Планета Земля - велике місто

Ученые из Государственного университета Северной Каролины и Университета Джорджии обнародовали результаты исследования, согласно которому 23 мая 2007 года на Земле произошел демографический перелом: впервые за всю историю население городов численно превысило население сельской местности, сообщается на сайте университета Северной Каролины.

Опираясь на статистические данные ООН, согласно которым к 2010 году горожане составят 51,1 процента населения Земли, исследователи рассчитали, что 23 мая 2007 года наступит переломный момент, когда число жителей городов достигнет 3 303 992 253 человек против 3 303 866 404 жителей села.

Вместе с тем, по мнению ученых, эти данные не могут и не должны свидетельствовать о том, что городское население имеет большее значение, чем сельское: обе группы находятся в тесной зависимости друг от друга.

При этом, как отмечают исследователи, несмотря на то, что города не могут существовать отдельно от сельской местности, которая является источником чистого воздуха, воды, еды, древесины и полезных ископаемых, уровень жизни в сельских районах значительно ниже городского.

Как заметил в этой связи один из авторов исследования доктор Рон Вимберли (Ron Wimberley) из университета Северной Каролины, главный вопрос будущего - не в том, что жители села могут сделать для горожан, а наоборот, как горожане могут помочь бедным сельским жителям, от которых во многом зависит их собственное существование.

Воїни УПА стали героями коміксів

Збірку коміксів „Україна у боротьбі", що висвітлює боротьбу воїнів Української Повстанської Армії, випустило управління у справах сім'ї, молоді та спорту Тернопільської облдержадміністрації. Це поки що єдине подібного роду видання в Україні, що показує діяльність українських повстанців в ході Другої світової війни.

Історія в малюнках „Україна в боротьбі", що має на меті познайомити юних читачів з історією визвольного руху українців під час Другої світової війни, вперше побачила світ у 1953 році в щоденній газеті „Америка" (Філадельфія, США). На початку 1970-х років серія цих малюнків з'явилася в журналі „Крилаті", що видається Світовою Управою Спілки Української Молоді (СУМ). Через 25 років з того часу, вперше в Україні, управління у справах сім'ї, молоді та спорту Тернопільської облдержадміністрації, спільно з журналом „Крилаті", здійснило перевидання „України у боротьбі". Ідею перевидати комікси запропонувала Тернопільська міська організація Спілки Української Молоді (СУМ) в Україні.

Автором цього твору є визначний український митець Леонід Перфецький. Його життєвий шлях був тісно пов'язаний із військом, адже у 1917-1921 роках він був учасником визвольних змагань у складі українських військових підрозділів, а під час Другої світової війни Перфецький перебував у лавах дивізії «Галичина». Леонід Перфецький навчався у художніх академіях Кракова та Парижа і здобув славу видатного українського баталіста.

Видання «Україна у боротьбі» присвячене 100-літтю з дня народження командира УПА Тараса Чупринки-Романа Шухевича та 65-ї річниці з дня створення УПА. Щоб максимально наблизити текст до норм сучасної літературної мови, було зроблено незначне літературне редагування. Наклад журналу коміксів „Україна у боротьбі" – 2 тис примірників.

Що робити з пам'ятники комуністичної епохи

Первым памятником в Киеве, который символизирует эпоху коммунистического тоталитаризма и подлежит демонтажу, является монумент Станиславу Косиору заявил лидер Всеукраинского объединения «Свобода» Олег Тягнибок.

В частности, Тягнибок напомнил, что в Украине принят Закон о признании Голодомора геноцидом украинского народа. «Косиор был одним из организаторов Голодомора 1932-33 годов, из-за которого погибли миллионы украинцев. Уже даже улица называется не именем Косиора, а памятник ему до сих пор стоит», - отметил политик.

Вторым памятником, подлежащим переносу, по убеждению главы объединения, является монумент Владимиру Ленину, стоящий напротив Бессарабского рынка столицы. «Третьим - памятник Кудри, который во время Второй мировой давал указание взорвать Крещатик», - подчеркнул Тягнибок.

Кроме того, по мнению лидера «Свободы», следует снести памятник Григорию Петровскому, который также был непосредственным организатором Голодомора. «Далее необходимо переименовать аж три улицы Ленина, которые есть в Киеве. Название улицы Володи Ульянова тоже никому не надо», - уточнил Тягнибок, добавив, что стоит также переименовать Ленинградскую площадь, так как «уже нет Ленинграда, а эта площадь в Киеве еще так называется».

На днях депутаты Львовского городского совета приняли решение поддержать заявление фракции Всеукраинского объединения «Свобода» относительно демонтажа в городе символов «имперско-большевистского господства». За соответствующее постановление проголосовали 50 депутатов из 57 зарегистрированных на заседании.

В Росії за два століття нічого не змінилось

* * *

Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа
Укроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.

1841 (?)

М. Ю. Лермонтов

Друге місце на Eurovision Song Contest

Представник України Андрій Данилко (Вєрка Сердючка) зайняв друге місце на пісенному конкурсі "Євробачення-2007".

Сердючка з піснею "Dancing Lasha Tumbai" набрала 235 балів, тоді як переможець конкурсу – представниця Сербії Марія Шерифович із піснею "Молитва" – 268 балів.

Третьою стала Росія (207), четвертою Туреччина (163), на п‘ятій позиції опинилася Болгарія (157).

Найвищий бал - 12 - українцям дали Андора, Польща, Латвія, Португалія та Чехія. Єдиною країною, яка не дала Сердючці жодного балу, стала Албанія.

10 балів (друге місце) дали Україні: Білорусь, Грузія, Ізраїль. 8 балів (третє місце) надали нашому конкурсанту – Естонія, Ірландія, Литва, Росія, Великобританія.

Україна віддала 8 балів дебютанту "Євробачення" Грузії, 10 – Росії та 12 – Білорусі.

Фінал "Євробачення-2007" проходив в Гельсінкі (Фінляндія).

Прихована загроза

У підсвідомості основної маси українського громадянства формується викривлене поняття по історію та сучасність України, що зафіксував у черговому соціологічному опитуванні Центр Разумкова. Згідно з цим опитуванням, у порівнянні з квітнем 2003 року майже на 8% зросла кількість тих, хто погоджується з назвою «Велика Вітчизняна війна» щодо війни проти фашизму (загалом цих людей тепер 69,9%) і на 3,6% скоротилося число прихильників назви «Друга світова війна» (23,3%). А до цього процеси були зворотними – Друга світова війна, як це і належить, витісняла «Велику Вітчизняну» (повна назва в оригіналі – «Велика Вітчизняна Війна Радянського Союзу»). Навіть у західному регіоні України війну проти фашизму Великою Вітчизняною називають 53,2% респондентів, а Другою світовою – 33,6%...

Обмеживши часові та географічні рамки війни з нацизмом сталінською «Великою Вітчизняною», наші сучасники, по-перше, погодилися з тим, що Вітчизною українців є СРСР, по-друге, з тим, що всі противники радянського ладу – то наші вороги, по-третє, з тим, що всі українці, котрі воювали з фашизмом до 22 червня 1941 року і в інших, ніж Червона, арміях, не варті нашої шани й уваги.

Щодо останнього, то нагадаю, що для українців Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року нападом Гітлера на Польщу (кожен десятий вояк Війська Польського був українцем), що сотні тисяч українців воювали з нацизмом поза Червоною армією (йдеться не про УПА, а про війська Чехословаччини, Канади, Британії, Франції тощо).

І, нарешті, не варто забувати про ставлення до українців у Червоній армії, яке вилилося у нагородження за встановлення на Рейхстагу сакраментального «прапора перемоги»: командир групи розвідників сумчанин лейтенант Олексій Берест, котрий витягнув на собі на дах велетенської будівлі і сам прапор, і одного з офіційних прапороносців, одержав за це лише орден «Червоної зірки», а Героями Радянського Союзу стали, як і належить, грузин і росіянин...

Але Берест та його доля – це тільки один із символів тієї доби. Головне, очевидно, в іншому: в українській громадській свідомості і через 62 роки по ній війна та перемога в ній (не буду зайвий раз доводити, що без союзників її ніколи б не було, про це говорив у своєму колі навіть маршал Жуков, м‘яко кажучи, не надто позитивний персонаж радянської історії) так і не перетворилися на щеплення від усіх різновидів тоталітаризму і на ґрунт для здобуття цінностей свободи.

Українці у своїй масі, схоже, змирилися із роллю «нації сержантів» (Василь Стус), чиїм Отєчєством був СРСР, з непотрібністю власне українського погляду на Другу світову війну, зі своєю відокремленістю від Європи новою-старою ідеологічною «залізною завісою»: там – 8 травня як День Пам‘яті, тут – 9 травня як День Перемоги.

А це означає, що війна триває і 70% українських громадян, усвідомлюють вони то чи ні, воюють у ній на боці тих, кому не потрібна вільна й незалежна Україна. Навіть у Західній Україні більше тих, хто в полоні сталінсько-путінських міфів, щедро трансльованих нашим телебаченням. А відтак запитання «Ще не вмерла Україна?» залишається в силі.

Свята не буде

Через нестабільну ситуацію в державі було відмінено проведення свята Дня Европи в Києві.

День Європи – це свято не лише Європейського Союзу, але і України. З 2003 року ми відзначали цей день щороку разом у Києві та шести інших великих містах України. На додаток до цих спільних зусиль, українська влада організовувала власні заходи, присвячені Дню Європи, по всій країні.

Присутність великої кількості людей на вулицях, за будь-яких умов, потребує ретельного управління. Цього року організатори Дня Європи зіткнулися з можливістю того, що дві окремі групи людей можуть вийти на одні й ті ж вулиці в один і той же час, але з різною метою.

Ми вдячні всім тим, хто багато працював над підготовкою Дня Європи, та поділяємо їхній жаль з приводу того, що захід було відкладено. Ми дуже заохочуємо їх до того, щоб вони були готові поновити їхні зусилля, як тільки буде визначена нова дата.

9 травня – день Eвропи

В Европейских странах 9 мая традиционно проходят празднования, посвященные Дню Европы.
В этот день в 1950 году была опубликована декларация министра иностранных дел Франции Роберта Шумана, которая послужила основой для создания Европейского союза.
9 травня вважається Днем народження Европейської Унії (European Union). Саме Декларація Шумана вважається відправною точкою на шляху до Дня Європи.

5 мая 1949 году в Лондоне представители Бельгии, Дании, Франции, Великобритании, Ирландии, Италии, Люксембурга, Нидерландов, Норвегии и Швеции (впоследствии присоединятся Греция, Исландия и Турция) подписали Устав Совета Европы. Члены Совета заявили о своей приверженности свободе и принципу главенства законов. Местом пребывания центральных учреждений Совета выбран город Страсбур. Центральные учреждения Совета - Консультативная ассамблея, Комитет министров и Европейский суд по правам человека.

А 9 травня 1950 року в Парижі Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни об’єднати їхні вугільну та сталеливарну галузі промисловості (основи нарощування військової техніки) та віддати їх в управління новій наднаціональній структурі. Це стало „наріжним каменем Європейської федерації”. Завдяки об’єднанню економічних зусиль і розподілу досягнутих результатів європейські країни уникнули накопичення військової могутності одна проти одної, що і забезпечило мир на нашому континенті.

День Європи – це символ започаткування нової успішної моделі мирної співпраці між державами, що ґрунтується на спільних цінностях та інтересах.

Рішення щодо відзначення 9 травня Дня Европи в країнах Европейської Унії (European Union) було прийнято у 1985 році на Саміті Ради ЕС у Мілані. До 1997 року це свято мало переважно культурно-мистецьку спрямованість та носило обмежений характер.

У 1997-1998 роках до святкування Дня Європи почали залучилися держави-кандидати на вступ до ЕС.

Ця дата передує Дню Перемоги у Другій світовій війні (вшановується 8 травня у країнах Европи) і не дає нам забути про те, що нинішньому миру передували кровопролитні війни та величезні втрати.

Україна – єдина держава не член ЕС, в якій на державному рівні відзначається День Європи (цей день святкують також у країнах-кандидатах – Македонії, Туреччині, Хорватії).

Хоча й тут ми "не так як всі люди". Указом Президента України від 19 квітня 2003 р. № 339, встановлено третю суботу травня датою святкування в Україні Дня Європи.

На День Европи ми шануємо наші спільні цінності, спільну історію та, що найголовніше, наше спільне майбутнє.

Днем начала объединенной Европы считают 9 мая. Поскольку в этот день в 1950 году министр иностранных дел Франции Робер Шуман выступил с декларацией об объединении свободных наций Европы. Поэтому по решению лидеров Евросоюза, принятому в 1985 году, именно 9 мая решено отмечать как День Европы.

Читайте також:

• * Вони воювали за Україну

• * Не день перемоги

Трагедія героя

Тоталітарному режимові не потрібні справжні герої. Цей режим використовує людей, а потім видидає їх , як непотріб.

Росіянин Єгоров та грузин Кантарія встановлюють прапор перемоги над фашистським рейхстагом – десятки років ми знали лише таку правду. Але насправді все було зовсім не так. Першим на купол рейхстагу потрапив командир роти, українець Олексій Берест.

А потім почалося щось незрозуміле. Уся слава, почесті, привілеї дісталися росіянину Михайлові Єгорову та грузину Мілетону Кантарії. Натомість прізвище ще одного учасника тих вікопомних подій українця Олексія Береста не тільки викреслили з нагородного листка, але й тривалий час замовчували.

На початку травня 1946 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні – капітану В. Давидову, сержанту М. Єгорову, молодшому сержанту М. Кантарії, капітану С. Неустроєву, старшому лейтенанту К. Самсонову. Прізвища О. Береста там не було. Замість Золотої Зірки його нагородили лише орденом Червоного Прапора. Для українця, що пройшов всю війну, боротьба не закінчилася. Він добивався правди, але за життя її так і не дочекався.

Після війни «всенародні улюбленці» переважно приймали офіційні делегації. Михайло Єгоров, який мешкав на Смоленщині, не витримав випробувань - запив. Іноді розповідав про штурм рейхстагу таке, що шокувало ідеологічних вождів. Секретар місцевого райкому партії, вочевидь, за вказівкою з Москви, подарував прапороносцеві свою "Волгу". А через місяць Єгорова не стало - загинув в автокатастрофі. Невдовзі помер і Мілетон Кантарія.

Як свідчать історики та дослідники Великої Вітчизняної війни, стовідсотково визначити всіх учасників тих подій та їхню роль у взятті рейхстагу неможливо. Але на основі звітів воєначальників керівництву Кремля можна зробити досить об’єктивні висновки. Так, у протокольному документі тих років «Боевая характеристика знамени», підписаному командуючим військами 3-ї ударної армії, генерал-полковником Кузнєцовим та членом Військової ради армії генерал-майором Литвиновим, зазначено: «Отважные воины коммунист лейтенант Берест, комсомолец сержант Егоров и беспартийный младший сержант Кантария установили знамя над зданием германского парламента». Та в результаті ні Єгоров, ні Кантарія, що були всенародними героями, і словом не згадували того, хто на власних плечах виніс їх на дах рейхстагу.

Все пояснюється ставленням «вождя народів» Сталіна до українців. Та й хто міг бути справжнім героєм перемоги, як не представник старшого братнього народу та земляка Сталіна?

У пошуках історичної та життєвої правди Олексій Берест постійно нагадував про себе, писав листи та звертався до високих військових керівників, навіть до Микити Хрущова. Але правди так і не знайшов. За вказівкою згори сфабрикували кримінальну справу. Так Олексій Берест, легендарний фронтовик, який встановлював Прапор Перемоги, був засуджений у 1953 році на 10 років ув’язнення. Потім по амністії термін ув’язнення був скорочений вдвічі.

Загинув Олексій Берест трагічно у 1970 році. Але навіть загинув він, як справжній герой, хоча й у мирний час. Повертаючись з онуком додому врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс електрички.

Лише в травні 2005 року справедливість була відновлена. За бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом Указом Президента України Віктора Ющенка Олексію Бересту присвоєно звання Героя України з присвоєнням ордена Золотої Зірки.

Вони воювали за Україну

9 травня Україна вшановує великий день власної історії, великий історичний день національної слави і скорботи.

Віддаємо шану кожному українському героєві, що в час воєнного лихоліття боровся за визволення рідної землі від тоталітарних загарбників. Пам’ять про кожного воїна, кожну жертву і кожного рятівника України є і буде для нашого народу вічною і нероздільною.

Ми заплатили високу ціну за перемогу. Понад 40 місяців в Україні лилася кров. Війна вщент зруйнувала міста, знищила села. Війна забрала майже 10 мільйонів життів. 7 мільйонів українців полягло на фронтах, в партизанських загонах, підпіллі. Понад 2 мільйони були вивезені в Німеччину. Сотні тисяч стали жертвами репресій у таборах, полоні, який не закінчився з війною, а був свідомо продовжений згодом радянським режимом.

Я твердо переконаний – ми повинні пишатися численними світлими прикладами єдності і мужності нашого народу у роки війни. Ця єдність існувала всупереч злу, всупереч насильству, всупереч фронтам і воєнним лініям.

Цю єдність творили мільйони українських імен і тисячі бойових звершень. Від Олександра Довженка до Олеся Гончара. Від Миколи Ватутіна до Никифора Шолуденка. Від Олександра Сабурова до Івана Кожедуба. Від Романа Шухевича до Олени Теліги.

У здатності відійти від ідеологій і в кожному подвигу побачити велику любов до України – у цьому полягає єдність нашого народу.

«Їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає історії, є народ сліпців», – писав Олександр Довженко.

Настав час щиро і по-братньому сказати один одному – кожен, хто боровся за Україну, заслуговує на довічну шану і подяку.

Тому вірю, що праця, яка має врегулювати законодавчий статус усіх, хто в 20-х, 30-х, 40-х і 50-х роках боровся за Україну та її незалежність, нарешті буде завершена, буде втілена як правда, як історична справедливість.

Слава Україні!

Президент України Віктор Ющенко

Не день перемоги

9 травня не є днем перемоги для України.

Мільйони українців пройшли через горнило цієї війни. Мільйони загинуло. Отже, ця війна має прямий стосунок до нас, українців. Це – не чужа нам війна. Ми повинні пам’ятати про неї.

Чи можна вважати 9 травня 1945-го перемогою для України?

Ні, тому що це була війна, розпочата СРСР в 1939 році через поділ Польщі (зверніть увагу, як уникає радянська пропаганда цієї дати, як уперто тримається за 1941 як початок війни). Шури-мури Сталіна і Гітлера, що закінчилися пактом Молотова-Ріббентропа 23 серпня 1939 року, за тиждень до нападу на Польщу, чітко показали: комунізм і нацизм – брати-близнюки. Майданек – родом з ГУЛАГу, Гітлерюгенд – з піонерії, Геббельс – з центрального інформбюро ВКП(б).

Далі було виключення з Ліги Націй, агресія проти фіннів, анексія прибалтійських держав, відторгнення Бессарабії зі складу Румунії. СРСР до 22 червня 1941 вже чотири рази виступив як агресор. Саме Сталін вбив мільйони людей, створивши цю війну і пославши людей гинути на ній.

Ні, тому що мільйони "визволених" молодих людей було кинуто в м’ясорубку війни "искуплять свою вину кровью" і, по суті, знищено – чи в оточеннях, чи в "героїчних" ривках. Тому, що це була війна людським, зокрема, українським м’ясом – достатньо подивитися співвідношення жертв з німецького і радянського боків.

Ні, тому, що після "переможного" 1945-го було репресовано сотні тисяч людей, знищено греко-католицьку церкву і УАПЦ, проведено операцію "Вісла". Тому, що сотні тисяч обрали вигнання, щоб не повертатися в радянський "рай". Тому, що подальші русифікація, перемішування народів, арешти інакомислячих і Чорнобиль продовжили цю війну СРСР проти незалежної української України.

Ні, тому що війна не скінчилася 9 травня – була ще Японія, ще йшла війна з антикомуністичними рухами опору. Ні, тому що наслідком цієї війни було поширення комуністичної системи на цілу Центральну Європу. Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина, Болгарія і Румунія опинилися під радянською окупацією. І ця окупація, а з ними подальші репресії, були принесені руками солдат саме радянської армії.

Ні, тому що після 2-ї світової Україна продовжила бути колонією імперії СРСР. Байка про вирішальну роль СРСР у подальшій післявоєнній відбудові країни і в створенні української економіки не витримує ніякої критики.

Радянський міф про другу світову ховає у собі ще одну приховану бомбу. Ця бомба – під незалежністю України: оскільки всіх тих, хто боровся за неї, було названо "націоналістами" і прирівняно до нацистів, саме українська незалежність і не вписується в "визвольну" сталінську концепцію.

"Перемога у Великій Вітчизняній війні" - це перемога Сталіна і комунізму над його ворогами. Така собі монополія на перемогу, а всі переможені – "нацисти".

Тоталітарна система, котра знищувала церкву і висилала "куркулів" в 1920-х, репресувала мільйони людей в 30-х, кинула мільйони людей під німецькі кулі в 40-х, не має права на славу і пам'ять тих, кого вона погубила.

Комуністична зірка на могилах загиблих у 2-й світовій аналогічна свастиці на надгробках жертв Освєнціму – це символ вбивці на могилах його жертв.

Ми повинні очистити пам'ять від сталінсько-брежнєвської пропаганди. Інакше ті, кому стріляли в спину заградзагони, ті, кого кинули з одною рушницею на трьох чоловік на німецькі кулемети і ті, кого з концтаборів німецьких відправили прямісінько в радянські – "за предательство Родины" – нам цього не пробачать.

Комуністичну символіку на могилах необхідно демонтувати, риторику "перемоги" необхідно змінити на слова пам’яті. Проспект Перемоги у Києві повинен стати проспектом Пам’яті – інакше він і надалі славитиме "батька усіх народів" Йосифа Віссаріоновича Сталіна.

Пам'яті про другу світову – так! Але пропаганді СРСР – ні.

...У селі Явора, що на Львівщині, стоїть невеликий монумент, на якому написано "Пам'яті односельчан, загиблих у всіх війнах". Мир вам, і вічная пам'ять, загиблі у всіх війнах!

Ювілей Багряного: краще пізно, ніж ніколи…

Із запізненням на півроку відбулося відзначення на державному рівні 100-літнього ювілею видатного поета, прозаїка, публіциста, громадсько-політичного діяча, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992 р., посмертно) Івана Павловича Багряного.

Відзначення ювілею блокувала Верховна Рада, яка ігнорувала рішення ЮНЕСКО та указ Президента й не ухвалювала відповідної постанови. Основний аргумент - "Багряний - ворог народу" (був репресований більшовиками з 1932 по 1940).

Іван Багряний - знакова постать для України, уособлення людської гідності й совісті, а його життя, творчість і громадсько-політична діяльність є свідченням нескореності українського народу. УНІАН нагадує, - на могилі великого подвижника викарбувано формулу безсмертя українського духу:

"Ми є! Були! І будем ми!

Й вітчизна наша з нами".

Іван Багряний був переконаний, що комуно-більшовицький фашизм щезне, як і німецький. А українське націотворення і державотворення станеться на основі територіально патріотизму, просвітленого національною ідеєю.

Літературно-мистецький вечір, присвячений 100-річчю видатного українця, відбувся під егідою Міністерства культури й туризму, Національної спілки письменників, Фундації імені Івана Багряного в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.

Висловили повагу до пам’яті письменника академік Іван Дзюба, член Управи Фундації Олексій Коновал із Чикаго, представник Фундації в Україні письменник Олександр Шугай.

Іван Багряний - український письменник, публіцист, політичний діяч, один із організаторів Мистецького українського руху (МУРу), засновник української Революційної партії (УРДП). Західні дослідники творчості І.Багряного відзначали унікальну здатність письменника до "жахливого гротеску", неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму - серед трагедії. Його роман "Сад Гетсиманський" перевищує силою вислову все, написане на цю тему до нього, з іншого ж боку - є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у "найозвіріліших осіб". А популярність іншого роману "Тигролови" відомий критик Ю.Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, - "українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами".

Мова як чинник формування людини і нації

Крім комунікативної, мова виконує ще: гносеологічну (пізнавальну); експресивнутворчу, зокрема мислетворчу; номінативнуідентифікаційну (націєтвірну), культурогенеративну, естетичну функції. (енергетично-почуттєво-емоційну); (називну);

Доктор Пархонюк дійшла висновку, що вплив постійного оперування людини нерідною національною мовою несприятливий у пізнавальному, а найбільше — в морально-етичному плані як на народ, так і на особистість.

Мови — "суть засоби перетворення початкових домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами створення думки", — визначив видатний мовознавець Потебня ("Мова і народність").

Але мова творить не тільки думку. Вона творить культуру народу і сам народ. Шлях від таланту, розуму, духовних сил людини до цілісного акту творення веде через дуже складну систему факторів свідомості та підсвідомості, мислення, емоцій, почуттів, волі тощо.

Чим різноманітніша ця палітра вселюдського світотворення і взаємозбагачення, реріхівського "співробітництва з еволюцією", тим успішніші загальний вселюдський прогрес та еволюція

Мова — явище космічне. Але вона — явище ще й генетичне.

Генофонд кожного народу формувалися одночасно з особливостями його питомої ментальності, темпераменту, вищої нервової діяльності. І — мови.

Ці особливості закладалися в генах, а психоемоційно, біоенергетично втілювалися в мові та визначалися в тому числі й унікальними для даного ареалу хімічними, фізичними властивостями довкілля.

Втрата ріднонаціональної мови, денаціоналізація (русифікація, американізація чи інше) є передумовою і механізмом деградації людини і народу.

Не обтяжуймо денаціоналізацією себе і своїх дітей, бо це суперечить самій природі людини і закономірностям її розвитку!

Людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їх базова функціональна сфера — мова — виконує усі належні їй функції. Нею може бути тільки національна мова. В іншому випадку, людина і нація створюють собі штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.

Стан свободи слова

Україна знаходиться на 112 місці в традиційному рейтингу свободи слова у світі, який опублікувала правозахисна організація "Freedom House".

У доповіді оцінювалася ситуація, що склалася в 195 країнах світу, повідомляє "The Washington Profile".

Усі країни були розділені на 3 групи - з "вільними", "частково вільними" і "невільними" засобами масової інформації.

Так, у 74 державах ЗМІ визнані цілком вільними, у 58-ми - частково вільними, у 63-х - невільними.

Найкраща ситуація в цій сфері, за версією "Freedom House", існує у Фінляндії й Ісландії. Місця з 2-го по 9-е посіли Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція, Люксембург, Швейцарія, Андорра, Нідерланди, Нова Зеландія і Ліхтенштейн.

За даними "The Washington Profile", США розділили 17-е місце з Естонією, що одержала найвищу оцінку серед пострадянських держав. Литва - на 29-му місці, Латвія - на 31-му .

"Частково вільні" Україна, Грузія - на 120 місці.

Інші пострадянські держави мають "невільну" пресу.

Серед цих країн Вірменія - на 142-му місці в загальному заліку, Молдова - на 144-му, Киргизстан - на 147-му, Азербайджан разом з Росією на 164-му, Казахстан і Таджикистан - на 166-му, Білорусія - на 186-му, Узбекистан - на 189-му, Туркменістан - на 191-му.

Свобода преси в Туркменістану перевершує тільки свободу, що існує в Північній Кореї. Лідерами "антирейтингу" також є Мьянма (Бірма), Куба і Лівія.

Відповідно до звіту, Німеччина займає в рейтингу 16-е місце, Великобританія - 31-е, Франція - 39-е, Польща - 46-е, Ізраїль - 61-е, Туреччина - 105-е, Саудівська Аравія - 178-е, Китай і Іран - 181-е.

"Freedom House" також відзначає різке погіршення ситуації з вільними ЗМІ за останні 5 років у країнах Латинської Америки і республіках колишнього Радянського Союзу.

Дивізія військ СС ”Галичина”. Правда і вигадки

28 квітня — день створення Української Дивізії військ СС „Галичина”.

Пересічний українець знає про неї небагато, переважно із джерел спотворених, поданих імперською Москвою.

Йшла друга світова війна. Україна кривавилась між двома кровожерними імперіями. Ні одна із імперій не була зацікавлена в українцях як нації, а тільки, як гарматному м’ясі або тільки в нашій території. Війська свого ми не мали, оскільки не мали власної держави, а доля бездержавної нації така, що всі її сини воюють у різних військових формуваннях і по різні сторони барикад. Так було у XX-му столітті під час першої світової війни, так сталося і пізніше. Брат йшов на брата за чужі інтереси.

Дивізія військ СС „Галичина” була створена вже після Сталінградської битви, коли не було сумнівів, що німецькі окупанти відійдуть, а прийдуть «совєтські», відійде Ґестапо, а прийде НКВД, компартія, тюрми, Сибір і все те, чим нас „почастували” самозвані „брати” в 1939 році.

Звичайно ж, всі усвідомлювали, що ворог як «совєтський», так і німецький – одним миром мазані, а тому особливих надій, що ці – злі, а ті – добріші, не було. Ворога треба було бити, отже, паралельно творилися як Дивізія, так і Українська Повстанська Армія. Ці дві ланки однієї майбутньої армії розвивалися незалежно одна від одної і розуміли свою необхідність одна для одної. Вони, як дві колії для одного поїзда, торували шлях вперед – до свободи.

Між ними також була взаємодія: повстанці допомагали дивізійникам розвідкою, дивізійники допомагали повстанцям зброєю, спорядженням. Німецьке командування про це і не здогадувалось. Багато офіцерських кадрів дала Дивізія для УПА. Роман Шухевич як головнокомандувач УПА розумів необхідність створення Дивізії і схвалював це.

Взагалі, „Галичина” воювала в складі німецької армії з умовою, що буде приймати участь у боях тільки на східному фронті. Цим вона відрізняється від інших формувань типу РОА – т. зв. „власовці”, грузинські, вірменські, азербайджанські, татарські, калмицькі військові формації (переважно батальйони), загони донських козаків і інші, які пішли на службу до німців без особливих політичних застережень і воювали там, де було вигідно німцям, і проти будь-яких антинімецьких збройних сил.

Німці спробували застосувати кілька українських частин проти французьких партизанів-макі, як наші негайно ж перейшли на сторону останніх.

Сьогодні ці мужні люди вже досить літнього віку і годі сподіватися, що вони отримають якесь визнання держави як ветерани другої світової. Не можна – дядя із Москви грізно покиває пальчиком і київський догідливий чиновничок злякано втягне голову в плечі.

Незважаючи ні на що, герої Дивізії СС «Галичина”, як і герої УПА не потребують ніякої реабілітації. Історія все розставить на місця, всіх розсудить.

Прийміть вітання зі святом, дорогі наші дивізійники, бійці другої світової, якими ще буде гордитися Україна!

.

Українські клуби найсильніші у Східній Европі

Международная федерация футбольной истории и статистики (ИФФХС) обнародовала очередной рейтинг 350 лучших футбольных клубов мира по состоянию на 30 апреля.

В рейтинге находится пять украинских клубов. Лучший - "Шахтер" (36-й), "Динамо" (57-е), "Днепр" (255-й), запорожский "Металлург" (300-й) и харьковский "Металлист" (308-й), который настолько высоко поднялся благодаря удачному выступлению в чемпионате Украины.

Отметим, что второй месяц подряд "Шахтер" остается и лучшим клубом Восточной Европы.

Напомним, в рейтинге учитываются все результаты, показанные клубами за последние 12 месяцев (в порядке возрастания) в национальных кубках, чемпионатах, континентальных и межконтинентальных соревнованиях. Так, победа в матче любого еврокубка приносит в копилку клуба 14 баллов, а победа в национальном чемпионате – максимум 4.

ИФФХС. Мировой рейтинг клубов (на 30 апреля)
1 (1). «Севилья» (Испания) – 277
2 (7). МЮ (Англия) - 270
3 (11). «Челси» (Англия) – 267
4 (4). «Коло-Коло» (Чили) – 259,5
5 (5). «Милан» (Италия) – 247
6 (2). «Интер» (Италия) - 241
7 (8). «Ливерпуль» (Англия) – 233
8 (11). «Рома» (Италия) – 222
9 (6). «Ньюкасл» (Англия) - 221
10 (13). «Сан-Паулу» (Бразилия) – 218
10 (14). «Сантос» (Бразилия) - 218...
...36 (36). «Шахтер» Д (Украина) – 166
...45 (41). ЦСКА (Россия) – 157
...49 (49). «Спартак» М (Россия) – 155
...57 (49). «Динамо» К (Украина) – 140
...101 (107). «Каунас» (Литва) – 112
...117 (117). «Шериф» (Молдавия) – 104
...196 (231). «Локомотив» (Россия) - 80,5;
...255 (251). «Днепр» (Украина) – 70
...300 (189). «Металлург» З (Украина) – 65,5
...308 (353). «Металлист» (Украина) – 64,0

Луганські піраміди - древніші за египетські

В Луганской области нашли пирамиды, очень похожие на египетские

5 тысяч лет назад на территории Украины была высокоразвитая цивилизация – к такому выводу приходят ученые, которые нашли на Луганщине исполинские пирамиды. Пока раскапывают только верхушки, но археологи уверены, что там есть по меньшей мере две каменных горы, которые были святилищами языческого бога Солнца. Археологическую находку заметили еще два года назад. Пока сооружения привлекают внимание многих ученых мира. Они считают, что тщательное изучение луганских пирамид внесет существенные коррективы в европейскую историю.

Уникальную находку на Луганщине ученые уже называют новыми пирамидами. Откопанные археологами сооружения несколько отличаются по назначению от египетских, тем не менее похожи на них по размерам и технологией построения. И к тому же построены эти святилища на три века раньше, чем долина фараонов. Луганским пирамидам – по меньшей мере пять тысяч лет. К такому выводу ученые пришли после многочисленных экспертиз. Они сравнивают находку с сооружениями старинного Египта. Как появились пирамиды на Луганщине – объяснить не могут.

Виктор Клочко, доктор исторических наук: "Здесь кто смог сорганизовать местное население, кто собрал такое количество людей, кто руководил этим строительством? Так как понятно, что все эти сооружения строились по какому-то плану. То есть это тоже свидетельство высокоразвитой первоначальной цивилизации".

Во время раскопок находка постепенно превращается в музей под открытым небом: пирамиды, в отличие от курганов, не разрушаются. Специалисты подсчитали, чтобы полностью расчистить сооружение от земли, надо несколько десятилетий.

Специалисты уверяют - аналогов находки нет в всей Европе. Каменным конструкциям дали особый статус – пирамиды уже стали объектом культурного наследия национального масштаба.