Tuesday, 29 December 2020

Опівночі перед Різдвом (переклад вірша К. К. Мура)

Переклад українською вірша Клемент Кларк Мур (Clement Clarke Moore) “Опівночі перед Різдвом” або “Ніч перед Різдвом” або “Візит Святого Миколая” (“A Visit from St. Nicholas”, “The Night Before Christmas” або  “‘Twas the Night Before Christmas”.

У Різдвяну опівніч в оселі повна тиша
Всі солодко сплять, не пискне навіть миша.
Шкарпетки в рядочок висять на печі
Святий Миколай сюди приїде вночі?

Всі дітки поснули у ліжках своїх
І бачать казки вони в снах чарівних.
Матусі їх вклали на подушки спати,
Щоб в цю довгу ніч не довелося вставати.

З галявини чути чийсь стукіт копит
Хто цей мандрівник, чому він не спить?
Якщо зазирнути крізь вікна у ніч
Довідатись можна таку дивну річ:
Під місяцем сяє свіжесенький сніг,
Як вдень я побачив хто йде на поріг.

До нас мчиться вправно в святкових санях,
У великій підводі на восьми оленях,
Поважний старий там керує… Стривай!
Ну звісно! Це ж їде Святий Миколай.

Швидкі – мов шуліки – оле́ні летять,
Різдвяні дзвіночки на шиях дзвенять.

Гукає керманич по імені їх: «вйо Віксен,
вйо Дашер, хутчіш Комет й Блітсен,
Поїхали Дондер, піддай іще Дансер,
Давай нумо К’юпет, підтюпцем Прансер.
Вперед, до хатин, до дахів вирушайте,
Угору, уверх, усіх діток вітайте!»

Як листя сухе на сильних вітрах
Мчать о́лені швидко в ясних небесах.
По стріхам будинків проноситься віз,
Різдвяні дарунки Миколай нам привіз.

Маленькі копита на даху́ цокотять
І ось вже сніжинки у вогні мерехтять.
Святий Миколай спускається в дім,
Щоб радістю ранок наповнився в нім.

Вдягнув він звичайні хутрянії шати,
Від шапки до ніг – буде попіл в них мати.
Закинув на спину даруночків міх,
Відразу й не скажеш, що він чарівник.

Його очі сяють, а щоки як ружа,
Той ніс – наче вишня, і посмішка дужа,
На вилицях ямки, коли чути сміх,
А борода́ й вуса – біліші за сніг.

Коли палить люльку – йде з рота димок,
Кружляє над ним, як святковий вінок.
Кремезна статура і є черевце,
До того ж він має округле лице.

Огрядний дідок так кумедно іде,
Я аж розсміявся, – й цим видав себе.
Тепер все пропало!? Я ще не збагнув,
А він обернувся і мені підморгнув.

Не вимовив й слова, продовжив ходу,
Розклав подарунки усі до ладу.
За тим – подивився, приклав перст до вуст,
Кивнув на прощання та й у димар шусть.

Він скочив на сани, присвиснув гучніше,
Злетіли у мить, лиш тримайся міцніше.
Але я розчув у їх леті стрімкім:
«З Різдвом всіх вітаю, й Добраніч усім!»


Переклад: Павло Берест (с)

Див. також:

Saturday, 8 August 2020

Опис Української Держави в "Almanach de Gotha", 1919 р.

"Готський Альманах" (Almanach de Gotha або Gothaischer Hofkalender) був найбільш авторитетним довідником з питань европейської королівської та вищої шляхти, генеалогії, а також подавав інформацію про основні урядові, військові та дипломатичні питання й статистичні данні по країнах світу. 

Вперше "Готський Альманах" був опублікований 1763 року, як генеалогічний календар-довідник видавцем Йоганом Християном Дітерихом у місті Готі в князівстві Тюрингії, Німеччина.
Він розвинувся з альманаху, що був виданий Вільгельмом фон Ротбергом, головою палати при дворі князя Саксен-Гота-Альтенбурга Фридриха III. 

Від самого початку в часописі була присутня інформація й про українську шляхту.
Наприклад, у виданні "Almanach de Gotha: annuaire généalogique, diplomatique et statistique. 1776", серед іншого, подана інформація про князів Радзивілів, Чарторийських, Корибутів, Сангушків, Святополк-Четвертинських та інших, а також про 
Станіслава Понятовського (короля Речі Посполитої, якого окремо титуловано старостою Перемишльським та Волинським).

З 1780-х рр. виданням "Готського календаря" став займатись Карл Вільгельм Еттінгер.  
Дуже швидко ця книга стала авторитетною енциклопедією з класифікації монархій та їхніх юридичних питаннях правлячих та колишніх династії, князівських та шляхетних родин, а також генеалогічних, біографічних та титулярних деталях найвищої аристократії в Європі. 

З 1785 року Альманах почав виходити щорічно у видавництві Юстуса Пертеса. 
При цьому, хоча К.В. Еттінгер передав в оренду свої права на публікацію календаря Юстусу Пертесу, але тільки з 1816 р. йому було дозволено видавати Альманах від свого імені. 
Головним редактором та упорядником Альманаху став богослов та науковець Емануїл Крістоф Клупфель. 

Готський Альманах подавав детальні факти та статистику щодо народів Европи (а згодом і світу), включаючи правлячі та колишні правлячі монархічні будинки та вищу шляхту. 
Він також друкував довідкову статистику щодо голів держав, членів дипломатичного корпусу, політичну й економічну інформацію. Найґрунтовніші Альманахи мали понад 1200 сторінок. Видавався французькою та німецькою мовами.

В більшості Альманахів всього ХІХ - поч. ХХ ст. можна знайти цікаву інформацію про українську шляхту, яка в той час перебувала у складі Австро-Угорської та Російської імперії. 

Генеалогії князів  Любомирських, Радзивідів, Сангушко-Любартовичів, Сапіг, Чарторийських, Тарновських, Потоцьких, Грабовських та інших, 
а також інформація про статистичні данні (населення, територія, економіка) Києва, Львова, Харкова, Полтави й інших міст України зустрічаються в багатьох випусках "Almanach de Gotha".

А "Готський Альманах", 1919 року видання, особливо цікавий тим, що в ньому подано детальну статистичну інформацію про Українську Державу часів правління Гетьмана всієї України Павла Скоропадського. 



В часописі сказано, що Україна це "конституційна монархія на базі республіки".
"Автономія від Росії проголошена 20 листопада 1917 р.",
а 29 квітня 1918 р. у Києві генерала Павла Скоропадського було обрано Гетьманом всієї України.


Також в Альманасі подана інформація щодо уряду, міністрів та сенату.



Зазначено, що в Україні є православна митрополія на чолі з митрополитом Харківським Антонієм (Храповицьким), якого за підтримки гетьмана П. Скоропадського було обрано митрополитом Київським та Галицьким.

Перераховано тут також іноземні дипломатичні представництва, які знаходяться в Україні: це посольства й консульства Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Данії, Іспанії, Фінляндії, Грузії, Норвегії, Нідерландів, Швейцарії, Туреччини та інших країн.




Але самим цікавим для сучасних дослідників в цьому випуску Альманаха є
перелік найбільших міст Української Держави з кількістю населення в них.

При цьому, слід підкреслити, що до переліку міст Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського  (1918 р.) входять

Холм,  Курськ,  Ростов-на-Дону,  Таганрог,  Брест-Литовський,  Нахічевань, Новочеркаськ, Тираспіль,
ну і звісно ж Севастополь, Керчь, Феодосія.





Проте, треба констатувати, що ця ситуація тривала не довго. 
Через соціалістичне повстання під проводом С. Петлюри та В. Винниченка, наприкінці 1918 року, гетьман П. Скоропадський був змушений зректися влади. 
А після цього почалась більшовицька агресія та наступ російських військ на Україну.

В "Almanach de Gotha" 1921 року про Україну сказано, що через "нестабільну політичну ситуацію" в країні упорядники не мають можливості надати детальну інформацію щодо нашої держави.




Тим не менше, ще декілька років після цього в "Готському Альманаху" про Україну подавалась інформація, як про незалежну державу;
а пізніше, як про суверенну державу в союзі з "радянською Росією".

Альманах видавався до ​​1944 року й виходив у форматі «Генеалогічного календаря-довідника».

Коли радянські війська увійшли до Готи в 1945 році, вони, за наказом Кремля, систематично знищили всі архіви "Альманаха де Гота". Після цього місто Гота до 1990 року перебувало в складі НДР (Німецької демократичної республіки). 

На жаль, зі знищенням архівів зникло й багато видань Альманаху. Особливо перших випусків з 1763 по 1785 рр.
Тому наразі неможливо дослідити, як саме була описана в часописі Гетьманська держава (
1750-1764) часів гетьмана України Кирила Розумовського.
А також які саме з українських князівських та шляхетських родів того періоду були в ньому описані.





Читайте також:
Як Московія Кримський мир 1856 р. порушувала
Російсько-українські війни: перелік.
Належність Криму до Української держави.
Кому належав Крим: Історична довідка. 
Як Козацьку Україну на "Новоросію" перетворювали.   
Як Московія в України Русь позичила




Saturday, 2 May 2020

Українські королівські та шляхетські титули

Королівські та шляхетські титули існували в історичний період Великого князівства Київського (Київської Русі),  Королівства Русі-України,  Великого князівства Руського (Великого князівства Давньоукраїнського),  Гетьманщини (Війська Запорізького) та Війська Запорізького Низового.
Протягом століть титули та форми звертання, навіть до одних і тих самих посадових осіб, змінювались. В Україні, в залежності від історичного періоду використовувалося багато різних стилів, форм звертань та титулів, а їх уніфікація та стандартизація (в загальноєвропейському масштабі) розпочались тільки в ХІХ ст. 
В залежності від титулу та займаної посади, особа користувалась якимось спеціальновизначеним королівським або шляхетським стилем чи формою звертання.

Королівські титули

На початку епохи Середньовіччя Королів Русі (королів України) та Королів Речі Посполитої звертались: Ваша Ясність, Ваша Милість, Ваша Ясновельможність, Ваша королівська милість.

До Королів Русі Данила, Лева І, Юрія І, Юрія ІІ Болеслава та інших в офіційних документах того часу звертались "Милістю Божою Король Русі (ім'я)".
З ХVІІ ст. до правлячих королів почали застосовувати форму звертання Ваша Величносте. 
А до Великих князів, князів, королевичів, графів, гетьманів, сенаторів, тощо в Речі Посполитій (Польщі, Україні, Литві, Білорусі)  застосовували звертання "Ясновельможність".

При цьому слід відмітити, що Гетьмани України (як всієї України, так і в період Руїни: Правобережні і Лівобережні гетьмани) прирівнювались до рівня правлячих князів й користувались формою звертання: Милостивий пане, Вельможний пане, Ласкавий пане, Ясновельможний пане.
Деякі гетьмани України - Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Дмитро Дорошенко та інші мали також титули: Князь Русі, Великий князь Руський, Князь України, Князь Сарматії тощо.

В Австро-Угорській імперії, імператор, що також мав титул Король Галичини і Волині (Володимерії), князь Буковини - користувався формою звертання "Ваша Імператорська і Королівська Величність". 

  • Геральдичні корони Священної Римської імперії

Окрім своїх національних королівських титулів, деякі монархи мали т.з. «спеціальні титули», щоб відрізняти одного монарха від іншого в міжнародних умовах. 
Наприклад, суверен Великобританії було прийнято називати "Британською Величністю",
Короля Франції титулували "Найбільш християнською величністю",
Іспанії - "Католицькою Величністю", Угорщини - Апостольською Величністю", короля Речі Посполитої - "Православною Величністю, імператора Священної Римської імперії як "Августійшою величність" тощо.

Титул "Православний король" (лат. Rex Orthodoxus) - було присвоєно у 1661 р. королям Польщі, Великим князям Литовським, Руським, Київським, Волинським, Подільським, Смоленським, Сіверським, Чернігівським, тощо. Папа Римський Олександр VII надав його своїм спеціальним указом королю Яну ІІ Казимиру та його наступникам.
Титул не набув великого поширення, оскільки "православний" неправильно (вузько) трактувався як той, що відноситься тільки до православного населення Речі Посполитої. 
Проте король Іван ІІІ Собеський, особливо після перемоги у битві при Відні, використовував його більш часто в офіційних документах.
У 1684 р. Папа Інокентій XI надав почесний титул Defensor Fidei (Захисник віри) та Orthodox Majesty (Православна Величність) королю Речі Посполитої, Великому князю Литовському, Руському, Смоленському, Сіверському, Чернігівському тощо Івану III Собеському, який очолив командування армії християнської коаліції (в тому числі й з українських козаків) під час героїчної Віденської битви, що вважається поворотним моментом в історії Європи, який запобіг її завоюванню Османською імперією.

Монархи також зазвичай мали довший офіційний стиль звертання (т.з. повний титул), ніж інші члени королівської родини. 
В Австро-Угорській імперії (до 1918 р.) повний титул імператора був наступним: Його Імператорська і Королівська Апостольська Величність, Милістю Божою Імператор Австрії, Король Угорщини і Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини і Волині (Володомерії) та Іллірії; Король Єрусалиму, тощо; Архикнязь Австрії; Великий князь Тоскани та Краківа; Князь Лотарингії, Зальцбурґа, Штирії, Каринтії, Країни та Буковини; Великий Князь Трансильванії, Маркграф Моравії; Князь Верхньої і Нижньої Сілезії, князь Модени, Парми, П'яченци та Гуасталли, князь Аушвіца і Затора, Тешена, Фріуля, Рагуси і Зари; Принц-граф Габсбурґа і Тиролю, Кибурга, Гориці та Градишки; Принц Тренто і Бріксена; Маркграф Верхньої і Нижньої Лужици та Істрії; Граф Гогенемса, Фельдкірха, Брегенца, Соненберга і т.д.; Володар Трієста, Котора і Словенської Марки; Великий Воєвода Воєводства Сербії, тощо, тощо.

У Речі Посполитій, в яку входили Польща, Україна, Литва, Білорусь (до 1795 р.) повний титул монарха був: 
З Божої Ласки і волі народу, Захисник Віри (Його Православна Величність) король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський, Пруський, Мазовецький, (Лівонський), Жмудський, Київський, Волинський, Подільський, Підляський, Інфлянтський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський, (спадковий король шведів, готів та венедів) (а також князь Семигородський) та ін.

Шляхетські титули
Традиційно шляхетські титули надались володарем (сувереном) даної держави та були пов'язані з наданням шляхетній особі землі та привілеїв з правом успадкування нащадками (спадкові титули) або без права успадкування (особисті титули), як знак подяки за діяльність на благо держави або самого монарха.
Наприклад, князі та княгині, а також пери в Англії, Шотландії, Ірландії, які не мали титул Королівських Вельможностей, користувались формою звертання "Ваша Милість". Вони також мали титули Вельможності або Герцога. Маркізи використовуються стилем Найшляхетніший (Most Honourable) або Володаря (Lordship). Графи, віконти, барони і баронеси мають стилі звертання «Дуже поважного» та «Мілорда». Шотландські барони несуть стиль "Високородного" (Much Honoured).
Голова Суверенного Мальтійського Ордену має титул: Його Преосвященніша Ясновельможність Князь і Великий Магістр Суверенного Мальтійського Ордену.

У 17-18 ст. в Україні сформувався окремий шляхетський стан - козацька старшина. За українським кодексом законів «Права за якими судиться малоросійський народ» (1743) шляхетські права визнавалися не лише за тими, хто мав відповідні грамоти від королів, а, по суті, за всією вищою козацькою старшиною, починаючи від сотника та за нащадками генеральної старшини і полковників.
У 1756 гетьман Кирило Розумовський розробив і подав на затвердження український варіант табелю про ранги із переліком усіх українських чинів, поділених на 12 класів; окрім гетьмана і наказного гетьмана, що прирівнювались до князівського стану. 
Першому класові відповідав чин генерального обозного, другому — генеральних судді і підскарбія, третьому-генеральних писаря, хорунжого, осавула і бунчужного, четвертому — полковника тощо.
На найнижчій сходинці стояли козаки, жолдаки, пушкарі та компанійці. Проте російський імперський уряд не погодився зрівняти українські шляхетські чини з російськими і не надавав вищій козацькій старшині статусу "дворянства".
Після ліквідації автономії Української Козацької держави і перетворення козацьких полків (адміністративних одиниць Гетьманщини) на губернії (1783) вся козацька старшина була змушена в особистому порядку отримувати чини з російського табелю про ранги. У 1784 офіційно було заборонено надавати «малоросійські чини». Присвоєння імперських чинів і рангів здебільшого залежало не від попереднього становища та заслуг особи, а від її лояльності до російської адміністрації та вмінню домовитись з відповідними імперськими чиновниками.
Після надання так званої «Грамоти про вільність дворян» у 1785 козацька старшина, яка документально могла підтвердити своє шляхетство або посідала відповідний ранґ у російському "Табелі про ранги", була включена до російського "дворянства".
Внаслідок цього протягом наступних десятиліть багато зусиль українська козацька старшина поклала на визнання і підтвердження своїх колишніх «українських чинів» як підстави для отримання імперського "дворянства", що, в свою чергу, стимулювало збирання історичних документів та зацікавлення козацькою історією.
До української шляхти традиційно звертались: "Милостивий пане", "Вельможний пане", "Шляхетний пане", "Мосьпане", або просто "Пане". 







Wednesday, 18 March 2020

Історія українських земель в мапах (від трипільців до сьогодення)

Історія України від найдавніших часів й до виборів президента 2014 року в мапах. 

На початках історії давні українські племена селились по всьому Дніпроському басейну (від Сяну до Дону й від Прип'яті до Кубані).
Проте згодом, під тиском кочовиків зі сходу, а пізніше сусідів з заходу, ці заселені українцями землі трохи зменшились.
В різні періоди нашої історії українці переживали різні розселення, проте завжди пам'ятали про свої споконвічні прадавні історичні землі.




Цікаво простежити, як проходили лінії розселення трипільців, антів, давніх українських племен (полян, древлян і т.п.),
межі кордонів Київської держави (Великого князівства Київського), Королівства Русі, Великого князівства Руського, Гетьманщини, УНР до сьогодення...

Висновки робіть самі.


Велике розселення слов'ян V-VIII ст. (зеленим - давні українські племена: полян, древлян, уличів, северян, волинян; фіолетовим - авари; жовтим - булгари)


Давні українці й світ кочовиків


                                    Русь-Україна в Х-ХІ ст. (Київська Русь VS Хозарський каганат)



                                    Велике князівство Київське ХІ  ст. VS Половці


Русь-Україна в ХІ ст. (кордони Київської держави VS половці)


Кордони Королівства Русі (Галицько-Волинської держави + Велике князівство Київське)


Українські землі в XIV ст. (Литовсько-руська (українська) держава VS Золота Орда)



Кордони Великого князівства Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського
  

Українські землі в XVІ-поч. XVІІ ст. (Литовсько-українська держава VS Кримське ханство)


Українська Народна Республіка 1917-1920 рр. (синім - фактична територія УНР; зеленим - Донецько-Криворізька республіка, загони Махна)


Вибори президента України 2010 року (другий тур Ю. Тимошенко і В. Янукович).


                                            Вибори президента України 2014 року



Читайте також:





Sunday, 2 February 2020

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Велике князівство це форма правління яка виникла на теренах України й поширилась пізніше по всій Европі.

Велике князівство - це країна або суверенна територія, офіційним главою держави чи правителем якої є монарх, що має титул Великого князя або Великої княгині. 


Перші Великі князівства виникли на початку середньовіччя в Україні й були феодальними державами, до складу яких входили інші підконтрольні Великому князю князівства. 

Так, Велике князівство Київське було однією з найбільших держав тогочасної Европи на чолі з Великим князем Київським, васалами якого були інші удільні князі Київської Русі.

Пізніше, коли розгорілась міжусобна боротьба між князями, виникли Велике князівство Чернігівське, Велике князівство Волинське і т.п.


Великими князями в різні періоди іменувались правителі різних українських, литовсько-білоруських, польських князівств, а пізніше окремих складових Священної Римської імперії.


В період ранньо-феодальної роздробленості та існування багатьох невеликих удільних князівств, терміном Великий князь називали носіїв верховної влади на українських та інших східноєвропейських землях.

Вже в договорах із Візантією князі Олег, Ігор і Святослав носили цей титул. Хоча в інших документах вони йменувались також "каган".


Остаточно за правителями Києва титул Великий князь Київський закріпив Ярослав Мудрий.

В ХІ-ХІІІ ст. титул Великий князь, як правило, належав Київським князям, що були монархами Великого князівства Київського.

Син Ярослава Мудрого та принцеси Інгігерди (дочки шведського короля Улофа ІІІ) Ізяслав Ярославич, Великий князь Київський в 1054-1068, 1069-1073, 1077-1078 рр. був одружений на польській принцесі Гертруді, дочці короля Польщі Мешка II і принцеси Рихезі Лотаринзької (дочки імператора Священної Римської імперії).


У листі Григорія VII від 17 квітня 1075 року до Ізяслава, Папа іменує його «королем Русі» (regi Ruscorum), а його сина Ярополка Ізяславовича та дружину Ярополка Кунігунду фон Орламюнде Папа Римський Григорій VII урочисто коронував королем Русі-України і надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство (булла Папи від 17 квітня 1075), за якою влада в Києві повинна була належати королю Ізяславу та його синові Ярополку.

Детальніше читайте тут:





Після розпаду Королівства Русі виникає титул Великий князь Руський

З часом титул Великий князь Руський став частиною титулу Великого князя Литовського, а згодом Короля Речі Посполитої.

Окрім Великого князівства Київського на теренах України існували Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське, а також невеликий проміжок часу Велике князівство Руське (1432—1435) та Велике князівство Руське (1658—1659). 


Під час т.з. "громадянської війни" у Великому князівстві Литовському (1432—1440) неофіційно було проголошено створення Великого князівства Руського (Великим князівством Українським), а Великий князь Литовський Свидригайло Ольгердович був проголошений Великим князем Руським.


До складу Великого князівства Руського (Давньоукраїнського) входила вся територія України у складі ВКЛ, а також Полоцька, Вітебська та Смоленська землі.


Українські, білоруські та частина литовських князів підтримала Свидригайла у його боротьбі з його суперником — князем Сигізмундом Кейстутовичем, якого підтримували литовці та поляки.   


Політична влада у державі переважно належала руським (українським та білоруським) православним магнатам та шляхті.

Фактично Велике князівство Руське перестало існувати після поразки українсько-білоруських військ Свидригайла від поляків та литовців у битві біля Вількомира 29-30 серпня 1435 р.

Наступним Великим князем Руським був король Казимир Ягеллончик, повний титул якого звучав: Божою Ласкою король Польщі, а також землі Краківської, Сандомирії, Сирадії, Лехії, Куявії, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, земель Хелмна, Ельблонга, Помор'я та інших пан і володар.



Термін "Велике князівство"  або "Велике герцогство" ("Grand duchy") в Західній Європі з'явився значно пізніше. 
Одним з перших прикладів було неофіційне використання титулу для герцогів Бургундії, які майже досягли успіху у формуванні нового королівства в історичній області Лотарингія, що складається з сучасної Східної Франції (Бургундія, Франш-Коме, Ельзація, Лотарингія, Шампань), а також більшість нинішніх Бельгії, Нідерландів та Люксембургу. 

Першою монархією, офіційно названою "Великим герцогством", був суверенітет Медічі над Тосканою під сюзеренією Священних римських імператорів.  

1569 р правитель Великого герцогства Тосканського взяв собі цей титул для позначення особливої могутності свого герцогства.  
Тоскана залишалася Великим герцогством до 1860 року, коли її було приєднано Королівством Сардинія, якому вдалося створити єдине Королівство Італії.

Так само стали виникати інші Великі князівства (герцогства), що претендували на важливе значення в політичних, економічних чи військових питаннях, але які не мали достатньо великих розмірів або впливовості, щоб досягти міжнародного визнання як королівство.  


Кількість Великих князівств (герцогств) зросла до кінця середньовіччя настільки, що ними стали називатись міста середнього розміру або відносно невеликі феодальні володіння. 


Після остаточного входження Великого князівства Руського до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського, титул Великий князь Руський носив не лише Великий князь Литовський.


Неофіційно титулом Великий князь Руський в України називали:

* Костянтина Острозького (1460 — 1530) - Волинський князь, старосту Брацлавського, Звенигородського і Вінницького, Великого гетьмана литовського, маршалка Волинський і старости Луцького, що вважався світським главою всього православного населення України.

* Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького (1526 — 1608) - українського князя, одного з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, воєводи Київського, маршалка Волинського, сенатора Речі Посполитої, якого також називали "некоронований король Русі-України".


* Михайла Вишневецького (1529 — 1584) — українського князя, каштеляна Брацлавського, каштеляна і воєводи Київський, староста Черкаського, Канівського, Любецького та Лойовського. Старшого (гетьмана) Війська Запорозького реєстрового, Гетьмана українського козацтва, сенатора Речі Посполитої.


Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське після Люблінської унії 1569 року об'єдналось із польською короною й на чолі великої держави став король, в титулатурі якого були титули: Великий князь Руський, Великий князь Київський, Чернігівський, Волинський, Подільський, Сіверський і т.д.  


В Козацькій державі також не забували про плани створення Великого князівства.
Цим питанням активно займались Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа.
Богдана і Юрія Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепу в різних офіційних документах називали як "Князь Русі", "Князь Сарматії", "Князь України".


Відповідно до Гадяцького договору, 16 вересня 1658 р., мало бути створено Велике князівство Руське, яке б увійшло як суб'єкт федерації до складу Речі Посполитої Трьох Народів. Титул Великого князя Руського тоді було надано гетьману України Івану Виговському.


Король Речі Посполитої, що мав також титули Великий князь Руський, Великий князь Київський, Чернігівський, Волинський, Подільський, Сіверський і т.д. був виборним монархом, поки ця держава не була ліквідована у 1795 р. спільною окупацією Російської імперії, Пруссії та Австрії.


Під час Наполеонівських воєн існував план створити на теренах України, Білорусі та Литви Велике князівство Литовське, Велике князівство Руське та незалежну Козацьку державу. Проте через протидію цим планам поляків, а потім через поразку Наполеона в Московії - це плани не були реалізовані.
Наполеон встиг лише не надовго (1812 р.) створити Велике князівство Литовське в кордонах Литви і Білорусі.

Детальніше читайте тут:  
Плани Наполеона щодо України

Ідею Великого Князівства Руського пропонували та розробляли також учасники Січневого польського повстання у 1863 році. 


Протягом ХІХ століття в Європі існувало 14 держав із назвою Великих князівств або герцогств. Декілька з них були створені спочатку як частини Наполеонівської імперії, але пізніше відновлені, як правило, з різними кордонами й під правлінням інших династій. Деякі з них були суверенними та номінально незалежними (Баден, Гессен і Рейн, Мекленбург-Шверин, Мекленбург-Стріліц, Ольденбург, Сакс-Веймар і Тоскана), деякі були автономні, але перебували в особистому союзі з більшими королівствами іншого монарха, у якого Великий князь був допоміжним титулом (Фінляндія, Люксембург, Трансільванія), частина з яких була частиною іншої держави  (Велике князівство Берг), а частина, територіальні межі якої були номінальною, а положення суто титульним (Франкфурт).


У ХХІ столітті Великим князівством (герцогством) залишається лише Люксембург.

Таким чином титули Великий князь Київський, Великий князь Руський (Давньоукраїнський), Князь України є невід'ємною частиною історії державотворення та становлення України та існували протягом всього середньовіччя, як символи й докази безперервності існування Української державності від Київської Руси (Великого князівства Київського), через Королівство Русі, Велике князівство Руське, Козацьку державу (Гетьманщину) аж до нових часів.