Українська шляхта часів Великого князівства Литовського і Руського (Українського)
Шляхта часів Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського була частиною історичного процесу розвитку української шляхти у Великому князівстві Київському (Київській Русі) та Королівстві Русі (Королівстві України).
Шляхта у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському, від початку існування цієї держави, була історично, традиційно та юридично привілейованим класом, що складався з литовців з районів Жемонтії, білорусів з районів давньої Литви (Білорусі) та українців з Великого князівства Київського, Чернігівського, Волинського, Подільського, Сіверського, Перемишльського, Переяславського та інших удільних князівств Київської Русі та Королівства Руси-України.
*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)
Частина шляхетних родів отримували свої привілеї вже за військову службу у Великому князівстві Литовському.
Після Люблінської унії 1569 р. шляхта Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського остаточно перестала відрізнятись від польської шляхти Речі Посполитої, хоча зберігалася деяка литовська та українська національна самосвідомість та розуміння власної ідентичності.
Річ Посполита (Польща, Україна, Литва, Білорусь) мала один з найбільших показників кількості шляхти серед країн Європи.
Близько 7% населення, а в деяких регіонах близько 10% населення, були шляхтичами та мали відповідні привілеї.
Слід відмітити, що на теренах Карпатської України або Закарпаття, яке, після занепаду Королівства Руси-України, було окуповано Угорським королівством, українська шляхта також продовжувала зберігати свою ідентичність.
В гербовниках Угорського королівства виразно своєрідними були герби численного лицарства як словацького і волосько-руського (молдавського), так й українського походження.
В т.з. "руських" (тобто давньоукраїнських) комітатах Угорського королівства (Закарпатські землі), відсоток лицарства (шляхти) сягав 12–15%, при середньому показнику 5% лицарів у королівстві загалом.
Після боротьби Угорщини, Польщі та Литви за спадщину Королівства Руси-України, більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського.
За часів Великого князівства Київського (Київської Русі) та Королівства Русі (Королівства України) найвища шляхта називалась князями, а середня - боярами.
Німецький термін: kunig або литовський: kunigaikštis, що означає "король", почав застосовуватись до українських монархів з часів коронації Папою Римським у 1075 році онука Ярослава Мудрого та сина Ізяслава Ярославича - Св. Ярополка на Короля Русі.
Титул князь, або східний титул монарха "каган" чи західно-европейський "герцог", що відповідав латинському: dux - еволюціонували з племінних вождів або головних воєнноначальників, що відповідали за оборону племен чи за організацію походів на територію ворога.
Після встановлення єдиної держави під керівництвом князів з династії Святославовичів-Володимировичів (нащадків Великих князів Київських Святослава Хороброго та Володимира Великого) всі давньоукраїнські племена поступово стали підпорядкованими Великим князям Київським, а згодом королю Русі.
Після вигасання чоловічої лінії української королівської династії Романовичів (нащадків Володаря та Самодержця Русі Романа Великого та короля Русі Данила Романовича) та смерті останнього Короля Русі Юрія ІІ Болеслава,
правителі Великого князівства Литовського почали носили титул Великого князя Литовського та Руського або короля Литви і Русі (який використовувався в титулатурі Ґедиміна).
Етнічна литовська шляхта ще довго зберігала імена та звичаї, що використовували литовські язичники: Ґаштовти, Радзивіли, Астікаї, Кезгайли та інші. Ці роди набули великого впливу й стали могутніми магнатами Великого князівства Литовського.
Після Кревської унії 1385 року ці литовські роди прийняли католицизм.
А в рамках Городельської унії 1413 року, права та привілеї католицьких панів, бояр і шляхти, прирівнювались до прав польської шляхти.
У такий спосіб боярство ВКЛ зрівнювалося у станово-правовому відношенні з магнатами та шляхтою Королівства Польщі.
А найвпливовішими родам ВКЛ було надано 48 польських шляхетських гербів й відбулась офіційна заміна старого терміну "бояри" новим – "барони і нобілі".
В той же час українські князівські та шляхетські роди, що мали свої стародавні, автентичні герби, ще довго зберігали й використовували їх, аж до повного об'єднання Великого князівства Литовського і Руського з Польщею в Річ Посполиту, відповідно до Люблінської унії 1569 р.
Також у Великому князівстві Литовському і Руському (Українському) у ХIV-XVI ст. офіційною мовою була книжна давньоукраїнська мова, та діяли правові норми Руської (Давньоукраїнської) Правди.
Вже в XVI столітті низка русинських (давньоукраїнських) шляхетських родів стали називати себе "gente Ruthenus, natione Lithuanus", тобто народу руського (українського) нації Литовської.
А деякі давньоукраїнські князівські роди, наприклад Ходкевичі, почали виводити своє походження від Будинку Ґедиміна.
За даними перепису населення 1528 р. у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському, налічувалось 5730 литовських і білоруських лицарів та 5372 українських лицарів.
Ще наприкінці XIV століття Великі князі Литовські Ягайло та Скиргайло почали формувати професійні військові загони. Замість того, щоб мобілізувати всіх чоловіків на війну, сформувався клас професійних воїнів - бояр (bajorai, майбутніх панів і шляхти).
На початку XV століття Великий князь Литовський, Руський (Український) і Жемантійський Вітовт звільнив лицарів від податків та обов'язку праці на землі, надавши їм земельні наділи та залежних селян (veldamai).
Спочатку земля надавалась лицарям до смерті, але протягом XIV і XV століть більша частина таких наділів стала спадковою вотчиною, наданою та підтвердженою привілеями монарха.
Якщо протягом XIV століття Великому князю належало близько ⅔ землі Князівства, то до 1569 року він був безпосереднім власником лише ⅓ земель.
Досить довгий час він залишався відкритим, і будь-хто міг власними вміннями та заслугами перед Великим князем здобути шляхетство.
З часом вплив та права дрібної шляхти зменшувався, князі й магнати набували дедалі більшої сили, особливо після смерті Вітовта та посилення польських впливів у Великому князівстві Литовському і Руському.
Реакцією на це став розвиток козаччини та боротьби козаків й української шляхти за свої права і привілеї.
Найзаможніші роди магнатів відрізнялись від іншої шляхти тим, що мали великі латифундії (велику кількість землі), в литовських, білоруський, українських і навіть польських землях.
У XV столітті найбільші землевласники почали називати себе "панами" або "дідичами" (didikai), та сформували Пани-Раду - дорадчий орган при Великому князі з широкими законодавчими, управлінськими та судовими повноваженнями, що була створена для представництва їх інтересів.
З часом багато з них отримали почесні титули Священної Римської імперії - князі, графи та інші. Всі головні посади Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського займали майже виключно магнати.
У XVІ столітті литовська вища знать остаточно перестала називати себе боярами; натомість вони прийняли польський термін szlachta (литовський: šlėkta).
Поміщики (власники землі) називали себе зем'янами (zіemiane).
Поступово Великий князь Литовський, Руський та Жемантійський потрапив у залежність від могутніх землевласників, втративши контроль над більшою частиною державної землі.
Після чого магнати, отримавши землю у спадкове володіння, почали вимагали більших свобод і привілеїв. Магнати отримали адміністративну та судову владу у своїх землях і збільшували вплив у державній політиці.
Найдавніші українські шляхетські герби походять ще з часів Держави Антів та Великого князівства Київського. Українська шляхетська геральдика ґрунтувалась на давньослов'янських символах, рунах та тотемних знаках.
Після Унії 1413 р., 48 шляхетських родів Великого князівства Литовського і Руського (Українського) прийняли герби польської шляхти. Пізніше все більше шляхетських родів Великого князівства Литовського, Руського (Українського) і Жемантійського приймали герби з польських гербовників.
Хоча низка стародавніх українських шляхетських родів продовжувала користуватись своїми історичними старовинними гербами.
Правовий статус шляхетства у Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському базувався на наступних привілеях, наданих Великими князями:
У 1387 р. Великий князь Литовський Ягайло, щойно коронований королем Польщі, надав привілей лицарству. Вони отримували особисті права, включаючи право на успадкування та управління землею та маєтками, як успадкованими від предків так і наданими Великим князем. Лицарі також мали обов'язки служити у війську, охороняти фортеці й замки, будувати та ремонтувати фортеці, мости, шляхи тощо.
Привілей короля Ягайла від 1432 р., по суті, повторював та підтверджував попередні угоди. Основним способом отримання землі та шляхетських привілеїв залишалася військова служба.
Привілей від 6 травня 1434 р. Великого князя Литовського Сигізмунда Кестутовича надавав рівні права католицькій та православній шляхті, після десятиліття боротьби української православної шляхти на чолі з Великим князем Руським Свидригайлом за свої права.
Їм гарантували свободу розпоряджатися власною землею. Цей акт також забороняв переслідування шляхти без окремого спеціального судового розгляду.
У 1447 р. Казимир Ягеллон обмежив посади в католицькій церкві чи державних установах лише вихідцями з ВКЛ. Деякі магнати були звільнені від обов’язків перед Великим князем.
Цей привілей також ознаменував початок кріпосного права у ВКЛ, оскільки селян повністю виводили з юрисдикції Великого князя.
Привілей 1492 року Великого князя Литовського і Руського Олександра Ягеллона підтверджував привілей 1447 року та додав ще кілька положень, найважливіше з яких обмежувало права Великого князя щодо зовнішньої політики.
Великий князь потрапив у залежність від Пани-Ради. Також без згоди Пани-Ради жоден вищий чиновник не міг бути усунений з посади.
Нижчі посади повинні були призначатись за згоди воєвод Віленського, Тракайського та голів інших воєводств. Привілей також забороняв продавати різні державні та церковні посади шляхті.
Таким чином Великому князю було обмежено можливість використання конфлікту між вищим і нижчим шляхетством та отримання прибутку від продажу посад.
Цей привілей також означав, що міщани вже не могли стати чиновниками та урядовцями.
У 1506 р. Сигізмунд I Старий підтвердив права та вплив Пани-Ради у державній політиці та обмежив вступ до шляхетського стану.
Перший Литовський Статут було прийнято 29 вересня 1529 року. Провідною темою цього кодексу була охорона інтересів держави, зокрема, шляхти, а особливо магнатів.
У цей Статут входило багато норм та положень з попередньої «Руської Правди».
Під час підготовки Другого Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було прийнято Сеймом у 1554 р.
Він здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також розширив привілеї рядової шляхти.
До сейму були введені, поруч з вищою палатою (Пани-Рада), представники рядової шляхти - повітові посли.
Також скасувались обмеження православних порівняно з католиками.
1 квітня 1557 р. Сигізмунд II Август провів т.з. реформу волока, яка повністю встановила кріпосне право. Селяни остаточно втрачали землеволодіння та особисті права, потрапляючи в повну залежність від землевласників.
Згідно Більського привілею 1564 р., для шляхти ВКЛ запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі.
Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків та вальних сеймів із правом шляхти «на місцях гловнійших повітом… з'єжатися, радити, обмовляти й обмишляти».
Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списані повітів Великого князіства Литовского».
Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах України встановлено такі адміністративні одиниці - воєводства:
Київське — з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами;
Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами;
Брацлавське — з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким),
Підляське та Берестейське (з Пінськом).
Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався управлінських прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в шляхетських сеймиках і давало право голосу в земських самоврядних органах.
Таким чином Другий Литовський Статут, який було остаточно затверджено 1566 р., радикально змінив систему влади, остаточно послабивши владу Великого князя та закріпивши вплив шляхти на державні справи, за зразком Польського королівства.
Люблінська унія 1569 р. створила нову спільну державу - Річ Посполиту (Польща, Україна, Білорусь, Литва).
Шляхта отримала право обирати на Виборчому Сеймі спільного правителя: короля Речі Посполитої, Великого князя Литовського, Руського, Жемантійського, Київського, Волинського, Подільського, Чернігівського, Сіверського, Мазовецького, тощо.
Після Люблінської унії всі українські землі відійшли від Великого князівства Литовського до Польської Корони. Хоча правова база Великого князівства Литовського і Руського продовжувала діяти на українських землях й у складі Речі Посполитої.
1588 року було прийнято Третій Литовський Статут. Він містив багато польських юридичних понять і норм.
Цей Статут був чинний, зокрема, у Київському, Подільському та Волинському воєводствах, а пізніше губерніях аж до 1840 р.
Він юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька й частина Хмельницької області) та всьому Придніпров'ї.
Написаний руською (давньоукраїнською) мовою, а в 1614 його перекладений та виданий польською.
Третій Статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян. Статут остаточно затвердив юридичний та правовий розподіл між шляхтою, селянами та міщанами (мешканцями міст).
Більшість прав шляхти Великого князівства Литовського і Руського (Українського) збереглися навіть після третього поділу Речі Посполитої в 1795 році, аж до 1830-х рр.
Отже, вже після Городельської унії (1413) коли шляхта ВКЛ набула тих самих прав, що і шляхта Королівства Польського, починається поступовий процес асиміляції литовської та української шляхти. Цей процес суттєво прискорився після Люблінської унії (1569), яка утворила єдину Річ Посполиту.
У 16 столітті, на противагу польської теорії "сарматизму", яка стверджувала, що польська шляхта походить від давніх воїнів-сарматів, серед литовської знаті була популярною теорія, яка стверджувала, що литовська шляхта була римською, і литовська мова була латиною мовою Римської імперії.
У 1595 році Микалоус Даукша звернувся до литовської знаті із закликом, щоб литовська мова відігравала більш важливу роль у державному житті Великого князівства. Однак використання литовської мови занепало, а польська мова стала офіційною у Великому князівстві Литовському наприкінці 17 століття.
Полонізація поступово поширилась на великі литовські й українські магнатські роди: Радзивіллів, Сангушків, Вишневецьких, що були впливовими у Великому князівстві Литовському і Руському та захищали його суверенітет від Польського королівства. З часом полонізація поширилася на більш широке населення, та охопила велику кількість дрібної шляхти Литви та України.
Тим не менше українська шляхта продовжувала зберегати свою національну свідомість. Особливо та шляхта, що стала козацькою старшиною і була основою для створення Козацької Держави (Війська Запорозького та Гетьманщини).
Також українська шляхта намагалась захищати свої права на Сеймах у Кракові й Варшаві та підтримувала боротьбу за незалежність своєї нації.
Українська шляхта, яке продовжувала зберігати українську самоідентичність та мову, постраждала після того, як поділи Речі Посполитої залишили більшу частину українських земель колишнього Великого князівства під контролем Російської імперії.
Ситуація з правами шляхти погіршилася за правління царя Миколи I.
Після листопадового повстання 1830 р. імперські чиновники хотіли мінімізувати соціальну базу для можливих наступних повстань і, була проведена операція по зменшеню шляхетського стану.
Місцеві російські імперські адміністрації досить активно взялися за декласацію дрібної шляхти.
Так, за період 1833-1860 рр. у Віленській губернії 25692, а в Ковенській губернії 17 032 особи втратили свій шляхетський статус.
До листопаду 1833 р. в губерніях Правобережної України нараховувалося 72144 декласованих осіб. З 1834 до 1839 р. на території Правобережжя було декласовано ще 93139 шляхтичів.
Найбільш активно комісії працювали в Київській (в стан міщан і однодворців було переведено 38234 шляхтичі) і Подільській (36792 шляхтичі) губерніях.
На Волині таких осіб налічувалося 18113. Це пояснюється згуртованістю шляхетських кіл цього краю, що проявлялося в активності Шляхетських зібрань, які підтверджували дворянський стан дрібних шляхетських родів.
Проте багато хто з українських, білоруських, литовських, польських (або ополячених) шляхтичів не змогли заново довести свій статус за допомогою надання доказів привілеїв від монархів чи наявності земельної власності. Хоча вони не втрачали особистої свободи, але були позбавлені "дворянства" й записані до однодворців у сільській місцевості та міщан у містах.
Після січневого повстання 1863 р. імперські чиновники оголосили, що литовці та українці - це "спокушені поляками та католицизмом росіяни", заборонили пресу литовською та українською мовою та розпочали програму повної русифікації.
З іншого боку, протягом 19 століття формула "gente Lithuanus, natione Polonus" (литовський народ, польська нація) поширювалась пропольськими силами у Литві та колишньому Жамойтському старостві.
Так само й на Правобережній Україні поляки зі свого боку пропагували теорії, що українці це "зросійщені поляки". Тому багато представників української шляхти записувало себе "поляками", а пізніше "великоросами".
Отже, якщо в Польщі польська культура стала одним із основних центрів опору Російській імперії, то полонізація в Литві та Україні мало чим відрізнялась від офіційної політики русифікації в імперії.
Так, перепис населення 1897 року показав, що лише 27,7% дворян, що мешкали в сучасних межах Литви, визнали литовську мову рідною.
Ситуація в Україні з українською мовою була ще гірше, адже офіційно в Російській імперії не існувало української мови, а було "малоросійське нарєчіє".
Єдиним шляхетським зібранням ("дворянським собранієм"), де офіційно більшість шляхти визнавали себе українцями було шляхетське зібрання Полтавської губернії.
Процеси полонізації та русифікації частково послабились наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, коли розпочалось національно-політичне відродження українських державотворчих процесів.
Тоді багато представників давньої української шляхти визнали своє українське коріння.
Найбільш відомі князівські та магнатські роди Великого князівства Литовського і Руського (Українського):
Ґедиміновичі
Олельковичі
Ольшанські (Гольшанські)
Остиковичі
Радзивіли
Чарторийські
Литовські магнатські роди:
Гедгаудаї
Ґедройці
Ґаштовти
Кезгайли
Монтигердовичі
Монтовтовичі
Паци (Паки)
Свиришкаї
Воловичі (Valmantaičiai)
Українські магнатські і князівські роди:
Вишневецькі
Заславські
Острозькі
Ходкевичі
Глібовичі
Огинські
Сапіги
Тишкевичі
Шляхетні роди з Лівонії:
Плятери
Ромери
Тизенгаузи.
Posts
