Батурин - слід пам'ятати

Сьогодні — 300–ті роковини від дня загибелі понад п’ятнадцяти тисяч мешканців непокірної гетьманської столиці

Батурин був столицею Гетьманщини за гетьманів: Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Мазепи й Кирила Розумовського. В українській історії він став символом боротьби проти царського ярма на шиї української свободи.

Російська імперія, яку стрімко будував Петро І, крок за кроком знищувала рештки української автономії. Новий адміністративний поділ України із нав’язаною адміністрацією суперечив гетьманському устрою. Московські воєводи й офіцери поводились усе нахабніше та безкарніше. Коли почалася Північна війна, Іван Мазепа покладав великі надії на шведського короля Карла ХІІ: похід того на Москву давав українцям шанс звільнитись від московських пут.

300-річчя загибелі Батурина. Нагадаємо:

10 листопада 1708 року московський цар Петро І віддав наказ знищити гетьманську столицю України – Батурин. Виконував наказ фаворит Петра І, в майбутньому генералісимус Олександр Меншиков. Батурин, добре укріплена фортеця з належним запасом провізії і боєприпасів, міг витримати багатомісячну облогу.

Але в ніч на 12 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс повідомив Меншикову про таємний хід, що вів у фортецю.

13 листопада московське військо, скориставшись підземним ходом, проникло до міста. Незважаючи на запеклий опір, стримати натиск царського війська козакам не вдалося. Розпорядженням Меншикова, всіх мешканців Батурина було жорстоко страчено, а місто спалено. Московське військо вчинило в Батурині дикий пекельний терор.

24 жовтня (за старим стилем) гетьман Іван Мазепа із загоном у 1200 козаків покинув Батурин і вирушив назустріч шведському війську. Наступного дня гетьман перейшов Десну... Відчувши «щось не те», під мури української столиці з’явились Меншиков та Голіцин.
А батуринці тим часом підправляли вали, укріплювали брами, готували зброю. Найбільша в Україні фортеця мала достатньо продовольства й пороху, ще й потужну артилерію (близько 100 гармат), аби витримати тривалу облогу і відбити будьякого ворога. Керівники оборони — сердюцький полковник і водночас наказний гетьман Дмитро Чечель, батуринський сотник Дмитро Нестеренко та генеральний гарматний осавул, прусак Фрідріх Кенігсек — добре знали свою справу і мудро керували шістьма тисячами вояків батуринського гарнізону.
26 жовтня новину про Мазепу і шведів повідомили царю, однак той не повірив. Аж 28го Петро впевнився і знесамовитів. Одразу ж на повні оберти запрацювала підступна пропагандистська машина: до народу полетіли численні укази-­наклепи про «ізмєну» гетьмана, про його корисливі, «антихристиянські» наміри. Водночас у бойову готовність приведено російські гарнізони, якими вже була нашпигована Україна. А вірних царю чи просто розгублених козацьких полковників покликано до Глухова — щоб обрали собі нового гетьмана...
Мазепа зустрівся з Карлом лише 29 жовтня. Було укладено шведсько-український військово­-політичний союз, і керманичі домовились іти на зимівлю в Батурин. Проте не змогли того ж дня форсувати Десну. Аж 31-го щільним гарматним вогнем збили російські батальйони на протилежному березі й переправились на плотах, які виготовили козаки Мазепи. Поки пробирались через підмерзле болото, відбиваючи наскоки московитів, минув іще один день...

Меншиков зібрав під стінами гетьманської столиці понад 20 полків.
Першого листопада (за ст.стилем), дізнавшись про наближення шведів, цар опівночі послав Меншикову останній наказ: або штурмуй, або відходь, бо «ворог близько». «Історія Русів» пише: «Приступи відбивано кілька разів від міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, московити відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу».
А в цей час у самому Батурині наказний прилуцький полковник Іван Ніс та гетьманів тлумач Стефан Зертис стали намовляти батуринців одчинити брами. Проте ті обурились і прикували обох до гармат: нехай штрейкбрехерів судить сам гетьман, адже він ось­ось надійде... Подальші події «Історія Русів» описує так: Іван Ніс «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький... »

Коли близько шостої ранку, ще затемна, у фортеці спали, стали з’являтися з підземного ходу, мов сарана, меншиковські стрільці, сонні батуринці не зразу збагнули, що відбувається. Вояки мужньо оборонялись, та паніка і безлад доконали справу. Кенігсек хотів розставити біля гармат своїх людей — для оборони, проте був поранений...
Коли розвиднілось, у Батуринському замку вже порядкували розлючені московські стрільці. Почалась хижа розправа над переможеними, від якої вжахнулась не лише Україна, а й увесь світ: вішали, колесували, здирали шкіру з живих, четвертували. Меншиков був подиявольськи вигадливий на різні тортури, «що саму уяву жахали», і смакував муками катованих. Підмерзла земля не вбирала крові — червоні калюжі довго парували на морозі. А по Сейму попливли плоти, де на хрестовинах розіп’яли повстанців: аби козацька нація бачила, чим закінчуються бунти. Особливо хотілося московитам сердюцької крові — полювали за гетьманською гвардією довго і вперто. Однак Дмитрові Чечелю з групою оборонців удалося вислизнути з пекельної веремії. Напівживий від ран і втоми, полковник добився до Обмачева, де жив кум. Той справді обігрів родича, поклав на піч, а сам пішов... і здав його стрільцям.

Вирізавши всіх живих (а у фортеці, крім вояків та городян, були тисячі біженців із округи) та пограбувавши Батурин — зокрема численні православні святині і гетьманський палац, п’яна меншиковська орда підпалила його.

По всій Україні, на пострах поспільству, вивішувались відтяті голови мазепинців. У Лебедині день і ніч працювала катівня. Петро жорстоко розправився з родинами полковників і старшин, які пішли з Мазепою, — у них позабирано маєтності, чимало страчено, а багатьох відправлено до Сибіру та в Архангельськ. Не обминули репресії і священиків, зокрема настоятеля Крупицького монастиря Гедеона Одорського за підтримку непокірного гетьмана заслали на Соловки.

А 5 листопада в Глухові, який оточили драгуни, була скликана козацька рада. Спочатку на майдані колесували наказного гетьмана Дмитра Чечеля (Кенігсек уник цієї долі, бо від ран помер у дорозі) та Дмитра Нестеренка. Другим актом драми стало проголошення анафеми Мазепі, а третім — «вибори»: гетьманську булаву, за режисурою царя, вручили полохливому 62-річному Іванові Скоропадському, і той склав присягу на вірність Петрові.

Невдовзі Полтавська битва довершила українську драму і на цілі століття наперед визначила долю козацької України як однієї з провінцій хижої імперії.

P.S. За триста років - політика Російської держави по відношенню до України не змінилася: Розділяй, свари та володарюй. Непокірних - знищуй.