Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали

Перемігши гетьмана України Івана Мазепу та потопивши в крові десятків тисяч замордованих українців Батурин та пів країни, московський цар Петро І проголосив себе імператором, а Московію наказав називати Російською імперією. Проте зазнавши поразки на півдні України від турецько-козацьких військ та не змігши захопити Правобережну Україну, прагнення Кремля до повної окупації України довелось на деякий час відкласти.   

Проте, пройшовши період дворцових переворотів та зміни правителів, імперська влада в Петербурзі зміцніла, й знову спрямувала свої зусилля на захоплення України. Однак це, звісно, не було кінцевою метою загарбницьких амбіцій Росії. Виплекана ще за часів Івана Грозного ідея «третього Риму» потребувала повного панування в православному світі, а для цього Росії потрібен був Константинополь на контроль над Константинопольським патріархом.

Катерина ІІ прагнула опанувати все узбережжя Азовського і Чорного морів завоювання Босфору та Дарданелл, а також поширення політичного впливу на Балкани та країни Близького і Середнього Сходу. Для здійснення своїх намірів Росія запропонувала світу «вигнати турків з Європи» і відновити грецьку православну імперію. Монархом новоствореної держави мав стати онук російської імператриці царевич Костянтин. Підтвердження існуванню “грецького проекту” як зовнішньополітичного курсу російської держави, знаходимо в ряді розпоряджень і листів Катерини ІІ, донесеннях і записках О. Безбородька, Г. Потьомкіна та спеціально розробленому плані  “закінчення вічної війни з турками” О. Суворова.

Піднесений імператрицею у ранг державної політики “грецький проект” мав реальне втілення у постійних війнах з Османською імперією. В ході російсько-турецької війни 1768–1774 років Росія добилася незалежності Криму від Туреччини, приєднала до своїх володінь район Азова і прилеглі до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом і тим самим докорінно змінила співвідношення сил на півдні України на свою користь. Із виходом на узбережжя Азовського та Чорного морів склалися сприятливі обставини для подальшої реалізації планів російського уряду перетворити Росію на середземно-чорноморську імперію.

Регіоном, де мали вирішуватися найважливіші внутрішньо- та зовнішньополітичні завдання Російської імперії, стала Південна Україна. Вона мала перетворитися на щільно заселений і добре освоєний у господарському відношенні край. Але головною перепоною у реалізації цих намірів була автономія Запорізької Січі, влада якої поширювались на великі території центру України та причорноморсько-азовських степів. Українські козаки “заводячи власне хліборобство, порушували... тим самим основу залежності їх” від російського престолу і “подумували звичайно ж створить із себе посеред Вітчизни область зовсім незалежну під власним своїм несамовитим управлінням” – писали в донесеннях імператриці  російські чиновники.

Тому після закінчення російсько-турецької війни 1768–1774 років Катерина ІІ вдалася до рішучих заходів і наказала ліквідувати небезпечну в усіх відношеннях для абсолютиської монархії Запорозьку Січ. Вихід указу імператриці про остаточну руйнацію Запорозького Коша поставив поза законом і самих запорожців, які протягом декількох століть були оборонцями християнського світу від мусульманських завойовників, і їх автономію, та всі права на їх вольності на землі.

Зруйнувавши Запорозьку Січ зусиллями Потьомкіна та сербських генералів (які перебігли зі служби в Австрійські імперії на службу до Російської) , імператриця надала великі земельні ділянки на теренах колишнього Війська Запорізького й руйнівникам Січі, й іншим новоспеченим дворянам з числа сербів, волохів та інших, що переїхали до Росії.

Частину завойованих земель було надано козацькій старшині, яка допомагала царату в ліквідації Січі.

Однак, розгром запорожців оголив південні кордони імперії, а вдалий відпір Османської імперії наступу російських військ не дозволив їм швидко просунути лінії фронту в напрямку до Константинополя.

Тому виникла необхідність створення нових ліній оборони, а через брак військової сили, Росія змушена була піти на тимчасові поступки українським козакам. Урядова адміністрація була зацікавлена у створені нових поселень колоністів на порубіжних територіях. Вони мали військовий та господарський досвід і були здатні себе захистити, успішно господарювати, забезпечувати всім необхідним і в разі раптової воєнної загрози ще й стати ар`єргардом армії. У мирний час козацьке населення несло прикордонну та карантинно-митну служби.

Так, мешканці поселень навколо річок Буг, Інгулу та Інгульця, які відтепер стали називатися “побузькими” чи “бузькими” козаками, не тільки сумлінно несли прикордонну та карантинну служби на кордоні Російської імперії, але й вели господарство та забезпечували продовольством регулярні військові частини, що дислокувались на Причорномор’ї.

Захоплену та відібрану у Війська Запорізького територію, розділили на декілька адміністративно-територіальних одиниць, які називались «полками». Так, на територіях сучасних Черкаської, Полтавською, Січеславської («Дніпропетроської»), Єлисаветградської («Кіровоградської»), Запорізької областей були створені Жовтий, Чорний, Самарський (від річки Самара, притоки Дніпра), Бахмутський гусарські полки та Донецький і Дніпровський пікінерні полки.  

А близько 120.000 десятин землі, які входили до складу автономного Війська Запорізького, що знаходились між  Ними були засновані та розбудовані населенні пункти Соколи (з 1789 року — м. Вознесенськ), Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка, Михайлівка, Троїцьке, Федорівське, Скаржника (з 1803 р. — Білоусівка), Касперівка, Новопетровське, Себино, Гур'єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка (тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської області). Багато українських козацьких поселень було перетворено на «новоросійські» «деревні» та «города» й надано їм імена тих дворян, до власності яких вони належали.

Завдяки появі в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу поставленого під контроль цивільної та військової російської влади стаціонарного козацького населення, ділянка кордону майже в 400 верст по лівому березі Бугу між Ольвіополем і майбутнім Миколаєвом була надійно закрита від завезення контрабанди, проникнення ворожих загонів, занесення різного роду хвороб.

Та коли військова загроза з боку Туреччини минула, Бузьких козаків було вирішено перевести до “первісного” соціального стану, тобто позбавити їх будь-яких прав, вольностей та землі, й ввести на цих теренах кріпосне право. Одночасно, урядова адміністрація шукала альтернативу цьому козацькому населенню на Побужжі та Херсонщині. Охорону державного кордону було доручено трьом Донським козацьким полкам із Дністровської дивізії генерала І. Гудовича. Також імперський уряд організовував поселення сербів, німців, волохів, переселяв цілі села з Білорусі (наприклад село Снигірівка) та Московщини.

Одночасно, на цих територіях залишилось багато колишніх козаків та їх родин, які не хотіли переселятись в Задунайську Січ, де знайшли притулок багато українців. Також на величезні території Причорномор’я посилилась і народна колонізація за рахунок нижчих верст населення з різних куточків України, особливо з Лівобережжя, де вже на повну запроваджувалось закріпачення селян й колишніх козаків. Наплив великих мас населення, незв'язаних умовами кріпацької системи, позбавлених кругової відповідальності й охоплених духом підприємництва, створив особливу суспільну атмосферу на Півдні України. У разі виступів цієї маси волелюбного люду досягнення Російської імперії (насамперед воєнні і політичні) ставилися під серйозний удар. Однак припинити чи принаймні зменшити  переселенський рух на південь було не на користь Росії. Імперія була зацікавлена в якнайшвидшому заселенні й освоєнні стратегічно важливого регіону країни. Можливість нової війни з Туреччиною вносили свої корективи — це вимагало якомога більшої кількості населення на території південного краю, поставленого на державну службу з обов'язковим виконанням наказів урядової адміністрації, а також негайного вирішення питання гострої нестачі іррегулярних формувань (особливо легко кінних підрозділів) для участі у майбутніх військових кампаніях.

Враховуючи всі ці обставини, російський уряд відмовився від політики відвертого протистояння щодо колишніх запорожців та інших козаків та біглих селян. Він тимчасово змушений був погодитися на збереження: права вільного пересування козацького населення південним краєм з метою заняття традиційними промислами  (хоч відтепер тільки при наявності спеціальних білетів); мисливських та рибних угідь, попередніх податків. Разом з тим уряд обіцяв не втручатися у справи козацького судочинства, сприяти розвитку торгівлі та традиційним рибному, чумацькому і мисливському промислам. Таке ставлення урядової адміністрації до населення колишнього Війська Запорізького мав тактичний характер. Вищі російські сановники чітко усвідомлювали: викоренити козаччину — носія та захисника демократичних традицій в Україні й основної рушійної сили національно-визвольного руху — вдасться не одразу з виходом указу  про ліквідацію Січі, а поступово, через певний проміжок часу і то за умов проведення відповідних заходів, спрямованих на підрив матеріальних та духовних цінностей козацтва.

Тим часом Російська імперія обережно, але планомірно проводила політику уніфікації Південної України: запровадила новий адміністративно-територіального поділ (замість полків створила Новоросійську, Катеринославську, а пізніше Херсонську губернії), утворила нові державні урядові інституції, започаткувала широкомасштабну урядову колонізацію та розробила заходи стосовно заведення населених пунктів, розгорнула будівництво міст, портів. Російський уряд вдавався і до різного роду заходів щодо колишніх запорожців. Він заохочував запорозьку старшину до військової та адміністративної служби, намагався сформувати із запорозького козацтва регулярні гусарські та пікінерські полки, оселити його у маєтках нових господарів на правах поміщицьких підданих, перевести до військових поселень, тощо.

Так, поруч з землями Бузького козацького війська, 1776 року був утворений Херсонський повіт у складі Херсонської провінції Новоросійської губернії. Першими великими поселеннями тут були містечко Станислав та Кізий Мис (або Ориша), було й багато колишніх січових зимівок, хуторів або інших поселень, які було перейменовано або заново «створено» імперськими указами. Зокрема, колишнє козацьке поселення Озерище, було перейменоване на Афанасівку (за ім’ям нового власника), поруч знаходилось й сусідне козацьке село Юр’ївка (Георгіївка).

Повіт було створено на землях Запорізької Січі, яку щойно зруйновали. В XVII ст. на цих теренах було багато козацьких зимівок та станиць. В середині XVIIІ ст. землі Січі охоплювали територію в межах від Гарду на Південному Бузі, уздовж річок Інгулу та Інгульця до їх ґирла, і далі Дніпром до порогів. 

А першим головою дворянського зібрання («предводителем дворянства») Херсонського повіту було призначено колишнього старшину Запорозької Січі Сидора Білого. Після руйнування Запоріжжя він перейшов на службу до Потьомкіна, який надав йому звання офіцера й титул дворянина. Білому  присвоїли чин майора російської армії, та «височайше» наділили українською ж землею. 

З приєднанням території Кримського ханства до Росії та перенесення лінії кордону до Дунаю, темпи щодо реорганізації краю прискорилися. Запроваджується губерніальний устрій, поновлюється кріпосне право, проводиться реорганізація місцевого самоуправління через запровадження досить розгалуженої системи адміністративного контролю на селі, відбувається масове знищення козацьких зимівників і насильницьке переселення їх мешканців до державних слобод та містечок.

Централізаторська політика російського уряду на півдні України викликала серйозне незадоволення із боку колишнього запорозького козацтва. Саме українці втрачали все, що мали: від традиційного способу життя до засобів існування землю, праці, а головне - свободу.

Боротьба за Південь України, та її перетворення на «Новоросію» тільки починалась.

Читайте також:  Руська православна церква - це церква Українська

* Україна - це Русь

* Історичні українські держави