Справжня сутність Москви

Російська імперія - країна парадоксів.  Московія - країна вічної вторинності, жодного самостійного тренда, жодної своєї вигадки - сліпе копіювання чужих зразків, з відставанням в десятки і сотні років. Навіть назву "Россія" вони вкрали в Україні-Руси.

Але територія розширюється і російською мовою говорить маса народу.

Всю історію Московії їм якось дивно, але постійно щастить.

Перемоги над Річчю Посполитою та приєднання Гетьманщини, Північна війна, Наполеон, Кримська війна, І та ІІ світові... 

А російські «дворяни» - однокореневі від слова «дворові» холопи цар, програвали моральні поєдинки горянським пастухам всі п'ятдесят років війни на Кавказі.

Коротше, феномен існує всю історію існування Московії. І феномен складний.

Безумовно, моментом ініціації Московії стало завоювання монголами Володимиро-Суздальського князівства.

До цього моменту, це було одне із багатьох руських (тобто давноукраїнських) князівств, хіба що  позаболочених, в яких мешкали не слов'янські, а угро-фінські племена.

А далі починаються дива.

«Розорене князівство» , через дев'ять місяців після розорення, організовує похід під Смоленськ й успішно протистоїть там литовсько-руським(українським) дружинам.

Ще через дев'ять місяців в монгольському поході на український Чернігів вже бере участь "миротворчий контингент" з Володимира-на-Клязьмі.

Князь Ярослав (татко Олександра Невського), робиться смотрящим від монголів у Північно-Східних князівствах та в Київській Русі.

А сам Невський є ключовою фігурою для розуміння цивілізаційного механізму Московії.

Цей "діяч" розгледів в монголах Великий Шанс для своєї кар'єри.

Монголи побачили в Невському той самий двигун, для переробки Московії під свою модель.

Внаслідок складної боротьби з іншими руськими князівствами, Москва, що водила на Русь монгольські полки, піднімає голову.

Другий за значимістю для розуміння московської моделі фігурою є Іван Калита.

Такий собі сіренький грибочок, який тихою сапою - де підкупом, де підлістю, де хитрістю, набивав собі калитку й прирощував земельку - втративши ярлик при спробі спекуляції, зумів повернути його, вилизавши ханської сім'ї всі можливі місця.

Невський і Калита - Зрадник і Сірий, є тими психотипами, які відтоді й дотепер втілюють Москву і на які Москва ставить у своїй експансіоністської політиці.

Монголи зуміли передати Московії ще один секрет - головним ресурсом є не територія , а добре пригноблені люди, вірніше - вівці.

Стратегія Москви можна описати таким чином:

- Починаємо таранити сусідів. Кількість невдалих спрою при цьому може бути як завгодно великою, ресурси великі, можемо дозволити собі шпурляти в топку скільки завгодно народу й матеріалів.

- Перемога приходить тоді, коли з якихось причин, сусід приходить в стан Хаосу,

- Територія сусіда захоплюється. Відбувається процес нищення національних еліт - носії ідентичності: шляхта, духовенство, культура, мистецтво, історія, самоіндентифікація нищаться (як правило, за допомогою місцевих шісток й запроданців). Зрадники піднімаються, включаються на рівних правах в імперську «еліту», замаруються - і кров'ю, і чорнилом, і починають експлуатувати й адмініструвати власний народ, використовуючи при цьому національну риторику - причепитися нема до чого.

Кордони Московії (тепер - Російської імперії) зупиняються там, де вони не в силах подолати цивілізаційну націю, яка вже відбулась.

Проте й тут вони не здаються, а скармливають й пропагують сурогати - культурні та цивілізаційні.

Звідси виникає колосальний за силою колективний невроз народу, що знаходиться під московською п'ятою і саме цей невроз є базисом московської моделі загарбання.

Секрет Москви полягає в тому , що вона використовує самі ниці, в кращому випадку - середні якості людської натури, включаючи такі, як «хочу просто нормально жити».

А тепер питання - хто в цьому світі завжди ставить на низинні та середні якості людини? ..

Він самий - "володар" світу цього.

Московська доктрина - безсумнівно, сатанинська за своїм походженням й існуванням, сірий гриб, що росте на тілі розбещених народів.

Цим і пояснюється її фантастичне везіння. Душа Кремля продана дияволу сімсот років тому, а її володарі є слугами цього самого створіння.

Боротьба з дияволом - є священний обов'язок всякого Людини , віруючого в Бога.

А тим більше - християнина , Бог якого і є Особистість .

Нам поможе Святий Юрій і Пречиста Мати.

Амінь, брати!

Автор: О. Арестович. О сущности Москвы.

Читайте також:
* Україна - це Русь. Середньовічні документи.
*  Руська православна церква - це церква Українська. 

Амазонки в Україні. Археологічні розкопки

Дослідження пам’яток Дніпровського Лісостепового Лівобережжя триває вже більше століття. У результаті цього накопичена значна база  археологічних джерел, що дають уявлення про спосіб життя, господарство, обряди, матеріальну культуру, характер зовнішніх контактів давнього населення України. 

Поховальні пам’ятки лісостепового населення є одним з найбільш інформативних джерел. Серед них виділяється невелика серія поховань жінок зі зброєю – амазонок. Так, у масиві розкопаних останніми десятиліттями пам’яток на теренах Харківщини виділяється два жіночих поховання із зброєю, відкриті в різні роки в складі двох різних курганних могильників.

Щодо комплектів супроводжуючого реманенту, то можна відмітити, що обидва містили сагайдачні набори (63 і 48 стріл відповідно в кожному), звичайні для 4 ст. до н.е. Крім стріл і ножа при м'ясній напутній їжі, входять прикраси – срібні сережки і перстень, типи яких широко побутували в 4 ст. до н.е. як у степовому, так і лісостеповому регіонах.

Розміри поховальних споруд і склад речових наборів свідчать про те, що жінки-воїни представляють рядове населення. Причому амазонка з Мерчика, безумовно, була пов'язана з головною небіжчицею, похованою в цьому кургані – представницею місцевої еліти. Місце могили амазонки – у західній частині, ближче до краю кургану, дозволяє бачити в ній озброєного охоронця. А наявність прикрас із дорогоцінного металу, очевидно, має вказувати на її особливий статус (вільного дружинника). Скромний набір наступальної зброї дає право віднести обох амазонок до числа легко озброєних піхотинців. 

Присутність у військовому середовищі озброєних жінок, очевидно, не є випадковим, якщо враховувати, що обидва могильники (і Гришківський, і Старо-Мерчецький) належать до дружинних і співвідносяться з лісостеповим відрізком Муравського шляху, який уже функціонував у т.з. скіфський час. Варто згадати, що на відстані одноденних переходів уздовж цього шляху розташовувалися багаті ресурсами місцевості. А з поліпшенням кліматичних умов, що сталося в 5-4 ст. до н.е., ця місцевість стає надзвичайно привабливою завдяки придатності для ведення кочового або напівкочового господарства. 

Саме в цей час спостерігається зростання ролі скотарства в Сіверськодонецькому регіоні. При цьому мобільних скотарів, що мешкали тут, співвідносять, як правило, зі скіфами або іншими кочовими племенами, що підкорили місцеве населення (яке жило тут до приходу кочовиків й залишилось жити після їх відходу). 
Поява в Сіверськодонецькому регіоні воїнів, які ховали своїх небіжчиків у курганах за скіфськими традиціями, пов'язується з міграцією на цю територію войовничих кочових скотарів з Посулля. Поштовхом для цих процесів стало просування в степові регіони Північного Причорномор'я в кінці 6 – на початку 5 ст. до н.е. хвилі войовничих кочовиків, які підкоряли все нові й нові території.

За рядом показників воїни басейну Сіверського Дінця, що були поховані в підкурганних склепах степової конструкції, найбільш близькі до представників правобережної Лісостеповій Медвінської та Посульської груп, які, у свою чергу, близькі з однією з груп скіфів Північного Причорномор'я, що свідчить про певні родинні зв'язки між ними. 
Не суперечить викладеному вище й гіпотеза про те, що серед переселенців могли бути й воєнізовані загони найманців, що були задіяними на службі в місцевої аристократії. Подібна ситуація могла скластися у зв'язку з припливом третьої хвилі скіфів на лісостепові території, що фіксується в 5 ст. до н.е. 

Посилення агресивних прагнень кочовиків відзначається і в 4 ст. до н.е. Свідчення нападів скіфів зафіксовані на ряді лісостепових городищ, зокрема на Книшівському й Коломацькому городищах. Цим часом датується й поява скіфських курганів з катакомбними могилами вздовж Сіверськодонецького відрізку Муравського шляху. 

У зв'язку із загостренням військово-політичної ситуації представники місцевої аристократії могли скористатися послугами воїнів-професіоналів для захисту своїх територій, у тому числі й Муравського шляху, що мав важливе стратегічне значення.

Судячи з усього, саме непроста політична ситуація, що склалася в басейні Сіверського Дінця в 4 ст. до н.е., змусила місцеве населення взятися за зброю не лише чоловіків, а й жінок. 
Підтвердженням цього припущення й можуть слугувати розглянуті нами поховання озброєних жінок. Подальші масштабні археологічні дослідження з використанням антропологічних визначень з часом допоможуть отримати чіткіше уявлення про роль жінок в історичних процесах на теренах Північного Причорномор’я України. 

Джерело: Нові поховання амазонок дніпровського лісостепового Лівобережжя

Читайте також:

* ДНК нації: українці прийшли сюди 45 тис. років тому

* Українці - це трипільці

ДНК нації: українці прийшли сюди 45 тис. років тому

Предки прадавніх українців (принаймні українських жінок) з'явилася на теренах сучасної України понад 45 тисяч років тому. При цьому, науково доведено, що по чоловічій лінії корні українців сягають поки що"тільки" 7,5 тисяч років, й походять від давніх аріїв та трипільців.

ДНК-експертиза, проведена (для телеканалу "Україна") професором Кембриджського університету і вченим-генетиком зі світовим ім'ям Пітером Форстером, довела, що 21,8% українок, за своїм походженням, належать до генетичному типу U, причому 17% - древній тип U4 і U5 епохи палеоліту. Саме цей тип виявляли у більшості людей епохи перших поселенців Європи (45 000-40 000 років тому).

Цей генотип належав мисливцям-збирачам, які першими прийшли до Європи. Їх ДНК-маркер носить в собі 1/5 частина українців. 

"Інша ймовірність полягає в тому, що, швидше за все, Україна, як і Північна Європа була заселена типом U на 100 %. А в часи Бронзового віку сюди прийшли інші типи: H і V, які ми досі знаходимо на території України", - говорить Пітер Форстер.

H і V - два споріднених генетичних типи, що мають одне походження. Тип V поширений в Україні всього на кілька відсотків. А ось населення з другим типом - H - більше 40%.

Таким чином, приблизно 50% досліджуваних українців мають однакове генетичне походження. Пітер Форстер називає їх "група HV".

У ході дослідження експерти з'ясували: генетичні типи H і U носять в собі корінні жителі цих територій. Предки українців з генетичним типом H і U прийшли сюди практично одночасно, приблизно 45 000 років тому і залишилися на цих територіях.

Україна була однією з областей первинного заселення 45000 років до нашої ери. Центр походження українців знаходиться на території розташування села Піщанка, у Вінницькій області. Тобто прабатьківщиною українців, так чи інакше, є... Україна! Більшість етнічних українців ведуть свій рід від перших поселенців цієї землі.

Люди з  генетичним H-типом не прийшли на ці землі. Генетичний тип H виник на цій землі.

Таким чином, з Африки, через Близький Схід і далі через Босфорський перешийок (тоді він ще не був протокою) люди потрапили в Румунію, Молдову та Україну. Вчені впевнені, результати досліджень говорять про те, що перші європейці жили на території сучасної України. І тільки потім звідси вони заселили всі інші землі. Коли Льодовиковий період знищив майже все населення, життя збереглося в Іспанії, на півдні Франції і на території України. За результатами дослідження експертів проекту виходить, що європейці здебільшого генетичних типів по жіночій лінії - нащадки не вихідців з Іспанії, як вважалося раніше, а вихідців з України.

Український льодовиковий "притулок" був тим місцем з якого Європа була заселена 11 000 років тому, після того як закінчився Льодовиковий період. ​​Якщо ми подивимося на зразки ДНК, то зрозуміємо, що в Північній Європі існував тоді тип U4 і U5, і цілком можливо, що вони прийшли з України, щоб заселити Європу. Це частина предків європейців, але водночас це і найстаріша частина населення, яка цілком імовірно, могла походити саме з України.

Читайте також:

* ДНК українців. Чоловіча лінія

* Українці - це трипільці

Герби української шляхти

Українська шляхта бере свій початок ще з часів раньої держави Куявія та Київської Русі, й сформувалась в Королівстві Русі, після занепаду якого більшість українських земель увійшла до Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського.

В результаті підписання Городельської унії 1413 року, укладеною між Річчю Посполитою та Литовсько-руською (українською) державою, відбулось зрівняння прав шляхти Королівства Польського та низки шляхетських родів Великого князівства Литовсько-Руського. Таким чином литовська, українська та білоруська шляхта почала входити в систему координат европейського шляхетства та геральдики.

Відповідно до Городельської унії, близько 30 польських гербів були закріпленні за представниками литовсько-українсько-білоруської шляхти. 

Але були й герби, які зародились ще на теренах давньої України-Руси. Одним з найстаріших князівських гербів, який веде свій літопис не лише від початків зародження української державності й нації, але уходить своїми корінями в легендарні часи українців-аріїв, є герб роду Борейків. 

Малюнок герба (символ "Коловрат") пов'язаний глибокою історичною давниною українського народу. З язичницьких часів цей знак був зображений на щитах руських (давньоукраїнських) воїнів. Згідно з літописом, князь Київський Олег, який в дев'ятому столітті завоював Константинополь, кріпив щит з великою червоною свастикою на воротах міста. Рід Борейків також походив з Київської Русі, а отже вони взяли цей знак на щит свого герба. Рід досяг своєї величі в 14-15 століттях, їх герб можна побачити в багатьох книгах по геральдиці шляхетських родин того часу. 

Появу ще одного давнього герба Любич відносять до XII століття (близько 1190). Це був одним з найпоширеніших гербів українських шляхетських родів (з різними варіаціями). Використовувався на родових щитах у Польщі, Білорусі, Україні, Литві понад 100 шляхетних родин. Зокрема Янушкевичі, Грушецькі, Лопатинські, Незабитовські, Радзивиловичі, Заблоцькі.

Підкова — слов'янський символ лицаря (як привілей воювати на коні, тобто бути вершником). Шляхетний лицар, який вважав для себе принизливим битися пішим, немислимий без коня, уявляв себе або верхи в бойових обладунках (як напр. На гербі Погоня), або, замість цього поміщав на свій герб підкову — найпочеснішу і улюблену слов'янином емблему.

Золотий хрест над підковою — теж символ шляхетного лицарства, тільки якщо підкова вказує на бойове значення, то хрест — на релігійне значення лицаря.

Хрест — перемога хреста над місяцем (тобто мусульманами, татарами), перемога, здобута мечем, і нагорода, яка чекала на небесах всякого, хто виконав на землі веління Бога.

В геральдиці: золотий (жовтий) — символ багатства, справедливості, великодушності; срібний (білий) — символ чистоти і невинності; синій (блакитний, блакить) — символ краси, м'якості, величі.

Інший польсько-українськи герб Лада хоча й відомий лише з початку 15 століття, також був поширений серед більш ніж 100 родів Білорусії, України й Литви. До герба Лада належали шляхетські роди: Богдановичи, Заблоцькі, Завистовські, Залеські, Ковалевські, Ладовські, Лади, Липські, Різенки, Чарновські та інші.

Герб мав срібну підкову рогами вниз, на ній золотий кавалерський хрест, з боків срібні стріли наконечними вниз. Клейнод — над верхом корони половина коронованого лева з мечем в правій лапі. Існували  варіанти герба: з блакитним полем; з поверненими вгору стрілами.

Ще один відомий герб Сулима вперше згадується 1352 року. Після Городельської унії цей герб також було офіційно закріплено за представниками литовсько-руської (української) шляхти. Його носили Бантиш-Каменські, Борковські, Будвілли, Личко, Рибінські, Самойловичі, Самуйло, Савичи, Вольські, Заблоцькі та інші. До цього герба належав й гетьман України Іван Сулима.

Герб також мав різні варіації, в тому числі на червоному з білим та на синьо-жовтому полі.

Були й герби та роди, які прийшли в Україну з Німмечини, Угорщини, Чехії, Франції та інш. країни. Так, геральдично близьким до герба Сулими (також має зображення троянд) є герб Рамульт, що прийшов до нас ще в XIV, під час правління в Польщі та Руському королівстві династії Анжу. Герб складається з п'яти троянд, крестоподібно розташованих на червоному полі, нашлемник зроблений з павиних пір'їв. Цей герб набув поширення в Речі Посполитій з ХVI ст., його носили роди: Бабеки, Лазинські, Пенські, Рамульти, Заблоцькі, Вишневські, Витреби та інші.

Існує ціла низка гербів та шляхетських родів, які походили від української козацької старшини, що отримала свої аристократичні привілеї від королів Польщі. Наприклад, герб Лук, що носило понад 135 родів в Речі Посполитій та Російській імперії, був наданий королем Стефаном Баторієм "за заслуги в справі лицарства" козацькому старшині Корнелію Онисимовичу Перевальському 10 листопада 1581 під час облоги московської залоги в Пскові польсько-козацьким військом.

Герб Лук носили такі українські роди як Божичко, Деревинські, Гулаки, Гулькевичи, Заблоцькі, Луки, Лукашевичи, Сухоцькі, Судники, Татаровичи, Тури та інші. 

Були серед української знаті й татарські роди. Після розширення кордонів Литовсько-Української держави до Криму та Північного Причорномор'я Великим князем Литовським, Руським та Жемантійським Вітовтом, велика кількість місцевих князьків перейшла на слубжу до Вітовта.

Це, в основному, були ті монголо-татарські воєнначальники, що прибули на терени сучасної України на початку XII-ХІІІ століття з Кіпчацького царства, Ногайського, Едесанського і Буджацького князівств. Ця верства складалась з родовитих князів, беків та мурз, які з різних причин покинули свої країни. 

Відомі такі прізвища: Найман-бек-Олешкович-Кричинські, Туган-бек-Дагестанські-Барановські, Улан-бек-Полянські, Яляр-бек-Заблоцький та інші. Наприклад мурза Іллорійський або Джалаїрський (JA ŁOIR-MURZA) взяв собі прізвище Заблоцький, й був наділений гербом "Іллорія". З входженням українських земель до складу Речі Посполитої, а пізніше до Російської імперії, ці шляхетські достоїнства були підтверджені королями та царями, проте титул "князь" були надані лише одиницям. 

Отже, українська шляхта формувалась та розвивалась весь час існування цього стану, починаючи від зародків Київського князівства в V ст. й закінчуючи початком ХХ ст.

Читайте також: 

* Історія походження української мови

* Українській державності понад IV тис. років

* Список Королів України-Руси

* Русь - це давня Україна

* Перші королі України-Руси

Курт Кох: Европа не може бути обмежена географічними кордонами

Европа не може бути обмежена якимись географічними кордонами. Це є соціо-культурна спільність, що об'єднана загальновизнаними цінностями, духовністю та історичними витоками.

З 5 до 12 червня 2013 року в Україні тривав візит Президента Папської Ради сприяння єдності християн, кардинала Курта Коха, що є також співголовою змішаної Міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою і Православною Церквами. Цей візит залишився малопоміченим вітчизняними ЗМІ, проте може мати суттєві наслідки для міжцерковного діалогу не тільки в Україні, але й в усій Європі.

В ході цього візиту, один з очільників урядових структур Ватиканувідвідав Київ, Львів та Закарпаття й зустрівся з представниками не тільки з єпископами римо-католицької церкви, патріархом Святославом (Шевчуком) та іншими представниками УГКЦ, але й провідними ієрархами УПЦ (МП).

Так, в Києво-Печерській Лаврі Президент Папської Ради зустрівся з керуючим справами УПЦ (МП), митрополитом Бориспільським Антонієм. Поміж іншого були підняті теми, що стосуються «спільного соціального служіння та контактів в освітній сфері». Подібні міжконфесійні зустрічі відбулись й у Львові та Мукачевому, де Курт Кох обговорив питання "майбутнього мирного співіснування різних конфесій" з архиєпископом Мукачівським та Ужгородським УПЦ (МП) Феодором.

Слід нагадати, що позиція Москви, яку вона постійно озвучує в діалозі з Ватиканом, є незмінно. Питання "прозелітизму УГКЦ" та конфліктів між греко-католиками і православними у Західній Україні (що відбулись напочатку 1990-х) завжди піднімається з боку представників Російської Православної Церкви, коли мова заходить про налагодження православно-католицького діалогу та про можливість зустрічі Папи Римського з Патріархом Московським.

В той же час, як бачимо, діалог між УПЦ (МП) та Римом проходить більш спокійно та конструктивно. І тут виникає питання - чому події, що відбулись 20 років тому в Україні слугують офіційним приводом для РПЦ, щоб гальмувати міжконфесійний діалог, але не заважають православним в Україні цей діалог вести. Показовим стало й те, що на презентації українського перекладу книги Курта Коха "Християни в Європі", делегація УПЦ (МП) була чи не найчисленіша, серед всіх присутніх.

Презентуючи книгу, кардинал Кох відзначив, що на відміну від Африки або Австралії, Европу неможливо обмежити якимось географічними кордонами. Так склалось історично, що європейська цивілізація зароджувалась й розвивалась на трьох стовпах: релігії Єрусалиму, філософії Еллади та законодавстві Давнього Риму. Тому, саме ці три складові - духовність, світосприйняття й закон стали тими базисами, на яких зростала та міцніла Европа.

І навіть зараз, коли европейські суспільства переживають як економічні, так і соціальні кризи, саме загальнолюдські цінності, міжнародні норми з прав та свобод людини, є тим чинником, що об'єднує Европу в єдине ціле.

Результати подібних візитів можна оцінити лише в далекостроковій перспективі, але вже зараз можна сказати, що, як і передбачали експерти, з новим Папою Римським католицько-православний діалог буде все більше переходити в нову площину. Якщо раніше основний упор робити на просуванні по лінії Ватикан-Москва, то тепер католики починають розуміти, що якщо одні й ті самі проблеми озвучують протягом 20 років, то можливо це відбувається не тому, що ці проблеми залишаються, а тому, що хтось небажає самої єдності. А отже, більша увага на помісні православні церкви, в тому числі й в Україні, може дати набагато більший ефект, ніж ексклюзивний діалог з "найбільшою православною церквою", яка дуже хоче зробити з себе представника інтересів всього православного світу.

Європа дійсно не має географічних кордонів, але входять до неї лише ті країні, які сповідують загальноприйняті цивілізовані норми, правила та закони.

День Хрещення України-Руси історично святкується в серпні

Основні тези, що були озвучені на прес-конференції Патріарха УГКЦ Святослава (Шевчука), яка відбулась 4 червня 2013 року в Патріаршому Соборі, м. Київ.

1. Традиція святкувати дві події разом: пам’ять рівноапостольного князя Володимира і чергову річницю Хрещення Руси–України в один день є традицією Російської православної церкви. 

Об’єднання цих двох подій відбулось в Російській імперії лише на 900-річчя святкування Хрещення Русі (1888 року) та мало на меті підкреслити "державний" характер релігії Московського Православ’я та претензії Москви на спадщину Київської Русі. 

2. В Україні-Русі історично є древня Київська церковна традиція (що сягає часів Володимирового хрещення), згідно з якою Хрещення Русі з року в рік відзначається 14 серпня – у день Макавейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст. Це день так званого "серпневого водосвяття". Саме цей день є традиційним, історичним, церковним Днем Хрещення України-Руси. 

3. Українська греко-католицька церква є прямою спадкоємницею православної Київської митрополії та (Української православної) церкви Володимирового Хрещення. І ми в нашій церкві намагаємось зберегти давню Київську традицію, в тому числі й щодо часу святкування Хрещення України-Руси. 

4. Церква древнього Константинополя (Вселенський Константинопольський патріархат) є "церквою-матір'ю" для УГКЦ та "церквою-матір'ю" для всіх інших православних церков України. 

5. Російська православна церква (Московський патріархат) є церквою-дочкою Київської церкви. Тому основні святкування Хрещення Русі, логічно, що повинні відбуватись в Києві, а не в Москві. 

Нерозуміння викликає те, що державні святкування в Україні проводяться за вказівками та планами святкування, які започатковуються в Москві. Отже, втілюється сценарій, який був розроблений ще в радянські часи, 25 років тому. Однак не слід забувати, що Московська Церква є дочірньою щодо Київської Церкви. Тому логічно було б усі центральні святкування проводити тут, де 1025 років тому відбулося Хрещення. 

6. УГКЦ "ексклюзивно" не підтримає жодну політичну партію або фракцію в ВР. Керівництво церкви не веде ніяких "таємних" перемовин з жодним політиком або партією. УГКЦ молить за всіх без виключення (людей доброї волі) й спілкується з всіма українськими політичними силами. 
УГКЦ не ініціює прийняття жодного закону через якісь кулуарні домовленості. Всі законодавчі ініціативи церкви виходять лише в рамках її роботи у Всеукраїнській раді церков. 

7. Територія навколо Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві (берегова лінія, що виходить до Дніпра) виділена місцевою владою та приватизована незрозумілими юридичними особами. На жаль, ця ситуація не вирішується, навіть після офіційного звернення до можновладців. 

8. Крім того,  владика Йосиф (Мілян), голова наглядової ради будівництва Патріаршого собору Воскресіння Христового розповів, що планується перенесення мощів Патріярха УГКЦ Йосифа (Сліпого) у приміщення Собору, де буде знаходиться крипта. Як відомо, у своєму «Заповіті» Блаженніший Йосиф побажав: якщо Україна буде вільною, його тіло належить помістити в підземеллях Софії Київської. А так як УГКЦ збудувала Патріарший Собор на Лівому березі Дніпра, то мощі Патріярха поки спочиватимуть у ньому.  


П.С. ці тези не завжди є прямими цитатами, але точно передають основний зміст тих висловлювань, що прозвучали на прес-конференції. 

Список Королів України-Руси

Король Русі або Король Руський — титул монарха Української держави: Київської Русі, Руського королівства (Галицько-Волинського), який надавався Папами Римськими, шляхом надання королівської корони.

Королі Київської Русі (короновані Папою Римським Григорієм VII):
* Ізяслав Ярославич (1075–1078)
* Ярополк Ізяславич (1078–1087) 

1204 року Папа Римський вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман відмовився й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирівського єпископа на цю війну, проте єпископ не підтримав дії князя. В поході проти поляків він загинув.

Титулярні королі Галичини і Володомерії (Rex Galiciae et Lodomeriae):
* Коломан Галицький (1215–1219) - син угорського короля, коронований Папою Іннокентієм III 
** Королевич Андрій (1227-1230, 1232-1235) -  брат Коломана, правитель Галичини 

Королі Руські (Українські)
* Данило I - король Русі (1253–1264), Великий князь Київський
* Шварно Данилович - король Русі (1264—1269), Великий князь Литовський
* Лев I Данилович - король Русі  (1269–1301), Великий князь Київський
* Юрій I Львович - король Русі (1301—1308)
* Андрій II Юрійович - король Русі (1308—1323), соправитель королівства Русі, князь Волинський та Володимирський
* Лев II Юрійович - король Русі (1308—1323), соправитель королівства Русі, князь Галицький
* Володимир Львович - король Русі (1323—1325), князь Галицький та Волинський
* Юрій ІІ Болеслав (П'яст) - король Русі (1325—1340), князь Галицький, князь Володимирський
* Любарт Ґедимінович - володар Галицько-Волинського королівства (1340—1350), князь Галицький, Великий князь Волинський

Титулярні королі Русі
* Казимир III Великий  (1350–1370) - титулярний «король Русі» або «спадковий господар Русі»

* Владислав II Опольчик (1372—1378) -  «Спадковий господар землі Руської»

* Людовік I Угорський (1370—1382) - титулярний «король Галичини і Лодомерії»

* Марія I Угорська (1382–1387) - титулярний «король Галичини і Лодомерії».

* Ядвіґа I Анжуйська (1387—1399), Королева трьох народів (польського, литовського, українського).

Королі Литви та Русі

Після смерті останнього короля Русі-України Юрія ІІ Болеслава, Великі князі Литовські вступили в боротьбу з королями Польщі та королями Угорщини за землі України та титул «Короля Русі».
* Гедимін — першим став титулувати себе «Королем литовців і Русі». Називав себе «собірателем земель руських (українських)».
* Ольгерд — називав себе «збирач руських земель», продовжив політику батька, прилучив до Великого князівства більшість українських земель (1316—1341).
* Скиргайло Ольгердович — Великий князь Литовський, Великий князь Київський.
* Вітовт — Великий князь Литовський, Руський та Жемантійський (1398—1430), король Литовський (1430)
* Свидригайло Ольгердович — Великий князь Литовський, Великий князь Руський (1432—1440).

Титулярні королі Галичини та Волині
Після захоплення Галичини Польщею, королі Угорщини продовжували володіти землями Закарпаття й титулювати себе "королі Галичини і Володимерії (Волині)".
* Сигізмунд I Люксембург - король Угорщини, Чехії, титулярний король Галичини і Володимирії (1387—1437), імператор Священної Римської імперії (з 1433 р.)
* Альбрехт II  - титулярний король Галичини й Володимерії (1437—1439), король Німеччини, король Угорщини і Богемії (Чехії), герцог Австрії, маркграф Моравії
* Ладіслав Постум - титулярний король Галичини та Володимерії (1444—1457),  король Угорщини, король Богемії
* Матвій Корвін - угорсько-ховатський король (1458—1490), також претендував на трон Чехії, Австрії, Сербії, Словаччини та Королівства Русі
* Владислав II Ягелончик - титулярний король Галичини і Володимерії (1490—1516), король Угорщини, король Богемії, король Хорватії
* Лайош II Ягелончик - титулярний король Галичини та Володимерії (1516—1526), король Чехії, Угорщини, Хорватії

* Фердинанд I Габсбурґ - імператор Священної Римської імперії, Король Німеччини, Угорщини (1526—1564), Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Рами, Сербії, Галичини, Володимерії, Болгарії, і пр., і пр.
* Максиміліан II Габсбурґ - імператор Священної Римської імперії, король Чехії, король Угорщини (1563—1572), король Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Рами, Сербії, Галичини, Володимерії, Болгарії, і пр., і пр.
* Рудольф II - імператор Священної Римської імперії, титулярний король Галичини та Володимерії,  король Угорщини (1572—1608 рр.), король Богемії, король Хорватії
* Матвій Габсбурґ - імператор Священної Римської імперії,  титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини (1608—1619), король Богемії, король Хорватії
* Фердинанд II Габсбурґ - Імператор Священної Римської імперії, титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини (1618—1625), король Богемії
* Фердинанд III Габсбурґ - імператор Священної Римської, титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини (1625—1647), король Богемії
* Фердинанд IV Габсбурґ імператор Священної Римської, титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини  (1647—1654), король Богемії
* Леопольд I Габсбурґ - імператор Священної Римської імперії, титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини (1655—1687), король Богемії
* Йосип I Габсбурґ - імператор Священної Римської імперії, титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини (1687—1711), король Богемії
* Карло  Габсбурґ - імператор Священної Римської імперії, титулярний король Галичини та Володимерії, король Угорщини (1711—1740), король Богемії

Королі Польщі, Володарі й спадкоємці Русі
Після захоплення Галичини, не маючи законних прав називати себе Король Русі, польські королі стали іменувати себе "pan i dziedzic Rusi"
* Владислав II Ягайло - король Польщі, пан і дідич Русі (1399—1434)
* Владислав III Варненчик - король Польщі, Угорщини, Далмації, Хорватії, Великий князь Литовський, пан і дідич Русі (1434—1444)
* Казимир IV Ягелончик - король Польщі, Великий князь Литовський, пані і дідич Русі (1444—1492)
* Ян І Альберт - король Польщі, Великий князь Литовський, пані і дідич Русі (1492 - 1501)

Королі Польщі, Великі князі Литовські, Великі князі Руські
Більшість українських земель (окрім Закарпаття і Галичини), після занепаду Королівства Русі увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського.
В результаті невдалого повстання українських, білоруських та литовських князів під проводом Великого князя Руського Свидригайла, королі Польщі поступово розширювали свій вплив в Україні, а після Люблінської унії 1569 р. українські землі (Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) відійшли до Польщі. 
* Олександр Ягелончик - король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Русі (1492-1506)
* Сигізмунд I Старий - король Польщі, Великий князь Литовський, пан і дідич Русі (1506 - 1548)
* Сигізмунд II Август - король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський, Сіверський і Чернігівський (1548—1572)
* Стефан Баторій - король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Волинський, Підліський, Інфлянський, а також князь Семигородський.
* Сигізмунд III Ваза - король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський (з 1587 року), а також спадковий король Шведів, Готів і Венедів.
* Владислав IV Ваза (1632—1648) - Великий князь Литовський, Руський  Сіверський, Чернігівський, Смоленський, Шведський, Готський, Вандальський спадковий король, Великий князь Московський
* Ян II Казимир (1648—1668) - Король Польський, великий князь Литовський, Руський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський, а також спадковий король Шведів, Готів і Венедів.
** Іван Виговський (1658—1659) - Великий князь Руський (не затверджено сеймом). 
* Михайло І Вишневецький (1669 – 1673) - король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський і Черніговський.
* Ян III Собеський (1674 – 1696) - король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудьський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський і Чернігівський. * Август II Фрідріх - король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Подільський, Підляській, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, Черніговський, курфюст князь Саксонський
* Станіслав Лещинський - король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, Черніговський, князь Лотарінгії і Барруа.
* Август III Фрідріх - король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Подільський, Підляській, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, Черніговський, спадковий князь Саксонський
* Станіслав II Август Понятовський (1764 – 1795) - останній король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Подільський, Підляській, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський та ін.


Королі Галичини та Володимирії
Після розділу Речі Посполитої було створено Королівство Галичини та Володимирії (на землях Галичини, Буковини та Закарпаття), з якого пізніше було виділене Герцоґство Буковина 
Імператори Священної Римської імперії 
Марія Терезія 1772–1780
Йосип II 1780–1790
Леопольд II 1790–1792
Франц II 1792–1835

Імператори Австро-Угорські
Фердинанд I 1835–1848
Франц Йосиф I 1848–1916
Карло І 1916–1918

Претенденти на український трон:
* Вільгельм Габсбурґ - австрійський ерцгерцог, можливий претендент на український трон (1918-1948)
* Отто фон Габсбурґ - титулярний король Галичини та Волині, герцоґ Буковини (1922-2011)
* Карло Габсбурґ-Лотринґен - титулярний король Галичини та Волині, герцоґ Буковини (з 2011)

Про московських царів та як вони стали "русскімі імператорамі" читайте в статті:
* Як Московія в України Русь позичила

Ґрюнвальдська битва - українські герої

Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають й надалі у свідомості нових поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними вже історики, політики, суспільні лідери або й письменники.

Втім, коли йдеться про культ тієї чи іншої події, то, українці пам'ятають багато героїчних поразок - як то битви під Берестечком, Крутами або Бродами, але, нажаль, зберегли в своїй пам'яті дуже мало перемог. Жовті Води, Конотоп - що ще ми знаємо про наші перемоги? Про деякі битви, більшість навіть не здогадується, що в них перемогла саме українська зброя.  До останніх відноситься й Ґрюнвальдська битва.

Ґрюнвальдську битву ще називають «битвою народів».Вона відбулася під час «Великої війни» 1409–1411 років між лицарями Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу села Ґрюнвальд (землі держави Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410 року.

Тисячі українців (за деякими підрахунками - десятки тисяч) бились від хоругвами польських, литовських та руських (українських) шляхтичів й магнатів. Так, в складі польського війська були хоругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині. З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського перебували земські хоругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними хоругвами.

Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. З історичних хронік відомо ім'я одного з героїв цієї битви - Іванка Сушика, якого король Владислав щедро нагородив відразу після битви.

До війська Великого князя Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського Вітовта входили підрозділи з: Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя (Бреста), Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»), вірогідно набрану у волинських володіннях князя. Сам Сигізмунд Корибутович під час битви знаходився у почті польського короля Яґайла.

Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі й привілеї, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував й бився на Ґрюнвальдському полі, наших земляків – «піших піхотинців», слуг, безлічі безіменних героїв, що поклали свої голови за цю перемогу. Вічна їм пам’ять.

Після цієї війни Польща почала активно розвиватися, Литва (після смерті князя Вітовта) все більше підпадала під вплив Польщі, а українці й далі не мали власної держави. Отже, окрім геройства та сміливих вояків, ще важливо мати власну політичну еліту, яка буде творити власну державу та обертати отримані перемоги на користь власного народу.


П.С.

День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. 

Відзначається 23 травня, але святкові та вшанувальні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. 

У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив щороку, 23 травня, святкувати День Героїв. Свято було приурочене до сумного дня 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця. Було також обумовлено, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»: Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець. 

Читайте також:
* Батурин - слід пам'ятати
* Російсько-українські війни: перелік
* "Де нема лицаря - приходить бандит". Як влада відмовилася від 600-річчя Грюнвальду

Вільгельм Габсбурґ та Українське королівство ХХ ст.

Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний) - був австрійським крон-принцем з походження, але міг стати королем України в дуже важливий та епохальний час для держави й українського народу. Від був українським військовим, поетом, політичним діячем, був претендентом на трон Королівства Україна, але загинув в застінках НКВД, замучений радянською владою.

Напочатку ХХ ст, поки найвидатніші політичні та культурні діячі Великої України ломали голови над питанням, якою краще має бути конфедерація з Росією, на Західній Україні формувалась та міцніла ідея Королівства України. 

До традиційних для того часу вимог поділу Галичини на польську й українську частини, все виразніше додавались плани утворення з української частини Галичини, додавши Буковину та Закарпаття - Українського коронного краю з широкою національною автономією в межах Австро-Угорської імперії. Цю позицію відстоювала Головна Руська Рада, Український парляментський клюб в австрійському парламенті.

Саме завдяки контактам української політичної еліти з австрійськими можновладцями, й виникла ідея висунення ерц-герцоґа Вільгельма Габсбурґа як претендента на український трон. З часом  загальна зацікавленість «українською справою» Вільгельма Габсбурґа переходить у практичну роботу на користь українського руху та наповнюється конкретним національно-політичним змістом. Вільгельм Габсбурґ робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою конституційного оформлення українських земель у межах Австро-Угорщини. У листопаді 1916 p., зокрема, він звертається до свого дядька — ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії для з’ясування "української перспективи", що було особливо важливим, з огляду на відверто виявлену пропольську позицію імператора Франца-Йосифа І.

Після смерті Франца-Йосифа (21 листопада 1916) виникли підстави до нових сподівань на позитивне розв’язання українського питання в імперії. 26 грудня В. Габсбурґ зауважує у листі до К. Гужковського: «Наша справа зараз у доброму стані і дуже втішає те, що польська справа зовсім не рухається. Таким чином, сміливіше та побільше впевненості. Я вже докладаю зусиль до відомого поділу, справа якого почала добре просуватися». Планувалось перетворити Австро-угорську монархію на федеративну державу, до складу якої як окремі королівства мали увійти Австрія, Угорщина, Чехія (Богемія), Польща, федерація об’єднаних південних слов’ян (Хорватія, Сербія, Словенія) та Велике князівство Україна.

"І тоді, — пише він К. Гужковському, — кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії, України, південних слов’ян і т. д. І у кожній з цих держав федерації виступатиме як регент один з ерцгерцогів — це одна з найкращих ідей.... Дай Боже, щоб мир, на який, здається, вже дійсно є сильна надія, приніс би нам таке довгоочікуване здійснення наших планів, принаймні ми повинні над цим старанно працювати, щоб створити нову, сильну Австрію на чолі з молодим монархом та велику і сильну Україну із столицею містом Києвом». В той час надзвичайно актуальними стають намагання створити єдиний коронний край з Галичини й Буковини та зусилля, спрямовані до утворення незалежної держави на теренах підросійської України. 

14 січня 1917 р. ерцгерцог пише: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії". Однак конкретна справа поділу Галичини не могла бути реалізована у цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі не вдавалося. 

Вільгельма Габсбурґа підтримував й одним з ідеологів "наддніпрянського" монархізму В. Липинським. Це перед Першою світовою війною Липинський виявляв себе як монархіст, правда тоді, через об'єктивні історичні обставини він ще був прихильником традиційного гетьманства. Але пізніше В. Липинський пише «про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На Київський королівський трон, внаслідок воєнної поразки Російської імперії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій…». 

Серед питань, якими активно опікувався та реалізацією яких займався Вільгем Габсбурґ були: сприяння розбудові легіону Українських січових стрільців, звільнення з російського полону митрополита Андрія Шептицького, фінансування Наукового товариства ім. Т. Шевченка та ін.

Після створення УНР, напочатку 1918 року, офіційні делегації українського уряду та Австро-Угорщини підписали Берестейським мир, а разом з ним таємний додаток до мирної угоди про утворення Українського коронного краю, на теренах Галичини та Буковини.
Завдяки персональним контактам Вільгельма з австрійським міністром іноземних справ графом Черніним було домовлено, що до складу української частини Галичини включать також Холмщину. Цим планам, однак, не судилося здійснитися — польський вплив на уряд Австро-Угорщини виявився надто сильним і під його тиском ці статті протоколу в липні 1918 були денонсовані, й австрійський парламент договір не ратифікував.

Вільгельм Габсбурґ не лише підтримував діяльність Українських Січових Стрільців, але й воював в їх лавах. А 1 квітня 1918 він перейняв командування УСС в Херсоні. Прихильність місцевого населення до архікнязя Вільгельма зросла до такої міри, що це викликало занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського — ставленика Німеччини в Україні. Він відчував конкуренцію з боку Габсбурґа і навіть мав агентурні дані, що навколо нього гуртується опозиція владі гетьмана. 

Після поваленням гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбурґ-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії. Він отримав звання полковника армії УНР, і у вересні 1919 був призначений головою відділу закордонних зв'язків Головного Управління Генерального Штабу УНР. Він віднісся вкрай негативно до укладеної Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини. 

У різні часи він зустрічався з представниками української еміграції — Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем, Євгеном Петрушевичем, В'ячеславом Липинським, Віктором Андрієвським та іншими.

Під час Другої світової війни він, як і всі Габсбургґ, рішуче відмовився від співпраці з нацистами і знаходився під наглядом Гестапо. Під час окупації Відня в 1944–1947 рр. радянськими військами, сталінська розвідка вела таємне стеження за ним. 26 серпня 1947 Вільгельма Габсбурґа було заарештовано радянською секретною службою СМЕРШ. Наприкінці листопада 1947 Вільгельма Габсбурґа перевели до Лук'янівської тюрми Києва, протягом півроку його щоденно допитували, переважно вночі, вимагаючи зізнатися в контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Однак Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійний характер. 

Помер 18 серпня 1948 в тюремній лікарні. Не збереглося навіть відомостей про місце його захоронення — ймовірно, його поховали десь біля огорожі Лук'янівського цвинтаря Києва без будь-яких позначень місцезнаходження тіла. 


Джерела:  
Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен (Василь Вишиваний)
Вільгельм Габсбурґ у намаганнях реалізувати плани галицького проводу