Як Московія в України Русь позичила

Заснував "Російську Імперію" (Россію) Петро I, в ході реформи трансформувавши Московське царства в абсолютну монархію. Церква була перетворена з патріархату в синодальне міністерство імперського уряду. Були засновані регулярна армія і військовий флот. Завойований вихід до Балтійського моря, заснований Санкт-Петербург, підкорена й потоплена в крові Україна. Саме після розгрому військ гетьмана Івана Мазепи та запорізьких козаків кошового отамана Костя Гордієнка, та по закінченню Північної війни зі Швецією, 22 жовтня 1721 року Петро І оголошує себе імператором, а Московію - Російською імперією.

До цього ця держава іменувалась Велике князівство Московське, Московська держава, Московське царство або просто Московія. Саме так вона позначалась на більшості мап світу. Після створення імперії, Петро І витратив дуже багато коштів, засилаючи посольства та торгові місії по всьому світу, збираючи старі карти з назвою Московія, й видаючі нові - з написом "Россія". 

Хоча претендувати на назву "Русь" Московські правителі почали ще раніше. Великий князь Московський Івана Грозний додав собі титул «Государь всєя Русі», та після одруження з племінницею останнього Візантійського імператора Костянтина XI Софією Палеолог, став іменувати себе ще й "самодержцем" (до цього, всю свою історію існування, Московська держава була улусом Золотої Орди й перебувала в залежності від монголо-татарських ханів).  З набуттям незалежності від ханів Орди, Іван III  починає вживати ці титули, щоб підкреслити зовнішній суверенітет від якого іншого володаря. 

Слід підкреслити, що титул "всія Русі" був вперше використаний не Московськими князями, а правителями Литовсько-Руської держави, яка після занепаду Королівства Русі, стала прямим спадкоємцем українського державотворення.

Так, після смерті останнього короля Русі-України Юрія ІІ Болеслава, Великі князі Литовські вступили в боротьбу з королями Польщі та королями Угорщини за землі України та титул «Короля Русі». 

Великий князь Ґедимін першим став титулувати себе «Королем литовців і Русі» та називався «собірателем земель руських (українських)». Його син Ольґерд також стає «збирач руських земель» й продовжив політику батька, прилучивши до Великого князівства більшість українських земель (1316—1341). Князь Скиргайло Ольгердович мав титули Великий князь Литовський та Великий князь Київський. А Вітовт розширив кордони держави до Криму, Лівобережжя, Хаджибею та інших міст Причорномор'я й отримав титул Великий князь Литовський, Руський та Жемантійський (тобто правитель Литовсько-Руської (Української) держави). До речі, ще королеву Ядвіґу назвали "матір'ю трьох народів" - литовського, польського й руського (українського).

Вже після смерті Вітовта Великого та поразки Великого князя Руського Свидригайла від поляків, московські князі переймають естафету "збирання Руських земель" та проголошують себе "князі всєя Русі". 

Так, Іван III, завойовуючи прикордонні князівства, додає до себе в титул назви загарбаних країв.  Іван IV вже іменуються государь: «Владимерский, Московский, Новгородский, царь Казанский, царь Астраханский, государь Псковский и великий князь Смоленский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных государств и великий князь Новагорода Низовския земли, Черниговский» та починає іменувати себе «Царь».

Завдяки угоді, підписаній з Богданом Хмельницьким, з 1654—1655 рр. цар Алексій Михайлович додає собі титул «…Государь, Царь и Великий князь всея Великия и Малыя и Белыя России Самодержец» (до цього подібних згадок в титулі царя не було).

Після успішних дій по загарбанню України та інших територій (до проголошення себе імператором), Петро І іменувався "великий государь и великий князь Петр Алексеевич всея Великия и Малыя и Белыя России самодержец: Московский, Киевский, Владимерский, Новгородский, царь Казанский, царь Астраханский и царь Сибирский, государь Псковский, великий князь Смоленский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных, государь и великий князь Новагорода Низовския земли, Черниговский, Рязанский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский и всея северныя страны повелитель, и государь Иверския земли, Карталинских и Грузинских царей, и Кабардинские земли, Черкасских и Горских князей и иных многих государств и земель Восточных и Западных и Северных Отчичь и Дедичь и наследник и государь и обладатель".

Повний титул Російського імператора на початку XX століття звучав так: Імператор и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсонеса Таврического, Царь Грузинский; Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский; Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея северныя страны Повелитель; и Государь Иверския, Карталинския и Кабардинския земли и области Арменския; Черкасских и Горских Князей и иных Наследный Государь и Обладатель; Государь Туркестанский; Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая.

При цьому слід відмітити, що на відміну від "царств" Польського, Грузинського або Великих князівств Литовського, Волинського, Подільського і т.д. - титул Київський, виділяється разом з Московським, Володимирським та Новгородським в окремий статус "самодержець". 

Самодержавство (калька з грец Αυτοκρατορία від αὐτός (сам) + κρατέω (правити) - означає монархію як форму правління (абсолютизм). Отже, таким чином, навіть російська імперська історіографія визнавала за Києвом окремі права на самодержавність.

Слід відмітити, що титули та їх термінологія мають велике значення для міждержавних стосунків та геополітичних конфігурацій. Так, включно до ХVІІІ ст. польські королі носили титул "володарь і спадкоємець Русі" або "Великий князь Руський та Литовський" і цей титул російські імператори не могли використовувати, аж до розділів Речі Посполитої та окупації Правобережної України, Литви та частини Польщі.

Таким чином навіть титул "Імператор і Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский..." говорить про те, що Київська держава були завойована й приєднана до російського царства, але при цьому зберігала всі права та титули для свого "самодержавія", тобто незалежного існування. 

Читайте також:

* Україна - це Русь. Середньовічні документи.

*  Руська православна церква - це церква Українська

ПанЕвропа та український вимір

Вивчаючі теоретичні питання Европейської інтеграції, натрапив на цікаву постать, т.з. "ідеолога та основоположника" Европейської Унії (European Union) - Ріхарда Ніколаса Куденгофе-Калерґі.

Напочатку 1920-х років він опублікував декілька праць, які з геніальною точністю передбачили подальший розвиток Европи.  Ріхард Куденгофе-Калерґі став засновником ПанЕвропейського руху (1923), пізніше - генеральним секретарем Європейського парламентського союзу (1947), перший лауреат премії Карла Великого за видатний внесок у європейську інтеграцію.

Саме він був автором ідеї, яку пізніше розвинув Ж. Моне і оприлюднив Р. Шуман, про об’єднання вугільних і сталеливарних ресурсів Франції та Німеччини. Завдяки його зусиллям 1926 року у Відні відбувся перший Конгрес ПанЕвропейського руху, що зібрав 2000 учасників з 24 країн...

Але мова зараз не про цю непересічну постать, а про ті ідеї, які він ніс у маси.

В своїй книзі «Пан-Европа» (1923 р.) він зазначав: "Сполучені Штати Європи повинні стати шостим (демократичним) проектом европейського об'єднання -  після імперій Олександра Македонського (еллінської), Юлія Цезаря (римської), Карла Великого (німецької), Інокентія II (папської) і Наполеона I (французької).

Про кордони нової Европи Калерґі писав, що до паневропейської спілки входить й Росія, що "тимчасово відокремилася від європейської демократії", і що в майбутньому культурні кордони між Європою та Азією проходитимуть не по Уралу, а по Алтайським горам. "Шоста Європа простягається так далеко на Схід, наскільки далеко поширюється демократична система".

Отже, і це ми бачимо зараз наочно, Европа - це европейські цінності, демократична система правління - саме те, що ставить ЕС як вимогу до всіх країн-кандидатів.

Але хотілося б більш детально зупинитись не на цьому, а на історичному екскурсі розвитку паневропейських об'єднань та тому місці, яке займала Україна в п'яти попередніх загальноевропейських імперіях. 

В античні часи Україна була тісно пов'язані з еллінським світом та еллінською цивілізацією. Держави-поліси Ольвія (Південнобузький лиман), Тір, Ніконій (Дністровський лиман), Херсонес та інші міста на узбережжі Криму, а пізніше Боспорська держава - тісно пов'язували еллінську цивілізацію з місцевими племенами, що мешкали на території Північного Причорномор'я. Пшениця, мед, деревина, хутро - це те, чим давньоукраїнські племена торгували з греками.

Проте, коли Олександр Македонський вирішив створити свою імперію, т.з. перший "паневропейський проект", він наштовхнувся на сильний спротив на теренах України. 

До 331 р. до н.е. Олександр Македонський завоював Фінікію, Сирію, та підкорив усю Малу Азію й Єгипет. Македонські війська форсували ріки Тигр і Євфрат, щоб вторгнутися в Мідію та йти на Індію. В цей час намісник Олександра Македонського у Фракії отримує наказ виступити в похід на допомогу Олександрові Македонському іншим шляхом – Північним узбережжям Чорного моря.  Заразом македонці планували підкорити скіфів, а першею твердинею на їх шляху стало місто Ольвію (нині в Миколаївській обл.), яка не визнала влади Олександра, а зберегла союз зі скіфами.  

Македонська армія взяла місто в облогу. Щоб відбити напад македонців, влада Ольвії пішла на екстраординарні заходи – відпустила на волю всіх рабів та скасувала мешканцям міста усі борги. Облога затягнулась, й її довелося зняти через наскоки загонів скіфів в тилу. Під час відступу поблизу Дністровського лиману македонське військо було вщент розбите, загинув і сам намісник. 

Історія взаємодії України та Римської імперії не має таких героїчних епізодів, проте така ж тривала й багатогранна. Боспорське царство стало васалом Риму, майже все причорноморське та кримське узбережжя було рубежами славетної Ойкумени. 

Імператор Траян збудував на заході та півдні Україні легендарні Траянові вали для захисту від набігів місцевих непокорних племен. А Папа Римський Кліментій І, якого, під час гонінь на християн, було заслано до Криму, знайшов там громаду християн, в тому числі й місцевих.

До речі, в Київській Русі з найдавніших часів папа Климент почитався як один з найбільших Святих. Мощі Климента зберігалися у Десятинній церкві у Києві, а його правицею висвячувались Київські митрополити за часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Але, повертаючись до "Римської паневропи" - місцеві племена здебільшого були відомі або торгівлею, або збройними нападами, хоча з уривчастих джерел відомого, що й мистецтво, й філософія, й інші науки на теренах Великої Скифії були також доволі добре розвинуті.

Паневропейські проекти імператора Карла та папи Інокентія, хоча й мали солідний вплив на подальшу історію континенту, в ті часи пройшли майже непоміченими в Україні-Русі. Київська держава тоді проходила процес становлення й розквіту, й більше орієнтувалась (економічно, політично, війського) на Візантію, ніж на Західну Европу.

Ну й нарешті Наполеонівські плани про новий устрій Европи. Вони знаходили гарний відгук в світлих умах української шляхти, але Наполеон спрямував свою армію на Москву в обхід України, й в підсумку зазнав поразки. Тому все, що залишилось нам від тієї епохи - це легенди про те, як видатний масон Іван Котляревський формував козацькі полки в надії, що Бонапарт таки прийде й звільнить Україну...

Отже, як бачимо, що в минулих ПанЕвропейських проектах, що зараз - Україна тільки дотично залучається до цього процесу. Хоча можливо це й була основна помилка всіх минулих провідників паневропейських проектів. Тому зараз ми маємо всі шанси бути представлені в цьому процесу, як ніколи раніше широко й потужно.

Що ж стосується майбутнього, то в книзі "Пан-Европа" воно описано наступним чином: політичне та економічне об'єднання можливе лише на основі загальної «європейської культури», яка дає право говорити про єдину «європейську націю», яку Калерґі розумів як духовну спільність. Не вимагаючи ліквідації мовних і культурних відмінностей, він пропонував відокремити нації від держави, з тим щоб питання національності стало для кожного питанням особистим. Оскільки питання про громадянство стане другорядним, це призведе до вирішення проблеми державних кордонів, які будуть ліквідовані. «Европеєць ... повинен направити всю свою енергію на ліквідацію кордонів, національних та економічних ... Державні кордони скоротяться до регіональних і втратять своє значення», - писав автор.

Керівництво ЕС всі ці принципи успішно втілює в життя, а чи підпише Україна угоду про Асоціацію ми з вами взнаємо вже цього року.

Читайте також:  Історичні українські держави