Куди піде УПЦ МП ?

Останні події, що пов’язані з погіршенням здоров’я предстоятеля Української православної церкви (Московського Патріархату) митрополита Київського та всієї України Володимира, наочно продемонстрували, що змін бояться не тільки в середині самої УПЦ. З явним напруженням очікують змін й представники інших гілок українского православ’я, й греко-католики. Якихось різких коливань в релігійному житті країни побоюється вітчизняна влада й політикум. Єдиним, хто активно очікує цих змін є Москва, якій вже давно не терпиться розібратися з «самостійністю» УПЦ.

Становлення самоуправства.

Офіційно історія УПЦ МП починається з Архієрейського Собору Російської православної церкви 1990 року, коли українській церкві було надано «незалежність і самостійність в управлінні». Наданням статусу з таким розмитим формулюванням, Москва прагнула нейтралізувати бажання українських церковних діячів отримати канонічний автономний або автокефальний статус. Тоді ж було скасовано попередню назву церкви - «Український Екзархат» .

Фактично історія Української православної церкви, а саме так люблять себе називати багато її діячів – без приставки МП, почалась з Харківського собору 1992 року. На якому, за активної підтримки Москви, частина українського єпископату відійшла від «розкольника» - тодішнього митрополита Київського та всієї Україні Філарета, та обрала заочно (сам він був закордоном) нового предстоятеля - митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Подальший розвиток історії довів, що праві були ті російські діячі, що стверджували, що «этим хохлам вообще доверять нельзя».

Митрополит Володимир, який деякий час сприймався багатьма як рука Москви, зайняв цілком незалежницьку, хоча й доволі обережну, позицію. Отримавши, відповідно до рішень РПЦ, статус «самоуправляємої церкви з широкими правами автономії», Українська православна церква має право вести всі свої внутрішні справи самостійно. В тому числі, без згоди Москви, відбувається призначення або звільнення не лише священників, але й єпископів та митрополитів. Також і обрання глави церкви – митрополита Київського та всієї України – повинно відбуватися серед ієрархів УПЦ й самими українськими єрархами, без втручання або погодження кандидатури в Москві.

Поки був живий патріарх Алексій ІІ, вплив на внутрішнє життя УПЦ (МП) був обмеженим, це пов’язували як з внутрішньополітичними проблемами в самій Росії, так і з, начебто, існуючими домовленностями між патріархом Московським та митрополитом Київським. Свою роль в мінімізації впливів РПЦ зіграли й достатньо однозначна позиція Леоніда Кучми в цьому питанні, та протидія (хоча б моральна) цьому впливу з боку Віктора Ющенка.

За ці 20 років в середовищі УПЦ МП виросли й закріпились на своїх посадах, цілий ряд священослужителів, які не були напряму пов’язані з РПЦ ще радянського вишколу, й які більш прихильно ставляться до ідеї закріплення автономії (якщо не автокефалії) УПЦ де-юре. Проте, це здебільшого молоді люди, які тільки починають підніматися по церковній ієрархії. В той же час, на найвищих посадах в УПЦ МП та серед членів Синоду залишились ті люди, які активно боролися з «розкольниками» з УПЦ КП та УАПЦ, й бачать свою місію в збереженні повної єдності з РПЦ.

Пошуки наступника

Відкрито називати імена можливих предендентів на Митрополичий престол, або говорити про фактичний розподіл сил всередині самої УПЦ МП, представники цієї церкви відмовляються. Проте, в неофіційних розмовах, більшість з них щиро підкреслюють ту думку, яку було офіційно об’явлено відразу після погіршення стану здоров’я Володимира  - церква молиться за його здоров’я.

Дійсно, за двадцять років своєї наполегливої й плодотворної праці, митрополит Володимир зумів встановити такий статус-кво, зумів так поєднати розрізнені, а часто й протилежні інтереси різних угрупувань всередині церкви, що будь-який, навіть наймешний повштовх може призвести до т.з «ефекту доміно», коли може завалитися вся її велична й відлагодження структра.

Хоча Москва й є тим, хто є найбільш підготовлений та тим, хто найбільш очікує на прейдешні зміни, але й вона їх також боїться. Вірніше боїться того, що щось піде на за її сценарієм. Цей страх найкраще продемострували події й реакції, які можна було спостерігали влітку цього року, під час проведення Собору УПЦ МП. Тоді в РПЦ злякались, що Київ задумав провести операцію «наступник», й обрати нового митрополита Київського, замість Володимира, який добровільно піде у відставку. Саме при таких розкладах, за пливу та авторитету Володимира, могла бути обрана найбільш незручна для Московської патріархії кандидатура. Але на Соборі нічого такого не відбулось, окрім чергового підтвердження самостійного статусу УПЦ, яка без дозволу патріарха, а лише з його «благословення», може проводити Собори, ухвалювати статути, та вирішувати інші питання життєдіяльності церкви.

Якщо ж все-таки казати, про можливих кандидатів на посаду митрополита Київського та всієї України, то серед найбільш вірогідних зараз називають: митрополита Донецького Іларіона, Митрополита Одеського Агафангела й Митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла. Якщо перші два займають явну проросійську позицію, то намісник Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь), хоча й не був помічений в проукраїнських настроях, проте й намагається дистанціюватись від Москви. І це, може бути пов’язане, не стільки з бажанням відстоювати самостійсність українського православ’я, як з тим, що він розуміє, що будь-яка особа підтримана Московою рано чи пізно поставить питання про те, щоб контролювати Києво-Печерську лавру. А митрополит Павло, як достатньо вправник керівник, не може дозволити комусь це зробити. Тому він, як і багато інших ієрархів УПЦ МП, які знайшли своє власне місце в церкві, зацікавленний, щоб всі питання вирішувалось тут в Україні, а не за її межами. Адже саме в Україні вони мають вплив в церкві й знають як домовлятися з владою з усіх питань, в тому числі й про бюджетну допомогу на «реставрацію та відбудову» храмів. А якщо прийде «рука Москви» зі своїми зобов’язанями та завданнями перед Білокам’яною, то багатьом доведеться позбавитись своїх поважних місць.

Що ж стосується саме тих ієрархів, яких прийнято називати проросійськими (або прокремлівськими), то серед них, окрім вже згадуваних Іларіона та Агафангела, є ще митрополит Дніпропетровський Іриней, «великий друг Путіна» архієпископ Тульчинський Іонафан, архієпископ Львівський Августін та архієпископ Сумський Євлогій. До промосковських діячів, але з особливою позицією, відносять Митрополита Чернівецького Онуфрія.

Якщо московське лобі є в УПЦ достатньо чисельним, впливовим й дуже галасливим у просуванні своїх (а точніше – чужих) інтересів, то проукраїнська позиція тут виглядає набагато слабшою. Єдиним ієрархом, який дозволяє собі відкрито виступати за автокефалію УПЦ та на захист всього українського в церкві є митрополит Черкаський Софроній.

Більшість же церковних діячів в УПЦ МП намагаються ніяк не афішувати свою особисту позицію, й готові підтримати (під певні гарантії) того, хто виявиться сильніший. Хоча й тут виділяється група найбільш наближених до митрополита Володимира, яких хоча й не розглядають, як основних претендентів на обрання, проте при сприятливих обставинах, вони можуть ними стати. Це голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександр та керуючий справами УПЦ  архієпископ Білоцерківський Митрофан. Саме ці кандидатури є тими, хто здатен буде зберегти існуючий в церкві статус-кво, в збережені якого зацікавлені багато священослужителів УПЦ МП. Проте, наскільки зацікавленні в збережені цього стану в Москві - ми вже казали.

Що скажуть в Києві?

Головним для Російської православної церкви є не стільки нейтралізувати можливий рух УПЦ МП в напрямку автономії, й навіть не стільки проштовхнути на місце глави української церкви промосковського кандидата, скільки взяти під свій контроль все життя церкви. Й в канцелярії патріарха й в Кремлі розуміють, що час грає не на їх користь. Ще 5-10 років самостійсного плавання, й в українська православна церква стане українською не лише за назвою, але й по суті.

Проте, якщо в Москві вирішать піти на радикальні кроки, й надати патріарху Кирилу титуту «Патріарха Московського, Київського і всієї Русі» або проштовхнути на Київську митрополію праву руку глави РПЦ митрополита Іларіона Алфеєва, то це може призвезти не тільки до зростання напруження в середині УПЦ МП, але й до червого розколу. Хоча ситація навколо призначення нового митрополита Харківського, яке вже декілька разів анонсували, й декілька разів відкладали – а нагадаємо, що саме на цю посаду може бути призначений з Москви митрополит Іларіон, а потім, як «український» ієрарх претендувати на Київський престол – й говорить про серйозну боротьбу, що відбувається не тільки всередині УПЦ МП, але й між Києвом та Москвою, проте вирішальним можуть виявитись не ці чинники.

Позиція української влади, й особисто президента – ось те, що може мати вирішальний вплив на долю УПЦ МП. Зрив останьої запланованої зістрічі між Віктором Януковичем та Кирилом, під час візиту патріарха до Чернівців, наочно показав, що сторони не можуть знайти порозуміння.

І в президента, і в його оточення вже пройшов період єйфорії від інтеграції з Росією, період наівної віри в те, що в обмін на добрі кроки в бік Москви, її влада зробить відповідні кроки на зустріч. Нинішня українська влада почає на власній шкурі розуміти, що готова приймати, але дуже рідко готова щось віддавати. Тому якщо Віктор Федорович Янукович хоче бути президентом України, а не просто певною фігурою, якою керують ззовні, то він повинен дбати про те, щоб українська церква була керована сама собою, а не була інструментом зонішнього втручання або зовнішнього впливу.  За ці два роки, він значною мірою зрозумів, що є намагання використовувати УПЦ МП саме як інструмент російської політики і російського впливу.

А враховуючи те, що українська влада вона декларує стрункість владної вертикалі й порядок й контроль в усіх процесах, то вона зацікавленна й в тому, щоб мати вплив й в духовній сфері. Тим більше, на відміну від влади, церкві довіряє до 70 % населення України. Тому, якщо ні російська церква, ні російська влада не буде стояти осторонь питання обрання Митрополита Київського та всієї України, то щонайменше для того, щоб нейтралізувати ці негативні для себе впливи, українська влада має зробити адекватні за впливом й результатом кроки, щоб хоча б вирівняти ситуацію. Адже можлива дестабілізація церкви, особливо такої великої й впливової в суспільстві як УПЦ МП нікому, а в першу чергу українській владі непотрібна.

Коментарі:

Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський УПЦ КП, голова Інформаційного управління Київської Патріархії.

Від того, хто буде наступником Володимира залежить чи буде існувати сама УПЦ (МП). Теоретично може розглядатися варіант, коли пришлють й продавлять якогось наближеного до патріарха кандидата. Проте й в самій церкві Московського патріархата в Україні є десятки єпископів, які достойні зайняти цю посаду.

Митрополит Володимир не тільки зберігав баланс сил в середині УПЦ (МП), він йшов на діалог з іншими українськими православними церквами, щодо подолання розділення, а це багатьма в Москві сприймалось негативно. Але він вважав за потрібно спілкуватися зі своїми співбратами й шукати шляхи для примирення. Якщо ж зараз Москва буде поводитись занадто грубо в Україні, то може виникниту ще одне розділення, тепер вже в середині УПЦ (МП).

Також потрібно враховувати вплив на церкву не тільки з боку влади, але й з боку великого бізнесу. Всім відомий Віктор Нусенкіс, який бачить свої місію, в тому, щоб тримати Україну в єдності з Росією. А враховуючи його фінансові можливості, він (а також інші) можуть спробувати якимось чином вплинути на майбутні вибори митрополита.

Iгоp (Ісіченко),  Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ 

Що стосується ситуації в УПЦ МП, то здається некоректним переоцінювати національний чинник у неминучих інтригах довкола предстоятеля. Політична риторика, якою маскуються амбітні цілі
учасників змагання за владу, - лише засіб здобути підтримку або принаймні прихильність позацерковних середовищ. Реальні перспективи суспільного служіння УПЦ МП прямо залежать від майбутньої політичної доктрини Києва та потужності Кремля.

Самостійною - позиція УПЦ МП в осяжному майбутньому навряд чи зможе стати. Навряд чи можна говорити про промосковське лобі в церкві, належній до Московського Патріярхату. Вона вся, в усякому разі її єпископат, об’єктивно складає промосковське лобі.

З кон’юнктурних міркувань декому вигідніше вдавати в певні моменти прихильників більшої незалежності, але це не більш як "вольнодумствування в шинку" (коли пригадати Шевченка).

І хоча Московський Патріярх і його кремлівські покровителі матимуть безперечний вплив на визначення майбутнього предстоятеля УПЦ-МП, сподіваюся, що все ж вирішальною буде позиція українського єпископату.

На моє глибоке переконання, найоптимальнішим для України й Православної Церкви в цілому є повернення її здорової частини під омофор Вселенського Патріярха, а відтак входження до єдиної Української  Православної Церкви без додатків КП чи МП.

"Український тиждень"