Шляхта часів Великого князівства Українського

Існування, права та діяльність шляхти за часів Великого князівства Литовського і Руського (Українського) є безпосереднім продовження діяльності шляхти за часів Великого князівства Київського (Київської Русі) та Королівства Русі (Королівства України).

Хоча шляхетський стан існував в Україні (як мінімум) ще з часів  Держави Антів, саме слово «шляхта» приходить до нас спочатку через чеську, а потім через польську мови - у XIII - XIV століттях, коли терміном «шляхта» почали називати військово-лицарську клясу. 

1385 року, після укладання Кревської унії між Королівством Польщі та Великим князівством Литовським і Руським (Давноукраїнським) та початком публікації перших земських привілеїв цей термін набув поширення не лише на теренах Галичини, Закарпаття, Холмщини, Берестейщини, Перемишля, Червленських міст, які перебували у складі польського королівства, але й на теренах Великої України (Волині, Київщини, Чернігівщини, Сіверщини, Поділля, Подніпров'я) що входили до Великого князівства Литовського і Руського (Українському).  

До цього часу аристократичний прошарок тут називали «князями»,  «боярами» та «вельможами».

Ще в "Повісті Временних Літ", в Київському, Радзивілівському та інших літописах, згадуються бояри, сотники, десятники та інші «нарочиті» (тобто шляхетні, вельможні) мужі при дворах Великих князів Київських Володимира Святославича, Ізяслава Ярославича та інших.. 

Протягом XV - XVI століть ці різні терміни в державно-правових документах використовувались паралельно.
Поступово і у Великому князівстві Руському (Українському) і в Гетьманщині (Козацькій державі) відбувається уніфікація термінології. 

У процесі становлення шляхетського стану в Королівстві Русі та Великому князівстві Руському (Українському) можна виділити кілька етапів. 

 Перший відповідає періоду з середини XIII до кінця XIV століть. В цей час в продовження традиції Великого князівства Київського (Київської Русі) князівські дружинники і видатні лицарі іменувалися «бояри».  З другої половини XIII століття так само іменувалися дружинники та урядовці Великого князя Литовського і Руського, а також дружинники удільних князів і навіть великих землевласників (магнатів). 

Належність цих людей до шляхти (аристократії) визначалась обов'язком служити своєму князю, що, в свою чергу, давало їм право на отримання від нього привілеїв, та можливостей отримання земельної власності. Серед них були як нащадки удільних давньоукраїнських князів, та старшою дружинної знаті, так і урядовці та служиві люди князя, що за службу отримували від нього платню, привілеї та частину військової здобичі. 

Дослідження показують, що переважна більшість бояр та інших нарочитих (шляхетних) осіб, за своїм майновим станом були людьми небагатими. Як правило, вони володіли лише невеликий садибою і одним-двома залежними людьми-челядниками, або зовсім не мали земельної власності. 

Другий етап: кінець XIV - перша половина XVI століть пов'язаний з правовим оформленням військово-лицарського клясу. 

Початок цьому процесу було покладено в 1387 році виданням Великим князем Литовським Ягайлом першого земського привілею в ознаменування укладення Кревської унії з Польщею.  

Ті з бояр, які обрали католицьку віру, а також їх спадкоємці, отримували права володіти, тримати, продавати, дарувати, міняти свої землі з власної доброї волі. Тобто отримували землю в спадкове володіння, що вже не залежало від волі монарха. А селяни, що жили на цих землях повинні були виконувати на користь власника ті повинності, які належало виконувати на користь князя. Привілей гарантував ці права як щодо самих бояр і їх прямих прямих спадкоємців, так і по відношенню до їх дружин-вдів. 

1413 році був виданий Городельський привілей, адресатом якого були «пани, шляхтичі і бояри» (nobiles, barones, boyares) католицького віросповідання. 

Привілей підтверджував їх старі власницькі права і надавав нові: займати земські і придворні посади, брати участь в засіданнях Великокняжої Ради і в діяльності загальних сеймів, розпоряджатися доходами та інше. 

Тобто литовська, українська та білоруська шляхта отримувала ті ж  права, якими на той час вже користувалася польські пани і шляхта.  

З метою зміцнення бойового братерства та рівності шляхти обох держав, відповідно до Городельської угоди, поляки дарували литовським, українським і білоруським боярам свої герби.  

Хоча ці права надавалися спочатку лише боярам-католикам, в результаті війни 1430 - 1434 років  між литовцями і поляками з одного боку та українцями та білорусами під проводом Великого князя Руського Свидриґайла з іншого боку - ці шляхетські привілеї були поширені також і на православних бояр та шляхту. Відповідні рішення були надані в привілеях короля Ягайла 1432 року і Великого князя Сигізмунда Кейстутовича 1434 року. 

Закріплення привілейованого характеру військово-лицарської  кляси у Великому князівстві Литовському і Руському (Давньоукраїнському) відбулося в привілеї короля і великого князя Казимира IV Ягеллона, від 1447 року. 

У цьому документі підтверджуватися права бояр на землі та власність, даровані їм предками Казимира, були гарантовані основні права на володіння, успадкування, продаж, заставу й обмін маєтків. Після смерти боярина його володіння не могли бути конфісковані, а переходили його спадкоємцям. Крім того, доньки та родички бояр могли виходити заміж без відома князя або його намісника. На боярські володіння поширювалося також право суднового імунітету, що робило їх власника єдиним суддею для своїх селян. 

Привілей підтверджував особисту свободу й недоторканність бояр, непідсудність бояр (окрім королівського суду), надавши боярам низку інших привілеїв, в тому числі свободу виїзду за кордон для служби. 

Правове становище шляхетської верстви, створене великокнязівськими привілеями XIV - XVI століть, що отримали остаточне оформлення в Статутах Великого князівства 1529, 1566 і 1588 років, різко відрізнялося від правового положення інших категорій населення.  Шляхта могла володіті землею на правах особістої власності, мала право безмитно торгувати продукцією своїх маєтків, в тому числі вивозити її закордон, була звільнена від сплати Митний зборів на товари, придбані за кордоном, а також від усіх інших податків і повинностей, окрім обов'язків несення ВІЙСЬКОВОЇ служби під час війни і виплати коштів на військові потреби, які збирали лише за рішенням загального Сойму. 

Шляхтич мав право залишати службу у одного магната й переходити до іншого, а також вільно виїжджати за межі країни. Він зберігав свободу незалежно від того, як довго перебував на службі у того чи іншого магната або проживав на орендованій у нього землі. У законодавчих актах проголошувалася недоторканність особи шляхтича, которого не можна було ув'язнити до суду. Тільки шляхта мала право займати державні посади й брати участь в засіданнях Сойму. 

Для захисту спільних інтересів шляхта мала право об'єднуватися в Політичні Союз-конфедерації. 

З кожного з десяти наявних у нього селянських дворів шляхтич мав виставити з собою воїна в «зброї»: на коні і зі списом. 

Починаючи з 1528 року ратник в повному озброєнні мав виставлятися з кожних восьми дворів. Хто мав тільки вісім, зобов'язаний був виїжджати на війну сам. У документах їх називали «кінні бояри, які людей не мають» або «піша шляхта». У кого людей було менше або зовсім не було, повинні були споряджати воїна в складчину до відповідного числа селянських дворів в їх власності. Було встановлено, що той, хто не з'явився до потрібного терміну на збірний пункт піддається штрафу в 100 грошей, хто не виїде через тиждень - втрачає маєток, а за дезертирство загрожувала страта.  Абсолютна більшість військовозобов'язаних шляхтичів належить до групи найдрібніших і дрібних землевласників. 

У 1528 році вони становили близько 80 відсоток всіх шляхтичів. 

Найбільш впливовою групою шляхти була вища знать, до складу якої входили нащадки удільних українських, білоруських і литовських князів та старших дружинників, багаті вотчинники, великі землевласники та магнати, найбільші ієрархи церкви (митрополити, єпископи, архимандрити великих монастирів).  

Приблизно з середини XV століття для їх позначення в державно-правових документах починає використовуватися термін «пани». 

У Статутах ВКЛ та інших офіційних документах виділяються наступні їх категорії: 

«Пани Радні» - вища аристократія, представники якої займали придворні посади та засідали в складі Ради Великого князівства Литовського і Руського (Українського); 

«Пани Хоруговні» - найбільші землевласники, які виступали в похід під своїми прапорами (хоругвами) на чолі власних загонів; 

«Панята» - багаті землевласники, які виступали на війну під окремою хоругвою в складі загону, окремого від повітового ополчення дрібної шляхти. 

Як правило, панами-радою і панами хоруговними були представники одних і тих самих династій.  

У другій половині XVI століття пани все частіше стали називатися «магнатами». «Опис війська ВКЛ» 1528 року налічував 23 магнатських родів, аналогічний документ 1567 року - вже 29 родів, кожен з яких володів більш ніж тисячею селянських димів. На нижчому щаблі знаходилися «бояри-шляхта», які з другої половини XVI століття стали називатись просто «шляхта». 

Їх кістяк складали середні і дрібні власники, які мали один або декілька маєтків з власними землями і обробляли їх залежними селянами. 

Вони, як правило, мали спадкові герби, або наділялися гербами, отримавши привілеї та шляхетство від короля. В XVII - XVIII століттях ця група отримала назву «фільварочна шляхта».

Ще нижче перебувала найбільш чисельна група незаможньої шляхти, яка володіла лише 5 - 10 волоками землі (волок - 21,36 га), та за відсутності залежних селян, обробляли землю власними силами. Малоземельна шляхта користувалася всіма основними привілеями своєї спільноти і мала особливу корпоративну культуру. Бувало, що утворювалися цілі шляхетські поселення, так звані «заплоти» або «околиці», які були відокремлені від сусідніх селянських поселень. Їх населення називали «околична» або «загонова» шляхта. 

В самому низу перебувала безземельна шляхта («голота»), яка жила за рахунок оренди королівських або магнатських земель на умовах сплати оброку («чиншового шляхта»), або за рахунок служби ( «служива шляхта»). 

 Особливістю Великого князівства Литовського та Руського (Українського) була наявність значної за чисельністю проміжної групи, яка займала положення між шляхтою і селянами. 

Такий проміжний статус, наприклад, мали «панцирні бояри», або «панцирні слуги», що набиралися з вільних людей, селян та міщан й селилися в прикордонних з Московією або татарами районах.  

Ці традиції згодом перейшли в козацькі поселення, а з виникнення Запорізької Січі та Козацької держави цей стан остаточно перейшов у козаків - що були проміжним станом між шляхтою та козацькою старшиною - і селянами.  На умовах безоплатного користування наділами і рядом інших привілеїв вони повинні були брати участь в походах, а також нести прикордонну і гарнізонну службу. 

Між походами вони повинні були підкорятися місцевим каштеляну або князю. Інший подібної групою були «путні бояри»,  що виконували «путню службу», тобто поїздки (часто в небезпечні місцевості) за дорученнями адміністрації, й за це отримували аналогічні права вільних людей (дрібної шляхти) та користування земельним наділом.  Часто ці служиві селяни отримували згодом шляхетські привілеї. Однак відомі й протилежні випадки, коли бояри-слуги, які не могли виконувати свої обов'язки, переводилися в категорію залежних селян. 

Отже, якщо подивитись на поділ українського суспільства в ХIV-XV століть, то він виглядав наступним чином: 

Князі - вища кляса шляхти, титулована аристократія, до якої належали нащадки удільних князів. Серед них виділялися: «княжата головні», що не підпорядковувалися місцевій адміністрації, входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми загонами під родовими гербами. А також «княжата-хоруговні» і «княжата-повітовники», що не входили до великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі ополчення. 

Пани - заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася давністю роду, спадковим землеволодінням і гербами, а також певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів – найбільших землевласників. 

Зем'яни - середня військово-лицарська шляхта, залежна від князів і панів, яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за військову (боярську, лицарську) службу; виконували особисту кінну службу з певною кількістю озброєних вершників. 

Бояри - дрібні шляхтичі-, що виконували різноманітні служби і доручення, та «панцерні слуги», які особисто відбували військову службу. Володіли землями за умови виконання своєї служби.

Духівництво - окремий стан українського суспільства, що в деякі періоди становив майже десяту частину населення. Духівництво не підлягало світському суду, у разі потреби його справи розглядалися в спеціальному суді єпископа. Поділялося на вище духовенство (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) й рядових священнослужителів та монахів

Міщани (не шляхетський стан): 

Патриціат - найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців, керівників цехів та майстрів.

Цехові - середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва.

Плебс - міське населення, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців.

Селяни:
Слуги - особисто вільні селяни, які перебували на службі, отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей.

Данники - особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грошима.

Тяглі - селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів.

Читайте також:

Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

Шляхетська геральдика Руси-України: періоду Великого князівства Київського (Київської Русі) та Королівства Русі (Королівства України) й досі залишається маловивченою.

Геральдика української шляхти часів Великого князівства Київського (Київської Русі),  Королівства Русі-України та часів Великого князівства Литовського і Руського (Давньоукраїнського) є яскравим історичним і культурологічним феноменом, який здавна притягував увагу дослідників.

У одного з найдавніших дослідників геральдики Речі Посполитої Бартоша Папроцького (Гербовник 1578 р.) є низка повідомлень про офіційне затвердження гербів старовинним українським родам, які переходили до них від “княжат руських”. Що напряму вказує на існування у нас гербів ще за часів Королівства Русі. 

На початку ХІХ ст. польські та російські історики, напрацьовуючи історію власної геральдики, включали до російської або польської геральдичної спадщини давньоукраїнські герби та давньоукраїнські шляхетські роди, як ніби-то такі, що відносяться до їх історичної спадщини.

Ще в 4-томному гербовнику «Korona polska przy złotej wolności starożytnemi rycerstwa polskiego i Wielkiego Księstwa Litewskiego klejnotami ozdobiona» (Корона польська в золотій вольності стародавнього лицарства польського і Великого князівства Литовського клейнодами оздоблена) - фундаментальній праці, присвяченій геральдиці Речі Посполитої, що була створена священиком-єзуїтом, істориком та дослідником генеалогії й геральдики Каспером Несецьким та видана у Львові в Друкарні Єзуїтів у  1728-1743 рр., 

багато місця та уваги було приділено не лише гербам українських княжих та шляхетських родів, а також й гербам українських земель, князівств, міст, митрополій, а також митрополитів та єпископів (як католицьких так і православних). 

Так само багато українських гербів та українських шляхетських родоводів описані й в інших книгах Каспара Несецького, наприклад в  «Herby y familie rycerskie: tak w Koronie jako y Wielkim Xięstwie Litewskim zebrane; przez Kaspra Niesieckiego» (Герби та лицарські родини: зібрані в Короні, як у Великому князівстві Литовському), що була видана у Львові 1740 р. 

Хоча навіть польські дослідники, які традиційно стверджували, що українська геральдика "походить" від польської, проте й вони не могли заперечувати той факт, що багато українських шляхетських гербів походить від давньоукраїнських рун, знаків та давньоукраїнських літер.  

Польський історик та політичний діяч Йоахим Лелевель, у своєму науковому нарисі, що був надрукований у другому виданні Гербовника Каспера Несецького, здійсненого 1839 р. у розділі Герби литовські і воєводств руських (українських) «Herby litewskie i województw ruskich, oraz roz rodzenie się Polskich (1413— 1600)»,
хоча й стверджує, що герби у Великому князівстві Литовському і Руському з'явились лише після Городельського привілею 1413 р. 
(насправді Городельська унія між королем Польщі Володиславом ІІ Яґайлом та Великим князем Литовським, Руським (Українським) та Жемантійським Вітовтом унормовувала багато юридичних питань між двома державами, уніфікувала шляхетські привілеї й зрівнювала в правах  шляхту обох країн - тобто це в Польщі офіційно визнали українські, литовські та білоруські герби лише після Городельської угоди 1413 року)
в той же час Йоахим Лелевель підтверджує існування окремої давньоукраїнської геральдичної традиції ще за часів Київської Русі та Королівства Русі (Королівства України). 

В своєму досліджені він описує велику групу давньоруських (українських) гербів місцевого - Галичина, Волинь, Київщина, Берестейщина, Віленщина - походження які, на його думку, утворились з печаток. 
Крім того, згідно його класифікації шляхетських гербів Великого князівства Литовського і Руського, багато місцевих гербів брали свій початок з давньослов'янських (давньоукраїнських) літер. 

Особливу увагу Йоахим Лелевель звертає на такі відмінності українських гербів від польських: відсутність гербових назв, мале (рідковживане) застосування клейнода (геральдичного нашоломника), занедбання геральдичних кольорів, мінливість та велика варіативність гербів. 

Науковець Станіслав Казимир Косаковський (1837-1905), польський геральдист, автор "Monògrafije historyczno-genealogiczne niektòrych rodzin polskich" та інших геральдичних досліджень, не лише підтримав твердження, що в основі багатьох давньоукраїнських, перших білоруських та литовських гербів лежать літери,
але й прийшов до висновку, що велика кількість місцевих шляхетських гербів безпідставно була зарахована до польських. 

Польський дослідник, письменник, історик та геральдист українського походження Олександр Верига-Даровський (1815-1874), що народився у с. Томашівка на Поділлі,
і довго мешкав та працював у Києві, а його дослідження були присвячені історії України: «Woyna chocimska» (ВІйна Хотинська), «Pan Samuel Maszkiewicz», «Samuel Łaszcz», «Jeremi Wiśniowiecki» (Ярема Вишневецький), «Do dziejów Ukrainy» (До історії України),
«Kresy Ruskie Rzeczypospolitej : (Województwa: Kijowskie, Wołyńskie, Bracławskie i Podolskie)»

У своїй фундаментальній геральдичній праці «Znaki pieczętne ruskie: noty heraldyczne» або «Знаки печатні давньоукраїнські: нотатки геральдичні» (Париж, 1862) Олександр Верига-Даровський докладно вивчає та обґрунтовує самобутність геральдики Великого князівства Литовського і Руського (Українського). 

Він систематизує та класифікуває давні українські шляхетські герби та доводить походження багатьох з них від давньоукраїнських літер. 

Він підтримує та розвиває тези Й. Лелевеля про походження частини шляхетських гербів Великого князівства Литовського і Руського (України, Білорусі, Литви) від печаток (печатних знаків) князів, вельмож та шляхти. 
Олександр Верига-Даровський також категорично розрізняє польські та давньоруські (давньоукраїнські) герби й вказує на помилковість "теорій" походження української геральдики від польської. 

Історик польського середньовічного права, видавець історичних джерел Францішек Пєкосінський (1844-1906) у своїй книзі «O źródłach heraldyki ruskiej» або «О витоках геральдики руської (української)» 1899 р., хоча й виводить початок геральдики в ВКЛ лише після 1413 р., 

але й він не зміг заперечити їхній зв'язок з давніми рунами та знаками.

Процес перетворення давніх рунічних знаків на герби Ф. Пєкосінський поділяє на три фази: "освячення", "означення", "огербовування". 

Дослідження українських науковців ХІХ-ХХ ст, аналіз історичних та літописних джерел, переконливо свідчать, що давні українці, на теренах сучасної України, ще з часів Трипільської культури використовували рунічні та символічні знаки для вирізнення родів, пізніше - знатних осіб та родин, та для означення приватної власності. 

Такими знаками були хрест, квадрат, ромб, коло, сонячні знаки, півмісяць, зірки, квіти, зброя, тотемні та оберегові символи, тощо.

Хоча класична середньвічна геральдика затвердилась на теренах України під впливом геральдичних процесів, що відбувались в Східній Римській імперії (Візантії);
а після Першого Хрестового походу (1096-1099), коли геральдика починає активно розвиватись в Західній Європі - й під впливом процесів унормування шляхетських гербів, які проходили в Чеському, Угорському та Польському королівствах,
герботворення у Великому князівстві Київському (Київській Русі) та Королівстві Русі (Королівстві України) ґрунтувалось, перш за все, на вже існуючі місцевих родових, релігійних та боярських знаках. 

Давньоукраїнська геральдика тісно пов'язана з давньоукраїнськими руноподібними символами та давніми літерами. Ця традиція відома ще з часів держави антів та використання ними символів на зброї, одязі, тощо.

Найбільша кількість гербів із руноподібними емблемами зберіглась у волинської та берестейської шляхти - нащадків дружинників і бояр часів Київської Русі. 

Родові емблеми (первісні герби), якими користуються українці в IX—XI століттях, мали рунічні форми або являли собою комбінацію ліній та літер й називалися знаками, різами чи мітами (мітками). 

Спочатку вони виконували роль особистої печатки або клейма, що підтверджували належність майна окремим родами. З часом вони перетворились у родові (спадкові) емблеми, герби. 

Як відзначав український історик, дослідник сфрагістичних (печаток, штампів) джерел Карл Болсуновський (походив зі Сквири) у праці “Сфрагистические й геральдические памятники юго-западного края” (Київ, 1899 р.). не лише шляхетські печатки, але й пломби купців, цехів, бортні знаки та інші - містять багатий історичний матеріал для дослідження раньоукраїнської геральдики. 

Літописи підтверджують, що вже в Х-му столітті існувала усталена традиція вирізували знаки (герби) на перстнях, котрими користувалися як особистими печатками. 

Після офіційного запровадження у Великому князівстві Київському християнства - поганські (язичницькі) знаки (руни, міти) почали “хрестити”, додаючи до вже існуючих прото-гербів знак хреста. 

Проти "теорії" щодо запозичення польських гербів українськими знатними родами виступали й добре обізнані з походженням української геральдики польські історики С. Лагуна, О. Яблоновський і А. Малецький. 

Так Олександр Яблоновський прямо вказував, що в печатках українських князів і бояр фігурували рунічні знаки, літери абетки, монограми та родові знаки. 

Як підкреслює Михайло Грушевський: вже в X ст. давньоукраїнські купці і княжі посланці мали золоті й срібні печатки, які служили для посвідчення їх осіб, і очевидно, — несли на собі певні знаки власності. 

Подібні печатки збереглись в староукраїнських перстнях в досить значній кількості. 

Коли йде мова про геральдичні знаки, то треба обов'язково згадати й  знаки на даньоукраїнських монетах часів Великого князівства Київського — з іменами Володимира Великого, Святополка, Ярослава, а також Київського князя Володимира Ольґердовича та монети Подільського князівства.

Український історик В'ячеслав Сенютович-Бережний пише: “У XIII і XIV століттях знаки, що були родовими, лягають в основу гербів князів і бояр уже як гербові титла”.

Якщо у Східній Римській імперії (Візантії), де геральдика та традиція застосування шляхетських гербів виникла трохи раніше,
та на Заході, де герби активно почали розвиватися з другої половини XII століття, тобто після Першого Хрестового походу, - проте і там, і там лицарські герби створювались на основі емблем з бойових щитів,
то у нас приклади використання гербів на щитах, хоча й відомі ще з ІХ-Х ст, однак їх збереглось та досліджено дуже мало,
а от приклади гербів, що створювались переважно з родових знаків та печаток збереглись та досліджені більш детально.

Крім того, якщо польська геральдична система будувалась на основі низки гербів (що мають окремі назви), навколо яких існувало багато різних родів та родин, 

то герби давньоукраїнських князів та боярства позначали одну певну родину, а то й були гербом окремого діяча; при цьому його нащадки могли видозмінювати свій герб.

Розвиненість та широке застосування шляхетської та лицарської геральдики за часів Великого князівства Руського чудово доводить гарно досліджені прапори та хоругви українських лицарських дружин під час Грюнвальдської битви 1410 року.

Детальніше про історію розвитку української геральдики можна прочитати тут:

*  Українські шляхетські герби в Гербовнику Беленвіль (1380)

*  Герби української шляхти в Гербовнику Гелре

* Українські державні герби в Цюрихському гербовнику XIV ст.

*  Українські герби в перших европейських гербовниках ХІІІ ст. * Синьо-жовтий прапор в европейських гербовниках ХІV-ХV ст

* Перші згадки про Тризуб в європейських гербовниках.ХІV.-ХV ст. * Герби української шляхти.

* Синьо-жовтий прапор у слов'янських народів.

*«Crux Ruthenorum» або «Давньоукраїнський хрест» - забутий герб української геральдики

Уривки з АВТОБІОҐРАФІЇ короля України Вільгельма фон Габсбурґа

10 лютого 1896 року народився Претендент на престол Королівства України Василь Вишиваний (Вільгельм фон Габсбурґ).

Австрійський архикнязь, командувач Українських Січових Стрільців, претендент на трон Українського Королівства, прямий нащадок імператорської династії Габсбурґів, двоюрідний брат короля Іспанії Альфонсо ХІІІ, а також нащадок українських монархічних династій Великих князів Київських та Королів Руси-України Святославичів, Мстиславичів і Романовичів, послідовний борець за звільнення українського народу та створення Великої Української Держави. 

Вільгельм фон Габсбурґ Лотаринген (Лотаринзький) був надзвичайно яскравим (хоча й недооціненим сучасними істориками та суспільством) військовим і політичним діячем часів Першої світової війни та становлення Української Незалежності (1917-1921 рр.). 

З 1916 року Вільгельм фон Габсбурґ йде до парламенту Австро-Угорщини, де співпрацює з українськими депутатами і політиками Костем Левицьким, Євгеном Петрушевичем, Миколою Васильком, Євгеном Олесницьким, а також з українським митрополитом Андрієм Шептицьким.

Основні зусилля до 1918 року українські парламентарі концентрують на реалізації проекту створення Українського Коронного краю в межах української етнічної території Австро-Угорської імперії. 

Про можливість створення окремого Українського Королівства під керівництвом Вільгельма фон Габсбурґа йшлося на секретних переговорах центральних держав та представників УНР, під час підписання Берестейського миру (поч. лютого 1918). 

Відповідно до Берестейської мирної угоди, до складу УНР входили Холмщина і Підляшшя (на сьогодні ці українські етнографічні терени перебувають у складі Польщі, внаслідок антиукраїнського поділу після Другої світової війни та операції "Вісла"). 

А Галичина, Закарпатння та Буковина повинні були утворити окремий Український Коронний край в межах Австро-Угорської імперії. 

16 квітня 1918 року уряд УНР під керівництвом Всеволода Голубовича звертався до Австро-Угорщини з прохання "поставити" на українських землях підкотрольних Відню "в якості монарха члена родини Габсбурґів" (мався на увазі саме Вільгельм фон Габсбурґ). 

Василь Вишиваний мав повагу та пошану як на Західній Україні, так і на теренах Великої України (УНР).
У травні 1918 р. одеські вояки планували підняти повстання проти влади гетьмана П. Скоропадського, й готові були проголосити Вільгельма фон Габсбурґа новим Гетьманом всієї України, але він на це не дав згоди, бо не був впевнений, що це підтримають по всій країні. 

Перебуваючи у Запоріжжі, влітку-восени 1918 року, Василь Вишиваний зустрічався з Євгеном Чикаленко, Петро Болбочаном, генералами Натієвим та Петрівим, які невдоволені проросійською політикою гетьмана П. Скоропадського, пропонували йому об'єднати війська, а після перемоги повстання очолити уряд країни. Проте Василь Вишиваний відмовився від таких пропозицій, вважаючи, що треба приходити до влади за згодою всього народу, а не на чолі частини повстанців. 

В 1919 році написав Автобіоґрафію, яка є надзвичайно важливою, як з історичної, так і з політичної точок зору. 

В 1921 року у Відні було засноване Українське національне вільно-козацьке товариство, яке обирає головою правління Василя Вишиваного. Того ж таку року виходить його збірка віршів українською мовою «Минають дні»...
З часом - відходить від дієвого політичного життя. 

Однак, він залишився до останнього вірним ідеї боротьби за волю українського народу, 

Викрадений з Відня (Австрія) та заарештований у серпні 1947 року радянською спецслужбою СМЕРШ, Вільгельм Габсбург був перевезений до Карлс-Баденської тюрми, де від нього хотіли під тортурами дізнатися про контакти з діячами ОУН, УПА та з розвідками Франції та Англії.

Наприкінці листопада 1947 року перевезли до Києва, де продовжувались тортури та допити. Протягом півроку його щоденно жорстоко допитували, намагаючись вибити зізнання. Він відмовився видавати прізвища борьців на волю України.

Радянські слідчі вимагали засутиди Вільгельма фон Габсбурґа до 25 років ув’язнення у концтаборах.

Помер 18 серпня 1948 року у тюремній лікарні Лук'янівської в'язниці, похований на Лук'янівському цвинтарі в Києві.

Уривки з АВТОБІОҐРАФІЇ полковника УСС Василя Вишиваного.

Початок писання 28 IХ-1919. 

Я, Вільгельм фон Габсбурґ, колишній архи-князь австрійський, а тепер полковник УСС (Українських Січових Стрільців), уродився в Полі (Істрія) дня 10 лютого 1896 p.

Батько мій, архи-князь Кароль Стефан був там тоді з сім'єю як адмірал маринарки (військово-морського флоту).
Матір моя Марія-Тереза походить із італійського роду князів Тосканських.
По батьку походжу з лінії (імператора Австро-Угорщини, короля Галичини і Володимерії) Карла - переможця Наполеона під Асперном, і в історії цієї династії було три фельдмаршали: Карло,
Альбрехт, що виграв битву під Кустозою, і Фрідріх.

Перші вістки про мій рід сягають по документам IX століття що по лінії Лотрінген (Лотаринзьких), та XI ст. — що по лінії Габсбурґ. 

Сім'я моя носила ім'я графів Радбот фон Габіхтсбурґ (в кантоні Арбав, в Швейцарії, де доси стоять руїни їх замку над рікою Аар). 

В 1246 по вимертю Бабенберґів вступив мій предок Рудольф фон Габсбурґ на престол Східної Мархії (Східна Марка, Австрія).
Дальша історія загально відома. Расово мій рід сильно мішаний. Є в нім кров германська, французька (від князів Бурґундських), еспанська (еспанська лінія роду Бурбонів), слов'янська (в тому числі українська) і литовська.
Материнська сім'я теж посвоячена з Габсбурґами. Вона з другої лінії лотарингської.
Я з роду шесте і останнє дитя в сімї моїх батьків. Найстарший мій брат Кароль-Альбрехт, ур[оджений] 1889, потім Лев — 1894, сестри Леонора — 1884, Рената — 1887 і Мехтільда — 1892, всі уроджені в Полі.

Від 10 р. життя до 16 подорожував я з батьком і з братами.
Був я в Росії, Еспанії, Голяндії, Франції, взагалі в цілій Европі (найбіль[ше] в Італії), дальше в Африці, Америці і Малій Азії.
Найсильніші вражіння маю з півн[ічної] Африки (Марокко і Туніс), а саме їх природи. Географія інтересувала мене вже в часі науки найбільше (поруч німецької літератури). З поетів люблю найбільше Ленава, Гайне і Айхендорфа, значить найрадше читаю лірику. 

Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими військовими колами щодо її реорганізації.
Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів постійно в м. Живець у Західній Галичині, де одержав спадок по архи-кн[язю] Альбрехті. 

Там бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. 

Там я перший раз почув про Українців. 

Поляки називали їх «Русини» і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т. д. 

Я мав тоді коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. 

Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жаб'є (м. Верховина) в Східній Галичині між горами. 

Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. 

В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду. 

Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. 

Враження з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці (вокзалі) в Ворохті, пішов я в село. 

На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жаб'ю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. 

Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. 

Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав. В Живці читали у нас деякі книжки. З польської літератури найбільше Сєнкевича і Словацького. 

Але мене польська література не цікавила. За те велике вражіння робила на мене італійська література, особливо Метастаціо, Данте, Петрарка і Боккачіо. 

З Живця до Відня їздили ми незвичайно рідко. І батько, і вся наша сімя була того переконання, що туди треба їхати тільки на візвання (запрошення) Монарха, а з рештою не пхатися на двір. 

Через це відносини між нами і двором були холодні, особливо від часу, як моя найлюбиміша сестра Елеонора вийшла за звичайного офіцера маринарки, німця Кльосса. Також друга сестра Рената вийшла за кн[язя] Радзівіла (коло Кракова), а третя Мехтілда — за кн[язя] Чартарийського з Познанщини, який уважає себе Німцем. Нас виховувано дуже свобідно. 

У нас був звичай, що кождий мужчина мусів учитися якогось ремесла: оба старші мої брати знають столярство і випікання прикрас на дереві, а я знаю артистичне бляхарство. 

Цего вчилися ми вечерами від вчасної (ранньої) молодости, аж поки не вступили до військової академії. Нас, дітей при всім тім держали дома гостро. 

До військової академії у Вінер-Найштадті вступив я з братом Лєом в 1913 р. в осени. Батьки мої жили тоді у Відні і ми часто доїздили до них.... 

Нужда, яку я бачив, робила на мене велике вражіння. Замітив я її ще в Істрії і потому ще більше в Галичині. Це відбивалося на мені тим більше, що я бачив страшний контраст між багацтвом свого роду і убожеством народа....

Я був одиноким архи-князем, який для того не брав участи в коронації цісаря Карла (1916 р.) щоб оминути ці церемонії, я зголосився тоді хворим.
Мені закидали тоді, що я солідаризуюся з Українцями, які усуваються від того торжества....

Воєнну академію скінчив я в лютні 1915 р. і як лейтнат був приділений до 13 полку уланів (Вільгельм Габсбурґ командував ротою 13-го полку уланів, який рекрутувався переважно з українців Золочівського повіту, нинішня Львівська область). 

Про вибух війни довідався я тоді, коли всі. Ніяких приватних інформацій про неї я не мав. Від хвилі, як вибухла війна, відпустки задержано і я до дому вже не їздив. В школі панував веселий ентузіазм з приводу війни.

Одначе я не поділяв його і немов прочував, що цей ентузіазм скінчиться не добре. По скінченню академії вступив я на два дні до дому. Про війну майже нічого не говорили в дома. Ситуація буле не ясна. 

З дому поїхав я до кадри свого полку. Я знав, що це український полк і що рекрутується з Золочівщини....

Мою сотню, яка складалася тільки з українців (я поляків усунув), прозивали «червоною» або «соціялістичною», а мене «червоним принцом». 

Розуміється, соціялістом прозвали мене не тому, що я ширив соціялізм, тільки тому, що я старався, щоб кождий мій козак мав українську синьо-жовту відзнаку, що тоді уважали в Австрії просто зрадою, бо всіх Українців уважали русофілами. 

Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кожного Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. 

Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень. Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. 

Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами (вояками). Тільки вони трохи подібні до овець; але як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть ре чи, які виглядають неможливими до виконання.....

Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч... 

Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. 

На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися. 

Я  просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це і наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявить своєму командантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоб справа не загубилась.

... Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі. Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. 

.... Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти.
 Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обовязково казав я співати «Не пора», «Ще не вмерла Україна», «Верховино» і «Над Прутом у лузі».
Я особисто і по товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав це не смачним. За таке відношення до Австрії мусів я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці. 

Українське населення скрізь відносилося до австрійської армії добре, одначе польські урядові доноси витворили інакшу опінію. До найбільших доносчиків належали Золочівський староста Пшибиславський і Тернопільський Фрідріс. Оба нажилися великих маєтків на війні, перший купив за ці гроші навіть добра (маєтки) коло Золочева....

..  Відзначень одержав я пять, з тих найвищі — хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл[яси] (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. 

Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС 1914», за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить... 

... Захорувавши тяжко, відлежав я три місяці у Відні. Лічив мене проф. Візель, жид, дуже розумний чоловік. Опісля місяць був я в купелі в Бадені (квітень 1917). Там жив я з адміралом, штабовим лікарем д[окто]ром Окуневським, відомим українським письменником. 

Читати по українськи навчився я в зимі 1915 р. Вчив мене жовнір з моєї сотні Примак з Тернопільщини — на національних піснях. 

Перша моя книжка в українській мові, яку я прочитав з допомогою Примака, була мала історія України Грушевського. 

Крім того, читав я багато Франка; його поезії зробили на мене велике вражіння, особливо вірш «Каменярі». 

Дальше сподобався мені Федькович і мініятюри Стефаника («Синя книжечка»). 

«Камяна Душа» Хоткевича мала для мене спеціяльне значіння, бо я дуже люблю гуцульські гори. Чудесна коміка є в «Забобоні» Мартовича.

Розуміється, Шевченка читав я з запалом, а також всю стрілецьку літературу. Від мая 1917 був я цілий рік в своїм полку, який стояв коло Кадлубиск (Брідщина). Тоді була позіційна війна скучна, нічого цікавого не було. Я читав і провадив переписку з Українцями у Відні і Стокгольмі.

Ще в р. 1916 був я на авдієнції у покійного цісаря Франц-Йосифа І, в справі мого одного українського приятеля.
Я знав, що цісар ворожо був настроєний до Українців, бо думав, що вдасться йому приєднати до Австрії цілу Польщу, що Поляки зручно йому підсували через своїх людей на дворі і в міністерствах, як також через зв'язаних з ними політіків инших народностей. Цісар відмовив моїй просьбі, чого я з рештою сподівався. Більше у нього я ніколи не був ні перед тим, ні потому. Найбільший вплив на старого цісаря в тім часі мав гр[аф] Буріян, який теж постійно мріяв про прилучення цілої Польщі. Байкою є немовби архи-княгині або инші жінки мали політичний вплив на старого цісаря.
Він був чоловік дуже неприступний і замкнений, а особливо супроти членів свого роду. Зрештою, в часі війни він уже був в такім віці, що ніщо на нього не робило вражіння. 

Цісаря Карла знаю від своїх хлопячих літ. Це людина дуже добродушна і з наилучшими замірами, але слабої волі. 

Він має клясичну нормальну освіту і юридичні студії. Він був приступний і давав на себе впливати, але із-за його слабої волі впливали на нього з усіх сторін, так що він ніколи не міг рішитися.

Німецький цісар Вільгельм і його оточення просто тероризували цісаря Карла. Мати його подруги, герцогиня Парменська впливала на нього шкідливо, бо була дуже амбітна і хотіла своїх дітей бачити на ріжних престолах. 

Під тими впливами цісар Карло не міг покинути Німеччини, хоч хотів не раз це зробити. Про національний склад своїх держав був добре поінформований, про українську справу також. 

Про українську справу говорив я з ним багато разів, нераз він сам зазивав мене. Одначе ніколи не міг рішитися. Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив про це президентові міністрів Зайдлерові.

Але ще того самого дня відкликав своє рішення з поступившись перед криком Поляків в парляменті і краю. Найбільший вплив мав на молодого цісаря д[окто]р Польцер, шеф кабінетової канцелярії, чоловік не старий. Цісар Карло не вірив так полякам, як старий цісар.

Не можна сказати, щоб він їх боявся, але не хотів «скандалів». 

Убитого в Сараєві престолонаслідника Франца-Фердінанда знав я також особисто. Був це чоловік розумний і енергійний, знав Австрію і для Українців був прихильний. 

Носився з замірами відбудови великої Української держави. Неправдою є, що жінка кермувала його політикою. Був це муж цілком самостійний, а вона була дуже скромна жінка. 

З політичних подій в часі війни обходив мене найбільше Берестейський мир (і перед тим відокремлення Галичини). 

Вже перед заключениям Берестейського миру найрозумніші державні мужі в Австрії і Німеччині знали, що осередні (центральні) держави будуть побиті, головно з господарської причини. 

Гр[аф] Чернін[46] отверто заявив цісареві: «Wir haben uns zum Tode gesiegt» (Ми смертельно «побідили»). 

Чернін, чоловік розумний, говорив вже тоді, що вже велика територія, занята осередними державами, розсадить їх. 

Тільки більшість німецьких рішаючих кругів не бачила катастрофи, яка наближалася. І тому в Німеччині Чернін мав багато ворогів. Якраз для того, що погром центральних держав був певний для розумнійших політиків, постановили вони вирішити справедливо питання великої української держави. 

Вони думали так: національний розвиток України не підлягає найменшому сумніву. 

Його можна тільки припинити і то тільки на якийсь час. Але убити неможливо. Для того треба визнати Україну як самостійну державу в етнографічних границях, а навіть з певними заокругленнями. 

Вже сам факт такого визнання матиме велике значіння прінціпіяльне, а в будучині навіть практичне, в першій мірі негативне: бо кожна держава, яка перечитеме українському народові його права до самостійносте в відповідних границях, скорше або пізнійше відпокутує за це при будучих комбінаціях, як це вчить історія. 

Противники української справи підносили вже тоді, що Україна в найлучшім разі буде невтральна в великій боротьбі між Антантою і центральними державами, а навіть може звернутися проти центральних держав із-за дуже важної для неї Східної Галичини, якої Австрія, розуміється, не думала їй відступати. Щоб до цього не допустити, Німеччина заздалегідь приготовила замах стану (зміну влади) в Україні, з яким німецький генерал Айхгорн, шурин Скоропадського, вже дуже вчасно носився. 

Словом, Німці від самого початку думали не провадити української політики в Україні, а Австрія не оцінювала добре ні української справи, ні німецького становища в цій справі. 

На вістку про визнання самостійної Української держави всі Українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справили собі великий пир у Кодлубисках. Незадовго Німці розпочали похід на Україну.

Хоч я знав, яку вони політику поведуть в Україні, одначе мимо того тішився, що Україну займають вони, а не Австрія. З тої простої причини, що з Австрією прийшли б на Україну Поляки, смертельні вороги українського народу. 

В півтора місяця опісля вмаршували на Україну також австрійські війська, головно по хліб і щоб не дати Німцям занадто вкорінитися. Зараз повстали між обома центральними державами великі непорозуміння на Україні із-за обсаджуваних територій та із-за команди. 

З австрійськими військами вступили на територію Української Держави-також Укр[аїнські] Січові Стрільці.  Була це добровільна українська формація, яка повстала в Галичині з початком війни, щоби боротися проти Росії як гнобителькі України. Сю українську формацію в Австрії переслідувано від початку, бо австрійський уряд, зрештою слушно, підозрівав цю українсько-галицьку формацію, що вона бореться не за центральні держави, тільки за українську справу. Якраз тим симпатична була для мене ця українська формація. Їй постійно грозило розв'язання (розформування) зі сторони Австрії, до якого я всіма способами старався не допустити. 

Легше було мені це робити, відколи на престол вступив молодий цісар Карло. Але зовсім легка не була моя робота, бо на Укр[аїнських] Січових Стрільців приходили вічно доноси до Головної Австрійської Команди. Доноси ці робили ріжні австрійські офіцери, від низьких до високих, а особливо Поляки з ріжних сфер. В Головній австрійській Команді стояли цілі паки таких доносів найріжнійшого змісту. Референти постійно вносили на розформування. 

Розв'язання Українських Січових Стрільців було б дуже прикре для українського народу в Галичині, бо це було тоді одиноке українське національне військо. Щоб не допустити до того розв'язання (розформування), постарався я, щоб мене іменували командантом українського легіону. 

Коли доноси і тоді не уставали, тай Укр[аїнським] Січовим Стрільцям грозило дальше розв'язання, заявив я шефові генерального штаба Арцові, що я особисто з цілим українськім легіоном піднесу повстання проти Австрії, при чім я і вони добре знали, що за українськими Січовими Стрільцями підуть всі українські полки з австрійської армії. 

Це помогло, і Українськім Січовим Стрільцям дали спокій. Бодай на якийсь час. 

 Команду над Українськими Січовими Стрільцями обняв я дня 1 квітня 1918. Вони стояли тоді залогою в Копані під Херсоном (на Великій Україні). 

Я приїхав безпосереднє перед їх наступом на м. Херсон, який був в руках большевиків. Приняли мене дуже добре, бо вже знали, що я не думаю робити жадної австрійської політики, тільки чисто національну.

Раненько 26 квітня розпочався наступ на Херсон. Ми пішки йшли 5 годин з Копані до Херсону, де мали наступати як резерва правого крила 11 дивізії. 

О годині 2-й по полудні вступили ми до Херсону, не беручи участи в бою, бо не було потрібно. 

Херсон — гарне місто, положене при устю Дніпра до Чорного моря на великій рівнині. Кругом степи.
 З Херсону поплили Українські Січові Стрільці кораблем до Нікополя над Дніпром (у Великий Луг). 

Там остала перша сотня як гарнізон під командою (покійного вже) сотника Никорака. Инші частини Січових Стрільців поплили дальше кораблем до Запоріжжя (на Лівобережжі), який здобули тяжким боєм від російських большевиків. Там стояли ми гарнізоном два місяці.

Відтам робив я зі старшинами Січових Стрільців часті прогульки на близьку «Січ» (на Хортицю, Царинський Кут, Кічкас і Біленьке). 

 З усіх місцевостей давного Запорожжя найбільше вражіння робила на мене околиця «Вовчого Горла», особливо вечером, як заходило сонце. Я їздив туди дуже часто, не раз день по дневі. Один вечір перебув я там з покійним полковни[ком] Вітовським, пізнійщим секретарем війни ЗОУНР.

Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традіція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду. 

В тім часі була там розвинена організація «Вільного Козацтва» під проводом члена УНР отамана Олівера (Іван Оліфер) з яким я гарно спілкувався. Ця організація могла мати коло десяти [тисяч] членів. Була це майже виключно кавалерія з добрими кіньми. 

Мали і броневики, які забрали відступаючій російській армії. «Вільне Козацтво» було проти гетьмана, а за Центральною Радою. Також в тім часі прийшла з Мелітополя (коло Криму) до Запоріжжя бригада ґен[ерала] Натієва, з роду грузина, який, одначе, дуже сприяв українській національній справі. Він також був проти гетьмана, а за Центральною Радою. Був це симпатичний чоловік і мав також симпатичного шефа штабу, родом з Полтавщини, якого фамілію я забув.

Пізнійший військовий міністр Петрів був у Натієва командіром третього гайдамацького полка і стояв в Царицинськім Куті, де і познакомився з ним і близько жив з його полком. В тім полку служили і улани з мого полку, які втекли з Австрії. Я їх там пізнав. Ми зустрічалися і говорили. 

В Запоріжжі стояли також 1-й і 2-й запоріжські полки, в яких теж служили галицькі офіцери, між иншим Юліян Чайківський з Чортківщини, що тепер служить у Січових Стрільцях (група Коновальця). В тих кругах обертався я два місяці. 

З тих причин мав я багато від гетьманських доносів до Німців. Німці обставили мене аж 10 шпіонами. Неприємности мої збільшувалися ще тому, що я не виконував наказів робити карні експедиції. 

Весь час мого командування над Українськими Січовими Стрільцями йшла боротьба проти мене зі сторони німецької головної кватири, обох міністрів закордонних справ (німецького і австрійського) та австрійської Начальної Команди. 

Всі доноси на мене збіралися у Німців у Києві, котрі через німецького посла Мума і мого особистого неприятеля австрійського посла Форгача (бувшого міністра) висилали ті доноси в Австрію. 

Гетьман вислав до Німеччини аж три ноти з жаданням, щоб мене усунули. Мене раз завізвали до Відня і до Німеччини, де мені за моє поведения грозили відняттям команди, розв'язанням УСС і т. и[н.]. 

Я на все те відповідав такою ж погрозою, про яку вище згадував. З тих інтересних для мене часів пригадую собі такий епізод: в Звенигородськім повіті селяне, невдоволені гетьмансько-поміщицьким режімом, зробили повстання під проводом селянина Шевченка (Лев Шевченко (1896–1919)  з яким я також знався. Повстанців тих було коло шести тисяч. 

Німці і австрійці одержали наказ здавити це повстання. Я становив тоді полудневу Групу австрійського війська і мав, крім УСС (коло 2000 людей), ще 3-й тернопільський батальон 115 полку, дві сотні з другого баталіону 203 полку, дві батареї, одну компанію (роту) мадярських стрільців і одну компанію піонірів (саперів) — все (крім мадярської компанії) українські частини з Галичини. 

Я одержав наказ взяти участь в здавленню повстання і постановив не виконати наказу. Своє уґроповання в тій цілі послав до дивізії; виставив полеві сторожі, але навіть не рушився з місця. У сусідньої групи майора Лянга інтервенював я, щоб не палив збунтованих сел. 

Повстанців повідомив я про рухи німецьких сил, які надходили з півночи. Повстанці зустріли з боєм Німців, які мали в тім бою значні втрати, але повстанців не розбили. Ті подалися взад і розійшлися зі зброєю. Тільки Шевченка якось Німці спіймали. Держали його місяць в тюрмі і в кінці випустили, побоючися його популярности, а може, і мого знакомства з ним. Від тоді число німецьких шпіонів коло мене подвоїлося, про що аж опісля довідався з актів австрійської вищої Команди. Ніхто з німецьких висших офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця. Доноси все більшали, а зміст їх ставав що раз більше ненависний. В кінці закинули мені, що я своїм поведениям з селянством підготовляю Грунт большевизмові в народі і війську. 

Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї відсутності при УСС мали їх розв'язати (розформувати)......

.. У Відні завізвали мене до цісаря, який подав мені до перегляду цілий пак доносів зі словами «Я знаю, що це все неправда». Я забрав ті акти, перечитав їх і кинув у піч. Я був тоді дуже неспокійний, бо від УСС раз у раз приходили то депеші, то кур'єри з донесеннями, що їх хочуть розвязати. Я відповів їм, що нема небезпеки. 

З Відня покликали мене через міністерство закордонних справ до Берліна, до цісаря Вільгельма...

... Цісар Вільгельм був тоді в своїй головній кватирі в Спаа (Бельґія), де я поїхав за ним. Спаа — це мале купелеве містечко, дуже гарне. Було це в серпні 1918, вечером, як я надзвичайним поїздом приїхав до Спаа. 

Застав (побачив) я там великий лад і порядок, який кидався в очі відразу. В одній з віль мешкав цісар Вільгельм, до якого покликано. В місті бачив я пруську гвардію. Представлялася ще добре, але один старшина німецького генерального штабу сказав мені, що на фронті не добре. 

На другий день о 12 годині в полуднє визначено мені авдієнцію. Німецький цісар приняв мене досить холодно. Питав про Україну, мої вражіння з того краю. Я отверто заявив, що теперішня керівництво окупаційних армій і політика Ґренера — Скоропадського доведе до катастрофи. В його невиразній відповіді виразно було тільки те, що йому моя присутність в Україні не бажана (що, зрештою, в часі мого повороту через Берлін державний підсекретар Баєр виразно мені заявив і просив мене, щоби я не вертав в Україну; я відповів Баєрові, що це моя річ і що він незадовго довідається, чи я поверну, чи ні). Зі слів цісаря Вільгельма міг я ще винести, що він більше вірить Ґренерові, чим мені. Мимо такого приняття покористувався нагодою, щоб утруднити Буріянові ціль його подорожи. Німецький цісар зробив на мене вражіння німецького студента з самопевністью виступу, з якого пробивалася очевидна манія величини. В мові і поведідкою безтактною він мене сильно вразив. Я його тоді бачив вперше і, мабуть, в останнє.... 

Назад їхав через Берлін і Відень, де мене знов завізвали до шефа штабу Арца, який знов доручив мені цілий стос доносів на УСС. Я взяв їх з собою, щоб мати що читати по дорозі. 

До Львова перечитав я половину тих актів і написав острий лист до Арца, заперечуючий правдивість усіх доносів. При тім відіслав я йому всі акти. 

УСС (Українських Січових Стрільців) застав я вже в Елисаветгороді, а частинне в Масляниківці (під самим містом). Там почав я формувати новий курінь в супереч волі австрійських військових влад. Та кінець кінців мені наказали розвязати цей новий курінь УСС, а людей послати до вишколу. Я вислав до вишколу тільки 40 людей, а решту розділив по своїм сотням, які стали фактично подвійно сильні. Так крутив я аж до мого виїзду, який в кінці перепер гетьман. 

До того часу вспів ще перевести заборонений мені набір в околицях Вижниці (Буковина), при чім помагав мені отаман д[окто]р Н. Гірняк (Гірняк Никифор).

Щоб утруднити догляд над собою і над УСС, перенісся я з ними до села Черняківки, до якого шлях дуже не вигідний: інспекції з дивізії припинилися. 

Там перебував я до 6 жовтня 1918 р. В тим дні по наказу висшої австрійської команди мусів я разом з УСС виїхати на Буковину і зі штабом і вишколом став у Чернівцях, кіш у Вижниці, а сотні на границі і частина їх в Бесарабії. Гуцульська сотня стояла в селі Чагор коло Черновець. 

Намісник (Презідент) Буковини Гр[аф] Ецендорф, тірольський німець, звертав постійно мою увагу на те, що заноситься на щось. 

Робив він це в той спосіб, що присилав мені ріжні депеші з Відня, з міністерства внутрішніх справ. Було очевидно, що розпад Австрії наближався. Я лежав тоді хворий. Коло 15 жовтня 1918 приїхали до мене два українські офіцери з Галичини і повідомили мене, що галицькі Українці лагодяться перейняти владу в Галичині. 

Вже тоді обговорювали ми справу висадження мосту на Сяні. Чому його в відповідний час не висадили, не знаю. Не кажу, що через те був би врятований Львів, бо критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тім завинив. 

Дня 19 жовтня 1918 зійшлися у Львові Українські Установчі Збори.

Я не був на них, але мав докладні відомости від старшин УСС. 

Дня 1-го листопада 1918 рано українські війська зайняли Львів під командою УСС Вітовського, який там був на урльопі (відпустці). 

Ще того самого дня одержав я про те депешу, вислану Вітовським, який домагався в ній негайної висилки цілого легіону УСС до Львова. Я лежав у шпиталі..... 

О  годині 9 рано прийшов до мене командант вишколу УСС Осип Букшований з запитом, чи і гуцульська сотня має їхати. 

Я відповів: «Розуміється». Букшований був одинокий, що розумів ситуацію: зрештою цілий легіон хотів боронити Черновець перед румунами. 

Коли Букшований виїхав до Львова на поміч нашим військам з вишколом із гуцульською сотнею (мене заступав сотник Микитка), збудили мене в ночі і сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. 

Я встав, зібрався в лихорадці і автом поїхав на станицю. Там побачив я транспорти УСС в повнім порядку, тільки обоз не був ще завагонований. Я покликав до себе коменданта Микитку, команданта черновецького вокзалу і четаря Івановича та наказав, що до 4 годин рано останній транспорт УСС мусить бути в дорозі на Львів. Ніхто з УСС не відповів на це нічого. І дійсно, до 4 години рано всі ешелони УСС від'їхали на Львів.

.... На Зелені Свята пішов я до Ільці на храм і мешкав там у пароха Глібовицького. Там полонили нас 6 червня румуни. 

Обходилися при тим брутально. В Косові нас замкнули, з Косова повезли автом до Коломиї і залізницею вечером до Черновець. 

Відтам на другий день повезли нас до Бук\харесту, а звідтам автом до монастиря Кальдарушани (50 км на північний схід), де нас замкнули. Поводилися і тут не дуже добре. 

Тут сиділи ми три місяці аж до освободження на просьбу УСС через Український Уряд. 

В Украшу приїхав я дня 10 вересня 1919 року. По моїм безробіттю в полоні мені дуже хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу. 

Скінчено писати дня 9 жовтня 1919. 

Читайте також:

Вільгельм Габсбурґ та Українське королівство ХХ ст.

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  
*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)
* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

* Українські королівські та шляхетські титули

* Перші державні герби України (Х - ХІІІ ст.)