"Варшавська битва" - наша історія без нас

23 вересня відбудеться світова прем’єра нового фільму відомого польського кінорежисера Єжи Гоффмана «Варшавська битва. 1920». А в середині жовтня побачити його зможуть і українські глядачі в рамках 41-го міжнародного кінофестивалю «Молодість»

В анотації до картини йдеться, що вона розповідає про «одну з найважливіших подій польської історії». Це історична драма про те, як поляки зупинили переможний наступ Червоної армії 1920 року. Тамтешні історики називають цю подію «чудом над Віслою», у результаті чого молода Польська держава змогла відбити тріумфальний наступ більшовиків, які несли на багнетах революцію в Західну Європу. Завдяки перемозі під Варшавою Польща уклала з "Радянською Росією мирну угоду, яка забезпечила саме існування цієї держави.

Але мало хто нині знає, що й «диво на Віслі», й події, які йому передували, тісно та безпосередньо пов’язані, як із історією Української держави, так і з героїчністю українського війська та недалекоглядністю його керівництва. Не так давно в українському інтернеті активно поширювався уривок з іншої польської стрічки «Маршал Пілсудський».

В ньому показано, як глава Польської держави просить вибачення перед вояками армії УНР. При цьому, у деяких з них навертаються сльози на очі, а в Пілсудського тремтять руки.. То що ж сталося тоді в історії двох братніх народів?

21 квітня 1920 року між урядами Української Народної Республіки та Польщі було укладено угоду про створення єдиного антибільшовицького фронту. Юзеф Пілсудський у такий спосіб хоча б частково зняти проблему польсько-українського протистояння та отримати союзників на сході. Симон Петлюра таким кроком хотів продовжити боротьбу з військами радянської Росії та створеного ними «уряду радянської України». Проте така боротьба потребувала постійного поповнення боєприпасів, зброї, амуніції, яких українці не мали. Крім того, союз із Польщею міг допомогти й у співпраці з Антантою. Польща зі свого боку визнавала Директорію УНР єдиною законною владою в Україні (без територій ЗУНР) та гарантувала українському населенню в Польщі національно-культурні права.

25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли Збруч і почали наступ на Київ. Протягом першого тижня було звільнено Житомир, Бердичів, Козятин. Однак і в цій кампанії союзники припустились стратегічних прорахунків.

Український адмірал, видатний військовий діяч Михайло Остроградський та інші військові фахівці радили Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил спочатку не на Київ, а на Одесу. Це б забезпечило вихід до моря та поставок в Україну необхідної амуніції та боєприпасів. Крім того, маловідомо, але в Одесі до того часу ще перебували вірні уряду УНР підводні човни, що стояли під синьо-жовтими прапорами. Прихід в Одесу та звільнення Центральної України дав би змогу залучити до війська чимало кадрових національно-свідомих моряків та солдатів та очолити велике антибільшовицьке повстання на Півдні та в Центрі України. Однак такий план було відкинено та вирішено спершу йти на Київ. 

Час показав, що невзяття Одеси і остаточна втрата флоту призвели до повної ізоляції УНР й унеможливили міжнародну допомогу, закупку і постачання морем припасів для українського війська.

Після того, як Київ зайняли українсько-польські війська, 7 травня 1920 року, звільнення України зупинилось. Дуже швидко більшовики, стягнувши з Росії свої основні сили, розпочали контрнаступ. У листопаді 1920 року Червона армія остаточно витіснила союзників із України. А зусиллями Західного фронту було встановлено радянську владу й у Білорусі, що відкривало дорогу на Варшаву. Падіння Польщі давало змогу більшовикам отримати прямий шлях до Європи та розпочати таку омріяну «світову пролетарську революцію».

Лєнін із Троцьким, користуючись апробованою в Україні моделлю множення паралельних радянських урядів, створили маріонеткові «польський Тимчасовий революційний комітет» на чолі з Феліксом Дзєржинскім і «Галицький революційний комітет» під керівництвом В. Затонського.

Перейшовши польські кордони, радянські війська впритул наблизились до Варшави, й ось-ось були готові зайняти її. В цій боротьбі проти червоних, важливу роль відіграли військові формування армії УНР. Так, під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С. Будьонного та військ М. Тухачевського. Саме сили, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, 6-й дивізії армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка та інших українських підрозділів, чимало доклали зусиль та поклали своїх чимало голів, для того, щоб сталось те саме «чудо на Віслі».

Проте й у цій історії українці були лише зброєю в чужих руках. Укладене поляками перемир'я з Червоною армією 9 листопада 1920 року позбавило українців надій на подальшу допомогу Польщі у боротьбі УНР з більшовиками. А 35-тисячне українське військо було роззброєно та інтерновано до польських таборів.

18 березня 1921-го було укладено Ризьку мирну угоду, за якою Польща визнавала УСРР, а під польським контролем залишались, окрім Галичини, українські Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

Отже, таки було, за що Пілсудському просити вибачення перед своїми бойовими побратимами. Але залишмо історичне тло подій початку ХХ століття та повернімося до сьогодення. Дуже цікаво подивитись, чи показана у фільмі хоч якось українська лінія. Хоча можна вже зараз припустити, що якщо вона й буде, то значно краще, ніж у псевдоісторичному російському блокбастері «Адмірал», де згадується якийсь міфічний «другий український полк», що нібито зрадив Колчака на користь більшовиків.

Відомо, що на початку 1990-х років легенда українського кінематографа Юрій Іллєнко дарма оббивав пороги чиновників з готовим пакетом розроблених законопроектів про відродження вітчизняного кіно. Невдовзі йому зателефонували, але не з Мінкульту, а з Москви. Нікіта Міхалков дуже цікавився його напрацюваннями й попросив передати пакет документів. Розповідають, наче на зауваження Іллєнка, що вони ж українською, Міхалков відповів «нічого в нас хохлів багато – розтлумачать». Дуже швидко російська Дума ухвалила закони про розвиток кіно, результати яких ми можемо бачити на власних екранах.

Ще Лєнін казав, що найважливішим із мистецтв для ідеологічної боротьби є саме кінематограф. Це усвідомлюють у США, у Росії, це розуміють французи та поляки, які знімають свої картини про свою історію та зі своїми героями. Й лише 50-мільйоний (чи вже 45-мільйоний) народ у центрі Європи продовжує дивитись чужі фільми, вірити чужим міфам і потроху забувати власну історію, мову, а значить – втрачає власну державність.