Опис міста Корнин в Географічному Словнику 1883 р.
Опис міста Корнин у "Географічному Словнику Королівства Польського та інших слов'янських країн", Варшава: Видавництво Пилипа Сулимерського і Володислава Валевського, 1883 р., Том 4. (виданий польською мовою).
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 4
Містечко Корнин (Kornin) Сквирського повіту Київської Губернії розташоване по обидва боки річки Ірпінь, в 45 верст від міста Сквири, в 18 верстах від Попільні.
Найдавніші людські поселення були тут вздовж русла річки Ірпінь, в тому числі й на місці сучасного Корнина.
Поселення розвивалось за часів Великого князівства Київського (Київської Русі), але під час монгольської навали (1240 р.) було знищено. Повністю зруйноване під час походу хана Батия.
Окрім Білгородки, котра зберегла свою назву та місце розташування,
всі інші невеликі поселення того регіону не лише були знищені монголами, але й не зберегли свої назви та точне місце де вони існували.
Вже за часів Великого князя Литовського, Руського (Давньоукраїнського) та Жемантійського Вітовта (1385-1430),
а одночасно за часів Великого князя Київського Володимира Ольґердовича (правив у Києві та Київському князівстві у 1362-1394 рр.), були відновлені або виникли на лівому і правому берегах Ірпеня багато містечок:
Яропов, Ходорків, Білки одні та другі, Глібов (Hlebow), Довгосялиці (інша назва Дідівщина), Білгородка, Гостомиль.
В цей же час почалось відроджуватись і містечко Корнин, але його ще не було на сучасному місці, а на протилежному боці річки Ірпінь було село Білки, яке так назвали через білі надрічні глину та пісок.
Ця місцина (волость) була надана Великим князем Київським Олельком Володимировичем (старший син князя Володимира Ольґердовича) у володіння Михайлові "Половцеві з Сквира Рожиновському".
Ці землі були приєднані до інших маєтків (князів) Рожиновських, таких як Триліси, Хвастів (Фастів), це так звана Половеччина і Сквира - великі, цільно розташовані терени, в які входили землі між річками Ірпінь, Унава, Кам'янка, Роставиця і Рось.
Але поруч з тими Білками, також на правому боці річки Ірпінь, існувало одночасно інше поселення Білки, яке ще називалось Мохнач (теперішнє село Мохначка). Котре, разом з поселеннями Веприк та Острів на Ірпені - Великий князь Київський Олелько Володимирович надав своєму лицарю Олехні Юхновичеві.
Одночасно Великий князь разом з тими Білками дав й інші добра роду Юхновичів:
"Городище старе над Дніпром, Покотиврове, селище Булачин і Кругле, селище Сузмахове, Зараканія з озером Білим, і до того три городища за Дніпром: Бусурманське, Ярославське, Салкове з озером Луновим; і селище Просів, селище Марковщину, і землі Малеховщини над Здвижем, і над річкою Тетерів Трудиноновщина і Трибуховщина, і на Росаві два селища Полствин і Козяків (Koziakow)."
Олехно Юхнович мав сина Івана, а той мав синів Федька і Васька, і дві доньки: Маруся і Оришка.
У своєму заповіті Іван Юхнович записав, що передає своє добро найперше синам: Федькові і Васькові, з обов'язком, щоб вони віддали своїх сестер заміж з посагом: по два карбованці, по дві корови і по два воли.
Далі він заповів, щоб його поховали в Святій Софії Київській, на яку він відписав "чотири копи грошей на Сорокауст, і карбованець грошей і кінь бурий на церкву Св. Софії, карий (брунатний) кінь на Святу Богородицю, і гнідий кінь Святому Миколі, а духівнику моєму Спаському мою попругу (збурую) нову з заклепами срібними, а дяку мої сап'янці (zupyciu) сині.
Ложечки срібні на церкву Святого Спаса віддати, а шубку мою медвежу слузі моєму Федьку, а поплечному (близькому) другу моєму Пану Івашку Стрибелу лук мій стрілецький з усім, а Пану Ігнату Дедовичу (нащадкові Трипольських) шолом мій з двома знаками, панцир мій Пану Семену Путятичу, а що мені був винен Андрій Ласко карбованець грошей, то я йому відпускаю (прощаю);
челядь мою дворову моєму синові Федькові належить відпустить на волю, нехай за мене Бога просять".
Схожі заповіти були в багатьох українських зем'ян (шляхта, що мала землю у володінні) ХV ст.
Сини виконали його заповіт, а також зберегли в купі його маєтності, проте не мали спадкоємців, тому землі успадкували їх сестри Маруся і Оришка; з котрих Маруся йшла заміж за Федька Ложку (Лозку), а Оришка за Сенька Проскуру.
Ложкові дісталось все майно за Дніпром, а Проскури отримали маєтності над Ірпенем, Здвижем, Тетеревом, Росавою.
Тимчасом, 1483 року Київ та Київське князівство зазнало великого й сильного руйнування від нападу кримських татар.
Криваві загони Менглі Герея, за підбурюванням московського князя, вдерлись на Подніпров'я, спустошуючи і грабуючи українські землі. Багато поселень було сплано, багато людності вбито чи забрано в рабство, а Київське князівство перетворилось на пустинь.
Поселення Білки, як Рожиновських, так і Юхновичів, також зазнали руйнувань і спустошення.
Отже на тих місцях люд довго не селився, а рід Рожиновських поступово вигас, й земля перейшла до старости Біло-Церківської фортеці, котрий постав 1550 року як королівський оборонний замок Великого князівства Литовського, Руського (Українського) і Жемантійського.
З часом, людність з Полісся поступово розселяється по навколишньому українському лісо-степу, й на протилежному березі від Білок з'являється кілька осідлих загород, що стало поселенням, яке назвали Корнин.
Життя тут стало безпечнішим, адже навколо з'явились оборонні поселення й фортеці, як урядові, так і козацькі (Запоріжжя, Черкащина).
Корнин, в якому зростала кількість людності, невдовзі був наданий Гринькові Внучкевичу, в якого було три доньки:
одна з них була видана за Івана Єльця, й передала з посагом Корнин в рід Єльців.
Єльці то була старовинна місцева родина, що походила від Ігната, п'ятого сина Григорія Вороновича. Цей Ігнатій став називатись Єльцем й до давнього родового герба Кламри (Сварга) долучив герб Лелива.
З інших видатних представників цієї династії можна згадати Гіпасего (Hipacego) котрий 7 разів був у татарській неволі, 25 поранень отримав в битвах з татарами, й дожив до поважних 95 років.
Недовго Корнин зоставався у власності Єльців, вже за короля Сигизмунда Августа його власником стає Богдана Проскура, дідич інших Білків (Білків Юхновичів, що ще називаються Мохнач). Проскури вже давно отримавши від Юхновичів великі маєтності над Ірпенем і Росавою, володіли ними, одна під час нападу Менгли Герея та після нього, перебували у своєму родовому гнізді Сущанах над Овручем, укритого в лісах і безпечного. Тому їх ще називають Сущанські.
Тільки Богдан Проскура наважився переїхати в лісо-степ, й заклав в Корнині заклав нову фортецю.
Богдан Проскура був сином Тишка і онуком Сенька, що був одружений з Оришкою Яхновичівною.
Мав він трьох синів Теодора (Федора), писаря земства Київського, Миколу і Юрія (Jerzego). З них Микола був дідичем Білків (Махнача), а Федір дідичем Корнина.
Околиця Корнина в той час була дуже лісиста й густа, й вважалась природним стражем Полісся.
Від 1631 року відома скарга Теодора Сущанського Проскури на Василя Тиша Буковського з приводу "наслання людності й поспилювання лісу корнинського поблизу ріки Ірпеня.
Але козацька війна під проводом Богдана Хмельницького 1648 р. викинула з цих маєтків шляхту, і Корнин перестав був місцем осідку його дідичів.
Фортеця (замок) збудований Проскурою служив навколишнім мешканцям прихистком в часи небезпеки. Вали фортеці були місці й прослужили ще довго.
З 1648 по 1675 рік Корнин, Сквира та інші навколишні містечка входили до Паволоцького полку Війська Запорозького (Гетьманщини, Козацької держави).
У 1685 році територія Правобережжя від Дніпра до річок Прип'ят, Случ, Тетерів, Рось (Білоцерківський і Паволоцький козацькі полки) увійшла до складу Хвастівського полку, створеного Семеном Палієм. Його осідок перебував у Хвастові, а всі навколишні землі й містечка, в тому числі Корнин, Сквира та інші, перебували під контролем козаків.
Лише 1717 року шляхтичі Проскури змогли повернутись до Корнина.
Вони безперешкодно зайняли свої володіння, й заснували декілька нових поселень:
Білки (нинішні), Раківка і Личе (у межах сучасного Корнина) і Сущанка (на пам'ять про родове гніздо Сущани на Овручі).
Але в ті часи їх володіння значно поменшали. Єпископ (та дідич) Хвастова загарбав сусідні Веприк, Скригалівку і Білки (Мохнач) на тій підставі, що вони мали належати до т.з. Глебовщини - маєтностей Богуша Гулькевича Глебовського, якому наприкінці XVI ст. належав Хвастів та навколишні землі.
Проскури зі свого боку доводили, що Білки і Веприк ніколи не належали до власності Гулькевича, а завжди були землями Юхновичів. Скригалівка, як більш пізнє поселення, могла належати до Глебовщини, але і вона колись належала предкам Проскури, а якщо вона й є у списках королівського надання Гулькевичам, то могла туди потрапити через "ad male narrata" (хибну інформацію).
Розпочався судова суперечка, однак жодна зі сторін не могла навести документальні докази, бо за кілька буремних століть всі докази загинули. Після довгих суперечок зійшлися на тому, що Мохнач повернувся до Проскур, а Веприк і Скригалівка зостались при єпископі Хвастова.
Корнин тим часом прибавляв у людності й вже перетворився на містечко. У фортеці шляхтичі Проскури тримали "народну міліцію", що захищала маєток від нападів козацьких і гайдамацьких наїздів.
В часи Коліївщини 1768 в околицях Корнина з'явились гайдамаки під проводом полковника Івана Бондаренка (Bondarczuka).
Проти гайдамаків з Чорнобиля був висланий загін Енгіла (Engil), а з Корнина загін (надвірного) козака Данила Щербини.
Д. Щербині підступом вдалось в Макарові захопити І. Бондаренка (Бондарчука), а загін його розбити.
Дідич Корнина В. Проскура у нагороду виклопотав для Д. Щербини на Сеймі нобілітацію (шляхетство), котре було записано в книгу прав:
"... засновуючись на доводах прив'язаності і вірності к отчизні Данила Щербину, отамана козаків Корнинських, котрий під час подій в Україні 1768 р., не тільки до них, попри намови і просьби, належать не став, але й власними діями до заспокоєння оних приклався;
отже Мій Король, за єдиногласною згодою Станів Сконфедерованих надає ... , через В. Проскуру, дідича Корнинського, ... цьому Данилу Щербині разом з потомством клейнод шляхетства польського, з наданням прав 1775 р. і нинішнім Сеймом описаних, надаєм йому і диплом з Канцелярії Нашої Республіки Обох Народів... ..... 11 листопада 1790 р.".
Останнім дідичем Корнина з династії Проскур був Каєтан. Він же був послом на Сеймі 1788 р, на котрім Щербина отримав нобілітацію. Також він був власником дуже відомих в Україні коней, яких називали "проскурівські".
1794 року він був засланий на вигнання (в Російській імперії) за те що відстоював права Речі Посполитої.
Після розділів Речі Посполитої та входження Корнина, і Правобережжя, до складу Російської імперії, місто перейшло до Г. Каницького (1817-1839 рр.), пізніше до Крушинських (1839-1859), а з 1859 р. його посів генерал Карл Вейс (Weiss).
1839 року в Корнині була збудована церква, на місці давньої козацької церкви XVII ст., що згоріла 1802 р.
На час написання статті мешканців обох статей в Корнині було:
православних 1112, католиків 16, юдеїв 12.
Католицька каплиця відносилась до парафії Дідовщизни.
Значна частина населення Корнина відносилась до шляхти.
В місті діяли 4 водяні млини, цукрова фабрика з 1866 р., ґуральня, шкіряна фабрика і три цеґельні.
Землі в Корнина було 3058 десятин.
Posts
No comments:
Post a Comment