Прихована загроза

У підсвідомості основної маси українського громадянства формується викривлене поняття по історію та сучасність України, що зафіксував у черговому соціологічному опитуванні Центр Разумкова. Згідно з цим опитуванням, у порівнянні з квітнем 2003 року майже на 8% зросла кількість тих, хто погоджується з назвою «Велика Вітчизняна війна» щодо війни проти фашизму (загалом цих людей тепер 69,9%) і на 3,6% скоротилося число прихильників назви «Друга світова війна» (23,3%). А до цього процеси були зворотними – Друга світова війна, як це і належить, витісняла «Велику Вітчизняну» (повна назва в оригіналі – «Велика Вітчизняна Війна Радянського Союзу»). Навіть у західному регіоні України війну проти фашизму Великою Вітчизняною називають 53,2% респондентів, а Другою світовою – 33,6%...

Обмеживши часові та географічні рамки війни з нацизмом сталінською «Великою Вітчизняною», наші сучасники, по-перше, погодилися з тим, що Вітчизною українців є СРСР, по-друге, з тим, що всі противники радянського ладу – то наші вороги, по-третє, з тим, що всі українці, котрі воювали з фашизмом до 22 червня 1941 року і в інших, ніж Червона, арміях, не варті нашої шани й уваги.

Щодо останнього, то нагадаю, що для українців Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року нападом Гітлера на Польщу (кожен десятий вояк Війська Польського був українцем), що сотні тисяч українців воювали з нацизмом поза Червоною армією (йдеться не про УПА, а про війська Чехословаччини, Канади, Британії, Франції тощо).

І, нарешті, не варто забувати про ставлення до українців у Червоній армії, яке вилилося у нагородження за встановлення на Рейхстагу сакраментального «прапора перемоги»: командир групи розвідників сумчанин лейтенант Олексій Берест, котрий витягнув на собі на дах велетенської будівлі і сам прапор, і одного з офіційних прапороносців, одержав за це лише орден «Червоної зірки», а Героями Радянського Союзу стали, як і належить, грузин і росіянин...

Але Берест та його доля – це тільки один із символів тієї доби. Головне, очевидно, в іншому: в українській громадській свідомості і через 62 роки по ній війна та перемога в ній (не буду зайвий раз доводити, що без союзників її ніколи б не було, про це говорив у своєму колі навіть маршал Жуков, м‘яко кажучи, не надто позитивний персонаж радянської історії) так і не перетворилися на щеплення від усіх різновидів тоталітаризму і на ґрунт для здобуття цінностей свободи.

Українці у своїй масі, схоже, змирилися із роллю «нації сержантів» (Василь Стус), чиїм Отєчєством був СРСР, з непотрібністю власне українського погляду на Другу світову війну, зі своєю відокремленістю від Європи новою-старою ідеологічною «залізною завісою»: там – 8 травня як День Пам‘яті, тут – 9 травня як День Перемоги.

А це означає, що війна триває і 70% українських громадян, усвідомлюють вони то чи ні, воюють у ній на боці тих, кому не потрібна вільна й незалежна Україна. Навіть у Західній Україні більше тих, хто в полоні сталінсько-путінських міфів, щедро трансльованих нашим телебаченням. А відтак запитання «Ще не вмерла Україна?» залишається в силі.