Марко Вовчок - цікаві факти

Уривки з твору Соломії Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)». 

За прикладом інших всесвітньовідомих жінок-письменниць ХІХ ст. Марія Вілінська  (за першим чоловіком Маркович) обрала для себе чоловічий псевдонім – Марко Вовчок. Очевидно це мало легітимізувати її в «чоловічій» культурі того часу. В кінці 1850-х років вона була єдиною в українській літературі жінкою. 

Росіянка за походженням, вона дебютувала як українська авторка, й швидко завоювала значну славу, зайнявши своє місце між таких титанів, як Тарас Шевченко і Пантелеймон Куліш, і донині належить до найвідоміших класиків української прози. Одночасно, вона довгий час була однією з найяскравіших постатей російської аристократичної еліти.

Окрім її творчості, цікавим феноменом є життя письменниці, її біографія і загадкова натура. Цю натуру намагалися збагнути її знамениті шанувальники. Тарас Шевченко і Олександр Герцен порівнювали її з Жорж Санд. Іван Тургенєв і Микола Добролюбов – з Гарієт Бічер-Стоу.

На порівняння з Жорж Санд наштовхувала її краса, стиль життя, поведінка, зневага до умовностей. Як і Жорж Санд, вона захоплювала грала фатальну роль у житті багатьох українських і російських літераторів, роками жила в атмосфері слави, скандалів, чуток і пліток.

Марія Олександрівна Вілінська народилась в небагатій дворянській родині в Орловській губернії. Після смерті батька, її мати вдруге вийшла заміж. Це був невдалий шлюб, новий чоловік вів розгульне життя й розорив родину. 

Майбутня письменниця часто жила у різних родичів, навчалась в пансіоні в Харкові, пізніше переїхала в Орел. Тут вона познайомилась з Опанасом Марковичем, українським культурним діячем, який був засланий вглиб Росії за участь у Кирило-Мефодіївському Товаристві (пізніше, познайомившись ближче з Марією, найвідоміші братчики – Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров спричиняться до культу Марка Вовчка, як нової зірки української літератури).

У 1851 році Марія та Опанас Маркович одружилися проти волі її тітки. Під впливом чоловіка, його молода дружина стає не просто колекціонером народного фольклору, але й українським патріотом, й пізніше популярною письменницею. Пізніше, ставши відомою і покинувши Марковича, вона пояснювала свій шлюб з ним не почуттям, а бажанням якнайшвидше завоювати незалежність. Однак на початку її кар’єри вона бере його прізвище за основу псевдоніма, переймає його естетичні смаки і використовує літературні зв’язки, зокрема з Пантелеймоном Кулішем, який і видає 1857 р. в Петербурзі її «Народні оповідання».

Коли Марко Вовчок (покинувши чоловіка) переїзжає до російської столиці 1859 р., вона одразу стала знаменитою. Цього року окремими книжками вийшли «Рассказы из народного руського быта», «Народні оповідання» в перекладі і з передмовою Тургенєва, а також окремі оповідання в журналах «Народное чтение», «Русская бесіда», «Русский вестник», «Современник», альманасі «Хата», журналі «Основа».

В цей час Марко Вовчок стала гостею і окрасою столичних літературних салонів. Шевченко кокетливо називав її своєю «дочкою», а вона його «батьком», а Куліш смертельно закохався в неї і запрагнув вести її і надалі по літературній дорозі.

Куліш божеволів від свого кохання. Багато сучасників у листах і мемуарах казали, що вона викликала кохання в чоловіках, сама залишаючись спокійною. І все ж вона прийняла любов Куліша, і вони домовились про спільне життя за кордоном. У 1859 р. Куліш їде за нею до Берліна, щоб застати її там з Тургенєвим. Куліш повернувся додому ображений. Впродовж тридцяти років він пам’ятав цю образу, виливаючи на Марка Вовчка гори бруду і непристойностей.

Тургенєв заспокоював її: «Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров – можливо кинеться в воду, - але , повторюю, що ж робити?...»

Саме тоді тема села, етнографія, стиль вироблений під впливом Марковича, змінив новий стиль «модної народницько-інтелігентської белетристики», на формування якого вплинув Тургенєв. Знайомі Тургенєва стали її колом. Тургенєв багато прислужився до популяризації її імені, перекладав і популяризував її твори, допомагав у видавничій справі, знайомив з видатними людьми. Серед них були Лев Толстой і Олександр Герцен. «Читати я Вам буду багато – писав Герцен – але в чотири ока. Мені дуже рідко хочеться кому-небудь читати те, що я Вам прочитаю».

Мандруючи з Тургенєвим по Європі, вона ще деякий час зберігала з ним близькі стосунки. Він познайомив її з французьким видавцем Етцелем, редактором журналу, в якому друкувався Жуль Верн. З 1866 р. майже на сорок років вона стала постійним співробітником журналу. Пізніше, всі твори Жуля Верна, що виходили російською мовою були в її перекладі. Завдяки її паризьким контактам, такою була умова їх видання в Росії. Це стосується й романів Віктора Ґюго та багато інших.

Невдовзі Тургенєв був покинутий, як і Куліш. У 1861 р. вона зійшлась з блискучим молодим чиновником Олександром Пассеком, який за дорученням уряду приїхав до Європи, і жила з ним в Парижі аж до його смерті 1866 р. Цей роман став справжньою сенсацією. Спочатку і Герцен, ні Тургенєв не вірили в його можливість. Тургенєв пише до неї ревниві листи, хоча в листах до інших обороняє її від нападок. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення» - пише Тургенєв.

Катерина Юнґе, дочка графа Толстого, писала: «.. Всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»

1861 р. вона познайомилась з Добролюбовим і все більше виявляла симпатії до позиції «нігілістів». Добролюбов не тільки пише про неї велику статтю, але й, як ще недавно Тургенєв, бере на себе турботи про видання творів Марка Вовчка та її фінансові справи.

У 1862 р. в Парижі вона зустріла Миколу Бакуніна, і навіть нібито переклала одну з його прокламацій українською мовою. А в наступні роки вона також зустрічалась з польськими емігрантами, які втекли з Росії після повстання 1863 року, писала під псевдонімом Євгенії Тур і дотримувалась досить радикальної політичної лінії.

1867 р. Марко Вовчок повернулась в Петербург (Марії було 34 роки). Її популярність у цей час була уже значно менша. Однак, скандальна слава стала ще більшою завдяки новому любовному захопленню. Це був критик і публіцист (що з 1862 до 1866 перебував у Петропавлівській в’язниці), а крім того, далекий родич Дмитро Писарєв. Під впливом Писарєва вона перекладає російською «Походження людини» Дарвіна і «Життя тварин» Брема. 1868 року Писарєв втопився під час купання в Балтійському морі, де він відпочивав разом з Марком Вовчком.

В кінці 60-х вона працювала в журналі «Отечественные записки», надрукувала романи «Живая душа», «Записки причетника», «В глуши», «Теплое гнездышко», цикл нарисів «Мрачные картины». В цей час припадають її зустрічі з народниками Миколою Михайловським і Петром Лавровим.

1870 року Марко Вовчок звернулась до уряду по дозвіл видавати журнал. Видання планувалось як таке, що має допомагати інтелігентним жінкам. Раніше вона зредагувала статтю Джона Міла «Поневолення жінок».  Журнал почав виходити, Вовчок писала: «щопонеділка в мене натовп жінок. Усі шукають праці. Багато приїздить з провінції. Всі хочуть праці. І це е примха, а потреба. Приїздять не лише молоді, а всякі: і літні, і зрілі, і навіть старі. Це поголовне повстання…»

У 1872 р., однак, сталася подія, яка істотно пошкодила репутації Марка Вовчка. Її звинуватили в плагіаті одного з її перекладів, і виправдатися їй не вдалося.  Після цього її літературна роль стає дедалі меншою, і вона взагалі перестає писати і друкуватися.

1878 р. Марко Вовчок (їй було 45 років) назавжди залишає Петербург і живе в різних провінційних містах Росії та України, де працює її новий чоловік – дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко. В наступні десятиліття вона вже повністю відірвана від російського літературного життя.

Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі 1907 року, будучи людиною іншої політичною і культурної епохи, що не викликала інтересу ні в російських, ні в українських своїх сучасників.

З твору Соломії Павличко «Марко Вовчок (1833 – 1907)».