29 квітня 1918 року Чорноморський флот підняв українські прапори

Сьогодні в Україні відзначається річниця підняття українських прапорів на бойових кораблях Чорноморського флоту та переходу його під юрисдикцію Української Народної Республіки.

Як все починалось

14 січня 1918 року Центральна Рада на наполегливу вимогу секретаріату Морських справ УНР прийняла «Тимчасовий Закон про український державний флот». Однак, проголосивши законом, що «Російський Чорноморський флот… проголошується флотом Української Народної Республіки…» та що «Українська Народна Республіка переймає на себе всі зобов'язання російського уряду щодо Чорноморського флоту й щодо утримання флоту й портів» Центральна Рада одночасно скасувала обов'язкову службу, запровадивши добровільний принцип народної міліції.

В цей саме час в Севастополі зукраїнізовані екіпажі почали підіймати на кораблях українські прапори. Зокрема - на найсучасніших і найпотужніших лінкорах "Воля" та "Свободная Россия", старих лінкорах "Борец за свободу" і ще шести інших, крейсерах "Імператор Траян", "Алмаз", "Олег" та трьох допоміжних, 16 есмінцях, 15 підводних човнах тощо.
Але, навіть за умов фактичної війни з Радянською Росією у морському міністерстві переймалися не стільки розбудовою боєздатного флоту, скільки його національною символікою. Дискусії щодо прапора для Українського флоту довгий час точилися в Генеральному секретаріаті морських справ. Пропонували різні варіанти, остаточне рішення приймав Міністр морських справ-історик Дмитро Антонович. Стаття 2 «Тимчасового Закону про флот» визначала що: «Прапором Українського військового флоту є полотнище в двох, жовтому і блакитному кольорах. В кряжі блакитного кольору — історичний золотий тризубець часів Українсько-Руської держави X в.». Варто наголосити, що саме з ініціативи Дмитра Антоновича княжий тризуб як державний символ України вперше використали саме військові моряки. А вже з Військово-Морського прапора він незабаром перейшов у статус Державного Герба УНР.

Тим часом більшовики почали окуповувати Крим, а Чорноморський Флот вони розглядали виключно як власність Радянської Росії. Майже рік, що був у української влади для побудови військового флоту було бездарно згаяно. Помилки в політиці державотворення на цьому не закінчились. Підписавши 9 лютого 1918 року мирний договір у Бресті з центральними державами, Центральна Рада добровільно відмовилася від Криму, як території УНР, та взагалі не ставила питання флоту. Сам же закон про флот у Севастополі, чомусь, було оголошений лише 13 березня 1918 року. Тому епохальний «Тимчасовий Закон про флот» залишився лише на папері.

Ці та багато інших дій привели до розколу та розвалу екіпажів кораблів флоту. Зневірившись в українській владі, величезна кількість матросів і унтер-офіцерів самостійно стали вирушати по домівках. В той же час, ситуацію з флотом і Кримом активно і вдало використали більшовики. Не отримуючи організованого опору, Військово-революційний комітет більшовиків поступово захопив порти та встановили свою владу в Криму й Севастополі. Таким чином, після проголошення незалежності УНР 25 січня 1918 року Крим став пристанищем для антиукраїнських сил в Україні.

Зміна уряду УНР, що відбулась у Києві, призвела лише до нагромадження нових помилок. В новому уряді В. Голубовича Міністерство морських справ взагалі скасували. Та незважаючи на офіційне нехтування цими важливими питаннями, українські військові діячі полковник О. Жуківський та генерал Олександр Греков намагались взяти під контроль Чорноморське узбережжя, тим самим зробили вагомий внесок по відродженню національного флоту.
Наказом по військовому відомству 27 березня 1918 року було створено район охорони Південно-Західної частини Чорного моря зі штабом в Одесі та сформовано Дунайську й Транспортну флотилії. Начальником району і Головним командиром портів Чорного і Азовського морів призначається віце-адмірал Андрій Покровський. Штаб в Одесі контролював Миколаїв і Херсон, та намагався змінити ситуацію в Севастополі, незважаючи на проголошену політику соціалістів в уряді УНР — «самовизначення Криму».
Однак, навіть в цій дуже несприятливій ситуації на багатьох бойових і допоміжних кораблях Чорноморського флоту продовжували підніматися українські. Український військовий комітет діяв активно, мужньо і послідовно.

10 квітня 1918 року у Севастополі відбулося антибільшовицьке повстання робітників портів і заводів, підтримане моряками флоту. А 20 квітня на виборах до Севастопольської міської Ради більшовики з тріском провалилися.

Підняття прапора

Коли наприкінці квітня до півострова наблизилися загони Запорізької дивізії армії УНР під командою полковника Петра Болбочана та німецько-австрійські союзники, вплив більшовиків у Криму був мінімальним. 18 квітня Запорозький корпус полковника Петра Болбочана прорвав оборону більшовиків на Перекопі і увійшов до Кримського півострова. Передові частини корпусу Болбочана через тиждень дійшли до Балаклави, де провели переговори з представниками Центрофлоту. Проте, керівництво Радянської Росії зажадало від нового командувача Черноморського Флоту контр-адмірала Михайла Сабліна вивести всі кораблі до Новоросійська. Одночасно представники українських організацій, зокрема екіпажі кораблів «Воля» та «Цариця Катерина Велика» вимагали від командування не покидати Криму.

В цей час до Севастополя прибув комісар Центральної Ради Данило Сотник з інструкціями для командування флотом: флот підпорядковується УНР, німці флот не чіпають і до Севастополя не входять. 22 квітня 1918 року Михайло Саблін наказом по флоту оголосив, що «всі судна, портове майно, які знаходяться у портах Криму, є власністю Української Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори». Наступного дня до Севастополя надійшла вимога Раднаркому РРФСР організувати активний спротив німецьким військам, кораблі відправити до Новоросійська, а решту, що не можуть вийти в море, разом з портовим майном знищити.

Центрофлот розпочав безперервні засідання і збори. За таких обставин хаосу, командувач флоту контр-адмірал Михайло Саблін та голова Центрофлоту Кнорус подали у відставку.
24 квітня у Севастополі відбулося нове антибільшовицьке повстання портових робітників, друге протягом місяця. 25 квітня запорожці спільно з татарами установили в Сімферополі українську владу. Там же розмістився штаб німецько-австрійських військ, які почали просуватися до Севастополя.

Ввечері 28 квітня до Сімферополя, для переговорів з командувачем німецьких військ в Криму генералом фон Кошем, прибула делегація Центрофлоту та Севастопольської Ради на чолі з контр-адміралом В. Клочковським. До складу делегації також входили начальник севастопольської фортеці Михайло Остроградський-Апостол та капітан 1 рангу Микола Чернілівський-Сокол. Проте, німецький генерал відмовився вести переговори з Центрофлотом як з «безвідповідальною організацією». Після переговорів, погодившись прийняти письмові пропозиції командування флотом, фон Кош заявив, що буде вести перемовини лише особисто з командувачем.

29 квітня 1918 року, коли до міста наближались передові частини Запорізької дивізії, за наказом командувача ЧФ майже всі кораблі та установи флоту підняли український прапор. Рівно о 15.00 на штабному кораблі, лінкорі «Георгій Побєдоносець» подали сигнал: «Вступив в командування Українським Чорноморським флотом», а через годину пролунав наказ: «Флоту підняти Український прапор!». Таким чином, всі головні сили Чорноморського флоту в Севастопольській фортеці, гирлі Дунаю, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Очакові, Євпаторії, Феодосії та Керчі, піднявши жовто-блакитні прапори Української держави, проголосили владу Української Народної Республіки в усьому причорноморському регіоні. Такою була воля більшості особового складу флоту, працівників портів та мешканців причорноморських міст.

Проте ввечері голова Воєнно-революційного комітету, колишній латиський стрілець Гавен з кількома матросами і захопили штаб флоту та віддав розпорядження, що «желающие уходить должны покинуть бухту до 12 часов ночи. После 12 выход будет закрыт и минирован». До 2-ї години ночі в море вийшло 30 кораблів і суден флоту. В бухті під українськими прапорами залишилося 40 кораблів, 5 плавбаз, транспортна флотилія і 2 авіабригади. У Севастополі залишилися крейсери «Кагул», «Пам'ять Меркурія» («Гетьман Іван Мазепа»), «Прут», міноносці, кораблі окремого призначення та інш. Не маючи об'єктивної інформації, що відбувається, останнім, хоч і з деякими ваганнями, в море під вогнем німецьких батарей вийшов українізований дредноут «Воля».
А відбулася просто провокація та втеча «революційної» частини флоту. В свою чергу, німці розцінили вихід частини кораблів з Севастополя, як брутальне порушення командувачем флоту умов Брестського миру.

На ранок 30 квітня 1918 року сили флоту, які залишилися в Севастополі, очолив начальник севастопольської фортеці капітан І рангу Михайло Остроградський-Апостол. Тепер мало розпочатися реальне, на базі юридичних підстав і тодішніх міжнародних законів і угод, будівництво українського державного флоту. Лінкор «Георгій Побєдоносець» став штабним кораблем Українського флоту.