Шляхтичі Заблоцькі з Волинських земель князів Острозьких

Початки української шляхетської геральдики, яка виникла навіть трохи раніше ніж західно-європейська в цілому, сягають Х–ХІ століть. Найдавніші українські герби побутували як у княжому, так і в боярському середовищі. 

Добре знані княжі герби Великих князів Київських Святополка та Володимира - двозуб та тризуб. Їх варіації карбували на власних монетах та печатках багато українських князів Київської Руси династії Святополковичів та Володимировичів.

Перший відомий шляхетський герб із зображенням крокв уживали в першій половині ХІ ст. боярин Добриня та його син Коснятин Добринич. Герб із трилисником у щиті фігурує на печатках посадника Завида від 1088–1094 рр.

До українських монарших ранньогеральдичних знаків, окрім тризуба, відноситься також зображення рози, що правила за головний династичний знак українського правлячого будинку в Х-ХІІІ ст.

В період ХІ - першої половини ХІІІ ст. роза присутня на 156 печатках 40 українських князів і королів, які займали Київський трон або були законними претендентами на нього.
Зображення рози на своїх печатках уживали нащадки старшого сина Ярослава Володимировича — Ізяслава Ярославича, з династії Ізяславичів:
князь Мстислав Ізяславич, князь і коронований король Руси Ярополк Ізяславич, князь Берестейський Ярослав Ярополкович, князь Мстислав Святополкович, князь Ізяслав Святополкович.

Цікаво, що на печатці короля Руси Ярополка Ізяславича восьмипелюсткову розу, зображено між Святими князям Борисом і Глібом, що були синами принцеси Священної Римської імперії (Візантії) та основиними претендентами на трон свого батька Володимира Великого.
Ще одним імператорським знаком влади, що залишив слід у ранній українських геральдиці, був родовий герб династії Комнінів, який уживав коронований король Ярополк Ізяславич у 1081–1086 рр. 

Після правління Ярослава Мудрого, представники Триумвірату Ярославичів,  що стали родоначальниками окремих гілок правлячої династії, які претендували на Велико-Княжий Київський престол почали використовувати також осібні родові знаки та герби. Першими з-поміж руських князів, які вдалися до спроби створити осібне знамено, були

Великий князь Київський (1054-1078) Ізяслав Ярославич та його нащадки використовували родовий герб на якому в щиті з подвійною кульковою облямівкою. Поступово цей символ перетворився на зображення золотого хреста на червоному полі.  

Отже, поруч із загальнодинастичним знаком тризуба чи фігурою рози, почались вживати родові герби: золотий хрест Ізяславичів, восьмипелюсткова роза Ярополковичів, срібний хрест на червоному полі Ольговичів, золотий лев на блакитному полі старших Мономаховичів (пізніше королівська династія Романовичів) та інші родові знаки. 

Таке одночасне застосування кількох гербів дозволяло не лише ідентифікувати певну особу (за допомогою особистого символу), але й визначити приналежність його до певної родини, гілки княжого чи королівського роду або правлячої династії загалом. 

Цікаво, що пізнішим гербом Брацлавського воєводства був срібний хрест у червоному полі. А також знаємо про герб зі Св. Юрієм Змієборцем, що був покровителем лицарів. 1589 року на хресті було додано синій щиток із срібним півмісяцем.

Найдавнішим письмовим літописним свідченням про вживання гербів представниками українського боярства (шляхетства) є запис від 1170 р., за часів Великого князя Київського Мстислава ІІ Ізяславича, з династії старших Мономаховичів.
Також відомі зображення боярських гербових знаків ХІ-ХІІ ст.  А-подібної форми з верхніми загнутими кінцями; схожі символи відомі у XVI ст.  як родові герби шляхтичів Немиричів та Колодинських. Ще, гербовим знаком у вигляді трикутника з подвійним загнутим розгалуженням на горішньому кінці є герби шляхтичів Івана Турчина-Редчича від 1574 р. та Федора Турчина-Редчича від 1584 р. 

У боярському (шхятеському) середовищі Великого князівства Київського (Київської Руси) панувала тенденція до використання гербів із тими ж основними типами фігур — геральдичними, гербовими (переважно рослини та тварини) та родовими знаками, що й в князівському. Масове вживання українськими боярами гербових знаків  можна констатувати вже у другій половини ХІІ ст. З часом саме ці символи стануть домінувати в герботворенні пізнішої української аристократії.

Також, вже у цей час Велике князівство Київське (Київська Русь) була добре обізнана зі всіма формами та звичаями, пов’язаними з інститутом лицарства – турнірами, різноманітними лицарськими обрядами та герботворенням. Так, в Давньоукраїнських літописах зустрічаємо згадки про лицарські турніри в Києві 1150 р., в Галичі 1230 р., в Ярославі 1245 р. та ін., а також – про надання Великими князями Київськими і Королями Русі лицарської гідності через обряд пасування мечем.

Західноєвропейські джерела згадують про участь лицарів-українців в турнірах, що влаштовували різні європейські володарі. Так, поема ХІІст. «Сад троянд» повідомляє про «Гартніта і Гартунга з Русі» на турнірі у Вормсі. А в епічній поемі ХІІІ ст. «Ортніт» одним з головних героїв ви-ступає Ілля з Русі («Iliaz von Reuzzen»), чорний стяг якого прикрашало зображення золотого льва (характерно, що в гербовнику Грюненберга XV ст. цей герб репрезентував Королівство Русі). Про звичай руських дружинників забарвлювати бойові щити повідомляє «Слово о полку Ігоревім».
Різнобарвні руські щити знаходимо також на мініатюрах Радивилiвського (Кьонiгсберзького) лiтопису (відомий список XV ст. створено за протографом ХIII ст.). Інші зображення геральдичного характеру маємо на археологічних пам’ятках домонгольського періоду. Так, на кістяній пластині ХІІ ст. з Пліснеська зображено українського дружинника на вежі, що спирається на щит з подвійною облямівкою та навскісними смугами – надзвичайно популярне зображення в ранній європейській геральдиці. А на рельєфній іконці зламу ХІІ–XIII ст. з Києва зображено св. Дмитра Солунського в обладунках українського дружинника, що спирається на щит з зображенням рози – одного з найпоширеніших сюжетів ранньої української геральдики, що виконував роль загальнодинастичного знаку українського монаршого будинку.

Крім цього, географія родових знаків охоплює практично всю територію Великого князівста Київського (Київської Руси): Київ, Обухів, Дніпрові пороги, Полтава, Ізяславль, Турів, Берестя, Галич, Звенигород, Червень, Чернігів Курськ, Рязань, Смоленськ, Мстиславль, Полоцьк, Мінськ, Новогородок, Друцьк, Вітебськ, Новгород, Псков, Торжок, Білоозеро та інші терени. 

Виразна подібність боярських знаків часів Київської Руси з пізнішими родовими гербами XIV—XVІ ст. дозволяє стверджувати про безпосередній зв'язок між ними.  Також простежується генеалогічний зв’язок між власниками тих самих знаків у ХІІ ст. та, скажімо, шляхетських родів XV ст., але збереженої письмової інформації явно обмаль. 

Однак, в Київській і Сіверській землях вони справді тривалі, ясні та певні, що дозволяє перекинути місток генеалогічних спільностей між українськими боярами ХІІІ ст., аристократією Галичини й Волині часів Королівства Руси, та боярами, панами і шляхтої Волині і Київщини часів Великого князівства Литовського і Руського. 

А деякі зображення на лицарських гербових печатках XІV—XVI ст. виразно нагадують князівські знамена ХІ—ХІІІ століть.

Таким чином бачимо, що князівська і боярська геральдика часів Київської Руси,  не вийшла з ужитку в середині ХІІІ ст., після занепаду Королівства Руси, а існувала далі в пізньосередньовічній геральдиці тих князівських родів, що походили від українських Великих князів і королів: Острозькі, Заславські, Четвертинські, Соколинські, Вишківські, Несвіцькі, Вишневецькі, Збаразькі, Порицькі, Друцькі, Друцькі-Бабичі, Горські, Одинцевичі; нащадків гілки Чернігівських Ольговичів: Мосальські, Пузини, Оґинські, Полубенські та інших; в шляхетській геральдиці Великого князівства Руського (Українського) та Речі Посполитої. 

Українське лицарство та шляхта була аристократичною клясою у Королівстві Руси, Польському королівстві; Великому князівстві Руському (Українському); Великому князівстві Литовському, Руському (Українському) і Жемантійському, що згодом об'єднались 1569 року в єдину державу Річь Посполиту та дедалі більше насильницькі полонізованих територіях під контролем Варшави (як майже всі українські землі). 

Традиційна шляхта виникла в пізньому середньовіччі. Історично це були власники земельних ділянок, часто у формі фільварків. У Речі Посполитій шляхетство користувалось значними і майже необмеженими політичними привілеями до кінця 18 століття. Їх суверенітет було припинено від 1795 р. з поділами Речі Посполитої.
Потім, до 1918 р. їх правовий статус залежав від політики Російської імперії, Прусського королівства або монархії Габсбургів. 

Київська земля, що впродовж Х — першої половини ХІІІ ст. відігравала ключову ролю в історії Руси-України, від часу монгольської навали та зруйнування стольного града Києва, на якийсь час, втратила своє провідне значення. Політичний центр Української землі у цю добу змістився на захід, а Київське Подніпров’я стало ареною запеклої боротьби між Руським королівством, Золотою Ордою та Великим князівством Литовським. Врешті, у другій половині XIV ст. перевага у цьому тривалому протистоянні остаточно схилилася на бік останнього Литви. 

Близько 1362 р. Київ отримав нову династію, засновником якої став один із синів Великого князя Литовського і Руського Ольґерда Ґедиміновича (1345–1377) — князь Володимир Ольґердович, нащадки якого правили у Великому князівстві Київському з перервами до 1471 р. 

Саме у цей період на теренах Київської землі відбувалася поступова кристалізація структури місцевого нобілітету, формувався його персонально-родинний склад, внутрішня ієрархія, зовнішні ознаки привілейованого статусу, і в тому числі герби. 

Попри втрату переважної більшості джерел з історії Київської землі XIV–XV ст., наявні у розпорядженні дослідників відомості дозволяють стверджувати, що складання родової геральдики Київського аристократії, як титулованої шляхти (панів), так і нетитулованого лицарства (зем’ян, бояр) мало припадати щонайпізніше на XV ст.  

До цього часу збереглись лише поодинокі зразки родового герботворення Київської землі. Але аналіз їхнього змісту доводить, що вже у XV ст. геральдичні традиції на Київських теренах з одного боку розвивалися у ключі, подібному до герботворення інших українських земель (Волині, Галичини, Русо-Влахії, Поділля, Сіверської землі) у ХІІІ-XІV ст., а з іншого — мали своє безпосереднє продовження у родовому герботворенні Київської землі XVI ст., від якого до нашого часу дійшли геральдичні пам’ятки, як шляхетського, так і козацького герботворення, що вже мають справді масовий характер.

Новий імпульс розвитку родової геральдики Київської землі стало правління Великого князя Литовського і Руського Свидраґайла. Так, відомі герби панів радних господарської ради Великого князя Литовського і Руського Свидриґайла Ольґердовича (1430–1452) — Київського воєводи Юрши Івановича та господарського маршалка Окушка Толкачевича, що походять з другої чверті XV ст. 

На печатці першого з них у готичному щиті було вміщено знак у вигляді перехрещеної стріли вістрям угору з піввістрям здолу в супроводі напису: 

+ ПЕЧАТЬ ПАНА ‘ЮРШИ . 

Хоча, звісно особистими гербами на Київщині користувались і до того. А на кінець XV століття герби стають доволі поширеним явищем й їх мають не лише бояри, пани, шляхтичі, але й міщяни, ремесники тощо. 

Ще з часів Київської Руси Волинські землі зберігали дуже тісний контакт з Київщиною. Не припинявся цей зв'язок і за часів Королівства Руси та Великого князівства Литовського і Руського.

Читати докладно: Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України

Шляхтичі Заблоцькі, що походили з Перемишлянських земель. Так, в документі від 1462 р. на Перемишльчині зафіксована угода між Мірчою

Берестянським та Кунашем Заблоцьким.

Після окупації їх малої батьківщини польським королівством, шляхтичі Заблоцькі перебираються на Волинь та Берестейщину. 

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. в оточенні князів Острозьких бачимо кількох Заблоцьких, найвідомішими з-поміж яких є Мацей (Матей) та Ольбрахт.

Перший з них служив князю Янушу Острозькому (1554-1620), а другий -  князю Олександру Острозького (1570-1603) та його нащадкам.
Життя обох Заблоцьких було пов’язане Острогом, його князями і навколишніми землями.

Крім цього, Ольбрахт Заблоцький був одним з найдовірениших осіб та найближчих помічників князя Василя Костянтина Острозького (1526-1608), для якого виконував різні "делікатні завдання". 
Також всіма документами князів Острозьких («права і привілеї княжат Острозьких») та архівом у 1603 р. опікувався Ольбрахт Заблоцький, який розбирав документи і переписував їх у процесі поділу маєтків між Олександром та Янушем у 1603–1604 рр. 

Ольбрахт «син Заблоцького», колись довірений слуга Василя-Костянтина Острозького, який зберігав ключі від скринь з майновими паперами, у 1629 році отримав три села в Звягольській і Суразькій волостях від княгині Ганни Алоїзи (1600-1654) - доньки князя Олександра Острозького, що у 1620 році вийшла заміж за Великого гетьмана Литовського Яна Кароля Ходкевича.

А Самійло Заблоцький (можливо його брат?) тоді ж, однак уже від князя Владислава Домініка Заславського мав село Будераж Дубенської волості.

У переліку острожан-католиків, які 1622 посідали нерухомість в окольному замку, названо «Острозького бурґрабія пана Заблоцького».

3 іншого документа дізнаємося, що бурґрабієм був Мацей Заблоцький, який після смерті свого патрона (Януша Острозького) перейшов на службу до Острозьких ординатів князів Заславських (молодша гілка князів Острозьких, також були нащадками Мономаховичів та Романовичів). 

У Володимирській земський книзі від 1598 р. маємо запис про пана Яна Заблоцького. Також у місті Володимир (Волинський) маємо повідомлення від 1603 р. про православного (скоріше уніата) пана Яна Заблоцького.
А від 25 березня 1606 р. є інформація, що Володимирський возний «ездил єсми з листом увяжчим до именя Зимна, до дому мешканя пана Яна Заблоцкого». 

Від березня 1612 року є відомості, що Волинський підвоєвода Ян Заблоцький разом з урядниками Володимирського маґістрату наказав пекарям, аби випікали і продавали порівну житній і пшеничний хліб. А норми й мірки того хліба мав визначати міський уряд.   

У 1604 році відомий генеральний возний Волинського воєводства Йосип Заблоцький, що маючи двох добрих шляхтичів Федора Шоломицького та Якова Лемешевського, зафіксував на прохання епископа Кирила Терлецького сліди разорення Луцьким старостою Миколою Семашком єпископського двору в Луцьку.

У 1620 році князь Адам Олександр Санґушко отримав, по смерті князя Януша Острозького, у володіння Володимирське староство. 
При Успенській катедрі міста Володимира діяло Братство, членами якого була як уніяти, так і латинники, в тому числі князі Заславські та Санґушки й багато шляхти, та був поширений культ ікони Володимирської Діви Марії. 

Ян Заблоцький пожертував на цю ікону 85 золотих, а Волинський воєвода князь Адам Санґушко надав «до образу Пречистої Діви Марії» велику срібну лампаду.

Крім того, Ян Заблоцький у своєму від 10 жовтня 1625 р. пожертвував домініканцям у Володимирі та бернардинцям у Сокалі певну суму (до 50 золотих), яка залишиться після виплати всіх його боргів.

Від 30 червня 1635 року зберіглась судова розписка старших Володимирського уніатського братства, які засвідчили, що отримали 85 злотих, переданих їм відповідно до заповіту шляхетного пана Яна Заблоцького.

Після 1625 року у Луцькому колегіумі навчались: Ян Богдашевський, Олександр Довґерд-Заблоцький, Войтех Соломинський (Солома), Адам Щуцький та інші сини місцевої шляхти, що служили у князів Острозького Будинку.

1632 року, після смерті короля Речі Посполитої, Великого князя Литовського, Руського, Київського, Волинського, Подільського, Сіверського, Чернігівського та інше Сигизмунда ІІІ, в період міжкоролів’ям (interregnum) польська та українська шляхта скористалась цим для розширення своїх політичних можливостей. Як свідчить „расспросная речь” у Приказному розряді Московської держави утікача з Новгород-Сіверського шляхтича Яна Заблоцького, ініціатива запрошення послів від Чернігово-Сіверщини ще на останній за життя Сигизмунда ІІІ сейм належала королевичу Владиславу, який таким чином намагався збільшити число своїх прихильників. Згідно з інформацією Яна Заблоцького, вже після початку сейму до Новгород-Сіверського прибув від королевича посланець, з листом, в якому шляхті Новгород-Сіверського повіту пропонувалося обрати двох послів на сейм. Сеймова постанова 1635 р. Речі Посполитої, визначила місце проведення шляхетських сеймів – Чернігів, представництво – від кожного повіту по два пана-посли на сейм і по одному депутатові на Коронний трибунал у Любліні.

У заповіті Ганни-Алоїзи Острозької, удови Віленського воєводи Яна-Кароля Ходкевича від 12 вересня 1651 року згадується пані Михаловська (з Заблоцьких), донька Ольбрахта, слуги Анни-Алоїзи Ходкевич, що була дружиною N Михаловського, якій подарували село Юрковичі у Вилуському (Iurkowczyznę y Wyłuski) та деяку суму грошей їй та її незміжнім донькам. 

В генеалогії роду Гозимирських, герба Одноріг (Бонча) зазначається, що Маркіян, крім свого сина Себастьяна, мав два інших Войцеха та Миколу. А третім братом Себастьяна був дідич (спадкоємець) у Левіні Олександр, у нього було двоє синів Ян та Мацей. 
Ян був дідичем (спадкоємцем) Волучого, з Богуславською породив він сина Войцеха, і доньку Христину, та оселився в українських землях.
Проживаючи в Равському воєводстві, з Анною Славковною, він породив двох дочок, Маріану та Ядвігу - дружину Станіслава Заблоцького, по якому в Равському воєводстві, й сьогодні є Вавжинець Заблоцький. 

Також є відомості про Яскловських, герба Радван, з землі Закрочімської, з яких Ян Яскловський був підсудком Закрочимським. 

У Н. Яскловського була дружина Олена Бродовська герба Лада, разом з нею він мав трьох синів, Бартломея, Яна та Себастьяна бездітних, та чотирьох дочок: Олена вийшла заміж за Заблоцького.

Власністю родів Заблоцьких на Волині були також села:
ЗАБОЛОТЦІ, село над р. Стиром, на південний схід від Торчина.
За поборовим реєстром Луцького повіту з 1577 р. село належало до маєтків князя Михайла Чарторийського, Житомирського старости. Після 1583 р.від князів Чарторийських 3аболотці перейшли до Павла Заблоцького. 

Село ВОЛИЦЯ ЗАБЛОЦЬКОГО, Крем'янецький повіту. Згідно з побор. реєстру Крем'янецького повіту 1583 р. село належало до князя Владислава Збаразького. 

Село ДОРОГОСТАЇ МАЛІ, Дубенський повіту, 20 км. від Дубна, Млиновська волость, село над рікою Іквою.
В 1887 р. було там 28 домів і 419 жителів, мурована церква перероблена з костела, при якому в 17 ст. був кармелицький рим-католицький монастир, школа, водяний млин.
В 1888 р. село належало до царського губернатора фон Грессера і до Яна Заблоцького. 

В списках за 1762 р. значиться Стефан Заблоцький, посесор с. Індики Базалійського ключа, товариш Золотої хоругви полку Острозької ординації.

Знаходимо також відомості про: Заблоцький N, товариш татарської хоругви Халембека у війську Острозької ординації;
шляхетський рід Щенсна (зі Щепановських), вдова Ольбрахта Заблоцького, слуги Анни-Алоїзи Ходкевич  та інших.

У Шепетівці знаними землевласниками у селі Брикулі були шляхтичі Софія Єловіцька (690 га) і Степан Фон-Заблоцький (360 га).

Були Зблоцькі, герба Билина з Подільського воєводства:

Адам Заблоцький у 1688 р.

Ян з Познанського воєводства.

Йозеф з Ленчиці.

Петро з землі Цеханувської 1697 р.

Андрій Заблоцький 1778 р. писар міський Ошмянський.

Йозеф, міський регент.

Заблоцькі герба Лада:

N. Заблоцький мав єдину доньку Олену, котра пізніше вийшла заміж за Миколу Яскловського.

Матей (Мацей) - дідич на Лопушного, 1620: Станіслав взяв Олену Біленську (Bieleńską).

N. мав дружину Гроновську, Елеонора Яна Гумовського, Н. Даніеля Хмелецького дружина.

Року 1778. Казимир Заблоцький, підстароста Валеський.

Заблоцькі Савич герба Сулима

Томаш Савич Заблоцький, 1648 р., депутат з питань написання пакта конвента між Річь Посполитою та Яном Казимиром, новообраним королем.

Войцех Савич Заблоцький, королівський придворний, в Ошмянах.

У першу чергу тут перераховані ті, хто у XVІ ст. склав основу шляхти, та про кого збереглись щось якісь згадки в історичних документах. 

Отже бачимо, що Заблоцькі на Волині, Берестейщині та Київщини складали ту верству, яку називали - Їх Можності княжата, панове, каштеляни, урядникі дворові земські, лицарство, шляхта землі Української.

Після постання Козацької держави, частина шляхтичів Заблоцьких переселилась на центральну та півнденну Київщину і Черкащину, та були козацькими старшинами, отамани й полковниками.

У 1629-1630 роках на Переяславщині, Канівщині та Черкащині, через утиски козаків з боку польської шляхти, розгорнулось повстання під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Тараса Трясила). Козацькі загони перемогли військо коронного гетьмана С. Конєцпольського та його союзників князів С. Любомирського, Т. Замойського, Ю. Збаразького та вщент розбили загін князя Володислава-Домініка Заславського-Острозького.
Після цього на Середньому Подніпров'ї успішно діяло козацьке військо чисельністю до 40 тисяч козаків. 

Якийсь (полковник) Заблоцький з Канева був обраний від козацьких повстанців до урядової комісії у 1630 році.
В результаті між поляками та українцями 8 червня 1630 року була підписана Переяславська угода, відповідно до якої реєстрове козацьке військо мало налічувати 8 тис. осіб. 
Гетьманом України став більш поміркований Антон Бут. 
Серед старшин, що разом з гетьманом Війська Запорізького А. Бутом, підписали цю мирну угоду згадуються, зокрема, старшини Іван Сорока з Жовнина та Заблоцький з Канева.

Відомо, що коли частина козаків приймала присягу "на вірність московському царю", то в Ніжині до них прибув посланець пана Заблоцкого з місточка Загаля, який переконував козаків не присягати московії, адже на той час між польськимкоролем і гетьманом всієї України сталось замиреннє. І що вже є нова угода, відповідно до якої реєстрових козаків буде 40 тисяч (Зборівська угода), і планується “всім іти весною на Московське царство”.

Від 1656 р. згадується хоругви драгунів Зиґмунт Заблоцький,  що квартирувався побулизу села Щавне.

В реєстрі показаченої шляхти Білоцерківського полку Війська Запорізького знадується Демко Заблоцький (полкова сотня);

В реєстрі Війська Запорізького від жовтня 1649 року записані 
В Канівському полку Семен Савич полковник, Прокоп Заблоцький, Яцько Заблоцький, Іван Заблоцький, козацька старшина;
В Переяславському полку Хведор Лобода полковник,  Євсій Заблоцький старшина;
Сотня Романенкова - Андрій Романенко сотник, Кирияк (Кирик) Заблоцький, Лесько Заблотченко;
В Миргородському полку Матвій Гладкий полковник
Сотня Лубенська Устим Леценко сотник, Андрій Заблоцький старшина

Заблоцький N (можливо Прокопій) - Канівський наказний полковник у 1650 році.

Брак джерельного бази поки що унеможливлює детальну реконструкцію повної генеології шляхетського роду Заблоцьких. Проте, з наявних матеріалів зрозуміло, що шляхтичі Заблоцькі з Волині та Берестейщини, що перебували в оточені князів Острозьких та їх наступників, поступово переселялись на Житомирщину, Чернігівщину, північно-західну Київщину, а пізніше на південну Київщину та Черкащину. 

Після зруйнування Запорізької Січі 1775 року та ліквідації залишків автономії Козацької держави, а також після трьох розділів Речі Посполитої 1795 року відбувається процес інкорпорації в російське "дворянство" представників козацької старшини та української шляхти на окупованих Російської імперією землях.
Спочатку, щоб не викликати спротив, на землях Правобережної України, згідно указу імператриці Катерини ІІ всі, хто проживає на "новоприєднаних" теренах, зберігали за собою свої права та привілеї. Зокрема, численній місцевій  шляхті обіцяли збереження їхніх прав і в майбутньому зарахування до "дворянського "стану.

З метою визначити кількість наявної шляхти у 1795 році була проведена ревізія або перепис населення. Всі хто був записаний як шляхтичі тимчасово визнавався у правах російського "дворянства", але зобов'язувався подати до затвердження додаткові документальні докази свого походження. 

Частина шляхти зібрала та подала документи на затвердження свого "дворянства", а частина не вважала це за потрібне - навіщо, щось подавати, якщо "ми і так з діда-прадіда уроджені шляхтичі" .

Та шляхта яка подала документи, якщо селянами вони не володіли, була названа дворянами 2-го розряду. Та частина шляхти, яка не подала документи, була названа дворянами 3-го розряду.

Після 1830 року та за наслідками придушення Листопадового повстання, що хотіло відновлення Речі Посполитої, відбулась хвиля декласації шляхти: практично всю шляхту 3-го розряду протягом 1830-х років було виключено з дворянства і переведено однодворців. Тих шляхтичів, що підтримували повстання, незалежно від класу - також було декласовано.

На Правобережній Україні найбільше процес декласації торкнувся Київської губернії: більшу частину місцевих дрібної шляхтичів було переведено в однодворці. Менше процес декласації торкнувся Волинської губернії, а Подільської – майже не торкнувся, там майже всю дрібну шляхту було зараховано до дворян 2-го розряду. Оскільки рішення приймали місцеві дворянські зібрання, то на Поділлі вони мали змогу найбільш проявити свою шляхетську солідарність. З іншого боку, там була найменша підтримка Листопадового повстання.

Оскільки на Правобережній Україні, навіть після багатотисячної декласації дрібної шляхти, зберігався великий відсоток дворян відносно селян, у порівнянні з іншими губерніями імперії: в середньому 7%, тоді як загалом по імперії ця цифра була 1%, то указом імператор було створено Центральну ревізійну комісію (ЦРК) ) для перевірки всіх дворянських прав. 
Отже, наступна хвиля декласації тісно пов'язана з діяльністю Центральних ревізійних комісій (у Києві та Вільно) і датується 1840 – 1844 роками. 
При цьому, пройти перевірку мала вся шляхта незалежно від матеріального стану, тобто й дворяни 1-ї категорій (поміщики, магнати).
В результаті діяльності ЦРК понад 90% шляхти Правобережної України (майже весь 2-й розряд) було декласовано і переведено до стану однодворців або міщан.

Після рішень ЦРК, декласовані дворяни 2-го розряду отримували право оскаржити рішення комісії, надавши до Дворянських депутатських зборів додаткові докази свого походження (як правило, це були документи про те, що їхні предки володіли маєтками). Деяким шляхтичам вдалось це довести, але то були одиниці. 

Ще одна хвиля декласації відбувалася протягом 1863 – 1868 років, після придушення Січневого повстанням 1863 року. Тоді всіх її учасників та виявлених прихильників було позбавленно дворянства.

Крім того, було видано указ про припинення діловодства по "польській шляхті", всі раніше надалі докази були відхилені. Дворяни 2-го розряду були остаточно переведені в нижчі стани: міщан або селян. В другій половині ХІХ століття російське дворянство змогли зберегли, в основному, представники 1-го розряду, тобто поміщики та магнати, а також ті, хто мав беззаперечні документально підтверджені докази свого високого стану за часів Речі Посполитої. З багатьох представників шляхетських родів Заблоцьких це вдалось зробити лише декільком родинам.

Нижче наведем приклади збережених даних про деякі шляхетські родини: * Родовідна книга шляхти Уманського повіту Київської губернії Заблоцькі : Григорій Іванів 48 р.; його рідні брати: Ілля 40 р., у якого сини – Тимофій 18р., Степан 10 р.; Афанасій 32 р., Павло 19 р., Федір 18 р., Ілля–ІІ 12 р.; його двоюрідний брат Гаврило Яковлів 37 р. КДДЗ, 15.02.1804, Уманський повіт, с. Краснопілка.

* Шляхта Уманського повіту, внесена до дворянської родовідної книги Київської губернії Заблоцький Яків Андріїв Герб: Лада; Дата: 25.05.1804; Частина: Перша. * Прізвище шляхетської родини: Заблоцькі Відомості про рішення дворянських депутатських зібрань щодо визнання дворянської гідності шляхетських родин (легітимації): а) по Вознесенському нам.: ...1796, b) по Київській губ.: 25.05.1804. ч. 1. 1796 р. до шостої частини дворянської родовідної книги Вознесенської губернії (протоколи передані до Київської губернії для внесення в губернську книгу) було записано родину: Заблоцьких.

Колишній унтер-офіцер польської служби Яков Іванович Заблоцький, шляхтич с. Краснопілка мав двір з різними будівлями. Він разом з синами Федором, Михайлом, Гаврилом і братом Іваном, з синами Григорієм, Іллею, Павлом, за рішенням Вознесенської комісії по розбору дворянських справ відповідно до ст. 82 Дворянської грамоти підлягав внесенню до шостої частини родовідної книги. Про що і була йому видана на підставі ст. 85 грамота.

Знаємо також про Рафаїла Заблоцького, професора богословія у Верболовському манастирі, що був засланий до Курська, а перед смертю йому дозволено (1842 р.) було вернутися на Волинь до рідних.

Загальноприйнято, що різні родини прізвища Заблоцькі відносились до дев’ять гербів з офіційних гербовників Речі Посполитої: Бялина, Лада, Любич, Лук, Прус, Рамульт, Сковронський, Сулима і герб Заблоцьких. На гербі під назвою «Заблоцькі» зображено у синьому полі щита золотий хрест та срібну підкову. Зустрічаються також згадки, що деякі роди Заблоцьких володіли до ХІХ ст. гербом Іллорія, гербом Яструбець, Кривда, гербом Юноша, Вовчі Коси та Прус ІІ. При цьому, до шляхетського герба Лук належать як носії прізвища Заблоцьких, так і династія Заболоцьких. Відомо й про Заболоцьких із Перемишльщини, що користувалися гербом Сулима.

Ця публікація (як і більшість постів цього блогу) не є авторським текстом, а є компіляцією з різних авторитетних джерел та обраними цитатами з праць видатних сучасних науковців, а також з відкритих інтернет джерел (сайтів, блогів, статей, тощо). Матеріал подається з метою ознайомлення та пошуку відповідних фактів в першоджерелах.

Посилання: * Однороженко О. Геральдика середньовічної Руси (України): у 3-х т. Т. I: Генеза руської геральдики. X–XIII ст. Харків: Фоліо, 2023. 718 с. * Шляхта Уманщини в імперську добу (кінець XVIII – перша половина XІX ст.) / І.І. Кривошея.: КНТ, 2018.

* Легітимована правобережна шляхта (кінець XVIII – середина ХIХ ст.). / Уклад.: С. Лисенко, Є. Чернецький. – Біла Церква: Вид. О. Пшонківський, 2006.

Том ІІ. Список легітимованої шляхти Київської губернії.

* Cмуток І.І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV–XVIII ст.). Родоводи. Т. 3. Львів : Простір-М, 2020. 624 с.20. 

* Однороженко О.А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV–XVI ст. Хар-ків, 2009. 312 с.11.

* Однороженко О. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (ХІV–ХVІІІ ст.) : дис. ... докт. іст. наук. Київ, 2009. 545 с.       та інші...

* НАРИСИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОДОВОДІВ ШЛЯХТИЧІВ ЗАБЛОЦЬКИХ ЗІ СКВИРЩИНИ.

Шляхтичі Заблоцькі з Перемишльської землі Королівства Руси-України

Після занепаду Великого князівства Київського (Київської Русі) внаслідок монгольської навали, постало Королівство Руси-України, в якому продовжила функціонувати давньоукраїнська держава та продовжила формуватись та розвиватись давньоукраїнська  шляхта.

Удільні Перемишльське, Холмське, Волинське (Володимирське) та Молдавське князівства (землі), що перебували у складі Королівства Руси-України стали одними з осередків розвитку давньоукраїнського боярства і шляхти.

У 1340-х роках, після вигасання, після вигасання королівської династії Романовичів в Королівстві Руси-України та в процесі боротьби за спадщину Королівства Русі (землі та корону)  між Польщею, Угорщиною та Великим князівством Литовським відбулись зміни в структурі та складі давньоукраїнської шляхти.

Змінювались власники земель, угідь, змінювались назви старших шляхетських родів та формувались нові династії; нові володарі (королі і князі) надавали захоплені землі своїм лицарям, або підтверджували право на володіння старим дідичам. 

Перші збережені згадки про Заблоцьких відомі від 1323 року, коли останній король незалежного Королівства Русі Юрій ІІ Болеслав, разом зі своєю матір’ю (Марія Юріївна - донька Короля Русі Юрія І Львовича) підтвердили, на прохання Ходора Головача, попередній привілей свого дядька короля Руси-України Льва ІІ Юрійовича, що був ним наданий на село Заболотці (Перемишлянська земля).

В цьому документі зазначено, що село Заболотці надане у володіння вже в часи правління Короля Руси-України Льва ІІ Юрійовича й отримав його батько Ходора - Юрій.
Головачевичі залишалися власниками частини села ще в XV ст.
Їхнє перебування на Перемишльщині з часів Королівства Русі не викликає сумнівів.
Поряд з ними з 30-х років XV ст. з’являються інші родини, котрі розпоряджалися частиною села Заболотців. Вони доводилися ріднею Головачевичам, однак цього прізвища не використовували. 

В ті часи Перемишлянська шляхта формувалась як за рахунок місцевого населення, вихідців з різних верств давньоукраїнського суспільства: бояр, нарочитих (вельможних) мужів, князівських і королівських слуг, лицарів, тощо;
так і з мігрантів, при цьому, в основному, це були як представники західно-слов'янських племен, споріднених з українцями: кашуби з Помор'я, лужани з Сілезії, та інші, 
так і давньоукраїнська шляхта, яка мешкала на Закарпатті, Поділлі, Молдові та Причорномор'ї, але після занепаду Королівства Русі (в яке входили всі ці землі), вони мігрували до Галичини й стали тут "новою" шляхтою з давньоукраїнського (русько-волоського та русько-угорського ) населення з Мармарощини, з межиріччя Дністра і Пруту, та з Угорщини.
В меншій мірі були також переселенці з Волині, з Берестейщини ("з під Литви") та інших українських земель. 

Привілеї на землю (та шляхетство) надавав й намісник угорського короля Людовика в Королівстві Руси-України (у 1372-1378 рр.), що титулувався «Господарем і Дідичем Руської землі» Володислав Опольчик.

Після цього, з 1378 до 1386 рр. вся  Західна Україна (Галичина, Перемишля, Холмщина, Поділля, Придністров'я, Закарпаття) перебувала під безпосереднім управлінням Угорського монарха:
Спочатку короля Угорщини, а також короля Польщі та Русі, Людовика Анжуйського - який був небожем (племінником) короля Польщі і Русі Казимира ІІІ й троюрідним братом попереднього короля Русі Юрія ІІ Болеслава.
А після смерті Людовика (1382 р.) - під управлінням його доньки королеви Угорщини і Русі Марії І Анжуйської. 
Тому за ці  9 років панування були як нові дарування або підтверження земель в кінці 1370-х – першій половині 1380-х років, так і прибуття нових "угорців" - в основному давньоукраїнських родів з-під Угорщини (Закарпаття, Мармарощини, Молдови). 

Дивіться детальніше:

*Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)  

*Боротьба за спадщину Українського Королівства (1340—1392)

Ціла низка шляхетських родів "з волохів" та "з угорців" переїхали в той час на Перемишльчину.
Так, з території Марамарощини та Молдови одними з першим мігрував засновник родової спільноти Риботицьких - Буховських - Берестянських - Губицьких — Степан, відомий з 1359 р., ймовірний нащадок Молдавського воєводи Саса. 

В наступні десятиліття й до початку 1430-х років на територію Перемишльської землі з Дністра та Карпат переїхало та осіло ще кілька давньоукраїнських представників, які започаткували окремі шляхетські роди.

При цьому, серед усіх давньоукраїнських земель (під владою Королів Польщі і Русі - Західна Україна; Великих князів Литовських і Руських - Центральна, Південна і Східна Україна), в часи після занепаду Королівства Руси-України,
Перемишльська земля зберегла чи не найбільшу кількістю пам’яток родового герботворення (герби, печатки, родові знаки).

У XIV-XV ст. ці Підкарпатські терени стали місцем прихистку великої кількості родів давньоукраїнської шляхти. Серед них були й потужні Панські (Господарські) роди, що прагнули зберегти своє становище еліти навіть в умовах поступової асиміляцію до складу Польщі.
Значну частину тут також складала т.з. "дрібна" шляхта, що вела боротьбу за офіційне визнання своїх шляхетських привілеїв.

Тут також було досить розвинуто використання старовинних родових гербів, що репрезентували давність та знатність родів їх власників.
У великій кількості родових гербів Перемишльської землі простежуються як ознаки регіональної системи герботворення, з власними сюжетами, так і подібність зі шляхетськими гербами інших українських земель, що абсолютно доводить, що давня українська геральдика являла собою взаємопов'язану та цільну геральдичну систему. 

До оригінальних місцевих гербів можна віднести родовий знак Панів Бибельських, яким також користувався цілий ряд дрібніших Перемишльських родів: хрест над пов’язкою з кінцями додолу, що мають вигляд кос або ріжків півмісяця.
В пізніших гербовниках Речі Посполитої цей стали називати Вовчі Коси або Наленч (або інші герби з фігурами півмісяця, чи іншого знака півкола з загнутими кінцями).

Зображення напівкола або кола з загостренями або заокругленями на кінцях є доволі поширеним в давньоукраїнській геральдиці.
З цих гербів, з часом, виникають похідні від них герби зі зображенням підкови замість півкола або півмісяця.
А от зображення хреста в різних родових гербах виникає значно пізніше.

Так, в гербах Іванка Заблоцького (Іванка з Заболоття) та Івашка з Пачлав було присутнє саме лише зображення косоподібного знака (clenodio matris videlicet Vilczekossy Iwanko de Zabloczcze et Iwasko de Paczlaw).

Пізнішим поширеним сюжетом в Перемишльському родовому герботворенні є зображення хреста і півкола, або декілька півкіл (з хрестом чи стрілою) в різних варіаціях.
Були відомі також зображення гербів, яких пізніше віднесли до герба Побог, Топор та інших. 

Проте, найбільш поширеним сюжетом давньоукраїнського герботворення в Перемишльській землі було зображення стріли, часто, в поєднанні з півколом або півмісяцем, які пізніше всі записали до герба Драго-Сас. Хоча насправді місцева шляхта (як і взагалі вся загальноукраїнська стародавня шляхта) мала власне свої питомі, різноманітні автентичні герби, які лише частково в чомусь нагадували пізніші, офіційно закріплені в гербовниках Речі Посполитої.

Проте, коли в XV ст. на українські землі повністю поширилось польське право, всі українські шляхетські роди мали "підлаштовуватись" під ті чи інші "офіційні" герби, тому переважна більшість Перемишльської шляхти була записана до герба Драго-Сас.
Хоча історично до цього герба відносились лише рід Панів Риботицькі та їх відгалуження – Берестянські, Бісковицькі, Буховські, Волосицькі та Губицькі, що користувалися своїм давнім родовим гербом, який в письмових джерелах називали Драго-Сас (або просто Сас).

Зображення стріли вістрям вгору над півмісяцем, що лежить рогами догори, на кінцях якого розміщено дві шестипроменеві зірки бачимо також в щиті на печатці Петра з Берестян від 1510 р. 

Цей герб виводять від Господарів (князів) Молдавії Драгоша і його сина Саса.
Відповідно до "Слов'яно-Молдавського Літопису" (1358 р.) з міста Венеції (де мешкали південно-слов'янські племена венедів) прийшли два брати: Роман і Влахат, що були віри православної. Тікали вони від гонінь "Нового Риму" (католиків). Жили вони і їхній рід у Венеції роками, аж поки папа Формос відступився від православ'я у латинство. Відтоді воювали вони аж до правління Володислава, короля Угорського. А король Володислав був сином брата (племінником) Сави, архієпископа Сербського. 
У роки королювання Володислава рушили на угрів війною татари, князь Неймет зі своїх кочовищ, з річки Прута і з річки Молдави. Пройшли вони через високі гори і поперек угорської землі Ердель, і прибули до річки Мореш, і стали тут. Почув же угорський король Володислав про наступ татарський і послав невдовзі до Рима, до кесаря і папи, аби прийшли йому на допомогу. Послав і до старих римлян, до Романовичів. Нові римляни та старі римляни (венеди) зібралася, і прийшли до угрів, на поміч королю Володиславу. 

Після перемоги над татарами, "нові римляни" хотіли намовити короля проти "старих римлян", але в звернулись до короля Володислава, щоб не схиляв їх до латинського закону і дозволив би їм триматися християнського грецького закону, і дав би їм землю на прожиток. 

Король вельми охоче прийняв їх і дав їм землю в Маромаруші, між річками Морешем і Тисою, що зветься місце Крижі, де вони й поселилися.
Серед них був розумний і мужній чоловік на ім'я Драгож (Драгош). Пішов він собі з дружиною (військом) на звірині лови і знайшов під високими горами слід тура. Рушили вони за туром через високі гори, перейшли високі полонини, і прийшли за звіром до долішнього і прекрасного місця.
І напали на тура біля річки, на березі під вербою, убили його і наситилися ловом своїм. І прийшла їм від Бога у серце думка, аби розглянули собі для проживання те місце і поселилися тут. 

Вибрали вони собі розумного чоловіка на ім'я Драгош, і назвали його Господарем і Уоєводою.
І відтоді, з волі Божої, почалася Молдавська земля.
Зробив він собі воєводську печатку з турячою головою для всієї землі (нині це герб Молдови і Буковини) й господарював на воєводстві два роки.

Після нього воєводствував його син, воєвода Сас, — чотири роки.
Після Саса — його син Лацько, вісім років.
Потім господарював воєвода Богдан — шість років. 

В цей час Молдовські Господарі були васалами Королівства Русі.
Вважається що нащадки Господарів і Воєвод Драгоша і Саса, після занепаду Королівства Руси-України, переселились до Перемишльщини. На їх честь й назвали герб Драго-Сас.

Родинні зв'язки Заблоцькі мали й з родом Берестянських.
Засновником родин Берестянських, Риботицьких, Буховських, Губицьких та Волосецьких - був Степан Риботицький, граф з "угрів", що народився бл. 1340 року.
Небіж воєводи Молдавського Богдана І.
Степан брав участь в поході 1359 року на землі Молдавії, в якому він зі своїм дядьком здобули перемогу над намісником угорської корони. 
1366 року король Польщі і Русі Казимир III, дарував Степану (Стефану) землі з селами та монастирями, у верхів'ї р. Вяра, в Перемишльській землі.
Центром цих земель було село Риботичі, від назви якого Степан і взяв прізвище Риботицький. Від Богдана I походить подальший рід Молдавських Господарів.

Другим серед найбільш поширених сюжетів родового герботворення Перемишльської землі було зображення трьох врубів (пізніший герб Корчак). Ним, зокрема, користувався в якості родових гербів цілий ряд місцевих панських родів: Дрогоївські, Порохницькі та їх молодша галузь – Розборські, Дершняки пани з Рокитниці, Сінновські, Барзі, Чурили пани зі Стоян (галузь роду панів Горайських) та інші. 

Частина давньоукраїнських родів Перемишльської землі користувалася гербами з зображенням гербових фігур (тварин, рослин, зброї).
Ці сюжети, в той час, становили основу західно-європейського герботворення, але на теренах Великого князівства Київського (Київської Руси), та на теренах Великого князівства Литовського і Руського (Українського), зустрічались не надто часто. 

Так, на гербі родів панів Фредрів та їх відгалужень є зображення єдинорога, що вплинуло на використання в подальшому родом Ходновських герба Бонча.
На печатці Венцеслава з Радоховичів від 1427 р. було зображено голову оленя, а на печатці Михайла з Дроздовичів з того ж року – голову собаки.
Перемиський земський суддя (1435 – 1449) Петро Богданович пан з Гроховичів користувався 1439 р. печаткою з зображенням барана. Молодша галузь роду Гроховських – пани Германовські також мали в гербі зображення барана.
А на печатці Андрія пана з Германовичів 1427 р. знаходилося зображення родового знака у вигляді літери W – подібного до пізнішого герба Абданк. 

З панами Гроховськими був споріднений рід Воютицьких панів з Воютичів, що також користувався гербом з зображенням барана.
Судова записка від 1478 р. подає відомості про використання герба, подібного до пізнішого герба "Юноша", Перемишльськими земянами Занком і Прокопом Заблоцькими, з Заболоття  (Zaynko et Procop de Zabloczcze post matrem de clenodio et armis Baran proclamacionis Iunoschyczy). 

Зображення орлиного крила було в XV ст. гербом роду Городиських; а Кривицькі та пани Чапличі користувалися гербом з трьома ліліями (пізніший герб Кирдея), і т.д.
Серед польських родів, що одержали землеволодіння в Перемиській землі впродовж XV ст., найчастіше уживаним геральдичним сюжетом був герб Трубки. Іншими гербами, які зустрічались серед місцевої шляхти (раніше земян) були: герби Дрогомир – пани Лютославські, Костеша – Каковські (з Мазовії), Новина – Новошицькі, Пилява – самбірський гродський суддя Павло Радецький, Прегина – Братковські (згідно з пізнішими відомостями користувалися також гербом Сліповрон), Прус ІІ – Дембовські, Стрім’я – Третинські,
Сулима – Заблоцькі, Тупа Підкова – Станіслав Страка, та багато інших гербів і родів.
Рід Желіборських по-за гербом Сас користувався родовим знаком, у вигляді кола з відгалуженнями згори та здолу в супроводі двох півкіл, що лежать кінцями одне до одного, який бачимо на печатці представника цього роду від 1552 р.
Пізніше це зображення було зближене з іконографією герба Вовчі Коси (Wilczekosy або Prus II).

Пани Бибельські та Перемишльські земяни Корнеловські користувалися схожими родовими гербами: знак у вигляді пов’язки з кінцями додолу або у вигляді кос під хрестом, з незначними лише відмінностями. Герб Побог використовував Микола з Пели.
Давньоукраїнських герб, в основі якого лежало зображення знака у вигляді хреста над півколом, що лежить кінцями догори використовує рід Ольшанських. Перемишльські земяни Хлопчицькі мали шестипроменеву зірку з півмісяцем, й стрілу вістрям вгору над півколом, що лежить кінцями догори.
Герб з зображенням барана, був також у пана Петра з Корманиць (sigillum Petri de Kormanicz).

До XV ст. давньоукраїнська шляхта Перемишльської землі, в цілому, була досить однорідною та взаємопов'язаною.

Загалом генеалогія давньоукраїнської шляхти Перемишльської землі охоплює більше сотні родів.

Процес уніфікації всього розмаїття родових давньоукраїнських гербів Королівства Руси-України та Великого князівства Руського (Українського) та об’єднання всіх шляхетських родів в кілька гербових спільнот (Корчак, Драго-Сас, Салава, Яструб, Лада та ін.) розпочався, очевидно, під впливом тогочасної юридичної практики, за якої при виводі шляхетства потрібні були свідчення інших шляхтичів спільного герба з особою, що доводила власне шляхетське походження. 

Це призводило до підлаштування гербових назв та зовнішнього вигляду гербів за польським зразком. Особливо цей процес посилився після Люблінської унії 1569 року, та створення на теренах Польщі, України, Білорусі і Литви спільної держави - Речі Посполитої з єдиним сводом законів та норм.

Протягом кінця XV - всього XVI ст. давньоукраїнські герби, в яких було зображення зірок та півмісяця ставали в судових записках, а згодом і в гербовниках Речі Посполитої: Сас або Леліва чи Древиця.
Герби з трьома врубами називали – Корчак або Рох ІІІ.
Герби з хрестом та півколом ставали Побогом, Яструбом чи Остоєю,
з хрестом і розгалуженннями – Нечуєю,
з колом і хрестами – Салавою або Осориєю.

Цей процес асиміляції українських гербів значно посилився в 2-й половині XVI ст., коли в Речі Посполитій з’являються перші друковані гербовники, що масово тиражують та закріплюють в шляхетській свідомості ті нечисленні "затверджені" форми давньоукраїнського герботворення, яким пощастило, в силу різних причин, потрапити на їх сторінки.
Для величезної кількості самобутніх давньоукраїнських гербів, залишався шлях лише уніфікації з друкованими зразками та поступового зникнення.
Цим власне було завершено добу давньоукраїнської геральдики часів Великого князівства Київського (Київської Русі), Королівства Руси-України та Великого князівства Руського (Українського) й розпочато нову добу шляхетського герботворення – Річ Посполитську.  

До XV ст. давньоукраїнська шляхта Перемишльської землі, в цілому, була досить однорідною та взаємопов'язаною.
Поступово на західні українські етнічні землі (Перемишля, Холмщина, Червона Русь, Лемківщина) прибуває польська католицька шляхта, яка починає витісняти давньоукраїнську шляхту з її земель та володінь. 

Це відображається й на демографічній ситуації та чисельності місцевих українських шляхетських родів.
Як засвідчує таблиця, українська шляхта Перемишльського та північної частини Самбірського повітів, стає на кінець XVI ст. малочисленною, нараховуючи заледве з десяток осіб в кожному роді: Заблоцькі, Рогозинські, Замойські, Негребецькі, Ритаровські, Шептицькі, Гостиславські, Тишковські, Маковські, Брилинські.
Це було наслідком витісненням української шляхти з її історичної території, що на північ від Дністра під впливом дій польської влади та польської шляхти.
Не в змозі протистояти зазіханням більш заможних та сильних сусідів, котрі активно розширювали свої маєтності, українська шляхта або занепадала, або змушена була мігрувала на південь Перемишльщини або на сусідні терени Галичини, Поділля, Берестейщини, Волині. 

Отже, ще в другій половині XIV ст. на Західних теренах України, які увійшли до складу Королівства Польського, в межах новостворених повітів, утворились шляхетські спільноти, які в силу військово-службової залежності від володаря місцевого замку або повітового старости, стали мати тісніші зв’язки між собою, в середині цих повітів, аніж раніше існуючі контакти з шляхтою сусідніх територій і земель. 

Цю категорію лицарства у Перемишльському повіті представляли такі православні роди як Біскупські, Волчишовські, Гостиславські, Даровицькі, Добаневські, Заблоцькі, Замойські, КокоткиСолецькі, Копистинські, Лентовенські, Мельновські, Михайловські, Новоселецькі, Пакошські, Пацлавські, Радиницькі, Ритаровські, Рогозинські, Хлопецькі, Ходновські, Чемешовські, Чижовські. 

Як вже зазначалося вище, на початку XIV ст. пан Юрій отримав у володіння с. Заболотці (Заболоття) від Короля Руси-України Лева ІІ приблизно в 1310-х рр.
У 1323 р. його син Ходор Головач отримав підтвердження на цей привілей від короля Русі Юрія ІІ Болеслава Тройденовича. 

Перші відомим про представників роду Заблоцьких вказують на те, що вони були лицарями, зем'янами, що мали відповідні обов'язки перед Руської (Українською) Короною на польсько-українському пограниччі. Аж до остаточної окупації цих земель Польщею та введення польського права у 1434 р.

Отже, село Заболоття, що знаходилось між селами Молодовичі, Боршевичі і Нижанковичі в 30-ті роки XV ст. належало рідним братам Хотю і Юрію та їх родичу Яцку Головачевичу з с. Угорці (село Угри на південному сході повіту, поблизу Дубаневичів).

Першу половину своєї частини с. Заболоття Яцько продав за 25 гривень в листопаді 1460 р. Хотю, а другу за 45 гривень синам Юрія.

Маєтки Хотя успадковували його син Прокіп і чотири доньки: Федька (дружина Яцька Чижовського), Маруська і Ганна (що вийшли за мешканців Нижанковичів Михна і Федора - вихідців з Львівської землі, родичів Чижовських), та Фемка - дружина львівського пана Мартина Сметанки з Бібрки. 

У 1471-1475 рр. три молодші сестри продали оцінені в 30 гривень частини с. Заболоття:
Маруська - Яцьку Чижовському; Ганна і Фемка - кузенам Івашку і Заньку.

Померлий в першій половині 1490-х років Прокіп, ще в липні 1489 р уступив свою частину села доньці Килині і її чоловікові Федору,  зобов'язавши їх виділити по 10 гривень посагу його молодшим донькам Маргариті і Анастасії.

На початку XVI ст. Федір Заблоцький вже був власником часток Яцька Чижовського  (а отже, своячниць Федьки і Маруськи), а також родича (двоюрідного брата) своєї дружини Кипріяна, і  в 1508 р. заплатив з Заболоття 42 гроша (0,875 гривні) податків.

У Юрія Заблоцького було четверо синів: Іванко, Кунаш, Занько та Кипріян.
Як вже зазначалось, Іванко Заблоцький використовував герб з зображенням косоподібного знака ("Вовчі Коси"), а Занько мав герб з зображенням барана ("Юнак" або "Junosza", як і Гроховські).

Читайте додатково:     Герби української шляхти

Іванко помер бл. 1475 р. Його єдина донька і спадкоємиця Настасья на початку XVI ст. була власницею частини Заболоття й дружиною Самбірського православного земянина Андрія Ступницького, вони мали п’ятеро дітей, що успадкували земельну власність у Заболотті.
Федько Ступницький Сехнович (1553 - помер між 1586 і 1588) мав наступні родинні зв'язки: мати була з Ортинських, баба по батькові – із Заблоцьких, а баба по матері – із власників Білини Малої.

Бездітний Кунаш і одружений на Ганні Копистенський Занько бути здоровим ще влітку 1505 р. Донька Занька - Федька, раніше 1491 р. вийшла заміж за родича по материнській лінії Левка Копистинського.  

Їхнім нащадком Заблоцьких був Яцько Головачевич. У 1437 р. він заставив свою частину с. Заболотців (Заболоття) за 22 гривни (можливо своїм родичам) Хотьку та Георгію, а згодом продав її остаточно 1460 року за 25 гривен – Хотьку й за 45 гривен – синам Георгія (Юрія). 

Окрім родового спадку, Яцько розпоряджався землевласністю у с. Угерцях, за яку відбував васальну (лицарську) службу боярам Бибельським та володів частиною с. Ритаровичів.
Селом Ритеровичі (пізніше - Ритаровичі) в 30-40-ті роки XV ст. володіли рідні брати Станко і Дробиш.
Про бездітного Станка нічого не відомо після грудня 1448 р., А з 1460-і роки його половиною Ритеровичей володів кузен Федора і Юрія Заблоцький - Яцко Головачевич. 

Таким чином інша гілка Ритаровських походила від Яцька Головачевича з с. Угорці (Угри).
Пан Яцько був васалом найвизначніших бояр Перемишльщини Бибельських. Він володів селом Заболоття (Заболотці), однак після продажу в 1460-1462 рр. своєї частини Заболоття іншим Заблоцьким (Хотьку і Георгію) Яцко покинув береги річки Вяра (річка Вігор). 

Поступово, колишні власники с. Заболоття - Заблоцькі зникають зі списків шляхти Перемишльського повіту, частково через вигасання чоловічої лінії, частково через міграцію за межі Перемишльщини. 

Окреме відгалуження в роду Копистинських у XVI-XVІІI ст. створили сини Занька Заблоцького – Стецько, Васько, Марець. Таким чином на Перемишльсьщині залишась пани Заблоцькі-Копистинські. 
Вважається, що дружиною Занька була Ганна Копистинська, донька Оначка та онука Малука Копистинських. Ймовірно, жоден з трьох синів Малука не мав нащадків чоловічої статі, тому його частка с. Копистна (нині Кописно) опинилася в руках Заблоцьких.
У першій чверті XVI ст. власниками с. Копистна були: представники родини  Копистинських, а також Стецько, Васько, Марець Заблоцькі, сини Занка Заблоцького і Ганни Копистинської, онуки Оначка Копистинського.

Хоча існують припущення, що Стецько, Васько і Марець були синами Левка Копистинського і Фемки Заболоцької. В той же час, Судовий запис 1505 р. вказує на те, що брати успадкували свою частку у с. Копистно (Кописно) по материнській лінії. Нащадки Занька певний час залишалися землевласниками одночасно у Копистні за Заболотті.

Втім, вже за життя його синів відбувається розмежування, яке полягало в тому, що старші – Стецько і Васько – основним місцем осідку обирають Копистно, натомість молодший брат Марець продовжував мешкати в Заболотті. 

Відповідно, Стецько і Васько, а також їхні спадкоємці, частіше йменуються Копистинськими, а Марець – Заблоцьким.
Отже, в XVI ст. Копистинські на Перемишльській землі були представлені трьома відгалуженнями: Кузьмичів, Заблоцьких і Левковичів. Івашко Заблоцький-Копистинський, що помер бл. 1557 р. мав трьох синів та дочку, й міг належати до нащадків Занька Заблоцького, оскільки він та його сини володіли земельною часткою у Заболотті.
Можливою, дочкою Стецька була Настасія (бл. 1532 р., одружена з Дмитром Татомировичем) - землевласниця у Копистні і Заболотті.  

Лесь Васькович молодший син Васька Заблоцького (Копистинського) у 1537 р. учинив разом з братом Костем розподіл маєтку у с. Заболотті. З того часу Перемишльські акти з відносною регулярністю інформують про майнові та судові справи Леся впродовж чверті століття.
Він помер на початку 1563 р. Його дружиною була Федька, дочка Михайла Копистинського, з якою Лесь мав дочку Ганну та двох синів – Івана і Лазаря. Ганна вийшла заміж за Івана Созанського Яменського (1564 р.).
Гілки Лесьовичі і Костьовичі започаткували Васько Заблоцький і Ганна (дочка Оначка Копистинського). 

В кінці 1540-х років їх спадкоємці відступили батьківську спадщину перемишльському владиці Лаврентію Терлецькому.
Ще певний час, десь до кінця 1570-х років, частину Заболоття утримували Копистинські-Заблоцькі. Зокрема, у 1578 р. Петро Копистинський відступив усю свою частку в цьому селі зятю Ваську Путятицькому.
На 1589 р. якщо не все поселення, то, принаймні, якась його частина (2 лани з млином і корчмою, тощо) належала Стемпковським.

З 1580- х років представники роду Заблоцьких в селі Заболоття вже не мешкали.

Хоча вони, через найближчі родинні зв'язки (матерів, бабів, синів і дочок, племінників, тіток і дядьків) були пов’язані з десятком шляхетських родів Перемишльського повіту.

Як будівничий укріплень Псково-Печерського монастиря в 1565 р. відомий постриженець монастиря, колишній воєначальник Павло Петрович Заблоцький, страчений Іваном Грозним разом з Корнилієм та Васіаном у 1570 р.
Володимира Семеновича Заблоцького, переїхав до Польщі в 1560-х рр., та досяг значного становища при дворі польського короля Сигізмунда Августа, а пізніше при дворі короля Стефана Баторія.

З кінця XVI ст. Заблоцькі - шляхетський рід з Підкарпаття стає відомим на Волині, в оточені князів Острозьких, що були прямими нащадками Великих князів Київських та Королів Русі. 
Крім того, Острозькі в ті часи були наймогутнішими та найвливовішими магнатами українських земель. Їх навіть називали "некоронованими королями Руси".

Детальніше читатайте:

Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

*    Шляхта часів Великого князівства Українського

*     Походження давньоукраїнської шляхетської геральдики

* Повний титул Гетьманів України

* Про Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Українське)

Джерела:  
* Cмуток І.І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV–XVIII ст.). Родоводи. Т. 3. Львів : Простір-М, 2020. 624 с.20. 

* Смуток І.І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV–XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження : дис. ... докт. іст. наук : 07.00.06. Київ, 2018. 590 с.21.
* Смуток І., Смуток Л. Матеріали до генеалогії шляхти Галичини. Т. 1. Легітимації 1776–1817 рр. Біла Церква : Пшон-ківський О.В., 2016. 600 с.

* Однороженко О.А. Родова геральдика Руського королівства та Руських земель Корони Польської XIV–XVI ст. Хар-ків, 2009. 312 с.11.
* Однороженко О. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (ХІV–ХVІІІ ст.) : дис. ... докт. іст. наук. Київ, 2009. 545 с.       та інші...

* НАРИСИ ДОСЛІДЖЕННЯ РОДОВОДІВ ШЛЯХТИЧІВ ЗАБЛОЦЬКИХ ЗІ СКВИРЩИНИ.