Saturday, 3 September 2011

Чому "русcкій мір" не є руським і не буде українським


Обізнані українці не сприймають переклад з російської мови на українську назви московського проекту "Руській мір". 
Більш того, термін "руський"  (тодто давньоукраїнський) починає використовуватись у назві Російської православної церкви.

Схаменіться, панове! Потуги викривити історію, мову, підмінити слова й поняття – це вже пройдений етап, так би мовити, застаріла технологія.


Коли стикаєшся в інформаційному просторі з такими виразами, як "сучасне руське православ’я", "руська православна церква" (мається на увазі російська - РПЦ), "руський мир", то виникає питання стосовно слова "руський", котре явно стоїть не на своєму місці.
Слово це, як відомо, може вживатися у випадках, коли йдеться про часи Київської Русі. Про ті часи, коли ні Російської держави, ні російської православної церкви ще не було.
Ті ж місіонери християнства, яких в ХІ столітті Візантія почала направляти в глибинку ростовсько-суздальської землі, та ті єпископи й митрополити, які в ХІІІ-ХV століттях висвячувались в Константинополі для служіння в Золотій Орді (в тому числі в Москві), ніякого стосунку до митрополитів Київських не мали в плані підпорядкування один одному.
І це підтверджує виданий у 1847 році в Москві твір графа Толстого "Древние святыни Ростова Великого", про який нам повідомив Білінський у своїй книзі "Країна Моксель, або Московія".
Суттєвим є той факт, що твір графа Толстого пройшов найсуворішу церковну цензуру, про що можна довідатися з перших же його сторінок. Тож яку інформацію він містить?
Перших єпископів, направлених Константинополем на ростовсько-суздальську землю (за 200 років до заснування Москви), спіткали невдачі. Їх або вбивали корінні мешканці – меряни (меря – один із народів фінського етносу), або єпископи виганялись за хабарництво чи позбавлялись сану та карались за нечувані жорстокості, або самі складали свої повноваження і йшли в монастирі для замолювання гріхів.
Починаючи з 1238 року, православні владики, їхня паства, як і нехристиянське населення ростовсько-суздальської землі, увійшли до складу потужної держави – Золотої Орди.
В 1261 році була створена Сарайська єпархія, з відкриттям якої вплив православ’я в ростовсько-суздальських землях став помітно підвищуватись. Тепер всі особи, які прибували в Сарай із цих земель, перетворених в улуси Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Богом і перед всемогутнім ханом – його намісником на Землі.
З цього приводу російський професор Григор’єв у своїй праці "О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству" (Москва, 1842) зазначав: "Отправляясь в Орду, по восцарении новых ханов, для ходотайства о возобновлении льгот духовенству, митрополиты ездили вместе с тем и за собственным утверждением…
Одним и тем же ярлыком хан утверждал как преимущества духовенства, так и митрополита в его сане".
Першим християнським митрополитом Золотої Орди був Кирил, другим – Максим, третім – Святий Петро. Не порозумівшись із ханом Узбеком, який прийшов до влади в 1312 році, Святий Петро (перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року) протягом десяти років шукав собі опору, їздячи по різних містах північних улусів, допоки не опинився в Москві – на ті часи "зачастокольному", "луб’яному" поселенні.
Там він схилив тамтешнього князя Калиту (Калту, або Кулхана) – охрещеного родича хана Узбека, що володів Московським улусом, до спорудження Успенського Собору.
Наступник митрополита Святого Петра – Феогност – також не був прийнятий у Сараї для розміщення своєї кафедри та тим не менш аж до своєї смерті в 1353 році віддано служив Золотій Орді (саме він відлучив від церкви псковитян за їхні прояви непокірності хану Узбеку).
Як бачимо, протягом періоду 1250-1353 років митрополитами Московії були Кирило, Максим, Петро та Феогност. За цих же часів митрополитами Руси були Нифон, Петро, Гавриїл, Феодор.
Тобто митрополити Московії, висвячені у Константинополі та затверджені ханами Золотої Орди, за тих часів не мали ніякого стосунку до митрополитів Руси.
У 1354 році, у розквіт Золотої Орди, прийнявши освячення в Константинополі і взявши ханський ярлик-дозвіл, митрополичу кафедру в Москві очолив Алексій. Він почав створювати принципово нові монастирі – монастирі-власники.
Сприяла цьому милість з боку хана Бердибека – сина ординської цариці Тайдули, яку митрополит вилікував від хвороби очей в 1357 році. Ханша Тайдула після зцілення подарувала Алексію хлів (!) Московського Кремля, який митрополит пристосував під чернечий гуртожиток.
Тоді ж від самого хана Алексій отримав пільгову грамоту для церкви, що дало можливість московській митрополії за 150-200 років втягнути в християнство фінські племена, які мешкали в лісах північних улусів Орди.
Саме період діяльності митрополита Алексія став відправною точкою в становленні московської державності, тим паче, що митрополит виконував ще й князівські функції з причини малолітства онука Кулхана (Івана Каліти) – Димитрія, прозваного пізніше Донським.
Подібно тому, як 1272 року Москва постала на місці побудованої церкви в глухій мерянській глибинці, так і на місцях зведення нових монастирів виникали селища та міста. Ці нові монастирі фактично були самостійними феодальними вотчинами, а навернені у християнство язичники фінського етносу (меря, мещера, мурома, весь та інші) – кріпаками.
Після смерті митрополита Алексія в 1378 році, з дозволу ханів, у Константинополі майже одночасно намагалися дістати собі московську митрополичу кафедру кілька осіб: Михаїл (Митяй), Пімен, Діонісій, Феодор.
Так, у російській історіографії зберігся ярлик хана Атюляка (Тулун-хана), виданий митрополиту Митяю. З 1390 по 1406 рік справу насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди продовжував митрополит Кіпріан.

Отже, протягом 1355-1406 років митрополитами Московії були Алексій, Митяй, Пімен, Кіпріан. Митрополитами Руси (українських та білоруських земель) в 1355-1419 роках були Роман, Анатолій, Кіпріан, Григорій. 
Наступний митрополит – Фотій – займав митрополичу кафедру з 1409 по 1431 рік. Потім протягом шести років північні улуси Орди залишались без очільника єпархії (період так званої "шемякінської смути"). Тільки в 1437 році Константинопольський патріарх Іосиф висвятив для цих земель нового митрополита – знаменитого Ісидора.
Московська церква не любить про нього вести мову, бо саме Ісидор брав участь від Московської церкви у Флорентійському соборі Католицької церкви (1439 рік), де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ’я Римському Папі.
Та оскільки іслам за тих часів перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом, і, природно, Великий хан Орди не міг допустити такого об’єднання, то митрополит Ісідор після повернення в Москву був посаджений у темницю, а пізніше висланий з Орди в Константинополь.
Після цього Константинопольський Патріарх навідріз і назавжди відмовився висвячувати нового митрополита.
Новий період історії московського православ’я відкрив митрополит Іона, обраний московською церквою в 1448 році незалежно від Константинопольської патріархії, у порушення усіх існуючих за тих часів церковних канонів та статутів і, звісно, утверджений ханом Орди (зберігся відповідний ярлик, виданий дружиною хана Улу-Мухаммеда).
З 1448 року московська православна церква стала неканонічною, тобто самопроголошеною.
"Відтоді, – зазначає Білінський, – вона почала розвиватися у відриві від християнського світу.
…Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості. …Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу.
Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів… Період же "монастирського ходу" тривав аж до ХVІІІ століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров’ю збирали страшну імперію".
Таким чином, історія Московської православної церкви того періоду свідчить про відсутність залежності від неї православних церков як Київської Руси, так і Литовсько-Руської держави, де були свої митрополити, висвячені окремо Константинопольськими Патріархами.
Згодом, із розширенням московського князівства та формуванням Російської держави, Московська церква стала основою Російської православної церкви. Там, де московські (російські) царі "собіралі землі рускіє", природно, була присутня й сприяла такому "збиранню" православна церква.
Лише один той факт, що кріпацтво, цей ганебний витвір московських митрополитів, який "розквітнув" зусиллями Петра І та Катерини ІІ і був направлений на перетворення вільних, освічених українських селян у безправну, темну та залякану масу, красномовно свідчить сам за себе.
Якщо ж додати до цього факти стосовно участі архімандритів православної церкви в історії падіння Запорізької Січі та відсторонення церкви від подій масових вбивств у Батурині та Лебедині, то роль "творців" тогочасного "руского міра" на території проживання українців – прямих нащадків русичів, – є дуже непривабливою. Тож чи потрібен нам ще один "рускій мір"?
Називати ж Російську православну церкву руською в українців підстав нема. Не існує ніякого підґрунтя для такого перейменування – ні історичного (як було показано вище), ні мовного.
Російський вираз "рускій мір" має чіткий переклад – "російський світ". Хтось, може, і бачить місце України в цьому "російському світі", не знаючи (або не бажаючи знати) про світ український. А дарма! Український світ, в якому живуть не лише етнічні українці, а й представники інших націй і народностей, по-справжньому почав розкриватися лише за часів незалежності України.
Нікому не нав’язуючи цей наш світ, ми обов’язково пізнаємо всю глибинну його суть!
Природно, ми не хочемо, щоб у такому процесі самопізнання хтось нам заважав, намагаючись, зокрема, реалізувати на українській землі свої "цивілізаційні" ідеї. Тому й звертаємося до творців чергового "загальнолюдського проекту": впровадьте спочатку такий проект на своїй території та, досягнувши певних результатів, покажіть його життєздатність і позитив.
Ось тоді, може, й українці зголосяться взяти участь у ньому. А поки що дайте можливість нам самим спокійно, без чужих порад, працювати над розбудовою та утвердженням у власній державі власного світу.

No comments: