Перші руські (українські) королі

За всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський.

Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила й звали його Ярополк Ізяславович. До речі, ще один цікавий факт – майже одразу після смерті його було канонізовано православною церквою.

Хто такі «королі»
Після розпаду Ойкумени (Римської імперії), що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, й від острова Великобританія до Египту та Близького Сходу, на теренах Європи розпочинається процес становлення національних держав. Хоча юридично до кінця VIII століття главою державних утворень продовжував вважатися римський імператор (візантійський базилевс), дедалі більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь).
Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.
Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .
В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина. Так, починаючи з 955-го, серед угорців поширювалося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.
Отже, всі три західні сусіди Київської Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.

Перші королі України-Русі
Святий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославичата княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І.
1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю. Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.
Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до Папи Римського Григорія VII.Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».

"Христос коронує Ярополка та Гертруду". Ілюстрація з книги "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.).

Отже, Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовичаі надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.
1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.
Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода. Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІіз собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.

Королівство Руське
Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький, якого більшість депутатів вважають "першим королем".

Проте, ще батько Данила - Великий князь Київський Роман Мстиславович мав шанс стати королем Русі-України. 1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Романа посольство й запропонував йому королівську корону та титул Короля Русі. Однак, Роман відмовився, й замість цього пішов війною на Польщу. На цей похід він просив благословення у єпископа Володимирського, однак той відмовив, вважаючи, що ця війна несправедлива. В поході проти поляків, 1205 року Роман безславно й загинув, залишивши Русь розділеною та ослабленою.

Перемовини між Папою Римським та Великим Князем Київським та князем Галицьким Данилом розпочались ще 1246 року з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. Однак лише 1253 року папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського.
Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави (в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.

Лев Данилович - король Русі

Починаючи від святої королеви Ядвіги, яку ще називають «матір’ю трьох народів» – польського, руського (українського) та литовського, права суверена королівства Русі переходить до польських королів. Король Русі, володар і спадкоємець Русі, Великий князь Руський – такі титули мали глави Польського королівства, а згодом Речі Посполитої аж до 1772 року.
Після розділів Польщі та входження західноукаїнських земель до Австрійської імперії правонаступником Руського королівства стало Королівство Галичини та Володимерії (Лодомерії), що було утворене 1772року як нова адміністративна одиниця розширеної держави. Відтоді й до сьогодні спадкоємці імператорів Австро-Угорської імперії в своєму титулі мають також й титул «король Галичини та Володимерії».
Отака історія. А найцікавіше в цій історії те, що інформацію про перших королів Русі можна прочитати і на сайті «Українці у світі» – потрібному та корисному проекті ВО «За Помісну Україну!», який курує народний депутат України Петро Андрійович Ющенко. Той самий депутат, який і підготував проектта вніс на розгляд парламенту постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». Мабуть, крім заснування цікавих і потрібних проектів, варто ще й користуватися їхніми плодами. А то й будемо надалі святкувати то, не знаю що…

Стаття на сайті "Тиждень". 

Інвестиції чи інтервенція

За розголосом про викриття копіпейсту в президенській книзі, всі забули з чого все починалось. А починалось все з щирого бажання глави держави, щоб «Україна – ще мало відома в Європі та у світі,» стала більш привабливою в очах іноземних інвесторів. “Багато хто навіть не здогадується про те, що наша країна – ймовірно, одне з найкращих місць для інвестицій у сучасному світі. Як президент я хотів донести правду про це до максимальної кількості європейців, американців і канадців. До всіх тих ділових та енергійних людей, які шукають нові ринки для вкладення своїх бізнес-ідей, ініціативи та підприємливості” – заявляв місяць тому президент.

Чим закінчились всі ці благі наміри всім сумновідомо. А тим часом інші інвестори, які й без усіляких книжок знають про можливості України, її важливість та необхідність вкладади в нашу економіку гроші, за відсутності інших конкурентів, почуваються себе все більш впевненно.
Російський капітал бере під контроль одну галузь української економіки за одною. Після встановлення майже повного контролю над нафтопереродною промисловістю та мобільним звязком, активної експасії в фінансовий, страховий та банківський сектор, росіяни намагаються закріпитися в тютюновому та алкогольному бізнесі.

Так, найбільший дистриб’ютор тютюнової продукції в Росії ТД «Мегаполіс», поступово бере під контроль вітчизняних регіональних дистрибюторів. Після того, як росіяни стали власниками західноукраїнських торговців сигаретами, вони поглинули найбільших тютюнових дистриб’юторів в Одеській та Харківській областях. За данними ЗМІ, вже зараз росіяни контролюють тютюновий бізнес з річним оборотом на рівні $ 1 млрд. При цьому, можна з впевненістю стверджувати, що й далі буде продовжуватись придбання
розрізнених українських торговців тютюном і встановлюватись контроль над цим бізнесом в нашій країні.

Не припиняються спроби й придбання інших прибуткових українських галузей. Нещодавно в ЗМІ проходили повідомлення про намір росіян купити відомого (не лише в України) виробника горілки «Nemiroff». А на початку вересня відбулось про інше капіталовкладення російського бізнесу. Власники групи компаній «Рідна марка» (структури, близькі до Петра Порошенка), продали 100% своїх акцій холдингу Oasis. До складу «Рідної марки» входить ПБК «Радомишль», ТМ «Мрія», «Бон Херсон» та інші. А міжнародний холдинг Oasis був створений колишніми власниками російської компанії «Пивоварня Таранова» Євгеном Кашперо і Олександром Ліфшицем. Слід додати, що обсяг продажів корпорації «Рідна марка» в 2010 р. склав $ 30 млн.

Росіяни скупають не лише окремі підприємства чи холдінги, але й цілі фінансово-промислові групи. «Індустріальний союз Донбасу» – який ще декілька років назад був чи не найпершим конкурентом Ахметова за звання головної національної бізнес-структрури країни, її керівники були близькі до президента, а компанії брали багатомільйоні іноземні кретиди – зараз на 51 % належить росіянам. Зараз інший український олігарх (Дмитро Фірташ) бере мільярдний кредит в доларах у російського Газпромбанку, й невідомо чим все це закінчиться.

Отже, іноземні (принаймні російські) інвестори чудово знають про те, що з себе становить український бізнес, наскільки він може бути прибутковим, й куди треба вкладати гроші. Однак, можливо, не тільки бізнес-інтереси керують російськими підприємцями, які до речі дуже тісно повязані з владною елітою цієї країни. Як відзначалось в одному з докладів російських науковців на тему «Вплив іноземних інвестицій на національну безпеку»: іноземні інвестиції впливають на економіку країни, змінюючи її відповідно до цілей іноземного інвестора, що відповідають національним інтересам країни з відки приходять гроші.

При цьому, якщо хтось вірить у казочки про те, що «інвестиції – вони і є інвестиції», і все одно з якої країни вони прийшли. То нехай подивляться на приклад відчизняних НПЗ. Вони одними з перших були приватизовані російським капіталом, при цьому велась масована медійна кампанія про взаємовигідну співпрацю, про модернізацію підприємств, про експор в інші країни і т.і. Минуло більше 10 років, і можна подивитись на наслідки. Як відзначають експерти,  українські НПЗ не можуть задовольнити навіть внутрішній попит на пальне. Заводи частково закриті на затяжну реконструкцію, інші працюють на Росію за толінговими схемами (переробляють російську сировину, щоб вивозити нафтопродукти до РФ). Ми ж маємо постійне зростання цін та залежність від імпорту пального з-за кордону.

А в середині липня Національний банк України заявляв, що розглядає можливість надання російському рублю особливого статусу. Це звичайно теж продиктовано «турботою про інвестора». На фоні всього цього досить символічно звучать слова постійного представника Росії при НАТО Дмитра Рогозіна, який розповів (правда з іншого приводу), що «політика повинна відповідати історичному досвіду», а «якісне домінування – запорука існування Росії». Те, що бізнес з політикою в Росії тісно пов’язаний, думаю, мало в кого буде викликати сумнів. Адже й в Кремлі цього не приховують. Так, в червні місяці, під час візиту глави адміністрації президента РФ до Одеси, Сергій Наришкін заявив наступне: “ми дамо відповідне доручення, щоб наші підприємці та компанії почали працювати з Одесою “. Отже саме за вказівкою Кремля російські підприємці починають «працювати» в Україні. І, цілком можливо, й про подальші свої дії вони також отримують цінні директиви з центру.

Крім того, специфіка роботи західного та східного інвестора трохи відрізняється. Як розповідав мені один банківський співробітник, в багатьох банках зараз існує проблема повернення кредитів взятих на розвиток бізнесу. І в представництвах західних банків на це питання дивляться майже як на безнадійне – в судах правди шукати марно, місцеві чиновники й правоохоронні органи знаходяться в основному на боці недобросовісних бізнес-стурктур (а то й володіють ними). Після багатьох поневірянь, ці кредити списуються, як безнадійні, банки терплять збитки, а в центральних офісах сушать голову, що ж робити з цим «персперктивним ринком». В російських же фінансових установах в Україні підходять до цього з іншого боку. Служби безпеки цих банків (в основному складені з колишніх спеціалістів СБУ (КГБ) або МВС) добре знають на кого і як треба вийти й з ким «порішати» питання, щоб кредити повернули. В крайньому випадку влаштовують маски-шоу або рейдерські захоплення, про що періодично пишеться в нашій пресі. І взагалі про які перспективи для цивілізованних інвестицій можна говорити, якщо рейдерство в нас цвіте буйним цвітом, а за оцінками експертів близько 50% рейдерського ринку України складають саме російські рейдери.

Але повернимось до нашого президента та його прагнень залучити (не тільки російські) інвестиції до України. Здається вже тільки лінивий не казав, що для цього потрібно не видавати цікаві книжки, а спочатку зробити цей самий привабливий клімат для нормального інвестора. Судова реформа, антикорупційна чистка прокуратури, силових та перевіряючих структур, чітка й зрозуміла законодавча база – ось ті основи, які дають сигнал до всієї Європи й світу, що треба вкладати гроші в Україну. А перекрадена англійською мовою книга «Opportunity Ukraine», в підсумку лише призвела до чергового конфузу. 

І ймовірно, що дуже скоро всі ці опортуніські можливості будуть досяжні лише для «особо наближених до імператора». І цілком можливо – навіть не українського.

Сайт: Майдан

Візит пат. Кірила до Луганська

Черговий візит Патріарха Московського і всія Русі Кирило в Україну відкрив для українців чергові горизонти та показав нові безмежні далі. Цього разу глава РПЦ гостючи у Луганську наклав анафему на всіх неугодних й розповів за яких обставин Україна буде сильною.

Проте, почати хочеться не з виступів російського патріарха, а з дій української влади. На місцеве летовище лідера РПЦ прийшла зустрічати вся владна еліта регіону на чолі з головою Луганської ОДА Володимиром Пристюком. Цим, а також іншими діями місцевих чиновників та очільників силових структур, які передували візиту Кирила - луганські генерали та губернатори показати кому вони насправді служать та хто є їх дійсним господарем.

Нагадаю, що організацією візиту Московського патріарха до Луганська займалась місцева влада, яка забезпечила підвезення людей з міст і районів області. Також приліт Кирила супроводжувався забороною всіх інших громадських заходів, в тому числі й протестів проти цього візиту. Крім цього, повідомлялось, що студентів Луганського Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля під загрозою виключення з вишу змушують йти на молебні Патріарха Кіріла, а в місті було обмежено рух приватного та громадського транспорту.

В той же час, відповідно до вимог «Загальних правил поведінки державного службовця», затвердженних у Міністерстві юстиції України 15 серпня 2011 року: всі держслужбовці  не повинні віддавати перевагу будь-яким об'єднанням громадян, релігійним організаціям незалежно від їх чисельності, статусу, конфесійності, напрямів діяльності тощо.

Таким чином, або Луганська влада готова так само привозити мешканців на візити Папи Римського або Далай Лами (якщо вони колись відбудуться) й забороняти активістам РПЦ протестувати проти цих візитів; або має місце пряме порушення держслужбовцями своїх же "Правил поведінки".

Що ж до гучних заяв самого високого гостя, то, вирішивши питання з церковними розколами в Україні під час своїх попередніх візитів,  цього разу патріарх Московський розкритикував всіх незгодних з його розумінням канонічності (а може "канонічної території") : "як я вам вже казав і знову кажу: якщо хтось благовістить вам те, чого ви не навчені, - анафема"  та наклав «подвійну анафему» на «всіх біснуватих, яке б вони не займали місце в політиці та інших сферах життя». «Деякі політичні лідери і філософи перемолочують долі людей, які тільки через роки розуміють, що то були біснуваті» - відзначив глава РПЦ.  У своєму виступі на Театральні площі Луганська він також сказав, що для того, щоб Україна була сильною «вона повинна об’єднатися навколо базисних ціностей: патріотичних, сімейних, моральних, берегинею яких завжди була Церква».

За повідомленням Луганської ОДА на молебень в центрі міста зібралось близько 22 тисяч віручих. Хоча на фото, розміщенному на сайті адміністрації, людей зафіксовано дещо менше.

Якщо ж повернутись до "Кодексу поведінки держслужбовців", то цілком можливо, що його приймали не для того, щоб обмежувати себе в обслуговуванні ідеологічного відділу Кремля, а для того, щоб, мати можливість відмовляти іншим церквам у співробітництві чи виділенні ділянок під культові споруди, мотивуючи це тим, що багато хто цього теж не мають. А у нас же "всі рівні". 

Звісно - рівні всі. Але дехто здається "рівніший ніж інші". Бо судячи з того, як організовувався візит російського патріарха до Луганську, та як його підримувала місцева влада, в нас окрім рівноправ'я, існує також й "солідний господар для солідних господ". 

РІСУ

Початок Нового церковного року

Сьогодні, в перший день нового церковного року (14 вересня за новим стилем), відзначається День Бога Творця. Його мета - прославляючи Бога Творця Всесвіту, переосмислити своє християнське покликання до мудрого управління Божими дарами видимого світу та до їх відповідального використання. 

Цим днем починається також Літургійний рік – порядок всіх празників: Господських, Богородичних, святих, пости, загальниці та інші дати встановлені Церквою. Отже, 1 вересня (за старим стилем) церкви візантійської традиції — православні та греко-католики — святкують "новоліття", що у богослужбових книгах зветься також початком індикту

Індикт (indictio) – в перекладі з латинського означає «проголошення», «оголошення», «відозва». Це був едикт Римських імператорів, відповідно до якого в цей час відбувалась сплата податків. Також цей день слугував для інших фінансових цілей й був початком відліку часу. Перші подібні едикти з’явились 297 року, за часів імператора Діолектіяна. З часом слово «індикт» почало означати не тільки державні укази, але й циклічний період часу, а також назву першого дня цього відліку. Цей день дуже швидко став вихідним та державним святом у всій величезній Римській імперії, що простилалась від Атлантичного океану, до Північного Причорноморя, Криму та Карпат.

Поступово цей день став уживатись не лише для фінансово-податкових цілей, але й для означення інших суспільно-важливих дат. Індикт не збігався з початком календарного року, який після реформи Юлія Цезаря (46 р. н.е.) починався з 1 січня. Спочатку першим днем індикту було 23 вересня (день народження імператора Августа), а починаючи з Констянтина Великого – 1 вересня.

Згодом індикт став й церковним святом. Під час І Вселенського Собору в Нікеї 325 року, Отці Церкви прийняли 1 вересня за початок нового церковного року, й ця традиція збереглась й досьогодні в усіх Східних Церквах (православні та греко-католики). Католицька традиція починає літургійний рік першою неділею адвенту (Різдвяний піст). Виданий Римським імператором Констянтином Індикт був підтвердженний Юстиіяном І (527-565), який ввів обовязкове датування всіх офіційних документів саме такою після індикту. А християнська церква за Папи Римського Пелаґія ІІ (579-590) також прийняла індикт для означення дат у свіх своїх документах.

З часом цей день став не тільки початком відліку юридичних, офіційних та церковних документів, але й набрав характеру релігійного свята зі своєю особливою Богослужбовою літургією. В цей в церквах день згадуються слова Ісуса Христа, який прийшов до синагоги в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: “Дух Господній на мені, бо він мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4: 18-19). Немає відомостей, коли саме зародилось це свято, як християнське, але воно вже повсюдно відзначалось починаючи з VІІІ ст.

За часів пізньої Візантійської імперії, 1 вересня у Константинополі на головній площі звершувалася особлива урочиста служба: чин проводів року. Євангеліє за нею читав сам патріарх.

На Русі після прийняття християнства початок нового року відзначали з 1 березня, як це було і раніше у слов’ян. А про початок церковного календаря з 1 вересня відомо тільки з XIII століття.

У цей день в православних та греко-католицьких церквах говориться про початки створення світу: час, простір і т.д. У проповідях особливо наголошується, що всі наші починання повинні бути звернені до Бога, а дії спрямованні на служіння Богу - нашому Творцю. 

Чим відповість РПЦ?

4 вересня було оприлюднено Комюніке про результати зустрічі представників давніх  православних патріархатів на Фанарі, в резиденції Вселенського Константинопольського  патріарха. В одному з пунктів цього документа, зокрема, йдеться про ситуацію в  Україні. Проте офіційної реакції на це комюніке ні в РПЦ, ні в УПЦ (МП) й досі не було.

Окрім іншого, в комюніке п’яти найдавніших патріархатів йшлося про те, що всі православні церкви мають дотримуватися тих канонічних територій, які були визначені Томосами про їхнє заснування. Цей пункт став найбільш коментованим у вітчизняних ЗМІ, адже безпосередньо стосується України. Відповідно до Томосу про заснування РПЦ влада патріарха Московського не поширюється на терени сучасних України та Білорусі.

Деякі експерти, коментуючи цей пункт, стверджували, що у ньому є послання Москві від п’яти найдавніших Апостольських патріархатів про неканонічність претензій РПЦ на землі Київської митрополії. Інші говорили про те, що не слід надавати такої великої ваги «декільком рядкам» у великому тексті комюніке.

Проте реакція РПЦ на цей документ свідчить про те, що все-таки ці рядки можуть мати важливе, якщо не епохальне значення. А точніше – нереакція РПЦ, а її повна відсутність. Ні на офіційних сайтах РПЦ чи УПЦ (МП), ні в інших російських релігійних ЗМІ немає жодної згадки про події на Фанарі 1–3 вересня. Це навіть дивно, якщо взяти до уваги, що до самої зустрічі патріархів Пентархії російські ЗМІ активно обговорювали цю тему та брали численні коментарі у представників РПЦ.

Й тут вже минуло три дні від оприлюднення підсумкових документів зустрічі Пентархії, й маємо повне мовчання. Невже така історична подія, як зустріч глав п’яти перших православних патріархатів та їх підсумкові рішення, нецікава для «русского православного мира».Лише деякі навколоцерковні сайти розмістили інформацію про Послання Синоду предстоятелів давніх патріархатів, майже оминувши увагою підсумкове комюніке.

Цілком протилежною виявилась реакція українських ЗМІ на цю подію. Навіть далекі від релігії сайти і періодичні видання зацікавились цією новиною, беруться коментарі в експертів, обговорюються подальші можливі дії православних церков.

Схоже на те, що зараз в Московському патріархаті взяли паузу та напружено думають, що ж із цим робити. Адже часто у світовій історії навіть одним рядком можна розпочати війну чи укласти мир, проголосити незалежність, чи оголосити окупацію.

На думку спадає відома голлівудська стрічка «Імперія завдає удар у відповідь». Можливо, саме цим зараз й зайняті в РПЦ та Кремлі: як же прочитати комюніке, щоб було «канонічно правильно» й відповідало планам подальшої розбудови «Русского міра». Хоча деякі тенденції вже простежуються.

Представники РПЦ завили про теоретичну готовність до співпраці з Ватиканом, адже РПЦ та РКЦ, «не перебуваючи в повній віровчительській і канонічній єдності, можуть взаємодіяти у сфері соціальної проблематики, в якій позиції двох церков дуже близькі».

З приводу ж проведення в недалекому майбутньому зустрічі глав всіх православних церков (це питання було одним із основних у комюніке Пентархії), то Москва впевнена, «що світове православ'я потребує такої ініціативи». Водночас РПЦ наголошує, що якщо на собор будуть покликані делегації всіх церков, то тоді необхідно враховувати їх «справжню чисельність. Адже у Московській патріархії вірних більше, ніж у всіх інших православних помісних церков разом узятих». 

Отже, вже зараз можна окреслити деякі основні напрями боротьби РПЦ з Вселенським Константинопольським патріархатом за світове лідерство (а також за Україну). Це будуть: контакти з Римом та гра на своїй чисельності, вимагання «пропорційного представлення» на Всеправославному соборі. При цьому слід наголосити, що за оцінкою експертів, приходи УПЦ МП становлять близько половини загальної кількості приходів Російської православної церкви.

Тому саме українським православним у майбутньому доведеться вирішувати, яка ж саме церква буде найчисельнішою серед усіх православних церков.

Стаття в "Український тиждень"

"Варшавська битва" - наша історія без нас

23 вересня відбудеться світова прем’єра нового фільму відомого польського кінорежисера Єжи Гоффмана «Варшавська битва. 1920». А в середині жовтня побачити його зможуть і українські глядачі в рамках 41-го міжнародного кінофестивалю «Молодість»

В анотації до картини йдеться, що вона розповідає про «одну з найважливіших подій польської історії». Це історична драма про те, як поляки зупинили переможний наступ Червоної армії 1920 року. Тамтешні історики називають цю подію «чудом над Віслою», у результаті чого молода Польська держава змогла відбити тріумфальний наступ більшовиків, які несли на багнетах революцію в Західну Європу. Завдяки перемозі під Варшавою Польща уклала з "Радянською Росією мирну угоду, яка забезпечила саме існування цієї держави.

Але мало хто нині знає, що й «диво на Віслі», й події, які йому передували, тісно та безпосередньо пов’язані, як із історією Української держави, так і з героїчністю українського війська та недалекоглядністю його керівництва. Не так давно в українському інтернеті активно поширювався уривок з іншої польської стрічки «Маршал Пілсудський».

В ньому показано, як глава Польської держави просить вибачення перед вояками армії УНР. При цьому, у деяких з них навертаються сльози на очі, а в Пілсудського тремтять руки.. То що ж сталося тоді в історії двох братніх народів?

21 квітня 1920 року між урядами Української Народної Республіки та Польщі було укладено угоду про створення єдиного антибільшовицького фронту. Юзеф Пілсудський у такий спосіб хоча б частково зняти проблему польсько-українського протистояння та отримати союзників на сході. Симон Петлюра таким кроком хотів продовжити боротьбу з військами радянської Росії та створеного ними «уряду радянської України». Проте така боротьба потребувала постійного поповнення боєприпасів, зброї, амуніції, яких українці не мали. Крім того, союз із Польщею міг допомогти й у співпраці з Антантою. Польща зі свого боку визнавала Директорію УНР єдиною законною владою в Україні (без територій ЗУНР) та гарантувала українському населенню в Польщі національно-культурні права.

25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли Збруч і почали наступ на Київ. Протягом першого тижня було звільнено Житомир, Бердичів, Козятин. Однак і в цій кампанії союзники припустились стратегічних прорахунків.

Український адмірал, видатний військовий діяч Михайло Остроградський та інші військові фахівці радили Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил спочатку не на Київ, а на Одесу. Це б забезпечило вихід до моря та поставок в Україну необхідної амуніції та боєприпасів. Крім того, маловідомо, але в Одесі до того часу ще перебували вірні уряду УНР підводні човни, що стояли під синьо-жовтими прапорами. Прихід в Одесу та звільнення Центральної України дав би змогу залучити до війська чимало кадрових національно-свідомих моряків та солдатів та очолити велике антибільшовицьке повстання на Півдні та в Центрі України. Однак такий план було відкинено та вирішено спершу йти на Київ. 

Час показав, що невзяття Одеси і остаточна втрата флоту призвели до повної ізоляції УНР й унеможливили міжнародну допомогу, закупку і постачання морем припасів для українського війська.

Після того, як Київ зайняли українсько-польські війська, 7 травня 1920 року, звільнення України зупинилось. Дуже швидко більшовики, стягнувши з Росії свої основні сили, розпочали контрнаступ. У листопаді 1920 року Червона армія остаточно витіснила союзників із України. А зусиллями Західного фронту було встановлено радянську владу й у Білорусі, що відкривало дорогу на Варшаву. Падіння Польщі давало змогу більшовикам отримати прямий шлях до Європи та розпочати таку омріяну «світову пролетарську революцію».

Лєнін із Троцьким, користуючись апробованою в Україні моделлю множення паралельних радянських урядів, створили маріонеткові «польський Тимчасовий революційний комітет» на чолі з Феліксом Дзєржинскім і «Галицький революційний комітет» під керівництвом В. Затонського.

Перейшовши польські кордони, радянські війська впритул наблизились до Варшави, й ось-ось були готові зайняти її. В цій боротьбі проти червоних, важливу роль відіграли військові формування армії УНР. Так, під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С. Будьонного та військ М. Тухачевського. Саме сили, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, 6-й дивізії армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка та інших українських підрозділів, чимало доклали зусиль та поклали своїх чимало голів, для того, щоб сталось те саме «чудо на Віслі».

Проте й у цій історії українці були лише зброєю в чужих руках. Укладене поляками перемир'я з Червоною армією 9 листопада 1920 року позбавило українців надій на подальшу допомогу Польщі у боротьбі УНР з більшовиками. А 35-тисячне українське військо було роззброєно та інтерновано до польських таборів.

18 березня 1921-го було укладено Ризьку мирну угоду, за якою Польща визнавала УСРР, а під польським контролем залишались, окрім Галичини, українські Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.

Отже, таки було, за що Пілсудському просити вибачення перед своїми бойовими побратимами. Але залишмо історичне тло подій початку ХХ століття та повернімося до сьогодення. Дуже цікаво подивитись, чи показана у фільмі хоч якось українська лінія. Хоча можна вже зараз припустити, що якщо вона й буде, то значно краще, ніж у псевдоісторичному російському блокбастері «Адмірал», де згадується якийсь міфічний «другий український полк», що нібито зрадив Колчака на користь більшовиків.

Відомо, що на початку 1990-х років легенда українського кінематографа Юрій Іллєнко дарма оббивав пороги чиновників з готовим пакетом розроблених законопроектів про відродження вітчизняного кіно. Невдовзі йому зателефонували, але не з Мінкульту, а з Москви. Нікіта Міхалков дуже цікавився його напрацюваннями й попросив передати пакет документів. Розповідають, наче на зауваження Іллєнка, що вони ж українською, Міхалков відповів «нічого в нас хохлів багато – розтлумачать». Дуже швидко російська Дума ухвалила закони про розвиток кіно, результати яких ми можемо бачити на власних екранах.

Ще Лєнін казав, що найважливішим із мистецтв для ідеологічної боротьби є саме кінематограф. Це усвідомлюють у США, у Росії, це розуміють французи та поляки, які знімають свої картини про свою історію та зі своїми героями. Й лише 50-мільйоний (чи вже 45-мільйоний) народ у центрі Європи продовжує дивитись чужі фільми, вірити чужим міфам і потроху забувати власну історію, мову, а значить – втрачає власну державність. 

Пентархія: РПЦ не є канонічною в Україні

Найдавніші православні патріархати підтвердили  неканонічність претензій РПЦ на Україну Глави п’яти найдавніших православних церков наголосили  на необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів,  які були установлені при заснуванні православних церков.

1-3 вересня на Фанарі, в резиденції Вселенського Константинопольського патріарха, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Окрім іншого, на соборі були прийняті рішення, які напряму стосуються українського православ’я.


На Собор у Константинополь (Стамбул) до Вселенського патріарха Варфоломія прибули представники Олександрійського, Антіохійського, Єрусалимського патріархатів та архієпископ Кіпру. Деякі оглядачі до цієї зустрічі відзначали, що таким чином, Вселенський Патріарх ініціює відновлення давнього інституту, що називався «Пентархія» — Синод п’яти найдавніших Апостольських кафедр православної Церкви.
На цьому соборі дійсно були присутні уповноважені представники  глав перших п’яти історичних православних церков світу. На зустрічі було обговорено ряд проблем загальноправославного характеру і питання, пов’язані з усуненням перепон до скликання запланованого Всеправославного Собору.


Як повідомляє офіційний сайт Православної церкви Кіпру, за результатами цієї зустрічі були прийняті: «Послання Предстоятелів Найдавніших Церков» та «Комюніке про підсумки роботи Собору Предстоятелів Найдавніших престолів на Фанарі». У документах сказано про необхідність подальшої діяльності з підготовки скликання Великого Собору Святої Православної Церкви. Також піднімаються питання щодо діяльності православних церков на Близькому Сході, необхідності зусиль політичних та релігійних лідерів світу для встановлення миру в цьому регіоні.
Також виражається солідарність та підтримка усім віруючим різних релігійних конфесій, які страждають від дискримінації й переслідувань.  Підкреслюється необхідність продовження екуменічного діалогу з представниками інших християнських конфесій та проведення діалогу з двома іншими монотеїстичними релігіями світу. Крім цього, у документах говориться про необхідності подальших активних дій Православних Церков у благодійній, соціальній та екологічній сферах, зокрема на тому ж Близькому Сході та в Середземноморському регіоні. 


Окремо слід відзначити, що у підсумковому комюніке Собору сказано:  "крім того, зважаючи на останні події, що мали місце в Православній Церкві, Собор наголошує на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков".


Таким чином Собор п’яти найдавніших Апостольських православних церков підтвердив неодноразові заяви Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну. Нагадаємо, що у Томосі від 13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII заявляв: "вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу".


Під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату з президентом України 24 березня 2005 р. глава делегації Вселенського престолу архиєпископ Скопельський Всеволод (Майданський) заявив: "Матір Церква, Константинопольський патріархат, вважає, що її дочка - Московський патріархат - має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року. Підпорядкування Київської Митрополії під Московську Церкву (1686) було здійснено Патріархом Діонiсієм без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової".


А 26 липня 2008 року у своєму Зверненні до Українського народу Патріарх Варфоломій сказав: «Українська Церква сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687)».   


Своїм Комюніке п’ять найдавніших православних церков підтвердили, що погоджуються з тим, що визнають Російську православну церкву (як і інші національні церкви) в тих межах, в яких вони були утворені. У випадку з РПЦ - це територія Московського царства й московського патріархату до 1686 року, тобто до приєднання до них земель Україні та Білорусі.


Також у спільному комюніке наголошено на необхідності прискорення підготовки проведення Святого й Великого Собору Церков. Підкреслюється, що с лютого місяця ця підготовка фактично зайшла в глухий кут, через існуючу процедуру.  Відомо, що представники РПЦ, не погоджуючись з рішеннями підготовчих міжцерковних нарад, блокують подальші кроки. Тому, в комюніке пропонується скликати Зустріч Патріархів і глав всіх Автокефальних Православних Церков для розгляду даних питань й прискорення підготовки скликання Всеправославного Собору.

Довідка:

Пентархія - (від грец.: влада п’яти) - система верховенства в християнській Церкві п'яти патріархів (Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму), при першості Риму, що була прийнята після IV Вселенського Халкідонського собору (451). Після розколу 1054 року між православними та католиками, замість Риму, до пентархії додалась наступна в диптиху давніх православних церков – Кіпрська церква.

Рейтинг еліти: владні чи підвладні

До сотні найвпливовіших діячів України увійшли відразу чотири представники традиційних християнських церков.
 
Вийшов у світ черговий щорічний рейтинг "ТОП-100" найвпливовіших людей України від журналу «Корреспондент». Вже традиційно у чільну сотню владної еліти увійшли представники трьох основних християнських церков країни: УПЦ (МП), УПЦ (КП) та УГКЦ. Особливістю цього року стало те, що відразу два глави греко-католиків (теперішній та колишній) увійшли до рейтингу. Це вперше в історії вітчизняних авторитетних рейтингів до них увійшли одночасно двоє представників однієї церкви. Хоча їх позиції значно нижчі, ніж в попередні роки. Якщо раніше патріарх Любомир (Гузар) був стабільно в першій 50-ці, то тепер він 81, новий глава УГКЦ Святослав (Шевчук) – 61. 
Отже, окрім того, що Україна є Багатовекторною канонічною територією, в ній мають вплив лідери одразу трьох конкуруючих конфесій.  
Закріпився на 27 місці (яке він займав і минулого року) предстоятель УПЦ (МП) Володимир (Сабодан). В попередні ж роки він перебував у чільній 30-ці. Трохи опустився у своїй впливовості патріарх Філарет, який зайняв 44 сходинку. 2010 року він був 39, а перед тим - 30. При цьому з 2004 по 2009 роки патріарх Філарет стабільно випереджав у рейтингу митрополита Володимира, а 2004 року взагалі займав 11 місце рейтингу (Володимир Сабодан був 14, а Любомир Гузар - 17).

Цікаво подивитись не тільки на коливання рейтингів провідних діячів українських церков, але й відслідкувати які характеристики, в різни роки, їм давали експерти.

В опису обидвох представників православних церков червоною ниткою проходить відношення їх до Москви та ідеї автокефалії. 2006 року Митрополит Владимир названий «Православною рукою Москви», пізніше його становище описували як таке, що є «Между Киевом и Москвой», а посада була – «Жесткой должностью». Цього ж року Володимира став «Замом по Украине». Филарет же весь час залишався: «Кошмаром Москвы», «Сильным духом», «Патриархом-патриотом», «Бойцом религиозного фронта», «Народным патриархом», й нарешті цього року – став «Железным патриархом».

Виходить на те, що на думку експертів, й предстоятель церкви Московського патріархату в Україні, і голова Київського патріархату проявляють себе не стільки в служінні Богу, скільки у вирішенні інших, більш земних справ. Й основна їх діяльність оцінюється аналітиками та пересічними громадянами, з точки зору того, хто в чому запопав Москві, або хто в чому вистояв проти її тиску.

Ця ж тенденція явно видна й у самих взаємовідносинах між православними церквами та владою. За Кучми – митрополит Володимир був більш наближений до керівників держави, за президентства Ющенка, патріарх Філарет виходить на вищі місця в рейтингах, та вважалось, що саме УПЦ (КП) є в фаворі у президента. Принаймні так було до візиту Константинопольського патріарха в Україну. Тоді,  саме через непоступливість Філарета, не відбулось визнання УПЦ (КП) канонічною, та її входження під юрисдикцію Вселенської церкви. Наразі вже церква Московського патріархату має неофіційних статус «державної». З бюджету країни та місцевих бюджетів виділяються величезні суми на побудову храмів для УПЦ (МП), а В.Ф. Янукович порушивши традицію, яка існувала за всіх трьох попередніх президентів, на великі релігійні свята відвідує богослужіння лише однієї церкви, а не чотирьох як це було раніше. А це досить символічний знак, як для самих церков, так, особливо,  для всіх чиновників різних мастей, які «приймають рішення» у себе а місцях.

Цілком протилежним є опис діяльності патріарха УГКЦ Любомира (Гузара). Його основна діяльність пов’язана не з «роботою» зі владою, а з розбудовою церкви. Експертами робиться акцент на його ролі, як «уважного духівника, освіченого церковного та суспільного діяча». «Монах-интеллигент», «Тихая сапа», «Новый священник», «Совесть церкви» - так в різні роки характеризується предстоятель найбільшої католицької церкви східного (православного) обряду. Цього року стаття про Любомира (Гузара) в рейтингу ТОП 100 має назву «Мысли о главном». А нинішній 41-річний патріарх Святослав (Шевчук), що вперше увійшов до вітчизняних владних рейтингів став "молодою гвардією", який "на відміну від колег з Київського, а особливо  - Московського патріархату, їздить не на розкішному Mercedes ціною в кілька  квартир у столиці, а на старенькому Volkswagen, який дістався йому в спадок від попередника - Любомира Гузара, якого Святослав вважає своїм учителем і прикладом для наслідування".

Проте, думаю, яке б місце не посідав той чи інший релігійних діяч в офіційних чи неофіційних рейтингах, в людей є завжди свій погляд на ці речі. І, схоже на те, що поки що саме Святослав (Шевчук) та Любомир (Гузар), завдяки своїй активній та безкомпромісній позиції, що продемонстрували під час останніх подій, є надією мільйонів українців, на те, що в ці непрості часи, все-таки будуть в країні діячі, які зможуть відверто говорити про основне. Які незважаючи на посади, регалії, силу та міць інших представників владного Олімпу, що є у ТОП 100, будуть називати: біле - білим, а чорне - чорним. Будуть відкрито викривати всі вади сьогоднішньої влади, бізнесу, судочинства, будуть спиратися на християнські моральні норми, а не "понятія", які не обов’язково сповідувати, достатньо їх "не помічати". Бо як відомо, саме за мовчазної згоди байдужих й чиняться самі страшні злочини..

Чому "русcкій мір" не є руським і не буде українським

Обізнані українці не сприймають переклад з російської мови на українську назви московського проекту "Руській мір". 
Більш того, термін "руський"  (тодто давньоукраїнський) починає використовуватись у назві Російської православної церкви.

Про мету цих дій – повернення із небуття імперії, побудованої на викривленій історії, геноциді народів, винищенні національних еліт, хибній уяві про життєздатність та розквіт штучно створеної спільноти – говорилося й писалося вже багато.

Схаменіться, панове! Потуги викривити історію, мову, підмінити слова й поняття – це вже пройдений етап, так би мовити, застаріла технологія.


Коли стикаєшся в інформаційному просторі з такими виразами, як "сучасне руське православ’я", "руська православна церква" (мається на увазі російська - РПЦ), "руський мир", то виникає питання стосовно слова "руський", котре явно стоїть не на своєму місці.

Слово це, як відомо, може вживатися у випадках, коли йдеться про часи Київської Русі. Про ті часи, коли ні Російської держави, ні російської православної церкви ще не було.

Ті ж місіонери християнства, яких в ХІ столітті Візантія почала направляти в глибинку ростовсько-суздальської землі, та ті єпископи й митрополити, які в ХІІІ-ХV століттях висвячувались в Константинополі для служіння в Золотій Орді (в тому числі в Москві), ніякого стосунку до митрополитів Київських не мали в плані підпорядкування один одному.

І це підтверджує виданий у 1847 році в Москві твір графа Толстого "Древние святыни Ростова Великого", про який нам повідомив Білінський у своїй книзі "Країна Моксель, або Московія".

Суттєвим є той факт, що твір графа Толстого пройшов найсуворішу церковну цензуру, про що можна довідатися з перших же його сторінок. Тож яку інформацію він містить?

Перших єпископів, направлених Константинополем на ростовсько-суздальську землю (за 200 років до заснування Москви), спіткали невдачі. Їх або вбивали корінні мешканці – меряни (меря – один із народів фінського етносу), або єпископи виганялись за хабарництво чи позбавлялись сану та карались за нечувані жорстокості, або самі складали свої повноваження і йшли в монастирі для замолювання гріхів.

Починаючи з 1238 року, православні владики, їхня паства, як і нехристиянське населення ростовсько-суздальської землі, увійшли до складу потужної держави – Золотої Орди.

В 1261 році була створена Сарайська єпархія, з відкриттям якої вплив православ’я в ростовсько-суздальських землях став помітно підвищуватись. Тепер всі особи, які прибували в Сарай із цих земель, перетворених в улуси Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Богом і перед всемогутнім ханом – його намісником на Землі.

З цього приводу російський професор Григор’єв у своїй праці "О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству" (Москва, 1842) зазначав: "Отправляясь в Орду, по восцарении новых ханов, для ходотайства о возобновлении льгот духовенству, митрополиты ездили вместе с тем и за собственным утверждением…

Одним и тем же ярлыком хан утверждал как преимущества духовенства, так и митрополита в его сане".

Першим християнським митрополитом Золотої Орди був Кирил, другим – Максим, третім – Святий Петро. Не порозумівшись із ханом Узбеком, який прийшов до влади в 1312 році, Святий Петро (перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року) протягом десяти років шукав собі опору, їздячи по різних містах північних улусів, допоки не опинився в Москві – на ті часи "зачастокольному", "луб’яному" поселенні.

Там він схилив тамтешнього князя Калиту (Калту, або Кулхана) – охрещеного родича хана Узбека, що володів Московським улусом, до спорудження Успенського Собору.

Наступник митрополита Святого Петра – Феогност – також не був прийнятий у Сараї для розміщення своєї кафедри та тим не менш аж до своєї смерті в 1353 році віддано служив Золотій Орді (саме він відлучив від церкви псковитян за їхні прояви непокірності хану Узбеку).

Як бачимо, протягом періоду 1250-1353 років митрополитами Московії були Кирило, Максим, Петро та Феогност. За цих же часів митрополитами Руси були Нифон, Петро, Гавриїл, Феодор.

Тобто митрополити Московії, висвячені у Константинополі та затверджені ханами Золотої Орди, за тих часів не мали ніякого стосунку до митрополитів Руси.

У 1354 році, у розквіт Золотої Орди, прийнявши освячення в Константинополі і взявши ханський ярлик-дозвіл, митрополичу кафедру в Москві очолив Алексій. Він почав створювати принципово нові монастирі – монастирі-власники.

Сприяла цьому милість з боку хана Бердибека – сина ординської цариці Тайдули, яку митрополит вилікував від хвороби очей в 1357 році. Ханша Тайдула після зцілення подарувала Алексію хлів (!) Московського Кремля, який митрополит пристосував під чернечий гуртожиток.

Тоді ж від самого хана Алексій отримав пільгову грамоту для церкви, що дало можливість московській митрополії за 150-200 років втягнути в християнство фінські племена, які мешкали в лісах північних улусів Орди.

Саме період діяльності митрополита Алексія став відправною точкою в становленні московської державності, тим паче, що митрополит виконував ще й князівські функції з причини малолітства онука Кулхана (Івана Каліти) – Димитрія, прозваного пізніше Донським.

Подібно тому, як 1272 року Москва постала на місці побудованої церкви в глухій мерянській глибинці, так і на місцях зведення нових монастирів виникали селища та міста. Ці нові монастирі фактично були самостійними феодальними вотчинами, а навернені у християнство язичники фінського етносу (меря, мещера, мурома, весь та інші) – кріпаками.

Після смерті митрополита Алексія в 1378 році, з дозволу ханів, у Константинополі майже одночасно намагалися дістати собі московську митрополичу кафедру кілька осіб: Михаїл (Митяй), Пімен, Діонісій, Феодор.

Так, у російській історіографії зберігся ярлик хана Атюляка (Тулун-хана), виданий митрополиту Митяю. З 1390 по 1406 рік справу насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди продовжував митрополит Кіпріан.

Отже, протягом 1355-1406 років митрополитами Московії були Алексій, Митяй, Пімен, Кіпріан. Митрополитами Руси (українських та білоруських земель) в 1355-1419 роках були Роман, Анатолій, Кіпріан, Григорій. 

Наступний митрополит – Фотій – займав митрополичу кафедру з 1409 по 1431 рік. Потім протягом шести років північні улуси Орди залишались без очільника єпархії (період так званої "шемякінської смути"). Тільки в 1437 році Константинопольський патріарх Іосиф висвятив для цих земель нового митрополита – знаменитого Ісидора.

Московська церква не любить про нього вести мову, бо саме Ісидор брав участь від Московської церкви у Флорентійському соборі Католицької церкви (1439 рік), де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ’я Римському Папі.

Та оскільки іслам за тих часів перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом, і, природно, Великий хан Орди не міг допустити такого об’єднання, то митрополит Ісідор після повернення в Москву був посаджений у темницю, а пізніше висланий з Орди в Константинополь.

Після цього Константинопольський Патріарх навідріз і назавжди відмовився висвячувати нового митрополита.

Новий період історії московського православ’я відкрив митрополит Іона, обраний московською церквою в 1448 році незалежно від Константинопольської патріархії, у порушення усіх існуючих за тих часів церковних канонів та статутів і, звісно, утверджений ханом Орди (зберігся відповідний ярлик, виданий дружиною хана Улу-Мухаммеда).

З 1448 року московська православна церква стала неканонічною, тобто самопроголошеною.

"Відтоді, – зазначає Білінський, – вона почала розвиватися у відриві від християнського світу.

…Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості. …Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу.

Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів… Період же "монастирського ходу" тривав аж до ХVІІІ століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров’ю збирали страшну імперію".

Таким чином, історія Московської православної церкви того періоду свідчить про відсутність залежності від неї православних церков як Київської Руси, так і Литовсько-Руської держави, де були свої митрополити, висвячені окремо Константинопольськими Патріархами.

Згодом, із розширенням московського князівства та формуванням Російської держави, Московська церква стала основою Російської православної церкви. Там, де московські (російські) царі "собіралі землі рускіє", природно, була присутня й сприяла такому "збиранню" православна церква.

Лише один той факт, що кріпацтво, цей ганебний витвір московських митрополитів, який "розквітнув" зусиллями Петра І та Катерини ІІ і був направлений на перетворення вільних, освічених українських селян у безправну, темну та залякану масу, красномовно свідчить сам за себе.

Якщо ж додати до цього факти стосовно участі архімандритів православної церкви в історії падіння Запорізької Січі та відсторонення церкви від подій масових вбивств у Батурині та Лебедині, то роль "творців" тогочасного "руского міра" на території проживання українців – прямих нащадків русичів, – є дуже непривабливою. Тож чи потрібен нам ще один "рускій мір"?

Називати ж Російську православну церкву руською в українців підстав нема. Не існує ніякого підґрунтя для такого перейменування – ні історичного (як було показано вище), ні мовного.

Російський вираз "рускій мір" має чіткий переклад – "російський світ". Хтось, може, і бачить місце України в цьому "російському світі", не знаючи (або не бажаючи знати) про світ український. А дарма! Український світ, в якому живуть не лише етнічні українці, а й представники інших націй і народностей, по-справжньому почав розкриватися лише за часів незалежності України.

Нікому не нав’язуючи цей наш світ, ми обов’язково пізнаємо всю глибинну його суть!

Природно, ми не хочемо, щоб у такому процесі самопізнання хтось нам заважав, намагаючись, зокрема, реалізувати на українській землі свої "цивілізаційні" ідеї. Тому й звертаємося до творців чергового "загальнолюдського проекту": впровадьте спочатку такий проект на своїй території та, досягнувши певних результатів, покажіть його життєздатність і позитив.

Ось тоді, може, й українці зголосяться взяти участь у ньому. А поки що дайте можливість нам самим спокійно, без чужих порад, працювати над розбудовою та утвердженням у власній державі власного світу.

Любов Чуб, (Українська правда)

П.С. Про те що Русь - це стародавня Україна, а не Московія (Росія) кажуть й середньовічні європейські джерела.