Запаліть Свічку Пам'яті

22 листопада - запаліть Свічку Пам'яті

Наближається сумна, але значуща дата — 75-ті роковини Голодомору (винищення голодом) 1932—33 років.

Скільки людей тоді тоталітарна радянська система замучила, не залишивши їм окрайця хліба, — науковці не можуть підрахувати й досі. З погляду демографії, Голодомор — катастрофа, яка призвела до порушення нормального еволюційного перебігу демографічних процесів та разючого погіршення кількісних та якісних характеристик населення України, тобто українській нації підірвали генофонд, що відчувається і донині.

Спричинену Голодомором деформацію структури населення України можна порівняти із демографічними наслідками ІІ Світової війни. Сукупні втрати внаслідок Голодомору оцінюються у 4,5 мільйона осіб, з яких 3,4 мільйона — через підвищену смертність, а ще 1,1 мільйона — через знижену народжуваність. Ці 4,5 мільйона не народили дітей та онуків, що і обумовило кумулятивні демографічні втрати у шість мільйонів осіб. Ці дані засвідчують масштаби демографічної катастрофи в Україні.

Слід відмітити, що Голод не мав «природної основи». Він був спеціально спланованим радянською владою в рамках кампанії з колективізації земель та вилучення зерна з тим, щоб знищити «національні прагнення» українців, з яких «92%» проживали в селах.

Одночасне врегулювання національного та селянського питань є, на його думку, особливістю Голодомору, який тривав з кінця 1932 р. до літа 1933 р.

«Ми звинувачуємо не російський народ або російську державу у цій трагедії, а комуністичний режим», - сказав Президент України. «Вбивство голодом - це політичне рішення».

Однак, з російського боку, Президент РФ Д.Медвєдєв відхилив у відкритому листі запрошення на заходи. За його словами, Голодомор - це «спільна трагедія» радянських народів; говорити, що він мав на меті знищити українців - це «означає суперечити фактам та надавати націоналістичний підтекст».

Це ще раз підкреслює – що РФ є достойною спадкоємницею російської імперії, та тюрми народів – СССР.

Нагадаємо, що 23 жовтня 2008 р. Європейський парламент назва Голодомор «злочином проти людства та українського народу» .

УАН - 90 років

Сьогодні виповнюється 90 років від дня створення Української Академії Наук.

14 листопада 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав Указ «Про заснування Української академії наук у Києві».

Саме цього дня утілилася давня мрія багатьох поколінь українських інтелектуалів. Українська наука нарешті отримала статус академічної — такий бажаний, але недосяжний у багатолітній період бездержавності. До того часу всі намагання українських учених, зокрема Львівського наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка, попри відповідність його вимогам європейських академій, не мали успіху.

Ініціатива заснування УАН вийшла від Українського Наукового Товариства в Києві в квітні 1917 р., одразу після створення Центральної Ради. Але здійснили її вже за Української Держави (1918): на пропозицію міністра освіти та мистецтва М.Василенка створили спеціальну комісію, яка від 9 липня до 17 вересня 1918 р. виробила законопроект про заснування УАН, затверджений гетьманом П.Скоропадським 14 листопада 1918 р. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи:

• історико-філологічний,

• фізико-математичний,

• соціально-економічний.

Видання Академії повинні були друкуватися українською мовою. Статут підкреслював загальноукр. характер УАН: її дійсні члени могли бути не тільки громадяни Укр. Держави, але й українські вчені Західної України (що тоді входила до складу Австро-Угорщини). Іноземці теж могли стати академіками, але за постановою 2/3 дійсних членів УАН.

Першими академіками були призначені (14 листопада 1918 р.) історики Д.Багалій та О.Левицький, економісти М.Туган-Барановський та В.Косинський, сходознавці А.Кримський та М.Петров, лінгвіст С.Смаль-Стоцький, геологи В.Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, правознавець Ф.Тарановський.

27 листопада 1918 року академіка Володимира Вернадського було обрало президентом УАН, а секретарем — А.Кримського.

Володимир Вернадський — український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук, засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям).

Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії. У перший рік діяльності Академія складалася з трьох наукових відділів — історико-філологічного, фізико-математичного і соціальних наук, які охоплювали 3 інститути, 15 комісій і національну бібліотеку.

Згодом президентами Академії обиралися М. П. Василенко (1921—1922), О.І.Левицький (1922), В.І.Липський (1922—1928), Д. К. Заболотний (1928—1929), О. О. Богомолець (1930—1946), О. В. Палладін (1946—1962), Б.Є.Патон (з 1962 року).

Отримавши нагоду дорівняти українську науку до науки інших європейських країн, засновники академії утворили її за кращими зразками тогочасної світової науки. Та й інновацій, доти невідомих європейськимим академіям, у новоствореній науковій установі не бракувало. Як згодом зауважить історик Дмитро Дорошенко, академія мала «широку програму»: вперше увійшли до академічної структури технічні установи, надзвичайно широко потрактовано українознавство (при відсутності традиційного для академій окремого відділу для вивчення вітчизняної культури). У розумінні членів–засновників академії, зокрема її першого президента Володимира Вернадського, українознавство — це не лише українська культура, а й демографія, географія, навіть геологія.

Та не всі плани наукових мрійників втілено у життя. Недовго тривав українське відродження початку ХХ століття. З приходом більшовиків воно змінилось терором та стало – Розстріляним Відродженням.

Деякі з ідей перших українських академіків, попри їх актуальність, не реалізовано і до 90–ї річниці від заснування Української, а нині — Національної академії наук.

Її засновники передбачали створення у Києві цілого академічного містечка. Ліквідацією наукових товариств при академії не обмежуються втрати української науки з початком централізації та творенням єдиного радянського наукового простору. Досі дається взнаки відсутність знищеного на початку 1930–х років могутнього наукового та творчого потенціалу нації. Зокрема - Інституту української наукової мови, що готував, зокрема, термінологічні словники з усіх галузей науки.

Проте сам факт, що українським вченим, попри всі жахи тоталітаризму, що нищив паростки української науки, попри всі складнощі пострадянського періоду вдалося вберегти найвищу установу, яка репрезентує у світі національну науку, заслуговує на повагу.

Батурин - слід пам'ятати

Сьогодні — 300–ті роковини від дня загибелі понад п’ятнадцяти тисяч мешканців непокірної гетьманської столиці

Батурин був столицею Гетьманщини за гетьманів: Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Мазепи й Кирила Розумовського. В українській історії він став символом боротьби проти царського ярма на шиї української свободи.

Російська імперія, яку стрімко будував Петро І, крок за кроком знищувала рештки української автономії. Новий адміністративний поділ України із нав’язаною адміністрацією суперечив гетьманському устрою. Московські воєводи й офіцери поводились усе нахабніше та безкарніше. Коли почалася Північна війна, Іван Мазепа покладав великі надії на шведського короля Карла ХІІ: похід того на Москву давав українцям шанс звільнитись від московських пут.

300-річчя загибелі Батурина. Нагадаємо:

10 листопада 1708 року московський цар Петро І віддав наказ знищити гетьманську столицю України – Батурин. Виконував наказ фаворит Петра І, в майбутньому генералісимус Олександр Меншиков. Батурин, добре укріплена фортеця з належним запасом провізії і боєприпасів, міг витримати багатомісячну облогу.

Але в ніч на 12 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс повідомив Меншикову про таємний хід, що вів у фортецю.

13 листопада московське військо, скориставшись підземним ходом, проникло до міста. Незважаючи на запеклий опір, стримати натиск царського війська козакам не вдалося. Розпорядженням Меншикова, всіх мешканців Батурина було жорстоко страчено, а місто спалено. Московське військо вчинило в Батурині дикий пекельний терор.

24 жовтня (за старим стилем) гетьман Іван Мазепа із загоном у 1200 козаків покинув Батурин і вирушив назустріч шведському війську. Наступного дня гетьман перейшов Десну... Відчувши «щось не те», під мури української столиці з’явились Меншиков та Голіцин.
А батуринці тим часом підправляли вали, укріплювали брами, готували зброю. Найбільша в Україні фортеця мала достатньо продовольства й пороху, ще й потужну артилерію (близько 100 гармат), аби витримати тривалу облогу і відбити будьякого ворога. Керівники оборони — сердюцький полковник і водночас наказний гетьман Дмитро Чечель, батуринський сотник Дмитро Нестеренко та генеральний гарматний осавул, прусак Фрідріх Кенігсек — добре знали свою справу і мудро керували шістьма тисячами вояків батуринського гарнізону.
26 жовтня новину про Мазепу і шведів повідомили царю, однак той не повірив. Аж 28го Петро впевнився і знесамовитів. Одразу ж на повні оберти запрацювала підступна пропагандистська машина: до народу полетіли численні укази-­наклепи про «ізмєну» гетьмана, про його корисливі, «антихристиянські» наміри. Водночас у бойову готовність приведено російські гарнізони, якими вже була нашпигована Україна. А вірних царю чи просто розгублених козацьких полковників покликано до Глухова — щоб обрали собі нового гетьмана...
Мазепа зустрівся з Карлом лише 29 жовтня. Було укладено шведсько-український військово­-політичний союз, і керманичі домовились іти на зимівлю в Батурин. Проте не змогли того ж дня форсувати Десну. Аж 31-го щільним гарматним вогнем збили російські батальйони на протилежному березі й переправились на плотах, які виготовили козаки Мазепи. Поки пробирались через підмерзле болото, відбиваючи наскоки московитів, минув іще один день...

Меншиков зібрав під стінами гетьманської столиці понад 20 полків.
Першого листопада (за ст.стилем), дізнавшись про наближення шведів, цар опівночі послав Меншикову останній наказ: або штурмуй, або відходь, бо «ворог близько». «Історія Русів» пише: «Приступи відбивано кілька разів від міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, московити відступили від міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу».
А в цей час у самому Батурині наказний прилуцький полковник Іван Ніс та гетьманів тлумач Стефан Зертис стали намовляти батуринців одчинити брами. Проте ті обурились і прикували обох до гармат: нехай штрейкбрехерів судить сам гетьман, адже він ось­ось надійде... Подальші події «Історія Русів» описує так: Іван Ніс «вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький... »

Коли близько шостої ранку, ще затемна, у фортеці спали, стали з’являтися з підземного ходу, мов сарана, меншиковські стрільці, сонні батуринці не зразу збагнули, що відбувається. Вояки мужньо оборонялись, та паніка і безлад доконали справу. Кенігсек хотів розставити біля гармат своїх людей — для оборони, проте був поранений...
Коли розвиднілось, у Батуринському замку вже порядкували розлючені московські стрільці. Почалась хижа розправа над переможеними, від якої вжахнулась не лише Україна, а й увесь світ: вішали, колесували, здирали шкіру з живих, четвертували. Меншиков був подиявольськи вигадливий на різні тортури, «що саму уяву жахали», і смакував муками катованих. Підмерзла земля не вбирала крові — червоні калюжі довго парували на морозі. А по Сейму попливли плоти, де на хрестовинах розіп’яли повстанців: аби козацька нація бачила, чим закінчуються бунти. Особливо хотілося московитам сердюцької крові — полювали за гетьманською гвардією довго і вперто. Однак Дмитрові Чечелю з групою оборонців удалося вислизнути з пекельної веремії. Напівживий від ран і втоми, полковник добився до Обмачева, де жив кум. Той справді обігрів родича, поклав на піч, а сам пішов... і здав його стрільцям.

Вирізавши всіх живих (а у фортеці, крім вояків та городян, були тисячі біженців із округи) та пограбувавши Батурин — зокрема численні православні святині і гетьманський палац, п’яна меншиковська орда підпалила його.

По всій Україні, на пострах поспільству, вивішувались відтяті голови мазепинців. У Лебедині день і ніч працювала катівня. Петро жорстоко розправився з родинами полковників і старшин, які пішли з Мазепою, — у них позабирано маєтності, чимало страчено, а багатьох відправлено до Сибіру та в Архангельськ. Не обминули репресії і священиків, зокрема настоятеля Крупицького монастиря Гедеона Одорського за підтримку непокірного гетьмана заслали на Соловки.

А 5 листопада в Глухові, який оточили драгуни, була скликана козацька рада. Спочатку на майдані колесували наказного гетьмана Дмитра Чечеля (Кенігсек уник цієї долі, бо від ран помер у дорозі) та Дмитра Нестеренка. Другим актом драми стало проголошення анафеми Мазепі, а третім — «вибори»: гетьманську булаву, за режисурою царя, вручили полохливому 62-річному Іванові Скоропадському, і той склав присягу на вірність Петрові.

Невдовзі Полтавська битва довершила українську драму і на цілі століття наперед визначила долю козацької України як однієї з провінцій хижої імперії.

P.S. За триста років - політика Російської держави по відношенню до України не змінилася: Розділяй, свари та володарюй. Непокірних - знищуй.

Перший українець в Америці

Цього року відзначається 400-літній ювілей з того часу, коли перший українець ступив на американський континент.

Саме в 1608 році Іван Богдан ступив на узбережжя Північної Вірджинії (місто Джеймстаун), прибувши на англійському корабелі “Марія і Маргарита” з Європи.

Цей факт зафіксовано у книжці спогадів “Правдиві мандри...”, написаній у 1630 році, капітаном Джоном Смітом (відома постать англійської та американської історії).

Сам Іван Богдан був родом з Коломиї.

Там його і зустрів Джон Сміт (1580-1631). Від 16 років почався його пригодницький шлях, що проліг через багато країн Європи. Після участі в різних війнах і битвах Джон Сміт потрапив у турецький полон. Звідти втікав додому, як пишуть книжки, через Україну та Польщу.

Дослідник української еміграції в США професор Осип Кравченюк , покликаючись на спогади самого Д. Сміта, які 1910 року перевидали в Едінбурґу (Шотландія), пише, що автор згадує про свій побут у "Галіко і Колонії" в Польщі, що звісно є "Галичі й Коломиї", звідки він поїхав до Германштадту в Трансільванії. До речі, про Коломию як "Колонію" писали і в деяких інших латиномовних джерелах.

Навесні 1607 року Джон Сміт був уже в Америці, де в гирлі річки Джеймс разом з іншими колонізаторами заклав відоме нині місто Джеймстаун у штаті Вірджинія. У 1608 році лондонська компанія "Вірджінія Кампані оф Лондон" споряджає до американського берега корабель "Марія і Марґарита" здебільшого з цивільними пасажирами. Був серед них і кваліфікований майстер Іван Богдан з Коломиї. У жовтні 1608 року корабель причалив до берега, а відтак піоніри дісталися до Джеймстауна

Іван Богдан був корабельним теслею, добре знався на виробництві скла і дьогтю — дуже цінної тогочасної мануфактури. Можливо тому, перша за океаном скляна гута була заснована саме в Джемстауні.

У червні 1619 року багато європейських заробітчан, в т. ч. й Іван Богдан організували перший в Джеймстауні страйк, вимагаючи від місцевої влади, аби їх зареєстрували як повноправних громадян міста та аби їх трактували нарівні з англійцями. Їхні вимоги задовольнили.

Подальша доля вихідця з українського Покуття невідома.

Українська діаспора у США вважає його першим українцем Америки і випустила на його честь поштову марку в середині сімдесятих років минулого століття.

Чорний день календаря

Людям старшого покоління ця подія відома як Велика Жовтнева соціалістична революція, насправді це був Більшовицький переворот 1917 року.

25 жовтня 1917 року (за новим стилем 7 листопада) у Петрограді військові сили, прихильні до Російської партії більшовиків, захопили всі ключові пункти столиці та резиденцію Тимчасового уряду – Зимовий палац, і взяли владу у свої руки.

На II з’їзді Рад, який у цей час проходив, Ленін оголосив про перехід влади в Росії у руки Рад. Вони одразу проголосили “Декрет про мир”, в якому пообіцяли укласти сепаратний мир з німцями, та “Декрет про землю”, за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь-якого викупу і розділена між селянами. Ставлення більшовиків до національного питання було відображено у “Декларації прав народів Росії”, яка проголосила ліквідацію всіх національних привілеїв і обмежень. Але головним було не національне самовизначення, не створення незалежних демократичних держав, а об’єднання трудящих різних національностей для спільної боротьби проти “експлуататорів” за побудову комуністичного суспільства. Історія вже показала, що всім ці гасла використовувались тільки для захоплення влади та побудови тоталітарної системи.

Враховуючи величезне стратегічне значення України, більшовики прагнули якомога швидше встановити контроль над її територією. Але зробити це було не так просто. Адже навіть у радах великих міст вони не мали переваги або більшості. Більшовицька партія на той час складалася з російської та єврейської інтелігенції і робітників, та не відображала настрої корінного населення. B Україні більшовики мали незначний вплив. Адже, навіть наступного, 1918 року, їх тут налічувалося тільки 4-5 тисяч.

Якщо в Москві та Пітері більшовики швидко здобули всю повноту влади, то в Україні, Kубані й на Дону зазнали поразки.

Українська Центральна Рада не визнала більшовицького перевороту й засудила його. На момент Жовтневого перевороту ситуація в Києві була надзвичайно складною. Тут одночасно існувало три сили: Центральна Рада, Рада робітничих і селянських депутатів та штаб Київського військового округу, що залишився вірним Тимчасовому уряду. Першими на виступ наважилися більшовики, і вже 10 листопада 1917 року робітники київського заводу “Арсенал” підняли повстання проти військового штабу. Центральна Рада спочатку зайняла очікувальну позицію, але у вирішальний момент наказала 8 тисячам своїх бійців прийти на допомогу більшовикам. Це змусило війська Тимчасового уряду евакуюватися з Києва.

А 9 листопада було проголошено Третій Універсал Центральної Ради (прийнято 7 листопада), чим було зроблено важливий крок до незалежності України. Універсал проголосив ліквідацію поміщицького землеволодіння, встановлення 8-годинного робочого дня, державний контроль на підприємствах. Згідно з ним була проголошена Українська Народна Республіка (УНР) у складі дев’яти губерній, де українці становили переважну більшість. Але проголошення УНР не відповідало меті більшовиків, для яких Україна виступала цінним джерелом матеріально-технічних і людських ресурсів.

Вже 4 грудня у Києві отримали телеграму за підписом Леніна та Троцького, яка називалася “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради”. Цей грубий ультиматум українською стороною було відкинуто, і відповідь не забарилася – 8 грудня 1917 року з Бєлгорода на Україну напали більшовицькі війська, очолювані Антоновим-Овсієнком.

З цього часу розпочався більшовицький терор проти нашого народу.

Історик Олександр Музичко виділяє найголовніші злочини комуністичного режиму проти України:
придушення Української національно-демократичної революції 1918 року;
терор проти українського селянства у 1919-1921 роках (“військовий комунізм”);
знищення української інтелігенції у 1920-1930-х роках;
масовий терор проти науковців, інтелігенції, пересічних громадян у 1930-ті роки;
Голодомори проти українського селянства 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років;
вбивства радянськими спецслужбами провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших), що є проявом міжнародного тероризму;
терор проти населення Східної України у 1944-1945 роках;
терор проти населення Західної України у 1939-1941 та 1944-1950-х роках;
ліквідація Української повстанської армії;
гоніння на українську інтелігенцію протягом 1950-1980-х років;
приречення на загибель багатьох українців в Афганістані;
гоніння на українську церкву протягом майже всіх років існування СРСР.

Слід зазначити, що цей далеко не повний перелік злочинів комунізму в Україні. Головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, яка її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — створила радянську людину, “совка”. Процес її створення в СРСР тривав протягом всього часу його існування. Саме комуністичний режим винен у дискредитації ідеї українського націоналізму.

У 60-80-ті роки радянська влада намагалася знищити духовний цвіт нації. У мордовських таборах морили дисидентів-інтелектуалів: Василя Стуса, Івана Світличного, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола та багато інших.

Вчений Мирослав Попович цей радянський період нашої історії назвав “червоним століттям”. На превеликий жаль, воно для України ще не закінчилося, яскраве підтвердження цьому – сьогоднішня ситуація в країні. Тільки Україна робить перші несміливі і незграбні кроки в Європу, як активно почитає діяти не лише офіційна Москва, але й наші місцеві яничари та безбатьківці.

«Революція» 1917 року змінила світ і наслідки цих змін були і залишаються вагомими, але чи варто назвати Російську революцію, за зразком Французької, Великою? Вона була Великим, але – Горем для всього цивілізованого Людства.

Джерело

Розстріляний сміх

Старший брат Остапа Вишні був не менш талановитим, але назавжди залишився менш відомим

Батько письменників Михайло Губенко народився у Лебедині в родині шевця. Відслуживши довгі роки в царській армії, знайшов роботу поблизу Груні — найнявся до поміщиці фон Рот, у маєток на хуторі Чечва.

У батьків було 17 дітей. Тринадцять вижили. І першим із них був Василь, на рік молодшим — Павло. Вони ще народилися на хуторі Чечва. Потім Михайло купив хату в Груні, й решта братів та сестер з’явилися на світ там.

Згодом хлопців відправили до Зіньківської двокласної школи. Михайло мріяв дати їм добру освіту. А оскільки статки не дозволяли, то скористався наказом київського генерал–губернатора та своєю колишньою службою і відправив спершу Василя, а через рік і Павла на безкоштовне навчання до Київської військово–фельдшерської школи. Закінчивши її та склавши екстерном іспити за восьмий клас гімназії, Василь у вісімнадцять років почав службу у військових госпіталях, побував на фронтах Першої світової.

І вже тоді народився як Чечвянський, бо став писати до військових газет, користуючись різними псевдонімами. Їх за життя назбирав немало: В.Ч., Вас.Ч., Василь Грунський, Василь Чечвянський, Чечвянський–Колюмб.

Журналістика перекваліфіковує медика на професійного письменника. Повернувшись із Ростова–на–Дону в Україну, Василь віддається творчості. Двадцять шостого року стає співробітником гумористично–сатиричного журналу «Червоний перець» і незабаром — його відповідальним секретарем. 1928 року вийшла його перша збірка «Царі природи». Вже наступного року з’являється вісім збірок.

До 34–го, разом із перевиданнями, мав 16 книжечок.

У грудні 1933–го арештували Павло Губенка (Остапа Вишню). Після арешту брата Василь Чечвянський відчуває різку зміну ставлення до себе. Його перестали друкувати, а це було практично єдиним джерелом існування сім’ї. Родина бідує.

Арештували письменника 2 листопада 1936 року. Після проведення «слідства» в Харкові Василя етапували до Києва. Помістили у Лук’янівську тюрму, а 14 липня 1937 року засудили до розстрілу, звинувативши в тероризмах–контрреволюціонізмах та іншій більшовицькій єресі, яку приписували всім без розбору. У протоколі закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР за той день зафіксовано: «Підсудний відповів, що винним себе не визнає. Від своїх свідчень на попередньому слідстві відмовляється, тому що дав їх під тиском слідства... Підсудний заявив, що свідчення не відповідають дійсності... В останньому слові нічого сказати не побажав...» На відміну від брата, смертна кара ув’язненням замінена не була.

15 липня Василя Губенка–Чечвянського розстріляли.

Ухвалою Військової колегії Верховного суду СРСР від 16 травня 1957 року вирок від 14 липня 1937 року щодо Василя Губенка було скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину.

Джерело: "Україна молода"

Розстріляне Відродження

3 листопада 1937 року стало чорним днем в історії української нації. Саме в цей день радянська репресивна машина знищила сотні Геніїв Українського Народу.

Саме в цей день Українське Відродження стало – розстріляним.

Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася надолужити відставання в багатьох галузях культури викликане двохсотрічним пануванням царської Росії й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема. Так, на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося близько 5000 письменників.

Це відродження було логічним продовженням розвитку української нації, діяльності тих українських митців, що навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський Указ) створили тексти, гiднi світового визнання (П. Кулiш, I. Франко, М. Коцюбинський).

Після революційних подій, введенням рiзнобiчних свобод, обiцяних революцiями 1905-1917 рр. та набуттям Украïною своєï державності (1917-1919) та проголошення курсу на українізацію в УРСР на повний голос мала змогу проявитися вся сила та велич творчості нації.

Вийшовши в масi своïй з нижчих верств населення (службовцi, священики, робiтники, селяни), нове поколiння украïнськоï елiти часто не мало можливостi здобути систематичну освiту через вiйну, голод та необхiднiсть заробляти насущний хлiб. Але, працюючи "на гранi", намагаючись використати всяку можливiсть ознайомитися iз свiтовою культурою, розправити вiками скутi крила творчостi, вони просякалися найсучаснiшими тенденцiями i творили дiйсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об'єднаннями в той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Основними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.

Але тоталітарна система не терпить ніякої свободи. В тому числі – і свободи нації.

Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, зупинив на злеті, перервав, відсунув у часі на десятиліття розвиток української культури, літератури, розвиток української нації, як цілісного організму. Значна частина української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки та мистецтва загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах.

1932-1933 року, разом із голодомором, цим етноцидом українського народу розпочались і репресії проти української духовної еліти. Почались масові арешти. Так, у 1934 році, репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України. Були заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка, Д. Фельковський, К. Буревій, М. Зеров, Л. Гомін.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. Арешту за професійні погляди зазнали майстри світового рівня Михайло Бойчук разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром, яких розстріляли 13 липня 1937 в Києві.

Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Перед кожним стояв вибір, який кожен робив самостійно: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан).

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб -представників української інтелігенції - цвіту нації.

Протягом 1932-1939 більшість українських митців того часу була репресована і розстріляна.

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Адже всі твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Лише деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, виходили за кордоном.

Розстріляне відродження — це трагедія не лише покоління 20-х — початку 30-х років, яке створило високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом.

Це трагедія всього людства, яке не пізнало багатьох геніїв Українського Народу.

Європарламент визнав голодомор

Європарламент визнав голодомор 30-х років в Україні злочином проти людства

23 жовтня Європейський Парламент видав резолюцію з нагоди річниці Голодомору, штучного голоду в Україні в 1932-1933 років, в якій депутати називають його «жахливим злочином проти українського народу та людства».

У резолюції сказано, що Голодомор 1932-1933 років, який став причиною смерті мільйонів українців, «був цинічно та жорстоко спланованим сталінським режимом для впровадження політики колективізації в сільському господарстві в Радянському Союзі проти волі сільського населення України».

Євродепутати переконані, що «нагадування про злочини проти людства в європейській історії допоможуть уникнути подібних злочинів у майбутньому».

Депутати наголошують, що «європейська інтеграція базувалась на готовності прийти до згоди щодо трагічної історії ХХ століття. Таке примирення з важкою історією жодним чином не вказує на колективну вину, проте формує стабільний фундамент для будівництва спільного європейського майбутнього, заснованого на спільних цінностях».

У своїй резолюції Європейський Парламент «висловлює співчуття українському народу, який постраждав від трагедії, та віддає належну повагу тим, хто помер внаслідок штучного голоду 1932-1933 років».

На кінець резолюція «закликає країни, які виникли після розпаду Радянського Союзу відкрити свої архіви щодо Голодомору в Україні1932-1933 років для докладного вивчення, щоб всі причини та наслідки були розкриті та повністю розслідувані».

Наслідки Голодомору для України

Причиною Голодомору-геноциду була політична складова, а не економічна необхідність, як це трактувалося в радянській історіографії. Зумисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра – селянства

Добре відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4% українців проживали у містах, решта ж – у селі. Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По – перше, активізація в Україні у 1929 – 1930 роках так званого «розкуркулення», що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру, або ж просто у поле посеред зими без жодних засобів до існування. Тисячі господарств українських найкращих хліборобів було зліквідовано, а їхніх власників заарештовано або вислано за межі України.

У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити супротив геноциду. Москва добре пам’ятала прагнення українців до створення Соборної незалежної України у 1920-тих роках. Тому ще з 1929 року арештам було піддано партійних діячів, письменників, вчених, учителів, господарників. Органи ДПУ ретельно вишукували у містечках і селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», колишніх петлюрівців, махновців та й просто «неблагонадійних українців». Репресивна машина розгортала свої страшні потужності. У відповідь на нарікання партійних організацій про непомірні плани хлібозаготівель у 1931-1932 роках знову карали багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви.

У 1931 році і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії». На заміну їм прибували «керувати» в Україну помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель непосильні, що колгоспники вже у 1931 році ходили пухлі від голоду на роботу, як його тут же заарештовували. Як правило, ніхто з них не повернувся додому.

Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, у листопаді 1932 р. ще було здійснене контрольне вишукування супротивників грабіжницькій політиці Москви, яке проводилася у 243 районах України. В результаті під арешт попали знову тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, селяни з «антирадянським минулим». Тоді ж у листопаді 1932 року були створені «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст. Їх за офіційними даними з Росії приїхало понад 20 тисяч. Вони почали щоденні обходи дворів селян. Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей всі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоч мізерну кількість зерна, били і заарештовували .

Отже механізм підготовки до здійснення геноциду українців був відпрацьований ретельно і характер втілення плану був в усіх голодуючих областях абсолютно ідентичний. Відшукані документи дають чітку структуру цього жахливого плану – змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це писав безпосередній очевидець Голодомору італійський Консул С. Граденіго у м. Харкові, коли у травні 1933 року занотував про «Голод і українське питання». Ним було зазначено, що нема сумніву, що цей Голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Про зумисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часом він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду українців з різних областей тодішньої УСРР стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні запаси харчування (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур´янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневу частину стовбура, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, відстрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів із статистики жаху. У 1931 році виловили 731 254 собак та 670 450 котів, у 1932 році – 726 157 і 696 603, а за одинадцять місяців 1933 року – 647 260 собак та 938 027 котів».

Найбільше під час Голодомору 1932-1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово вимирали, просячи хліба. Восени 1933 року до школи не прийшло від 50 до 70 % сільських школярів.

Отже у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор – Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930–1931рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.

У 1932-1933 рр. на виснажених непосильними хлібозаготівлями людей був зроблений головний удар – масове знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Селяни не мали права на одержання паспорта, а без нього вони були позбавлені права на вільне пересування і працевлаштування у містах. Вдавалося вирватися із лещат смерті лише тим, кого набирали за організаційним набором на будівництво промислових підприємств. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоч би сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи спричинили загибель мільйонів українців. Ця цифра становить понад 7 мільйонів українських селян.

Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, який і досі не подоланий.

На підставі вивчення джерел не може бути сумніву, що це був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає «...якщо врахуємо те, що внаслідок голодомору українське етнічне населення втратило 20-25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням – яке, безсумнівно, було актом суб´єктивної волі – використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним в другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше порядку сотень тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921- 1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки від сільських вчителів до національних лідерів, тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».

НАТО нам поможет ?

На плакаті написано: "Ви можете знайти наш сайт в інтернеті або дзвоніть нам 1-800-ТАК-НАТО". Ця карикатура була опублікована в журналі Economist

Грузія виходить з СНД

Після військової окупації частини території Грузії, російські війска заявили про те, шо будуть в разі чого "ухвалювати рішення по знищенню агресора". Тобто продовжувати контролювати захоплену територію.

В той же час, Президент Грузії Михайло Саакашвілі заявив про вихід країни з СНД
"Після консультацій з головою парламенту ми прийняли рішення про вихід Грузії зі СНД. Ми остаточно прощаємося з Радянським Союзом і закликаємо Україну та інші країни залишити союз, який очолює Росія.

Ми вирішили, крім денонсації миротворчої місії в Абхазії, оголосити російські війська окупаційними, а Абхазію і Південну Осетію окупованими територіями. Поки останній окупант буде на території Грузії, жоден грузин не заспокоїться", - заявив Саакашвілі.

Грузіє, ми з тобою

... Коли ми з Вами стояли на Майдані за нашу Свободу – серед наших прапорів були прапори Вільної Грузії. В ті дні кожен грузин і грузинка серцем були в Києві...
Сьогодні війна прийшла на землю Грузії. Якщо твоє серце болить за Грузинський Народ – підпишися під цим коротким листом в його підтримку.

ГРУЗІЄ, УКРАЇНЦІ З ТОБОЮ!

Невідомий Ярослав Стецько

Ярослав Стецько, один з ідеологів українського націоналізму, особисто приятелював із генералом Франко та Чан Кай Ші. З його думкою рахувалися генеральні секретарі НАТО та господарі Білого Дому.

Ім’я Ярослава Стецька часто асоціюється із 30 червня 1941 року – днем, коли було оприлюднено Акт проголошення Української Держави. Або ж із постаттю його дружини – Ярослави Стецько, представницею української діаспори, яка вдало інтегрувалася в українське політичне життя 1990-х.

Ім’я Ярослава Стецька стало відомим широкому загалу у 1936 році: тоді 24-літній Стецько опинився на лаві підсудних у так званому «Львівському процесі Степана Бандери та товаришів». На процесі судили весь крайовий провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) і Стецько був наймолодшим серед підсудних.
Цікаво, що всім оунівцям інкримінували підготовку та здійснення ряду атентатів. А от Ярослава Стецька, студента філософії та права Краківського та Львівського університетів, прокурор обвинувачував у «затруєнні душ української суспільності». Це стосувалося й Володимира Яніва, який уже пізніше, після відбуття покарання, стане ректором Українського Вільного Університету (нині базується у Мюнхені) й одним із найвідоміших українських інтелектуалів діаспори.
У 1936 «отруювачі душ» отримали 5-літній термін ув’язнення, а уже в 1938 році Євген Коновалець покличе Стецька організовувати ІІ Великий Збір ОУН, який відбувся у 1939 році. Ще через два роки, 30 червня 1941 року, 29-літній Ярослав Стецько проголошуватиме Акт відновлення Української Держави й стане прем’єром невизнаного нацистами державного утворення.
Згодом він став в’язнем концтабору Заксенхаузен, в якому перебували політичні опоненти Третього Рейху з усієї Європи (наведемо кілька гучних імен: Степан Бандера, Яків Сталін, члени королівської родини Баварії, оунівці Омелян Антонович, Андрій Мельник, поет Олег Кандиба-Ольжич і головний командир польської Армії Крайової генерал Ровецький).
Згадуючи про доленосні віхи життя Стецька, неможливо упустити наступний випадок. На «Львівському судовому процесі», перед тюремним ув’язненням, 24-літній Стецько заявив – «я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів...». У той час це виглядало як нездійсненні мрії юного ідеаліста. Але вже через 10 років, у 1946-у, йому вдалось створити потужну міжнародну організацію – Антибільшовицький Блок Народів (АБН).

Ярослав Стецько був не лише організатором, але й вдалим політтехнологом. Напередодні візиту голови Ради Міністрів СРСР Микити Хрущова до Стокгольма у 1963 році, Ярослав Стецько відвідав могилу Карла ХІІ, на яку поклав вінок із квітів. Відтак прес-конференція Хрущова перетворилась на брутальну тираду, в якій він критикував націоналістів.

Іншого разу прем’єр-міністр Туреччини офіційно запросив Ярослава Стецька в гості і, незважаючи на гучні протести радянських дипломатів, організував подорож Провідника ОУН (Стецько з 1968 по 1986 роки очолював цю структуру) по Чорному морю – щоб той міг побачити береги України та набрати морської води своєї Батьківщини.

До нього за допомогою зверталися різні політичні діячі, коли хотіли зав’язати контакти з вагомими світовими лідерами. Ярослав Стецько радо їм допомагав, а про себе говорив, що він «маклер без держави»: допомагає іншим державам в той час, як його нація сама позбавлена державності.

Звертаючись до молоді, Стецько залишив заповіт, у якому криється таємниця його сили та успіху: «Міряйте свої сили не реальним, але бажаним! Великого бажайте!».

ПіК України

Вселенські Партіархи в Україні

Патріарх Константинопольський Єремія ІІ (Транос) (1530-1595) - патріарх у 1572-1579, 1580-1584, 1589-1595). Протягом 1587-89 двічі відвідав Україну. Перебуваючи на українських землях, провів ряд реформ: надав широкі права братствам, а Львівському Успенському братству надав право ставропігії (грудень 1586); зобов'язав митрополитів щорічно скликати церковні собори; призначив київським митрополитом М. Рогозу та патріаршим екзархом луцького єпископа К.Терлецького.

У 1589 здійснив подорож до Москви за «милостинею». Дізнавшись про плани царя установити патріаршество, він спершу захотів сам стати московським патріархом; але Борис Годунов запропонував йому у такому разі жити не в багатій Москві, а в провінційному у той час Володимирі. Тоді Ієремія поставив, за вказівкою Бориса, першого "Патріарха Московського і всієї Русі" Іова.



Патріарх Константинопольський Афанасій (Петеларій), (1597-1654), патріарх у 1634 та 1652, Царгородський святитель, Лубенський чудотворець.

8 жовтня 1652 року назавжди покинув Константинополь, відвідав молдавського господаря Василя Лупу, гетьмана Богдана Хмельницького в Чигирині; 22 квітня 1653 року був прийнятий в Москві царем Олексієм Михайловичем.

Умовив царя, в союзі з Україною (Запорізьким військом) та Молдовою розпочати війну з турками, після розгрому яких цар повинен був зайняти престол ромейських імператорів, а Московський Патріарх — уселенську кафедру. В кінці грудня 1653 року виїхав з Москви до Молдавії, щоб прибути в Миколаївський монастир в Галаце. По дорозі гостив у Богдана Хмельницького.

У лютому 1654 року залишився в Мгарськом монастирі (Лубенський район, Полтавська область), занедужав, і в середу на седмиці Фоміной, 5 квітня, помер. Був похований возсідаючим на троні під амвоном Преображенського храму Мгарського монастиря.

Зараз нетлінні мощі святого Афанасія зберігаються в Благовіщенському соборі м.Харкова.


Патріарх Константинопольський Серафим ІІ (Анін) (патріарх у 1757-1761) , похований у Мгарському монастирі (Полтавська область).

Серафим був обраний патріархом у 1757 році. Після позбавлення патріаршого престолу перебував на Афоні, а з 1776 року - в Російській імперії.


Патріарх Константинопольський Димитрій І (у миру Дімітріос Пападопулос (1914 - 1991) був 296-тім Вселенським Патріархом Константинополя з 16 ліпня 1972 до смерті 2 жовтня 1991.

Провів переговори з папою рімським Іваном Павлом ІІ у Стамбулі 30 листопада 1979 р., а потім у Ватікані 7 грудня 1987 р.

В 1987 році, на порозi ювiлею 1000-лiття Хрещення Pyci, на запрошення Московської Патрiархiї, прибув з вiзитом до СРСР.
24 серпня приїхав з Ленiнграда до Львова. Високого гостя супроводжували архiпастирi Pyської Православної Церкви: Володимир, архiєпископ Псковський i Порховський та Макарiй, архiєпископ Iвано-Франкiвський i Коломийський.
В аеропорту Патріарха зустрiчали: високопреосвященний Фiларет, митрополит Київський i Галицький, Патрiарший Екзарх всієї України; високопреосвященний Никодим, митрополит Львiвький i Тернопiльський, намicник Почаївської Лаври архiмандрит Марк. В цей же день Константинопольський Патрiарх Димитрiй І вiдвiдав Львiвський кафедральний собор.
25 серпня Святiший Патрiарх i його супутники вiдвiдали Свято-Успенську Почаївську Лавру. Пicля поклонiння святиням Почаївської Лаври Патрiарх Димитрiй І i супутники його вирушили до Львова. По дорозi вони вiдвiдали Петропавлiвську церкву села Йосипiвка Буського району.
У Львовi Святiший Патрiарх i його супутники вiдвiдали Успенську церкву, в якiй 400 pоків тому (1587) був Константинопольський Патріарх Iєремiя II.
26 серпня відбув зі Львова до Тбiлici.


Патріарх Константинопольський Варфоломій I (Деметріос Архонтоніс), з 1991 року Константінопольський патріарх, архієпіськоп Константинополя — Нового Риму.

Перший візит Патріарха Константинополя – Нового Риму в Україну відбувся 24 вересня 1997 року. Це сталося в Одесі. До місцевого порту увійшло грецьке судно «Елеферіос Венізелос», на борту якого знаходилися Вселенський Патріарх Варфоломей І і учасники симпозіуму «Екологія, релігія і довкілля». Гостей тоді зустріли митрополит Української Православної Церкви Володимир, митрополит Одеський і Ізмаїл Агафангел, мер Одеси Едуард Гурвіц. З морського вокзалу високий гість і особи, що супроводжували його, попрямували до Свято –Успенського чоловічого монастиря. У святих воріт Вселенського Патріарха зустрічав Патріарх Московський Олексій Другий. Ввечері Святійші Патріархи, представники церков і конфесій відвідали Одеську духовну семінарію.

Другий візит відбувся до Києва, з нагоди святкування 1020-ої річниці хрещення Київської Русі, 25 - 27 липня 2008 року. Вселенського патріарха Варфоломія I в аеропорту "Бориспіль" зустріли президент України Віктор Ющенко і очільник Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир (Сабодан).

Відвідав Києво-Печерську Лавру, в «Софії Київській» патріарх Варфоломій освятив відновлені Царські врата і благословлять встановлення нових дзвонів.
На Софійскій площі виголосив промогу для вірних.
В суботу (26 липня) зустрівся з московським патріархом Алексієм ІІ.
27 липня, в рамках урочистостей з нагоди 1020-ої річниці хрещення Київської Русі пройшла божественна літургія біля пам'ятника князеві Володимирові-Хрестителю на Володимирській гірці у Києві.
Літургію вів Вселенський Патріарх Варфоломій І за участю Патріарха Московського та Всієї Русі Алексія ІІ, Митрополита Володимира, глави делегації Грецької православної церкви Архієпископа Афінського та всієї Греції Ієроніма ІІ, глави делегації Албанської православної церкви Архієпископа Тиранського та всієї Албанії Анастасіоса, а також представників зарубіжних делегацій та Помісних Православних Церков.


Джерело: Вікіпедія

Свято без єдності

25 липня до Києва на святкування 1020-ліття хрещення Русі приїздить Вселенський Патріарх Варфоломій І. Цю подію українські ЗМІ переважно подають як визначний успіх чинної влади, ба більше – як неабиякий крок на шляху до створення української Помісної православної Церкви.

Але, як сповістили голова оргкомітету свята Леонід Кравчук та речники президентського секретаріату, через церковні канони на частині урочистих заходів не зможуть побувати керівники двох українських православних церков – УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Бо, мовляв, ці церкви є неканонічними.
І хоча Леонід Кравчук зауважив, що для української держави "всі церкви, які братимуть участь у святкуванні, є спадкоємцями святого Володимирського хрещення", Вселенський Патріарх не буде присутній на державних заходах, куди запросять неканонічних ієрархів.
А ще патріарх Варфоломій на всіх церемоніях буде пліч-о-пліч із патріархом московським Алексієм ІІ, який, власне, і запросив його та інших церковних лідерів на це святкування до Києва, на свою канонічну територію.

Так, саме Алексій, а не Віктор Андрійович тут грає першу скрипку, і це де-факто визнав патріарх Варфоломій в інтерв'ю "Україні молодій", сказавши: "Хочу подякувати патріарху московському Алексію ІІ, який запросив усі православні церкви планети взяти участь у цьому святкуванні".

Ось так. Тільки от цікаво: якщо неканонічних православних ієрархів не пускатимуть на святкування, то що робити їхнім вірним?

Адже таких, як засвідчують численні соціологічні дослідження, в Україні більше, ніж прихожан Московського патріархату.
Скажімо, згідно із всеукраїнським опитуванням, проведеним у грудні 2006 року "Українським демократичним колом" та фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" (більш близького за часом загальнонаціонального дослідження автор не знайшов, але у цій сфері показники змінюються повільно), відносна більшість опитаних українських громадян – 30,1% - заявила про свою належність до УПЦ Київського патріархату.
Другу за чисельністю групу становлять "нерелігійні" – 26%.
На третьому місці з показником в 20,4% - УПЦ Московського патріархату.

І ще кілька цікавих цифр із цього опитування.
А 30,7% вважають, що православна Церква в Україні має бути єдиною національною православною Церквою, підпорядкованою власному (тобто, Київському) патріархату.
І лише 11,4% погодилися з тим, що православна Церква в Україні має бути підрозділом єдиної Російської Православної Церкви i перебувати у підпорядкуванні Московського патріархату.

Як відзначив у своєму посланні до Митрополита Володимира (Предстоятеля Української Православної Церкви МП) Блаженніший Любомир:

"Ми, українські греко-католики, не раз свідчили про готовність до співпраці у творенні єдиної помісної Української Церкви. Свій підхід до еклезіологічних її підстав ми висловили, зокрема, в нашій „Екуменічній концепції УГКЦ” та в посланні «Єдиний Божий народ на Київських горах», виданому з нагоди повернення до Києва осідку Глави УГКЦ.

Неприпустимо замість розвитку сопричастя розривати вже існуюче спілкування УГКЦ з Римською, УПЦ з Московською Церквами чи нехтувати історичною пов’язаністю усіх Українських Церков із Царгородською Церквою-Матір’ю. Натомість нашим Церквам потрібно спільно розробити пропозиції щодо розвитку сопричастя з Церквами Царгороду, Риму і Москви і скерувати їх до предстоятелів цих Церков. За потреби ці пропозиції можуть бути підтримані державною владою, одначе, роль її не має бути вирішальною.

Головні засади цих пропозицій, на нашу думку, мали б бути такими:
1. Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами-Сестрами;
2. Церкви Царгороду, Риму і Москви визнають об’єднану помісну Українську Церкву Церквою-Сестрою;
3. Помісна Українська Церква і Церкви-Сестри Царгорода, Риму і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських Соборів і благодатність святих Таїнств.

У Львів на вікенд

Британське видання The Times опублікувало складений рейтинг десяти європейських міст, де найкраще провести вихідні.

Львів у рейтингу посідає третє місце.

Випередили Львів французьке місто Ля-Рошель та бельгійське місто Гент.

Як зазначено у виданні:
“Lviv - The old Hapsburg city in Ukraine has an air of Prague about it - but not the stag parties - coffee houses to rival Vienna's and stunning views at sunset from the High Castle. ”.

Крім цього до списку увійшли такі міста, як: Валенсія, Кельн, Утрехт, Ґетеборг, Белград, Болонія, Ставангер та інші.

«Місто Львів насправді, є перлиною архітектури Європи. І не тільки це видання, але й багато інших починають останнім часом звертати увагу на Львів. Це є результат системної роботи по тій концепції промоції міста, яку ми маємо», - повідомив міський голова Львова Андрій Садовий.

Самі себе не пускаєм до Европи

Європейський Союз очікує, щоб Україна рішуче взялася до здійснення тих реформ, щодо яких вона брала зобов'язання.

Про це заявив посол Франції в Україні Жан-Поль Везіан в інтерв'ю газеті "День".

"Україна очікує певних політичних сигналів: це і європейська перспектива, і можливість введення безвізового режиму", - зазначив посол.

"ЄС, зі свого боку, чекає від України відповіді на ті політичні сигнали і сподівання, які були направлені від Європи до України", - додав він.

Коментуючи слова щодо необхідності рішучого проведення Україною реформ, Везіан пояснив: "Перш за все, це стосується реформи судової системи".

"Зокрема, твіннінгу, співпраці між адміністраціями України та Європи з метою наближення українських стандартів управління до європейських", - пояснив він.

"Відтак, мова йде про необхідність забезпечення політичної стабільності в Україні, гармонійної роботи між гілками влади, за якої парламент матиме можливість продуктивно працювати в комітетах і ухвалювати необхідні закони", - додав він.

За словами Везіана, "якщо Україною будуть взяті до уваги всі ці аспекти, то це буде запорукою успіху на подальший період".

30 червня - День Героя України

У стереотипних образах, які активно культивуються антинародними угрупованнями, українці постають такими собі салоїдами, які п’ють самогон, лають москалів, а коли доходить до діла, то відразу затягують давню пісню про "моя хата скраю".

Ця казочка дуже вигідна антиукраїнським силам, які на фоні образів вусатих дядьків з помутнілими від горілки очима раніше малювали епічні картини "гєраїчєскіх таваріщєй" у шкірянках із зірками на кашкетах, а зараз пробують насадити образи "слави русскава спєцназа", який героїчно бореться у Чечні.

Хлопці зі сходу так захопилися, що вже самі сплять і бачать, як "красноармєєц спасаєт простую украінскую дєвушку от лап бєсчінствующіх бандеровцев". І можна довго розповідати що бандерівець - це брат цієї простої дівчини, а красноармєєц - невмиваний окупант, який прийшов до хати, вивалив ноги на стіл і почав нахабно командувати незрозумілою мовою. На жаль, не допомагає.

Чим же так недогодила УПА прихильникам "вєлікарусскай слави"? Невже може партизанська армія, яка перестала існувати майже 50 років тому, ще досі настільки не давати спати "вєлікай і магучєй", що кілька її ключових відомств панічно риються у нафталінових архівах у пошуках компромату і, незважаючи на його фактичну відсутність, публікують на своїх офіційних веб-сайтах "ужасную статістіку" про "звєрскі убітих 50 мірних жітєлєй"?

УПА не підпорядковується генеральному стереотипу. Якраз навпаки, хлопці Бандери-Шухевича, як і хлопці з Холодного Яру зразка 1919-го року, як і козаки Мазепи та Виговського є прямою протилежністю цьому стереотипу. Як же могли "вусаті п’яні дядьки" спочатку майже 5 років протистояти трьом окупаційним арміям, а потім ще 15 років вести активну боротьбу проти наймогутнішої у світі військової машини СРСР?

Ще одна "нєстиковочка" стереотипів є у тому, що ті 16 тисяч українців, "пріслужнікав гітлєровскіх бандітов", які були у дивізії СС Галичина, німецьких батальйонах Нахтігаль та Роланд ще в 42-му році відмовилися служити Гітлеру і присягнули на вірність Україні, а майже мільйонна (я не помилився 1 000 000) армія росіян продовжувала вірно служити фашистам під командуванням "гєроя абарони Маскви гінірала Власова" в складі Русской Асвабадітєльной Армії (РОА), Казачєва Стана і т.п. формувань.

Більше того, хлопці з УПА воювали на своїй території і захищали свої хати від окупантів, а не перли на чужі землі прикриваючись пропагандою "асвабадітєлєй".

Мабуть стає все важче деяким "савєтскім гіроям" одягати свої енкаведешні нагороди, дивитися на себе у дзеркало і переконувати себе та своїх рідних, що та "прастая украінская дєвушка" дійсно потребувала порятунку. От і хочеться назвати УПівців "бандітамі і галаварєзамі", щоб спалося спокійніше. До речі, таку риторику у своїх документах про УПА постійно використовували не тільки більшовики, але і фашисти, що наштовхує на роздуми про спільний почерк, чи не так?

Але не треба забувати, що мільйони людей поклали своє життя за наше спокійне європейське життя, і нашим обов’язком є кожен день докладати максимум зусиль, щоб Україна процвітала.

Серед цих людей було і кілька десятків тисяч вояків УПА та їх командир Роман Шухевич. Його день народження 30 червня кожен свідомий громадянин України має вважати своїм особистим святом.

"Ми усі вояки УПА і всі підпільники, зокрема і я, свідомі, що раніше чи пізніше нам доведеться згинути в боротьбі з брутальною силою. Але запевняю вас, - ми не будемо боятися вмирати, бо вмираючи будемо свідомі того, що станемо добривом української землі. Ця наша рідна земля потребує ще багато добрива, щоб у майбутньому виросла на ній нова українська генерація, яка довершить те, що нам не суджено було довершити…"

Роман Шухевич, липень 1944 року

Джерело: Назар Гриник, політолог

Маємо свою стрічку

ОФІЦІЙНА СПІЛЬНОТА КАМПАНІЇ gerojam_slava

Небезпечні сусіди

Росія стала лідируючою антидемократичною силою в своєму регіоні, сказано у доповіді правозахисної організації Freedom House.

"Протягом останнього часу ми спостерігаємо, як зростання ціни на нафту явно корелює з різко деградуючими демократичними процесами, особливо в Росії, Казахстані та Азербайджані", - заявив директор з досліджень організації Крістофер Уолкер.

Як сказано у доповіді, ці три колишні республіки СРСР вважають основою свого розвитку енергетичні ресурси і протягом останнього десятиріччя у них помічені "паралельне і разюче згортання відкритості та незалежності інститутів".

Станом на минулий рік у Росії стало зрозуміло, що ера Владіміра Путіна породила нову еліту, яка взяла владу до своїх рук, відзначає Freedom House. Втілюючи "авторитарний капіталізм", "залізний трикутник" державої влади, керівників промислової сфери та спецслужб було згорнуто електоральні процеси, а також посилено контроль над політичними опонентами та ЗМІ, сказано у доповіді.

Зростання авторитаризму також визначає і зовнішню політику, обумовлюючи "більш агресивну та часто войовничу поведінку Росії щодо своїх сусідів", - вважають правозахисники.

Коли почалась Друга Світова для України

В Україну війна прийшла не 22 червня 1941 року, як вчить радянсько-путінська пропаганда. І навіть – не 1 вересня 1939 року, коли почалась офіційно Друга Світова Війна для Европи – а дещо раніше.

Війна з багатьма мільйонами жертв розпочалась для України на початку 1939 року, на самому західному рубежі нашої держави – Закарпатті.

Після Мюнхенського договору (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і зростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. Отже 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). А 22 жовтня 1938 року парламент у Празі ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.

А вже 27 жовтня 1938 року Андрія Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано Авґустина Волошина. Однак, за рішенням Віденського арбітражу 1938 року значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України було вирішено перенести до Хусту.

Одночасно, для захисту від передбачуваної угорської агресії було створено збройні сили Карпатської України - “Карпатська Січ”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. У той же час, уряд Августина Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, організовувалась державна адміністрація.

І вже 12 лютого 1939 року відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (бл. 94%) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання.

Тим часом, в ніч з 13 на 14 березня хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачеве-Берегове-Севлюш.

Отже, саме 14 березня 1939 року – і є тим днем, коли розпочалась війна на українських теренах, коли почали гинути українці за власну свободу і незалежність своєї держави.

15 березня новообраний Сейм, на чолі з головою А. Штефанон, проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані жовто-блакитний стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна», Президентом було обрано А. Волошина.

16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, угорські війска захопили Хуст, а вже 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.

У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами аж до кінця травня 1939 року. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію на еміграцію. Так закінчився недовгий, але героїчний період існування Карпатської України, що став однією з сторінок багатовікової боротьби українців за встановлення національної державності.

Вже після цього були Пакт Молотова-Ріббентропа, підписаний 23 серпня 1939 у Москві, разом з таємним додатковим протоком, відповідно до якого «у випадку територіально-політичної перебудови областей, які входять у склад Польської держави, границя сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії рік Нарви, Вісли і Сяну».

Потім був офіційний початок Другої Світової війни - 1 вересня 1939 року, вторгненням німецьких військ до Польщі та 17 вересня — коли війська СРСР ввійшли до Західної України, після чого вона переходить до складу Радянського Союзу. А вже 22 вересня 1939 року у Бресті відбувається спільний радянсько-німецький військовий парад. Після чого 28 вересня відповідно до німецько-радянського договору Польща остаточно ділиться між СРСР та гітлерівською Німеччиною.

І нарешті - 22 червня 1941року Німеччина вчинила напад на СРСР. Саме тоді й почалась «Велика Вітчизняна Війна радянського народу проти фашистських загарбників» - як її називає радянська та сучасна російська історіографія.

Але ж нам – українцям – слід пам’ятати, що Війна для нас почалась значно раніше. Саме в ніч з 13 на 14 березня 1939 року з нападу Угорщини, за підтримки фашистської Німеччини на Карпатську Україну розпочалась та війна, через яку втрачено «життя майже 10 мільйонів наших співвітчизників, смерть не оминула жодну українську родину, горе увійшло в кожен український дім» - як розказує нам Президент. Але згадуючи, що “ми, діти і внуки воїнів-переможців, по праву пишаємося їхнім величним ратним подвигом. Ми з гордістю і вдячністю усвідомлюємо, що без їхнього героїзму й жертовності не постала б незалежна Українська держава, що сьогоднішня мирна, демократична й процвітаюча Європа великою мірою стала можливою завдяки мужності й незламності волелюбного українського народу”, як зауважує Ющенко, слід таки згадати про бійців Карпатської Січі, які перші перші стріли ворога, перші встали на захист власної землі.

Джерело: Вікіпедія

Козацькі ватажки Пугачов та Разін - українці

Найяскравішій постаті російської історії, герої багатьох наукових досліджень і художніх творів... Омелян Пугачов та Степан Разін за походженням, виявляється, були українцями

«Вечная малороссийская наклонность к неудовольствию» - ця риса Омелька Пугача була виокремлена в матеріалах слідчої комісії після його підступного арешту, і саме цю рису карателі вважали однією з головних причин бунтарства цього українського козака, намагаючись не помічати інших, соціально-політичних...

А тим часом Омелько Пугач був, можна сказати, чи не першим політичним діячем, який зрозумів, що поневолені народи Росії не зможуть звільнитися самотужки, поодинці, а лише після розвалу всієї колоніальної імперії.

Після придушення московськими і польськими військами гайдамацького повстання Коліївщини — в Україні, що в ньому, за деякими даними, брав участь і Омелько Пугач, він втікає аж у Передкавказзя, на Терек. У нього виникає задум об’єднати всіх козаків — запорозьких, донських слобідських, волзьких, яїцьких і підняти повстання, залучивши до нього покріпачених селян та всіх пригноблених, щоб захопити Москву і встановити скрізь «вільні козацькі порядки».

Омелян Пугач народився 250 років тому, як зазначено в офіційному висновку Оренбурзької таємної слідчої комісії від 1774 року, в «козачьей малоросійськой Зимовейской станице». На допиті ж у листопаді 1774 року він повідомив, що його дід Михайло «был Донского войска Зимовейской же станицы козак, и прозвище было ему Пугач». До речі, Бугогардівською палатою Запорозької Січі 1773 року командував полковник Пугач.

Між іншим, у цій же українській козацькій станиці Зимовейській, десь за сто років до Омелька Пугача, народився інший ватажок повстання проти царизму — знаменитий Степан Разін, теж українець.

Омелько Пугач розмовляв українською. Треба сказати, що українці становили значну, якщо не більшу частину населення Дону. Як зазначав дослідник Бронштейн, уже 1638 року на Дону налічувалося понад 10 тисяч «черкас» — українців. Та й назва столиці Донського козацького війська — Черкаськ промовля сама за себе: «черкасами» колись називали українців. Українці переважали також у Волзькому козацькому війську, значна частина їх була і в Терському та Яїцькому козацьких військах. Тож закономірно, що коли 18 вересня 1773 року на Яїку (Уралі) почалося повстання під проводом Омеляна Пугача, то українці були чи не основною його ударною силою. Колишні гайдамаки (є дані про те, що навіть сам Максим Залізняк утік з сибірської каторги і приєднався до повсталих), запорожці... Майже тисяча українських козаків перейшла на бік повстанців навесні 1774 року з російської каральної армії, посланої на придушення повстання, якою командував генерал Бібіков. Пугачовці з’явилися й на Запоріжжі.

Хтозна, якою була б майбутня доля України, якби російський уряд, спішно уклавши мир з Туреччиною, не послав проти повстанської армії Пугача свої найкращі війська, а зрадники не захопили й видали карателям свого отамана! Повстання було жорстоко придушене восени 1774-го, а 21 січня 1775-го Омелько Пугач був прилюдно замордований у Москві.

Отже, так звану селянську війну «під проводом Омеляна Пугачова» — найбільшу в історії Російської імперії, можна цілком вважати і українським повстанням проти поневолювачів, одним з важливих етапів трагічної історії наших визвольних змагань. Так само, як і повстання під проводом Степана Разіна — Стеньки Разіна, оспіваного у відомій російській пісні, який на Красній площі в Москві 6 червня 1671 року після лютих тортур був четвертований за царським указом. А тим часом і Степан Разін, і повстання під його проводом прямо пов’язані з Україною. Та й сам Степан Разін був українцем, бо народився він, як вказано в архівних документах, «в малороссийской станице Зимовейской на Дону».

Ще 1663 року Степан Разін на чолі загону донських козаків разом із запорожцями успішно воював проти кримських татар. Навесні 1670 року Степан Разін очолив народне повстання, що охопило Дон, Поволжя, Підмосков’я. Не обійшло воно й Україну. Це був спільний виступ донських і запорозьких козаків, інших поневолених Московією народів і племен проти спільного ворога — московського царя. Згодом повстання переросло у війну — після того, як до разінців приєдналися українські повстанці на чолі з полковником Острогозького полку Іваном Дзиковським. Саме він ще 1668 року таємно домовився із Степаном Разіним про спільний збройний виступ — і восени 1670-го повстанням була охоплена вся Слобідська Україна. Якби не зрада промосковськи налаштованої частини козацької верхівки, то невідомо, чим би закінчилася війна під проводом Степана Разіна. Змовники захопили керівників повстання в Україні, видали їх царю. Повстанці боролися проти гніту московського царя, за козацькі вольності і порядки. Вони прагнули свободи, їх ідеалом була козацька держава. Та в квітні 1671 року тяжко пораненого Степана Разіна захопили зрадники і видали московському царю на розправу.

Після розвалу СРСР в нинішній Російській Федерації відновлюються імперські цінності і традиції, ревізується історія, тож і Степан Разін, і Омелян Пугач та інші герої, котрі руйнували основи імперії, вважаються ледь не державними злочинцями. Що ж, з точки зору імперсько-великодержавної — можливо, й так. Але не з позицій загальнолюдських цінностей. Тож Україна повинна надати політичний притулок, хоча б посмертно, своїм дітям, передусім Омеляну Пугачу та Степану Разіну, котрі ціною свого життя наближали визволення і державність України.

Часопис "Військо України"

Щодо чергових заяв Лужкова

Мер Києва має дати гідну відповідь Лужкову

Новий мер української столиці вже 26 травня має зробити чотири наступні геополітичні заяви:

1. Тива (це її самоназва) не є законною частиною Російської Федерації, оскільки Тувінська Народна Республіка остаточно не оформила вступ до РРФСР. Київські архіви свідчать, що в 1940-х роках українські депутати в СРСР та деякі евакуйовані з України під час війни зафіксували цей факт.

2. Південно-Сахалінська область була незаконно включена до складу Сахалінської області Росії, бо Японія досі не дала згоди на приєднання своїх північних територій до РРФСР й не підписала мирний договір ані з СРСР, ані з нинішньою Російською Федерацією.

Гасло мера: "Київ – разом з Токіо!"

3. Кенігсберзька область була незаконно перейменована на Калінінградську та долучена до СРСР, адже ані ФРН, ані НДР не давали на це своєї згоди. Через це Калінінград треба або повернути Німеччині, або приєднати до Литви, яка називає цю область "Малою Литвою", або додати до Білорусі, яка була співзасновником СРСР та найбільш близькою до Калінінграда географічно частиною СРСР на момент його ліквідації в грудні 1991 року (незалежну Литву СРСР визнав у вересні 1991-го), або ще краще до України, бо нелегітимний президент Лукашенко створює союзну державу з Росією й нові території цьому диктатору давати неможна.

Гасло мера Києва: "КалИнИнград – місто українських калин, побратим наших каштанів. Калининград – історична база Балтійського флоту України!"

4. 1956 року Микита Хрущов здійснив державну зраду, ліквідувавши Карело-Фінську РСР, одну із 16 союзних республік! Не було завершено всі необхідні процедури для передачі Карело-Фінщини до складу Росії. Треба негайно повернути цю Карелію-Фінляндію до складу Фінської Республіки – члена Європейського Союзу, до якого намагається вступити Україна. Петрозаводськ для Гельсинки має бути тим, чим є Дніпропетровськ для Києва.

Гасло: "Карелія та Україна – у Євросоюзі!" (С) Ю. Свірко

90 років тому флот в Севастополі підняв українські прапори

29 квітня 1918 року вранці із Севастополя на весь світ в ефір полинула радіограма до Києва на ім’я Центральної Ради: «Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що в Севастополі, підняли українські прапори. Командувати флотом приступив адмірал Саблін».

1 листопада 1917 року при Центральній Раді в Києві було утворено Морську Генеральну Раду, до завдань якої разом із суто фаховими справами належала й українізація Чорноморського флоту. Із великих військових кораблів на бік Центральної Ради першим перейшов весь екіпаж крейсера «Пам’ять Меркурія», що стояв на рейді в Одесі. Із 12 листопада 1917 року він підіймав Український національний прапор щодня аж до 3 травня 1918 року...
Одночасно поступово «звикала» до українізації база військового флоту — Севастополь, що був взятий під протекторат Української Народної Республіки... Тож уже 22 листопада 1917 року саме в Севастополі на найновішому і найпотужнішому кораблі — лінкорі «ВОЛЯ» зукраїнізований екіпаж почав щодня підіймати Український прапор, а слідом за ним інші кораблі... Такий стан тривав до весни 1918 року, бо йшла, хоч і мирна, проте вперта політична боротьба за флот у Центрофлоті. Лише наприкінці квітня 1918 року після мирної безкровної перемоги українців у Центрофлоті на його ж пропозицію командувачем флоту було призначено контр-адмірала М.Сабліна, нащадка козацького роду, що у всьому прихильно ставився до українців.
Слід мати на увазі, що якраз на той час весь флот сильно турбувало і по-своєму лихоманило швидке просування німецьких кайзерівських військ до Криму для негайного захоплення Севастополя, а головне — Чорноморського флоту... Незважаючи на це, 29 квітня 1918 року вранці із Севастополя на весь світ в ефір полинула радіограма до Києва на ім’я Центральної Ради: «Сього числа Севастопольська фортеця і флот, що в Севастополі, підняли українські прапори. Командувати флотом приступив адмірал Саблін».
У ту ж мить на штабному кораблі флоту «Георгий Победоносец» було піднято адміральський сигнал-наказ: «Заступив у командування українським Чорноморським флотом. Адмірал Саблін».
У зв’язку з наступом кайзерівських військ, які в той же день 29 квітня, розпустили Центральну Раду в Києві, і щоб не дати німцям захопити флот, Центрофлот наказав ескадрі вирушити до Новоросійська. Виконуючи цю ухвалу, адмірал Саблін 30 квітня 1918 року вивів із Севастополя основні кораблі флоту, взявши курс на Новоросійськ. У Севастополі залишилися 25 допоміжних, старих і дрібних кораблів разом із 15 підводними човнами. Цим залишком флоту розпочав командувати контр-адмірал Остроградський, який наказав всім кораблям надалі щодня піднімати українські прапори, що неухильно всіма виконувалося.
1 травня 1918 року до Севастополя вдерлися кайзерівські війська, і в бухту зайшли два лінкори — німецький «Гебен» і турецький «Гемідос».
Під наведеними на рештку українського флоту німецькими гарматами з лінкорів і суходолу адмірал Остроградський 3 травня наказав екіпажам своїх кораблів спустити українські прапори, а натомість німці підняли свої...