Ґрюнвальдська битва - українські герої

Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають й надалі у свідомості нових поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними вже історики, політики, суспільні лідери або й письменники.

Втім, коли йдеться про культ тієї чи іншої події, то, українці пам'ятають багато героїчних поразок - як то битви під Берестечком, Крутами або Бродами, але, нажаль, зберегли в своїй пам'яті дуже мало перемог. Жовті Води, Конотоп - що ще ми знаємо про наші перемоги? Про деякі битви, більшість навіть не здогадується, що в них перемогла саме українська зброя.  До останніх відноситься й Ґрюнвальдська битва.

Ґрюнвальдську битву ще називають «битвою народів».Вона відбулася під час «Великої війни» 1409–1411 років між лицарями Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу села Ґрюнвальд (землі держави Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410 року.

Тисячі українців (за деякими підрахунками - десятки тисяч) бились від хоругвами польських, литовських та руських (українських) шляхтичів й магнатів. Так, в складі польського війська були хоругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині. З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського перебували земські хоругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними хоругвами.

Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. З історичних хронік відомо ім'я одного з героїв цієї битви - Іванка Сушика, якого король Владислав щедро нагородив відразу після битви.

До війська Великого князя Литовського, Руського (Українського) та Жемантійського Вітовта входили підрозділи з: Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Кременця, Берестя (Бреста), Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»), вірогідно набрану у волинських володіннях князя. Сам Сигізмунд Корибутович під час битви знаходився у почті польського короля Яґайла.

Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі й привілеї, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував й бився на Ґрюнвальдському полі, наших земляків – «піших піхотинців», слуг, безлічі безіменних героїв, що поклали свої голови за цю перемогу. Вічна їм пам’ять.

Після цієї війни Польща почала активно розвиватися, Литва (після смерті князя Вітовта) все більше підпадала під вплив Польщі, а українці й далі не мали власної держави. Отже, окрім геройства та сміливих вояків, ще важливо мати власну політичну еліту, яка буде творити власну державу та обертати отримані перемоги на користь власного народу.


П.С.

День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН. 

Відзначається 23 травня, але святкові та вшанувальні заходи проходять весь тиждень, на який припадає свято. 

У 1941 році Другий Великий Збір Організації Українських Націоналістів постановив щороку, 23 травня, святкувати День Героїв. Свято було приурочене до сумного дня 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Євгена Коновальця. Було також обумовлено, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»: Микола Міхновський, Симон Петлюра та Євген Коновалець. 

Читайте також:
* Батурин - слід пам'ятати
* Російсько-українські війни: перелік
* "Де нема лицаря - приходить бандит". Як влада відмовилася від 600-річчя Грюнвальду

Вільгельм Габсбурґ та Українське королівство ХХ ст.

Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний) - був австрійським крон-принцем з походження, але міг стати королем України в дуже важливий та епохальний час для держави й українського народу. Від був українським військовим, поетом, політичним діячем, був претендентом на трон Королівства Україна, але загинув в застінках НКВД, замучений радянською владою.

Напочатку ХХ ст, поки найвидатніші політичні та культурні діячі Великої України ломали голови над питанням, якою краще має бути конфедерація з Росією, на Західній Україні формувалась та міцніла ідея Королівства України. 

До традиційних для того часу вимог поділу Галичини на польську й українську частини, все виразніше додавались плани утворення з української частини Галичини, додавши Буковину та Закарпаття - Українського коронного краю з широкою національною автономією в межах Австро-Угорської імперії. Цю позицію відстоювала Головна Руська Рада, Український парляментський клюб в австрійському парламенті.

Саме завдяки контактам української політичної еліти з австрійськими можновладцями, й виникла ідея висунення ерц-герцоґа Вільгельма Габсбурґа як претендента на український трон. З часом  загальна зацікавленість «українською справою» Вільгельма Габсбурґа переходить у практичну роботу на користь українського руху та наповнюється конкретним національно-політичним змістом. Вільгельм Габсбурґ робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою конституційного оформлення українських земель у межах Австро-Угорщини. У листопаді 1916 p., зокрема, він звертається до свого дядька — ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії для з’ясування "української перспективи", що було особливо важливим, з огляду на відверто виявлену пропольську позицію імператора Франца-Йосифа І.

Після смерті Франца-Йосифа (21 листопада 1916) виникли підстави до нових сподівань на позитивне розв’язання українського питання в імперії. 26 грудня В. Габсбурґ зауважує у листі до К. Гужковського: «Наша справа зараз у доброму стані і дуже втішає те, що польська справа зовсім не рухається. Таким чином, сміливіше та побільше впевненості. Я вже докладаю зусиль до відомого поділу, справа якого почала добре просуватися». Планувалось перетворити Австро-угорську монархію на федеративну державу, до складу якої як окремі королівства мали увійти Австрія, Угорщина, Чехія (Богемія), Польща, федерація об’єднаних південних слов’ян (Хорватія, Сербія, Словенія) та Велике князівство Україна.

"І тоді, — пише він К. Гужковському, — кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії, України, південних слов’ян і т. д. І у кожній з цих держав федерації виступатиме як регент один з ерцгерцогів — це одна з найкращих ідей.... Дай Боже, щоб мир, на який, здається, вже дійсно є сильна надія, приніс би нам таке довгоочікуване здійснення наших планів, принаймні ми повинні над цим старанно працювати, щоб створити нову, сильну Австрію на чолі з молодим монархом та велику і сильну Україну із столицею містом Києвом». В той час надзвичайно актуальними стають намагання створити єдиний коронний край з Галичини й Буковини та зусилля, спрямовані до утворення незалежної держави на теренах підросійської України. 

14 січня 1917 р. ерцгерцог пише: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії". Однак конкретна справа поділу Галичини не могла бути реалізована у цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі не вдавалося. 

Вільгельма Габсбурґа підтримував й одним з ідеологів "наддніпрянського" монархізму В. Липинським. Це перед Першою світовою війною Липинський виявляв себе як монархіст, правда тоді, через об'єктивні історичні обставини він ще був прихильником традиційного гетьманства. Але пізніше В. Липинський пише «про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На Київський королівський трон, внаслідок воєнної поразки Російської імперії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій…». 

Серед питань, якими активно опікувався та реалізацією яких займався Вільгем Габсбурґ були: сприяння розбудові легіону Українських січових стрільців, звільнення з російського полону митрополита Андрія Шептицького, фінансування Наукового товариства ім. Т. Шевченка та ін.

Після створення УНР, напочатку 1918 року, офіційні делегації українського уряду та Австро-Угорщини підписали Берестейським мир, а разом з ним таємний додаток до мирної угоди про утворення Українського коронного краю, на теренах Галичини та Буковини.
Завдяки персональним контактам Вільгельма з австрійським міністром іноземних справ графом Черніним було домовлено, що до складу української частини Галичини включать також Холмщину. Цим планам, однак, не судилося здійснитися — польський вплив на уряд Австро-Угорщини виявився надто сильним і під його тиском ці статті протоколу в липні 1918 були денонсовані, й австрійський парламент договір не ратифікував.

Вільгельм Габсбурґ не лише підтримував діяльність Українських Січових Стрільців, але й воював в їх лавах. А 1 квітня 1918 він перейняв командування УСС в Херсоні. Прихильність місцевого населення до архікнязя Вільгельма зросла до такої міри, що це викликало занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського — ставленика Німеччини в Україні. Він відчував конкуренцію з боку Габсбурґа і навіть мав агентурні дані, що навколо нього гуртується опозиція владі гетьмана. 

Після поваленням гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбурґ-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії. Він отримав звання полковника армії УНР, і у вересні 1919 був призначений головою відділу закордонних зв'язків Головного Управління Генерального Штабу УНР. Він віднісся вкрай негативно до укладеної Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини. 

У різні часи він зустрічався з представниками української еміграції — Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем, Євгеном Петрушевичем, В'ячеславом Липинським, Віктором Андрієвським та іншими.

Під час Другої світової війни він, як і всі Габсбургґ, рішуче відмовився від співпраці з нацистами і знаходився під наглядом Гестапо. Під час окупації Відня в 1944–1947 рр. радянськими військами, сталінська розвідка вела таємне стеження за ним. 26 серпня 1947 Вільгельма Габсбурґа було заарештовано радянською секретною службою СМЕРШ. Наприкінці листопада 1947 Вільгельма Габсбурґа перевели до Лук'янівської тюрми Києва, протягом півроку його щоденно допитували, переважно вночі, вимагаючи зізнатися в контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Однак Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійний характер. 

Помер 18 серпня 1948 в тюремній лікарні. Не збереглося навіть відомостей про місце його захоронення — ймовірно, його поховали десь біля огорожі Лук'янівського цвинтаря Києва без будь-яких позначень місцезнаходження тіла. 


Джерела:  
Вільгельм Франц фон Габсбурґ-Лотрінґен (Василь Вишиваний)
Вільгельм Габсбурґ у намаганнях реалізувати плани галицького проводу

Дєнь пабєди VS епоха Европи

Поки в Україні на офіційному рівні буде відзначатися як свято "Дєнь Пабєди в Вєлікой отєчєственной войнє" доти наша країна ментально буде залишатись частиною російсько-радянського імперського простору, й не зможе відчути себе ні частиною об'єднаної Европи, ні державотворчою нацією взагалі.

Що таке День Перемоги в нас час? Пам'ять про мільйонів загиблих і десятків мільйонів невинних жертв ІІ Світової війни? Можливо.

Але кому він зараз потрібен - в тому форматі, й у тому вигляді, в якому він відзначається офіційною владою країни?

Справжнім ветеранам? Так наймолодшому з них, яким в 1945 році було 16 - зараз вже 84 роки. Їх залишилось одиниці, й їм не потрібні гучні показушні балагани. Їм треба забезпечена старість та можливість гідно дожити свої роки. В них це є? Державні мужі про це думають? Явно що ні!

Хто зараз виходить під маркою "ветеран ВОВ", хто браво сотрясає медалями на парадах, отримує пільги (як для себе, так і для свої "організацій ветеранів"), кого шанує офіційна влада, нагороджує та виділяє бюджетні кошти - військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР ............ під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року" (це з Закону про статус ветерана війни). Також до ветеранів відносяться - ті хто подавляв демократичні повстання проти радянського режиму в Угощині 1956 та Чехословаччині 1968, ветерани МГБ, НКВД, КГБ, ті хто арештовував, переслідував, сажав до в'язниць мільйони "ворогів народу", дисидентів, інакомислячих.... Звісно, для них "День Победи" - істинне свято.

А чи є це святом для Українського народу, для Української держави, та взагалі для будь-якого нормально мислячої та обізнаної з фактами історії людини?

В 1944-1945 рокі на терені Східної Европи замість одного тоталітарно режиму (гітлерівського) прийшов інших (сталінський). З розстрілами, репресіями, голодомором.. Спитайте в тих, хто вижив після німецької окупації, що робили "визволителі" з НКВД, коли прийшли за спинами бійців  Червоної Армії на терени України. 

Почитайте висловлювання Сталіна, Жукова та інших "героїчних" полководців,  якою ціною вони здобули перемогу - мільйонами життів солдат, яких вони вважали за гарматне м'ясо, за бидло, якого у величезній країни їм вистачить ще..  То чию "перемогу" ми святкуємо?

Звісно, подібні "дні пабєди" потрібні нинішній владі. Так само, як і чемпіонати з футболу, хокею, баскетболу, підготовка до Олімпіади, лагодження доріг та багато іншого... Під побідні свята чудово списують кошти, відмиваються бюджетні гроші та набиваються кармани наближених до чиновників фірмочок..

Але в цивілізованому світі, до якого всі ми прагнемо дожити - все зовсім інакше. Там сумують й пам'ятають про жертви й злочини, але там не роблять шоу на кістках, й не святкують того, що роз'єднує, а не ЄДНАЄ  КРАЇНУ.

Невже в Іспанії, Франції, Голандії - де половина країни боролась з союзниками Гітлера, а половина захищала його - було легше примирити нащадків ворогуючи сторін? 

Ні, не легше. Але розумні й далекоглядні істинні державні мужі, які думають не лише про власне збагачення, але й про долю країни й народу розуміють - що в данному випадку дуже небезпечно хапатися за привиди минулого. Зараз потрібно створювати майбутнє.

Саме тому - 9 травня є Днем Европи. Саме тому, пом'янувши 8 травня всіх жертв страшної війни, 9 травня Европа відзначає свій день: єдності, взаєморозуміння та примирення.

Коли в Україні, на державному рівні, перестануть прославляти один тоталітарний режим, що переміг інших, а почнуть пам'ятати свою історію та будувати свою державу - тоді в нас і почнуться справжні, дійсні перемоги. 

Читайте також:

* Замість правди - "Дєнь пабєди"

* Міфи про "День Перемоги"
* Місця злочинів радянської влади