Історія українського балу (XIV-XIX ст.)

Традиції влаштовувати в Україні великосвітські королівські та шляхетські бали сягає часів Руського (Давньоукраїнського) Королівства.

Великокняжі бенкети часів Великого князівства Київського та королівські прийоми часів Руського (Українського) королівства ІХ-ХІV ст. часто описуються в літописах та інших історичних джерелах того часу. Проте це ще не були класичні бали, адже проходили за столами, хоча на них так само, як і на балах, могли активно танцювати.

Детальніше про історію Українського Королівства можна прочитати тут:

* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

* Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

З іншого боку, народні Вечорниці, як одна з форм осінньо-зимових вечірніх розваг, що відбувались у великій, просторій хаті, були відомі та дуже популярні ще від прадавніх часів. На вечорницях гуляли парубки й дівчата, співали, оповідали казки, танцювали, спілкувались.
Вечорниці починалися пізньої осені і тривали до початку Великого посту.

Для проведення вечорниць дівчата знаходили простору хату. Господинею цього будинку була жінка (часто вдова), яку всі запрошені величали «вечернична, досвітчана мати, паніматка». Саме вона стежила за дотриманням усіх звичаїв та традицій під час вечорниць. Якщо молодь сиділа до півночі, то це були вечорниці, а якщо до третіх півнів — досвітки.

Класична баля - це велика урочиста вечірка з танцями. Баль виник як аристократична версія народних гулянь на Колодія (Масляну).
Перші великосвітські балі (саме класичні балі з чітко визначеним порядком танців, а не просто бенкети) з'являються при королівському дворі Франції.

Танцювальні звичаї і великосвітські танці виникають у XII столітті, ґрунтуючись на середньовічній лицарської культури та естетиці.
В ХІІ - ХІІІ століттях стали дуже престижними й поширеними лицарські турніри, великосвітські марші-ходи, танці-ходи й танці-променади, що супроводжували ці турніри.

В европейських літописах та гербовниках того часу, зустрічаються також відомості про лицарів з Руси-України, які брали участь в лицарських турнірах та в усіх церемоніях з ними пов'язаних.

Українські літописи ХІІІ століття, що описують історію Руського (Українського) Королівства, згадують про королівські бенкети, що відбувались при дворах королів Данила, Василька Романовичів, Льва Даниловича та інш.

Перша баля в світі, про яку збереглись письмові записи, відбулась 1385 року в Ам’єні, на честь весілля французького короля Карла VІ з королевою Ізабеллою Баварською.

Послідовність танців під час балю утворювали чіткий порядок. Кожен танок, що має свій настрій і значення, задавав визначений стиль не тільки рухам і темпу, але і розмовам.
Вервечка танців організовувала і послідовність настроїв - бесіда була такою ж невід’ємною частиною балю, як рух і музика.

Бали мали свої правила, свою послідовність танців і свій етикет, особливі для кожного історичного часу. Обов'язковим для балу був оркестр чи група музик. Танці під фортепіано (чи інші клавішні) балом не вважались.

Традиційно бальний сезон розпочинався з кінця листопаду, активізувався на Андрія та після Різдва (25 грудня) і тривав до останнього дня Колодія (Масляна).
В літній час бали влаштовувалися рідше, в особливих випадках.

Дуже швидко традиція влаштовувати святкові балі поширилась з Франції на королівські двори Іспанії, Італії, Речі Посполитої та інших країн.

Першим зі знайдених документальних спогадів про українські бали є запис в щоденнику французького посла за часів правління Казимира IV Ягеллончика, короля Польщі, Великого князя Литовського, Пана й дідича (Короля) Русі, Холма та Помор'я..
В документі згадується, що на честь приїзду французької делегації до Львова, наприкінці 1482 року було організовано святковий бал. Отже цю дату вважають часом проведення першого українського балу.

При цьому Париж залишався законодавцем тогочасної бальної моди. Ще більшої пишноти та масштабу набули французькі бали під час правління королеви Катерини Медічі (на троні з 1547 р.). Вона додала в загальноевропейський стиль традиції італійського карнавалу та вишуканих балів-маскарадів.

В Україні мода на класичні французькі балі особливо поширилась коли майбутній король Франції Генріх III Валуа, син Катерини Медічі, був обраний (в 1573-1574 рр.) королем Речі Посполитої, Великим князем Литовський, Руським (Українським), Мазовецьким, Київським, Волинським, Подільським і т.д.

1573 року він здійснив двомісячну подорож, через всю Европу, з Парижу до Варшави й Кракова. В королівському почті було 1200 коней, близько 500 возів з вантажем, придворними, кравцями, церемонімейстерами, музиками, фрейлінами та офіцерами.
По дорозі новий король Речі Посполитої, Великий князь Литовський, Український, Київський та Волинський давав безліч балів та прийомів.

На вибори короля, а пізніше на його коронацію, зі всієї великої країни прибуло понад 50 тис. делегатів. Серед них було й багато українських князів, магнатів, шляхти.

Після цього мода на справжні французькі наряди, музику, бали, танці поширилась всією державою. Українські князі й магнати також були присутні як на королівських балах в столиці, так і, пізніше, давали власні бали до всій Україні.

В ХVІ ст. в Україні гучні й масштабні бали влаштовували українські аристократи: Вишневецькі, Заславські, Збаразькі, Конецпольські, Острозькі, Любомирські, Потоцькі, Радзивіли, Сангушки, Чорторийські та інші. У своїх фортецях і світських палацах, побудованих італійськими та французькими архітекторами, вони заводили уклад й етикет життя, що своєю пишністю мало в чому поступалися розкішним королівським резиденціям Парижу, Праги, Варшави й Кракова.

Відомо, що в ХVІ-ХVІІ ст. ст. бали давались як у Львові, Луцьку, Тернополі, так і по князівським палацам в Ужгороді, Мукачіві, Збаражі, Дубно, Золочівську, Жовкві, Підгаєцьку та інших. Власники містечка Вишневець, українські князі Вишневецькі, в своїй розкішній резиденції та палаці, побудованому в стилі французького ренесансу, і який заслужено називали Волинським Версалем, також щорічно влаштовували численні багатолюдні бали.
Збереглась гравюра ХVI ст., на якій зображено як виглядали львівські балі того часу.

Тернопільський замок в 1621 році приймав короля Речі Посполитої, великого князя Литовського, Руського (Українського), Сіверського, Чернігівського, Смоленського і т.д. Владислава IV Вазу. З цього приводу в замку було влаштовано пишний баль.
Продовжували влаштовувати тут балі й пізніше.
А з 1810 року, після окупації россійської імперією, в Тернопільському замку губернатор Тернопільського краю Іґнатій Тейльс почав влаштовував губернські великосвітські балі.

Перший баль в Московії відбувся на весіллі царя Дмитра І і Марини Мнішек 12 травня 1606 року, за сприяння українського князя А. Вишневецького.

Предісторія: Український князь герба Корибут Адам Вишневецький, який перебував у добрих стосунках із Запорізькою Січчю, влаштував 1603 року поїздку "царевича" Дмитра до Січі з грошима та листами до козаків із запрошенням приєднатися до військової походу на Московію.
Із зібраними військами 1604 року Адам Вишневецький, разом з претендентом на московський трон Дмитром І та козацькими загонами на чолі з отаманом Белешко розпочав свій успішний похід. Зайнявши Москву у червні 1605 року, 30 липня Дмитро офіційно вінчався царським вінцем.

Марина Мнішек, донька старости самбірського та львівського, 17 квітня 1606 року з величезним кортежем з 2000 гостей, перетнула кордон Московського царства. 12 травня вона разом з чоловіком урочисто в'їхали до Москви.

На царському весіллі вперше у Московії у п'ятницю (пісний день) було подано на стіл європейські страви (в тому числі м'ясні), вперше в Москві гостям було подано індивідуальні тарілки і виделки; цариця і жінки, вдягнуті у європейські сукні, були присутніми на балу, де танцювали з "чужими чоловіками", тобто гостями.

На балі лунав придворний оркестр Станіслава Мнішека, який також прибув на весілля. Бал відкрив князь А. Вишневецький. Через декілька днів планували провести бал-маскарад, для чого почали виготовляти маски.

Ці події дуже погіршили стан справ у царя Дмитра І, ставши свідченням "бісівського походження" нової царської пари.

Вночі на 27 травня заколотники під проводом боярина Василя Шуйського вбили царя Дмитра. Марині вдалось спочатку відкупитись коштовностями, грошима на суму до 500 тисяч золотих, потім пробратись до польського-українського табору, а пізніше виїхати з Московії.

В середниі ХVIІ ст., після повстання Богдана Хмельницького та утворення Гетьманщини, активно формується нова козацько-старшинська еліта, українська козацька шляхта. Дистанцюючись від польської шляхти, а також через постійні війни, то з Польщею, то з Московією, українська старшина ХVIІ ст. не була особливо помічена в проведені традиційних балів. Тоді як місцеве лицарство-панство віддавало перевагу "сидячим" формам дозвілля: "бенкетам" за багато накритим столом.

Перше документальне свідчення про баль-маскарад у Києві знаходимо у мемуарах ірландця Патрика Гордона. Описуючи своє перебування у місті над Дніпром протягом 1684–1685 рр., офіцер, що був відряджений в Україну для ведення фортифікаційних робіт, згадує про проведення традиційних високосвітських балів. Отже, в побуті Київської аристократії того часу існувало таке поняття та самі традиції проведення Різдвяних балів. Також П. Гордон згадує про феєрверк, влаштований у день Різдва для гостей на балу у Київського воєводи.

Іван Мазепа, який в молоді роки служив при дворі короля Речі Посполитої Яна II Казимира, також був добре знайомий з етикетом й організацією класичних европейських королівських балів.

Ставши Гетьманом та Князем всієї України (1687–1709) Іван Мазепа неодноразово влаштовував величні бали в своїх резиденції та по різних шляхетських маєтках.
В одному з літописів тих часів зберігся опис вбрання гетьмана Івана Мазепи, в якому він з’явився на козацькому балу, що влаштувала княгиня Ганна Дольська: «Мазепа на балу мав на собі темно­зелений каптан із товстої китайської матерії, оброблений золотом, який йому служив кунтушем. На його грудях кріпилося п’ять золотих петлиць, покритих діамантами, всередині були смарагди та рубіни. Під каптаном, підшитим малим атласом, одягнуто жупан із срібної парчі. Його стягував пасок, вельми гарний і багатий, з гронами з дрібних перлин. На ноги взуто жовте взуття, на голові вбрано боброву шапку з оксамитовим дармовішем пурпурового кольору. Шию його прикрашала посаджена шпонка з дорогим камінням з літерою «Е» (дарунок сестри Карла ХІІ). На грудях він носив дві зірки (Ордена) — Святого Андрія й Орла білого».

На класичних балях ХVІІ ст. польська й українська шляхта танцювала менуети, полонези, гавоти, мазурки, польки і краков'яки. А козацька старшина та своїх балах додавали до традиційних танців ще гопак та козачок.

В Московії бали серед дворян починають поширюватись лише під час царювання Петра І. Намагаючись європеїзувати цю країну, він проводив рішучі реформи у всіх сферах життєдіяльності держави, насильно, у наказному порядку, вводив у побут московських бояр звичаї, поведінку, моди европейської знаті.

Особливою пишністю відзначалися масові видовища та бали організовані 1722 року, після проголошення Петром І утворення замість Московії "Россійської імперії". Проте ті бали тільки віддалено нагадували традиційні. До XVIII ст. в Московії жінки не мали права навіть бути в одній кімнаті з чоловіками на святах або показуватися на людях без їхнього дозволу.
Час правління Єлизавети Петрівни (1741-1761) називали «веселим», адже сама імператриця надзвичайно полюбляла бали. Слава про царські бали-маскаради облетіла всю Європу, вражаючи своїм розмахом та пишністю.

В роки правління Петра ІІІ стали влаштовувати більш схожі на европейські бали й так звані «вільні маскаради», що були подібні на польські бали-маскаради.
Грандіозний історичний бал та маскарад під назвою «Торжествуюча Мінерва» було влаштовано 1763 року у Москві на честь коронації Катерини ІІ. Для участі в цьому балі спеціально привозили кращих музикантів й танцюристів з України, з гетьманської резиденції у Глухові.

Поки Московія тільки починала знайомитись з европейською культурою та звичаями, через польських та українських вчених і митців, в Україні традиції проведення справжніх балів зберігалась навіть після приєднання Лівобережної Гетьманщини до Російської імперії.

У 1744 році Кирило Розумовський отримуює титул графа Російської імперії. Після навчання за кордоном, де К. Розумовського, здобув европейську освіту. Навчившись сучасно вдягатись та гарно танцювати, граф був бажаним гостем на світських вечорах, балах і маскарадах, що їх влаштовувала українська шляхта. Він також влаштовував власні вишукані прийоми та бали, організовував виступи співаків, концерти інструментальної музики, театральні дійства, як в Петербурзі, так і в Україні.

1744 року Імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідин Києва обрала місце, де згодом буде збудовано Маріїнський палац за проектом Бартоломео Растреллі саме для графа Розумовського. У 1746 року К. Розумовського було призначено президентом Петербурзької Академії наук.

5 травня 1747 року, на домагання української козацької шляхти, підтриманої Олексієм Розумовським, імператриця Єлизавета I Петрівна іменним указом відновила Гетьманське правління в Україні. 1748 року почалась відбудова козацької столиці Глухова у стилі класицизму. Було споруджено палац гетьмана, церкву, дві школи-пансіонати для дітей шляхетства, бібліотеку, оперу.

На Глухівській раді в лютому 1750 року на гетьмана України обрано Кирила Розумовського. За поданням генеральної старшини було сформовано гетьманський уряд. Про ці події залишив свідчення в своєму щоденнику полковник М. Ханенко. Прийоми у гетьмана, які влаштовувалися для шляхти та старшини, супроводжувалися “пушечною пальбою, балами, музикою”.

Для Батуринського палацу виписували найкращих садівників, а для кінного заводу - породистих жеребців із Відня, карети з Бельгії та Англії. Проводились часті гетьманські бали за сучасними европейськими традиціями, на яких були присутні: генеральний обозний Семен Кочубей, генеральний підскарбій Михайло Скоропадський, генеральний писарь Андрій Безбородько, генеральний осавул Петро Валькевич, генеральний хорунжий Микола Ханенко та інші представники української козацької шляхти.

Баль розпочинався із урочистого полонеза-марша. Полонез міг тривати годину. Потім йшов вальс, а за ними венгерка, краков’як, мазурка, менует та ін. Гості також розважались грою в карти. В той же час, на балах виконувались й українські мелодії й танці, а сучасники свідчать, що особливо гетьман любив звук бандури.

На балах та концертах у гетьмана Розумовського звучали твори українських композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя..

В той же час, у справах державних гетьман не брав участі. Англійський дипломат Дуглас 1756 року писав: "...населення в Україні дуже пригнічене, хоча не так, як за попередніх років. Дух незалежності, що так довго панував у козацькій нації, живе досі в Україні... Це людина симпатична, - писав Дуглас про Розумовського - з нахилом до доброго життя, за нього він віддасть усе. До великих справ ця людина нездатна".

Інший дипломат Деон де Бомон писав: "Гетьманський уряд міг би мати дуже великі політичні наслідки, якби його посідала амбітна людина. Гетьман бо - се вождь козаків, численної нації, що за часів якоїсь кризи може зробитися страшним. Петро Великий, хоч який був деспот, проте не зміг уникнути козацького повстання. На щастя Росії, теперішній гетьман - людина лагідна і, як оповідають, не має стільки розуму, щоб задумати, реалізувати й підтримати якийсь політичний проект"… Кирило Розумовський не відгукнувся на заклики графа Григора Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика, розпочинати спільно справу визволення України з московської неволі.

В цей час як на Лівобережній Україні, яка була автономією під російською імперією, так і на Правобережній Україні, що перебувала у складі Речі Посполитої, місцева шляхта й князі зберігали традиції проведення великосвітських балів. Ось опис одного з них, який подає історик Францішек Яворскі. 1753 року Великий литовський гетьман, князь Михайло Радзивіл у власному палаці в Львові організовував урочистий прийом і бал із нагоди постригу в монастир своєї тещі Теофілії Вишневецької. «Почали з’їжджатися запрошені гості. Багато часу зайняв би їх перелік, досить лише сказати, що все, що було в ті часи в Польщі елегантне, аристократичне, магнатське, все це прибуло до Львова. Зречення від світського життя княжни Теофілії Вишневецької стало для cause celebre тогочасного шляхетського Львова публічними урочистостями, які можна порівняти за помпезністю і розмахом з величними державними святкуваннями. По відправі князь Радвіл запросив усіх гостей до свого палацу й там уже при звуках труб і гармат, а також при декоративному освітленні палацу й альтанок розважались до пізньої ночі».

На Поділлі, вдова князя Павла Карла Сангушка - княгиня Барбара, відома поетеса й меценатка, запросила до міста Ізяслава італійського архітектора Паоло-Антоніо Фонтану, який відбудував величний палац. Тут влаштовувались бали, на які з'їжджались найвідоміші особи ХVIII століття. Серед гостей неодноразово був й останній король Речі Посполитої, Великий князь Литовський, Руський (Український), Київський, Волинський, Подільський, Підляський, Інфлянтський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський та ін. Станіслав Август ІІ Понятовський. Також в палаці гостювали імператори – російський Петро І та австрійський Йосиф ІІ.

По інших містах і маєтках всієї України князі та шляхта також влаштовували різноманітні балі.
Син геть­ма­на – світ­лі­ший князь Ан­дрій Ки­ри­ло­вич Ро­зу­мовсь­кий (1752-1836 рр.) був пос­лом Росії у Від­ні в ча­си На­по­ле­о­на. Там він од­ру­жив­ся з арис­ток­рат­кою Елі­за­бет Тун. У сто­ли­ці Авс­трії є ву­ли­ця іме­ні Ро­зу­мовсь­ко­го і па­лац "Ро­зу­мов­скі-па­ле", який збудував син гетьмана. Він очо­лю­вав ро­сійсь­ку де­ле­га­цію на Ві­денсь­кому кон­гре­сі. Са­ме ук­ра­ї­нець роз­гле­дів ге­ній Люд­ви­га ван Бет­хо­ве­на, ко­ли той був ще ма­ло ко­му ві­до­мим ком­по­зи­то­ром. Ба­га­то ро­ків Ро­зу­мовсь­кий опі­ку­вав­ся великим митцем, вони то­ва­ри­шу­ва­ли, а вдяч­ний Бет­хо­вен прис­вя­тив на­щад­ку геть­ма­на "Руські квар­те­ти" (ін­ша наз­ва "Квар­те­ти Ро­зу­мовсь­ко­го"). З прис­вя­тою Ан­дрію Ки­ри­ло­ви­чу були написані також дві сим­фо­нії – П'я­та і Шос­та. Бехтовен також написав цілу низку композицій, які виконувались (і досі виконуються) на балах. У циклі «24 пісні різних народів» (1816), є пісня «Їхав козак за Дунай». Л. Бетховен виступав у салоні Розумовського, слухав виступи хорової капели, що складалась переважно з українських півчих.

З 1715 року в Парижі стали влаштовуватися суспільні балі в будівлі Оперного театру (Bal de l'Opèra), на яких була можливість особам третього стану, за відповідну плату, брати участь в цих заходах. В Україні перші громадські балі почали влаштовувати у Львові в 1760-их рр. підприємці Гемпель і Девільє. У 1763 році до Львова прибув пан Гемпель, фахом якого було організовувати і проводити бали. Через чотири роки йому на допомогу прибуває ще один – пан Девільє. Вони стали піонерами проведення організованих відкритих балів (як суспільний захід, а не прийом у помешканні аристократа). Для проведення балів вони винаймали будинки з великими залами. Масові балі дуже швидко набули широкої популярності не лише у Львові, але й по інших містах України.

В 1792 р. підприємець Генріх Булла викупив Львівський Костел францисканського монастиря і здобув право на 15 років організовувати балі у цьому місці. Популярність цих балів була дуже високою. Так, у 1806 році з 26 січня по 18 лютого відбулося 13 балів. 26 січня 1806 року на балу було понад 900 осіб. Сучасники описують ті бали як надзвичайно яскраві і розкішні заходи, на яких кожна деталь (від інтер’єру до костюмів і зачісок) віддавала належне моді.

Франц-Ксавер-Вольфґанґ Моцарт (молодший син Вольфганга Амадея Моцарта) в 1808 році переїхав до Львова, тут він працював вчителем музики, а у 1826–1829 роках очолював заснований ним музичний хор святої Цецилії, до якого ввійшло 400 аматорів хорового співу. Композитор багато подорожував по Україні, де його концерти мали велику популярність, та брав участь в урочистих балах, на яких виконувались його менуети й полонези. Ф.К.Герстенбергер.

В цей час в російській імперії цариця Катерина ІІ, якій брати Розумовські допомогли "неправдою сісти" на трон, ліквідувала Гетьманщину й зруйнувала Запорізьку Січ, а Кирилу Розумовському було заборонено мешкати в Україні й він переїздить до Петербурга. У 2 пол. XVIII – поч. XIX ст. дворяни нової імперської столиці дуже уподобали "новомодні" для них бали. Великою популярністю користувався сад К. Розумовського на Хрестовому острові, на якому граф розбив штучні ставки, гарні алеї, розважальні заклади і альтанки. Родина Розумовських полюбляла відвідувати ці місця і влаштовувала тут розкішні бали, танцювальні вечори і маскаради.

Після ліквідації Запорозької Січі (1775) і приєднання Кримського ханства до Російської імперії (1783) Київ став центром шляху пересування царського двору з півночі на узбережжя Чорного моря й назад. Так, під час подорожі Катерини ІІ до Криму у 1787 році, вона затрималась зі своїм двором у Києві на три місяці. Щоденно відбувались офіційні прийоми та бали. "Всі ці дні, - писала імператриця німцю Гримму, - ми провели у балах, святах, маскарадах..." Пізніше кожен візит представників дому Романових до Києва обставлявся цілою низкою пишних церемоній та балів. У 1830 р. Київ відвідав імператор Микола І, хронікер відзначав: «1-го червня слухав обідню в Софійському соборі, вечором відвідав бал, даний дворянством і громадянами у Контрактовому будинку».

Перемоги над турками і Наполеоном, окупація Південної України та поділи Речі Посполитої зробили російську імперію однією з найбільших країн Европи. Свої зростаючі амбіції її правителі намагалась демонструвати й чисто зовнішньо через архітектуру, вбрання й пишність аристократичних святкових розваг. У рангах російської дворянської культури бали стали займали чільне місце. Вміння гарно танцювати і ґречно триматися у вищому світі входило до обов’язкового кодексу "благородних манер".

Після трьох розділів Речі Посполитої, Західна Україна увійшла до складу Австро-Угорської імперії. Австрійський уряд почав унормовувати та уніфіковувати різні сфери життя суспільства. Стосувалось це й балів. Якщо раніше, через різні смаки хазяїв та гостей балів (особливо на публічних балах) часто виникали суперечки щодо послідовності й частоти звучання танців, то 29 грудня 1791 р. були оголошені приписи, за якими повинні були відбуватись бали у Львові. Тепер до півночі мали танцювати польські і австрійські танці, далі до пів на другу - англійські, до третьої- знову польські і австрійські, до четвертої – англійська кадриль, і врешті до кінця балу – польські і австрійські танці. За встановленим порядком повинен був слідкувати офіцер поліції; він також стежив, щоб до танцювальної зали не заходили при зброї. Під час релігійних свят та Великого посту балі були заборонені.

Крім суспільних балів, продовжували проводитись й великосвітські. Галицький становий сейм, що діяв у 1782-1790 і 1817-1845 роках був типовим прикладом шляхетського парламентаризму, притаманного тогочасній Европі. 

До складу сейму входили представники аристократії і духовенства: князі, графи, барони, єпископат римо-католицької, греко-католицької, вірменсько-католицької церков і шляхта, що платила щорічний податок не менше, ніж 75 золотих ринських. Міщанство представляли львівський бурґомістр, ректор Львівського університету та один (з 1817 — двоє) зі знатних львів'ян. З 1787 року у Галицькому становому сеймі засідали також представники Буковини. Головою сейму був губернатор. Галицький сейм організовував великі, розкішні великосвітські балі.

В російські імперії губернські й повітові шляхетські (дворянські) зібрання були засновані у 1785 році. Вони також проводили шляхетські бали. Щорічно свої бали організовували Київське, Чернігівське, Катеринославське, Одеське, Харківське, Волинське, Подільське, Таврійське, Бессарабське та інші шляхетські (дворянські) зібрання.

Перший бал Полтавського губернського шляхетського зібрання відбувся у 1802 році. Відомий український громадський діяч О. Моргун так описує бал: "Погляньте в зал Дворянського зібрання шляхетства. У залитій яскравим світлом залі, гуртуються по окремих повітах дворяни, серед яких постаті в генеральських мундирах, камергерських, сенаторський, камер-юнкерських убраннях, рясно оздоблених орденськими срібними зірками, шовковими через плече червоними і блакитними, широкими стрічками. Мигають кірасири, улани, гусари з дорогоцінними хутровими ментиками; шефствують кавалеристи, закуті в блискучі лати; трапляються мундири моряків, а більшість – у дворянських мундирах з позолоченими ґудзиками, червоними комірами, шпагами з позолоченими ефесами – усі щедро прикрашені золотими з емаллю орденами. Серед натовпу в 300-400 осіб – чимало нащадків вищої української старшини: Скоропадські, Смагні, Черниші, Лизогуби, Бикови, Квітка, Леонтовичі, Іваненко, члени "Государственного Совета" Сергій Бразоль, Шкляревич, титулована аристократія: князь Репнін, Щербатов, Кнтанузен, граф Сперанський, Милорадович, князь Кочубей, Орбельяні, граф Ламендорф-Галаган, якого за надто палкий роман з великою княжною Єленою Володимирівною вислано з Петербурга, а княжну одружили з грецьким королем…". 
У шляхетських балях брали участь й Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основяненко, Івана Капніст й багато інших українських діячів того часу.

На рубежі ХVІІІ–ХІХ ст., після скасування автономії Гетьманщини й входження Правобережної України до складу Росії, 1797 р. була створена Київська губернія. Київське дворянське зібрання також організовувало пишні великосвітські бали, що спочатку відбувались у будинку-резиденції військового губернатора. Пізніше, для проведення дозвілля було створено два клуби: дворянський, заснований 1838 р. (мав власний статут і чіткі правила) і купецький (в Контрактовому будинку), більш демократичний і багатолюдний. Обидва клуби, окрім іншого, періодично організовували власні балі та маскаради. Центром зібрань вищої аристократії Києва був Дворянський клуб. Святкові бали і маскаради становили головну статтю його прибутку. Протягом року їх влаштовувалося до 40. До участі у святкових та інших заходах цієї привілейованої установи допускались тільки її члени, коло яких визначалося становою належністю й щорічним внеском у сумі 25 крб.

З щоденника митрополита Серапіона від 30 серпня 1810 р. довідуємось: «З нагоди царських іменин був у війскового губернатора М. О. Милорадовича бал та хороший феєрверк з гарматною пальбою. І народу була тьма до півночі, й був бал і угощення “велике” всім». Взагалі період урядування М. Милорадовича (1810–1812 рр.) ознаменувався блискучими балами і шумними гуляннями, про які ще довго згадували київські обивателі. О
У 1811 р. у Києві побував французький граф де Лагард, який залишив спогади про відвідини великосвітського балу у київського генерал-губернатора. За його словами: «Сади були ілюміновані до самого низу гір і в хащах дерев сховані були хори музики, які надали цій прекрасній ночі якийсь чарівний колорит. За декілька днів перед цим розіслані були гінці до дам, які майже всі тепер по селах. Генерал відкрив бал з однією з найчарівніших осіб, яку я бачив у житті, панею Давидовою, вродженою Аглаєю де-Грамон».

Генерал Михайло Воронцов та його молода дружина Єлизавета Ксаверіївна мали багаті землі й маєтки на Київщині та Поділлі, де неодноразово влаштовували елітарні балі. З призначенням у 1823 р. Михайла Воронцова генерал-губернатором Новоросійського краю і намісником Бессарабії вони переїхали до Одеси. Маєток Воронцових став світським центром Півдня України. Вони часто влаштовували бали, маскаради, які відвідали багато діячів того часу. Як зауважував Воронцов, Пушкін, перебуваючи "на засланні" в Одесі, віддавав більше уваги балам, картам, вину й жінкам, ніж поезії.

Бали української знаті початку ХІХ ст., хоча й влаштовувалися цілком на «европейський манір», зберігали певні ознаки місцевого національного колориту. Як відзначає В. С. Іконніков, на них «можна було бачити і українську метелицю, і голубця, і козачка; танцювали і по-руські, і по-циганськи, але завжди танці повинні були розпочинатися полонезом і закінчуватися алагреком. Вальсів ще не знали».

Складні танці кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. вимагали хорошої хореографічної підготовки і тому навчанню відповідних навичок приділялась велика увага. Уроки танців, зазвичай проходили вдома. Підлітки обох статей завчасно навчалися не лише хорошим манерам і грації, але й опановували основні бальні танці.

На рубежі ХVІІІ–ХІХ ст. було прийнято відкривати балі полонезом. Він прийшов на зміну задовгому (більше години) менуету і тривав близько 30 хвилин. Цей танець можна назвати урочистою процесією, під час якої кавалери і дами сходились й розходились, перекидаючись окремими фразами. Тому полонез нерідко називали «ходячою розмовою». Хвилеподібні рухи вальсу, коли партнер, обхопивши даму за талію, кружляв її по залу, були ідеальними для початку романтичних відносин.

Мазурка, яка прийшла на балі з Парижа в на початку 1810-х р., вважалася серединою балу. Це швидкий, імпровізаційний танець, що відрізнявся безліччю вибагливих фігур. Дама в ньому йшла плавно і граціозно, в той час як кавалер виявляв активність, роблячи стрибки-антраша, під час яких він повинен був вдарити ногою об ногу тричі. Майстерне пристукування каблуками надавало мазурці особливого молодецького шарму.

Після мазурки наступала черга контраданса або кадрилі. Якщо дозволяло приміщення, котраданс завершувався галопом. Останнім танцем балу завжди був котільйон. Це танець гри з багатьма турами, де партнер з партнеркою обирали один одного.

Отже, в XIX ст. бальний етикет ускладнився, а танці, навпаки, стали простішими. Танцювали мазурку, вальс, польку, а зі стародавніх танців - полонез і французьку кадриль (контрданс). Поширені раніше менует, "аля-грек", лансье, краков'як, шакон, падекатр, міньйон та инші танці, відійшли в історію.

Як раніше у Львові, в Києві та інших містах, на початку ХІХ ст. виникли приватні розважальні заклади, що віддалено нагадували пізніше клуби. Вони прийшли до України з Польщі, де проводились редута (костюмований бал, маскарад). Засновники редут переслідували чисто комерційні цілі. Вони влаштовували не лише платні бали й маскаради, а й концерти, театральні вистави. Діяльність редут продовжувалась ще кілька десятиліть після появи у Києві міського театру (1803 р.).

Велике значення в житті міста мали й ярмарки. За відомостями М. Закревського протягом року їх відбувалося у Києві сім. Особливим розмахом відзначався Хрещенський або Контрактовий ярмарок, перенесений у Київ з Дубно у 1797 р. Щорічно на нього з’їжджалися тисячі купців, поміщиків, промисловців з багатьох міст України, Росії та з-за кордону. Контрактовий ярмарок першої половини ХІХ ст. носив становий характер, обслуговували насамперед дворян, землевласників і поміщиків, тому в документах його нерідко називали «контрактовим дворянським зібранням». Ця орієнтація на «вищі стани» позначалась і на святково-розважальній програмі Контрактового ярмарку. 

За традицією дворянство давало в Контрактовому будинку на Подолі бал на честь генерал-губернатора. Бали, що проходили тут у період ярмарку майже щоденно, відзначались пишністю й розкошами.

Купецький клуб Києва спочатку розміщався у Контрактовому будинку на Подолі, а потім у переїхав у спеціально побудований маєток на початку Хрещатика (нині це Філармонія). Тут влаштовувались концерти, давалися бали, що своїми масштабами не поступались дворянським.

Із середини ХІХ сторіччя і в російській імперії значного поширення набули загальнодоступні бали для різних верств населення. Тут вже можна було бачити студентів, художників, дрібних чиновників та ін. У другій половині XIX ст. влаштовували також танцювальні вечори, які не вимагали ані пишних убрань, ні великих витрат.

Великосвітські бали залишились при імператорських дворах Відня й Петербургу та при шляхетських зібраннях різних рівнів в обидвох імперіях. В Україні, в окремих маєтках багатих панів та поміщиків, протягом ХІХ ст. продовжували влаштовувати величні прийоми та бали.

Придворні бали відрізнялись своїми масштабами й на них збиралися по декілька тисячі гостей. На балах, крім імператора, імператриці та членів царської родини - великих князів, княгинь і князівен, були присутні придворні чини, а також дипломати, цивільні чиновники, що мали у "Табелі про ранги" чотири вищих класи, усі мешкаючи в Петербурзі генерали, маршалки шляхти, знатні іноземці. Зобов'язаними їздити на придворні бали були і гвардійські старшини - по двоє людей від кожного полку. Усі сімейні люди повинні бути з дружинами і дорослими дочками. Представники аристократії та найбагатших родин давали власні великосвітські бали. 

В провінції бали проводили також в будинках шляхетських чи міських зібрань, у театрах, ріжних клюбах, у помешканнях губернаторів і в великих залах у будинках приватних осіб.

Декілька століть законодавцем у бальній моді, в предметах розкоші і нарядах був Париж. Але в роки Великої французької революції та після падіння Наполеону й взяття Парижу, центр бальною культури перемістився до Відня, де знайшли притулок і багато французьких аристократів.

Віденський конгрес, що відбувся після Ватерлоо, тривав з 1 листопада 1814 р. до 8 червня 1815 р. за участі більше двохсот дипломатів з усіх країн тогочасної Европи. Його ще називали "танцюючий конгрес", бо перемовини тривали не лише за столом переговорів, але й під час урочистих бенкетів та балів. Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети на балях поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений лицарської манірності, новий танець не вимагав для себе довжелезних залів королів­ських палаців і більше відповідав новій, буржуазній добі. Саме завдяки девятимісячному конгресу у Відні, на який з'їхалась вся знать Европи, віденський вальс здобув таку швидку й велику популярність.
У першій половині XIX століття у Відні в період Коляди та Колодія, тобто з Різдва і до початку Великого посту, щовечора давали до 250 балів. Аристократія вальсувала в розкішних величезних залах, число яких росло, як гриби після дощу.

У 1807 році відбулося відкриття знаменитого в історії вальсу залу Шперль, в якому вперше прозвучали твори Йоганна Штрауса (батька) і Йозефа Ланнера. У цьому залі вперше виконали більше, ніж чверть усіх 250 творів Штрауса. На самих масштабних балах нарахували до 50-ти тисяч гостей. Вальс на довгі десятиліття, став візитною карткою столиці австрійської монархії.

Штраус гастролював в Берліні, Амстердамі, Парижі, Брюсселі, Лондоні... Звідти мода на вальс поширилась в Америку та Австралію.

Якщо у XVIII ст. в Гетьманщині (в Центральній та Східній Україні) на балах вже в той час відчутно домінували українські національні елементи, як в костюмах, так і в музиці, то в Західній Україні бали ще не мали такого виразного національно-репрезентативного характеру. 

В бальних костюмах переважали класичні впливи, а національні строї розглядалися більше як елемент маскарадів.
Перші масові (публічні, відкриті) бали у Львові почали влаштовувати у 60-их рр. ХVIII ст. підприємці Гемпель і Девільє, які прибули з Варшави.
Ці бали відбувалися у приватних будинках. 

Коли ж Галичина увійшла до складу Австро-Угорської імперії, почали влаштовувались т.з. Burgerbal. На площі Ринок, 22 та на вул. Руській, 10 і 12 відбувалися дуже поширені тоді бали підприємця Буссі.

Але різні смаки гостей свята спричинювали суперечки щодо розпорядку танців. Врешті 29 грудня 1791р. це питання вирішила міська влада і оголосила приписи, за якими повинні були відбуватись бали у Львові.
Тепер до півночі мали танцювати польські і німецькі танці, далі до пів на другу - англійські, до третьої- знову польські і німецькі, до четвертої – англійська кадриль, і врешті до кінця балу – польські і німецькі танці. 
За встановленим порядком повинен був слідкувати офіцер поліції, він також стежив, щоб до танцювальної зали не заходили при зброї. Під час релігійних свят бали було заборонено.

З середини ХІХ ст., після т. з. "Весни народів", в Галичині, Буковині та Закарпатті балі стають ще й засобом демонстрації та утвердження своєї національної ідентичності. 

Якщо в добу класицизму балі й прийоми не припинялися навіть під час політичних заворушень або війн, то в епоху романтизму ситуація радикально змінюється: національні повстання і боротьба за незалежність сприймаються як несумісні з бальними розвагами. 

З середині 1840-х років, в Будапешті аристократична публіка починає прилюдно з’являлася в угорських національних костюмах, танцювати насамперед чардаш і лише зрідка вальс, розмовляла угорською мовою тощо.

Отже балі стали таким самим істотним національно-репрезентативним символом, як національні поети, театр, славень (гімн), народні пісні й одяг, що засвідчували кожну свідому національну група Ґабсбурзької імперії, яка претендувала на політичне визнання. 

Починаючи з 1849 року, українці австо-угорщини також починають організовували свої власні національно-репрезентативні «руські балі» (тобто українські балі) в багатьох містах імперії. 

Про багато з цих балів писали в львівських часописах «Зоря Галицька», «Слово», «Gazeta Narodowa», віденському «Вістнику» та інших. Міські українські балі, були продовженням традиції родинних свят та прийомів, що їх проводила дрібна українська шляхта, міщани й українське (греко-католицьке) духовенство. Безпосередніми попередниками українських балів в Галичині стали вечорниці, святкові заходи на храмові та інші великі свята й т.п.

Оскільки галицько-українська ідентичність у 40-60-х рр. ХІХ ст. будувалася навколо формули «ми – не поляки», «руські (українські) бали» насамперед мали продемонструвати духовну і національну незалежність від польської публіки. 

Традиції проведення щорічних українських балів у Львові повстала зусиллями Головної Руської (Української) Ради.
18 лютого 1849 р. Митрополичій палаті на Святоюрській горі у Львові відбувся величний баль.

В статті в «Зорі Галицькій» повідомлялось про участь у ньому найвищих австрійських цивільного і військового урядовців у провінції (намісника Аґенора Ґолуховського та військового коменданта Галичини генерала Едуарда Вільгельма Гаммерштайна), Митрополита УГКЦ, українських депутатів, а також представників Львівського магістрату. 

До організації українських балів 1860-х роках активно долучилось, створене у грудні 1861 р. Товариство «Руська Бесіда». Перші два українські балі 1862 р., що відбулися в «редутовій залі» театру Скарбка, зібрали понад 1500 гостей. На перший, 4 лютого, з’їхалося близько 600 осіб; наступний, що відбувся 21 лютого, згромадив коло 900 осіб. Обидва львівські бали сприймалися як великий політичний успіх, зокрема й тому, що вони продемонстрували солідарність різних генерацій українського населення й підтримку австрійського уряду. 

Газети того часу писали, що балі репрезентували весь український народ в Галичині, включаючи консерваторів і романтиків, народовців і "старорусинів". Серед відвідувачів балів були науковці й літератори, священики, студенти, українська шляхта й австрійські державні службовці. Популярними на балях були народні танці «козак» й «коломийка».

Особливістю «руських (українських) балів» були українські танці, які грали поруч з традиційними бальними танцями. Вже на першому балі 1849 р. молодь танцювала «коломийку» і «козака» – найпоширеніші в Галичині українські народні танки. 

Українські балі відіграли свою особливу роль в розвитку українського танцювального мистецтва та у творенні української «високої» культури. У політичному контексті середини ХІХ ст. танці «коломийка» і «козак» були не лише формою розваги, а мали в очах патріотично налаштованої публіки символічне значення, відображаючи український національний характер.

У 1899 році Придворний бал у Відні волею імператора припинив своє існування, але через деякий час роль головного балу Відня перейшла до Оперного балу. 

Колись цей бал проводився в так званих Редутних залах імператорського палацу, а потім перемістився в будинок Опери, звідки й одержав свою назву. 
Редутний бал – це бал з особливим розпорядком. Відмінність редуту від звичайного балу полягала в тому, що дами обов'язково носили маски, а чоловіки – ні. 
Для кавалерів вважалося гарним тоном не звертатися до дами першому, а чекати, поки незнайомка в масці не заговорить сама. Відповідно, на редуті не кавалери запрошували дам, а навпаки - дами запрошували кавалерів. 
Успіх перших редутів в імператорській Опері був надзвичайно великий. 

Серед танців всевладно панував віденський вальс. У 1806 році губернатор наказав віддавати гроші за кожен восьмий вхідний квиток на користь крайового шкільного фонду. За рік тоді було зібрано 1151 фльорингів на користь галицької освіти. 

Палац графа Володимира Дідушицького гостинно відкрив свої двері для новорічного балу-карнавалу 1888р., в його салонах бавилися відразу дві групи: ”весілля краківське” і “весілля гуцульське”. 

Переважно бали закінчувалися під ранок, а сигналом для закінчення забави була поява гарячого борщу в горнятках. 

Великі публічні бали були фактично єдиним місцем зустрічі аристократичних та поміщицьких родин із львівським міщанством, котре пишалось середньовічними традиціями. 

Пізніше, вже на початку ХХ ст., бали змінили свій вигляд, їх проводили за сприяння створених клубів інтеліґенції, літературних і мистецьких угрупувань, салонів. Бали починались полонезами, причому перші пари створювали патрони балу. 

Танго у Львові з‘явилося спочатку на сценах театрів, кабаретів, а вже потім заповнило простір балів, витримавши численні атаки моралістів. До атракцій кожного балу належав вибір королеви, тобто особи, яка танцювала найкраще. 

У Відні, Лондони, Кракові та інших европейських містах традиції проводити щорічні бали збереглись й до сьогодні.

Також в столицях колишньої австрійської монархії – Будапешті, Празі, Братиславі і в тих містах де були розквартировані австро-угорські гарнізони й досі проводять Імператорські Віденські бали, на які почесним гостем запрошують нинішнього титулярного Австро-Угорського імператора (а також титулярного Короля Галичини та Волині й Великого герцога Буковини), а грають там Віденський оркестр, а організовують все дійство віденські балетмейстери.

Традиції справжніх шляхетський балів поступово відроджуються і в сучасній України. 

Як Московія нищила пам'ять про Гетьмана і Князя України І. Мазепу

Гетьмана і Князя всієї України Івана Мазепу, Константинопольським та Єрусалимським патріархами, було дозволено поховати в Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

Пам'ять про видатного християнина, Гетьмана і Великого князя всієї України Івана Мазепу шанують, як православні церкви Близького Сходу, так й Молдавська та Румунська православні церкви.


І тільки РПЦ, Кремль та КГБ докладають титанічних зусиль, щоб знищити саму світлу пам'ять про героїчного державного діяча України.


Відомо, що Гетьман і Великий князь всієї України Іван Мазепа побудував безліч церков не лише в Києві, а й по всій Україні - в Чернігові, Батурині, Лубнах, Полтаві, Полоцьку.

Меценатство І. Мазепа здійснював не тільки в в своїй державі, а й за її межами. Робилося це, в тому числі, й з метою зміцнення духовних та політичних зв’язків незалежної Козацької держави (офіційна назва Військо Запорізьке або Гетьманщина) зі заходом та сходом.

Прикладом цього служить фінансування побудови церкви у Варшаві або фундування гетьманом видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії (1708), про що свідчить передмова з присвятою гетьманові та гравюра із його гербом.

(Гетьман Іван Мазепа в оточені добрих справ. Гравюра 1705 р.)

Меценатство І. Мазепи сягало Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону та Царгорода.

На замовлення Гетьмана було зроблено безліч дарів Церкві Гробу Господнього. Так, було виготовлено срібну плиту для церкви в Єрусалимі.

Мазепа подарував срібну миску (тарелю) для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі з написом: “Дар Його Високості Івана Мазепи, гетьмана Русі”. Збереглася дотепер у Єрусалимі Плащаниця, яку подарував для церкви Гробу Господнього гетьман. Плащаниця розміром один на півтора метри, кута у срібній блясі.

Окремо варто розповісти про спонсорування видання гетьманом Мазепою Євангелія на арабській мові.

На початку 18-го століття воно було видане за кошт гетьмана. Вдячним православним кліром Аравії воно було присвячене «козацькому Гетьману та князю України» Івану Мазепі.

Заслуги гетьмана перед Православною Церквою були настільки значними, що після смерті Івана Мазепи козацька старшина отримала дозвіл від Патріарха на поховання його тіла в самій Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі.

1709 року спадкоємець гетьмана Андрій Войнаровський та українська козацька старшина отримали у Константинополі спеціальний дозвіл для перепоховання останків Івана Мазепи у церкві Святого Гробу в Єрусалимі.

Проте через неможливість транспортування тіла покійного гетьмана з Молдови, через всю Османську імперію до Палес ини, було прийнято рішення поховати Мазепу в Галаці.

Відомо, що церква Святого Георгія у місті Галац із самого початку свого існування була напряму підпорядкована Церкві Святого Гроба в Єрусалимі, звідки і поширена в народі паралельна назва – Єрусалимська церква. Вона була однією з шести церков середньовічної Молдови, яка мала такий статус, проте, на відміну від інших, користувалася певними привілеями.

 

Саме цей стабільний зв’язок з Церквою Святого Гроба й відіграв вирішальну роль у виборі місця похованння останків І.Мазепи.

Полтавський наказний полковник Г. Герцик, який пізніше був заарештований московськими таємними агентами у Варшаві та вивезений до Московії на допиті 1721 року зазначив: „Гетьман помер у Бендерах, та після його смерті Пилип Орлик наказав йому супроводити тіло покійника до Галаца, де тамошній митрополит відправив похорон”.

(Ікона з зображенням Гетьмана і Князя всієї України Івана Мазепи.)

Митрополитом Молдовським та місцевим православним священством систематично поминалося ім’я Івана Мазепи під час літургійних служб у церкві Святого Георгія.

Це тривало, аж до середини ХХ століття, коли відбулось встановлення в Румунії комуністичного режиму.

Так, ще 1946 року до церкви Святого Георгія завітав сам Митрополит Молдови. В його присутності, настоятель церкви під час своєї проповіді окремо пом’янув Івана Мазепу як «глибоковіруючого християнина, який з великими почестями був похований посередині цього культового приміщення».

28 жовтня 1962 року за активної участі московських агентів КГБ відбулось знищення церкви Святого Георгія у Галаці. Разом з нею було знищено й місце поховання гетьмана Мазепи.

Румунський професор М. Брудіу 1990 року опублікував дослідження, в якому детально описав рідкісний метод, застосований для знищення церкви: декілька ночей поспіль під великим тиском під фундамент церкви інжектовували солону морську воду, що, за два тижні, призвело до появи тріщин та осадки споруди. Але, як зазначає професор М.Брудіу, оскільки башти колишньої генуезької фортеці (на фундаменті якої була збудована церква) не здавалися, вони були прив’язані тросом до потужного корабля, який потягнув їх в бік Дунаю.

Цим самим, остаточно знищили церкву Святого Георгія, а з нею - і могилу І. Мазепи.

Ясно, що такі титанічні зусилля по знищенню «простої» церкви навряд чи приймались, якби радянське імперське керівництво не хотіло знищити навіть саму пам'ять про Мазепу.

Читайте також:
* Як Московія Кримський мир 1856 р. порушувала
* Російсько-українські війни: перелік.
* Належність Криму до Української держави.
* Кому належав Крим: Історична довідка. 
* Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали.

* Як Московія в України Русь позичила

У статті використано Дослідження «Радіо Румунії» - «Перепоховання тіла І.Мазепи у м. Галац та збереження в Румунії історичної пам’яті про українського гетьмана».

Українські шляхетські герби в Гербовнику Беленвіль (1380)

Гербовник Беленвіля або Беленвільський гербовник (фран. Armorial de Bellenville, нід. Wapenboek Bellenville) - фламандський (голландський) гербовник другої половини XIV століття, загальний, мальованний. 

Гербовник містить 1738 гербів европейскої шляхти (в тому числі й української), що розміщені на 75 двосторонніх аркушах (розмір кожного 24 на 15,5 см).
Складається з двох частин: в першій 1333 шляхетських герба розділені на 17 "гербові провінції" Европи (Brabant, Bretagne, Chypres, Clèves, Danemark, Flandres, Geldre, Hainaut, Juliers, Lorraine, Suède, Vérone і т.д.) - герби намальовані без надшоломників;
у другій частині розміщені 405 особистих лицарських герба (з шоломами та надшоломними фігурами), що пов'язані з окремими військовими походами і лицарськими турнірами другої половини XIV століття. 

Підписи титулів або прізвищ володарів гербів виконані фламандською мовою. 
Манускрипт було створено у 1364-1386-х роках. Що приблизно співпадає з часом створення іншого відомого рукопису Гербовника Гелре.  
Оригінал Беленвільського гербовника зараз зберігається у Національній бібліотеці Парижу (Bibliothèque Nationale, Paris) під номером Ms. 5230. 

Автор гербовника достеменно невідомий, хоча деякі дослідники приписують його герольду Клаусу Хейненсону, що створив Гербовник Герле.

Детальніше про історію розвитку української геральдики можна прочитати тут:

*  Герби української шляхти в Гербовнику Гелре

* Українські державні герби в Цюрихському гербовнику XIV ст.

* Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст. * Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст.

* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках. * Герби української шляхти. * Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.


Хоча Гербовник Беленвіля й вважається класичним загальноевропейським гербовником, проте на відміну від Цюрихського Гербовника або Гербовника Герле, де представлені всі тогочасні країни Европи, в тому числі й герби Королівства Руси-України,
в Беленвільському гербовнику, в основному представлені Нідерландські, Німецькі провінції та князівства Священної Римської імперії. Рукопис незавершений, в ньому є пусті, напівпусті або недороблені сторінки.

Українські шляхетські герби розміщені в Беленвілі, не в одному розділі, а розкидані по низці розділів на сторінках 60 - 72, разом з польськими, богемськими та іншими гербами. 

Деякі з них не підписані, що ускладнює їх ідентифікацію. Більшість цих гербів належать шляхтичам, які брали участь в т.з. Пруських хрестових походах - військових нападах Тевтонського Ордену та його союзників проти Великого князівства Литовського.

Слід відмітити, що в другій половині XIV століття відбувалась запекла боротьба між Польщею, Угорщиною та Литвою за спадщину Королівства Русі-України, за землі й титул Українського короля (Короля Русі). 

Гербовник Беленвіль було створено в 1364-1386 рр., якраз коли деякі українські шляхтичі, що перебували на службі в Короля Польщі й Угорщини Людовика І та "володаря й спадкоємця Русі" Володислава Опольчика, брали участь в "хрестових походах" проти Великого князя Литовського Кейстута та його брата Короля Руси-України Любарта.

Детальніше про історію Українського Королівства можна прочитати тут:

* Перші Королі України-Русі. * Список Королів України-Руси.

* Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)

* Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Перша частина книги розділена на провінції. В Гербовнику Беленвіля герби титулованих осіб намальовані більшого розміру, ніж інші, й оздоблені додатковими елементами.

Гербовник Беленвіля часто порівнюють з Гербовником Гелре не лише тому, що вони були створені в один період й на одній території. 
Багато гербів, в тому числі й української шляхти, які розміщені в Гербовнику Герле в розділі гербів васалів Короля Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовика Великого, зустрічаються також і в Гербовнику Беленвіля.

Щоправда тут вони розміщені не в одному розділі, а розкидані по декільком умовним главам.


Так, на сторінці 60v можна побачити герб Лева на синьому полі (третій ряд, друге місце).
Герб Івана (Яська) Білика (герб Корнич, українських шляхетський герб) розміщений у четвертому ряду на третьому місці картки 60v з написом:
h belic.

В п'ятому ряду розміщені:
Остоя (герб Остоя відомий в Україні ще з часів Короля Русі-України Ізяслава Ярославича, один з гербів Городельської унії, належав понад 200 родам української шляхти) - другий герб в ряду;h Zwinkiin - Герб Свинка (третій герб в ряду);
h Stroske - Герб Одровонж або Одривас (четвертий), також відомі герби Городельської унії та української шляхти. 

На сторінці 61r є також багато гербів, які розміщені в українському розділі Гербовника Герле.

Так, першим зображений невідомий герб: Чорний казанок на білому тлі (в Герле на жовтому тлі).
Третій йде Невідомий герб: три біло-червоно-білі щити на чорному тлі.
Четвертим намальовано Герб Огончик (після підписання Городельської унії 1413 р., угоди між Польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та Великим князем Литовським, Руським та Жемантійським Вітовтом українські, литовські та білоруські бояри набували офіційного права мати свій родовий герб і зрівнювались у достоїнствах з польською шляхтою. Герб Огончик отримав боярину Сангав. Пізніше інші українські шляхетські роди також отримали право на цей герб).

Першим в третьому ряду на стр. 61r йде герб de Valecow (Червоне сонце жовтому фоні. Давній український герб, який використовувався, в тому числі, як герб Подільських князів). 
Третім Герб Гуска або Герб Лебідь (давній український шляхетський герб, Герб Городельської унії ).
Четвертим йде Герб Дві перехрещені чорні з білими шпичаками булави. 

В четвертому ряду на першому місці (стр. 61r  № 13) розміщено герб, який підписано Gora.

В шостому ряду на третьому місці (стр. 61r № 23) Герб Дві білі перехрещені бойові сокири на синьому тлі.
На четвертому місці (стр 61r № 24) Герб Еліта (герб української і польської шляхти, один з гербів Городельської унії).


На сторінці 61v першим гербом є український шляхетський герб, який підписано Hans Betskou.
Такий самий герб зображено і в Гербовнику Герле на сторінці 55r й підписано Jean Bettschau.

В окремому підрозділі гербів на сторінці 61v зображено великий герб навскіс, на якому є Жовтий Лев на чорному тлі.
Такий герб зустрічається в цілий низці ранніх Загальноевропейських гербовників, саме як Герб Королівства Русі-України.

А в европейській епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним із головних героїв виступає Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення Золотого Лева. Таке ж зображення з підписом Герб Королівства Русі-України зустрічаємо в більшості европейських гербовників починаючи з ХІІІ ст. 
Крім того, залізна рука лицаря, яка зображена над щитом герба, тримає стяг (хоругву, прапор) на якому розміщено зображення Богородиці з дитиною. 

На сторінці 63 в першому ряду на першому місці розміщено герб Дрия - польський та український шляхетський герб, герб Городельської унії.

Після Городельської унії 1413 року низка гербів, в тому числі й Дрия були офіційно закріпленні за представниками литовсько-руської (української) шляхти, та відбулось зрівняння прав шляхти Королівства Польського та шляхти Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського.

В третьому ряду зображений герб "Капелюх", які деякі дослідники пов'язуть з Королівством України-Русі;

а також лицаря зі списом та в накидці, на якій зображено Жовтого Лева на Синьому тлі. 





На сторінці 66v четвертим гербом в першому ряду йде Герб her Cooste (Іван Кустра).

Другий ряд, третій герб (стр. 66v № 7) зображено her Magnus (Маґнус Лебен).

Стр. 66v № 8) her Pilic (Іван Пілик, герб Рогаля). 















На сторінці 67r № 7 зображено герб Янина український шляхетський герб, герб Городельської унії. 

Першим гербом в четвертому ряду є герб Леліва (давній український шляхетський герб, стародавній герб Хорватії, герб Городельської унії).

Другим в четвертому ряду (67r 10) йде Герб
Огоньчик, український шляхетський герб;

Третім (67r 11) Герб  Правда (Правдич), український шляхетський герб;

Четвертим (67r 12) Герб Sleden; герб, що зустрічається також в українському й польському розділі Гербовника Герле. 







На сторінці 67v рукопису Armorial Bellenville    першим в першому ряду (67v 1) розміщений герб українського шляхтича Іван з Гораю (her Ywin van Gorc), український шляхетський герб Корчак.


Першим в другому ряду (67v 5) є польський та український шляхетський герб Боґорія.


Першим в третьому ряду (67v 9) йде герб her Hans Pousuwan (Іван  Бужевой, Герб розділений навпіл. Нагорі жовтий орел на синьому тлі, знизу червоно-біла шахівниця).





На інших сторінках „Armorial Bellenville” також зустрічаються українські шляхетські герби. Деякі герби повторюються, деякі зображуються у різних варіаціях. При цьому деякі герби підписані іменами лицарів, їх власників, інші зображені без підписів. 


На сторінці 68v четвертим в першому ряду (68v 4) зображений ще раз герб Правда.

Першим в третьому ряду (68v 9) йде стародавній український (а також польський і білоруський) шляхетський герб Лещиць (Оборіг, Ласка).
Виглядає герб досить цікаво й схожий на бойківський оборіг – пристрій з рухомим дашком для зберігання сіна. 

Третім в третьому ряді (68v 11) йде Іван з Плонкова, Герб Помян - український та польський шляхетський герб, герб Городельської унії.



Також є герби які належали польським шляхтичам (69v 2) Hans Bieskou,
(71r 7) her Ot van Cessou, polen
(71r 8) her Coster, polen.

На сторінці 72r, четвертим в першому ряду (72r 4) розміщено Герб Наленч, український та польський шляхетський герб, також герб Городельської унії.


Загалом в Гербовнику Беленвіля містяться зображення більше 20 українських та польських лицарських й шляхетських гербів. 

Всі ці лицарі були учасниками походів на Велике князівство Литовське та Королівство Русі-України. 
Крім того, багато з них були серед почесних гостей Верховного магістра Тевтонського Ордену в Кенігсберзі 1385 року. 

Хронологію участі польського й частини українського лицарства в орденських райзах (походах) можна прочитати в дослідження сучасних українських істориків.  

Взагалі, якщо казати про геральдику, як сучасну науку, то регіонами первісного поширення офіційних лицарських гербів на українських землях були ті території, які першими увійшли в правове поле загальноевропейських геральдичних процесів: Холмщина, Підляшшя, Перемишля, Галичина, Волинь та Закарпаття (Marchia Ruthenorum).

Проте власні герби та герботворення існували й у Великому князівстві Київському, і в Королівстві Русі-України.
Українська геральдика доби середньовіччя ні багатством форм, ні кількістю пам’яток, ні масштабами поширення серед різних груп вітчизняного суспільства не поступалася аналогічним геральдичним процесам й здобутками інших країн Европи.

Наявність історичного джерельного матеріалу, починаючи з XІV ст. дозволяє говорити про використання гербів практично всіма українськими родинами, які претендували на привілейований статус у тогочасному суспільстві. 

Проте в перших загальноевропейських гербовниках зустрічається не так багато гербів саме української шляхти.
В гербовниках Герле та Беленвіль представлені лише герби васалів Короля Угорщини й Польщі Людовіка І, а також герби союзників претендента на титул Короля Русі-України "господаря та самодержця Руського" (1372 – 1379, 1385 – 1387) Володислава Опольчика.
В цих рукописах є герби як сілезійської, малопольської та інш. шляхти, які після Городельської унії стали також законними гербами й українських шляхтичів,
так й герби власне українських лицарів, які воювали на боці Угорщини та Польщі проти Великого князівства Литовського.

Питання зображення українських шляхетських гербів в европейських гербовниках XІV - XV ст. досі залишається маловивченим й потребує подальшої об'єктивної роботи дослідників.