Saturday, 10 February 2024

Велике князівство Українське, як спадкоємець Королівства Русі-України

Українська державність існувала безперервно протягом всього Середньовіччя, починаючи від заснування і становлення Великого князівства Київського (Київської Русі)через утворення і піднесення Королівства Русі (Королівства України)  й до існування Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), а пізніше до розквіту Козацької держави (Гетьманщини або Війська Запорізького).

Після вигасання прямої лінії української королівської династії Романовичів, розпочалась боротьба за спадщину та корону Королівства Руси між сусідами, в яку активно включився король Польщі Казимир ІІІ.
Він ступив в перемовини з Галицьким боярством та їх лідером Дмитром Дедьком.

Хоча Дмитро Дедько у своїй грамоті 1341 року називав претендента на трон Королівства Руси Любарта-Дмитра володарем держави, а татарського хана — зверхником; він підтримував активні зв'язки з Казимиром ІІІ. 
Після того, як минула загроза татарського нападу на Польщу, Казимир ІІІ відновив свої дії щодо загарбання Королівства Руси, тож влітку 1341 р. звернувся до Папи Римського Бенедикта XII за розгрішенням («диспензою») через те, що мав намір не дотримуватись укладеної з Д. Дедьком угоди. Папа задовольнив прохання польського короля, й Казимир ІІІ виступив з військом на Галичину.

Оскільки в латиномовних грамотах останні королі Руси Андрій Юрійович “Andreas Dei gratia dux Ladomiriae et dominus Russiae” (1320 р.) та Юрій ІІ Болеслав “Georgius … ex dono Dei natus dux et dominus Russiae” (1334 р.) титулувався Володарі Руси;
аналогічний титул привласнює собі польський король Казимир III, після того як він окупував Львів та викрав королівські клейноди та корону Короля Руси він назвав себе: “nos Casimirus dei gratia rex Poloniae dominusque terre Russie” (1349 р.). 

Детальніше про Українських Королів можна прочитати тут:
Перші Королі України-Русі.

В той же час, на престол Королівства Руси претендував Дмитро-Любарт, що був одружений з донькою Короля Руси Андрія Юрійовича. За іншими даними він також був онуком короля Русі Юрія І.
За часи правління останнього Короля Руси-України Дмитра-Любарта (1340-1384), що був рідним братом Великого князя Литовського Ольґерда почалось "оксамитове", але досить активне проникнення та утвердження правління Ґедиминовичів на українських землях.

В 1362—1385 рр. відбувається поступове «оукраїнення» литовських князів.
Велике князівство Литовське набуває форми своєрідної федерації удільних князівств, рівноправними суб'єктами якої стали й українські землі:
* "Литовські статути", свод законів за яким жила країна, були фактичним удосконаленням "Руської (тобто Давньоукраїнської) Правди" Ярослава Мудрого; 
* державною релігією було православ'я, а церковними правителями були Митрополити Київські і всієї Русі;
* державною мовою у Великому князівстві Литовському була "руська" (давньоукраїнська) мова. 

Зі смертю Великого князя Литовського Ольґерда (1377 р.) та претендента на трон Королівства Русі, Великого князя Руського Дмитра-Любарта (1383 р.) урвались гілка правителів з української королівської династії Романовичів та прямі родинні зв'язки між правителями Литви та України; 
а в 1381-1384 та 1389-1392 рр. у Великому князівстві Литовському відбулись дві "громадянські війни",
які фактично були протистоянням між литовськими князями, яких підтримувала Польща та українсько-білоруськими князями, які виступали за збереження незалежності своїх князівств й утворення окремого Великого князівства Руського. 


Син та спадкоємець престолу правителя Королівства Русі Дмитра-Любарта 
Федір Любартович ще деякий час титулувався Великим князем й намагався зберегти свої володіння й суверенітет української держави.
Рубежем його правління є 1383-1390 рр., якими датуються й випуск власних монет Великим князем Федором Любартовичем. 
На одному боці монети розміщено зображення хреста (герба Волині), на іншій – лев (герб Королівства Русі).  

В протистоянні та боротьбі за владу у Великому князівстві Литовському гору взяв представник про-католицької партії Ягайло Ольґердович (правнук короля Руси Юрія Львовича по материнській лінії), який був проголошений Великим князем Литовським. 

Проте, маючи велику опозицію в середні країні з боку своїх братів двоюрідного Вітовта і рідного Свидриґайла, яких підтримували українські князі, він вирішив спертися на польську шляхту й одружитись з Королевою Польщі Ядвіґою.
За це Ягайло обіцяє „на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські (українські) до корони Польської”, про що 15 серпня 1385 р. була підписана Грамота самим Ягайлом та його з братами: Скиргайлом, Корибутом, Вітовтом і Лугвеном, за себе й за "неприсутних князів литовських".   


1386 р. Ягайла було охрещено в католицькому обряді під ім'ям Володислава ІІ, обвінчано з Ядвіґою й короновано на польського короля.

Пізніше Володислав ІІ Ягайло став титулуватись "rex Polonie, princeps supremus Litwanie et heres Russie" (король Польщі, Великий князь Литви, Спадкоємець Русі). 


Тим часом тривало протистояння між Польщею та Угорщиною за спадщину, землі й корону Українського Королівства. 
Після смерті польського короля Казимира ІІІ, під час правління Короля об'єднаної держави Угорщини та Польщі Людовика І Великого (1370-1382) західні землі Королівства Русі-України: Закарпаття, Галичина, Подільське князівство перебували під владою Угорщини.


З 1372 по 1387 рр. Галичиною правив "володар і спадкоємець Королівства Русі" Володислав Опольчик, як васал Угорського королівства.

При цьому Закарпаття управлялось напряму угорським королем;
Поділлям на правах удільного князівства володіли українські князі Коріятовичі (1372-1394);
в Галичині намісником короля був „пан і дідич Руського королівства” Володислав Опольчик (1372-1379 та 1385-1387).
Титул “Господар Руської землі” або “Володар Руської землі”, що його вживав Володислав Опольський на правах васала угорського короля звучав так: “Божою Милістю, князь Володислав Опольськой землі і Руськой землі, Господар і Дідич, вічний землям тим Самодержець”. 


Ставши одночасно Великим князем Литовським і королем польським, Владислав Ягайло, титулував себе “король Польський, Литовський і Руський, інших земель господар” (rex Poloniae Lithuaniae, Russiae et aliarum plurimarum terrarum dominus). 

Волинь, Берестейщина, Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Центральна України та Причорномор'я перебували у складі Великого князівства Литовського. 


Після смерті угорського короля Людовика Анжуйського (1382 р.) відбулось розірвання особистої унїї Угорщини й Польщі.

Оскільки Людовік І не мав синів, то дві його малолітні доньки Марія та Ядвіґа стали відповідно королевами Угорщини та Польщі.

При цьому номінальною "королевою Русі" або „правителькою всієї Руси” в 1383-1385 рр.  вважалась угорська королева Марія.

Це тривало, поки на початку 1387 р. своїм військовим походом польська королева Ядвиґа не окупувала більшу частину Галичини й почала титулувати себе "Спадкоємець Русі" ("heres Russie").

Одночасно, Королівство Русі продовжувало де-юре вважатись окремою державою зі своїм правом, законами, кордонами й карбувало власну монету зі своїм гербом (левом).

Подільське князівство поки й далі зберігало автономію та залишилось васалом Угорщини.

Польська шляхта, яка хотіла закріпити за собою Галичину та убезпечитись від можливих претензій на цю частину Королівства Русі-України з боку Великого князівства Литовського, домоглися від Ягайла видачі осібної грамоти, що він "ніколи не відлучить Львівської землі від Польщі, ані дасть їх ніякому князю". 

Схожа грамота була дана щодо Перемишльській землі королевою Ядвіґою. 

Детальніше про історію Українського Королівства можна прочитати тут

Одночасно, королі Угорщини продовжували вважати себе законними володарями Королівства Русі (Королівства Галичини й Волині), проте королева Угорщини Марія та її чоловік король Сиґизмунд не мали сил вступати у військовий конфликт і не пішли далі дипломатичних протестів. 

Адже в ті часи Угорщина переживала низку внутрішніх повстань й боротьбу за владу, та зовнішню турецьку навалу на своїх південно-східних кордонах.  

Тому за посередництва Папи Римського в осени 1388 р. було укладено перемир'я між угорським королем Сиґимундом і польським Ягайлом.

Весною 1392 р. король угорський пропонував створити комісію, з угорських і польських панів, для вирішення "галицької справи" й звернувся до посередництва пруських лицарів, проте ця ініціатива також нічим не завершилась. 

Весь цей час князі Коріятовичі, що правили у Подільському князівстві, зберегли ленну залежність від Угорського королівства. 


1393 року війська Великого князівства Литовського захопили Кам'янець-Подільський. Внаслідок військового походу Вітовта восени 1394 князі Федір і Василь Коріятовичі були змушені покинути Кам'янець й перебратися на Закарпаття. 


Там Федір як васал угорського короля Сиґізмунда отримав у володіння місто Мукачеве і комітат Берег.
У 1393–1414 Федір Коріятович роках був також правителем Бардіїва.
Після цього західне Поділля відійшло до Польщі, а східне до Литви.

Окрім Великого князівства Київського, Великого князівства Волинського та Подільського князівства, певну автономію деякий час зберігало й Сіверське князівство.
Так, відбувалось карбування власної монету за часів князювання Корибут-Дмитра Ольгердовича (1380—1393) у Сіверському та Чернігівському князівствах.

Отже бачимо, що починаючи з середини XIV ст. українські удільні князівства, що перебували під васальною залежністю Золотої Орди і які мали адміністративну цілісність та самоуправління, потрапляють до складу Великого князівства Литовського династії Гедимовичів.
А з приходом до влади у Великоку князівстві Литовському і Руському князя Вітовта (1393–1430) до князя Корибута-Дмитра почали висуватися вимоги. Йому наказувалося визнати за Вітовтом верховну владу, присягнути на вірність та відновити сплату данини. Однак ці умови не були прийняті — поміж князями розгорнувся військовий конфлікт, який закінчився поразкою Новгород-Сіверського князя.
Взимку 1392—1393 рр. князя Корибута було усунено від управління удільним князівством, замість якого Вітовт надав йому кілька замків Подільського князівства — Вінницю, Брацлав, Соколець та Кременець, де він і помер близько 1404 року.  

На тих срібних грошах карбувався герб Корибута - цей символ нагадував, покладену на бік «вісімку» увінчану зверху хрестом. Пізніше такий герб також використовував на своїй печатці син Корибута — Федір Корибутович як родовий символ династії Корибутовичів. 

Основним державним утворенням, яке продовжило неперервну традицію української державності, було Київське князівство. Впродовж 1362—1394 рр. ним правив князь Володимир Ольгердович. Вміло використовуючи протиріччя поміж Ордою та Литвою, він зумів домогтися для свого володіння спеціального статусу серед інших удільних князівств, що входили до складу Великого князівства Литовського і Руського. При цьому він опирався на давні традиції стольного Києва, особливо його значення як духовної столиці всіх українських земель. Князь підтримував дипломатичні зносини зі Золотою Ордою, а також володів правом монетного карбування.

Однією зі столиць монголо-татарського улусу на українських землях було державне утворення на місці нинішнього Кучугурського городища у Запорізькій області. Саме тут у 1365-1380 рр. велося регулярне монетне виробництво. Основними номіналами золотоординської монетної системи були срібні дірхеми та мідні пули. Їх оформлення, згідно з засадами ісламу, містило тамгу — символ держави, імена та титули ханів, а також вихідні дані карбування — його дату та місце емісії. Срібні татарські монети обслуговували потреби грошового обігу не тільки Мамаєвої Орди, а й сусідніх держав, у тому числі українських земель у складі Королівства Руси, та пізніше Великого князівства Литовського та Руського.
Очолюване Мамаєм державне утворення припинило своє існування після поразки його військ у битвах з литовсько-українськими військами.


Маловідомою сторінкою історії українського монетного карбування є випуск власних монет на Поділлі. Саме тут карбувались гроші з зображенням Св. Юрія зі список (копієм) на коні, які пізніше почали карбувати в Московії та називати "копійками". 
Перша письмова згадка про Подільське князівство датується 1352 р., коли відбувалось політичне та військове протистояння між Польщею, Угорщиною, Литвою та Ордою за землі Королівства Руси.
Подільське князівство охоплювало широкі простори між Карпатами та Дніпром. Після гострої боротьби тут утвердилися брати-співправителі Юрій та Олександр Коріятовичі (до 1374 р.), а згодом Олександр та Борис (до початку 80-х років), Костянтин (одноосібно правив до 1388 р.) та останній представник роду — Федір. 
На аверсі монети був зображений Св. Юрій-змієборець у вигляді вершника, який списом пронизує пащу змія, що лежить під конем. Навколо герба — легенда "MONETA* CONSTA(N)TINI" ("Монета Костянтина"). На реверсі — трикутний гербовий щит готичного типу, та напис "князя, дідича і господаря Смотрича". 
У 80-х роках XIV ст. володар Подільського князівства Костянтин Коріятович у своїй столиці — містечку Смотрич — карбував власну монету грошового типу, відому під назвою "подільські півгрошки" що є першою відомою "копійкою".

Карбування монет Королівства Руси, які емітувалися у Львові у великій кількості, припинилося 1408 р. 

А вже після цього починається московське монетне виробництво за князів Василя Дмитровича (1389—1425) та Василя Васильовича (1425—1462). На аверсі перших денг вміщувалось ім'я князя та його титули, а на реверсі — напис татарською мовою.  

Після смерті останнього Короля Русі (Короля України) Дмитра-Любарта (1384 р)., боротьба за українські землі, українську корону та титул Короля Руси-України точився між правителями Польщі, Угорщини та Литви.

Смерть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) поставила її чоловіка Сигизмунда в ще більш складне становище, адже відповідно до Кошицької угоди 1383 р., в разі бездітної смерти котроїсь з дочок короля Людовика — Марії чи Ядвіґи, інша мала дістати по ній відповідне королівство. 

З претензій Ядвіґи на угорську корону, правда, нічого не вийшло й Сигизмунд зміг силою втримати владу, але свої претензії на Галичину знову відтермінував. 
Лише 1411 р. було домовлено створити змішану комісію з польських і угорських панів. 


Результатом якої була постанова, прийнята на з'їзді королів в Любовлі 1412 р.: statu quo у володінні Галичиною, до котрої також було додано Поділля й Волощину.  Всі ці землі було залишено за Польщею поки будуть живі участники переговорів — Сиґизмунд і Ягайло, а по смерти котрогось з них ще на пять років. 

Відповідно до угоди Угорщина визнавала, що Галичина й Поділля залишається під владою польського короля.
Під час же того п'ятиріччя справа спірних земель мала бути вирішена спеціальною комісією. Ця угода була підтверджена ще в 1415 і 1423 рр. 


Після смерті Ягайла, Сиґизмунд не став активно підіймати цього питання, а 1439 р. новий король Угорщини Володислав (син Ягайла) у своїй грамоті зазначив, що Галичина й Поділля залишаються у володінні Польщі, аж доки шляхта обох країн не вирішать цю справу на спільному з'їзді. До якого так ніколи й не дійшло. 


Проте ці угоди та „історичні підстави” на "володіння" Галичиною були фактором, який дозволив Австро-Угорщині, при розділі Речі Посполитої (1772 р.) претендувати на данні території та включити їх до складу своєї імперії.

Одночасно, у Великому князівстві Литовському тривало протистояння між литовсько-польською шляхтою на чолі з Ягайлом та українсько-білоруськими князями на чолі з Вітовтом. 

Після персональної унії Ягайла 1385 р. Велике князівство Литовське й Польща мали стати об'єднаною державою.
Проте князь Вітовт (двоюрідний брат Ягайла) очолив опозиційно налаштованих українських і білоруських князів й шляхту, що боровся за незалежність своїх земель від Польщі.

В результаті низки збройних конфліктів та повстань, відповідно до Острівської угоди 1392 р., польський король Владислав II Ягайло, визнав свого двоюрідного брата Вітовта довічним правителем Литви, але Ягайло де-юре зберігав титул Великого князя Литовського. 

Проте Вітовт продовжував вирішувати свої справи, не зважаючи на Ягайла. У 1393 році він зайняв Східне Поділля .
Він проводив політику централізації влади й ліквідував на території України найбільші удільні князівства: Волинське, Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське та Подільське, створивши замість них звичайні провінції, в яких правили князівські намісники, але Західне Поділля змушений був передати Польщі. 


З 1395 року Вітовт у всіх документа почав титулуватись Великим князем Литовським.
Під час володарювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Слобожанщини та Чорного моря.
Вітовт, виконуючи плани проголошеного ним «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні України систему опорних укріплень, закладає фортеці та морські порти у південних степах: Каравул (на Дністрі), Чорне місто (Черн; на лівому березі Дністровського лиману), Коцюбіїв (Кочубей або Хаджибей — на місці сучасної Одеси), ряд військових поселень на Південному Бузі і нижньому Дніпрі: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород та інші.
Здійснює у 1397-1398 два переможних походи проти Золотої Орди. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 

На Дніпрі, поблизу острова Тавань, було зведено фортецю й місто Вітовтова митниця.
Дійшов до Криму, який став платити йому дань й фактично увійшов до складу Великого князівства Литовського і Руського (Українського).

Вітовт усіляко прагнув позбутися польського впливу й провадив курс на розбудову цілком незалежної держави.
У жовтні 1398 року підписав угоду з Тевтонським Орденом, згідно з якою Велике князівство Литовське повинно було допомогти Ордену у завоюванні Пскова, натомість Орден повинен був допомогти ВКЛ у завоюванні Новгорода та у поході проти Золотої Орди.
Крім того Орден зобов'язувався не підтримувати іншого претендента на Великокнязівський престол Литви - Свидригайла.

Вітовт також заручився підтримкою Ордену на здійснення своїх планів з досягнення повної незалежності від Польщі.

1398 року на з'їзді українських, білоруських і литовських князів, бояр і шляхти Вітовта було проголошено «королем Литви і Руси»

Вітовт усіляко прагнув позбутися польського впливу й провадив курс на розбудову цілком незалежної держави. 

Однак, оскільки королівський титул мав право надавати тільки Папа Римський або Імператор Священної Римської імперії,
то офіційно Вітовт став називатись Великим князем Литовським, Руським (тобто Українським) та Жемантійським


А його величезна держава з 1398 року отримала назву
Велике князівство Литовське, Руське (тобто Українське) і Жемантійське. 


Хоча до цього часу деякі правителі України й мали титули:
* Роман Мстиславич або Роман Великий (1152-1205) — Великий князь Київський (1201-1205), Самодержець всія Руси або Володар Руської землі (1188-1205).
* Данило Романович (1201-1264) та всі його наступники — Великий князь Київський, Король Русі або Король Руський (тобто Король України).
* Лев І Данилович (12-1301) - Король Русі, Великий князь Київський.
* Дмитро-Любарт Гедимінович (1312-1384) окрім титула Король Русі та Володар королівства Русі в деяких документах також іменувався Великий князь Руський.

* Федір Любартович (1351-1431) деякий час титулувався Великим князем Волинським (Великий князь Руський) та карбував власну монету з гербом Королівства Русі (лев).

вповні Велике князівство Руське (Велике князівство Українське) 
виходить на історичну сцену саме за часів правління князя Вітовта.


При цьому Велике князівство Українське було безпосереднім спадкоємцем, державності, політики й державотворчих процесів як Великого князівства Київського, так і Королівства Русі-України. 


В цей же час Вітовта робить кроки для офіційного отримання королівської корони від Папи Римського.
На жаль, як пише видатний українських історик Михайло Грушевський "страшна неудача 1399 р. спинила розмах Вітовтової політики. В битві над Ворсклою (12 серпня 1399) поліг цвіт українсько-литовського лицарства; самих убитих князів рахують багатьма десятками.
При такім ослабленню сил і загальній депресії, яку ця невдача викликала, продовжувати конфлікт з Польщею було небезпечно. Коронаційні пляни прийшлося відложити".

Тим часом й становище самого короля Польщі Ягайла було досить непевним. 
Влітку 1399 року королева Ядвіга померла, не залишивши спадкоємця, тому персональна унія Ягайла втрачала силу. 

Як пишуть літописці "Ягайло виїхав на Русь і заявляв, що збирається повернутись у Велике князівство Литовське, не маючи більше прав на польську корону". Однак отримавши підтримку й запевнення від польських панів, що вони й далі хочуть бачити його польським королем, Ягайло вступив у переговори з Вітовтом.

На початку 1401 року була укладена угода що Ягайло „розділив з Вітовтом свою управу і надав йому великокняжу власть в землях литовських й інших володіннях до його живота”.
В іншій угоді „прелати, барони, шляхтичі й земляни земель литовських і руських (українських), за себе й за всіх бояр і землян тих земель заявляють, що вони обіцяють завжди помагати королю, короні Польській і її обивателям всякими способами, щиро і без підступу, й ніколи їх не покидати. Супроти надання Вітовту великого князівства ручать вони, що по його смерти його великокняжа власть і всі Витовтові землі, разом з його батьківщиною, вернуться до короля Ягайла й Корони. За себе й за своїх потомків вони обіцяють, що по смерти Вітовта будуть послушними й підвласними королю й Короні та окрім нього й Корони не будуть собі шукати інших володарів". 

Цей компроміс 1401 р. перекреслював всі плани проголошеної недавно самостійності Великого князівства Литовського, Руського (Українського) й Жемантійського, та був з українсько-білоруського боку великою поступкою, а для польської держави великою перемогою.

Укладена Віленсько-Радомська унія дозволила Ягайлу на деякий час убезпечити себе від активних дій Вітовта й звернути увагу на вирішення внутрішньопольських справ.  
Вже 1402 року він уклав новий шлюб з внучкою короля Польщі Казимира ІІІ, Анною, через який підкріпив свої права на Польський трон.

Пізніше було досягнуто нової домовленості, відповідно до якої Ягайло підтверджував свою перевагу над Вітовтом;
Вітовт зі свого боку заявляв, що він є „вибраний паном і великим князем цих земель від давна”.


















Протягом 1406-1408 рр. Вітовт сконцентрувався на північно-східному напрямку розбудови своєї держави. 
Здійснив три походи у Московське князівство, встановивши кордони між Великим князівством Литовським, Руським і Жемантійським та Московією у верхів'ях ріки Ока по річках Угра, Росса та Бриня. 
Московський князь Василь I визнав приналежність до Великого князівства Литовського Смоленської землі та Верховських князівств.

Угрський договір 1408 затвердив панівне положення Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського у всій Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. 

Після смерті московського князя Василя I (1425) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I - Василя II Темного. Мирні відносини між Литвою та Московією зберігалися до 1492.
Зміцнення влади Вітовта у Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) викликало невдоволення польського короля Ягайла. 

1407 року Великим магістром  Тевтонського Ордену став Ульріх фон Юнґінґен, який був прихильником жорстких відносин із сусідніми слов'янськими державами та балтськими племенами, насамперед ішлося про недопущення виходу Польського Королівства до Балтики.
У 1409 р. спалахнуло повстання проти Ордену на території Жемантії (сучасна Литва), яке таємно підтримував Вітовт.
Магістр Ордену сподівався на погіршення стосунків між Ягайлом й Вітовтом, тому активно готувався до війни з Польщею. 
Підтримка угорського короля Сигізмунда дала Ульріхові змогу розпочати воєнні дії з анексії Добжинської землі, яку 1402 року викупив Ягайло.

Проте у "Великій війні" (1409-1413) та у вирішальній Грюнвальдській битви Вітовт підтримав Ягайла проти Тевтонського Ордену.

Перемога в Грюнвальдській битві об'єднаних польсько-українсько-литовсько-білоруських військ закріпила провідне становище Польщі та Великого князівства Литовського і Руського, як найсильніших держав у всій Центральній та Східній Европі.  
Великий князь Литовський і Руський Вітовт відіграв провідну роль у цій війні, а після перемоги не дозволив Ягайлу повністю розгромити тевтонців.  
Він зняв осаду фортець Ордена, чим змусив польського короля вступити в мирні перемовини з тевтонцями. 

Коли 15 липня 1410 року відбулась фундаментальна для долі всієї Европи Грюнвальдська битва, війська короля Ягайла складалися з 50 хоругв. Підрозділи були виставлені від земель Польського Королівства (16 хоругв), Мазовецького князівства (дві хоругви), приватні підрозділи (27) і хоругва лицарів Святого Юрія, до якої входили лицарі добровольці з Чехії та Моравії.

Слід відзначити, що в польській частині війська було 9 хоругв, які виставили українські землі, що входили до складу Королівства Русі-України: Львівська, Галицька, Перемиська, Холмська, три Подільські, Жидачівська і Теребовельська хоругви.
Також на боці короля виступали вояки, надіслані ленником Польщі Молдавським володарем Олександром I Добрим. Відомо, що Молдова до цього входила до складу Київської Русі, а пізніше до складу Королівства Русі-України.

Крім того Молдовське князівство називалось в ті часи Русовлахія, а до молдовських земель входила сучасна Одещина й Буковина.
Правителі Русовлахії (Молдови) носили титул "Господар", а найвищий державний орган мав назву "Панове Рада". Більшість населення, в ті часи, Молдовського князівства також становило давньоукраїнське населення.
Тому три "молдовські" хоругви були складені з великої кількості саме українських бояр і витязів (лицарів).

Війська Великого князівства Литовського і Руського (Великого князівства Українського) налічували 40 хоругв, з яких десять виставив особисто князь Вітовт.
30 загонів використовували геральдичну фігуру «Погоня» – кінного мечника на різноманітних кольорових полях та з різними зображеннями на його щиті. Це були як загони удільних українських князів, так і окремих земель.

Герб "Погоня" в різних його варіантах використовувало більшість українських, білоруських, литовських князів ХІV-ХV ст. Відрізнявся він тільки дрібними деталями та зображенням на щиті лицаря, куди кожен князь поміщав свій особистий герб.
Інші литовсько-українські хоругви мали геральдичний знак «Стовпи Гедиміна» (варіація зображення Тризуба).
Власну хоругву в литовсько-українському війську очолював молодший брат Вітовта князь Сигізмунд Кейстутович.
Три «смоленські» (1 смоленська і 2 білоруські – оршанська і мстиславська) хоругви виступали під стягом із зображенням архангела Гавриїла.

Окремою хоругвою (власним військом) виступив Чернігівсько-Сіверській князь Сигізмунд Корибутович (майбутній намісник Чеського короля).

Із 40 хоругв "литовських" літописець Длугош називає Київські, Луцькі, Кременецьку, Володимирські (Волинські), Стародубські, Сіверські, Берестейську і Дорогичинську, що безпосередньо є українськими. Також були білоруські й литовські загони.
19 хоругв залишились не названі й невідомі.

Крім того, було сім хоругв легкої кримсько-татарської кавалерії. Загони татар билися під командою Джелала ад-Діна, сина хана Тохтамиша. 

Тевтонський Орден виставив 51 хоругву. Окрім Тевтонських лицарів було багато лицарів з різних країн Европи, які до цього брали участь в походах на Польщу й Литву.
На боці Ордена виступив представник сілезьких П’ястів Конрад VII Білий та загін під прапором Лицарського Ордену Святого Георгія, в якому воювали васали Короля Угорщини (серед них були не лише угорські, а також польські й українські лицарі, що зберегли вірність Угорській короні, після завоювання Польщею Галичини). 
Були також військові підрозділи з Новгорода Великого та Пскова. 

Після перемоги над Тевтонським орденом, який став васалом Польщі, знову з'явилися надії на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельскою унією 1413 р. Ця унія визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. У 1414—1425 рр. Вітовт призначив старостою подільським Юрія Гедигольда. 
(1409—1413) У 1409 з Польщі надходила інформація, що Ягайло заявляв про передачу Вітовту Поділля в замін за поступки останнього у своїй політиці щодо німців.[7] У 1410 Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-литовсько-руські війська, які завдали поразки німецьким лицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі й в Україні, магдебурзьке право. У 1411 Ягайло передав йому Поділля, де до смерті Вітовта (1430) правили його старости[7] (намісники). У 1413 уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права та привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 
Великий князь литовський Вітовт (1392—1420) Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з Північного Причорномор’я.

Як і перед катастрофою у битві на Ворсклі, в наступні роки після Грюнвальдської битви, Великий князь Литовський і Руський (Український) Вітовт набрав досить сильне й самостійне політичне становище. 
В цьому його знову підтримував угорський король (який 1410 року став ще й Імператором Священної Римської імперії) Сигізмунд Люксембург. 

1410 р. учасник Грюнвальдської битви хан Джелал ад-Дін за допомоги литовсько-українських військ займає Крим, який стає васалом Великого князівства Литовського і Руського. 

Характерною ознакою зростання авторитету Вітовта стало те, що навіть в  грамотах адресованих до Ягайла, він почав титулувати себе Великим князем, чого раніше не робив.

Польща була змушена піти на деякі поступки Вітовту.
1411 року король Польщі Ягайло відкликав з Подніпровських міст своїх намісників й ці землі були передані під повний контроль Великого князя Литовського і Руського.

Також від Польщі до Литовсько-української держави перейшло повністю все Поділля.
З 1411 по 1430 р. Подільське князівство перебуває у "довічному володінні" Великого князя Вітовта.

У березні 1412 року була підписана угорсько-польська угода, до якої приєдналось, як окремий суб'єкт, Велике князівство Литовське і Руське.  
а Молдова й Буковина визнавались васалами Польської корони.

Однак, 2 жовтня 1413 р була підписана Городельська унія, що підтверджувала чинність Кревської унії 1385 року й задекларувала повторне об'єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського в одну державу «на вічні часи».

Відбулась уніфікація систем органів державного управління обох країн, а також унормування Привілеїв шляхетських і зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства. 

Для цього польські шляхетські роди офіційно передавали право литовським, українським і білоруським родам на користування близько 50 шляхетських гербів. 
Литовсько-білорусько-українське боярство зрівнювалося у станово-правовому відношенні з польськими магнатами та шляхтою, підтвердженням чого було право на користування шляхетськими гербами і заміна старого терміна «бояри» новим — «барони і нобілі».

За Литовсько-українською державою визнавалося право на автономію: зберігалась інституція Велико-князівської влади, а за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польського короля) окремий титул.

Відповідно до угоди Ягайло був Королем польським, Верховним принцем (князем) Литовським, Володарем і спадкоємцем Русі (Lytwanie princeps supremus Russiaeque dominus ex heres), 
а Вітовтом титулувався як Великий князь Литовський, а також земель Русі володар і спадкоємець  (magnus dux Lyttwaniae necnon terrarum Russiae dominus et haeres). 

Згідно з угодою, після смерті Вітовта князі й пани Великого князівства мали вибрати собі Великим князем тільки того, кого вкаже їм Ягайло або його наступник, за спільним рішенням ради панів коронних (польских) і литовських (литовських, українських і білоруських). 

З іншого боку й в Польщі по смерти Ягайла не мали права обирати короля без відомості й участи Вітовта і панів Великого князівства Литовського і Руського.
В разі потреби пани обох держав мають порозуміватися між собою, за згодою своїх володарів, на спільних з'їздах.  

Однак, навіть після цієї унії Вітовт продовжує діяти як цілком самостійний і незалежний правитель. 
Він ініціює нові перемовини з королем Угорщини, Імператором Священної Римської імперії Сигізмундом Люксембургом. Проводить власну міжнародну політику, яка часто йде супроти інтересів Польщі.

У вересні 1413 р. відбувся з'їзд Вітовта й Ягайла, а також князів й панів з Польщі та Великого князівства.
Городельська унія викликала незадоволення православної частини населення держави, і князь Вітовт, відчуваючи небезпеку з боку поляків, вирішив відстоювати незалежність Литовсько-Української держави. 

Оскільки тодішній "Митрополит Київський" грек Фотій постійно перебував у Москві та в Золотій Орді, 
за підтримки Вітовта, в листопаді 1415 року в Новгородку відбувся Собор православних єпископів на якому Митрополитом Церкви Київської і всієї Руси обрали Григорія Цамблака. 

У листі, в якому пояснювалось становище Православної Церкви, Вітовт писав: «московські митрополити лише час від часу приїздили до Києва та Литви; церкви не строїли,… але, побираючи церковні прибутки, виносили ці гроші деінде; позабирали й повиносили церковні речі й святощі: страсті Христові, скіпетр і сандалії Богородиці, святі образи, ковані золотом, та інші дорогоцінні речі, всю церковну красу Київської митрополії, що постаралися й подавали давні князі на честь і пам'ять, не кажучи про золото, срібло й убори церковні …». 

Обрання Григорія Цамблака Митрополитом Київським і всієї Русі викликало шалений спротив не лише у промосковьского митрополита Фотія, але й московського царя.

Тим часом, 1416 року, померла друга дружина короля Ягайла Анна. Незважаючи на те, що до цього часу його становище досить зміцнилось, він вирішив одружитись на доньці Отто Пілецького, колишнього Генерального Руського (Львівського) старости, Сандомирського воєводи та Генерального старости Великопольщі. Його єдина дитина Ельжбета отримала від батька у спадок значні маєтки й була найбагатшою жінкою Польщі. 
Ельжбета була страша за Ягайла, на той час вдовою і мала п'ятьох дітей.
У 1417 році відбулось весілля й коронація Ельжбети. 

1418 року Митрополит Київський і всієї Русі Григорій Цамблак був присутній, як делегат від православної церкви Литовсько-Української держави, на Констанцькому соборі — XVI Вселенському соборі церкви, що проводився у місті Констанці (південна Німеччина) під головуванням Папи Римського та за ініціативи Імператора Священної Римської імперії

До Констанца прибуло 30 кардиналів, 400 єпископів, багато інших духовних, та представники держав — всього близько 18 тисяч людей. 
Разом з Митрополитом на Собор приїхало багато князів та магнатів з Русі-України (в тому числі й спадкові князі, нащадки Королів Русі), делегати з Волощини, представники від татарського хана, Новгорода.

Ця величезна делегація з кількох сот осіб справила в Констанці велике враження, і її урочисто прийняв сам Імператор Сигізмунд.
Григорій Цамблак також зустрічався з Папою Римським Мартином V й виголосив привітальну промову Папі, в якій висловлював надію на можливе примирення Східної та Західної Церков, чого бажають багато православних, а також князі Ягайло і Вітовт. 

1422 р. Витовт прийняв був чеську корону й вислав від себе до Чехії Жиґимонта Корибутовича як королівського намісника. Невдоволення інших претендентів на Чеську корону, що викликала поява Жиґимонта в Богемії, змусили короля Ягайла виріктися від усякої участи в цій гуситській кампанії. Тим часом, Вітовт знову піднімає питання своєї коронації, оскільки це означало б повну самостійність Великого князівства Литовського і Руського та його рівноправність
з Польщею. 

Протягом 1385-1480 років відбувається поступова ліквідація удільних князівств на українських землях і перетворення їх на звичайні провінції Великого князівства.

детальніше читайте:


Закарпаття, що входило до складу Великого князівства Київського (Київської Руси) та Королівства Руси, після угорської окупації Галичини, опиняється у складі Угорського королівства.
Відбувся поділ українських земель Закарпаття між сімома комітатами (жупами): Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким і Мармароським.

З часом, і українська еліта Закарпаття та Буковини, і українці Галичини - під угорською і польською окупаційними владами, все більше втрачали свої позиції і в містах, і в регіонах.
Після поразки українських князів і шляхти у війні литовців і поляків проти Великого князя Руського (Українського) Свидригайла, польська влада у 1434 році ліквідувала залишки автономії Руського (Українського) Королівства і перетворила його у звичайне воєводство Руське. Після цього, українська галицька аристократія поступово окатоличується і полонізується, або змушена була перебратись на Волинь, Берестейщину та інші українські землі під Литвою.

Читайте детальніше:

1434 року відбулася остаточна окупація Королівства Русі, та його включення до складу Польщі, чим було скасовано автономне становище західноукраїнських земель, скасоване давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою.
Було утворено Руське воєводство (з центром у Львові), що складалося з 5 земель: Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. Згодом, у 1462 р. на цих теренах було утворене Белзьке воєводство. В писемних, зокрема польських, джерелах 15-18 століття до Руського і Белзького воєводств використовувалась також назва Червона Русь.

Отже плани Вітовта про об'єднання в межах самостійної держави всієї Русі-України та повне унезалежнення від Польщі не здійснилися. 
Після поразки у битві на Ворсклі зупинилось становлення незалежної Литовсько-Української держави, й Вітовт вимушений був піти на зближення з Польщею.

Хоча, угорські королі продовжували титулувати себе “королями Галичини і Володимерії” з 14 століття, аж до входження Угорщини до Священної Римської імперії.
Після першого поділу Речі Посполитої австрійська монархія недалекоглядно об’єднала зайняті нею українські землі з південною частиною польських воєводств в окремий коронний край – й утворила королівство Галичини (“Галіції”) і Володимерії (“Лодомерії”) із столицею у Львові. Українською мовою цю провінцію до 1918 р. називали Галичиною, а українську її частину – Східною Галичиною.
 


Правління Вітовта стало розквітом Великого князівства Руського (Великого князівства Українського), в якому об'єднались в одну державу майже всі українські землі.

Проте, офіційно титул Великий князь Руський (Великий князь Український) та назва держави Велике князівство Руське (Українське) не було прийняте поляками. 
Ягайло отримував титул „зверхнього князя” (supremus dux), супроти Вітовтового титула „великого князя” (magnus dux).
Тим не менше, в пізніших документах Вітовт неодноразово підкреслював, що він є Великим князем не з ласки Ягайла, а тільки з вибору народа.

При подальших суперечках за владу Ягайло заявляв, що Вітовт ніколи не був самостійним володарем, а тільки його намістником (gubernator).

Великий князь Вітовт помер 1430 року. Шляхта обрала Великим князем Свидригайла Ольгердовича (Ягайлового брата). Однак поляки були проти цього вибору. Унаслідок цього в 1432 році спалахнула війна між Польщею і Литовсько-Українською державою.
Свидригайло став на чолі Великого князівства Руського (Українського).

Тривала також боротьба української шляхти з свої права й на Галичині.
У 1436 році утворилась об'єднання конфедерація шляхти Руського воєводства та інших українських земель Корони з тих «галицьких панів», які були незадоволені зі свого принизливого становища у Королівстві, бо вони були обтяжені спеціальними податками та обов'язками, яких не мали шляхтичі інших земель Польщі.
У своїх грамотах та зверненнях українська шляхта звертались до короля, що будуть вести боротьбу, якщо він не виконає їх вимог. Проголошення ж королем Владиславом ІІІ зрівняння у правах «галицьких панів» з іншою шляхтою Польщі викликало незадоволення вже вищих польських кіл.

1440 року Великим литовським князем обрали Ягайлового сина — 13-річного Казимира. Хоч новий князь відразу видав «Віленський привілей», який зрівнював права православної і католицької шляхти, відносини між польською та литовсько-українською шляхтою ще тривалий час були досить напруженими.

У цей час у Галичині тривав процес закріпачення селянства, який завершився у 1505 р.
Це викликало незадоволення селян і знайшло свій вияв у ряді повстань, найбільше серед яких відбулося у 1490–1492 рр. під керівництвом ватажків Мухи та Борулі.
У першій половині XVI століття на Підкарпатті розгорнувся опришківський рух, який свого апогею досяг у XVIII столітті під проводом Олекси Довбуша.

Після того, як у 1478 р. Кримський хан Менґлі I Ґерай прийняв протекторат Османської імперії, стали частими набіги кримських татар на подільські околиці українських земель з метою грабунку та забирання в ясир української людності.
Ситуація стала гіршою після прийняття молдавським господарем Штефаном III васальної залежності від Османської імперії.
Й поліпшилась після 1530-х років, зокрема, завдяки діяльності князя Костянтина Острозького, Яна Амора Тарновського, Бернарда Претвича та Дмитра Вишневецького й інших козацьких ватажків з розбудови мережі військових укріплень на Волині, Черкащині та Поділлі.

Цікавим прикладом міграції титулатури володарів у Східній та Центральній Європі є історія поширення титулу "господар": з Галичини до Великого князівства Литовського і Руського, а також до Молдови, а врешті й до Московії, де господар і господарство трансформувалися в государь і государство.

Великими князями московськими титул “господар” був прийнятий за зразком Великих князів Литовських і Руських (Українських), а також як наслідування Господарів Молдовських; оскільки ініціатива щодо цього належала православній ієрархії, то “господар” у значенні “верховний правитель” могло сприйматись як церковнослов’янізм. До речі, форма “осподарь”, яка є на монетах Івана Грозного, а також зафіксована іноземними відвідувачами Москви транскрипція hospodar можуть засвідчувати, що спершу і в Москві слово вимовляли так, як у Великому князівстві Литовському і РУському – з “h”, а не з “g”. До титулатури великих князів московських, починаючи з Івана III, увійшло і словосполучення отчич и дhдич, що до цього було в титула Королів Русі до занепаду Руського королівства.


У 1480-1569 роках відбувається посилення змагань за українські землі в умовах боротьби між Литвою і Московією за право бути центром «збирання руських земель».

У XV столітті окупаційна угорська влада сприяла переселенню у Закарпаття волохів, німців, словаків, угорців.
Відбувається також активне закріпачення місцевого українського населення і позбавлення його будь-яких політичних прав і свобод.
1514 р. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії. На території Буковини була створена турецька військово-адміністративна одиниця Хотинська райя.
1526 р. унаслідок поразки, завданої турецькою армією у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семиградського або Трансільванського князівства, західна — стала володінням австрійських Ґабсбурґів.

Престолонаслідування в Речі Посполитій - як історія послідовності спадкоємства престолу, формувалось на традиціях престолонаслідування в Королівстві Руси, Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) та польських князівствах, відноситься до питання про передачу влади монарха в польсько-литовсько-український державі в різні періоди часу її існування та описує еволюцію принципів, що регулювали цей процес.

Сьогодні правонаступництво на трон держав, які складали історичну Річ Посполиту й які називаються зараз: Польща, Литва, Україна, Білорусь поки що не є предметом публічних або політичних дебатів в цих країнах, але це є важливим історичним питанням.

Питання про правонаступництво й порядок престолонаслідування має важливе значення перед лицем виникнення нових кандидатів та самозванців на престоли країн, які складали історичну Річ Посполиту, в тому числі й щодо легітимних правонаступників Української Корони. 


15 вересня 1772 р. за наказом імператриці Марії Терезії військо Священної Римської імперії, яким керував генерал Андірс Гадік, увійшло до столиці Галицького Королівства — міста Львова.
Тут було оголошено, що місто Львів, за стародавнім правом, стає столицею Королівства Галичини і Володимерії, яке відновлює своє функціонування у складі Священної Римської імперії, оскільки її монархи, римські імператори, є законними спадкоємцями Галицького королівства, яке у 1215 р. створив Папа Римський Іннокентій ІІІ.
Крім Галичини, Священна Римська імперія, яку очолювали австрійські Габсбурґи, приєднала до своїх володінь Холмщину, Південне Підляшшя та деякі сусідні етнічні українські території, які з 1803 р. увійшли до складу Галицького королівства.

У 1775 р. до Галицького королівства була приєднана також Буковина, відвойована Священною Римською імперією в Османської Порти.
У 1815 р. до складу Галицького королівства повернувся Тернопільський край, який з 1809 перебував у складі Російської імперії. У 1846 р. Галицьке королівство поповнилося територією вільного міста Кракова. На жаль, адміністративні посади в Галицькому королівстві обіймала польська шляхта, хоча більшість населення (72%) становили українці. Окрім них, на території Галицького королівства існували чисельні польські, австрійські, єврейські та вірменські громади. 

Таким чином, після відновлення Українського королівства у складі Австрійської імперії, королями Галичини і Володимерії були:
імператори Священної Римської імперії Марія Терезія (1772 — 1780),
Йосип II (1780 — 1790),
Леопольд II (1790 — 1792),
Франц II (1792 — 1835),
а пізніше — австрійські імператори:
Фердинанд I (1835 — 1848),
Франц Йосип I (1848 — 1916),
Карл І (1916 — 1918). 

Упродовж майже півтора століття (з 1772 по 1918 рр.) вирішувалося питання державного статусу Українського королівства у складі Австро-Угорської імперії. 
Проте польські адміністратори-намісники Галичини, зокрема графи Потоцькі та інші, всіляко гальмували перетворення Галичини на реальне королівство зі своїм королем, оскільки це вивищувало Галичину і українців, українську аристократію, культуру, мову і «принижувало» Краківське князівство, яке було в складі Галицького королівства.
Тим паче, що польські намісники полонізували Галичину.

На жаль, проблема з надання Українському королівству свого короля була усвідомлена імператором Австро-Угорщини Францом Йосифом І тільки під час Першої світової війни (1914 — 1916). Претендентом на галицький королівський трон був австрійський принц, ерцгерцог Вільгельм Габсбург, відомий в Україні як архикнязь Василь Вишиваний, котрий досконало вивчив українську мову, українську літературу. Українською він не тільки розмовляв, але й писав як поетичні (вірші), так і прозові твори. З 1914 р. як претендент на Український королівський трон Вільгельм Габсбург активно включився в галицько-українське політичне та культурно-релігійне життя. Треба наголосити, що його кандидатуру на інтронізацію на володаря Українського королівства підтримав і голова Української Греко-Католицької церкви, митрополит, граф Андрей Шептицький. 
Вільгельм фон Габсбург (Василь Вишиваний) — член австрійської імператорської родини за походженням, український патріот за покликанням. у 1916 — 1918 рр. він цілком міг бути монархом оновленого королівства України. 

Очевидно, що така історична спадщина як Українське королівство чи, як його продовжують називати Королівство Русі — це дуже важлива історична спадщина, якою треба гордитись і яку треба ретельно вивчати в усіх закладах освіти і науки, починаючи від школи й аж до університетів, з метою досягнення перспектив винайдення українського спадкового короля і відновлення королівства.




Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних наукових праць М. Грушевського, Л. Войтовича, О. Однороженка та багатьох інших авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Sunday, 4 February 2024

Історія орденів (нагород) України з давніх часів до сьогодення

Нагородна система, в усьому своєму розмаїтті є одним з важливих атрибутів державності. 
Ефективно функціонуюча нагородна система є невід’ємним компонентом сучасної сильної країни, що успішно розвивається. 


Нагородна система у примітивному вигляді почала своє існування вже в найдавніших світових цивілізаціях. Нагородження у різних формах охоплювало весь спектр людської діяльності — військові, цивільні заслуги, навіть перші спортивні досягнення.
Філософ О.Л. Дьомін зазначив: «До атрибутів держави, за якими її оцінюють і складають враження, відносяться парламент, збройні сили, герб, прапор, гімн, а також нагородна система».

Перші відомі приклади про державні нагороди дійшли до нас із Стародавнього Єгипту, де в епоху Середнього Царства аналогом сучасних орденів були «золоті бджоли» - фігурки відповідної форми. Спочатку такими бджолами нагороджували воєначальників, що відзначилися на полі бою, потім стали нагороджувати і цивільних чиновників. 

Значення нагород для суспільства відображено навіть у найдавніших легендах. Наприклад, згідно з легендою давніх греків вважалося, що Геракл за перемогу в Олімпійських іграх отримав вінок з диких олив.

Достатньо розгорнуту нагородну систему було створено в часи стародавнього Риму, що відповідно пояснюється у першу чергу його державністю з усіма її атрибутами (одним з яких є державні нагороди), які у подальшому стали невід’ємною частиною людської цивілізації.
Якщо раніше нагороди у всіх давніх державах були переважно, за незначними винятками (зокрема, і вищезгадані олімпійські нагороди), у вигляді матеріальних цінностей (в абсолютно різних формах), то в Римі вперше за людську історію розвитку нагороди мали таку форму, яка дійшла й до нашого часу. Саме тоді головною стала не матеріальна, а в першу чергу моральна форма заохочення, що означало прояв головного принципу всіх нагородних систем різних історичних періодів і регіонів світу.
У стародавньому Римі вже у часи Республіки поряд зі звичними формами матеріального заохочення для війська (грошові виплати, трофеї, цінні подарунки та нагородна зброя) було введено особливу форму нагородження за військові заслуги — так звану dona militaria.
Вона стала першою в історії цивілізації державною нагородою у сучасному її розумінні — коли пріоритет віддається саме моральній формі заохочення.
При цьому важливо наголосити, що саме з Давнього Риму бере початок самодостатня розвинута нагородна система. Dona militaria поділялась на такі види: coronae (нагородні вінки), vexilla (нагородні прапори), hasta pura (нагородні списи), torques та armillae (нагородні намиста), phalerae (нагородні медалі).
Про чітку продуманість та розвиненість ієрархічної побудови нагородної системи Давнього Риму свідчить і встановлений на основі археологічних досліджень факт, що phalerae (фактичний аналог медалей у сучасних нагородних системах) були різними за ступенями — золоті, срібні, бронзові, з різними зображеннями на них. Можна констатувати, що саме з часів стародавнього Риму бере початок поділ на види і ступені нагород, які спрощено (за винятком окремих специфічних видів нагород, зокрема і в радянській нагородній традиції).
Їх можна поділити на ордени, медалі, нагородну зброю (як холодну, так і вогнепальну). Особливо слід виділити таку нагороду, як vexilla. Вперше знову-таки саме у Давньому Римі було введено не індивідуальне, а колективне нагородження, що було значним і принципово важливим кроком у розвитку нагородної системи.
Римська система стала основою для подальшого розвитку нагородних систем Європи, які особливо активно розвивалися у часи Відродження. Однак і в часи Середньовіччя, коли досягнення античності майже не бралися до уваги в більшості сфер життя, нагородні протосистеми існували, зокрема й у Київській Русі. 

Особливо слід наголосити, що в усі епохи — від стародавнього Риму до сучасності нагородні системи різних країн були надзвичайно важливою складовою державності, інструментом її творення і державного управління в широкому розумінні цього визначення.
Майже всі держави світу нині мають власні розвинені системи нагород, а їх відсутність сприймається як виняток з загального правила. Світова спільнота розцінює нагороди як своєрідні “візитні карткиˮ історії і сучасності кожної окремої держави.

За часів Київської Русі був звичай нагороджувати нашийною гривнею (кільце, виготовлене з дорогоцінних металів та прикрашене певними орнаментами), який згодом трансформувався в практику відзначення знаками орденів на нашийних стрічках. Також існували винагорода коштами, землею, надання права на участь у розподілі трофеїв тощо. Викарбувані монети (злотники та срібники) стали прообразом медалей, адже вони виконували роль не тільки грошових знаків, а й цінних нагород. 

Орден, що вручається монархом — це не просто відзнака, це членство в почесному лицарському братстві, серед особливо шляхетних обраних, що оточують монарха. А його засновником був король, князь чи імператор – суверен Ордену. 

Першими відомими монаршими орденами є
Орден Святого Георгія, заснований королем Угорщини, Галичини і Володимерії Карлом I 1325;
Орден Вузла, заснований королем Неаполя Луї I 1352;
Орден Корабля, заснований Карлом III, королем Неаполя, Угорщини, титулярним Королем Галичини та Володимерії, 1 грудня 1381.

1348 року в Англії було утворено Орден Підв'язки, який підпорядковувався монарху. Цей орден був покликаний насамперед відстоювати інтереси власного короля і служити йому.

Відомий також Орден Дракона або Товариство Дракона — монарший лицарський орден для обраної знаті й коронованих осіб, заснований 1408 року Сигізмундом I, королем Угорщини, титулярним Королем Галичини та Володимирії, королем Богемії, який пізніше став Імператором Священної Римської імперії (1433-1437).
Орден було створено для об'єднання лицарства, союзу з сусідніми королями та боротьби «з ворогами християнства» та «єретиками», зокрема для боротьби з Османською імперією.
Орден процвітав в Європі протягом першої половини 15-го століття. Спочатку до Ордену входило 22 лицарі: Степан Лазаревич деспот Сербії, Герман Циллі бан Славонії, Гарай Міклош бан Хорватії, Сцибор з Сцибожице воєвода Трансильванії, Печі Пал бан Далмації та інші. Також до Ордену були прийняті Вук Лазаревич (король Сербії), Влад II та Влад III (володарі Валахії), Альфонсо V (король Арагону, Сицилії та Неаполю), Фердинанд I (король Неаполю), Ернст Залізний (герцог Австрії), Генріх V (король Англії) та інші.
Також членами Ордену Дракона були король Польщі та Русі Володислав II Яґелончик та король Литви, Великий князь Руський Вітовт.  

10 січня 1430 герцог Бургундії Філіп III в день свого весілля заснував орден Золотого руна. Девіз цього ордену "Pretium Laborum Non Vile" - "Нагорода не поступається заслуги". Він існує й донині, в Австрійські та Іспанській гілці Габсбурґів.  

1469 року у  Франції заснували орден Святого Михайла. А 1578 року король Генріх III заснував новий орден – орден Святого Духа, який став вищим орденом Франції. 

В Середньовіччі слово «орден» означало не стільки відзнаку чи нагороду, скільки спільноту людей, об'єднаних спільною метою. Найбільше цю традицію розвинули військово-чернечі та лицарські ордени доби Хрестових походів. Пізніше її підхопили монарші ордени окремих європейських королівств. 

За часів Великого князівства Руського, 25 лютого 1518 року імператор Максиміліан I надав главам шляхетних родів Білявським, Дзерковським, Мишковським, Мендзилевським, Немировичам і Щитам титул спадкових палатинів (лат. comes palatinus) з правом надавати нове лицарство (особисте шляхетство) разом із орденом Лицаря Золотої Остроґи. 

За часів постання Козацької держави, козацькими нагородами вважають зброю та клейноди — символи державної і військової влади. 
Також були спроби Гетьманами всієї України Б. Хмельницьким, І. Виговським, П. Дорошенком виготовити спеціальні монети-медалі. 
Гетьман всієї України К. Розумовський розробляв проекти герба, прапора та нагород Козацької держави - Гетьманщини. 

Перший орден Речі Посполитої, заснований королем та Великим князем Литовським, Руським, Київським, Волинським, Подільським, Сіверським, Чернігівським і прочеє Владиславом IV Вазою та затверджений Папою Римським 1634 року – Орден Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії – не був затверджений сеймом, через страх шляхти перед посиленням влади короля.

1 листопада 1705 року королем Августом II було затверджено орден Речі Посполитої Білого Орла. Одним з перших його отримав Гетьман всієї України Іван Мазепа. 
Навіть своєю назвою новий орден вказував на те, що він не пов'язаний ні з релігією, ні з загальними традиціями, а є суто національний. Іншими першими кавалерами ордена були чотири польських та литовських магната, які підтримали короля на виборах в сеймі: князі Любомирський, Огинський, Радзивіл та Великий гетьман Литовський Л. Потій.

Майбутній цар Петро І, побувавши в Європі, дізнався, що дня англійців та європейців нагородження Орденом може бути більш престижним, ніж грошова нагорода. 
Орден Андрія Первозванного, було створено на основі перекладу статутів Пруського Ордену Чорного орла та Данського Ордену Слона.
Одним з перших Орден А. Первозваного отримав Гетьман всієї України Іван Мазепа.

Гетьман всієї України Кирило Розумовський був кавалером орденів Святого Апостола Андрія і Святого Олександра Невського, також польського Білого Орла та голстинського ордену Святої Анни.

Отже, якщо в Середньовіччі були розповсюджені чернечі, лицарські, папські, монарші ордени, то з XVIII століття орден остаточно став знаком уваги правителя, дорогоцінною відзнакою, яку престижно носити на блискучому золотому придворному костюмі або військовому мундирі.

З початком Першої світової війни до складу збройних сил армії Австро-Угорщини, поруч із регулярним кадровим військом, увійшла низка добровольчих військових підрозділів, сформованих за національною ознакою. Прагнучи стати праобразом майбутнього національного війська та вирізнитися від інших родів австро-угорської армії, у національних підрозділах почалась активна робота зі створення власної національної мілітарної символіки, прапорництва та однострою. 

Власні проекти нагород за хоробрість, пам’ятні відзнаки розробляли й Українські Січові Стрільці, як акт відродження українського війська.

За основу нагород Українських Січових Стрільців періоду Першої світової війни, взяли герб Королівства Руси знак “ золотий лев” та поширений в козацьку добу герб архангела Михаїла, як символ "Великої України". 

Першою відомою відзнакою військової формації «Українські Січові Стрільці» за спогадами Михайла Голубця була відзнака таємного товариства «Український Січовий Союз». Ось як її описав М. Голубець: «Ця відзнака зображує зображує череп з написом «Смерть або Воля». Відзнака видавалася довірчо (конфіденційно) тільки заприсяженим членам».

За статутом товариства Українські Січові Стрільці, поданим на затвердження до Галицького Намісництва у 1913 р., дійсні члени мали право носити відзнаку на шапці, якого мала бути «відзнака жовтого льва» (золотого левика).

У січні 1916 р. комісія з однострою УСС розглядала питання про затвердження відзнак. У щоденнику І. Боберського, який перебував у цей час у Легіоні УСС як представник Боєвої Управи, зазначено: “тепер можна оба герби долучити, герб, який, підросійська Україна уважає за свою репрезентацію се є “св.Михайло” і герб авст. України се є “лев”. Я признав, що розв’язка добра, та що при тій нагоді можна позволити на деякі зміни в обох гербах, бо твориться єдиний герб соборної України”.
Ідею соборності українських земель, розділених між двома імперіями, виражав знак, який поєднував зображення Лева та архістратига Михайла  як символів Західної України та Наддніпрянщини.
Так виникла відзнака, яка вийшла того ж року під назвою “УСС. За волю. 1914. України”.

13 березня 1915 за проектом Олени Кульцичької була випущена пам’ятна відзнака Українських Січових Стрільків з написом “Не ридать, а добувать 1914-1915”.

30 травня 1916 р. Цісарська і Королівська Вища Команда Армії (АОК) видала розпорядження К.№.554611, на основі якого полк УСС отримав назву Український Легіон. З цього приводу була випущена відзнака, яка з’являється в описі “Скарбу Січових Стрільців” під назвою ”урядова”.
В описі Я.Пастернака до назви ”урядова” додається уточнення, а саме назва: “Ukr.Legion”.

Також серед вояків УСС була поширена «Відзнака Соборної України».  

У 1918 Центральною Управою Українських Січових Стрільців у Відні був встановлений “Хрест хоробрості” для всіх вояків – членів легіону. Причому метал для виготовлення відзнаки постачався урядом П.Скоропадського з Києва. 
Цей орден почав розроблятись ще у 1916 р. І. Боберський у своєму щоденнику від 5.02.1916р. згадує: «Відвідую архітектора Лушпінського, який вже виготовив два проекти на Хрест Хоробрости. Один більше в стилю гуцульським». Пізніше це став відомий орден - Хрест легіону УСС або "Гуцульський Хрест". 

Після більшовицького перевороту у Петрограді, Центральна Рада ІІІ Універсалом (20 листопада 1917 р.) проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). Однак ще 15 листопада 1917 р. Симон Петлюра став головою Військовому Секретарству (вищої військової влади України).
З-поміж інших самостійних кроків українського уряду у військовій сфері слід відзначити наказ по Військовому Секретарству УНР від 26 листопада (9 грудня) 1917 р. ч. 32.: “Приказываю всім офицерам, солдатам и матросам украинцам носить на головном убор под кокардой продольную синежелтую украинскую ленту длиною три дюйма. Всім начальникам украинских частей озаботиться немедленным исполненіем настоящаго приказа”. 

Проте, керівництво УНР періоду Центральної Ради, незважаючи на постійні гучні заяви щодо державотворення, не зробило жодного кроку у напрямі створення власної нагородної системи. Перші спроби створення вітчизняної нагородної системи були здійснені лише в період Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Підготовлений у цей час проект створення за європейськими зразками нагородної системи не був реалізований зовсім не з вини його розробників та керівництва гетьманської держави. 

20 вересня 1818 було підготовлено наказ про заснування двох орденів:
1) Слави і Відродження України.
2) Архистратига Михаїла.

Крім цього, в праці «Організація регулярної армії Української Держави 1918 року» Б. Монкевич наступним чином описує вироблений комісією Головного штабу остаточний варіант нагородної системи, яка складалась із двох типів державних нагород – хрестів і власне орденів:
Хрест і Зірка Слави і Відродження України
Орден св. Архистратига Михайла – за військову хоробрість
Хрест св. Князя Володимира Великого – за державну цивільну службу
Орден св. Ольги – за заслуги жінок на громадському полі
Орден Князя Ярослава Мудрого – за заслуги на громадському полі
Залізний хрест – за визвольну боротьбу.

Підняте Директорією за негласної, але дуже активної підтримки більшовиків збройне повстання проти законної влади Гетьмана поклало край існуванню Української Держави, а разом з тим і розробленню проектів нагородної системи, до реалізації яких залишилося тоді зовсім небагато часу. Але закон від 24 січня так і залишився на папері – визначені у ньому відзнаки не були вироблені, їх статути не розроблені, а жодного нагородження так й не відбулось. 

Наприкінці вересня 1918 року у Львові було сформовано Центральний Військовий Комітет або Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВК). У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського. 18 жовтня 1918 р. у Львові розпочалась Конституанта — представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, коли з українських послів Галицького і Буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва, студентства й було утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила створення Української держави — на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття. Було обрано президента Української Національної Ради - Євгена Петрушевича. 5 листопада 1918 р., з нагоди встановлення влади ЗУНР у Львові (1 листопада 1918), УНРадої було прийнято рішення щодо нагородження вояків:
 "Щоб увіковічнити Ваш історичний подвиг, Ми, Українська Національна Рада, установляємо для кождого з Вас найвищу військову відзнаку: "За обняття (здобуття) Львова у власть Української Держави. Родини поляглих у боротьбі дістануть повне забезпечення зі скарбу Української Держави. Слава Вам! Вперед аж до повного укріплення Української Держави!" 

В Директорії УНР, як і раніше в Українській Державі, розробка нагород (бойових хреста та медалі, що було кроком до повернення традиційної нагородної системи) була доручена військовим.
З квітня 1919 року ця робота виконувалася в інтендантському відділі Генерального штабу та 1-му відділі Персональної управи (займалася кадровими питаннями командного складу). 

Спочатку розробниками було запропоновано Головному отаману С. Петлюрі заснувати як військові відзнаки – орден Святого Архистратига Михаїла двох ступенів, згодом назва була змінена на Визволення України. Однак С. Петлюрою назва не була прийнята, що змусило розробників знову повернутися до визначеної в законі від 24 січня назви – Республіки. При цьому розробники підкреслювали в своїх проектах, що ця відзнака буде мати статус виключно бойової нагороди.

Проект статуту “бойової відзнаки Республіки” двох ступенів було остаточно складено у липні 1919 року, а докладний опис нагороди – в серпні того ж року. Статут бойової відзнаки був виписаний докладно, і слід констатувати, що він повністю відповідав європейській нагородній практиці, практично нічим не відрізнявся від статусів аналогічних бойових нагород європейських держав того часу. Разом з тим не можна не помітити значну подібність статуту нагороди до Георгіївського статуту Російської імперії. У статуті особливо підкреслювалось, що бойова відзнака Республіки “буде перед світом на всі часи доказом особистих бойових відмін та хоробрості за волю і національність Української Народної Республіки”. При цьому всі нагороджені цією відзнакою автоматично отримували звання "лицаря відзнаки Республіки".

Днем утворення відзнаки пропонувалося проголосити 22 січня на честь “сполучення Західної і Наддніпрянської України в єдину Велику Соборну Україну”. Зазначалося, що цей день повинен святкуватися щорічно у “всіх військових частях і інституціях”.
Як і в попередніх нагородних проектах Директорії, збереглося положення про те, що нагородою однаково “ушановуються старшини та козаки”.
У проекті статуту принципово визначалося, хто саме може бути нагороджений цією відзнакою: “Ні попередні заслуги, ні одержані в боях рани не приймаються на увагу при вшануванні відзнакою Республіки, ушановується цією відзнакою виключно той, хто не тільки обов’язки свої виконував у всім по урочистій обіцянці, честі і долгу, але крім того виявив себе на користь і славу України особливою відміною”.

Явно за зразком Георгіївської думи пропонувалося з “7 лицарів відзнаки Республіки” утворити Раду “для розгляду представлень по нагородженню відзнакою Республіки”.
24 серпня 1919 року Головним управлінням Генерального штабу був запропонований проект опису нагороди, що мала вигляд прямого хреста із оксидованого заліза, у центрі якого з обох боків круг, покритий блакитною поливою.

Було ухвалено закон про заснування 2-х орденів УНР:
Республіки та
Слави України
обидві – 2-х ступенів, однак відзнаки не були виготовлені. Також йшла підготовка до заснування медалі «Відвага». 

Орден Республіки чотирьох ступенів, що повинна була стати бойовою відзнакою нижчого рівня.
В пояснювальній записці від 14 липня 1919 року за підписом начальника Головного управління Генерального штабу про згадану медаль було сказано наступне: “Медаль кожного ступеня відріжняється між собою як по металу, з котрого вона зроблена, так і по свойому зразку. Вибрані зразки медалей містять в собі ідею поступового переходу від 8-мигранного многоугольника (4-а ступінь) до хреста з широкими кінцями (1-а ступінь), маючи на увазі, що слідуюча, більш висока нагорода відзнака “Республіки” є теж хрест, але ще більш рельєфний і більш відріжняючийся від проектируємих зразків медалей”.

За участь у важких боях армії УНР наприкінці 1919 – початку 1920 року Директорія хотіла запровадити спеціальну відзнаку “За зимовий похід і бої”, розробкою якої займалася Пенсійна управа Військового міністерства. Остаточний проект нагороди, яка отримала офіційну назву Залізного Хреста, був затверджений одночасно з орденом Визволення 19 жовтня 1920 року, коли вже Директорія була витіснена червоними військами з української території.

Планувалось встановити ордени
1. Визволення й
2. Відзнака Залізного хреста.

а) орден Визволення 1-го ступеня; б) орден Визволення 2-го ступеня; в) відзнака Залізного хреста. Одночасно зазначалося, що “відзнакою Залізного хреста можуть бути нагороджені по присуду Ради Залізного хреста особи, які брали участь в поході з грудня по 6 травня 1920 р., незалежно від нагороди другими орденами”. 

“Особи, що мають Залізний хрест повинні стежити за тим, щоб жоден лицар цього хреста не заплямував козацької честі. Кожен лицар, що зробив ганебний вчинок, притягується до відповідальності радою по заяві хоч би одного лицаря”. 

Орденом (лицарів) залізного хреста Армії УНР (встановлений 19 жовтня 1920) нагородили генерал-полковника М. Омелянович-Павленко та 3–4 тис. вояків.

На еміграції уряд УНР в екзилі заснував низку орденів, медалей, військ. нагород, пам’ятних знаків тощо для нагородження учасників Визвольних змагань 1917–1921 рр. ,

З ініціативи чл. Директорії УНР Ф. Швеця і А. Макаренка встановлено Медаль у 10-у річницю відбудови Української держави (1927) і ювілей. Хрест Директорії УНР «10-ліття з’єднання українських земель».

Хрест Симона Петлюри запроваджений 22 травня 1932 наказом Гол. команди Армії УНР і затв. Президентом УНР в екзилі М. Лівицьким.

Хрест Українського козацтва заснований Президентом УНР в екзилі А. Лівицьким 20 жовтня 1947.
Президія Укр. нац. ради встановила:
Воєн. Хрест УНР «40-і роковини відродження Українських Збройних Сил» (8 березня 1958),
Хрест УНР «60-і роковини відродження Українських Збройних Сил» (22 травня 1977),
медаль за поранення «За жертву крови в боях за волю України» (17 травня 1980),
Хрест 40-ліття УНА (18 червня 1985).

Серед пропам’ят. військ. і комбатант. нагород – Хрест Легіону УСС (Гуцул.; 1918),
Хрест 3-ї Залізної стрілец. дивізії (1922),
Відзнака УГА (Галиц. Хрест; 1928),
«Бойовий» хрест УСС (Мазепин.; 1940),
Хрест Карпатських Січовиків (1969),
Хрест за заслуги Буковинського куреня (1986),
пам’ятні відзнаки 1-ї Укр. дивізії УНА.

Окрему групу становлять нагороди УПА:
Золотий, Срібний, Бронзий Хрести за бойової заслуги,
Золотий, Срібний, Бронзовий Хрести заслуги (усі – 1944, 2-х ступ.),
медаль «За боротьбу в особливо важких умовах» (1948). 

Після більшовицького перевороту, ордени були скасовані. Замість них, бійців нагороджували іменними шашками, пістолетами, часами.
В Радянській Україні існувала нагорода "червоні революційні шаровари".
У Києві після відходу німців наприкінці 1918 р. на складах залишилася уніформа австрійських гусар. Доведено, що саме ці червоні штани, після захоплення Києва, використовували більшовики для нагородження.

У Радянській Україні з 1921­ по 1933 роки також існував власний орден – Трудового Червоного Прапора. Виготовлено їх було близько 5 000 штук.
1922 року було засновано Почесні звання, (яких 1989 року налічувалось 54), а згодом і нагрудні знаки до них.
1969 року з'явилися нагрудні знаки до Почесної Грамоти та Грамоти Президії Верховної Ради УРСР.

1967­ року ЦК Компартії УРСР та Верховна Рада УРСР планували заснувати справжні республіканські українські нагороди – ордени Державного Прапора Української РСР і Трудової Слави, а також медаль «За трудові заслуги».
Однак з Москви це заборонили робити.

1991 року, після проголошення Незалежності України був розроблений проект, в якому до списку нагород України пропонували включити:
Хрест князя Володимира Великого – за видатні заслуги у розбудові держави;
Орден князя Святослава – за заслуги (як військових, так і цивільних) у військовій справі та захисті конституційного ладу держави;
Орден Золоті Ворота – за визначний внесок у справі розвитку культури, мистецтва, освіти і науки;
Медаль “Зірка мужніх” трьох ступенів за особисту мужність як у мирний, так і у воєнний час;
Медаль “Праця і Добробут” – за довголітню плідну працю на благо України;
Медаль “Незалежність 24.8.1991 р.” – президентська медаль за особисті заслуги перед Україною. 
На жаль, тодішнє керівництво України було далеке від розуміння того, що створення нагородної системи не може залежати від тимчасових політичних інтересів. А навпаки, повинні будуватися на основі фундаментальних цінностей державотворення, що не можуть мати нічого спільного з особистою політичною кон’юнктурою. 

Влітку 1992 р. були розроблені та запропоновані для затвердження
ордени Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепи та гетьмана Петра Сагайдачного, орден “Лицар України” та медаль “За мужність та відвагу”.

Ордени Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепи та гетьмана Петра Сагайдачного розроблялися за єдиною схемою. В основу знаків цих нагород покладено рівносторонній хрест відповідно малинового, білого та чорного кольору, форма якого різниться залежно від ордена. У центрі хреста – вінок з розміщеними на його тлі фігурами гербів Б. Хмельницького, І. Мазепи та П. Сагайдачного на які, в свою чергу, накладено зображення синього щита з Тризубом. 

Орден “Лицар України” та медаль “За мужність та відвагу” були напряму пов’язані з нагородами УНР та УПА. Так, орден “Лицар України” повторює орден (лицарів) Залізного Хреста Армії УНР (другий випуск). Орден Залізного Хреста, випущений у 1958 р., мав покращений зовнішній вигляд, тож саме його і взяли за основу під час розробки ордена “Лицар України” у 1992 р.

Медаль “За мужність та відвагу” створено на основі Хреста Заслуги УПА. Хрест Заслуги було встановлено, наряду з іншими нагородами, наказом Головного Командування УПА від 27 січня 1944 р. ч. 3/44. Його могли одержати як військові, так і цивільні особи за особливу працю для Українських Збройних Сил. 


Орден Богдана Хмельницького – планувалась як найвища військова нагорода для відзначення командирів ЗС України за високі досягнення в керуванні військами в мирний час та в бойовій обстановці (генеральський хрест);
Орден гетьмана Івана Мазепи – вищу військову нагороду для відзначення офіцерів ЗС України за сумлінну службу в ім’я незалежної України в мирний час та в бойовій обстановці (офіцерський хрест);
Орден гетьмана Петра Сагайдачного – вищу військово-морську нагороду для відзначення офіцерів Військово-Морських Сил ЗС України за сумлінну службу в ім’я незалежної України в мирний час та в бойовій обстановці (флотський офіцерський хрест);
Орден “Лицар України” для нагородження військовиків ЗС України за здійснення подвигу при виконанні військового, службового і громадянського обов’язку, а також спеціального завдання командування, за сміливі, уміло проведені дії по ліквідації злочинних груп та наслідків катастроф, при нештатних ситуаціях з бойовою технікою та зброєю.

Нагороди - це справжній інструмент державного управління. Кожна держава має символи у вигляді прапора, герба, гімну, і єдиний символ, який пов'язує конкретного громадянина з державою, - це знак державної нагороди.
Звісно, прикро, що у нас зараз орден не є інститутом. Фактично орден зводиться до знаку ордену. Немає орденських свят, орденських кавалерських дум, орденських храмів, немає благодійної діяльності орденів і відповідно до піклування, як говорили раніше, літніх і каліків кавалерів.
Все це було є багатьох успішних країнах, де орденське життя займає почесне місце в державному і суспільному житті. 



Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.
Посилання: * Історія нагород України https://vto-orden.com.ua/catalog/award/prodovzhennya-stattividznaki-kozackogo-rodu * Карпов В. В. Військові нагороди України https://www.academia.edu/39536482/%D0%92%D0%86%D0%99%D0%A1%D0%AC%D0%9A%D0%9E%D0%92%D0%86_%D0%9D%D0%90%D0%93%D0%9E%D0%A0%D0%9E%D0%94%D0%98_%D0%A3%D0%9A%D0%A0%D0%90%D0%87%D0%9D%D0%98 * Пахолко С., Мартин О. Класифікація відзнак Українських Січових Стрільців https://shron1.chtyvo.org.ua/Pakholko_Stepan/Klasyfikatsiia_vidznak_Ukrainskykh_Sichovykh_Striltsiv.pdf? та інші....