Як гетьмани Петро ДОРОШЕНКО та Івіан МАЗЕПА Крехів захищали

Петро Дорошенко був гетьманом Правобережжя з 1665 року, і з того часу не припиняв боротися за відновлення та збереження досягнень Хмельниччини – вільної України з чітко визначеними кордонами та без постійних втручань Польщі чи Московщини у свої внутрішні справи. Проте ані Польща, ані Московщина не хотіли втрачати те, що вважали за свою власність, а боротись на два фронти, до того ж відволікаючись на внутрішні негаразди, Дорошенко не міг, через що і вирішив податись до турків на вигідних (як йому здавалось) умовах.

Проте далеко не всім така позиція буа до душі. Козакам, звиклим величати себе захисниками віри, важко було піти на такий компроміс – християнам йти разом з невірними проти християн. Частина козаків покинула Дорошенка та обрала гетьманом Уманського полковника М. Ханенка, який визнав зверхність Речі Посполитої. Великий коронний гетьман Ян Собеський, сам русин за походженням, рушив на Правобережну Україну та захопив кілька міст, які визнавали зверхність Дорошенка. Водночас, запорізький кошовий отаман Іван Сірко, ідейний супротивник будь-якого союзу з бусурманами, не припиняв боротьбу проти турків і татар у Причорномор’ї, зв’язуючи руки татарським союзникам Дорошенка.

Успіх Дорошенка (як і турків) не мав великих наслідків. Хоча за Бучацьким договором Поділля та Правобережжя залишались за Туреччиною, але цю угоду, підписану королем, не визнав сенат Речі Посполитої. Цю хрестоносну опозицію очолив Ян Собеський, тепер вже коронний гетьман. Він домігся визволення Сірка з Сибіру та дав туркам у 1673 році переможний бій під Хотином, а згодом – відвоював у Дорошенка та турків кілька міст. Сірко тим часом не менш успішно шарпав татар, не даючи їм надовго вийти з Криму. Турки кілька разів ходили походами на Собеського, але ніякої користі з того не мали, крім великих ясирів. Дорошенко коли міг, вступався за полонених українців, але за усім не простежиш... Дорошенка втратив колишній авторитет та владу і через рік змушений був присягнути на вірність московському цареві. Присягу від нього приймав Сірко, який робив все, щоб зберегти владу і пошану до гетьмана та обіцяв йому підтримку запорожців. Сірко, хоча і не міг простити Дорошенкові угоду з невірними, але не міг також і не шанувати його як борця за вільну Україну. Проте Москві було замало присяги на вірність – на Лівобережжі гетьманував ставленик Москви Іван Самойлович, а мати двох гетьманів цар не хотів. У 1676 році Дорошенко зрікається гетьманства. Незважаючи на колишнє бажання гетьмана закінчити своє життя в Україні, царські урядовці вивозять його до Москви, а згодом – до Вятки, де призначили його воєводою та дарували маєток в Ярополці. Разом з ним переїхала до Ярополця і його родина. Онуки колишнього гетьмана зростали на його очах, і майже всі вони зв’язали своє життя з Росією, невід‘ємною частиною якої на довгі століття стала колишня Гетьманщина. До речі, праправнучкою гетьмана була Наталія Миколаївна Гончарова, дружина Пушкіна. В Ярополці Дорошенко і помер у 1698 році, овіяний славою борця за Україну та водночас ганьбою зрадника віри. Все ж таки, далеко не для всіх політична незалежність своєї землі була важливішою за свободу віри та єдність християн у боротьбі за цю свободу.

Захисник монастиря Іван Мазепа відвідав Жовківщину ще раз, вже в якості гетьмана обох берегів України. Коли у 1707 році Річ Посполита піддалася шведському королю Карлу ХІІ, він з козацьким військом за наказом царя Петра І зайняв Волинь, Поділля і Галичину. Цареві це було потрібно, щоб зробити з Польщі союзника в війні проти Швеції, а Мазепі – щоб возз’єднати Лівобережну і Правобережну Україну. Шлях його лежав через невеличкий Верхратський монастир, якому Мазепа подарував Апостол, – розкішне видання з цінними гравюрами. Деякі гравюри були виконані художником Никодимом Зубрицьким, який починав свої творчі праці в Крехові. Пізніше, у 1810 році, коли монастир був ліквідований австрійцями, монахи переселилися до Крехова. Разом з ними до монастиря-фортеці потрапив і мазепинський Апостол.

А на військовій нараді у Жовківському замку російський цар повідомив Мазепу про свої плани щодо скасування української автономії та повернення Правобережжя полякам. Бажаючи врятувати Україну, гетьман почав таємну переписку зі шведами та їхніми союзниками. Цей вибір став початком великої трагедії великого гетьмана, який востаннє в ті бурхливі часи намагався об’єднати та визволити Україну силою зброї та дипломатичного хисту – як і Дорошенко тридцять років тому. Захисники Крехівського монастиря не змогли захистити країну, хоча і робили для цього більш ніж будь-хто.

Щодо інших захисників віри та землі, Ян Собеський та Іван Сірко, не змінивши своїх переконань, решту життя воювали проти турків і татар – і воювали успішно. Собеський після блискучої Хотинської перемоги легко здобув корону Речі Посполитої. Жовква стала однією з його головних резиденцій, дбав король і про землі навколо Жовкви. Не залишився без його опіки і Крехів – в роки королювання Собеського монастир був посилений надбрамною вежою в східному мурі. Татари підходили під стіни монастиря ще кілька разів – у 1675 та 1688 роках,, але жодного разу успіху вони не мали. Монастир залишився неприступним, а гармата, з якої було вбито татарського провідника, залишалася в монастирі в якості реліквії ще майже півтораста років.

Забрали її війська Наполеона, вирішивши, що старовинна шмиговниця ще може стати в пригоді на війні. Тоді монастир вже не був фортецею: оборона віри більш не потребувала шабель чи фортець, а турки з татарами не загрожували більш нашим землям. Хрестові походи остаточно відійшли у минуле, і боротьба проти невірних за свободу християн та християнських земель не входить більш в обов’язки вірних будь-якої церкви.

Повністю стаття тут: РІСУ.