В УПЦ МП розколу не буде

Незважаючи на резонансну інформаційну війну, яка вилилась на шпальти ЗМІ в останні дні й точилась між «промосковською» й «проукраїнською» частинами УПЦ МП, можна сказати, що конфлікт в цій церкві завершується. Москва втримала церкву на своїй орбіті впливу, з якої УПЦ мала шанси зійти, й тепер буде поступово збільшувати свою присутність в Україні.

Синод 21 лютого поставив, якщо не остаточну, то дуже важливу крапку в протистоянні між прихильниками автокефального курсу розвитку УПЦ МП й проросійськими силами, які хочуть ліквідувати статус «самоуправної з широкими правами автономії» в церкві. Спочатку, за повідомленням джерел з самої УПЦ, на цьому синоді планувалось обговорювати два основні питання: вивести з постійних членів особистого секретаря й праву руку митрополита Володимира - архієпископа Олександра (Драбинка) та визнати недієздатним самого митрополита. Для цього планувалось або створити відповідну комісію, уповноважену вирішити це питання, або оперативно ухвалити рішення про недієздатність голови УПЦ МП, використовуючи внутрішній церковний ресурс.

Знаючи про такі наміри, Володимир надсилає лист до членів синоду, в якому пише, що проведення цього засідання є недоцільним. «Скликання Священного Синоду УПЦ, згідно з п. 3 розділу IV Статуту про управління УПЦ, належить виключно до компетенції предстоятеля Української православної церкви (містоблюстителя)», — було зазначено у листі, а митрополит такого дозволу не давав.

Проте, церковні канони, як і світські закони, як дишло. З історії відомо багато прикладів, як в православній, так і в католицькій церкві, коли одні й ті самі правила по-разному трактувались, в залежності від насущних потреб владоможців.

Тут слід відмітити, що в УПЦ МП всі сторони конфлікту найбільше бояться нового розколу. «Автономісти» розуміють, що в разі виникнення відкритого конфлікту вони отримають статус «неканонічних» й «розкольників», а Москва не хоче посилення впливу УПЦ КП, до якої, скоріш за все, ті приєднаються. Крім того, РПЦ не зацікавлена, поки що, в знятті вивіски «українська» зі своєї філії в Україні.

Тому, щоб все відповідало букві канону, перед самими зборами, архієреї завітали всім синодом до лікарні в який знаходиться хворий Володимир. Поскілкувавшись з ним, та отримавши «особисте благословення», всі формальні процедури були вирішені, й синод відбувся. Як розповів потім один з учасників зустрічі: «Митрополит Володимир має право змінювати свою думку…». А враховуючи той фізичний стан, в якому перебуває митрополит, можна тільки здогадуватись, як все було насправді.

На синоді було прийняте тільки одне з двох резонансних рішень. Скоріш за все, не було створено комісію щодо стану здоров'я Володимира, оскільки це викликало б нову хвилю обговорення в суспільстві й ще більш прискіпливу увагу ЗМІ до подій в церкві. А цього ініціаторам синоду не потрібно.

Усунувши архієпископа Олександра (Драбинка) з усіх ключових посад, проросійські сили, з одного боку прибрали конкурента, з другого показали всім – хто в церкві «хазяїн». В мотивації до його звільниення з посади голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП та з посади головного редактора офіційного сайту церкви, сказано наступне: «він дозволяє собі в ефірі світських загальнонаціональних засобів масової інформації, які і без того ставляться до нашої Церкви з необгрунтованою упередженістю, відкрито виступати з критикою рішень Вищої Церковної влади, штучно протиставляючи Священний Синод Української Православної Церкви її Предстоятелю, що є наклепом на соборний розум Церкви і хулою на Духа Святого. Він дозволяє собі недвозначно порочити своїх співбратів-архіпастирів, членів Священного Синоду УПЦ, організовує публікацію в антицерковних ЗМІ строго конфеденційних церковних документів, призначених для ознайомлення виключно членам Священного Синоду..».

Отже, видавши це за особистий конфлікт, організатори змогли заручитись підтримкою навіть тих єпископів, які також вважаються наближеними до Володимира. Так, після синоду, керуючий справами УПЦ, архієпископ Митрофан заявив: «владика Олександр не правильно коментував рішення Священного Синоду. Представляв все, що діється на Синоді як захоплення влади в Церкві, відсторонення Блаженнішого Митрополита Володимира від управління Церквою… Були і інші подібні висовування, які несли багато не зрозумілого і проблемного в церковному середовищі».

Слід відмітити, що хоча прихильники курсу архієпископа Олександра (а по суті митрополита Володимира) є як серед ієрархів, так і серед багатьох священників, але зараз можна вважати конфлікт завершенним. Ніхто в УПЦ МП не хоче розколу, всі його бояться. Й як, за часів Володимира, промосковські сили вимушені були терпіти всі дії щодо закріплення автономії церкви, так і зараз, при фактичному правлінні промосковського синоду, всі будуть пасивно спостерігати за збиженням УПЦ МП та РПЦ.  

Цікавим є й той факт, що церковно-ідеологічний центр - Московська Патріархія абсолютно «усунулась» від цієї ситуації. Окрім скупих слів патріарха Кирила, про те, що «Володимир є недієздатним», звідти немає якихсь офіційних чи напівофіційних. Як відзначив релігієзнавець Анатолій Бабинський: "Це свідчить, що ситуація їх цілком влаштовує. Більше того, вони зажди зможуть сказати, що УПЦ - самостійна Церква, а «ми не втручаємось, ви ж бачите». Фактично так і є, український єпископат сам керує церквою і сам вирішує, що їм робити доцільніше. Звісно, якщо б процеси були іншими, ніж сьогодні, то заяви й втручання з боку Москви були б. Але все пішло за необхідним сценарієм, тому немає потреби прямого впливу".

В такій ситуації, саме питання – хто буде наступником Володимира – встрачає свою актуальність. Незалежно від того, буде це митрополит Одеський Агафангел, Донецький Іларіон, Чорнобильський Павло, чи хтось інший - поставленні вони будуть на цю посаду активною проросійською більшістю в керівництві церкви. А тому виконуватимуть ту роль та функцію, яку від них очікує Москва. А саме: ліквідація всіх надбань «самоуправління» за двадцять років керівництва церквою митрополитом Володимиром.

Коментар експерта: релігієзнавесь Анатолій Бабинський

Думаю, ніхто не скаже, як саме далі будуть розвиватись події, але "бліцкріг" вже проведено. Синод, й сам факт його скликання, показав, що рішення і далі можуть (і будуть) спокійно прийматись, не зважаючи ні на які перепони, чи якісь заяви з боку Блаженнішого Володимира. В УПЦ МП на сьогодні існує панічний страх розколу: головна ціль - зберегти Церкву в такому вигляді як вона є, незважаючи на те які процеси відбуватимуться. І їх можна зрозуміти.

Але проблема тут не тільки в самій УПЦ, це системна проблема цілої Православної Церкви у світі. Проблема в тому, що немає чітких "правил гри" (це стосується і питання автокефалії).

Більшість парафій УПЦ МП навряд чи згодяться з тими шовіністичними поглядами, які проголошує митрополит Агафангел, і якщо в майбутньому курс УПЦ зміниться на будівництво "Русского мира", чим не займався митрополит Володимир, то можна чекати реакції саме від церковного народу і провінційних священиків. І в цій ситуації Україна унікальна, бо тут є доволі потужна структура УПЦ КП, яка в цих процесах може зіграти значну роль. 

Павло Берест

П.С. Після виходу матеріалу з'явилось інтерв'ю бл. Володимира про те, що розколу в церкві немає.

Так ніхто особливо й не сумнівається про розкол. Тут справа в тому, що всю церву ведуть до Кремля, а вона й пручатись не збирається. Кожен бо за свій теплий прихід й щедрих парафіян переймається, а не про глобальні питання..

Грузія поверне собі Хрестовий монастир в Єрусалимі

Уряд Грузії вживає всіх заходів для повернення Хрестового монастиря, розташованого в Єрусалимі, грузинській державі та грузинській церкві, заявив в суботу на зустрічі з офіцерами, солдатами і кадетами у військовій академії Міноборони Грузії в Горі президент Грузії Михайло Саакашвілі.

«У перший же приїзд до Єрусалиму я поставив це питання і переговори з цього приводу йдуть», зазначив він. Саакашвілі підкреслив, що більш того, це питання буде вирішено позитивно і після багатьох століть Хрестовий монастир знову стане грузинським. «Цей монастир частина нашої історії і ми повинні її повернути ГПЦ», - зазначив він.

Саакашвілі також зазначив, що для Грузії важливо зберегти і свої церкви в Туреччині і з цієї проблеми також йдуть переговори.

«Ми зобов'язані забезпечити їх збереження, оскільки вони належать нашій історії і нашому народові», підкреслив президент, повідомляє "Грузія Онлайн".

Читайте також:

Грузинський патріарх Ілля ІІ процитував Григорія Сковороду й порозмірковував про складнощі життя..

Русскім миром мазані

Вже не перший раз в історії, Росія може вийти переможцем зі здавалось би незручної ситуації. Адже відомо - коли, під натиском внутрішніх або зовнішніх обставин, Москва щось обіцяє, то варто пам’ятати, що рано чи пізно вона захоче взяти своє (або те, що вважає своїм) назад.

Останні події в УПЦ МП довели, що РПЦ перечекала «смутноє время», а тепер збирається повернути втрачені позиції. Й циклічність цих дій, на прикладі вітчизняної церковної історі, видно досить добре.

Згадаємо, 1686 року, перебираючи від Константинополя контроль над Київської митрополією (цей акт Вселенський патріархат й досі називає неканонічним), Московія обіцяла все, що від неї хотіли українські ієрархи. В Грамотах царів та Московського патріарха надісланих гетьманові Івану Самойловичу та митрополитові Ґедеонові гарантувалось збереження за Українською Церквою широкої автономії.  Київська митрополія була непідсудна Московському патріархові; Київського митрополита малось обирати «за старими звичаями, і він залишається доживотно (пожиттєво – Ред. ) митрополитом», йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви; залишається Братська школа та права друкування і багато іншого.

Слід відзначити, що на момент переходу Київської митрополії з-під Константинополя під юрисдикцію Московського Патріархату до УПЦ належали такі єпархії: Київська, Чернігівська,  Луцька,  Львівська,  Перемиська, Мстиславсько-Могилівська (Білоруська).  Ці єпархії й повинні були залишитись у складі митрополії.

Проте, Москва дуже швидко стала порушувати данні нею обіцянки. Майже відразу від Київської митрополії забрали Мстиславсько-Могилівську та Чернігівську єпархії.  А через деякий час митрополити перетворились на звичайних єпископів простої Київської єпархії РПЦ.
Наступного разу Москва зіграла у піддавки з Україною на початку ХХ століття. Так, 1918 року, коли спочатку уряд УНР, а потім гетьман П. Скоропадський активно виступали за незалежність Української православної церкви, Москва «дарує автономію» церкві. Проте з приходом білогвардійців (а пізніше більшовиків) до Києва, про це «дарування» забули.

Другий раз за століття карту «автономії» УПЦ Москва розіграла під час ІІ Світової війни. Так, 18 серпня 1941 року на Соборі єпископів РПЦ у Почаєві під проводом митрополита Олексія Громадського була проголошена Українська автономна православна церква (УАПЦ). Ця «УАПЦ» визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії (увага!) «посилаючись на «Положення» Російської Православної Церкви від 1918 року, яке запевняло автономію церкві в Україні».


Цілком зрозуміло, що ця «автономна церква» була створена не від раптового прозріння промосковських попів, а тому, що тоді активно розвивалась справжня УАПЦ під керівництвом митрополита Полікарпа (Сікорського).
Слід також відмітити й ту обставину, що УАПЦ (МП) протидіючі УАПЦ, при цьому дуже активно співробітничала з німцями. Про це, до речі, багато написано в дослідженнях російських церковних істориків.

Звісно, майже вся ця УАПЦ (МП) з поверненням в Україну радянських військ дружно влилася в «стройні ряди» РПЦ, вже не згадуючи ні про яку автономію «даровану 1918 року».
І от схоже, зараз ми знаходимось в черговому поверненні на «круги своя». Коли в Грамоті Патріарха Алексія ІІ, митрополиту Київському і всієї  України від 27 жовтня 1990 року говорилось: «быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении», то в Москві сподівались, що прийде час, коли все це можна буде забути.
Здається, за їх розрахунками, цей час настав. Користуючись хворобою Митрополита Київського та всієї України Володимира, промосковські сили, що домінують в синоді, взяли владу над УПЦ до своїх рук.


Виступивши проти прямої волі Володимира – не скликати собор, ці архієреї поставили себе фактично поза церковними канонами. Проте, в них є досить міцна «криша» в особі патріарха Кіріла, який ще на початку лютого заявив про «недієздатність» митрополита, тим самим санкціонувавши всі наступні дії промосковських єпископів.

Росія відчула, що надійшла слушна нагода зробити з УПЦ (МП) всього лиш невід’ємну частину РПЦ. І після «синодального періоду» правління, дочекавшись, коли прийде черга обирати нового предстоятеля, Москва вже спокійно призначить того, кого потрібно.

Так вже було в історії. А історії властиво повторюватись – якщо з неї не роблять правильні висновки. Схоже, що до своїх власних правильних висновків православна Україна ще не дозріла.

Тиждень

Читайте також: 

Куди піде УПЦ МП ?


Філарет не проти зайняти місце Володимира?

Корисні поради журналістам

Відомий журналіст та ватиканіст Андреа Торнеллі в своєму блозі на Vatican Insider написав дуже важливий текст, який переклав українською Анатолій Бабинський.

Дорогі друзі, вчора я брав участь у зустрічі, яку провів із журналістами кардинал Анджело Скола, у день свята нашого покровителя, святого Франциска Сальського, єпископа Женевського і Доктора Церкви, який жив між 1567 і 1622. 

Архієпископ почав свій виступ, цитуючи деякі прекрасні уривки із його «Введення в благочестиве життя (La Filotea)». Ці слова, залишаються  такими самими правдивими, якими вони були в час їхнього написання, і можуть слугувати свого роду mini vademecum (путівником) для тих, хто працює на полі інформації.

«Кожного разу, коли я говорю про мого ближнього, язик в моєму роті, це немов скальпель у руках хірурга, який хоче зробити надріз поміж між нервами і сухожиллями. Мій порух повинен бути точним, ні більшим, ні меншим, ніж правда».

«Говори спокійно, чесно, щиро, просто і правдиво, без особливих прикрас. Тримайся подалі від двозначності, хитрості та вдавання . Це правда, що не всі правдиві речі можуть бути завжди озвучені, але ні за яких обставин це правило не повинне йти проти правди (шкодити правді)».

«В процесі  тлумаченні фактів необхідно завжди робити це з милосердям. Ти завжди повинен діяти таким чином, Філотеє, і завжди інтерпретувати факти підтримуючи ближнього. І, коли є сотня різних аспектів дії, ти завжди повинен зосередити увагу на найбільш позитивному...»

«Праведна людина, коли не може знайти виправдання вчинку або наміру людини, яку він знає як людину гідну, то відмовляється від прийняття будь-якого рішення, він забуває про це і залишає суд Богу... Коли ми не можемо пробачити гріх, давайте принаймні, зробимо його гідним жалю, пояснюючи його, незнанням або слабкістю».


Читайте також:
Грузинський патріарх Ілля ІІ процитував Григорія Сковороду й порозмірковував про складнощі життя..

"ТойХтоПройшовКрізьВогонь" третій тиждень лідирує в кінопрокаті

За три тижні прокату вітчизняний фільм "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" зібрав більш ніж $ 100 119. Крім того, він вже другий тиждень входить до Топ-10 за данними міжнародного рейтингу "Бокс-офіс".

Вперше в новітній історії вітчизняного прокату, спродюсований повністю в Україні, фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» увійшов до чільної десятки міжнародного рейтингу. Фільм зайняв 8-ту позицію (минулого тижня був 9-й) з вельми непоганим результатом, повідомляє сайт "Кіно-Театр".

Український фільм «Тойщопройшовкрізьвогонь» продовжує бути головним ньюсмейкером українського бокс-офісу. Ось і протягом уїк-енду 9-12 лютого 2012 року, додавши лише 5 копій, фільм Михайла Іллєнка додав у зборах 102 відсотки, зібравши 27 280 доларів за цей час. На перший погляд результат непримітний, але тільки на перший – в середньому на копію він збирав 1300 доларів, тоді як оскарівські номінанти «Бойовий кінь» Стівена Спілберга та «Нащадки» з Джорджем Клуні в головній ролі збирали всього по 515 та 897 доларів відповідно.

Цікаво, чи й надалі зростатимуть збори цього українського фільму і в якій частині України його дивляться інтенсивніше.

Через те, що фільм вийшов в прокат з малою кількістю копій, він не може конкурувати на рівних з голівудськими чи російськими стрічками. Однак, представники фільму стверджують, що на прохання глядачів, вони постійно збільшують кількість копій, які йдуть в українському прокаті.

Виконавець однієї з головних ролей Віктор Андрієнко каже: "Люди голосують за це кіно гаманцями. Середні українці погоджуються витратити 40 грн, щоб подивитися саме цей фільм. Буває, глядачі виходять після перегляду зі сльозами", пише Gazeta.ua.

Український кінодистрибютор Богдан Батрух зазначив, що стрічка Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь" стала першим українським фільмом, який повноцінно з'явився у загальноукраїнському прокаті. Бюджет фільму становить 16 млн гривень. Тому, щоб стрічка окупилася, її мають подивитися приблизно 530 тисяч людей.

"Ми починаємо бути нормальним народом. Морально стрічка окупиться. Фінансово – не можу доки сказати. Щоб дізнатися, який потенціал у фільму, перше, що треба зробити — порівнювати з чимось. А у нас просто немає з чим. Стрічка у правильному жанрі. Як кажуть китайці, велику дорогу починають з першого кроку", - зауважив кінодистрибютор.

Зараз продюсери замовили ще 10 копій фільму. "В Україні ще не повністю сформоване виробництво копій фільму. Якщо "Діджитал" можна замовити у будь-якій країні, то з плівкою 35 міліметрів виникають проблеми", - додав Богдан Батрух в Gazeta.ua.

"ТойХтоПройшовКрізьВогонь" поводить себе у прокаті не як більшість фільмів. Зазвичай стрічка збирає найбільше глядачів у перший тиждень прокату. Потім їхня кількість поступово спадає. Ця ж із кожним тижнем збирає все більше глядачів. По-перше, українці не мають досвіду дивитися український фільм, котрий був би фільмом, а не якимось артхаузним продуктом. По-друге, ті, хто вже бачив стрічку сказали, що вона дійсно непогана.

Також, як повідомляв "Тиждень", на цьогорічне Берлінале поїхав й фільм Михайла Іллєнка про українського індіанця.

До мощей Святого Валентина можна доторкнутись в Самборі

Мощі Святого Валентина – покровителя подружжя й закоханих знаходяться в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в місті Самбір (Львівська область).  

Щороку, 14 лютого тисячі паломників прибувають до цього древнього галицького міста попрохати заступництва у святого та доторкнутися до його мощей.

Валентин жив у Римі, в середині ІІІ ст. за часів імператора Клавдія. Майбутній святий був лікарем та священиком. В ті часи римська влада забороняла одруження для солдат й проповідувати християнство. Але Валентин був ревним слугою Божий, й безстрашно вінчав всіх закоханих. За це його схопили, катували та 14 лютого 269 року стратили. Завдяки його праведному життю та мученицькій смерті за віру Христову Валентина відразу причислили до лику святих. Його було поховано на кладовищі Присціли в Римі. Пізніше його тлінні останки були перенесені до храму, який подубував Папа Римський Юлій на місці, де було страчено мученика. В період Середньовіччя мощі св. Валентина були перенесені до церкви св. Пракседи. Поступово, менші частини молей були передані: до храмів св.. Валентина та Севастяна у Римі, у Болоні, та в ряд церков Франції. Деякі мощі були перевезені до костелу шотландського Глазго та польського Познаня, де знаходиться також чудотворна ікона св. Валентина.

13 травня 1759 року Апостольська Столиця – Рим передала храму Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі велику частину мощів Св. Валентина, які зараз знаходяться у скляній домовині невеликого розміру в бічному престолі південної стіни церкви. Мощі складають: череп святого, окремі кістки та камінь з гробу святого в Римі. Поряд заходиться капсула з миром з мощів.

Згодом, Ватикан передав через Царгородського патріарха документ, яким підтверджує правдивість молей Св. Валентина, що знаходяться в Самбірській церкві. До передачі мощей прислужилось дві події – об’явлення Чудотворної Самбірської ікони Богоматері (1727 р.) та посвячення нової мурованої парафіяльної церкви (1738 р.).

Отже, вже майже 300 років мощі Святого Валентина є в Самборі, та й по всій Україні, великим джерелом Божої благодаті. Славу й чуда цих мощей стверджують як хроніки, так і сучасні свідчення очевидців. 

Про потребу заснування Православного Університету

Гарна ініціатива. Шкода, що в Україні її нема кому зреалізувати на належному рівні..

В кращому випадку все закінчиться як з питанням "діалогу між православними" - нічим.

"Як людина, яка віддала 20 років свого життя не тільки викладацькій, але й управлінській роботі в системі вищої освіти, я переймаюся проблемами розвитку української вищої школи й виходу її на світові обшири. Упродовж останніх років я активно пропагую ідею заснування міжнародного Українського університету з потужною онлайновою базою. В силу специфіки державного управління наукою та вишами в Україні, мій проект, ясна річ, не знаходить підтримки. Втім, я мене більшою мірою турбує пасивність моїх колег-професорів, оскільки за їхньої активної підтримки та участі ми могли б реалізувати цей проект за межами України (наприклад, у США).

Від часу заснування Українського католицького університету не дає мені спокою й думка про те, що було б добре мати також і УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

Що стосується римо-католицької церкви, то створення цивільних, мирських університетів є давньою традицією. У Старому Світі успішно працює ціла низка університетів, заснованих колись із благословіння Ватикану різними угрупуваннями католиків. Спеціальні католицькі університети існують ледве чи не в більшості країн світу, де домінує римська церква.

Мають свої університети й протестанти. Вони знані як християнські. Цікаво, що засновують свої університети не тільки головні, наймасовіші течії в протестантстві, а й менш потужні чи й просто малі. Наприклад, меноніти мають у Північній Америці аж два університети.

Проф. Д-р Володимир Іваненко, Вашингтон, США

Зовсім інша картина у православ’ї. Має православний університет Антіохійська церква. Заснували православний університет і греки; правда, не в Греції чи США, де мають потужну церкву, а в… Африці. Ось уже двадцять років поспіль діє під егідою РПЦ Православний Свято-Тихонівський гуманітарний університет у Москві. До цього ще можна додати православні інститути нижчого, ніж університет рівня, один із яких працює під егідою Вселенського патріарха в США. На цьому по суті перелік і вичерпується. Я вже не кажу про те, що жоден із цих православних вишів навіть не наблизився до того рівня й авторитету, якого зажили католицькі й протестантські університети.

Цікаво, що жодна з українських православних церков поки що навіть не починає розмов про створення правосланих вишів, задовольняючись парою духовних академій та невеликою мережею семінарій, які готують кадри для внутрішніх потреб церков. Ми добре знаємо, що загальний освітній рівень підготовлених там священиків залишає бажати кращого, оскільки викладацький склад академій та семінарій, як правило, не мають відповідної університетської освіти, а що вже казати про наявність у них учених ступенів та професорських звань.

Мені, звичайно, скажуть, що проблема створення Українського православного університету спричинюєтьсся розколом українського православ’я на різні юрисдикції і що цю проблему проблему буде вирішено після створення єдиної Помісної православної церкви. Аргумент, звичайно, дуже вагомий. Тільки ж один Бог знає, як довго ще триватиме процес об’єднання українського православ’я в єдину церкву. Так можна й до другого пришестя дотягнути…

Між тим, я глибоко переконаний, що заснування Українського православного університету можливе й необхідне саме тепер. Спробую обгрунтувати свою позицію.

По-перше, Український православний університет може бути заснований як незалежний громадський виш, який не підпорядковується якійсь конкретній православній юрисдикції, але уможливлює співпрацю різних православних церков – УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УПЦ в США, УПЦ в Канаді та ін. В міру своїх можливостей українські православні церкви та їхні вірні, безумовно, підтримають цей проект матеріально.

По-друге, Український православний університет як осередок вищої освіти на засадах православ’я зайнявся б підготовкою кадрів з вищою та післядипломною освітою, які поступово замінили б існуючий викладацький склад православних академій та семінарій, які понесли б свої знання в загальноосвітні школи й інші, неправославні навчальні заклади і які зрушили б з мертвої точки наукові гуманітарні студії, передусім – в царинах православної історії, етнології й етнографії, психології й соціології та ін.

По-третє, як навчально-науковий заклад, Український православний університет у короткому часі перетворився б на об’єднуючу рушійну силу українського православ’я. Це здійснювалося б через підготовку кадрів з вищою освітою сучасного рівня. Це здійснювалося б через проведення наукових досліджень, публікацію наукових праць і організацію наукових і науково-практичних конференцій, семінарів, симпозіумів.

Словом, закріпившись як факт українського правослів’я, Український православний університет стане фактором, умовою, рушійною силою на шляху об’єднання українських православних церков у єдину Помісну церкву.

Якщо цю ідею буде підтримано, я радий буду докласти своїх знань, досвіду й сил для того, щоб проект став реальністю.

Проф. Д-р Володимир Іваненко, Вашингтон, США8 лютого 2012 р.

Джерело : сайт УАПЦ

УГКЦ молиться за Володимира

Коли мова йде про передавання у власність культових споруд тій чи іншій конфесії, то це не можна робити фаворизуючи тільки одній церкві, заявив Патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук).

Тому що і католицька церква, і православна церква, обидві були покривджена в часи комуністичного режиму, додав глава УГКЦ, передає "Католицький вісник".

"Однозначно я висловлююсь проти того, щоб такі культурні пам'ятники (Києво-Печерська й Почаївська Лаври) можна було передавати комусь у власність, не слухаючи голосу інших, зокрема Всеукраїнської ради церков. Бо інакше це створює дуже нездоровий образ церкви у суспільстві", - стверджує Святослав.

"Зокрема, (недопустимо) коли хтось хоче використовувати певні адміністративні засоби або ресурси тиску на суспільство, і таким чином створює дуже нездорову дискусію з цього питання. Очевидно реституція церковного майна має відбутися, але у відкритому діалозі між церквами, щоб не створювати міжконфесійної напруги", впевнений очільник УГКЦ. 

Що стосується питання внутрішньої ситуації в УПЦ (МП), то Святослав (Шевчук) зазначив, що "коли мова йде про здоров'я владики Володимира, то це особисте питання. Але ми намагаємося підтримати митрополита, якого я особисто знаю. Й ми справді молимося за його здоров'я. А також молимось за те, щоб Українська православна церква, разом зі своїм предстоятелем, мужньо пережила цей період".

Філарет не проти зайняти місце Володимира?

Поки в УПЦ МП йде затята боротьба за місце на Олімпі (чи то Києво-Печерських пагорбах), глава УПЦ КП натякає президенту, що він готовий стати його опорою й духовною підтримкою. 

«Стосунки між президентом і Київським Патріархатом покращуються. Коли ще Віктор Федорович тільки став президентом, я казав духовенству і єпископату, що прийде час – і у нас будуть нормальні відносини. І ось цей час прийшов», - зазначив нещодавно патріарх Філарет.

Ще б пак, цей досвітчений й розумний духівник вмів домовлятися з радянськими керівниками й КГБ, вмів домовлятися в перший, другим й третім президентами незалежної Україні, то чому б йому не домовитись й з четвертим.

Тим більше, це стало можливим в ситуації, коли та церква, на яку Янукович ставив відпочатку, й яку вже встигли окрестити як «напівдержавну», разом з хворобою свого предстоятеля, почала впевнений дрейф у бік Кремля. Хіба тут вже повпливаєш та будеш мати духовні дивіденти, якщо УПЦ МП остаточно перетворюється на філію РПЦ, яка в свою чергу є ідеологічним відділом Московський володарів.

А Януковичу, як справжньому «хазяїну», потрібна своя, власна церква. Про це добре знає й Філарет, тому й натякає чому владі варто звернути на них увагу. «Чому? Тому що президент є українським президентом, не російським губернатором. І як кожен український президент, він змушений захищати себе самого, свій народ і свою державу, – якщо він український президент», резонно зауважує мудрий патріарх.

Знає він, що й на економічні важелі також треба впливати, коли маєш справу з «міцним господарником» - «Ми маємо на газ ціну вдвічі більшу в порівнянні з Європою. Це такий братський народ! Німцям продають дешевше газ, а братам своїм – удвічі дорожче, і ще й кажуть, що ми брати», переймається Філарет.

І хіба його можна в чомусь звинуватити? Він то добре знає й історію православної церкви, й її сьогодення в різних куточках світу. Відомо, що коли влада підтримувала й була прихильна до православ’я – воно (а точніше церкви, собори та їх настоятелі) квітло й процвітало. Коли державні мужі, з тих чи інших причин, втрачали інтерес до церкви, то й вона ледь-ледь животіла.

Без підтримки влади церква не буде мати землі, не буде за що зводити храми чи монастирі. Це ж не протестанти, чи навіть католики або греко-католики, які можуть служити в підвалах та напівзруйнованих приміщеннях, поступово відновлюючи їх всім миром. Православні ієрархи звикли служити по «канонам» - з розкішним іконостасом, золотими куполами та територією під парковку дорогих авто.

Тому, як Філарет зацікавлений в гарних стосунках з владою, так і влада, в ситуації коли УПЦ МП рванула на зустріч побажанням Кремля, зацікавлена мати велику, впливову (а головне – керовану) церкву під боком.

Чи почує влада натяки патріарха? Він думає що так. «У цих умовах президент займає правильну позицію і захищає свій народ. І Київський Патріархат захищає український народ. Тому у нас стосунки будуть покращуватися. Якщо ми будемо бачити, що президент захищає свою державу, свій народ – ми будемо його в цьому підтримувати… Ми, Київський Патріархат, – тільки за Україну. І якщо він за Україну, то ми знайдемо спільну мову» , впевнений Філарет.

І його впевненості хочеться вірити. Адже, цілком зрозуміло, що якщо Янукович не буде «за Україну», то він не буде тут президентом, а на посаду Малоросійського генерал-губернатора в Кремлі є інші, більш надійні кандидатури.

Тому, і в Філарета, і в Януковича – одна мета. Зберегти Україну для себе. Й тут вони мають великі шанси домовитись.

Грузинський патріарх процитував Григорія Сковороду

«Я не можу сказати, що мирське життя мене не спіймало», - сказав Католикос-Патріарх всієї Грузії, Архієпископ Мцхета-Тбілісі, Митрополит Піцунди і Цхум-Абхазії, Святіший і Блаженніший Ілля ІІ під час своєї недільної проповіді.

За його словами, на могилі українського вченого Григорія Сковороди викарбувано напис «Світ ловив мене, але не спіймав». Патріарх каже, що світське життя намагається зловити людину - кого грошима, кого посадами, а людина повинна зрозуміти пастка це, чи ні.

«Я хочу, щоб всі ми подумали над цим питанням. Я не можу сказати, що не був спійманий, і жоден інший не зможе сказати цього. Світське життя час від часу ловить людину, але вона повинна звільнятися з цього капкана », - сказав Грузинський патріарх і закликав прихожан написати твір на цю тему і, в разі бажання, відправити йому.

Як сказав Ілля ІІ, кожна людина помиляється, іноді падає, говорить погане про інших, або судить - саме так вона також буває спіймана мирським.

«Для людини це іспит, і вона повинна здати його так, як молодь складає іспити в університеті, і ми станемо гідні Царства небесного», - додав Ілля ІІ. В неділю також, в кафедральному соборі Святої Трійці прихожанам був розданий освячений патріархом хліб.

"Грузія Онлайн"

Стівен Пфайфер про ризики та перспективи України

Колишній посол США в Україні Стівен Пфайфер на слуханнях в Сенаті по Україні.


Виступ 01.02.2012


(мовою оригіналу)


The Honorable Steven Pifer
Senior Fellow, Foreign Policy Center on the United States and Europe


The Risk to Kyiv 

Democratic regression most destructively sets back the ability of the Ukrainian people to
have a free, fair, robust and competitive political system.  It also has a destructive impact
on Mr. Yanukovych’s professed foreign policy.

Democratic backsliding puts at risk Ukraine’s relations with the West, in particular with the
European Union.  As the EU President has indicated, the European Union does not intend
to proceed with signature of the association agreement and FTA until political
circumstances within Ukraine change.  Even were it prepared to do so, the association
agreement and FTA must be approved by all 27 EU member states, and a number of
deputies in EU member-state parliaments have already stated that they would oppose
ratification so long as Ms. Tymoshenko remains in jail.

Moreover, given the current difficulties within the European Union, such as the eurozone
crisis, a number of member states believe that the EU’s attention should be focused
internally and that the European Union should slow the pace of its engagement with
neighboring states, particularly those which say they aspire to become EU members.  For
those EU member states, democratic regression within Ukraine offers a handy reason to
justify slowing down the pace of EU relations with Kyiv.  Even Kyiv’s traditional
advocates within the European Union—such as Poland, Lithuania and Sweden—appear to
be flagging in their support for Ukraine.

Mr. Yanukovych’s internal policies not only pose a major impediment to his goal of
drawing closer to the European Union, they also endanger his goal of having a balance
between Ukraine’s relations with the West and with Russia.  Although Kyiv sought to
repair its relations with Moscow in 2010, the two countries’ interests simply diverge on
some issues.  Take natural gas:  a lower price for Ukraine means less revenue for Gazprom.
Likewise, construction and operation of the South Stream pipeline would reduce the flow
of gas through Ukrainian pipelines.  Russian Prime Minister and presumptive President
Putin has called for creation of a Eurasian Union to serve as a counterpart to the European
Union.  It is not exactly clear what the Eurasian Union might be in practice—and few other
post-Soviet states have expressed enthusiasm for the idea—but it is almost certain that one
of Mr. Putin’s goals is to increase Russian influence in the post-Soviet space.

With weaker relations with the West, Kyiv will find that is has less room for maneuver in
its dealings with Moscow.  Tough negotiations will likely become even more difficult.  Mr.
Yanukovych only has to look north to Belarus and what happened to President Lukashenko
once he had burned his bridges with the European Union and the United States following
the December 2010 crackdown on opposition leaders and demonstrators.  Facing a dire
economic situation and with no hope for help from the West, Mr. Lukashenko struck a deal 8
with Moscow that secured a lower price for gas and a loan from Russia—at the price of
surrendering control of the Belarusian gas pipeline system to Gazprom.

It is not clear why Mr. Yanukovych is putting himself and Ukraine in this position.  He has
regularly expressed a desire for closer relations with the European Union and a balanced
foreign policy.  He may be allowing personal hostility toward Ms. Tymoshenko and a
desire to sideline her politically to dominate his decisions.  Ironically, over the past year,
the government’s actions against Ms. Tymoshenko have focused public attention on her,
and her poll ratings and those of her party have increased significantly.

Mr. Yanukovych may also calculate that the European Union and the United States will
overlook his democratic regression and accept Ukraine without his having to adjust his
domestic policies, believing that the West does not want to see Ukraine drift closer to
Moscow’s orbit.  That would reflect a fair measure of wishful thinking and overestimate
the geopolitical importance that the West currently attaches to Ukraine.


Crystallizing a Choice 


Some Ukrainian officials likely will warn that this kind of approach by the United States
and European Union will cause Ukraine’s leadership to turn toward Russia.  Western
officials should not be taken in by this.  If Ukraine truly wants to join Europe, then its
leadership must accept the democratic values that prevail in Europe.  If the leadership is not
prepared to adopt such values, then how can Europe and the West integrate Ukraine?
Moreover, Kyiv does not wish to fall too closely into Moscow’s orbit.  Mr. Yanukovych
does not want to compromise Ukrainian sovereignty; he wants to be the leader of a fully
independent state.  The Ukrainian elite and public likewise overwhelmingly support an
independent and sovereign Ukrainian state.  For the Ukrainian oligarchs—who control so
much of the Ukrainian economy—the Russian model holds little appeal.

The overall goal of U.S. and European Union policy thus should be to crystallize in Mr.
Yanukovych’s mind the following choice.  He can have a more authoritarian political
system, more difficult relations with the West, and a greatly weakened hand in dealing with
Russia, or he can return to a more democratic approach and have a stronger relationship
with the West and a balanced foreign policy.  In the end, Mr. Yanukovych has reasons to
opt for the latter course.  The West should face him with the choice as clearly as possible.

Джерело тут: