Не день перемоги

9 травня не є днем перемоги для України.

Мільйони українців пройшли через горнило цієї війни. Мільйони загинуло. Отже, ця війна має прямий стосунок до нас, українців. Це – не чужа нам війна. Ми повинні пам’ятати про неї.

Чи можна вважати 9 травня 1945-го перемогою для України?

Ні, тому що це була війна, розпочата СРСР в 1939 році через поділ Польщі (зверніть увагу, як уникає радянська пропаганда цієї дати, як уперто тримається за 1941 як початок війни). Шури-мури Сталіна і Гітлера, що закінчилися пактом Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року, за тиждень до нападу на Польщу, чітко показали: комунізм і нацизм – брати-близнюки. Майданек – родом з ГУЛАГу, Гітлерюгенд – з піонерії, Геббельс – з центрального інформбюро ВКП(б).

Далі було виключення з Ліги Націй, агресія проти фіннів, анексія прибалтійських держав, відторгнення Бессарабії зі складу Румунії. СРСР до 22 червня 1941 вже чотири рази виступив як агресор. Саме Сталін вбив мільйони людей, створивши цю війну і пославши людей гинути на ній.

Ні, тому що мільйони "визволених" молодих людей було кинуто в м’ясорубку війни "искуплять свою вину кровью" і, по суті, знищено – чи в оточеннях, чи в "героїчних" ривках. Тому, що це була війна людським, зокрема, українським м’ясом – достатньо подивитися співвідношення жертв з німецького і радянського боків.

Ні, тому, що після "переможного" 1945-го було репресовано сотні тисяч людей, знищено греко-католицьку церкву і УАПЦ, проведено операцію "Вісла". Тому, що сотні тисяч обрали вигнання, щоб не повертатися в радянський "рай". Тому, що подальші русифікація, перемішування народів, арешти інакомислячих і Чорнобиль продовжили цю війну СРСР проти незалежної української України.

Ні, тому що війна не скінчилася 9 травня – була ще Японія, ще йшла війна з антикомуністичними рухами опору. Ні, тому що наслідком цієї війни було поширення комуністичної системи на цілу Центральну Європу. Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина, Болгарія і Румунія опинилися під радянською окупацією. І ця окупація, а з ними подальші репресії, були принесені руками солдат саме радянської армії.

Ні, тому що після 2-ї світової Україна продовжила бути колонією імперії СРСР. Байка про вирішальну роль СРСР у подальшій післявоєнній відбудові країни і в створенні української економіки не витримує ніякої критики.

Радянський міф про другу світову ховає у собі ще одну приховану бомбу. Ця бомба – під незалежністю України: оскільки всіх тих, хто боровся за неї, було названо "націоналістами" і прирівняно до нацистів, саме українська незалежність і не вписується в "визвольну" сталінську концепцію.

"Перемога у Великій Вітчизняній війні" - це перемога Сталіна і комунізму над його ворогами. Така собі монополія на перемогу, а всі переможені – "нацисти".

Тоталітарна система, котра знищувала церкву і висилала "куркулів" в 1920-х, репресувала мільйони людей в 30-х, кинула мільйони людей під німецькі кулі в 40-х, не має права на славу і пам'ять тих, кого вона погубила.

Комуністична зірка на могилах загиблих у 2-й світовій аналогічна свастиці на надгробках жертв Освєнціму – це символ вбивці на могилах його жертв.

Ми повинні очистити пам'ять від сталінсько-брежнєвської пропаганди. Інакше ті, кому стріляли в спину заградзагони, ті, кого кинули з одною рушницею на трьох чоловік на німецькі кулемети і ті, кого з концтаборів німецьких відправили прямісінько в радянські – "за предательство Родины" – нам цього не пробачать.

Комуністичну символіку на могилах необхідно демонтувати, риторику "перемоги" необхідно змінити на слова пам’яті. Проспект Перемоги у Києві повинен стати проспектом Пам’яті – інакше він і надалі славитиме "батька усіх народів" Йосифа Віссаріоновича Сталіна.

Пам'яті про другу світову – так! Але пропаганді СРСР – ні.

...У селі Явора, що на Львівщині, стоїть невеликий монумент, на якому написано "Пам'яті односельчан, загиблих у всіх війнах". Мир вам, і вічная пам'ять, загиблі у всіх війнах!