарпаття управлялось напряму угорським королем;
Поділлям на правах удільного князівства володіли українські князі Коріятовичі (1372-1394);
в Галичині намісником короля був „пан і дідич Руського королівства” Володислав Опольчик (1372-1379 та 1385-1387).

Титул “Господар Руської землі” або “Володар Руської землі”, що його вживав Володислав Опольський на правах васала угорського короля звучав так: “Божою Милістю, князь Володислав Опольськой землі і Руськой землі, Господар і Дідич, вічний землям тим Самодержець”. 

Детальніше про це можна прочитати тут:

* Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

*  Список Королів України-Руси.

Ставши одночасно Великим князем Литовським і королем польським, Владислав Ягайло, титулував себе “король Польський, Литовський і Руський, інших земель господар” (rex Poloniae Lithuaniae, Russiae et aliarum plurimarum terrarum dominus). 

Волинь, Берестейщина, Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Центральна України та Причорномор'я перебували у складі Великого князівства Литовського. 

Після смерті угорського короля Людовика Анжуйського (1382 р.) відбулось розірвання особистої унїї Угорщини й Польщі.
Оскільки Людовік І не мав синів, то дві його малолітні доньки Марія та Ядвіґа стали відповідно королевами Угорщини та Польщі.

При цьому номінальною "королевою Русі" або „правителькою всієї Руси” в 1383-1385 рр.  вважалась угорська королева Марія.
Це тривало, поки на початку 1387 р. своїм військовим походом польська королева Ядвиґа не окупувала більшу частину Галичини й почала титулувати себе "Спадкоємець Русі" ("heres Russie").

Одночасно, Королівство Русі продовжувало де-юре вважатись окремою державою зі своїм правом, законами, кордонами й карбувало власну монету зі своїм гербом (левом).

Подільське князівство поки й далі зберігало автономію та залишилось васалом Угорщини.

Польська шляхта, яка хотіла закріпити за собою Галичину та убезпечитись від можливих претензій на цю частину Королівства Русі-України з боку Великого князівства Литовського, домоглися від Ягайла видачі осібної грамоти, що він "ніколи не відлучить Львівської землі від Польщі, ані дасть їх ніякому князю". 
Схожа грамота була дана щодо Перемишльській землі королевою Ядвіґою. 

Детальніше про історію Українського Королівства можна прочитати тут

Одночасно, королі Угорщини продовжували вважати себе законними володарями Королівства Русі (Королівства Галичини й Волині), проте королева Угорщини Марія та її чоловік король Сиґизмунд не мали сил вступати у військовий конфликт і не пішли далі дипломатичних протестів. 
Адже в ті часи Угорщина переживала низку внутрішніх повстань й боротьбу за владу, та зовнішню турецьку навалу на своїх південно-східних кордонах.  

Тому за посередництва Папи Римського в осени 1388 р. було укладено перемир'я між угорським королем Сиґимундом і польським Ягайлом.

Весною 1392 р. король угорський пропонував створити комісію, з угорських і польських панів, для вирішення "галицької справи" й звернувся до посередництва пруських лицарів, проте ця ініціатива також нічим не завершилась. 

Весь цей час князі Коріятовичі, що правили у Подільському князівстві, зберегли ленну залежність від Угорського королівства. 

1393 року війська Великого князівства Литовського захопили Кам'янець-Подільський. Внаслідок військового походу Вітовта восени 1394 князі Федір і Василь Коріятовичі були змушені покинути Кам'янець й перебратися на Закарпаття. 

Там Федір як васал угорського короля Сиґізмунда отримав у володіння місто Мукачеве і комітат Берег.
У 1393–1414 Федір Коріятович роках був також правителем Бардіїва.
Після цього західне Поділля відійшло до Польщі, а східне до Литви.

Окрім Великого князівства Київського, Великого князівства Волинського та Подільського князівства, певну автономію деякий час зберігало й Сіверське князівство.
Так, відбувалось карбування власної монету за часів князювання Корибут-Дмитра Ольгердовича (1380—1393) у Сіверському та Чернігівському князівствах.

Отже бачимо, що починаючи з середини XIV ст. українські удільні князівства, що перебували під васальною залежністю Золотої Орди і які мали адміністративну цілісність та самоуправління, потрапляють до складу Великого князівства Литовського династії Гедимовичів.
А з приходом до влади у Великоку князівстві Литовському і Руському князя Вітовта (1393–1430) до князя Корибута-Дмитра почали висуватися вимоги. Йому наказувалося визнати за Вітовтом верховну владу, присягнути на вірність та відновити сплату данини. Однак ці умови не були прийняті — поміж князями розгорнувся військовий конфлікт, який закінчився поразкою Новгород-Сіверського князя.
Взимку 1392—1393 рр. князя Корибута було усунено від управління удільним князівством, замість якого Вітовт надав йому кілька замків Подільського князівства — Вінницю, Брацлав, Соколець та Кременець, де він і помер близько 1404 року.  
На тих срібних грошах карбувався герб Корибута - цей символ нагадував, покладену на бік «вісімку» увінчану зверху хрестом. Пізніше такий герб також використовував на своїй печатці син Корибута — Федір Корибутович як родовий символ династії Корибутовичів. 

Основним державним утворенням, яке продовжило неперервну традицію української державності, було Київське князівство. Впродовж 1362—1394 рр. ним правив князь Володимир Ольгердович. Вміло використовуючи протиріччя поміж Ордою та Литвою, він зумів домогтися для свого володіння спеціального статусу серед інших удільних князівств, що входили до складу Великого князівства Литовського і Руського. При цьому він опирався на давні традиції стольного Києва, особливо його значення як духовної столиці всіх українських земель. Князь підтримував дипломатичні зносини зі Золотою Ордою, а також володів правом монетного карбування.

Однією зі столиць монголо-татарського улусу на українських землях було державне утворення на місці нинішнього Кучугурського городища у Запорізькій області. Саме тут у 1365-1380 рр. велося регулярне монетне виробництво. Основними номіналами золотоординської монетної системи були срібні дірхеми та мідні пули. Їх оформлення, згідно з засадами ісламу, містило тамгу — символ держави, імена та титули ханів, а також вихідні дані карбування — його дату та місце емісії. Срібні татарські монети обслуговували потреби грошового обігу не тільки Мамаєвої Орди, а й сусідніх держав, у тому числі українських земель у складі Королівства Руси, та пізніше Великого князівства Литовського та Руського.
Очолюване Мамаєм державне утворення припинило своє існування після поразки його військ у битвах з литовсько-українськими військами.

Маловідомою сторінкою історії українського монетного карбування є випуск власних монет на Поділлі. Саме тут карбувались гроші з зображенням Св. Юрія зі список (копієм) на коні, які пізніше почали карбувати в Московії та називати "копійками". 

Перша письмова згадка про Подільське князівство датується 1352 р., коли відбувалось політичне та військове протистояння між Польщею, Угорщиною, Литвою та Ордою за землі Королівства Руси.
Подільське князівство охоплювало широкі простори між Карпатами та Дніпром. Після гострої боротьби тут утвердилися брати-співправителі Юрій та Олександр Коріятовичі (до 1374 р.), а згодом Олександр та Борис (до початку 80-х років), Костянтин (одноосібно правив до 1388 р.) та останній представник роду — Федір. 

На аверсі монети був зображений Св. Юрій-змієборець у вигляді вершника, який списом пронизує пащу змія, що лежить під конем. Навколо герба — легенда "MONETA* CONSTA(N)TINI" ("Монета Костянтина"). На реверсі — трикутний гербовий щит готичного типу, та напис "князя, дідича і господаря Смотрича". 

У 80-х роках XIV ст. володар Подільського князівства Костянтин Коріятович у своїй столиці — містечку Смотрич — карбував власну монету грошового типу, відому під назвою "подільські півгрошки" що є першою відомою "копійкою".

Карбування монет Королівства Руси, які емітувалися у Львові у великій кількості, припинилося 1408 р. 

А вже після цього починається московське монетне виробництво за князів Василя Дмитровича (1389—1425) та Василя Васильовича (1425—1462). На аверсі перших денг вміщувалось ім'я князя та його титули, а на реверсі — напис татарською мовою.  

Після смерті останнього Короля Русі (Короля України) Дмитра-Любарта (1384 р)., боротьба за українські землі, українську корону та титул Короля Руси-України точився між правителями Польщі, Угорщини та Литви.

Смерть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) поставила її чоловіка Сигизмунда в ще більш складне становище, адже відповідно до Кошицької угоди 1383 р., в разі бездітної смерти котроїсь з дочок короля Людовика — Марії чи Ядвіґи, інша мала дістати по ній відповідне королівство. 

З претензій Ядвіґи на угорську корону, правда, нічого не вийшло й Сигизмунд зміг силою втримати владу, але свої претензії на Галичину знову відтермінував. 
Лише 1411 р. було домовлено створити змішану комісію з польських і угорських панів. 

Результатом якої була постанова, прийнята на з'їзді королів в Любовлі 1412 р.: statu quo у володінні Галичиною, до котрої також було додано Поділля й Волощину.  Всі ці землі було залишено за Польщею поки будуть живі участники переговорів — Сиґизмунд і Ягайло, а по смерти котрогось з них ще на пять років. 

Відповідно до угоди Угорщина визнавала, що Галичина й Поділля залишається під владою польського короля.
Під час же того п'ятиріччя справа спірних земель мала бути вирішена спеціальною комісією. Ця угода була підтверджена ще в 1415 і 1423 рр. 

Після смерті Ягайла, Сиґизмунд не став активно підіймати цього питання, а 1439 р. новий король Угорщини Володислав (син Ягайла) у своїй грамоті зазначив, що Галичина й Поділля залишаються у володінні Польщі, аж доки шляхта обох країн не вирішать цю справу на спільному з'їзді. До якого так ніколи й не дійшло. 

Проте ці угоди та „історичні підстави” на "володіння" Галичиною були фактором, який дозволив Австро-Угорщині, при розділі Речі Посполитої (1772 р.) претендувати на данні території та включити їх до складу своєї імперії.

Одночасно, у Великому князівстві Литовському тривало протистояння між литовсько-польською шляхтою на чолі з Ягайлом та українсько-білоруськими князями на чолі з Вітовтом. 

Після персональної унії Ягайла 1385 р. Велике князівство Литовське й Польща мали стати об'єднаною державою.
Проте князь Вітовт (двоюрідний брат Ягайла) очолив опозиційно налаштованих українських і білоруських князів й шляхту, що боровся за незалежність своїх земель від Польщі.

В результаті низки збройних конфліктів та повстань, відповідно до Острівської угоди 1392 р., польський король Владислав II Ягайло, визнав свого двоюрідного брата Вітовта довічним правителем Литви, але Ягайло де-юре зберігав титул Великого князя Литовського. 

Проте Вітовт продовжував вирішувати свої справи, не зважаючи на Ягайла. У 1393 році він зайняв Східне Поділля .
Він проводив політику централізації влади й ліквідував на території України найбільші удільні князівства: Волинське, Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське та Подільське, створивши замість них звичайні провінції, в яких правили князівські намісники, але Західне Поділля змушений був передати Польщі. 

З 1395 року Вітовт у всіх документа почав титулуватись Великим князем Литовським.

Під час володарювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Слобожанщини та Чорного моря.
Вітовт, виконуючи плани проголошеного ним «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні України систему опорних укріплень, закладає фортеці та морські порти у південних степах: Каравул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на лівому березі Дністровського лиману), Коцюбіїв (Кочубей або Хаджибей — на місці сучасної Одеси), ряд військових поселень на Південному Бузі і нижньому Дніпрі: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород та інші.
Здійснює у 1397-1398 два переможних походи проти Золотої Орди. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 

На Дніпрі, поблизу острова Тавань, було зведено фортецю й місто Вітовтова митниця.

Дійшов до Криму, який став платити йому дань й фактично увійшов до складу Великого князівства Литовського і Руського (Українського).

Вітовт усіляко прагнув позбутися польського впливу й провадив курс на розбудову цілком незалежної держави.
У жовтні 1398 року підписав угоду з Тевтонським Орденом, згідно з якою Велике князівство Литовське повинно було допомогти Ордену у завоюванні Пскова, натомість Орден повинен був допомогти ВКЛ у завоюванні Новгорода та у поході проти Золотої Орди.
Крім того Орден зобов'язувався не підтримувати іншого претендента на Великокнязівський престол Литви - Свидригайла.

Вітовт також заручився підтримкою Ордену на здійснення своїх планів з досягнення повної незалежності від Польщі.

1398 року на з'їзді українських, білоруських і литовських князів, бояр і шляхти Вітовта було проголошено «королем Литви і Руси»

Вітовт усіляко прагнув позбутися польського впливу й провадив курс на розбудову цілком незалежної держави. 

Однак, оскільки королівський титул мав право надавати тільки Папа Римський або Імператор Священної Римської імперії,
то офіційно Вітовт став називатись Великим князем Литовським, Руським (тобто Українським) та Жемантійським. 

А його величезна держава з 1398 року отримала назву
Велике князівство Литовське, Руське (тобто Українське) і Жемантійське. 

Хоча до цього часу деякі правителі України й мали титули:
* Роман Мстиславич або Роман Великий (1152-1205) — Великий князь Київський (1201-1205), Самодержець всія Руси або Володар Руської землі (1188-1205).
* Данило Романович (1201-1264) та всі його наступники — Великий князь Київський, Король Русі або Король Руський (тобто Король України).

* Лев І Данилович (12-1301) - Король Русі, Великий князь Київський.
* Дмитро-Любарт Гедимінович (1312-1384) окрім титула Король Русі та Володар королівства Русі в деяких документах також іменувався Великий князь Руський.
* Федір Любартович (1351-1431) деякий час титулувався Великим князем Волинським (Великий князь Руський) та карбував власну монету з гербом Королівства Русі (лев).

вповні Велике князівство Руське (Велике князівство Українське) 
виходить на історичну сцену саме за часів правління князя Вітовта.

При цьому Велике князівство Українське було безпосереднім спадкоємцем, державності, політики й державотворчих процесів як Великого князівства Київського, так і Королівства Русі-України. 

В цей же час Вітовта робить кроки для офіційного отримання королівської корони від Папи Римського.
На жаль, як пише видатний українських історик Михайло Грушевський "страшна неудача 1399 р. спинила розмах Вітовтової політики. В битві над Ворсклою (12 серпня 1399) поліг цвіт українсько-литовського лицарства; самих убитих князів рахують багатьма десятками.
При такім ослабленню сил і загальній депресії, яку ця невдача викликала, продовжувати конфлікт з Польщею було небезпечно. Коронаційні пляни прийшлося відложити".

Тим часом й становище самого короля Польщі Ягайла було досить непевним. 

Влітку 1399 року королева Ядвіга померла, не залишивши спадкоємця, тому персональна унія Ягайла втрачала силу. 

Як пишуть літописці "Ягайло виїхав на Русь і заявляв, що збирається повернутись у Велике князівство Литовське, не маючи більше прав на польську корону". Однак отримавши підтримку й запевнення від польських панів, що вони й далі хочуть бачити його польським королем, Ягайло вступив у переговори з Вітовтом.

На початку 1401 року була укладена угода що Ягайло „розділив з Вітовтом свою управу і надав йому великокняжу власть в землях литовських й інших володіннях до його живота”.
В іншій угоді „прелати, барони, шляхтичі й земляни земель литовських і руських (українських), за себе й за всіх бояр і землян тих земель заявляють, що вони обіцяють завжди помагати королю, короні Польській і її обивателям всякими способами, щиро і без підступу, й ніколи їх не покидати. Супроти надання Вітовту великого князівства ручать вони, що по його смерти його великокняжа власть і всі Витовтові землі, разом з його батьківщиною, вернуться до короля Ягайла й Корони. За себе й за своїх потомків вони обіцяють, що по смерти Вітовта будуть послушними й підвласними королю й Короні та окрім нього й Корони не будуть собі шукати інших володарів". 

Цей компроміс 1401 р. перекреслював всі плани проголошеної недавно самостійності Великого князівства Литовського, Руського (Українського) й Жемантійського, та був з українсько-білоруського боку великою поступкою, а для польської держави великою перемогою.

Укладена Віленсько-Радомська унія дозволила Ягайлу на деякий час убезпечити себе від активних дій Вітовта й звернути увагу на вирішення внутрішньопольських справ.  
Вже 1402 року він уклав новий шлюб з внучкою короля Польщі Казимира ІІІ, Анною, через який підкріпив свої права на Польський трон.

Пізніше було досягнуто нової домовленості, відповідно до якої Ягайло підтверджував свою перевагу над Вітовтом;
Вітовт зі свого боку заявляв, що він є „вибраний паном і великим князем цих земель від давна”.

Протягом 1406-1408 рр. Вітовт сконцентрувався на північно-східному напрямку розбудови своєї держави. 

Здійснив три походи у Московське князівство, встановивши кордони між Великим князівством Литовським, Руським і Жемантійським та Московією у верхів'ях ріки Ока по річках Угра, Росса та Бриня. 

Московський князь Василь I визнав приналежність до Великого князівства Литовського Смоленської землі та Верховських князівств.

Угрський договір 1408 затвердив панівне положення Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського у всій Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. 

Після смерті московського князя Василя I (1425) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I - Василя II Темного. Мирні відносини між Литвою та Московією зберігалися до 1492.
Зміцнення влади Вітовта у Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) викликало невдоволення польського короля Ягайла. 

1407 року Великим магістром  Тевтонського Ордену став Ульріх фон Юнґінґен, який був прихильником жорстких відносин із сусідніми слов'янськими державами та балтськими племенами, насамперед ішлося про недопущення виходу Польського Королівства до Балтики.
У 1409 р. спалахнуло повстання проти Ордену на території Жемантії (сучасна Литва), яке таємно підтримував Вітовт.
Магістр Ордену сподівався на погіршення стосунків між Ягайлом й Вітовтом, тому активно готувався до війни з Польщею. 
Підтримка угорського короля Сигізмунда дала Ульріхові змогу розпочати воєнні дії з анексії Добжинської землі, яку 1402 року викупив Ягайло.

Проте у "Великій війні" (1409-1413) та у вирішальній Грюнвальдській битви Вітовт підтримав Ягайла проти Тевтонського Ордену.

Перемога в Грюнвальдській битві об'єднаних польсько-українсько-литовсько-білоруських військ закріпила провідне становище Польщі та Великого князівства Литовського і Руського, як найсильніших держав у всій Центральній та Східній Европі.  

Великий князь Литовський і Руський Вітовт відіграв провідну роль у цій війні, а після перемоги не дозволив Ягайлу повністю розгромити тевтонців.  

Він зняв осаду фортець Ордена, чим змусив польського короля вступити в мирні перемовини з тевтонцями. 

Коли 15 липня 1410 року відбулась фундаментальна для долі всієї Европи Грюнвальдська битва, війська короля Ягайла складалися з 50 хоругв. Підрозділи були виставлені від земель Польського Королівства (16 хоругв), Мазовецького князівства (дві хоругви), приватні підрозділи (27) і хоругва лицарів Святого Юрія, до якої входили лицарі добровольці з Чехії та Моравії.

Слід відзначити, що в польській частині війська було 9 хоругв, які виставили українські землі, що входили до складу Королівства Русі-України: Львівська, Галицька, Перемиська, Холмська, три Подільські, Жидачівська і Теребовельська хоругви.

Також на боці короля виступали вояки, надіслані ленником Польщі Молдавським володарем Олександром I Добрим. Відомо, що Молдова до цього входила до складу Київської Русі, а пізніше до складу Королівства Русі-України.

Крім того Молдовське князівство називалось в ті часи Русовлахія, а до молдовських земель входила сучасна Одещина й Буковина.
Правителі Русовлахії (Молдови) носили титул "Господар", а найвищий державний орган мав назву "Панове Рада". Більшість населення, в ті часи, Молдовського князівства також становило давньоукраїнське населення.

Тому три "молдовські" хоругви були складені з великої кількості саме українських бояр і витязів (лицарів).

Війська Великого князівства Литовського і Руського (Великого князівства Українського) налічували 40 хоругв, з яких десять виставив особисто князь Вітовт.
30 загонів використовували геральдичну фігуру «Погоня» – кінного мечника на різноманітних кольорових полях та з різними зображеннями на його щиті. Це були як загони удільних українських князів, так і окремих земель.

Герб "Погоня" в різних його варіантах використовувало більшість українських, білоруських, литовських князів ХІV-ХV ст. Відрізнявся він тільки дрібними деталями та зображенням на щиті лицаря, куди кожен князь поміщав свій особистий герб.
Інші литовсько-українські хоругви мали геральдичний знак «Стовпи Гедиміна» (варіація зображення Тризуба).
Власну хоругву в литовсько-українському війську очолював молодший брат Вітовта князь Сигізмунд Кейстутович.
Три «смоленські» (1 смоленська і 2 білоруські – оршанська і мстиславська) хоругви виступали під стягом із зображенням архангела Гавриїла.

Окремою хоругвою (власним військом) виступив Чернігівсько-Сіверській князь Сигізмунд Корибутович (майбутній намісник Чеського короля).

Із 40 хоругв "литовських" літописець Длугош називає Київські, Луцькі, Кременецьку, Володимирські (Волинські), Стародубські, Сіверські, Берестейську і Дорогичинську, що безпосередньо є українськими. Також були білоруські й литовські загони.
19 хоругв залишились не названі й невідомі.

Крім того, було сім хоругв легкої кримсько-татарської кавалерії. Загони татар билися під командою Джелала ад-Діна, сина хана Тохтамиша. 

Тевтонський Орден виставив 51 хоругву. Окрім Тевтонських лицарів було багато лицарів з різних країн Европи, які до цього брали участь в походах на Польщу й Литву.
На боці Ордена виступив представник сілезьких П’ястів Конрад VII Білий та загін під прапором Лицарського Ордену Святого Георгія, в якому воювали васали Короля Угорщини (серед них були не лише угорські, а також польські й українські лицарі, що зберегли вірність Угорській короні, після завоювання Польщею Галичини). 

Були також військові підрозділи з Новгорода Великого та Пскова. 

Після перемоги над Тевтонським орденом, який став васалом Польщі, знову з'явилися надії на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельскою унією 1413 р. Ця унія визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. У 1414—1425 рр. Вітовт призначив старостою подільським Юрія Гедигольда. 

(1409—1413) У 1409 з Польщі надходила інформація, що Ягайло заявляв про передачу Вітовту Поділля в замін за поступки останнього у своїй політиці щодо німців.[7] У 1410 Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-руські війська, які завдали поразки німецьким лицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі й в Україні, магдебурзьке право. У 1411 Ягайло передав йому Поділля, де до смерті Вітовта (1430) правили його старости[7] (намісники). У 1413 уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права та привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 
Великий князь литовський Вітовт (1392—1420) Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з Північного Причорномор’я.

Як і перед катастрофою у битві на Ворсклі, в наступні роки після Грюнвальдської битви, Великий князь Литовський і Руський (Український) Вітовт набрав досить сильне й самостійне політичне становище. 

В цьому його знову підтримував угорський король (який 1410 року став ще й Імператором Священної Римської імперії) Сигізмунд Люксембург. 

1410 р. учасник Грюнвальдської битви хан Джелал ад-Дін за допомоги литовсько-українських військ займає Крим, який стає васалом Великого князівства Литовського і Руського. 

Характерною ознакою зростання авторитету Вітовта стало те, що навіть в  грамотах адресованих до Ягайла, він почав титулувати себе Великим князем, чого раніше не робив.

Польща була змушена піти на деякі поступки Вітовту.
1411 року король Польщі Ягайло відкликав з Подніпровських міст своїх намісників й ці землі були передані під повний контроль Великого князя Литовського і Руського.

Також від Польщі до Литовсько-української держави перейшло повністю все Поділля.
З 1411 по 1430 р. Подільське князівство перебуває у "довічному володінні" Великого князя Вітовта.

У березні 1412 року була підписана угорсько-польська угода, до якої приєдналось, як окремий суб'єкт, Велике князівство Литовське і Руське.  
а Молдова й Буковина визнавались васалами Польської корони.

Однак, 2 жовтня 1413 р була підписана Городельська унія, що підтверджувала чинність Кревської унії 1385 року й задекларувала повторне об'єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського в одну державу «на вічні часи».

Відбулась уніфікація систем органів державного управління обох країн, а також унормування Привілеїв шляхетських і зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства. 

Для цього польські шляхетські роди офіційно передавали право литовським, українським і білоруським родам на користування близько 50 шляхетських гербів. 

Литовсько-білорусько-українське боярство зрівнювалося у станово-правовому відношенні з польськими магнатами та шляхтою, підтвердженням чого було право на користування шляхетськими гербами і заміна старого терміна «бояри» новим — «барони і нобілі».

За Литовсько-українською державою визнавалося право на автономію: зберігалась інституція Велико-князівської влади, а за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польського короля) окремий титул.

Відповідно до угоди Ягайло був Королем польським, Верховним принцем (князем) Литовським, Володарем і спадкоємцем Русі (Lytwanie princeps supremus Russiaeque dominus ex heres), 

а Вітовтом титулувався як Великий князь Литовський, а також земель Русі володар і спадкоємець  (magnus dux Lyttwaniae necnon terrarum Russiae dominus et haeres). 

Згідно з угодою, після смерті Вітовта князі й пани Великого князівства мали вибрати собі Великим князем тільки того, кого вкаже їм Ягайло або його наступник, за спільним рішенням ради панів коронних (польских) і литовських (литовських, українських і білоруських). 

З іншого боку й в Польщі по смерти Ягайла не мали права обирати короля без відомості й участи Вітовта і панів Великого князівства Литовського і Руського.
В разі потреби пани обох держав мають порозуміватися між собою, за згодою своїх володарів, на спільних з'їздах.  

Однак, навіть після цієї унії Вітовт продовжує діяти як цілком самостійний і незалежний правитель. 

Він ініціює нові перемовини з королем Угорщини, Імператором Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембургом. Проводить власну міжнародну політику, яка часто йде супроти інтересів Польщі.

У вересні 1413 р. відбувся з'їзд Вітовта й Ягайла, а також князів й панів з Польщі та Великого князівства.
Городельська унія викликала незадоволення православної частини населення держави, і князь Вітовт, відчуваючи небезпеку з боку поляків, вирішив відстоювати незалежність Литовсько-Української держави. 

Оскільки тодішній "Митрополит Київський" грек Фотій постійно перебував у Москві та в Золотій Орді, 

за підтримки Вітовта, в листопаді 1415 року в Новгородку відбувся Собор православних єпископів на якому Митрополитом Церкви Київської і всієї Руси обрали Григорія Цамблака. 

У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав: «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви; церкви не строїли,… але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …». 

Обрання Григорія Цамблака Митрополитом Київським і всієї Русі викликало шалений спротив не лише у промосковьского митрополита Фотія, але й московського царя.

Тим часом, 1416 року, померла друга дружина короля Ягайла Анна. Незважаючи на те, що до цього часу його становище досить зміцнилось, він вирішив одружитись на доньці Отто Пілецького, колишнього Генерального Руського (Львівського) старости, Сандомирського воєводи та Генерального старости Великопольщі. Його єдина дитина Ельжбета отримала від батька у спадок значні маєтки й була найбагатшою жінкою Польщі. 

Ельжбета була страша за Ягайла, на той час вдовою і мала п'ятьох дітей.
У 1417 році відбулось весілля й коронація Ельжбети. 

1418 року Митрополит Київський і всієї Русі Григорій Цамблак був присутній, як делегат від православної церкви Литовсько-Української держави, на Констанцькому соборі — XVI Вселенському соборі церкви, що проводився у місті Констанці (південна Німеччина) під головуванням Папи Римського та за ініціативи Імператора Священної Римської імперії. 

До Констанца прибуло 30 кардиналів, 400 єпископів, багато інших духовних, та представники держав — всього близько 18 тисяч людей. 
Разом з Митрополитом на Собор приїхало багато князів та магнатів з Русі-України (в тому числі й спадкові князі, нащадки Королів Русі), делегати з Волощини, представники від татарського хана, Новгорода.

Ця величезна делегація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто прийняв сам Імператор Сигізмунд.
Григорій Цамблак також зустрічався з Папою Римським Мартином V й виголосив привітальну промову Папі, в якій висловлював надію на можливе примирення Східної та Західної Церков, чого бажають багато православних, а також князі Ягайло і Вітовт. 

1422 р. Витовт прийняв був чеську корону й вислав від себе до Чехії Жиґимонта Корибутовича як королівського намісника. Невдоволення інших претендентів на Чеську корону, що викликала поява Жиґимонта в Богемії, змусили короля Ягайла виріктися від усякої участи в цій гуситській кампанії. Тим часом, Вітовт знову піднімає питання своєї коронації, оскільки це означало б повну самостійність Великого князівства Литовського і Руського та його рівноправність

з Польщею. 

Протягом 1385-1480 років відбувається поступова ліквідація удільних князівств на українських землях і перетворення їх на звичайні провінції Великого князівства.

детальніше читайте:


Закарпаття, що входило до складу Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси, після угорської окупації Галичини, опиняється у складі Угорського королівства.
Відбувся поділ українських земель Закарпаття між сімома комітатами (жупами): Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким і Мармароським.

З часом, і українська еліта Закарпаття та Буковини, і українці Галичини - під угорською і польською окупаційними владами, все більше втрачали свої позиції і в містах, і в регіонах.
Після поразки українських князів і шляхти у війні литовців і поляків проти Великого князя Руського (Українського) Свидригайла, польська влада у 1434 році ліквідувала залишки автономії Руського (Українського) Королівства і перетворила його у звичайне воєводство Руське. Після цього, українська галицька аристократія поступово окатоличується і полонізується, або змушена була перебратись на Волинь, Берестейщину та інші українські землі під Литвою.

Читайте детальніше:

• * Шляхтичі Заблоцькі з Волинських земель князів Острозьких 
• * Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України 

1434 року відбулася остаточна окупація Королівства Русі, та його включення до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище західноукраїнських земель, скасоване давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою.
Було утворено Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польських, джерелах 15-18 століття до Руського і Белзького воєводств використовувалась також назва Червона Русь.

Отже плани Вітовта про об'єднання в межах самостійної держави всієї Русі-України та повне унезалежнення від Польщі не здійснилися. 
Після поразки у битві на Ворсклі зупинилось становлення незалежної Литовсько-Української держави, й Вітовт вимушений був піти на зближення з Польщею.

Хоча, угорські королі продовжували титулувати себе “королями Галичини і Володимерії” з 14 століття, аж до входження Угорщини до Священної Римської імперії.
Після першого поділу Речі Посполитої австрійська монархія недалекоглядно об’єднала зайняті нею українські землі з південною частиною польських воєводств в окремий коронний край – й утворила королівство Галичини (“Галіції”) і Володимерії (“Лодомерії”) із столицею у Львові. Українською мовою цю провінцію до 1918 р. називали Галичиною, а українську її частину – Східною Галичиною. 

Правління Вітовта стало розквітом Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), в якому об'єднались в одну державу майже всі українські землі.

Проте, офіційно титул Великий князь Руський (Великий князь Український) та назва держави Велике князівство Руське (Українське) не було прийняте поляками. 

Ягайло отримував титул „зверхнього князя” (supremus dux), супроти Вітовтового титула „великого князя” (magnus dux).
Тим не менше, в пізніших документах Вітовт неодноразово підкреслював, що він є Великим князем не з ласки Ягайла, а тільки з вибору народа.

При подальших суперечках за владу Ягайло заявляв, що Вітовт ніколи не був самостійним володарем, а тільки його намістником (gubernator).

Великий князь Вітовт помер 1430 року. Шляхта обрала Великим князем Свидригайла Ольгердовича (Ягайлового брата). Однак поляки були проти цього вибору. Унаслідок цього в 1432 році спалахнула війна між Польщею і Литовсько-Українською державою.
Свидригайло став на чолі Великого князівства Руського (Українського).

Тривала також боротьба української шляхти з свої права й на Галичині.
У 1436 році утворилась об'єднання конфедерація шляхти Руського воєводства та інших українських земель Корони з тих «галицьких панів», які були незадоволені зі свого принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі.
У своїх грамотах та зверненнях українська шляхта звертались до короля, що будуть вести боротьбу, якщо він не виконає їх вимог. Проголошення ж королем Владиславом ІІІ зрівняння у правах «галицьких панів» з іншою шляхтою Польщі викликало незадоволення вже вищих польських кіл.

1440 року Великим литовським князем обрали Ягайлового сина — 13-річного Казимира. Хоч новий князь відразу видав «Віленський привілей», який зрівнював права православної і католицької шляхти, відносини між польською та литовсько-українською шляхтою ще тривалий час були досить напруженими.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р.
Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом ватажків Мухи та Борулі.
У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

Після того, як у 1478 р. Кримський хан Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татар на подільські околиці українських земель з метою грабунку та забирання в ясир української людності.
Ситуація стала гіршою після прийняття молдавським господарем Штефаном III васальної залежності від Османської імперії.
Й поліпшилась після 1530-х років, зокрема, завдяки діяльності князя Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича та Дмитра Вишневецького й інших козацьких ватажків з розбудови мережі військових укріплень на Волині, Черкащині та Поділлі.

Цікавим прикладом міграції титулатури володарів у Східній та Центральній Європі є історія поширення титулу "господар": з Галичини до Великого князівства Литовського і Руського, а також до Молдови, а врешті й до Московії, де господар і господарство трансформувалися в государь і государство.

Великими князями московськими титул “господар” був прийнятий за зразком Великих князів Литовських і Руських (Українських), а також як наслідування Господарів Молдовських; оскільки ініціатива щодо цього належала православній ієрархії, то “господар” у значенні “верховний правитель” могло сприйматись як церковнослов’янізм. До речі, форма “осподарь”, яка є на монетах Івана Грозного, а також зафіксована іноземними відвідувачами Москви транскрипція hospodar можуть засвідчувати, що спершу і в Москві слово вимовляли так, як у Великому князівстві Литовському і РУському – з “h”, а не з “g”. До титулатури великих князів московських, починаючи з Івана III, увійшло і словосполучення отчич и дhдич, що до цього було в титула Королів Русі до занепаду Руського королівства.

У 1480-1569 роках відбувається посилення змагань за українські землі в умовах боротьби між Литвою і Московією за право бути центром «збирання руських земель».

У XV столітті окупаційна угорська влада сприяла переселенню у Закарпаття волохів, німців, словаків, угорців.
Відбувається також активне закріпачення місцевого українського населення і позбавлення його будь-яких політичних прав і свобод.
1514 р. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії. На території Буковини була створена турецька військово-адміністративна одиниця Хотинська райя.
1526 р. унаслідок поразки, завданої турецькою армією у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семиградського або Трансільванського князівства, західна — стала володінням австрійських Ґабсбурґів.

Престолонаслідування в Речі Посполитій - як історія послідовності спадкоємства престолу, формувалось на традиціях престолонаслідування в Королівстві Руси, Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) та польських князівствах, відноситься до питання про передачу влади монарха в польсько-литовсько-український державі в різні періоди часу її існування та описує еволюцію принципів, що регулювали цей процес.

Сьогодні правонаступництво на трон держав, які складали історичну Річ Посполиту й які називаються зараз: Польща, Литва, Україна, Білорусь поки що не є предметом публічних або політичних дебатів в цих країнах, але це є важливим історичним питанням.
Питання про правонаступництво й порядок престолонаслідування має важливе значення перед лицем виникнення нових кандидатів та самозванців на престоли країн, які складали історичну Річ Посполиту, в тому числі й щодо легітимних правонаступників Української Корони. 

15 вересня 1772 р. за наказом імператриці Марії Терезії військо Священної Римської імперії, яким керував генерал Андірс Гадік, увійшло до столиці Галицького Королівства — міста Львова.
Тут було оголошено, що місто Львів, за стародавнім правом, стає столицею Королівства Галичини і Володимерії, яке відновлює своє функціонування у складі Священної Римської імперії, оскільки її монархи, римські імператори, є законними спадкоємцями Галицького королівства, яке у 1215 р. створив Папа Римський Іннокентій ІІІ.
Крім Галичини, Священна Римська імперія, яку очолювали австрійські Габсбурґи, приєднала до своїх володінь Холмщину, Південне Підляшшя та деякі сусідні етнічні українські території, які з 1803 р. увійшли до складу Галицького королівства.
У 1775 р. до Галицького королівства була приєднана також Буковина, відвойована Священною Римською імперією в Османської Порти.
У 1815 р. до складу Галицького королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 перебував у складі Російської імперії. У 1846 р. Галицьке королівство поповнилося територією вільного міста Кракова. На жаль, адміністративні посади в Галицькому королівстві обіймала польська шляхта, хоча більшість населення (72%) становили українці. Окрім них, на території Галицького королівства існували чисельні польські, австрійські, єврейські та вірменські громади. 

Таким чином, після відновлення Українського королівства у складі Австрійської імперії, королями Галичини і Володимерії були:
імператори Священної Римської імперії Марія Терезія (1772 — 1780),
Йосип II (1780 — 1790),
Леопольд II (1790 — 1792),
Франц II (1792 — 1835),
а пізніше — австрійські імператори:
Фердинанд I (1835 — 1848),
Франц Йосип I (1848 — 1916),
Карл І (1916 — 1918). 

Упродовж майже півтора століття (з 1772 по 1918 рр.) вирішувалося питання державного статусу Українського королівства у складі Австро-Угорської імперії. 

Проте польські адміністратори-намісники Галичини, зокрема графи Потоцькі та інші, всіляко гальмували перетворення Галичини на реальне королівство зі своїм королем, оскільки це вивищувало Галичину і українців, українську аристократію, культуру, мову і «принижувало» Краківське князівство, яке було в складі Галицького королівства.
Тим паче, що польські намісники полонізували Галичину.

На жаль, проблема з надання Українському королівству свого короля була усвідомлена імператором Австро-Угорщини Францом Йосифом І тільки під час Першої світової війни (1914 — 1916). Претендентом на галицький королівський трон був австрійський принц, ерцгерцог Вільгельм Габсбург, відомий в Україні як архикнязь Василь Вишиваний, котрий досконало вивчив українську мову, українську літературу. Українською він не тільки розмовляв, але й писав як поетичні (вірші), так і прозові твори. З 1914 р. як претендент на Український королівський трон Вільгельм Габсбург активно включився в галицько-українське політичне та культурно-релігійне життя. Треба наголосити, що його кандидатуру на інтронізацію на володаря Українського королівства підтримав і голова Української Греко-Католицької церкви, митрополит, граф Андрей Шептицький. 

Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) — член австрійської імператорської родини за походженням, український патріот за покликанням. у 1916 — 1918 рр. він цілком міг бути монархом оновленого королівства України. 

Очевидно, що така історична спадщина як Українське королівство чи, як його продовжують називати Королівство Русі — це дуже важлива історична спадщина, якою треба гордитись і яку треба ретельно вивчати в усіх закладах освіти і науки, починаючи від школи й аж до університетів, з метою досягнення перспектив винайдення українського спадкового короля і відновлення королівства.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних наукових праць М. Грушевського, Л. Войтовича, О. Однороженка та багатьох інших авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.