Герб шляхтичів Ветзель

Шляхетський рід Ветзель (Wetzel; білор: Вэтзэлі) - мав герб в щиті якого було зображено з лівого боку жовто-блакитний, а з правого блакитно-жовтий прапор. 

Засновником шляхетського роду Ветзель вважається Михайло (бл. 1656 р.н.) - бакалавр Сорбонської Академії, служив у князя Радзивіла. 

Його син Йосип (Йозеф) (бл. 1721 р.н.) був підстаростою Гродським Несвижської ординації. Помер 1788 р.

Його сини: 
* Михайло (1748 р.н.) був підстаростою Гродським Несвижської ординації. 1802 року зробив подання до уряду російської імперії щодо підтвердження шляхетства. В якому було додано зображення герба з жовто-блакитним та блакитно-жовтим прапорами, а також свідчення шляхти та поміщиків Слуцького повіту, що підтверджували його шляхетне походження.
* Казимір (1753 р.н.)
* Йосип (Йозеф) (1765 р.н.) пробашч (парох) Лахвенського костьолу (на Берестейщині).
* Бернард (1775 р.н.) поручник війська російської імперії.

4 покоління: 
Діти Казиміра:
* Феліциян (1793 р.н.)
* Анастазій (1795 р.н.)
* Алоізій (1798 р.н.).

Визнані у шляхетстві (дворянстві) постановою Мінського ДДС від 13.08.1802 р.

Герб Ветзелів

Джерело: Гербоўнік беларускай шляхты. Том.3.  "В". / Дз. Ч. Матвейчык [і інш.]; навук. рэд. А. Рахуба. Мінськ: Видавництво "Беларусь", 2014. 647 с.

Читайте також :

* Герби української шляхти.

 Початки становлення української шляхти (від IV ст.)

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Повний титул Гетьманів України

* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

* Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст.

* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках.

* Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.

Хто найдовше правив Україною

 Список монархів, князів, королів, гетьманів та інших правителів України, що правили найдовше.

Аттіла (Ґатило) - каган (князь) союзу гунів і антів, мав титул «Аттіла, нащадок Великого Німрода. Вихованець Енгадді. З Ласки Божої, Король Ґунів, Ґотів, Датчан і Мідян. Жах Світу», правив у 434-453 рр.
При владі 19 років.

Велике князівство Київське (Київська Русь)
Володимир І Святославович - Великий князь Київський, правив у 979-1015 рр.
При владі 36 років.

Ярослав І Мудрий - Великий князь Київський, правив у 1019-1054 рр.
При владі 35 років.

Ізяслав І Ярославич - Великий князь Київський, Король Руси, правив у 1054-1078 (з перервами). 
При владі 24 роки.

Володимир ІІ Мономах - Великий князь Київський, правив у 1113-1125 рр.
При владі 12 років.

Королівство Руси
Роман Мстиславич - князь Волинський, Галицький, Великий князь Київський, Володар і Самодержец всієї Руси, правив у 1170-1205 рр.
При владі 35 років.

Данило Романович - Великий князь Київський, Король Руси, правив у 1205-1264 (з перервами).
При владі 59 років.

Лев І Данилович - Король Руси, Великий князь Київський, правив у 1269-1301 рр.
При владі 32 роки.

Великі князі Литовські і Руські (Українські)
Вітовт - Великий князь Литовський, Руський (Український) і Жемантійський, правив у 1385-1430.
При владі 45 років.

Королі Польщі, Угорщини, Речі Посполитої
Людовик Анжуйський - Король Угорщини (1342-1382) Король Руси (1370-1382).
При владі 40 (12) років. 

Сигізмунд Люксембург - Король Угорщини, король Галичини і Волині (1387-1437), король Богемії (1419-1421, 1436-1437), імператор Священної Римської імперії (1433-1437). 
При владі 50 років. 

Володислав II Ягайло - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1377-1381, 1382-1386 і король Польщі і Руси у 1386-1434 рр.
При владі 57 років. 

Казимир IV Ягеллончик - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1440-1492 та король Польщі, пан і дідич Руси у 1447-1492 рр.
При владі 52 роки. 

Сигізмунд III Ваза - Король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський (Український), Прусський, Мазовецький, Жмудський, Київський, Волинський, Підляський, тощо, правив у 1587-1632 рр.
При владі 45 років.

Козацька держава (Гетьманщина)
Іван Мазепа - Князь і Гетьман всієї України, правив у 1687-1709 рр.
При владі 22 роки. 

Кирило Розумовський - Гетьман всієї України, правив у 1750-1764 рр.
При владі 14 років.

Австро-Угорська імперія
Марія Терезія - імператриця Священної Римської імперії, королева Угорщини, королева Богемії, королева Галичини та Володимирії (Волині), правила у 1740-1780 рр.
При владі 40 років. 

Франц Йосип I - імператор Австро-Угорщини, Богемії ,король Галичини та Володимирії (Волині), Великий герцог Буковини, правив у 1848–1916 рр.
При владі 68 років.

Таким чином, Україною або українськими землями найдовше правили наступні монархи:
1. Франц Йосип I - імператор Австро-Угорщини, Богемії, король Галичини та Володимерії (Волині), Великий герцог Буковини, правив у 1848–1916 рр.
При владі 68 років.
2. Данило Романович - Великий князь Київський, Король Руси, правив у 1205-1264 (з перервами).
При владі 59 років (з перервами).
3. Володислав II Ягайло - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1377-1381, 1382-1386 і король Польщі і Руси у 1386-1434 рр.
При владі 57 років (з перервами).
4. Казимир IV Ягеллончик - Великий князь Литовський і Руський (Український) у 1440-1492 та король Польщі, пан і дідич Руси у 1447-1492 рр.
При владі 52 роки. 

Серед Європейських монархів на троні довше всього перебували: 

Король Франції Людовик XIV де Бурбон - правив 72 роки (1643-1715).
Великий князь Ліхтенштейну Йоганн II - правив 71 рік (1858-1929).
Королева Великобританії Єлизавета II - правила 70 років (1952-2022).

РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНИХ ДЕСТИНАЦІЙ ЯК КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КОМПОНЕНТ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

Фахове дослідження, реставрація та збереження історико-культурних пам’яток, цілеспрямований розвиток туристичної галузі, розробка на державному рівні культурологічних програм, на основі яких буде проводитись розвиток туристичних дестинацій мають важливе значення не тільки для соціально-економічного прогресу в країні, але також сприяють збереженню та відновленню історико-культурних об’єктів, й є одним з ключових факторів для розбудови цивілізованої, розвиненої, успішної держави.

Розвиток туристичної галузі, зокрема культурного туризму, пов’язаного з історико-культурними пам’ятками, а також розвиток туристичних дестинацій та відповідної транспортної й сервісної інфраструктури є не лише вагомим чинником економічного розвитку того чи іншого регіону або країни, але й також є значною складовою культурного розвитку подорожуючих; а, відповідно є впливовим засобом для популяризації історії та культури країни чи місцевості, де знаходиться та або інша туристична дестинація. Саме тому питанню належного розвитку туристичних дестинацій має бути приділена значна увага державних та місцевих органів влади.

Державна політика в галузі збереження історико-культурних пам’яток та розвитку туристичних дестинацій повинна ґрунтуватись на фундаментальному вивчені історичного минулого та відповідного знання значення культурних надбань попередніх поколінь. Це, в свою чергу, має призводити до розробки і реалізації державних програм щодо популяризації історико-культурних об’єктів, збереження та поширення переказів, легенд, історичних матеріалів про їх становлення і розвиток, історичних особистостей, пов’язаних з цими локаціям, що в сумі робить відповідні туристичні об’єкти значно привабливішими та популярними як серед вітчизняних, так і серед іноземних туристів. 

Матеріали і методи. Збереження в належному стані, реставрація (в разі потреби) культурно-історичної спадщини напряму пов’язані з тою державною політикою, яку проводить влада не лише у сфері охороні пам’яток, але й також пов’язана з політикою, що реалізується у галузі розвитку туризму. Так, у спеціальній доповіді ЮНЕСКО «Інвестування в культурне різноманіття і діалог між культурами» наголошено, що: «.. Важливу роль в справі поєднання прибуткових ініціатив з просуванням міжкультурного діалогу відіграє туризм». Для максимального економічного та культурологічного ефекту від відвідання туристами того чи іншого культурно-історичного об’єкту важливо щоб він був саме повноцінною туристичною дестинацією, яка має цілий набір обпій та функцій важливих для туристів. В тому випадку коли туристична дестинація є тим популярним, відомим, привабливим для мандрівників місцем їх подорожі, що має відповідні готелі, цікаві маршрути, широкий спектр додаткових послуг, вона стає «візитівкою» країни, а також наочно демонструє відношення влади до власної історії, пам’яті та культури. Також державних органам необхідно приділяти більше уваги соціокультурній сутності туризму, яка розкривається через відродження та збереження історико-культурного простору.

С. І. Дичковський відзначає, що туризм як предмет дослідження відрізняється своєю міждисциплінарністю. До нього слід застосовувати такі методи дослідження, як історичний, соціологічний, культурологічний тощо. Отже, методологічною основою дослідження культурологічних аспектів туризму є системний аналіз феномену туризму як складної ієрархічної системи, що саморозвивається в соціокультурному та історичному просторі України. Такі методи дослідження як порівняльно-історичний, ретроспективний, історіографічний, семіотичний, тощо дозволяють визначити значимість туризму в контексті функціонування і розвитку культури та наявності державної політики в цій галузі. Системний аналіз культурологічних аспектів дозволяє розглянути множину внутрішніх і зовнішніх соціокультурних та історичних взаємовідносин таким чином, щоб відрізнити аспекти туризму від інших соціокультурних явищ. Також культурологічний аналіз туризму та пов’язаних із ним туристичних дестинацій обумовить формування теоретичних підходів до вивчення туризму як культуротворчого чинника, що потребує особливої уваги з боку держави та суспільства, як одного з фундаментальних передумов сталого розвитку сфери культури і туризму. 

Результати і обговорення. Історико-культурні пам’ятки та туристичні дестинації мають величезне символічне, історичне, ідеологічне, культурологічне та ментальне значення. Але всі ці складові, їх прояв в суспільстві, їх усвідомлення тими, хто відвідує ці туристичні локації напряму залежить від того, яка інформація про ці пам’ятки поширюється, які програми реалізують гіди й працівники музеїв – а це, в свою чергу, у великій мірі залежить від тої інформаційної і культурної політики яку проводить держава. 

Сенси, а також факти й історії, які отримує турист під час відвідин туристичних дестинацій впливають та формують свідомість самого туриста під час його відвідання туристичного об’єкту. А в подальшому це впливає не лише на мандрівника, а також на коло його спілкування, а у підсумку має значний влив як на місцевість чи регіон в якій розташована історико-культурна пам’ятка, так й на інформаційне поле тієї держави, з якої прибував мандрівник. У більшості розвинених, сильних держав туризм є одним з пріоритетних напрямків, якому приділяють значну увагу, а влада цих країн різноманітними засобами й програмами стимулює розвиток туристичної галузі. А це, безумовно, неможливо без продуманої державної політики в галузі туризму, відповідних інвестицій та створення умов для розвитку саме культурного туризму. Досвід переважної більшості європейських країн демонструє те, як ґрунтовний продуманий підхід урядових структур щодо розвитку туристичних дестинацій дає змогу як змобілізувати суспільство, так й створити відповідний позитивний імідж для внутрішнього і зовнішнього туриста. А це, в свою чергу, дає змогу створити з туристичних дестинацій чудовий засіб отримання доходу, як для країни в цілому, так й для місцевих громад, як в матеріальному, так і в нематеріальному вимірах. 

Висновки. Успішний розвиток туристичних дестинацій, а також туризму й культури в цілому, неможливий без продуманої, стратегічної політики держави в цьому напрямку. А існування такої політики державних органів неможливо без відповідного усвідомлення державними діячами власної історії та їх належного культурного рівня свідомості, неможливо без належного осмислення політичними діячами та чиновниками власної культурно-історичної ідентичності. З іншого боку, збереження історико-культурних пам’яток та розвиток туристичних дестинації має великий вплив на процес такого ж усвідомлення в суспільстві в цілому, позитивно вливає на його культуру та рівень освіченості. Одночасно успішні культурно-туристичні дестинації є тим фактором, що вливають на формування загальнонаціонального культурологічного ментального простору в державі, підвищують престиж знання історії та популяризують національну культуру. 

Увага уряду до цих питань та державні програми розвитку культурного туризму, а також розвиток відповідної інфраструктури навколо туристичних дестинацій безумовно сприятимуть становленню України як сучасної, цивілізованої, успішної, європейської держави. 

Тези доповіді з Конференції Proceedings of IV International Scientific and Practical Conference Kharkiv, Ukraine 1-3 November 2021.

Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі)

Порядок престолонаслідування у Великому князівстві Київському (Київській Русі).

В ІХ-Х ст. на Русі не існувало затвердженого порядку престолонаслідування.
Хоча традиційно Київський престол мав посідати старший син володаря.
Після загибелі Великого князя Київського Святослава Хороброго Ігоровича (972 р.), його наймолодший син Володимир, матір'ю якого була не законна дружина князя, а наложниця Малуша, повстав проти спадкоємця престолу Великого князя Київського Ярополка.
Міжусобиця закінчилася об'єднанням земель Київської Русі під владою Володимира (978 р.) і загибеллю двох інших синів Святослава Хороброго. 

Ця ситуація повторилася й після смерті Володимира Святославича (1015).
Київський трон мали успадкувати або Святополк - старший з синів Володимира, або законні сини Володимира, що народились після його хрещення та одруження з Візантійською принцесою - Борис і Гліб (що були онуками імператора Східної Римської імперії). 

Однак, ще у 1014 році Ярослав, що був князем Новгородським, відмовився від щорічної плати Києву й найняв два загони варягів на чолі з Еймундом і Рагнаром, у відповідь на що Володимир Великий почав підготовку до каральному походу на Новгород.

Проте невдовзі Володимир помер, а Святополк був проголошений народом і боярами Великим князем Київським.
Борис Володимирович, який повертався з військом з походу на печенігів, відмовився від боротьби проти Святополка та визнав його Київським князем, а невдовзі Борис і Гліб були вбиті варязькими найманцями Ярослава; інший їх брат Святослав Володимирович втік до Чехії, але також був вистежений вбивцями.

Розпочалась нова міжусобиця в Київській Русі (1015-1019) під час якої троє синів Володимира Великого були вбиті і один загинув, один був посаджений в поруб (в'язниця без дверей, що будували навколо ув'язненого) на 23 роки, а двоє:
Ярослав Мудрий та Мстислав Хоробрий поділили Русь по Дніпру.

Величезні землі Чернігівського та Тмутороканського князівства Мстислава Хороброго були приєднані назад до Великого князівства Київського після смерті Мстислава 1036 року (не залишив нащадків, син Мстислава загинув 1033 р. за нез'ясованих обставин).

А Ярослав Мудрий став "самовладцем у всій Руській землі".

Після смерті Ярослава Мудрого (1054) р. живими були його 5 синів:

Ізяслав-Дмитро (1024-1078) - одружений з Гертрудою, польською принцесою та сестрою польського короля Казимира I.

Святослав (1027-1076) - князь Чернігівський, одружений з австрійською принцесою Оді, онукою імператора Священної Римської імперії.

Всеволод (1030-1093) - князь Переяславський, одружений на доньці імператора Східної Римської імперії (Візантії) Костянтина IX Мономаха, від шлюбу з якою народився князь Володимир Мономах.

В'ячеслав (1033-1057) - князь Смоленський.

Ігор (1036-1060) - князь Волинський.

Розподіл влади в Київської Русі, за заповітом Ярослава Мудрого в 1054 році, мав за мету визнання молодшими синами та іншими удільними князями верховенстав трьох старших синів.
Також, на відміну від минулого періоду, визнавалося право одночасного володіння Києвом старшим князем і іншими столами (князівствами) - молодшими князями, при збереженні єдності цілої держави.

Вперше мирним шляхом, за домовленістю, стали окремими князівськими центрами інші найбільші, крім Києва, міста Київської Русі: Чернігів і Переяслав.

При цьому кожен з трьох старших Ярославичів володів і частиною периферії:
Київський князь - південно-західними землями,
Чернігівський - південно-східними,
а Переяславський - північно-східними землями. Причому в третьому випадку контрольовані володіння не мали спільних кордонів з основним (Переяславом).

Тріумвірат старших князів постійно розширював сферу свого впливу.
Зі смертю В'ячеслава Ярославича в Смоленську (1056 р.) туди з Волині був виведений Ігор Ярославович, а на Волинь з Ростова переведений Ростислав Володимирович - син Володимира Ярославича (1020-1052), старшого сина Ярослава Мудрого, що помер до смерті батька, а тому його сина Ростислава позбавили права на успадкування Київського трону - який не став миритися з таким залежним становищем і захопив Тмутаракань у Святослава Ярославича (1065), але був отруєний. 

Після смерті Ігоря Ярославича Смоленські землі були поділені між трьома старшими Ярославичами. Їм також вдалося відновити Київську владу в Полоцькому князівстві (1067-1071), де в попередній період закріпилися та правили нащадки Ізяслава Володимировича (сина Володимира Великого).
Ці землі були приєднані до володінь Київського князя, проте після цього стався розкол в Тріумвіраті в 1073 р..

Хоча до цього, часи правління Ізяслава Ярославича, як Великого князя Київського характеризувалися рівною участю в державному управлінні його, Святослава і Всеволода.
Брати разом володіли ядром Київської Русі на Подніпров'ї, спільно розподіляли інші землі та удільні князівства, разом зробили реформу кодексу законів «Руської правди» (прийнявши так звану «Правду Ярославичів»), а також заснували окремі митрополії в своїх князівствах. 

У 1068 році Великий князь Київський Ізяслав разом з братами зазнав поразки на річці Альті від половців.
У Києві почалось народне повстання, під час якого двоє братів не підтримали князя, й Ізяслав був вимушений втекти до Польщі, до свого двоюрідного брата і племінника своєї дружини - князя Болеслава II.

Ізяслав вирушив на Київ з польськими військами, а кияни закликали до себе Святослава і Всеволода, які хоча й погодились повернути Ізяслава на Київський престол, почали проводити самостійну політику, а Святослав встиг посадити в Новгороді свого старшого сина Гліба.

У 1073 році молодші брати Святослав і Всеволод остаточно вступили в змову проти Великого князя Київського Ізяслава, й Триумвірат Ярославичів перестав існувати.
Святослав захопив Київ і княжив там (та на всій Правобережній Україні) до 1076 р.,
а Всеволод перейшов до Чернігова, віддавши Переяслав Давидові Святославичу.

Ізяслав знову поїхав до Польщі, але цього разу Святослав і Всеволод услали союз з Болеславом. Польський князь не лише вигнав Ізяслава з країни, але й залишив у себе більшу частину його коштовностей.
Ізяслав попрямував до імператора Священної Римської імперії Генріха IV, де попросив у нього допомоги в боротьбі проти братів; проте імператор, сили якого були розпорошені внутрішньою боротьбою в Німеччині, також не підтримав його.

Тоді Ізяслав відправив 1075 року свого сина, Волинського князя Ярополка до Риму, де той був прийнятий Папою Римським Григорієм VII.

Папа коронував у Римі Ярополка Ізяславича на Короля Русі й надав йому лен на Руське Королівство від Святого Престолу (Папський лист від 17 квітня 1075 року),
за яким влада в Києві повинна була належати королю Русі Ізяславові та його синові королю Ярополкові.
Через три дні після написання цієї булли Папа звернувся з посланням до польського князя Болеслава, в якому картав того за пограбування Ізяслава і закликав допомогти йому 

Під впливом Папи Римського Болеслав був змушений помиритися з Ізяславом, так як це стало однією з умов для отримання ним польської корони.
25 грудня 1076 року король Русі Ізяслав з дружиною та синами взяли участь в коронації Болеслава в Гнєзно.

Слід відмітити, що Святослав вважався нелегітимним правителем (узурпатором) не лише католицькою церквою, але й православною. 

Так, архімандрит Києво-Печерської Лаври Феодосій Печерський активно боровся зі Святославом, викриваючи його у своїм промовах. Спочатку він навіть не дозволяв поминати його в церквах. Пізніше він дозволим поминати Святослава в молитвах, але тільки після Ізяслава. 

 

27 грудня 1076 року Святослав помер, і незважаючи на те що Святослав помер на Київському князюванні, похований він був в Чернігові. 

Київський престол зайняв Всеволод, який незабаром повернув його королю Русі Ізяславу Ярославичу.
Святославичи, що до цього сиділи в Новгороді, Тмутаракані, Володимирі (Волинському) та низці Чернігівських удільних князівств, у 1077-1078 роках втратили всі володіння, крім Тмутараканського князівства.
І лише тільки після запеклої боротьби за рішенням Любецького з'їзду князів (1097) змогли отримати Чернігівську землю (що включає Чернігів, Новгород-Сіверський, Сіверщину, Муром, Рязань і Курськ).

Отже, Всеволод залишився в Чернігівському князівстві, а в боротьбу тепер включилися сини Святослава

3 жовтня 1078 року в околицях Чернігова у битві зі Святославичами при Нежатій Ниві загинув король Русі Ізяслав. 

Всеволод повернувся до Києва, й почав титулувати себе "Великий князь Київський і всієї Руси", при цьому залишивши за собою Чернігівське і Переяславське князівства.

Отже, Всеволод залишився єдиним сином Ярослава Мудрого та став верховним правителем Руси і з'єднав під своєю владою Київ, Чернігів і Переяслав (з усіма залежними землями), але змушений був миритися з тим, що вся Західна Україна, Волинь і Берестейщина залишилася під владою титулярного Короля Руси Ярополка Ізяславича, який після смерті батька став самостійним правителем. 

Ярополк Ізяславич, який мав титул Короля Русі - залишався основним легітимним претендентом на Київський трон.

22 листопада 1086 року він був підступно вбитий під Звенігородом (на Галичині).
Перевезений та урочисто похований у Києві, й невдовзі був проголошений православною церквою Святим.

Слід підкреслити, що з усіх правителів часів Київської Русі лише Борис і Гліб (як законні нащадки Володимира Великого) та Ярополк Ізяславич (як коронований особисто Папою Римським Король Русі) були незпосередньо після їх смерті канонізовані православною церквою. Всі інші канонізовані князі були проголошені такими набагато пізніше після дати своєї смерті. 

Після вбивства Короля Русі Ярополка (1086),  Перемишль і Теребовля опинились під владою ізгоїв - синів Ростислава Володимировича, а Волинь була віддана синові Ігоря Ярославовича Давидові.

У 1088 році Турів отримав молодший брат Ярополка - Святополк Ізяславич, який при цьому поступився Новгородським князівством онуку Всеволода Ярославича - Мстиславу (сину Володимира Мономаха).

Слід відзначити, що за традицією, що на той час вже склалась в Київській Русі офіційним спадкоємцем Великого князя Київського вважався його старший син (або старший онук), який за життя батька правив у Новгороді - колишньому княжому домені.
Так само, наприклад, як князь (герцог) Вельський є спадкоємцем престолу Великобританії.
Тому, по тому, хто в той чи інший час займав Новгородське князівство, можна також прослідкувати, хто саме перебував на троні в Києві. 

Таким чином, з другої половини XI століття у Великому князівстві Київському починає застосовуватися родове право (система Ліствиці): князі займали престоли по черзі - молодший брат після старшого, син старшого брата після молодшого дядька і т.д.,
за винятком нащадків тих, хто в силу тих чи інших обставин, був позбавлений цього права.
Такі князі називались ізгоями. Найчастіше саме виключення таких князів з лінії претендентів на трон призводило до відокремлення їх володінь.

Після смерті Великого князя Всеволода Ярославича (квітень 1093 р.) його син Володимир Мономах, перебував біля батька, проте не намагався зайняти Київський престол.
Святополк Ізяславич, син короля Русі Ізяслава Ярославича, приїхав з Волині (Турова), де княжив, й став Великим князем Київським.

У 1094-1097 роках Святополк Ізяславич і Володимир Всеволодович Мономах, продовжили політику їхніх батьків щодо спільного управління великою державою.
Однак в боротьбу вступив Олег Святославич, син Святослава Ярославича, названий у «Слові о полку Ігоревім» Гориславичем за розпалювання міжусобиці в Київський державі.

Олег Святославич став засновник роду Ольговичів - князів Чернігівських. Він вступив у союз з  імператором Східної Римської імперії (Візантії) Никифором III Воніатом й був одружений з Візантійською принцесою Феофанією Музалон. 

Олег титулував себе «архонтом Матрахи, Зіхії і всієї Хозарії».

Великому князю Київському Святополку Ізяславичу, за пітримки Володимира Мономаха, не вдалося утримати Чернігівське князівство, але вони домоглися, виключення Ольговичів із переліку спадкоємців Київського престолу. 

Отже, у 1096-1097 роках тривала запекла боротьба на сході Київської Русі між Олегом Святославичем і Володимиром Мономахом, за якого билися новгородці на чолі з його старшим сином Мстиславом (який продовжував бути князем Новгородським й за Святополка Ізяславича).
При цьому фактична влада Великого князя Київського Святополка поширювалась на Київ, Правобережну та Західну Україну. 

А сини Володимира Мономанаха - князь Новгородський Мстислав Володимирович і князь Переяславський В'ячеслав Володимирович боролися з Олегом Гориславичем за Муром, Рязань, Суздаль і Ростов.

Зважаючи на те, що жодна зі сторін не могла здобути вирішальну перемогу, а міжусобні війни ослаблювали Київську Русь перед загрозою нової навали кочовиків зі сходу, 

князями було вирішено провести перемовини.

Любецький з'їзд 1097 року було проведено в Любичі на Дніпрі (Чернігівське князівство). 

На з'їзді були присутні шість головних князів.  

Святополк Ізяславич підтвердив свій титул Великого князя Київського та затвердені Київське,  Турівське і Пінське князівства;

Володимиру Мономаху - Переяславське князівство, Суздальсько-Ростовська земля, Смоленськ і Белоозеро;

Олегу і Давидові Святославичам - Чернігівське князівство і Сіверська земля, Рязань, Муром і Тмутаракань;

Давидові Ігоровичу (син Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого) - Володимир (Волинський) з Луцьком;

Василькові Ростиславичу (син Ростислава, онук Володимира Ярославича) - Теребовль, Червенські міста, Перемишль.

Також з'їзд проголосив абсолютно новий принцип успадкування князями земель своїх батьків. Тепер права на спадкування кожного зі сформованих на той момент удільних князівств були обмежені рамками певної династичної гілки Ярославичів. 

Це фактично констатувало появу нового політичного ладу в Київський державі, основою якого було сформоване велике феодальне землеволодіння та закріплене удільне роздрібнення. 

А Святославичи (в подальшому династія Ольговичів), які отримали за рішеннями з'їзду у володіння Велике князівство Чернігівське, були остаточно виключені із списку спадкоємців Київського трону.

Втім міжусобиця в Київській Русі не закінчилась. Великий князь Київський Святополк Ізяславич вважав (небезпідставно), що має династичні права на Волинь і Галичину, тому пішов війною на Ростиславичів. У цьому конфлікті його підтримав угорський король Кальман І Книжник.

Але двоюрідні брати Святополка - Володимир Мономах, Давид Святославич і Олег Святославич у 1098 року зібралися на з'їзд у Городці і під загрозою війни зажадали від Святополка припинити розширювати свої володіння. 
Великий князь Київський Святополк Ізяславич зміг поставити на правління у Володимирі (Волинському)  свого сина Мстислава.

Проте вже в червні 1099 р. Давид Ігорович (син Ігоря Ярославича, онук Ярослава Мудрого) прийшов з військом половецького хана Боняка під Володимир (Волинський).
В битві за місто був убитий син Святослава Ізяславича - Мстислав. 

За ініціативи Володимира Мономаха у серпні 1100 р. був скликаний новий з'їзд князів Київської Русі, у місті Витичеві (нині Витачів, Обухівського району) . 

На ньому між Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом, Давидом і Олегом Святославичами було укладено мир. 

Князя Давида Ігоровича Витичівський з'їзд позбавив Володимирського (Волинського) князівства. Натомість йому було надано у володіння Бузьк, Острог, Дубно, Чорторийськ.

За рішенням з'їзду Святополк Ізяславич отримав Волинь, а князем Володимирським (Волинським) став інший його син Ярослав Святополкович. 

Після цього, син Короля Русі Св. Ярополка Ізяславича - Берестейський князь Ярослав Ярополкович, змушений був відстоювати свої права на династичну спадщину.
1101 року Святополк Ізяславич пішов на нього війною і захопив Ярослава (свого рідного племінника) в полон, після чого помістив в ув'язнення в Києві.
Проте за спадкоємця Короля Русі заступились митрополит і духовенство Київської митрополії й  Святополк незабаром випустив Ярослава, з вимогою, щоб він перебував у Києві.

Через рік Ярослав Ярополкович спробував втекти до Польщі, але його схопили, повернули до Києві і незабаром вбили.  

1102 року Святополк Ізяславич захотів поставити на князювання в Новгороді свого сина Ярослава, що відповідало двовіковий традиції посідання Новгородського князівства спадкоємцем Київського престолу.
Однак Володимир Мономах був проти цього й зумів зберегти у Новгороді свого сина Мстислава.  

Після смерті (квітень1113 р.) Великого князя Київського Святополка Ізяславича у Києві відбулось повстання проти прихильників Святополка, яке закликало на Велике княжіння Володимира Мономаха.

Син Святополка Ізяславича - Ярослав Святополковича, що також був спадкоємцем престолу,
4 роки продовжував правити на Волині, але в 1117 році Володимир Мономах перевів сина Мстислава з Новгорода в Білгород (Київський), що стало претензією на володіння й спадкові права Ярослава на Київський престол.
А місце Мстислава у Новгороді зайняв його старший син Всеволод Мстиславич.

1118 року Володимир Мономах в союзі з Ростиславичами вигнав Ярослава з Володимира-Волинського, а Волинським князем зробив свого сина Романа Володимировича.
Ярослав Святополкович намагався повернути володіння та захистити свої спадкові права за допомогою угорських і польських військ, але 1123 року він загинув під час облоги Володимира (Волинського) від рук найманих вбивць. 

Захопивши владу Володимир Мономах став Великим князем Київським, а також почав титулуватись "архонт (володар) всіє Руси".

У період правління Володимира Мономаха суттєво посилилась централізація Київської держави, а через своїх синів він безпосередньо керував 3/4 території величезної країни. 

Його син Святослав Володимирович став намісником в Переяславі, а його місце в Смоленську зайняв В'ячеслав Володимирович. Турів Мономах отримав у своє безпосереднє управління.
У 1119 році Володимир Мономах силою зброї заволодів Мінським князівством. 

Окрім цього Володимир Мономах укріплював своє правління укладаючи династичні шлюби між своїми доньками та онучками з представниками інших гілок династій Ярославичів: Ольговичів, Ростиславичів, тощо.  

Таким чином йому вдалось сконцентрувати більшу частину земель Київської Русі в своїх руках.

Після смерті Володимира Мономаха (1125 р.) його старшому сину та спадкоємцю
Мстиславу Великому вдалось без боротьби зайняти престол Великого князівства Київського. 
Він зумів зберегти єдність держави, хоча удільні князі з Ольговичів та Ростиславичів й намагались послабити централізацію Київської Русі.

У 1128-1130 рр. Мстислав Великий здійснив низьку походів на Полоцькі князівства, здолав місцевіх князів, а в Полоцьку посадив свого сина Ізяслава Мстиславича. 
Приєднав до своїх особистих володінь 

Успішно воював з литовцями, підкорив чудь, розгромив половців, загнавши їх за Волгу та Яїк.

1132 р. після смерті Великого князя Київського Мстислава Володимировича наступником на Київському троні став його брат Ярополк, що не зумів зупинити розпад держави на окремі удільні князівства.

Спочатку суперництво викликала родова столиця Мономаховичів - Переяславське князівство. За усталеною практикою на Переяславський престол зазвичай сідав старший в роду. 

Після переходу Ярополка на престол в Києві, згідно з родового (ліствичого) Переяслав мав перейти старшому після Ярополка серед нащадків Мономаха - його молодшому брату В'ячеславу. Але, ймовірно, за попередньою домовленістю з Мстиславом Великим, Ярополк після переходу до Києва надав Переяслав сину Мстислава - Всеволоду Мстиславичу.
Молодша гілка Мономаховичів - Юрій Долгорукий та Андрій Володимирович виступили проти цього.

Тут слід відмітити, що на відміну від Мстислава Володимировича (також знаний як Мстислав І Великий) та інших старших синів Володимира Мономаха та його дружини англійської принцеси Ґіти;
у Володимира Мономаха була друга дружина - донька половецького хана. Від цього шлюбу народився князь Юрій Долгорукий, який правив на північно-східних землях Великої Київської Русі, де мешкали угро-фінські племена чудь, мордва, мокша, а також половці.

А сином Юрія Долгорукого, від шлюбу з ще однією донькою половецького хана, був князь Андрій "Боголюбський", що 1169 року пішов війною на Київ.

В рамках всієї Київської Русі почали формуватися дві коаліції князів - під проводом старших Мономаховичів та молодших Мономаховичів.

Старші Мономаховичі намагались залишити Київський трон у володінні найстаршої лінії династії - Мстиславичів, а молодші Мономаховичів під проводом Андрія і Юрія Долгорукого, за підтримки Чернігівських Ольговичів та інших удільних князів, намагались захопити владу в Києві. 

Згодом Всеволодовичі князі Чернігівські та Київські бояри визнавали переважне право на Київський престол тільки за найстаршою гілкою Мстиславичів, що вже було безпосереднім проявом прімогенітури (правило успадкування престолу за правом першородства) у Великому князівстві Київському.

Боротьба що тривала між старшими Мономаховичами (нащадками Володимира Мономаха і англійської принцеси) та молодшими (нащадками половецьких ханів) тривала майже століття й призвела до остаточного поділу Київської Русі на Руське королівство (теріторія України і південної Булорусі) за східні князівства (Суздаль, Переяслав-Заліський, Володимир-на-Клязмі, тощо). 

1149 року, скориставшись черговими міжусобицями, Юрій Долгорукий пішов на Київ разом з половцями, біля Переяслава розбив війська Великого князя Київського Ізяслава Мстиславича (сина та спадкоємця Мстислава Великого) та захопив Київський престол. 

1151 він повернувся до Суздаля.
Але 1155 року знову захопив Київ й залишився там до смерті (1157 р).

У 1159-1167 рр. Великим князем Київським був четвертий син Мстислава Великого - Ростислав Мстиславович. 

Протистояння між старшими і "молодними" Мономаховичами досягло свого апогею за часів сина Юрія Долгорукого від доньки половецького хана Аепи - Андрія "Боголюбського".

1167 року Великим князем Київським було обрано Мстислава ІІ Ізяславича, сина Ізяслава Мстиславича, онука Мстислава І Великого.
Проти цього виступив Андрій "Боголюбський", який розпочав криваву війну.
На боці Андрія стали князі Мурома, Рязані, Смоленська, Полоцька, при цьому всі князі, які брали участь в поході проти Києва, були нащадками або свояками половецьких ханів. 

Захопивши столицю, Андрій не став правити тут, як це робили до нього всі князі,

а зруйнував, спалив й пограбував Київ.
Він поводився, як загарбник й окупант, забравши все цінне, в тому числі й Ікону Вишгородської (т.з. "Володимирської") Богоматері, князь Андрій повернувся до себе у Володимир-на-Клязьмі.
Також Андрій "Боголюбський" намагався відділити північно-східну православну церкву від Київської митрополії. 

На Київський престол він призначив свого молодшого брата Гліба Юрійович.

1170 року суздальські війська були розбиті під Новгородом молодим (тоді) Новгородським князем Романом Мстиславичем (син Мстислава ІІ Ізяславича). 

Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». 
Дійсно, після спалення й пограбування Києва його значення сильно підупалой майже кожен рік тут змінювались Великі князі Київські. 
Столичний трон займали то Мстиславичі, то Ольговичі або Юрійовичі.

На Волині закріпились старші Мономаховичі - нащадки Ізяслава Мстиславича, які продовжували розуміти важливість існування об'єднаного Великого князівства Київського та знали, що  Київський престол є їх державним спадковим володінням.
Чернігівське князівство тримали Ольговичі.
А Ростов і Суздаль перебували у володінні Юрійовичів (нащадків Юрія Довгорукого і половецьких ханів). 

Ще 1140 року, при об'єднанні Перемишльського і Теребовльского князівств в єдине Галицьке князівство всі найбільші удільні столи сконцентрував в своїх руках Володимирко Володарович з династії Ростиславичів (син Перемишльського князя Володаря Ростиславича).
1153 року, після смерті Володимирка Володаровича Галицький престол, незважаючи на те, що відповідно до ліствичого права його мав зайняти Іван Ростиславович Берладник, за що виступав й Великий князь Київський, зайняв син Володимирка - Ярослав Осмомисл.
А після нього - останній з Ростиславичів князь Галицький Володимир Ярославович. 

Таким чином вже з 1150-х років у Галицькому князівстві закріпилась не ліствиче право престолонаслідування, а від батька до сина. 

1170 року, після смерті Великого князя Київського Мстислава II Ізяславовича, Волинські землі були поділені між його синами: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червень, Володимир — Берестя.

Поступово Роман Мстиславич об'єднав всю Волинь, а 1199 року посів також і Галицьке князівство. 

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі та боровся за єдність держави.
Він також був ініціатором офіційної зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату (престолонаслідування старшим сином). 

З 1204 року Роман Мстиславович став Великим князем Київським.
Він також титулувався "Самодержцем всієї Руси" та "Володарем Руської землі". 
Того ж року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати королівську корону та титул Короля Русі.
1205 року Роман Мстиславович вирушів походом на Польщу, але загинув у бою. 

Після смерті Романа Мстиславича залишилося двоє малолітніх синів Данило Романович (4 роки) та Василько (2 роки). 

Галицьке боярство вигнало малих князів з їхньої матір'ю Ганною - донькою Візантійського імператора Ісаака II Ангела та запросило на князювання Сіверських князів з Ольговичів.

Романовичі (старші Мономаховичі - Мстиславичі) не здалися й почали боротьбу за свою спадщину Великого князівства Київського і Галицько-Волинського князівства, яка тривала близько 40 років, і завершилась їхнім утвердженням у відновленому Королівстві Руси.

З 1239 року Данило Романович став Великим князем Київським,
а 1253 року Папа Римський Інокентій IV видав свою буллу, відповідно до якої у грудні 1253 року, в місті Дорогочині, з рук Папського легата Данило Романович прийняв королівську корону і скіпетр та був коронований як Король всієї Руси.

І навіть після монголо-татарської навали, у 1263-1301 рр. син короля Данила Романовача - Лев І Данилович мав титул не лише Король Русі, але й Великий князь Київський.

Королівство Руси стало безпосереднім наступником державності Великого князівства Київського (Київської Руси) та займало терени від Закарпаття , Холма і Перемишля до Києва і Переяслава, від Берестя й Волині до Північного Причорномор'я й Буковини. 

При цьому у Королівстві Руси збереглась система престолонаслідування, що існувала в пізньому Великому князівстві Київському та Галицько-Волинському князівстві, яка включала передачу престолу від батька старшому синові. 

Родовід Великих князів Київських

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Українські королівські та шляхетські титули

Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Українська шляхта часів Великого князівства Литовського і Руського (Українського)

Шляхта часів Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського була частиною історичного процесу розвитку української шляхти у Великому князівстві Київському (Київській Русі) та Королівстві Русі (Королівстві України).

Шляхта у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському, від початку існування цієї держави, була історично, традиційно та юридично привілейованим класом, що складався з литовців з районів Жемонтії, білорусів з районів давньої Литви (Білорусі) та українців з Великого князівства Київського, Чернігівського, Волинського, Подільського, Сіверського, Перемишльського, Переяславського та інших удільних князівств Київської Русі та Королівства Руси-України. 

Давні шляхетні (вельможні, боярські, нарочиті, годні) та князівські роди, в першу чергу мали привілеї відповідно до традицій та правових взаємовідносин, що склались ще за часів Руської Правди та інших юридичних документів Великого князівства Київського та Королівства Русі-України.

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  
*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Частина шляхетних родів отримували свої привілеї вже за військову службу у Великому князівстві Литовському. 

Після Люблінської унії 1569 р. шляхта Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського остаточно перестала відрізнятись від польської шляхти Речі Посполитої, хоча зберігалася деяка литовська та українська національна самосвідомість та розуміння власної ідентичності. 

Річ Посполита (Польща, Україна, Литва, Білорусь) мала один з найбільших показників кількості шляхти серед країн Європи.
Близько 7% населення, а в деяких регіонах близько 10% населення, були шляхтичами та мали відповідні привілеї.

Слід відмітити, що на теренах Карпатської України або Закарпаття, яке, після занепаду Королівства Руси-України, було окуповано Угорським королівством, українська шляхта також продовжувала зберігати свою ідентичність.
В гербовниках Угорського королівства виразно своєрідними були герби численного лицарства як словацького і волосько-руського (молдавського), так й українського походження.
В т.з. "руських" (тобто давньоукраїнських) комітатах Угорського королівства (Закарпатські землі), відсоток лицарства (шляхти) сягав 12–15%, при середньому показнику 5% лицарів у королівстві загалом. 

Після боротьби Угорщини, Польщі та Литви за спадщину Королівства Руси-України, більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського.
За часів Великого князівства Київського (Київської Русі) та Королівства Русі (Королівства України) найвища шляхта називалась князями, а середня - боярами. 

Німецький термін: kunig або литовський: kunigaikštis, що означає "король", почав застосовуватись до українських монархів з часів коронації Папою Римським у 1075 році онука Ярослава Мудрого та сина Ізяслава Ярославича - Св. Ярополка на Короля Русі. 

Титул князь, або східний титул монарха "каган" чи західно-европейський "герцог", що відповідав латинському: dux - еволюціонували з племінних вождів або головних воєнноначальників, що відповідали за оборону племен чи за організацію походів на територію ворога. 

Після встановлення єдиної держави під керівництвом князів з династії Святославовичів-Володимировичів (нащадків Великих князів Київських Святослава Хороброго та Володимира Великого) всі давньоукраїнські племена поступово стали підпорядкованими Великим князям Київським, а згодом королю Русі. 

Після вигасання чоловічої лінії української королівської династії Романовичів (нащадків Володаря та Самодержця Русі Романа Великого та короля Русі Данила Романовича) та смерті останнього Короля Русі Юрія ІІ Болеслава, 
правителі Великого князівства Литовського почали носили титул Великого князя Литовського та Руського або короля Литви і Русі (який використовувався в титулатурі Ґедиміна).

Етнічна литовська шляхта ще довго зберігала імена та звичаї, що використовували литовські язичники: Ґаштовти, Радзивіли, Астікаї, Кезгайли та інші. Ці роди набули великого впливу й стали могутніми магнатами Великого князівства Литовського.
Після Кревської унії 1385 року ці литовські роди прийняли католицизм. 

А в рамках Городельської унії 1413 року, права та привілеї католицьких панів, бояр і шляхти, прирівнювались до прав польської шляхти.
У такий спосіб боярство ВКЛ зрівнювалося у станово-правовому відношенні з магнатами та шляхтою Королівства Польщі.
А найвпливовішими родам ВКЛ було надано 48 польських шляхетських гербів й відбулась офіційна заміна старого терміну "бояри" новим – "барони і нобілі".

В той же час українські князівські та шляхетські роди, що мали свої стародавні, автентичні герби, ще довго зберігали й використовували їх, аж до повного об'єднання Великого князівства Литовського і Руського з Польщею в Річ Посполиту, відповідно до Люблінської унії 1569 р.

Також у Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) у ХIV-XVI ст. офіційною мовою була книжна давньоукраїнська мова, та діяли правові норми Руської (Давньоукраїнської) Правди.

Проте, поступово відбувалась асиміляція української шляхти, як під польськими, так і під литовськими впливами.
Вже в XVI столітті низка русинських (давньоукраїнських) шляхетських родів стали називати себе "gente Ruthenus, natione Lithuanus", тобто народу руського (українського) нації Литовської.
А деякі давньоукраїнські князівські роди, наприклад Ходкевичі, почали виводити своє походження від Будинку Ґедиміна. 

За даними перепису населення 1528 р. у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському, налічувалось 5730 литовських і білоруських лицарів та 5372 українських лицарів.

Ще наприкінці XIV століття Великі князі Литовські Ягайло та Скиргайло почали формувати професійні військові загони. Замість того, щоб мобілізувати всіх чоловіків на війну, сформувався клас професійних воїнів - бояр (bajorai, майбутніх панів і шляхти). 

На початку XV століття Великий князь Литовський, Руський (Український) і Жемантійський Вітовт звільнив лицарів від податків та обов'язку праці на землі, надавши їм земельні наділи та залежних селян (veldamai).
Спочатку земля надавалась лицарям до смерті, але протягом XIV і XV століть більша частина таких наділів стала спадковою вотчиною, наданою та підтвердженою привілеями монарха.
Якщо протягом XIV століття Великому князю належало близько ⅔ землі Князівства, то до 1569 року він був безпосереднім власником лише ⅓ земель. 

У XV столітті у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському сформувався міцний шляхетський соціальний клас.
Досить довгий час він залишався відкритим, і будь-хто міг власними вміннями та заслугами перед Великим князем здобути шляхетство.
З часом вплив та права дрібної шляхти зменшувався, князі й магнати набували дедалі більшої сили, особливо після смерті Вітовта та посилення польських впливів у Великому князівстві Литовському і Руському.
Реакцією на це став розвиток козаччини та боротьби козаків й української шляхти за свої права і привілеї. 

Найзаможніші роди магнатів відрізнялись від іншої шляхти тим, що мали великі латифундії (велику кількість землі), в литовських, білоруський, українських і навіть польських землях.

У XV столітті найбільші землевласники почали називати себе "панами" або "дідичами" (didikai), та сформували Пани-Раду - дорадчий орган при Великому князі з широкими законодавчими, управлінськими та судовими повноваженнями, що була створена для представництва їх інтересів. 

З часом багато з них отримали почесні титули Священної Римської імперії - князі, графи та інші. Всі головні посади Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського займали майже виключно магнати.
У XVІ столітті литовська вища знать остаточно перестала називати себе боярами; натомість вони прийняли польський термін szlachta (литовський: šlėkta).
Поміщики (власники землі) називали себе зем'янами (zіemiane).

Поступово Великий князь Литовський, Руський та Жемантійський потрапив у залежність від могутніх землевласників, втративши контроль над більшою частиною державної землі.
Після чого магнати, отримавши землю у спадкове володіння, почали вимагали більших свобод і привілеїв. Магнати отримали адміністративну та судову владу у своїх землях і збільшували вплив у державній політиці. 

Найдавніші українські шляхетські герби походять ще з часів Держави Антів та Великого князівства Київського. Українська шляхетська геральдика ґрунтувалась на давньослов'янських символах, рунах та тотемних знаках.
Після Унії 1413 р., 48 шляхетських родів Великого князівства Литовського і Руського (Українського) прийняли герби польської шляхти. Пізніше все більше шляхетських родів Великого князівства Литовського, Руського (Українського) і Жемантійського приймали герби з польських гербовників.
Хоча низка стародавніх українських шляхетських родів продовжувала користуватись своїми історичними старовинними гербами.

Правовий статус шляхетства у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському базувався на наступних привілеях, наданих Великими князями:

У 1387 р. Великий князь Литовський Ягайло, щойно коронований королем Польщі, надав привілей  лицарству. Вони отримували особисті права, включаючи право на успадкування та управління землею та маєтками, як успадкованими від предків так і наданими Великим князем. Лицарі також мали обов'язки служити у війську, охороняти фортеці й замки, будувати та ремонтувати фортеці, мости, шляхи тощо.

У 1413 р. Вітовт і Ягайло підписали Городельську угоду. Акт відновлював польсько-литовську унію, заснував спільний сейм і гарантував право успадкування земель, подарованих Великим князем. 48 литовським шляхетським родинам були надані польські герби. Більшість залежних селян стали були закріплені за власниками земель.

Привілей короля Ягайла від 1432 р., по суті, повторював та підтверджував попередні угоди. Основним способом отримання землі та шляхетських привілеїв залишалася військова служба.

Привілей від 6 травня 1434 р. Великого князя Литовського Сигізмунда Кестутовича надавав рівні права католицькій та православній шляхті, після десятиліття боротьби української православної шляхти на чолі з Великим князем Руським Свидригайлом за свої права.
Їм гарантували свободу розпоряджатися власною землею. Цей акт також забороняв переслідування шляхти без окремого спеціального судового розгляду.

У 1447 р. Казимир Ягеллон обмежив посади в католицькій церкві чи державних установах лише вихідцями з ВКЛ. Деякі магнати були звільнені від обов’язків перед Великим князем.
Цей привілей також ознаменував початок кріпосного права у ВКЛ, оскільки селян повністю виводили з юрисдикції Великого князя.

Привілей 1492 року Великого князя Литовського і Руського Олександра Ягеллона підтверджував привілей 1447 року та додав ще кілька положень, найважливіше з яких обмежувало права Великого князя щодо зовнішньої політики.
Великий князь потрапив у залежність від Пани-Ради. Також без згоди Пани-Ради жоден вищий чиновник не міг бути усунений з посади.
Нижчі посади повинні були призначатись за згоди воєвод Віленського, Тракайського та голів інших воєводств. Привілей також забороняв продавати різні державні та церковні посади шляхті.
Таким чином Великому князю було обмежено можливість використання конфлікту між вищим і нижчим шляхетством та отримання прибутку від продажу посад.
Цей привілей також означав, що міщани вже не могли стати чиновниками та урядовцями.

У 1506 р. Сигізмунд I Старий підтвердив права та вплив Пани-Ради у державній політиці та обмежив вступ до шляхетського стану. 

Перший Литовський Статут було прийнято 29 вересня 1529 року. Провідною темою цього кодексу була охорона інтересів держави, зокрема, шляхти, а особливо магнатів.
У цей Статут входило багато норм та положень з попередньої «Руської Правди».

Під час підготовки Другого Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було прийнято Сеймом у 1554 р.
Він здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також розширив привілеї рядової шляхти.
До сейму були введені, поруч з вищою палатою (Пани-Рада), представники рядової шляхти - повітові посли.
Також скасувались обмеження православних порівняно з католиками.

1 квітня 1557 р. Сигізмунд II Август провів т.з. реформу волока, яка повністю встановила кріпосне право. Селяни остаточно втрачали землеволодіння та особисті права, потрапляючи в повну залежність від землевласників.

Згідно Більського привілею 1564 р., для шляхти ВКЛ запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі.
Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків та вальних сеймів із правом шляхти «на місцях гловнійших повітом… з'єжатися, радити, обмовляти й обмишляти».

Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списані повітів Великого князіства Литовского».
Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах України встановлено такі адміністративні одиниці - воєводства:
Київське — з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами;
Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами;
Брацлавське — з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким),
Підляське та Берестейське (з Пінськом).

Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався  управлінських прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в шляхетських сеймиках і давало право голосу в земських самоврядних органах. 

Таким чином Другий Литовський Статут, який було остаточно затверджено 1566 р., радикально змінив систему влади, остаточно послабивши владу Великого князя та закріпивши вплив шляхти на державні справи, за зразком Польського королівства. 

Люблінська унія 1569 р. створила нову спільну державу - Річ Посполиту (Польща, Україна, Білорусь, Литва).

Шляхта отримала право обирати на Виборчому Сеймі спільного правителя: короля Речі Посполитої, Великого князя Литовського, Руського, Жемантійського, Київського, Волинського, Подільського, Чернігівського, Сіверського, Мазовецького, тощо.

Після Люблінської унії всі українські землі відійшли від Великого князівства Литовського до Польської Корони. Хоча правова база Великого князівства Литовського і Руського продовжувала діяти на українських землях й у складі Речі Посполитої. 

1588 року було прийнято Третій Литовський Статут. Він містив багато польських юридичних понять і норм.
Цей Статут був чинний, зокрема, у Київському, Подільському та Волинському воєводствах, а пізніше губерніях аж до 1840 р.
Він юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької області) та всьому Придніпров'ї.
Написаний руською (давньоукраїнською) мовою, а в 1614 його перекладений та виданий польською.
Третій Статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян. Статут остаточно затвердив юридичний та правовий розподіл між шляхтою, селянами та міщанами (мешканцями міст).

Більшість прав шляхти Великого князівства Литовського і Руського (Українського) збереглися навіть після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році, аж до 1830-х рр.

Отже, вже після Городельської унії (1413) коли шляхта ВКЛ набула тих самих прав, що і шляхта Королівства Польського, починається поступовий процес асиміляції литовської та української шляхти. Цей процес суттєво прискорився після Люблінської унії (1569), яка утворила єдину Річ Посполиту.

Через низку юридичних та культурних чинників шляхта самополонізувалась, змінюючи литовську та українську мови на польську, хоча, цей процес зайняв століття.

У 16 столітті, на противагу польської теорії "сарматизму", яка стверджувала, що польська шляхта походить від давніх воїнів-сарматів, серед литовської знаті була популярною теорія, яка стверджувала, що литовська шляхта була римською, і литовська мова була латиною мовою Римської імперії.
У 1595 році Микалоус Даукша звернувся до литовської знаті із закликом, щоб литовська мова відігравала більш важливу роль у державному житті Великого князівства. Однак використання литовської мови занепало, а польська мова стала офіційною у Великому князівстві Литовському наприкінці 17 століття.

Полонізація поступово поширилась на великі литовські й українські магнатські роди: Радзивіллів, Сангушків, Вишневецьких, що були впливовими у Великому князівстві Литовському і Руському та захищали його суверенітет від Польського королівства. З часом полонізація поширилася на більш широке населення, та охопила велику кількість дрібної шляхти Литви та України. 

Тим не менше українська шляхта продовжувала зберегати свою національну свідомість. Особливо та шляхта, що стала козацькою старшиною і була основою для створення Козацької Держави (Війська Запорозького та Гетьманщини). 
Також українська шляхта намагалась захищати свої права на Сеймах у Кракові й Варшаві та  підтримувала боротьбу за незалежність своєї нації.

Українська шляхта, яке продовжувала зберігати українську самоідентичність та мову, постраждала після того, як поділи Речі Посполитої залишили більшу частину українських земель колишнього Великого князівства під контролем Російської імперії.

Ситуація з правами шляхти погіршилася за правління царя Миколи I.
Після листопадового повстання 1830 р. імперські чиновники хотіли мінімізувати соціальну базу для можливих наступних повстань і, була проведена операція по зменшеню шляхетського стану.
Місцеві російські імперські адміністрації досить активно взялися за декласацію дрібної шляхти.
Так, за період 1833-1860 рр. у Віленській губернії 25692, а в Ковенській губернії 17 032 особи втратили свій шляхетський статус.

До листопаду 1833 р. в губерніях Правобережної України нараховувалося 72144 декласованих осіб. З 1834 до 1839 р. на території Правобережжя було декласовано ще 93139 шляхтичів.
Найбільш активно комісії працювали в Київській (в стан міщан і однодворців було переведено 38234 шляхтичі) і Подільській (36792 шляхтичі) губерніях.
На Волині таких осіб налічувалося 18113. Це пояснюється згуртованістю шляхетських кіл цього краю, що проявлялося в активності Шляхетських зібрань, які підтверджували дворянський стан дрібних шляхетських родів.

Проте багато хто з українських, білоруських, литовських, польських (або ополячених) шляхтичів не змогли заново довести свій статус за допомогою надання доказів привілеїв від монархів чи наявності земельної власності. Хоча вони не втрачали особистої свободи, але були позбавлені "дворянства" й записані до однодворців у сільській місцевості та міщан у містах.

Після січневого повстання 1863 р. імперські чиновники оголосили, що литовці та українці - це "спокушені поляками та католицизмом росіяни", заборонили пресу литовською та українською мовою та розпочали програму повної русифікації. 

З іншого боку, протягом 19 століття формула "gente Lithuanus, natione Polonus" (литовський народ, польська нація) поширювалась пропольськими силами у Литві та колишньому Жамойтському старостві.
Так само й на Правобережній Україні поляки зі свого боку пропагували теорії, що українці це "зросійщені поляки". Тому багато представників української шляхти записувало себе "поляками", а пізніше "великоросами".
Отже, якщо в Польщі польська культура стала одним із основних центрів опору Російській імперії, то полонізація в Литві та Україні мало чим відрізнялась від офіційної політики русифікації в імперії.
Так, перепис населення 1897 року показав, що лише 27,7% дворян, що мешкали в сучасних межах  Литви, визнали литовську мову рідною.
Ситуація в Україні з українською мовою була ще гірше, адже офіційно в Російській імперії не існувало української мови, а було "малоросійське нарєчіє".
Єдиним шляхетським зібранням ("дворянським собранієм"), де офіційно більшість шляхти визнавали себе українцями було шляхетське зібрання Полтавської губернії. 

Процеси полонізації та русифікації частково послабились наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, коли розпочалось національно-політичне відродження українських державотворчих процесів. 
Тоді багато представників давньої української шляхти визнали своє українське коріння.

Найбільш відомі князівські та магнатські роди Великого князівства Литовського і Руського (Українського):
Ґедиміновичі
Олельковичі
Ольшанські (Гольшанські)
Остиковичі
Радзивіли
Чарторийські

Литовські магнатські роди:
Гедгаудаї
Ґедройці
Ґаштовти
Кезгайли
Монтигердовичі
Монтовтовичі
Паци (Паки)
Свиришкаї
Воловичі (Valmantaičiai)

Українські магнатські і князівські роди:
Вишневецькі
Заславські
Острозькі
Ходкевичі
Глібовичі
Огинські
Сапіги 
Тишкевичі

Шляхетні роди з Лівонії:
Плятери
Ромери
Тизенгаузи.

Читайте також :

 Початки становлення української шляхти (від IV ст.)

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Повний титул Гетьманів України

* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)