«Crux Ruthenorum» або «Давньоукраїнський хрест» - забутий герб української геральдики

Герб «Crux Ruthenorum» або «Хрест русинів» або «Давньоукраїнський хрест» був поширеним у давніх українців, а також ще за часів Великого князівства Київського (Київської Русі), Королівства Русі (Королівства України) та часів Великого князівства Литовського і Руського. 
Проте зараз він є забутим та майже невідомим, навіть серед знавців геральдики. 

Найбільш знаний нам сьогодні як герб князів Вишневецьких  -  знак у вигляді перехрещеного хреста або 12-раменний хрест - описувався в Середньовічних европейських гербовниках як “crucis huiusmodi quadruplicatae more Ruthenorum" або хрест русинів (давньоукраїнський).

Цей символ походить з давньоукраїнських рун та дохристиянських вірувань наших предків. 

Його ще називають «хрест хрестів». Зараз можна зустріти різні варіанти зображення цього хреста, що називається  "кросслет" (Cross crosslet): його можуть відносити до "тевтонського хреста", а косий хрест іменують "хрестом святого Юліана"; також чомусь існує назва "румунський хрест",
а латвійські новоязичники взяли його собі як свій символ...  

Всі ці хрести є похідними від давньоукраїнського, й з'явились набагато пізніше. 
А "румунським" він став взагалі лише в середині ХІХ ст, коли Російська імперія відвоювала Румунію в Османської імперії - і він з'явився на нагородах новоствореного Румунського князівства. 

Проте археологічні знахідки на теренах Київської Русі доводять, що цей символ відноситься саме до давньоукраїнського періоду дохристиянської історії. 
На валунах, кам'яних  межових знаках та хрестах (в тому числі могильних), на обрядових знахідках при розкопці курганів і городищ, починаючи з часів ранньої залізної доби (початок І тисячоліття до нашої ери) знайдено багато схожих зображень.

Містичний знак перехрещеного 12-раменного хреста вважався сильним оберегом та можливо був пов'язаний з культом богині Мари (Морени). Амулет або його зображення на межових каменях був захистом від зовнішніх впливів та сил. 
Більшість таких зображень було знайдено на території Полісся, Білоруських та Балтійських боліт, а також на верхньому Подніпров'ї.   

Вважається, що Мара була однією з трьох дочок Сварога. 

Дванадцяти-раменний хрест, з перекладиною на кожному з чотирьох сторін, знаходять також на виробах часів Великої Скіфії. 
Цікавим є той факт, що в ранньохристиянській традиції Римської та Східної Римської (Візантійської) імперії цей символ пов'язаний зі Святим Христофором.

 

Цього святого в ранній іконографії зображували кінокефалом (песоголовим). Найдавнішим відомим зображенням Св. Христофора є його зображення на керамічній іконі VI ст., знайденій у фортеці Виниця, Македонія. 

На цій іконі є зображення Св. Христофора та Св. Юрія (Георгія) Переможця, які списами вражають змій. Між святими знаходить круглий щит над яким зображений хрест.
Відомо, що пізніше Св. Юрій Змієборець був гербом Королів Русі, українських князів та Великих князів Руських (Давньоукраїнських), звідки, згодом, ця традиція поширилась й на Московське князівство. 

Інше візантійська ікона зображує Св. Христофора, в одязі патриція, який тримає «Crux Ruthenorum». 
Зважаючи на ці факти, варто більш детально вивчити інформацію про його походження.

Багато дослідників вказують на те, що голова звіра (хоча існують більш пізні легенди, які розповідають чому і як голова святого "справді" стала псячою) є метафорою, що вказує на дикунське (варварське) походження людини. 
Відомо багато ранньохристиянських та середньовічних зображень, де дикунів або недалеких людей (невігласів) зображують з головами псів або інших звірів.

Наприклад у «Київському Псалтирі» (збереглось видання 1397 р.) намальовані 4 кінокефали, в одязі римських воїнів, зі списами, що спілкуються з Ісусом Христом.
Відомі схожі зображення, окрім слов'янської, у коптській та ефіопській традиції. 
А у середньовічному "Синаксарі" (збірці оповідань про святих) XII-XIII ст.,мовиться про те, що песоголовий образ Христофора пов'язаний з його походженням з країни "кінокефалів".

З життєпису св. Христофора відомо, що за часів Римського імператора 

Гая Траяна Деція, що правив у 249-251 рр, мав спеціальні переможні титули «Великий переможець Дакії» та «Відновлювач Дакії», тобто той, хто вів успішні військові кампанії проти племен, що мешкали на кордонах Дакії (Північне Причорномор'я), 

могутній богатир на ім'я Вепрев (Bεπρεβος) потрапляє до римського полону, wе була людина величезного зросту та жахливої поведінки. Пізніше стає легіонером та приймає християнство. 

Нове ім'я святого означає "той що носить Христа" (в своєму серці). Хоча пізніше виникла католицька легенда, що великан Вепрев хотів поступити на службу до могутнього владики, проте зустрівшись з монахом-відлюдником, який порадив йому працювати на переправі й переносити людей через річку. Одного разу до нього прийшов хлопчик, проте посадивши дитину на плечі, посередині річки від відчув величезний тягар й злякався, що потоне. Але хлопчик сказав йому, що він Христос й несе на собі всі тягарі світу. Після цього Ісус охрестив його в річці й він отримав нове ім'я "той що несе Христа". Після цього Ісус сказав Христофору втикнути палку в землі й з неї проросло плодородне дерево. 

Що ж до розповідей про давні племена "кінокефалів", то середньовічний літописець Павло Диякон стверджував, що плем'я лангобарів, що мешкало в на півночі Центральної Европи, мало дружні відносини зі своїми сусідами "кінокефалами". 

Адам Бременський писав, що "кінокефали" це діти амазонок (мешкали на півночі Азовського моря та південно-східному Подніпров'ї) та чоловіків з північних племен. 

При цьому слід підкреслити, що початок цієї традиції поклав ще Геродот та Симий Родоський (кін. IV - поч. III в. до н.е..), який стверджував, що "кінокефали" живуть в Гіпербореї. Побідних людей описували у «Романі про Олександре» Псевдо-Каллісфена, яких Олександр Македонський зустрів до свого походу в Індію, це були дикі племена, що мешкали на північно-східному кордоні Ойкумени (на кінці світу). 

В своєму описі Геродот, на північ від скіфів помістив племена неврів: «ці люди, мабуть, чаклуни. Скити й елліни, що мешкають серед них, стверджують, що кожен невр щороку на кілька днів перевертається на вовка, а потім знову набуває людського вигляду».

Науково довенено, що неври це пра-слов'янські племена Полісся.  

Відомо також, що ромеї часто скаржились на набіги задунайських слов'ян, які нападали на них у вовчих шкурах. 

За описом Геродота неври мешкали після (вище) скіфів-орачів на північ від Дністра, вздовж Південного Бугу на захід від Бористену (Дніпро)

Землі неврів на заході межували з агафірсами, на півдні — зі скитами, на сході — з андрофагами (людожерами), на північ від неврів Геродот каже про безлюдну пустелю. 

Геродот також повідомляє, що неври за одне покоління до походу перського правителя Дарія I (в середині VI століття до н.е.) були змушені переселитися зі своїх земель на сусідні через «змій», що напали на них. 

Отже, далі на північний-захід, за скіфами-орачами, які вирощували пшеницю не лише для їжи, а й на продаж, жили неври, що вміли перетворюватись на вовків. 

Виходячи з цих історичних данних - старовинні християнські ікони, що зображують песоголового святого з диких племен, в руці у якого хрест, зображення якого було здавна поширене на теренах Полісся, набуває нового сенсу. 
З давньоруських легенд відомий також богатир Полкан, що описується в билинах, як той що мав голову пса. 

В Київській Русі святого Христофора також малювали як молодого воїна-лицаря. Найдавніша ікона Св. Христофора (кін. XII ст.) збереглась в кам'яній каплиці Святого Георгія на Ладозі. 

Ця пам'ятка архітектури часів Великого князівства Київського, безперечно відноситься саме до київської (давньоукраїнської) традиції як архітектурної, так й іконографічної.
Збудована у 1165-1166 роках церква, окрім зображення Св. Христофора, мала також ікони Св. Папи Римського Климента, св. Миколи Чудотворця, архистратига Михайла та Святителя Василя Великого. 

За часів Київської Русі та часів існування Королівства Русі (кордони якого поширювались від Холма й Перемишля до Києва, Чернігова і Переяслава,
від Волині, Берестейщини і Червленських міст до Закарпаття, Буковини, Придністров'я, Хортиці та Північного Причорномор'я),

а також за часів Великого князівства Литовського та Руського (Давньоукраїнського) 

знак «Давньоукраїнського хреста» продовжував бути доволі поширеним в побуті, а також він став одним з варіантів натільних хрестів, які носили українців.

Читайте детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  
*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)
* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

* Українські королівські та шляхетські титули

Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Також цей знак зустрічається на печатках та гербах. 
Так, удільні Турово-Пінські князі, що були нащадками Ізяславичів - потомків короля Русі Ізяслава Ярославича (сина Ярослава Мудрого, якого Папа Римський проголосив королем у 1075 році)

з яких виводить свій рід князь Несвіцький (Несвицький), що використовував символ «Crux Ruthenorum» на своєму гербі (XIII-XIV ст.).

Його нащадки князі Збаразькі, Вишневецькі, Порицькі видозмінили герб: 

замість нижнього рамена взяли півколо й шестикутну  зірку. 

У пізніших гербовниках Речі Посполитої XVI-XVII ст. цей герб отримав назву "Корибут". Це було пов'язано з генеологічним твердженням молодних князів Вишневецьких та Збаразьких, що вони походять від князя  Дмитра-Корибута.

Українсько-литовський князь Корибут-Дмитро Ольгердович (1350-1404), будучи поганином, лише 1386 р. охрестився за православним обрядом, і став удільним князем Сіверським, а також князем Новгород-Сіверським, Збаразьким, Брацлавським, Вінницьким, Брянський.. Проводив незалежну політику та карбував власну монету.

Хоча князі Несвіцькі й правили на землях, що належали Дмитру-Корибуту, проте багато дослідників вважають їх все-таки династично спорідненими з Великими князями Київськими та Королями Русі.   

Пд назвою «Korybuth» видозмінений  «crucis huiusmodi quadruplicatae more Ruthenorum» або давньоукраїнських хрест фігурує в багатьох европейських гербовниках  XVII -XVIIІ ст., як герб українських князів Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких, Воронецьких.

Символіка, історія використання та геральдичного застосування «Давньоукраїнського хреста» потребує ще детального вивчення, проте завжди необхідно пам'ятати, що 12-раменний знак у вигляді перехрещеного хреста був давнім народним символом, який пізніше увійшов в українську та европейську геральдинку й має давньоукраїнське походження.  

Детальніше про історію розвитку української геральдики можна прочитати тут:

*  Українські шляхетські герби в Гербовнику Беленвіль (1380)

*  Герби української шляхти в Гербовнику Гелре

* Українські державні герби в Цюрихському гербовнику XIV ст.

*  Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст. * Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст

* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках.ХІV.-ХV ст. * Герби української шляхти.

* Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.

Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)

Символіка, символи, як і мова, лежить в основі людського розуму, людського розвитку і людського існування.

Символіка має безпосереднє відношення до пізнання людиною самої себе, збереження знань та передачі історично важливої інформації наступним поколінням.

Символи є одночасно й інструментом пізнання, а також стародавнім фундаментальним способом передачі реальності. Символіка проходить крізь віки і має можливість вміщувати у небагатьох умовних лініях силу, діяння, прагнення і мрії багатьох поколінь.

Символ – це ключ, що дозволяє проникнути за межі фізичного світу. Одночасно символ безпосередньо пов’язаний з реальністю, він вміщує в собі досить об’­ємний прос­тір можливостей і дозволяє сприймати фундаментальний зв’язок різ­номанітних форм і проявів. Справжній символ задовольняє всі сторони людини: і дух, і інтелект, і відчуття.

Родові та племенні знаки, тотеми, які можна вважати безпосередніми попередниками гербів, були відомі українцям ще з прадавніх часів. Без добре розвиненої системи символів людське суспільство не змогло б розвиватись й передавати знання. Трипільські малюнки й символи, орнаменти вишиванок, давньоукраїнські руни - були прообразами і попередниками лицарський та шляхетських гербів.

Вже перші королі антів, правителі скіфів і ґунів, а пізніше Великі князі Київські, удільні князі, вельможні господарі й пани – протягом століть використовували для скріплення наказів, листів та документів металеві печатки – булли, зразком яких стали Вавилонські, Давньогрецькі та Римські печатки.

На цих королівських, князівських, панських печатках зображувались герби правлячого роду, міста, удільного князівства або держави.

Перші зображення тризуба, які збереглись, відносяться до періоду Трипільської культури: IV-III тис. до н. е. Відомо, що з тих часів на теренах України тризуб був знаком родових та племінних старійшин. Варіанти тризубів були знайдені на Подніпров'ї, Поділлі, в Ольвії (Причорномор'ї), в Криму, на території давньої Боспорської держави.

Пізніше тризуб використовували т.з. царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів (антів).

Найдавніша знайдена писемна згадка про герб України датується 360-355 рр. до н.е.: Платон у своїй праці «Тімен» детально описує блакитний одяг правителів-атлантів, на якому зображений золотий тризуб.

Перша літописна згадка про велико-княжі знаки Київської держави належить до часів князя Ігоря (912-945), коли при укладанні договорів з Константинополем, він мав свої власні печатки.

Різні варіації тризубів та двозубів були династичними гербами Великих князів Київських: Святославичів, Ярославичів та інших. Класичним вважається знак тризуба, що карбувався на монетах князя Володимира Великого (980-1015).

Після завоювання Києва монголо-татарами та занепаду Київської Русі, відбулось становлення Королівства Русі (Королівства України), гербом якого стає лев.

Наприклад на печатці короля Русі (короля України) Юрія І Львовича був зображений Св. Юрій в лицарських обладунках, на щиті якого знаходився герб Королівства Русі - Золотий Лев на синьому тлі. Зображення лева геральдично вважається символом влади, сили, мужності та великодушності.

Підкова традиційно була давньоукраїнським символом лицарства. Ще за часів скіфів, антів та ґунів бути вершником, воювати на коні було привілеєм. Шляхетний воїн, лицар не міг бути піхотинцем, він мав бойового коня та відповідну зброю. Один з перших лицарських орденів в Европі - Орден Святого Георгія (покровителя лицарів) був заснований 1326 року королем Угорщини, титулярним Королем Галичини та Волині Карлом I Анжуйським.

Зображення Св. Юрія Переможця в лицарських обладунках, на коні, що списом разить змія (т.з. герб "Руська (Давньоукраїнська) Погоня") було гербом міста Володимира (столиці давнього Волинського князівства),

та гербом князів Кориятовичів, що правили у Великому князівстві Подільському (Поділля, Буковина, Придністров'я, Закарпаття) у 1363-1434 рр.

А т.з. "подільський полугрошик" - монети, які карбували у Великому князівстві Подільському, на яких зображався герб князів Коріятовичів: Св. Юрій з копієм, стали першими «копійками».

Адже лише після занепаду Подільського князівства та його входження до складу Великого князівства Литовського, Руського (Давньоукраїнського) та Жемантійського, а також - після одруження московського князя Васілія на доньці Великого князя Литовського, Руського (Давньоукраїнського) та Жемантійського Вітовта - Юрій Змієборець (Георгій Переможець) стає гербом Московських князів та Москви, і лише після цього князь Василь починає карбувати монети з зображенням святого Юрія на коні зі списом (копьєм) — звідси й пішла сучасна назва «копійка».

Отже, ще одним гербом (окрім тризуба та лева) давньоукраїнських правителів часів Великого князівства Київського (Київської Русі) та часів Руського королівства (Королівства Руси-України), який пізніше став офіційним гербом Великого князівства Литовського, Руського (Давньоукраїнського) та Жемантійського - було зображення лицаря в обладунках, з мечем, щитом та на коні (т.з. герб "Погоня").

При цьому, на щиті у лицаря кожен монарх міг зображати ще й свій герб. Наприклад на печатці Великого князя Вітовта - герб "Колюмни" (видозмінений Тризуб).

Якщо герби з зображенням Св. Юрія Змієборця, Погоня (лицаря зі щитом) були привілеєм королів та князів, то зображення підкови на своїх гербах, як символ шляхетності, доблесті та лицарства став доволі поволі поширеним серед представників середньої та дрібної шляхти Великого князівства Руського (Давньоукраїнського), Речі Посполитої (Польщі, України, Литви, Білорусі) та Гетьманщини (Козацької держави).

На шляхетських та козацьких гербах того часу, поруч з підковою, з'являється також й зображення жовтого (золотого) або білого (срібного) хреста. Золотий хрест над підковою - дуже поширене поєднання в гербах української шляхти. Це також символ доблесті й лицарської шляхетності. Однак, якщо підкова це символ бойових заслуг, то хрест - вказував на духовну й релігійну складову. Хрест був символом захисників віри, відданих та ревносних служителів церкві й народу. Він міг зображуватись як над підковою, так і в підкові. Також зустрічають шляхетські герби з зображенням хреста над півмісяцем, що символізувало перемоги над татарами або турками.

Кольори в геральдиці мають таке ж велике значення, як і символи, що зображуються на гербах. Традиційно вважається, що жовтий (золотий) є символом достатку, могутність, справедливості, великодушність; білий (срібний) - символ чистоти, шляхетності, щирості, невинності, чесності; синій (блакитний) - є символом краси, слави, вірності, щирості, величі;

червоний (червлений) - символізує мудрість, безстрашність, хоробрість, мужність, любов, силу.

За козацьких часів малиновий — колір, що символізує могутність, хоробрість, успіх, єдність. Темно-червоний (пурпуровий) — гідність, сила.

В загально-европейській традиції підкова це символ успіху, вдачі, щастя. Її використовували як талісман й оберег від злих сил та вішали над входом в оселю.

В часи Середньовіччя існувала традиція, що представники аристократії, що вперше прибували до власника замку, дарували йому при зустрічі підкову.

Зброя - ще одна з поширених гербових фігур на лицарських та шляхетських гербах. Зображення стріли, лука, арбалета, меча, рогатини, древка, наконечника є одними з найдавніших геральдичних зображень. Так, зображення руки з луком та стрілою (з арбалетом - в ХVІІ ст.) є першим задокументованим зображення герба міста Києва.

Відоме також зображення герба Києва на якому Св. Юрій на коні - мечем перемагає змія. 

При цьому, в гербовнику часів Речі Посполитої «Гніздо цноти» Бартоломія Папроцького, 1578 року записано: «Місто Київ носить герб Святого Юрія від давніх князів руських наданий».

Символіка стріли - це сонячний символ, промінь, політ, воля, мужність, цілеспрямованість, дія. Стріла з луком або випущена стріла - невідворотність, доля, рішучість.

Меч є символом захисника, воїна, участі в битвах. Вогняний меч може бути символом не лише військової, але й духовної зброї, символом світла й божественних сил. Традиції Східної Римської імперії (Візантії), які також мали вплив на геральдику Великого князівства Київського (Київської Русі), призвели до запозичення Ольговичами - князями Чернігівського князівства, Мономаховичами, Перемишльським князівством двоголового орла, як свого герба.

Двоголовий орел був гербом також й Великого князя Київського (1201-1204) Романа Великого Мстиславича, який титулувався ще й як "Володар всієї Русі", а в европейських джерелах як "rex Ruthenorum" (король русинів) чи "Rex Russiae" (король Русі). Відомі також зображення орла з мечем в лапах, а також з хрестом, списом або скіпетром, що було символом державної влади. Герб Палеологів (імператорів Східної Римської імперії) зображувався в різних варіантах, як герб українських князів, що брали собі в дружини константинопольських принцес, та удільних руських (давньоукраїнських) князівств, якими правили вони або їх нащадки; й лише пізніше, після занепаду Київської Русі, двоголовий орел став гербом Золотої орди та Московського царства.

В часи Запорозької Січі та Гетьманщини, на шляхетських гербах з'являється зображення т.з. Козацького хреста. Козацький хрест — символ звитяги, вічності, духовності, святості. Вказує на славні традиції та козацьке походження його власника.

На велико-княжих, королівських, а пізніше на шляхетських гербах могла зображатись корона. Корона — символ могутності, влади, стійкості, величі й слави. На шляхетських гербах корона символізувала, те що цей герб був наданий монархом його власнику за особливі заслуги та звитягу. Вона свідчила про те, що пан знаходиться під покровительством короля та говорила про доблесть і чесноти князя або шляхтича.

Багато давніх українських шляхетських гербів виконані у жовто-блакитній кольоровій палітрі. Ці національні кольори уособлюють гармонію, щирість, природне багатство, працьовитість, щедрість і достаток.

Звісно, слід мати на увазі, що протягом всієї історії існування символіки та герботворення, значення окремих знаків і символів могли змінюватись, трансформуватися й набувати нових значень.

Теми: * Символіка українських князівських та шляхетських гербів. * Підкова, хрест, стріла, корона, тризуб, Св. Юрій (Георгій) Переможець, двоголовий орел - на гербах князів та шляхетських гербах Великого князівства Київського (Київської Русі), королівства Русі, Великого князівства Руського, Гетьманщини.

* Св. Юрій Змієборець (Св. Георгій) на гербах Великих князів Київських, гербах королів Русі (королів України), Великих князів Руських та князів Подільських. * Герб "Погоня" - як герб Королівства Русі (Королівства України) та Великого князівства Руського.

Читайте також:

* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

* Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Українські королівські та шляхетські титули

Детальніше про історію розвитку української геральдики можна прочитати тут:

*  Українські шляхетські герби в Гербовнику Беленвіль (1380)

*  Герби української шляхти в Гербовнику Гелре

* Українські державні герби в Цюрихському гербовнику XIV ст.

*  Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст. * Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст

* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках.ХІV.-ХV ст. * Герби української шляхти.

* Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.

Князь і козацький гетьман Остафій Ружинський

Остафій Ружинський або Євстафій Богдан Ружинський (? - бл.1534) — князь Ружинський і Роговицький, український військовий козацький діяч XVI ст., козацький гетьман (1513-1534, з перервами). 

Життєпис 

Походив Остафій Ружинський з українського роду князів Ружинських русько-литовського (давньоукраїнського з теренів Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського) походження. 

Спадковий княжий титул дозволяв Ружинським, як і іншим князям, займати значні військові і цивільні посади. Остафій Іванович Ружинський у 1569 - 1573 роках був черкаським і канівським підстаростою, а згодом і київським воєводою. Його брат Григорій - сотник надвірної корогви князів Сангушків.

Юнаком подорожував країнами Західної Європи, навчався і служив у Франції та Німеччині. Чомусь у творах багатьох істориків ім'я Остафія Ружинського навіть не згадується. 

Михайло Грушевський починав відлік від князя Дмитра Вишневецького, а князь Остафій Ружинський гетьманував перед ним. В «Історії русів» є згадка про «гетьмана князя Євстафія Ружинського» датована 1514 роком. Утворив Ніжинський козацький полк. Слава Його козаків була такою, що він користувався повагою не тільки серед української шляхти, а й серед польської аристократії. 

Козацька доля Ружинських пов'язана з Томаківською Січчю. Її збудовали на острові Томаківка в складній мережі Дніпрових розгалужень після 1557 року, коли інший волинянин Дмитро-Байда Вишневецький змушений був покинути січову твердиню на острові Хортиця.

Життя Остафія Ружинського досліджували багато істориків, в тому числі М. Грушевський, Н. Яковенко, В. Замлинський. Малопомісний волинський князь Остафій Ружинський замолоду побував у Німеччині та Франції, інших європейських країнах, де вивчав військову справу, що дуже знадобилося йому в козакуванні. 

Час його гетьманування в Запорозькому війську відносять на проміжок між 1579 - 1586 роками. Саме тоді він переконав польського короля Сігізмунда І в необхідності поділити більшу частину України (вона була на той час уже в складі Польщі) на 20 військово-адміністративних округів, тобто сталих козацьких полків, давши їм назви найшанованіших міст, а саме Київський полк, Чернігівський, Черкаський, Чигиринський, Брацлавський і т. д. Кожний полк повинен був мати по 2000 козаків. Тобто в 20 полках - 40 тисяч. Цифра на той час вражаюча. Тому малоймовірна. І все ж це зафіксовано в "Історії Русів", а також в "Истории Малороссии" Миколи Маркевича та ряді інших джерел.

Помер 1534 року. 

Замість князя Ружинського козацьким гетьманом обрали генерального осавула Венжика Хмельницького. 

Організація Війська Козацького 

До Ружинського козаки об'єднувалися в курені, а курені самі обирали своїх отаманів. Під час військової служби повітові хорунжі наглядали за озброєнням, в їх відомстві знаходилися також повітові корогви, вони проводили реєстрацію; під час військових походів повітові хорунжі давали знати куреням, де проходить збір в похід. 

Збори відбувались в Білих межах поміж Борзною, в Ніжині, Конотопі або в Крилові за Дніпром. Козаків, зібраних для військового походу, ділили на полки, полки на сотні і тоді більшою кількістю голосів вибирали командувачів тільки на час походу. На територіях, прилеглих до татарських, інколи самовільно обирали старшого і здійснювали напади на татар. Остафій Ружинський змінив устрій козаків: він утворив 20 полків за містами по 2000 козаків в кожному, дав їм назви за назвами міст, полки поділив на сотні і сотні назвав за назвами містечок. Полки були скомплектовані з молодих козаків, з околиць та куренів. Половина їх була кінна, що знаходилися в полі, половина піша і знаходилася при містах. Одяг і озброєння були в усіх однакове і забезпечувалось власним коштом. Під час війни козаки отримували платню. 

Для початку Ружинський утворив п'ять полків з «охочих» (охочо-конних чи охочекомонних), які мешкали над річками Самарою, Богом, Дністром. Після першого вдалого походу 1516 р. під Білгород, де він повністю розбив кримського хана, буджацький хан з Білгороду поспішив, щоб відібрати в козаків здобич. Вони наздогнали козаків на р. Кодимі. 

За реформою Остафія Ружинського було унормовано порядок виборів козацьких старшин "вільними голосами", місце дислокації полків і сотень, озброєння кінних і піших козаків, винагороди за службу тощо. Отже, наш земляк увійшов в історію як гетьман-реформатор козацького війська, який вперше організував також і постійне навчання козаків військової справи.

Козаки Ружинського, сховавшись на Кодимських болотах, дочекалися військ хана і оточивши його, розбили повністю, помноживши вдвічі свої військові трофеї. Після цієї перемоги все більше охочих почало прибувати в його полки. 

Битви та перемоги Остафія Ружинського 

Результати козацьких реформ і заходів не забарилися. 

В кінці 70-х років того ж століття, як і раніше, орда з Криму увірвалась в українські землі з метою грабунку міст і сіл та захоплення ясиру. Біля Білгорода (Аккермана) козацьке військо на чолі з князем Остафієм Ружинським безстрашно заступило їй шлях. Гетьман розташував своє військо так, що його тил прикривала річка. Орда не могла обійти козаків з тилу і змушена була атакувати щільний стрій в лоб. Гук, крик не злякав козаків. Орду зустрів шалений вогонь з гармат і фальконетів. Вона в паніці відступала. Нові спроби атакувати теж не мали успіху.

Татари відійшли. Але гетьман велів козакам не рушати з місця, вдаючи, що вони здатні лише боронитися. У степу на ніч орда розташувала свій розлогий стан.
"Історія Русів" яскраво змальовує, що було далі: "Гетьман, маючи своє військо невтомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи навмисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як звичайно татари тримають коней на паші, а не біля конов'язі, то гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна..."

Битва під Білгородом над Дінцем та на р. Кодимі в 1516. 

1516 року кримський хан напав на українські землі, гетьман Остафій Ружинський дав йому битву. Він дозволив військам хана атакувати, татарське військо за своїм звичайним планом з криком та хмарою стріл оточило війська гетьмана з трьох сторін і пішло в атаку. Козаки були готові і мужньо дали опір, завдаючи пальною зброєю та артилерією військам ворога величезних втрат. 

Гетьман наказав козакам не зрушувати з місця, тож татарські орди цілий день атакували козацьке військо, зазнаючи все більших втрат. Тільки на ніч татари перестали атакувати, відійшли від козацького війська та з кочовою недбалістю розклали табір на ніч. На світанку гетьман почав атаку. Він пустив вперед артилерію, вони пущеними ракетами перестрашили ординських коней, які почали втікати в різні сторони, волочачи за собою татар, що спали на землі. В той час Гетьман кинув на табір основні війська і знищив дощенту. Всі військові трофеї татарського війська дістались козакам. 

Коли гетьман повертався від Білгороду над Дінцем назад, буджацький хан довідався, що орду кримського хана розбито і козаки забрали великі трофеї. Він вирішив напасти на козаків та вирушив з ордою з-під Білгороду дунайського. Але гетьман знав про це. Він відіслав всі військові трофеї до Умані, а сам з військом перейшов річку Бог і став на ріці Кодимі, заховавшись там на болотах і почав чекати хана Буджаку. Тільки-но татари показались, гетьман оточив їх своїм військом і розбив вщент, подвоївши при цьому свої військові трофеї. З цього часу, побачивши славні перемоги козаків та оцінюючи і поважаючи їх хоробрість та вміння вести битви, і поляки почали іти в козацькі полки, називаючи себе козаками. 

Джерела
* Історія Русів. — Частина 1.
* Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV—XIX ст. — Т. 1.

Читайте також:

Опис Української Держави в "Almanach de Gotha", 1919 р.

* Як Московія Кримський мир 1856 р. порушувала
* Російсько-українські війни: перелік.
* Належність Криму до Української держави.
* Кому належав Крим: Історична довідка. 
* Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали.   
* Як Московія в України Русь позичила

 Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

 Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)