Русскім миром мазані

Вже не перший раз в історії, Росія може вийти переможцем зі здавалось би незручної ситуації. Адже відомо - коли, під натиском внутрішніх або зовнішніх обставин, Москва щось обіцяє, то варто пам’ятати, що рано чи пізно вона захоче взяти своє (або те, що вважає своїм) назад.

Останні події в УПЦ МП довели, що РПЦ перечекала «смутноє время», а тепер збирається повернути втрачені позиції. Й циклічність цих дій, на прикладі вітчизняної церковної історі, видно досить добре.

Згадаємо, 1686 року, перебираючи від Константинополя контроль над Київської митрополією (цей акт Вселенський патріархат й досі називає неканонічним), Московія обіцяла все, що від неї хотіли українські ієрархи. В Грамотах царів та Московського патріарха надісланих гетьманові Івану Самойловичу та митрополитові Ґедеонові гарантувалось збереження за Українською Церквою широкої автономії.  Київська митрополія була непідсудна Московському патріархові; Київського митрополита малось обирати «за старими звичаями, і він залишається доживотно (пожиттєво – Ред. ) митрополитом», йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви; залишається Братська школа та права друкування і багато іншого.

Слід відзначити, що на момент переходу Київської митрополії з-під Константинополя під юрисдикцію Московського Патріархату до УПЦ належали такі єпархії: Київська, Чернігівська,  Луцька,  Львівська,  Перемиська, Мстиславсько-Могилівська (Білоруська).  Ці єпархії й повинні були залишитись у складі митрополії.

Проте, Москва дуже швидко стала порушувати данні нею обіцянки. Майже відразу від Київської митрополії забрали Мстиславсько-Могилівську та Чернігівську єпархії.  А через деякий час митрополити перетворились на звичайних єпископів простої Київської єпархії РПЦ.
Наступного разу Москва зіграла у піддавки з Україною на початку ХХ століття. Так, 1918 року, коли спочатку уряд УНР, а потім гетьман П. Скоропадський активно виступали за незалежність Української православної церкви, Москва «дарує автономію» церкві. Проте з приходом білогвардійців (а пізніше більшовиків) до Києва, про це «дарування» забули.

Другий раз за століття карту «автономії» УПЦ Москва розіграла під час ІІ Світової війни. Так, 18 серпня 1941 року на Соборі єпископів РПЦ у Почаєві під проводом митрополита Олексія Громадського була проголошена Українська автономна православна церква (УАПЦ). Ця «УАПЦ» визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії (увага!) «посилаючись на «Положення» Російської Православної Церкви від 1918 року, яке запевняло автономію церкві в Україні».


Цілком зрозуміло, що ця «автономна церква» була створена не від раптового прозріння промосковських попів, а тому, що тоді активно розвивалась справжня УАПЦ під керівництвом митрополита Полікарпа (Сікорського).
Слід також відмітити й ту обставину, що УАПЦ (МП) протидіючі УАПЦ, при цьому дуже активно співробітничала з німцями. Про це, до речі, багато написано в дослідженнях російських церковних істориків.

Звісно, майже вся ця УАПЦ (МП) з поверненням в Україну радянських військ дружно влилася в «стройні ряди» РПЦ, вже не згадуючи ні про яку автономію «даровану 1918 року».
І от схоже, зараз ми знаходимось в черговому поверненні на «круги своя». Коли в Грамоті Патріарха Алексія ІІ, митрополиту Київському і всієї  України від 27 жовтня 1990 року говорилось: «быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении», то в Москві сподівались, що прийде час, коли все це можна буде забути.
Здається, за їх розрахунками, цей час настав. Користуючись хворобою Митрополита Київського та всієї України Володимира, промосковські сили, що домінують в синоді, взяли владу над УПЦ до своїх рук.


Виступивши проти прямої волі Володимира – не скликати собор, ці архієреї поставили себе фактично поза церковними канонами. Проте, в них є досить міцна «криша» в особі патріарха Кіріла, який ще на початку лютого заявив про «недієздатність» митрополита, тим самим санкціонувавши всі наступні дії промосковських єпископів.

Росія відчула, що надійшла слушна нагода зробити з УПЦ (МП) всього лиш невід’ємну частину РПЦ. І після «синодального періоду» правління, дочекавшись, коли прийде черга обирати нового предстоятеля, Москва вже спокійно призначить того, кого потрібно.

Так вже було в історії. А історії властиво повторюватись – якщо з неї не роблять правильні висновки. Схоже, що до своїх власних правильних висновків православна Україна ще не дозріла.

Тиждень

Читайте також: 

Куди піде УПЦ МП ?


Філарет не проти зайняти місце Володимира?