Створена Львівська Митрополія

Під час Архиєрейської Божественної Літургії, яка відбулась у Архикатедральному соборі св. Юрія, з нагоди урочистого проголошення Львівської митрополії Української Греко-Католицької Церкви та інтронізації Митрополита Львівського, проповідь виголосив Блаженніший Сятослав (Шевчук).

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні у княжому граді Льва  велике свято. Сьогоднішнім днем тішаться минулі, теперішні та тішитимуться майбутні покоління. ...

Подібної події мабуть давно не було у Львові. Ми можемо сказати, що подібною подією двісті років тому тішився Львів, коли тут створювалася Галицька Митрополія, але радше з відчуттям смутку, оскільки наші єпископи, наші єпархії були від’єднані від свого отця і глави у стольному граді Києві. Але сьогоднішня подія є особливою, оскільки новостворена Львівська Митрополія у своїй природі і своїй структурі продовжує традицію, спадкоємство і правонаступництво цього славного княжого града.  

Я пригадую, як тоді, коли Блаженніший Любомир, згідно з історичною справедливістю, повернувся до Києва як отець і глава УГКЦ, княжий Львів почувався трохи осиротілим. Здавалося, що Львів перетворився на якусь віддалену церковну провінцію. З колишнього центру нашої Церкви він перетворився на звичайне єпископство. Я пригадую, як я читав цей декрет, в якому було написано, що задля того, що Львів довгі роки був осідком Глави Церкви, то цьому єпископству надається особливу почесть – його піднесено було до рівня Архиєпархії, але влада цього єпископа, Архиєпископа цього осідку обмежувалась тільки межами Архиєпархії.

Але Господь не хоче, щоб ми почувалися осиротілими навіть у нашому княжому Львові. І сьогодні цей єпископський осідок отримує надєпископську власть. Саме для того, щоби наші владики, які служать в межах Львівської області, не почували себе далекими від Глави Церкви, сьогодні мені Господь посилає особливого помічника – митрополита, який буде чувати над церковним життям у цих єпархіях. Тому сьогодні ми радіємо і кажемо: «Господи, дійсно, ти покликав, вірного, віруючого і мудрого управителя, ми з радістю ввіряємо наше життя – дочасне і вічне – і наше спасіння у руки цього душпастиря, бо знаємо, що він кожному з вас, мені в тому числі, дасть денну мірку поживи у свій час.

Високопреосвященний Архиєпископе і митрополите, ми сьогодні особливо вітаємо Вас і  молимось за Вас, ми сьогодні прикликаємо благодать Духа Святого, щоби спочила на Вашій особі , який має попровадити другий за гідністю і честю єпископський осідок після стольного града Києва.

Нехай Всемилостивий Господь у день, коли прийде, щоби спитати з Вас, побачити наскільки повно Ви давали поживу своїм вірним, міг Вам сказати: «Мій добрий слуго і вірний, в малому був ти мені вірний, над великим тебе поставлю, увійди у радість Господа твого». Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Скорочено. 

Повністю розшифрування у "Католицького Оглядача"

УПЦ МП хоче рівноваги

УПЦ МП виступає за рівновагу інтересів та моральність українського суспільства

Українська православна церква намагається дотримуватись балансу та рівноваги різноманітних інтересів в українському суспільстві й прагне зробити його більш моральним. Про це заявив  Керуючий справами УПЦ МП  архієпископ Митрофан.

«Україна сьогодні є державою поліконфесійною. Тут є різні церкви, з якими ми повинні навчитися жити разом та працювати для людей. Головне завдання церкви – це виховання більш духовно зрілих людей. А люди в нас одні, й Україна – одна», про заявив Керуючий справами Української православної церкви, архієпископ Білоцерківський та Богуславський Митрофан на зустрічі з представниками Альянсу християн-професіоналів.

Зараз в суспільстві діють старозавітні принципи – око за око, зуб за зуб. Потрібно, щоб всі ми ставали дійсно християнами. Адже, якщо ми будемо більш моральні, то багато чого зміниться в нашому житті. Завданням же церкви є робити так, щоб все це конкретно можна реалізувати в нашому суспільстсві, підкреслив владика Митрофан.

А в разі, коли зусилля церкви буде підтримувати й саме суспільтсво, то таки зміни стануть ще реальнішими. «Добре, коли ініціативи виходять від самих мирян різних конфесій та різних професій», - сказав співробітник відділу зовнішніх церковних зносин, протоієрей Микола Данилевич. Церква не має бути провідником якихось геополітичних чи геокультурних ідеологій. Церква перш за все повинна залишатись церквою.

У нас є велика кількість єпархій як на сході, так і на заході країни, тому ми повинні всіх цих людей об’єднувати, а не роз’єднувати. Якщо ми робимо якусь офіційну заяву від імені УПЦ, то враховуємо, як до цього поставлять в усіх куточках держави. Тому цього балансу думок та поглядів й намагається дотримуватись Українська православна церква під керівництвом Митрополита Володимира, наголосив протоієрей Микола (Данилевич).

Pavlo Berest

Моніторинг світських ЗМІ за першу половину листопада

Моніторинг висвітлення світськими виданнями найбільш резонансних подій релігійного життя України за період 1-15 листопада 2011 року

У матеріалі проаналізовані публікації онлайн-ресурсів – загальноукраїнських інформаційних агенцій, новинних сайтів, електронних версій всеукраїнських і регіональних друкованих видань, телеканалів і радіостанцій.

Центральною темою, пов’язаною з церковним життям, для всіх засобів масової інформації стало загострення хвороби глави Української Православної Церкви Володимира. Не переказуючи новин, зупинімось на деяких особливостях висвітлення цієї ситуації та аналітичних матеріалах про майбутнє УПЦ, які подали деякі видання. УНІАН-релігії і«Левый берег» 4 листопада пишуть про те, що за здоров’я Митрополита Володимира молився Предстоятель Російської Православної Церкви Патріарх Кирило.

У своїй колонці «Митрополит усієї України» від 6 листопада на шпальтах «Українського тижня» журналіст Павло Берест наголосив, що від долі Митрополита Володимира залежить також цивілізаційний вектор розвитку не лише Церкви чи суспільства, але й держави. Автор стверджує, що «в Москві вже давно склали план дій, виписали й затвердили концепцію того, як з «самоуправної з широкими правами автономії» УПЦ зробити просто окремі єпархії РПЦ». За словами Павла Береста, в ЗМІ давно просочується інформація про те, що Патріарх Кирило може отримати титул Патріарха Києво-Московського або ж наступним Митрополитом стане ставленик РПЦ, що призведе до поширення «русского мира» на всю Україну.

Цій темі присвячено великий матеріал того самого автора «Куди йде УПЦ», розміщений у №46 друкованої версії «Українського тижня». П. Берест перелічує найбільш вірогідних наступників Митрополита Володимира і наголошує, що «російське лобі» в УПЦ є досить чисельним, утім, більшість церковних діячів намагаються не афішувати своєї особистої позиції та готові підтримати того, хто виявиться сильнішим. Цікавими є й коментарі від представників інших конфесій України. Так, голова інформаційного управління Київської Патріархії єпископ Євстратій (Зоря) наголосив, що від того, хто буде наступником владики Володимира, залежить, чи існуватиме УПЦ (МП). Він додав, що на Церкву впливає не тільки влада, а й великий бізнес, що може відбитись на майбутніх виборах митрополита. Керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ архиєпископ Ігор (Ісіченко) припустив, що весь єпископат УПЦ (МП) об’єктивно становить промосковське лобі, однак висловив сподівання, що вирішальною буде позиція українського єпископату. На переконання архиєпископа, найоптимальнішим було би повернення УПЦ (МП) під омофор Вселенського Патріарха, а відтак – входження до єдиної Української Православної Церкви.

На об’єднавчій ролі постаті Митрополита Володимира в УПЦ МП, за умов боротьби тенденцій зближення і віддалення від Москви, наголошує єпископ Євстратій (Зоря) (КоммерсантЪ.ua,Корреспондент.net).

Про те, що Українська Православна Церква обов’язково втратить свій відносно незалежний статус, йдеться у статті «Православні готуються до чергового розколу» Лукерії Жабкіної у «Коментарях» (републікована порталом УНІАН-релігії). Автор наголошує, що найбільш вірогідною перспективою для УПЦ є рух за московським сценарієм, що призведе до скорочення нинішньої широкої автономії. Автори матеріалу наголошують, що у влади і великого бізнесу немає чітко сформованої позиції щодо церковних справ, що вплине на посилення позицій Московської патріархії в Україні. У статті названо й найбільш вірогідних наступників Митрополита, серед яких митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, що користується особливою пошаною у нинішньої влади.

Чимало інформаційних приводів створила іУкраїнська Греко-Католицька Церква, не в останню чергу завдяки активності її лідерів – Патріарха Святослава (Шевчука), що 8 листопада провів інтернет-конференцію на порталі Точка.нет, та Любомира Гузара, який 1 листопада побував в ефірі 5 каналу. ЗМІ звернули увагу як на внутрішні події в Церкві, так і на її заяви щодо ситуації в країні. Чимало видань («Український тиждень», Zaxid.net,«Коментарі») повідомили про створення нових митрополій, «Zaxid.net» написав про засідання керівників комісій і відділів УГКЦ, що відбулося у Львові 1 листопада.

Тим часом, діяльність протестантських церков, на відміну від православних чи УГКЦ, майже не висвітлюється у ЗМІ. Головною новиною стало повідомлення порталу УНІАН-релігії від 4 листопада про відставку генсека Всесвітньої лютеранської федерації пастора Ішмаеля Ноко. 3 листопада «Сегодня» і «Коментарі» повідомили про перебіг судового процесу над Сандеєм Аделаджею («Посольство Боже»).

Світські ЗМІ не раз звертались до теми стосунків Церкви і влади. 4 листопада портал «Сегодня» розмістив дуже неоднозначну новину про те, що Патріарх Кирило мирить київських бізнесменів і, за словами підприємців, допомагає їм «не сплачувати данину». Цитуємо видання: «В среде киевских бизнесменов ходит слух, что единственный, кто может помочь спастись от наезда, — это православная церковь и патриарх Кирилл. Из уст в уста передается история собственника одного из крупных киевских заводов (видного мецената православной церкви), к которому якобы также пришли с предложением «поделиться». Он обивал многие пороги, но его проблему никто не взялся решать. Наконец, от отчаяния он обратился к патриарху Кириллу и буквально через несколько дней его оставили в покое. «Я не знаю ситуации вокруг именно этих фирм. Но если дело правое, если людей действительно несправедливо обижают, то патриарх Кирилл может вступиться за них. Прецедент был, когда к патриарху обратились украинские химики. И он помог наладить кооперацию между российскими и украинскими химиками. Помощь безвозмездная, конечно», — говорит руководитель Ассоциации православных экспертов Кирилл Фролов» Ця інформація не дублюється у інших ЗМІ. Складається враження, що це або свідома провокація, або необачне оприлюднення не перевіреної належним чином інформації.

«Дзеркало тижня» наголошує, що ініціатива з відбудови храму до 2013 року з одночасним відновленням права власності Православної Церкви на нього належить депутату від Партії регіонів Юрієві Мірошниченку.

«Україна молода» 9 листопада розміщує великий матеріал Максима Савчука, де також ідеться про ініціативу депутата, який вніс пропозицію щодо відбудови Десятинної церкви, «щоб «примирити» конфесії і повернути православним «відібране майно», попри застереження науковців і архітекторів. Журналіст наголошує, що Мірошниченко пропонує «створити на території Національного православного комплексу Духовно–просвітницький центр православної культури, передбачивши в його складі навчальний заклад та бібліотеку», при цьому зауважуючи, що в Україні Церква відділена від держави. У матеріалі наголошується на розходженнях у оцінці ситуації між депутатом і археологами. 

Аналізуючи матеріали світських ЗМІ, присвячені релігійному життю України, можемо зробити висновок, що основні теми, які цікавлять засоби масової інформації, це стосунки Церкви з владою та майнові конфлікти з громадою. Те, що в період 1-15 листопада однією з центральних тем стала тема самопочуття Митрополита Володимира, можна пояснити тим, що Предстоятель Української Православної Церкви є персоною загальнонаціонального масштаба. Як показує моніторинг, ЗМІ активно висвітлюють активність Української Греко-Католицької Церкви, натомість діяльність інших конфесій фактично не згадується. Засоби масової інформації не часто звертаються і до висвітлення просвітницької і благодійницької діяльності Церкви. Найактивніше про релігійне життя в Україні пишуть такі світські ЗМІ як УНІАН, «Сегодня», «Коментарі», «Zaxid.net» та «Український тиждень».

Повністю моніторинг читайте на РІСУ.

Куди піде УПЦ МП ?

Останні події, що пов’язані з погіршенням здоров’я предстоятеля Української православної церкви (Московського Патріархату) митрополита Київського та всієї України Володимира, наочно продемонстрували, що змін бояться не тільки в середині самої УПЦ. З явним напруженням очікують змін й представники інших гілок українского православ’я, й греко-католики. Якихось різких коливань в релігійному житті країни побоюється вітчизняна влада й політикум. Єдиним, хто активно очікує цих змін є Москва, якій вже давно не терпиться розібратися з «самостійністю» УПЦ.

Становлення самоуправства.

Офіційно історія УПЦ МП починається з Архієрейського Собору Російської православної церкви 1990 року, коли українській церкві було надано «незалежність і самостійність в управлінні». Наданням статусу з таким розмитим формулюванням, Москва прагнула нейтралізувати бажання українських церковних діячів отримати канонічний автономний або автокефальний статус. Тоді ж було скасовано попередню назву церкви - «Український Екзархат» .

Фактично історія Української православної церкви, а саме так люблять себе називати багато її діячів – без приставки МП, почалась з Харківського собору 1992 року. На якому, за активної підтримки Москви, частина українського єпископату відійшла від «розкольника» - тодішнього митрополита Київського та всієї Україні Філарета, та обрала заочно (сам він був закордоном) нового предстоятеля - митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Подальший розвиток історії довів, що праві були ті російські діячі, що стверджували, що «этим хохлам вообще доверять нельзя».

Митрополит Володимир, який деякий час сприймався багатьма як рука Москви, зайняв цілком незалежницьку, хоча й доволі обережну, позицію. Отримавши, відповідно до рішень РПЦ, статус «самоуправляємої церкви з широкими правами автономії», Українська православна церква має право вести всі свої внутрішні справи самостійно. В тому числі, без згоди Москви, відбувається призначення або звільнення не лише священників, але й єпископів та митрополитів. Також і обрання глави церкви – митрополита Київського та всієї України – повинно відбуватися серед ієрархів УПЦ й самими українськими єрархами, без втручання або погодження кандидатури в Москві.

Поки був живий патріарх Алексій ІІ, вплив на внутрішнє життя УПЦ (МП) був обмеженим, це пов’язували як з внутрішньополітичними проблемами в самій Росії, так і з, начебто, існуючими домовленностями між патріархом Московським та митрополитом Київським. Свою роль в мінімізації впливів РПЦ зіграли й достатньо однозначна позиція Леоніда Кучми в цьому питанні, та протидія (хоча б моральна) цьому впливу з боку Віктора Ющенка.

За ці 20 років в середовищі УПЦ МП виросли й закріпились на своїх посадах, цілий ряд священослужителів, які не були напряму пов’язані з РПЦ ще радянського вишколу, й які більш прихильно ставляться до ідеї закріплення автономії (якщо не автокефалії) УПЦ де-юре. Проте, це здебільшого молоді люди, які тільки починають підніматися по церковній ієрархії. В той же час, на найвищих посадах в УПЦ МП та серед членів Синоду залишились ті люди, які активно боролися з «розкольниками» з УПЦ КП та УАПЦ, й бачать свою місію в збереженні повної єдності з РПЦ.

Пошуки наступника

Відкрито називати імена можливих предендентів на Митрополичий престол, або говорити про фактичний розподіл сил всередині самої УПЦ МП, представники цієї церкви відмовляються. Проте, в неофіційних розмовах, більшість з них щиро підкреслюють ту думку, яку було офіційно об’явлено відразу після погіршення стану здоров’я Володимира  - церква молиться за його здоров’я.

Дійсно, за двадцять років своєї наполегливої й плодотворної праці, митрополит Володимир зумів встановити такий статус-кво, зумів так поєднати розрізнені, а часто й протилежні інтереси різних угрупувань всередині церкви, що будь-який, навіть наймешний повштовх може призвести до т.з «ефекту доміно», коли може завалитися вся її велична й відлагодження структра.

Хоча Москва й є тим, хто є найбільш підготовлений та тим, хто найбільш очікує на прейдешні зміни, але й вона їх також боїться. Вірніше боїться того, що щось піде на за її сценарієм. Цей страх найкраще продемострували події й реакції, які можна було спостерігали влітку цього року, під час проведення Собору УПЦ МП. Тоді в РПЦ злякались, що Київ задумав провести операцію «наступник», й обрати нового митрополита Київського, замість Володимира, який добровільно піде у відставку. Саме при таких розкладах, за пливу та авторитету Володимира, могла бути обрана найбільш незручна для Московської патріархії кандидатура. Але на Соборі нічого такого не відбулось, окрім чергового підтвердження самостійного статусу УПЦ, яка без дозволу патріарха, а лише з його «благословення», може проводити Собори, ухвалювати статути, та вирішувати інші питання життєдіяльності церкви.

Якщо ж все-таки казати, про можливих кандидатів на посаду митрополита Київського та всієї України, то серед найбільш вірогідних зараз називають: митрополита Донецького Іларіона, Митрополита Одеського Агафангела й Митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла. Якщо перші два займають явну проросійську позицію, то намісник Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь), хоча й не був помічений в проукраїнських настроях, проте й намагається дистанціюватись від Москви. І це, може бути пов’язане, не стільки з бажанням відстоювати самостійсність українського православ’я, як з тим, що він розуміє, що будь-яка особа підтримана Московою рано чи пізно поставить питання про те, щоб контролювати Києво-Печерську лавру. А митрополит Павло, як достатньо вправник керівник, не може дозволити комусь це зробити. Тому він, як і багато інших ієрархів УПЦ МП, які знайшли своє власне місце в церкві, зацікавленний, щоб всі питання вирішувалось тут в Україні, а не за її межами. Адже саме в Україні вони мають вплив в церкві й знають як домовлятися з владою з усіх питань, в тому числі й про бюджетну допомогу на «реставрацію та відбудову» храмів. А якщо прийде «рука Москви» зі своїми зобов’язанями та завданнями перед Білокам’яною, то багатьом доведеться позбавитись своїх поважних місць.

Що ж стосується саме тих ієрархів, яких прийнято називати проросійськими (або прокремлівськими), то серед них, окрім вже згадуваних Іларіона та Агафангела, є ще митрополит Дніпропетровський Іриней, «великий друг Путіна» архієпископ Тульчинський Іонафан, архієпископ Львівський Августін та архієпископ Сумський Євлогій. До промосковських діячів, але з особливою позицією, відносять Митрополита Чернівецького Онуфрія.

Якщо московське лобі є в УПЦ достатньо чисельним, впливовим й дуже галасливим у просуванні своїх (а точніше – чужих) інтересів, то проукраїнська позиція тут виглядає набагато слабшою. Єдиним ієрархом, який дозволяє собі відкрито виступати за автокефалію УПЦ та на захист всього українського в церкві є митрополит Черкаський Софроній.

Більшість же церковних діячів в УПЦ МП намагаються ніяк не афішувати свою особисту позицію, й готові підтримати (під певні гарантії) того, хто виявиться сильніший. Хоча й тут виділяється група найбільш наближених до митрополита Володимира, яких хоча й не розглядають, як основних претендентів на обрання, проте при сприятливих обставинах, вони можуть ними стати. Це голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ архієпископ Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександр та керуючий справами УПЦ  архієпископ Білоцерківський Митрофан. Саме ці кандидатури є тими, хто здатен буде зберегти існуючий в церкві статус-кво, в збережені якого зацікавлені багато священослужителів УПЦ МП. Проте, наскільки зацікавленні в збережені цього стану в Москві - ми вже казали.

Що скажуть в Києві?

Головним для Російської православної церкви є не стільки нейтралізувати можливий рух УПЦ МП в напрямку автономії, й навіть не стільки проштовхнути на місце глави української церкви промосковського кандидата, скільки взяти під свій контроль все життя церкви. Й в канцелярії патріарха й в Кремлі розуміють, що час грає не на їх користь. Ще 5-10 років самостійсного плавання, й в українська православна церква стане українською не лише за назвою, але й по суті.

Проте, якщо в Москві вирішать піти на радикальні кроки, й надати патріарху Кирилу титуту «Патріарха Московського, Київського і всієї Русі» або проштовхнути на Київську митрополію праву руку глави РПЦ митрополита Іларіона Алфеєва, то це може призвезти не тільки до зростання напруження в середині УПЦ МП, але й до червого розколу. Хоча ситація навколо призначення нового митрополита Харківського, яке вже декілька разів анонсували, й декілька разів відкладали – а нагадаємо, що саме на цю посаду може бути призначений з Москви митрополит Іларіон, а потім, як «український» ієрарх претендувати на Київський престол – й говорить про серйозну боротьбу, що відбувається не тільки всередині УПЦ МП, але й між Києвом та Москвою, проте вирішальним можуть виявитись не ці чинники.

Позиція української влади, й особисто президента – ось те, що може мати вирішальний вплив на долю УПЦ МП. Зрив останьої запланованої зістрічі між Віктором Януковичем та Кирилом, під час візиту патріарха до Чернівців, наочно показав, що сторони не можуть знайти порозуміння.

І в президента, і в його оточення вже пройшов період єйфорії від інтеграції з Росією, період наівної віри в те, що в обмін на добрі кроки в бік Москви, її влада зробить відповідні кроки на зустріч. Нинішня українська влада почає на власній шкурі розуміти, що готова приймати, але дуже рідко готова щось віддавати. Тому якщо Віктор Федорович Янукович хоче бути президентом України, а не просто певною фігурою, якою керують ззовні, то він повинен дбати про те, щоб українська церква була керована сама собою, а не була інструментом зонішнього втручання або зовнішнього впливу.  За ці два роки, він значною мірою зрозумів, що є намагання використовувати УПЦ МП саме як інструмент російської політики і російського впливу.

А враховуючи те, що українська влада вона декларує стрункість владної вертикалі й порядок й контроль в усіх процесах, то вона зацікавленна й в тому, щоб мати вплив й в духовній сфері. Тим більше, на відміну від влади, церкві довіряє до 70 % населення України. Тому, якщо ні російська церква, ні російська влада не буде стояти осторонь питання обрання Митрополита Київського та всієї України, то щонайменше для того, щоб нейтралізувати ці негативні для себе впливи, українська влада має зробити адекватні за впливом й результатом кроки, щоб хоча б вирівняти ситуацію. Адже можлива дестабілізація церкви, особливо такої великої й впливової в суспільстві як УПЦ МП нікому, а в першу чергу українській владі непотрібна.

Коментарі:

Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський УПЦ КП, голова Інформаційного управління Київської Патріархії.

Від того, хто буде наступником Володимира залежить чи буде існувати сама УПЦ (МП). Теоретично може розглядатися варіант, коли пришлють й продавлять якогось наближеного до патріарха кандидата. Проте й в самій церкві Московського патріархата в Україні є десятки єпископів, які достойні зайняти цю посаду.

Митрополит Володимир не тільки зберігав баланс сил в середині УПЦ (МП), він йшов на діалог з іншими українськими православними церквами, щодо подолання розділення, а це багатьма в Москві сприймалось негативно. Але він вважав за потрібно спілкуватися зі своїми співбратами й шукати шляхи для примирення. Якщо ж зараз Москва буде поводитись занадто грубо в Україні, то може виникниту ще одне розділення, тепер вже в середині УПЦ (МП).

Також потрібно враховувати вплив на церкву не тільки з боку влади, але й з боку великого бізнесу. Всім відомий Віктор Нусенкіс, який бачить свої місію, в тому, щоб тримати Україну в єдності з Росією. А враховуючи його фінансові можливості, він (а також інші) можуть спробувати якимось чином вплинути на майбутні вибори митрополита.

Iгоp (Ісіченко),  Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ 

Що стосується ситуації в УПЦ МП, то здається некоректним переоцінювати національний чинник у неминучих інтригах довкола предстоятеля. Політична риторика, якою маскуються амбітні цілі
учасників змагання за владу, - лише засіб здобути підтримку або принаймні прихильність позацерковних середовищ. Реальні перспективи суспільного служіння УПЦ МП прямо залежать від майбутньої політичної доктрини Києва та потужності Кремля.

Самостійною - позиція УПЦ МП в осяжному майбутньому навряд чи зможе стати. Навряд чи можна говорити про промосковське лобі в церкві, належній до Московського Патріярхату. Вона вся, в усякому разі її єпископат, об’єктивно складає промосковське лобі.

З кон’юнктурних міркувань декому вигідніше вдавати в певні моменти прихильників більшої незалежності, але це не більш як "вольнодумствування в шинку" (коли пригадати Шевченка).

І хоча Московський Патріярх і його кремлівські покровителі матимуть безперечний вплив на визначення майбутнього предстоятеля УПЦ-МП, сподіваюся, що все ж вирішальною буде позиція українського єпископату.

На моє глибоке переконання, найоптимальнішим для України й Православної Церкви в цілому є повернення її здорової частини під омофор Вселенського Патріярха, а відтак входження до єдиної Української  Православної Церкви без додатків КП чи МП.

"Український тиждень"

В УПЦ МП посилюється боротьба за владу

Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел фактично виконує наразі функції виконувача обов'язки глави УПЦ МП, й збирає ієрархів до Києва на обговорення...

Член Постійного Синоду УПЦ МП Митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Савін) розіслав усім архиєреям УПЦ запрошення приїхати до Києва. Офіційне пояснення - взяти участь у звершенні Божественної Літургії в Києво-Печерській Лаврі 23 листопада, «в день народження Блаженнішого Митрополита Володимира, з наміром принесення Всещедрому Богу соборної молитви за здоров'я хворого Предстоятеля УПЦ». 

Митрополит Київський і всієї України Володимир нині перебуває у реанімації. У лікарню він потрапив ще 30 жовтня і стан його здоров’я залишається важким. Духовенство УПЦ неодноразово відправляло Богослужіння за свого Предстоятеля і закликало молитися за нього своїх вірних.

Однак як стало відомо РІСУ з інсайдерських джерел, цього разу митрополит Одеський скликає єпископів не тільки заради молитов. Член Постійного Синоду УПЦ Агафангел нібито планує обговорити з владиками можливість обрання місцеблюстителя УПЦ і кандидатуру на посаду Глави УПЦ (МП), яка влаштовувала б Москву. Серед ймовірних предентентів на цю вискоку посаду є й митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Савін).

Аби з’ясувати, наскільки є достовірною ця інформація, РІСУ звернулася за коментарем до о. Георгія Коваленка, голови синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ.

«Запрошення приїхати єпископів до Києва на день народження Блаженнішого дійсно існує - зауважив о. Георгій. - Але воно адресоване не тільки архиєреям, членам Синоду. Цього дня єрархи молитимуться за здоров’я Митрополита. "Церква може це обговорювати, чи то зустрічаючись віч-на-віч, чи за інших обставин. Якщо буде якась інформація про проведення синоду чи ще щось, тоді це стає справжня інформація. А так це не можна ані підтвердити, ані спростувати», - сказав священик.

«Митрополит Одеський завжди на урочистостях відігравав першу роль. Торік він нагороджував Блаженнішого, виступав на зборах, він реально за відсутності Митрополита виконував усі його функції», - додав на завершення голова синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП).

Нагадаємо, що зараз в УПЦ МП активізувалась робота, яка ініціюється з Москви, щоб поставити на посаду митрополита Київського - ієрарха, який є прямим ставленником Російської православної церкви, та буде працювати на остаточне зближення УПЦ МП та РПЦ й побудову "русского міра". 

«Принуждение к русскому миру» дає перші збої

У свому прагненні перекроїти РПЦ під себе й побудувати ефективний механізм поширення «русского міра» на всі терени колишньої «історичної Росії», патріарх Кирило наштовхується на глухий спротив частини церкви та активне несприйняття таких дії місцевою владою.

Російська православна церква, здається, успішно пережила першу резонансну кризу, пов’язану з протидією рішенням Московської патріархії. Нагадаємо, 15 листопада, недавно призначений архієпископ Владикавказький та Махачкалінський Зосима прийняв рішення про переведення архімандрида Аланського монастиря в Північній Осетії Антонія до Дагестану.

Проти такого рішення виступили не тількі місцеві віруючі, але й влада республіки. Керівник Північної Осетії Теймураз Мамсуров не тільки заявив, що якщо Московська патріархія не прислухається до вимог православних осетин, то він «припинить з нею контакти», але й взагалі відмовився від зустрічі з  архієпископом Зосимою, через «нанесену ним образу осетинському народу».

Пізніше на захист своїх соплеменників виступив й президент Південної Осетії Едуард Кокойти, який висловив бажання підняти у Москві питання про скасування рішення, щодо переводу Антолія до Дагестану.

18 листопада архієпископа Зосиму та архімандрида Антонія запросили на розмову до Москви. За повідомленням деяких російських ЗМІ, було прийнято рішення залишити Антонія в Осетії. Але офіційного підтвердження цьому ще не було. Проте, як би не закінчилась цей конфлікт, висновок можна зробити один. В перебудові РПЦ під майбутнє поширення її впливу на весь пострадянський простір, Кирило починає стикатися з глухим, але впертим спротивом церковних кліриків та місцевих влад. Регіональна влада ясно дає зрозуміти, що якщо РПЦ в центрі тісно співпрацює з державною владою, то таке саме врахування їх інтересів повинно бути й на місцях. Й тільки активний й однозначний окрик з Кремля, може змінити цю позицію регіональної еліти.

Адже, лише 1 листопада, глава Північної Осетії Т. Мамсуров провів теплу та дружню зустріч з Патріархом Кирилом у Москві, під час якої обговорювали подальшу співпрацю. Можливо саме той факт, що керівник РПЦ ніяк не повідомив главу республіки про свої плани – останній й сприйняв, як головну «образу» від МП.

Як тут не згадати нещодавньо скасований візит глави Російської православної церкви до Узбекистану. Там так само, на думку аналітиків, патріарх не узгодив з владою країни реорганізацію місцевої єпархії у митрополичий округ та призначення нового митрополита Ташкенського і Узбецького. Все це викликало велике невдоволення в президента Узбекистану. Навіть у більш-менш лояльній та розколотій Молдові, Кирило був вимушений скоторити свій нещодавній візит до Кишинева, а також відмінити поїздку до Придністров’я, через зростання політичного напруження між Тирасполем та Московою.

Україна в цьому плані залишається, поки що, острівком спокої та стабільності. Хоча, зовсім не через відсутність тиску з боку Москви, чи брак бажання перебудувати й тут все під «русскій» лад. Зовнішній спокій в нас зберігається через вмілу політику митрополита Володимира, якому вдається тримати баланс сил в УПЦ МП. 

Що буде далі, й як відреагують українські православні та влада та ті зміни, що безперечно буде запроваджувати РПЦ в Україні, в своєму прагненні побудувати великий й єдиний «Русскій мір» - залежить тільки від самих вірних та від конкретних дій українскої влади.

"Тиждень". Павло Берест

Дохалкидонські церкви заявили про свою єдність

Давні православні церкви підкреслили свою спільність та єдність, й задекларували бажання активізувати співпрацю.
14 листопада у Каїрі відбулась зустріч глав Східних Православних (Дохалкидонських) Церков, на якій була прийнята спільна заява.

У столиці Єгипту спільну нараду провели Його Святість Папа Олександрійський і Патріарх Престолу Святого Марка Шенуда III (Коптська православна церква), Його Святість Патріарх Антиохійський і всього Сходу Мар Ігнатій Закка I (Сирійська православна церква), Його Святість Католикос Святого Престолу Кілікії Вірменської Православної Церкви Патріарх Ефіопської Православної Церкви Абуна Паулос.  
На загальній нараді глав орієнтальних церков також супроводжували їх митрополити, архієпископи та єпископи. 


Приводом для зустрічі стала участь патріархів у святкуванні 40-ї річниці інтронізації Папи Шенуда III. Проте, також глави церков обговорили питання взаємодії з іншими християнськими церквами та їх позиції щодо міжцерковного діалогу. 

Як сказано у підсумковій заяві, православні патріархи з'їхались до Каїру, щоб "помолитися разом і спільно подумати про питання та проблеми, що відносяться до нашої Церкви і Східної православної сім'ї в цілому". Саме ця єдність стала джерелом духовної сили й соціальної дії , яка була присутня в цих Церквах незважаючи на величезні труднощі, якими вони були оточені.

Патріархи також зазначили, що "єдність віри нашої родини (Церков) ґрунтується на апостольської традиції і вченнях перших трьох Вселенських Соборів у Нікеї (325 р.), Константинополі (381 р.) та Ефесі (431 р.). Ми розробили наше богослов'я й канони на основі вчення цих Вселенських Соборів, і прийняв спільну позицію по відношенню до єресі і єретиків". У заяві говориться також що дохалкідонські православні патріархати підтверджують не тільки свою єдність, але й готові спільно протистояти загрозам секуляризму, пропагуванню "матеріалістичної ідеології та різного роду єресями, які можуть поставити під загрозу цілісність, ідентичність та єдність нашої віри".

Глави церков підкреслили необхідність надання нового імпульсу та пожвавлення взаємодії один з одним. Саме завдяки цьому вони сподіваються стати знову активними та впливовими в тих регіонах й країнах, де проживають їх вірні. 


Довідка: 
Східні (Орієнтальні) Православні церква або Дохалкидонські церкви є групою християнський церков, які не визнають рішень Халкидонського та всіх наступних Вселенських соборів. Ці церкви є третьою (за чісельністю) гілкою традиційного християнства, після католіцизму та православ'я. 

Хоча ці церкви довгий час вважались "єретиками" та "монофізитами", розкол на Халкідонському соборі 451 р. стався не стільки через богословські, скільки через політичні питання, адже саме тоді Візантійська імперія використовувала церкву для підпорядкування собі сусідніх народів. А копти, сірійці та інші протистояли Константинопольському патріархату через його запопадливість перед владою та обслуговування ідеологічних потреб імперії.

Слід відмітити, що були й теологічні суперечки, які походять ще від духовних праць Олександрійської богословської школи, найбільш знаним представником якої був св. Кирил Олександрійський. 

В данний час й католицька й православні церкви ведуть діалог з дохалкидонськими церквами й підписуються спільні декларації, в яких виражають готовність й бажання досягнення єдності церков.  


Переклав та доопрацював: Павло Берест
Джерело новини: http://theorthodoxchurch.info

Як набожні можновладці справедливість шукали

Папа Римський був і залишається в народній уяві останньою інстанцією (перед Богом), до якої можна звернутись по допомогу. Тепер це підтвердив й президент Білорусі.

Пригадується, не так давно, доведена до відчаю байдужістю та хамством місцевих чиновників, жителька російської глибинки звернулась з відкритим листом до Папи Римського. Після цього її проблему підняли на загальнодержавний рівень, про неї змімали сюжети та писали статті, і, здається, навіть змусили місцевих чиновників вирішити її питання.

Лукашенка, якщо й «ображають», то чиновники значно вищого рангу й зовсім з інших питань. Росія вимагає від нього обіцяної єдності та повної дружби народів. Захід вказує на постійне порушення всіх загальновизнаних прав та обов’язків, які має виконувати європейська (не тільки за географією) держава. Рідний народ, який ще донедавна хоч якось терпів його неординарне правління, після останьої кризи остаточно перестав вірити рідному «батьці».

Що залишається в такому випадку? Звісно, звертатись до Папи Римського. На зустрічі з головою Папської Ради зі сприяння християнській єдності Куртом Кохом, президент Білорусі заявив, що «від католицької церкви і особисто від Папи Бенедикта XVI ми очікуєм більшого захисту з боку Ватикану від несправделивих нападів Заходу… Ми не сприймаємо ту політику, яка проводиться європейцями по відношенню до Білорусі. Це ненормально..»

Нічого не нагадує? Здається, якщо поміняти слова "Білорусь" на "Україна", а "Захід" на "ЄС", то буде майже тотожній текст, який виголошують наші чиновники, коли коментують переговори про угоду з Євросоюзом.

Ті ж самі «образи» на критику та дії «Заходу», й те саме вперте нерозуміння власних дій та їх наслідків. За час свого правління Лукашенко багато чого наробив, навіть хизувався тим, що його називають «останнім диктатором Європи» й був впевненний, що всі світові лідери просто мріють, щоб мати честь зустритіся з ним. Тепер, коли його нікуди, окрім Москви, не кличуть, а в Москву запрошують тільки для того, щоб він остаточно здав все те, що залишилось у Білорусі від її державності – Олександр Лукашенко вирішив апелювати до Папи Римського. Бо ж ображають де його несправедливо. А в кого ж ще шукати справедливості..

«Все-таки, в цьому несправедливому, бездонному світі самим справедливим світовим органом є Церква. Хотілось би, щоб Церква стала на захист справедливості» - підкреслив Президент Білорусі. Ось тільки цікаво, й він, й наші чиновники, й наш президент - дійсно вважають, що вони чинять справедливо й правильно? А «недалекий» народ, ЄС, міжнародні громадські та правозахистні організації на них несправедливо наговорюють та вимагають незрозуміло що?

Вони дійсно вірять в те, що кажуть? Чи вже так загрались на своїх посадах, так зациклені на збережені влади й продовжені беспределу, що до мозку кісток впевені у своїй правоті.

Так впевені, що можуть вимагати від Папи Римського справедливості, або ставити свічу в церкві й просити у Бога якомога довшого тривання власного правління.

Просити-то можуть. Але буде кожному дано – за ділами їхніми.

"Тиждень". Павло Берест